Geum.ru

Генеральний план розвитку Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній" у м. Чернігові з визначенням меж та зон охорони пам’яток заповідника

Вид материалаДокументы

Содержание


Печери й підземні споруди
Троїцький собор
Введенська трапезна церква
Архієрейський будинок
Огорожа з брамою і вежами
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Троїцько-Іллінський монастир підноситься над неозорою заплавою р. Десни в оточенні давніх слов'янських курганів поблизу західної околиці історичного Чернігова на Болдиних горах. Величний семиверхий собор і висока дзвіниця вінчають найвищий пагорб, а біля підніжжя гори притулилася маленька Іллінська церква. Цей бароковий ансамбль домінує в панорамі Чернігова завдяки висотній композиції Троїцького собору та дзвіниці.


Святий Димитрій Ростовський у передмові до твору ''Руно орошенноє'' писав про цю святиню Сіверської землі:

''Илія Божий пророк, Антоній світило

Росії, й Марія, з которой Бог взял тіло,

Вертоград при Болдинських горах оградили,

Й в нім слічний сад слави своєя насадили,

Тот церков, ов печери, а свій образ Діва

Презентуєт, храня нас от Божия гніва''.

Преподобний Антоній з Любеча, засновник чернецтва на Русі, 1069 р. прийшов із Києва до Чернігова, ''возлюби Болдиню гору, ископав пещеру, ту ся всели''. Того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич над печерою Антонія поставив дерев'яний храм Св.Пророка Іллі. Так виник монастир. Через три роки Антоній повернувся до Києва, а монастир лишився. Протягом ХІ-ХІІ ст. печера Антонія перетворилася на складний підземний комплекс, перед входом в який на нижній терасі Болдиної гори у середині ХІІ ст. чернігівські зодчі звели замість дерев'яної невеличку муровану тридільну однобанну Іллінську церкву, що збереглася донині.

Під час монголо-татарського погрому Чернігова 1237 р. нападники зруйнували наземні монастирські споруди і повбивали ченців, котрі сховалися в печерах. Після того монастир занепав аж до середини XVII ст.

1649 р. монастир відновлено коштом чернігівського полковника Стефана Пободайла, героя Хмельниччини. Убитий в бою під Старим Биховом у 1654 р., полковник похований у відновленій ним Іллінській церкві. Іллінський монастир як самостійний проіснував до 1672 р., коли на сусідній горі, на верхньому плато Болдиних гір, відділеному яром від Іллінського монастиря, почали споруджувати ансамбль Троїцького монастиря.

У середині XVII ст. монастир став визначним центром церковного малярства. Провідним митцем був виходець із Волині Григорій Костянтинович Дубенський, у чернецтві Геннадій. 1654 р. він написав один з найвидатніших творів українського іконопису XVII ст. – ікону Божої Матері для Іллінського монастиря, яка згодом прославилася чудом 1662 р. Ось як його описує козацький літописець Самійло Величко: ''Плакаше тогда Пресвятая Діва, жалующи православних христиан Малороссиянов (...), яко чрез незгоду, раздвоєніє і міждоусобіє єдини уже смертоносним оружиєм докончишася, другії з отчизни бідні в плін отведошася, треті имяху отведени бити, а четвертим предлежаша в отчизні глави положити, за предводительством неистовившихся тогда властолюбивих й к міждоусобию готовившихся вождов своих''.

Чудотворна ікона зберігалася в Іллінській церкві. В добу Руїни вона викликала величезний наплив прочан. З огляду на це архієпископ Чернігівський Лазар Баранович вирішив значно розширити монастир, частково перенісши його на вершину сусідньої гори. Там було зведено низку мурованих споруд. За проектом архітектора з Вільна Йогана-Баптиста Зауера у 1695 р. завершено будівництво монументального тринавового семиверхого Троїцького собору. У 1677-1679 рр. збудовано Введенську церкву з трапезною та три корпуси келій. Від того часу оновлений монастир став називатися Троїцько-Іллінським.

Тоді ж упорядковано печерний комплекс, який складається з кількох ярусів підземних галерей, каплиці, келій та трьох підземних тридільних церков: Преподобного Антонія, Преподобного Феодосія та Св. Миколи, князя чернігівського (Миколи Святоші). Тут же збоку було влаштовано відкритий склеп з кістками ченців, забитих татарами у 1237 р.

У 1719 р. було збудовано східні келії, пекарню і мур, що оточував монастир . У середині XVIIІ ст. монастирську територію розширено, у зв'язку з чим збудовано нові ділянки муру з двома восьмигранними вежами. 1750 р. споруджено будинок архімандрита, у другій половині XVIIІ ст. – господарський корпус з погребами і льодовнею, кухню зі службами тощо. Остаточного завершення ансамбль набув у 1771-1775 рр., коли споруджено дзвіницю, яка стала висотним акцентом архітектурної композиції монастиря та однією з головних містобудівних домінант Чернігова.

У XVII-XVIIІ ст. Іллінська і Троїцька частини ансамблю були з'єднані дерев'яною галереєю (дотепер не збереглася).

Троїцько-Іллінський монастир у другій половині XVII ст. став одним із центрів українського літописання. Тут у 1699 р. ієромонах Леонтій Боболинський завершив свій ''Літописець, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих...'', куди ввійшли давні українські хронографи, листи, твори грецьких і римських істориків, уривки з польських і литовських хронік тощо. Найбільший інтерес становить виклад сучасних авторові подій другої половини XVII ст., зокрема, опис Чигиринських походів 1677 та 1678 рр. Літопис Боболинського написано мовою, близькою до тогочасної розмовної української. Це видатна пам'ятка не лише з точки зору історії, а й лінгвістики. Літопис досі неопубліковано, рукопис його зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського.

У 1679 р. Лазар Баранович перевіз до Троїцького монастиря друкарню з Новгорода-Сіверського. На північ від монастиря було влаштовано ''типографський двір'' і Троїцько-Іллінський монастир перетворився на провідний центр друкарства, причому не тільки Лівобережної України: книги чернігівської друкарні розходилися по Київській та іншій єпархіях, а 1720 р. при організації російським імператором Петром І друкарні в Олександро-Невській лаврі в Петербурзі найкращі ''типографи'' були викликані з Чернігова.

Велика заслуга в організації друкарні належить Семенові Ялинському, талановитому друкареві, який учився у Вільні (Вільнюсі) й потім активно працював у Новгороді-Сіверському. Але шахраюватість Ялинського і поступове зниження мистецького рівня видань змусили Лазаря Барановича перевести друкарню ближче до своєї резиденції, а згодом викликати з Вільна нового ''типографа'' – майстра Лукаша.

Найпліднішим був перший період роботи друкарні (1680-1721 рр.): тоді видрукувано понад 100 видань. За їх тематикою і кількістю Троїцька друкарня поступалася тільки Києву. Багато книжок мали суто світський характер. Видавалася навчальна й педагогічна література, моралістичні трактати, полемічні твори, проповіді, богословські твори, апології тощо. Найпопулярніші книги неодноразово перевидавалися: ''Октоїх'' 1682, 1715 рр., ''Руно орошенноє'' у 1683-1702 рр. витримало 6 видань, ''Тріодь цвітна'' і ''Тріодь пісна'' – по 2 видання, ''Молитвослов'' і ''Служебник'' – по 6-8 видань, ''Апологія'' Димитрія Ростовського видавалася двічі, ''Театрон нравоучительний'' Іоана Максимовича – тричі. 1688 р. було видано поетичний збірник ''Муза роксоланська'' на честь благодійника монастиря гетьмана Івана Мазепи, а 1699 р. йому ж було присвячено латинського панегірика ''Teatrum perennis glorio''.

Після 1709 р. посилилися цензурні утиски щодо українського книгодрукування. До Чернігова з петербурзького Синоду надійшла вимога, щоб друковані тут книги ''соответствовали московским без малейшей отмены и перемены". А в 1721 р. почалися справжні репресії від Синоду, і книгодрукування в Чернігові перервалося на 20 років.

Славу виданням Чернігівської друкарні склали гравери й художники, котрі працювали тут у перший перший період. Це львів'янин Никодим Зубрицький – ілюстратор книг ''Царский путь креста господня'' 1709 р. та ''Новий завіт'' 1717 р., киянин А.Козачківський та майстер Федір. Троїцько-Іллінська друкарня виховала низку місцевих художників книги – до них належать Никін Фігурський, Макарій Синицький, Іннокентій Піддубний та інші. Найвидатнішими майстрами мідериту показали себе славнозвісні Леонтій Тарасевич та Іван Стрельбицький.

Троїцька друкарня продовжувала справу, розпочату Новгород-Сіверською друкарнею, і спричинилася до широкого розповсюдження мідериту в Україні, особливо сюжетної гравюри. Ця техніка була на той час найпрогресивнішою, оскільки дозволяла значно збільшити наклади видань. З Троїцькою друкарнею співпрацював знаменитий митець Іннокентій Щирський, котрий проілюстрував виданий тут у 1698 р. латинський посібник з риторики, а перед тим, 1684 р., оформив польськомовний панегірик Л. Крщоновича ''Відроджений фенікс'', присвячений життєвому шляху Лазаря Барановича. Ці ілюстрації вважаються найвидатнішою працею Щирського.

У художньому оформленні перевагу надавали богослужбовим книгам, тому найкраще оздобленими були такі видання, як ''Тріодь цвітна'' 1685 р., Молитвослов 1687 р., Служебник 1697 р., ''Полуустав'' 1703 р., ''Богородице діво'' 1707 р. та інші. В гравюрах, особливо на титульних аркушах книжок, нерідко зображували архітектурні мотиви. Так, титул ''Нового завіту'' прикрашає панорама Троїцько-Іллінського монастиря.

1743 р. Троїцько-Іллінська друкарня відновила свою діяльність після занепаду. До праці стали нові майстри – Михайло Чернявський та Іліодор Таляревський. Різцева гравюра на металі, широко запроваджена в попередній період, тепер майже не використовувалася. Синод заборонив друкарні видавати світську літературу, твори іноземними мовами. Коло видань обмежилося богослужбовими книгами, попередньо звіреними з московськими і цензурованими Синодом. Вряди-годи вдавалося видати букваря або педагогічного посібника, як, приміром, ''Первое учение отроком'' 1760 р. У цей період (1743-1785 рр.) видрукувано 87 видань, переважно псалтирів, молитвословців, часословів – малим форматом, у пересічному художньому оформленні. У повний аркуш видано тільки ''Апостол'', ''Октоїх'' та ''Анфологіон'', але це вже були не оригінальні друкарські твори, а прості передруки київських видань. Після вимушеної перерви самобутні мистецькі традиції чернігівської друкарні були значною мірою втрачені, її переслідували негаразди: 1771 р. від ''морової язви'' більшість друкарів померли, решта – порозбігалися. 1777 р. друкарство відновилося, було зроблено декілька передруків старих видань. Проте в 1783 р. вийшов указ про заборону будь-яких друків у Чернігові без московської цензури. Книгодрукування занепало, а в 1820 р. й зовсім припинилося.

Наприкінці XVІІІ ст. в статусі монастиря сталися важливі зміни. Російська імператриця Катерина ІІ, котра отримала лютеранське виховання і відтак не розуміла духовної та соціальної ролі православних монастирів, вирішила їх ''секуляризувати'', тобто поставити під жорсткий контроль держави, одночасно забравши в державну власність всі монастирські маєтності. Указ про це вона видала в 1762 р., проте виконання його розпочалося з 1764 р. В Україні ці заходи вдалося здійснити тільки в 1786-1788 рр., після додаткового указу імператриці, що стосувався України: ''Звільнити духовні власті й ченців малоросійських від управління селами, від клопоту господарського, а найбільше, від непристойного для духовного стану ходіння по судах за позовами й сварами''. При цьому було закрито й ліквідовано 29 монастирів, а решту поділили на так звані класи (перший, другий і найнижчий – третій), відповідно до яких ченці отримували платню, як державні чиновники. 10 квітня 1786 р. Катерина II видала указ: ''Троицкий Черниговский Ильинский монастырь обратить для помещения университета, в сем городе учрежденного''. Але справа з університетом загальмувалася, відтак у 1790 р. монастир було віддано під архієпископську резиденцію. Після закриття монастирів і секуляризації їх маєтностей, проведених Катериною II, у Троїцькому монастирі зібралася чудова колекція творів українського золотарства, вилучених з різних монастирів Чернігівської єпархії: хрести, потири, митри, оклади напрестольних Євангелій, ковчеги, золота панагія із зображенням козацького патрона Юрія Змієборця, подарована чернігівським полковником Яковом Лизогубом, срібні лампади тощо. Монастирська бібліотека налічувала близько 10000 інкунабул. Всі ці багатства було розтягнено і сплюндровано в 1920-1930-х рр., коли монастир закрила і розграбувала московсько-комуністична влада.

З 1967 р. Троїцько-Іллінський монастир входив до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. Протягом 1970-1980-х рр. було проведено реставраційні роботи на пам'ятках архітектури: дзвіниці (1970 р.), трапезній церкві, келіях, огорожі з вежами (1982-1983 рр.), печерному комплексі (1980 р.); соборові за проектом архітектора М. Говденко у 1974-1985 рр. повернено первісні барокові форми і початкову семиверхість, втрачену ще при пожежі 1731 р. Відреставровано також стародавню Іллінську церкву, в якій нині музейна експозиція. Щоправда, при реставрації чудового чотириярусного іконостаса стилю рококо кудись ''зникли'' кілька ікон.

Тяжкою і трагічною є доля печерного комплексу Іллінського монастиря. Він досі повністю не досліджений. У 1984-1985 рр. при будівництві комуністичного монумента на Болдиних горах в ґрунт забивали залізобетонні палі, внаслідок чого у склепіннях печерних ходів і церков з'явилися небезпечні тріщини. Ситуацію погіршили й такі заходи, як намив піску в заплаві р. Десни (район Лісковиці), створення штучного озера, будівництво котеджів майже біля підніжжя Іллінської церкви з печерним комплексом, що призвело до зміни гідро-геологічного режиму території.

У 1988 р. монастир передано під резиденцію архієпископа Чернігівського і Ніжинського Української Православної Церкви, величний Троїцький собор заново освячено, він став катедральним, відкрито доступ вірним до раки з мощами Св. Феодосія Углицького. Проте й сьогодні більшість пам'яток архітектури й містобудування, які формують комплекс Троїцького монастиря, перебувають на балансі Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів Стародавній''.

Іллінська церква є найдавнішою архітектурною пам'яткою на цій території. Спершу виконувала функції хрещальні й була тридільною, однобанною, мініатюрних розмірів; складалася з прямокутних у плані бабинця, нави та півкруглої апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор.

Церква зазнала руйнувань під час монголо-татарського погрому Чернігова. В кінці XVI ст. стіни були надбудовані й зовні увінчані карнизом. Над апсидою і бабинцем спорудили невеликі бані й церква перетворилася на трибанну. З півдня до апсиди прибудовано ризницю. Суттєвих перебудов пам'ятка зазнала в 1649 р.: замість розібраного притвору прибудовано великий гранчастий об'єм, який значно збільшив площу храму. Розібрано баню над старим бабинцем і зведено нову над прибудовою. Збудовано багатоярусний верх над центральною банею. В результаті цих перебудов пам'ятка набула виразних рис стилю українського бароко .

В інтер'єрі церкви домінує висотний принцип розкриття внутрішнього простору. Зберігся іконостас в стилі рококо 1774 р.

Стіни муровано з плінфи на цем'янці технікою порядового мурування. Зовні первісно фасади були потиньковані з розграфленням на квадри. Нині зовні й усередині храм потиньковано й побілено. Вальмові дахи і верхи бань по дерев'яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Маківки й хрести позолочено.

На північний захід від Іллінської церкви в 1908-1910 рр. спорудили триярусну дзвіницю типу ''восьмерик на четверику''. Нижній двоярусний четверик мурований, верхній восьмерик – дерев'яний. Вінчає дзвіницю двоярусна баня барокових обрисів.

Печери й підземні споруди – це складна система галерей, окремих споруд і приміщень різного призначення, розташованих у чотири яруси в пагорбі, що прилягає до Іллінської церкви з північного сходу. До підземного комплексу влаштовано два входи – безпосередньо з Іллінської церкви та знадвору, від північного фасаду церкви.

Найдавніший ярус міститься на глибині 12 м від денної поверхні (тут зроблені археологічні знахідки, що датуються ХІ ст.). У другому ярусі – підземні церкви святих Антонія і Феодосія з добре виявленими обсягами притвору, нави й вівтаря. Кожне приміщення цих церков перекрито особливим типом склепіння: притвор і нава церкви Св. Антонія – сферичними банями, вівтар – зімкненим склепінням із розпалубками; притвор церкви Св. Феодосія – зімкненим склепінням, нава й вівтар – такими само склепіннями з розпалубками. В інших приміщеннях (галереї, переходи) – коробові склепіння. Стіни приміщень і склепіння обкладено цеглою. Найбільшою і найкращою за архітектурним вирішенням є церква Св. Феодосія, висотою 8,4 м. Стіни її прикрашені пілястрами, нішами, увінчані розвиненим, енергійно розкріпованим на пілястрах бароковим карнизом. Тут збереглася кахляна піч. У третій ярус печерного комплексу ведуть цегляні сходи. Тут є каплиця, тупикові коридори, а також вихід на хори церкви Св. Феодосія. Галерея круто піднімається вгору, на четвертий ярус – до церкви Миколи Святоші, перекритої трицентровими склепіннями, і келії Антонія.

Загальна довжина відомих на сьогодні печер становить 315 м, причому: перший ярус – 85 м, другий – 80 м, третій – 54 м, четвертий – 96 м. Ширина галерей – від 0,5 до 1,0 м, висота близько 1,9 м. Підлоги церков Антонія і Феодосія вимощено керамічною плиткою.

Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі Київської Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ-XVIІІ ст. Комплекс Іллінської церкви з дзвіницею і печерами є рідкісною пам'яткою архітектури й містобудування національного значення з охоронним № 818.

Троїцький собор споруджено з ініціативи Лазаря Барановича коштом гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. У його головній бані до 1805 р. був напис: ''В рок 1679 апріля в послідний день Храм сей свят зачатий, 17 літ здася. Совершися року 1695 коштом ясневельможного его милости пана Іоанна Мазепи гетмана войска запорожского". Собор тринавовий, шестистовпний, триапсидний, з чітко виділеним трансептом і сімома банями: п'ять із них височіли над основним обсягом, і дві – над сходовими вежами, що фланкують західний фасад. Під собором є шестикамерна крипта, що використовувалася як місце поховання церковних ієрархів. Собор перекрито системою коробових і хрестових склепінь.

Після пожежі 1731 р. чотири бічні бані над основним обсягом не були відновлені й собор став трибанним. Після пожеж 1781 та 1808 рр. собор відбудовано, внаслідок чого він набув рис класицизму (з'явилися масивні трикутні фронтони на всіх фасадах замість вибагливих барокових).

Іконостас Троїцького собору був викінчений на момент освячення собору в 1695 р. Після пожежі 1808 р. іконостас реконструйовано при архієпископі чернігівському Михайлові. При цьому від первісного іконостасу збереглися тільки загальна композиція, окремі деталі та фрагменти, зокрема – різьблення колонок з мотивами виноградної лози з кетягами. Іконостас високий, семиярусний, займав усю ширину храму й сягав низу центрального підбанника. Мав активно виділену центральну частину з верхняком характерних для кінця XVII ст. обрисів, причому всі яруси, вище намісного, закомпоновані по дугоподібних кривих, що сходяться до середнього прясла. Ікони намісного ряду мали карбовані металеві шати. Цей іконостас було демонтовано й знищено у 1920-х рр.

Троїцький храм належить до унікальної типологічної групи соборів так званого державного або гетьманського жанру, в якій відроджено розпланувально-просторові структури мурованих храмів Княжої доби і помітні впливи західного (литовського і польського) бароко. Ці храми відомі в Україні тільки в мурованому будівництві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у народній монументальній дерев'яній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, здебільшого – триапсидні, три- п'яти- семибанні, з двоярусними західними притворами, фланкованими двома вежами, як у латинських костелах. Основне дев'ятидільне ядро такого храму формують чотири пілони, з'єднані підпружними арками, що несуть центральну баню, та прилеглі рамена просторового хреста (середньої нави й трансепта) разом із приміщеннями у міжрукав'ях. Це дев'ятидільне ядро п'ятибанне, причому бічні бані вінчають приміщення у міжрукав'ях, як у храмах Княжої доби.

Цю типологічну групу започаткував Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря на Чернігівщині, фундований у 1646 р., а розвинув – собор Троїцького монастиря, зведений, як ми вважаємо, за взірцем собору Максаківського монастиря, оскільки в структурі й архітектурних особливостях Троїцького собору є мало спільного з литовськими витворами того ж архітектора І.-Б. Зауера – костелами Камальдулів у Пажайслісі 1667 р. та Св. Петра і Павла на Антакальнісі у Вільнюсі 1668 р.

Троїцький собор має ще кілька характерних прикмет, важливих для подальшого розвитку цього архітектурного типу. В екстер'єрі – це активність силуету, в якому сім бань композиційно підтримані вигадливих обрисів фронтонами, а також фасадна пластика, яка є вільною композицією символічно трактованих ренесансно-барокових ордерних форм із застосуванням пілястр, півколон, антаблементів, екседр і сандриків. А в інтер'єрі, завдяки високо піднятій центральній бані й візуальній ізольованості двоярусних бічних нав від удвоє ширшої центральної нави, проведено принцип контамінації глибинно-вісьового і висотно-центричного принципів організації внутрішнього простору, що пов'язує цей тип собору з великими митрополичими соборами Княжої доби. Троїцький собор послужив зразком при спорудженні Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря під Лубнами.

Собор зовні потиньковано й побілено, що підкреслює пластичність декору, виконаного в ордерній системі із застосуванням різних форм ніш, вікон, наличників і сандриків, пілястр і карнизів. Дахи по дерев'яних кроквах, бані – по залізному каркасу (крім двох західних, що мають дерев'яні кружала), укриті покрівельною сталлю.

Чотириярусна надбрамна дзвіниця висотою 58 м стоїть посеред північного прясла монастирського муру, фланкована бароковими брамами з пластичними фронтонами. Дзвіниця в плані – квадрат з увігнутими гранями й зрізаними кутами. Нижній ярус дуже масивний, має наскрізний арковий проїзд та наріжні контрфорси, оформлені як декоративні волюти. У верхніх ярусах влаштовано аркові отвори звону з круглими отворами-розетками над ними. Наріжники акцентовано пучками колон: на другому ярусі – римо-доричного ордера, на третьому – іонічного, на четвертому – коринфського ордерів. Кожний ярус має розвинений, енергійно розкріпований карниз. Площини стін прикрашає барельєфне декоративне ліплення рослинного характеру. Вінчає дзвіницю гранчаста баня параболічних обрисів із маківкою.

Зараз дзвіниця, окрім своєї прямої функції, використовується і як платний оглядовий майданчик для туристів, звідки можна (з горішніх ярусів) милуватися панорамою Чернігова з лету птаха.

Введенська трапезна церква розташована з північного боку собору. Вона двобанна, має композицію, типову для українських монастирських трапезних XVII ст.: уся споруда – лінійної багатокамерної структури, з послідовним нанизуванням приміщень уздовж вісі схід-захід: вівтар, нава, зал братської трапези, сіни, господарські приміщення; сама церква безстовпна, зального типу, з гранчастою вівтарною апсидою. Над приміщеннями вівтаря і нави – по одній двозаломній бані, причому над навою – баня на світловому восьмерику. Трапезний зал перекрито коробовим склепінням з розпалубками над вікнами. Споруда відзначається витонченим цегляним декором, що включає розвинені цоколь і карниз, пілястри, півколонки, розвинені наличники вікон із сандриками. Особливо вишукано декорований головний північний фасад, звернений у бік собору. Стилістика декору пов'язує цю пам'ятку з московською архітектурою другої половини XVII ст.

Іконостас церкви було створено коштом гетьмана І. Мазепи на початку XVIIІ ст. за архімандритства Лаврентія Крщоновича. На іконостасі був герб І. Мазепи на відзнаку його фундаторства. Іконостас п'ятиярусний, але камерний за масштабом. Різьблення належить до пізнього типу, що виробився на основі використання мотивів італійського й німецького Ренессансу, зокрема рослинної гірлянди з квітами. Загальне пластичне вирішення тяжіє до площинності, проте середнє поле (з царськими вратами) і верхняк мали динамічно вигнуті обриси і пластичне вінчання. Іконостас був знищений на початку 1930-х рр.

На території монастиря збереглося декілька мурованих корпусів господарського та житлового призначення. Серед них найцікавішими за архітектурно-містобудівним вирішенням є північно-східні келії, збудовані у два етапи: в 1670-1680-х рр. та у 1770-1780-х рр. Вони мають складну форму плану. Розташовані на північний схід від собору, прилягаючи до північно-західного і північно-східного прясел монастирської огорожі, утворюють невеликий внутрішній двір, відділений від решти території ансамблю. Пам'ятку умовно можна розділити на два Г-подібних об'єми: східні й північні келії. Східна частина корпусу келій зведена у 1670-1680-х рр., мала секційне розпланування. Секції трикамерні, з передпокоєм посередині. Передпокої мали два входи – з боку монастирського подвір'я і з внутрішнього двору. Всі келії були перекриті хрестовими склепіннями, а передпокої – коробовими з розпалубками над дверними отворами. Кожна келія опалювалася окремою піччю. Спочатку площини фасадів пам’ятки членували лопатки, які відповідали поперечним стінам; вікна були прикрашені вухастими наличниками, стіни вінчав розвинений профільований карниз. У 1770-1780-х рр. до первісного об'єму прибудоване північне крило. Воно має плоскі балкові перекриття келій. Фасади розчленовані ритмічно розташованими лопатками. Прямокутні вікна облямовані наличниками з рельєфними замковими каменями й надвіконними сандриками. Внутрішнє розпланування обох корпусів змінилося внаслідок пристосування їх у ХІХ-ХХ ст. під господарські й житлові приміщення.

Архієрейський будинок, зведений у 1750 р., неодноразово перебудовувалася, зокрема у 1793 р. та протягом ХІХ-ХХ ст. Розташований навпроти головного західного фасаду Троїцького собору, формуючи парадний двір монастиря. Н-подібний у плані, двоповерховий, первісно – перекритий цегляними склепіннями, нині – з плоскими залізобетонними перекриттями. Фасади розчленовані лопатками й увінчані масивним карнизом. Прямокутні віконні отвори розташовані в неглибоких нішах з профільованим облямуванням.

Огорожа з брамою і вежами зведена в два етапи й датується кінцем XVII та серединою XVIIІ ст. До наших днів дійшли з деякими втратами: від північної вежі залишилися фрагменти південно-східної і південно-західної стін; східна вежа перебудована в ХІХ ст. й до неї прибудовано одноповерховий корпус. Найдавніші вежі були чотиригранними (не збереглися), а збудовані в 40-50-х рр. XVIIІ ст. – восьмигранні. Огорожа, брами й вежі витримані в стилістиці бароко. Площини з напільного боку розчленовані лопатками й завершені розвиненим карнизом. Виділяється також профільований цоколь. Дворові фасади огорожі – гладенькі, без декору. Західна й південна вежі ідентичні за архітектурою – двоярусні восьмерики, увінчані бароковими банями з маківками. Архітектурне вирішення вирізняється витонченістю форм. Ребра першого і другого ярусів оформлені спареними пілястрами, грані прикрашені прямокутними нішами. Профільований міжярусний карниз розкріпований на пілястрах. Вежі мають розвинений карниз вінчання значного виносу з багаторядним профілюванням.

У східному пряслі огорожі міститься Іллінська брама, збудована на початку XVIIІ ст., яка в літературі раніше помилково ототожнювалася з будівлею друкарні. Це прямокутна в плані, тридільна, двоярусна будівля з аркою проїзду в нижньому ярусі. Брама мала істотне значення для всього монастирського ансамблю, бо до неї прилягала галерея, яка об'єднувала Іллінську й Троїцьку частини монастиря.

Загалом, ця огорожа разом із вежами й брамами не має оборонних рис і виконує функції архітектурного обмеження ансамблю, виділення його у довкіллі.

Всі монастирські споруди муровано з цегли на вапняно-піщаному розчині, потиньковано, частково – побілено. Більшість споруд мають пофарбування фасадів, характерне для ХІХ ст.: тло стіни кольору жовтої вохри, деталі й горизонтальні тяги – білі. Дахи й бані по дерев'яних кроквах і кружалах укрито покрівельною сталлю і пофарбовано в зелений колір. Маківки й хрести позолочено.

Ансамбль Троїцько-Іллінського монастиря має видатну універсальну цінність, оскільки є унікальним витвором архітектури й містобудування барокової стилістики, що справив визначальний вплив на розвиток української архітектури XVII-XVIIІ ст., лишився винятково цінним свідоцтвом культури Української держави доби бароко, має в своєму складі типологічно унікальні споруди, відомі в одиничних зразках і є автентичною пам'яткою – як у цілому, так і в кожному своєму компоненті. Як пам'ятка архітектури й містобудування національного значення має охоронний № 819.

Підводячи підсумки всього, викладеного у цьому розділі, необхідно наголосити ще одну обставину: всі основні пам'ятки архітектури й містобудування, що входять до складу Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів стародавній'', мають непересічне історико-меморіальне значення і повинні розглядатися у пам'яткоохоронному аспекті комплексно, тобто ще й як пам'ятки історії, пов'язані з визначними історичними подіями, з життям і діяльністю видатних діячів української історії та культури.