Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПрокурорські соловейки Вередюка Ю.Г Орел з «Авіанту» Володимир БОЙКО, da.com.ua, 05.11.2005 Олександр Тищенко, onetsk.narod.ru |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Співак, авіатор, фальсифікатор
Напередодні голосування по кандидатурі нового Генерального прокурора України чимало народних депутатів коментували чергову кадрову забаганку Віктора Ющенка словами: «Як голосувати, не знаю, бо Олександр Медведько – людина зовсім невідома». Однак голосування пройшло більш ніж вдало – за президентського висуванця дружно натисли на кнопки аж 303 народних обранці.
Та оскільки кандидатуру Медведька на пленарному засіданні депутати не обговорювали, слід думати, що спрацювали інші аргументи. Наприклад, беззастережна довіра до вибору Президента. Хоча злі язики плещуть, буцімто насправді чесноти Олександра Івановича були підкріплені цілком конкретною сумою в 10 млн. «зелених», розданих народним обранцям «донецькими».
Але ми, звісно, таким пліткам не віримо, оскільки Віктор Андрійович, як тільки склав президентську присягу, запевнив виборців, що по Верховній Раді гроші більше не ходитимуть. Як раніше стверджував, що його руки «нічого не крали». Щоправда, злостивці подейкують, що вуха Президента теж нічого не чують, а очі нічого не бачать. Зокрема – ті папери, які він підписує.
А скандал із президентським підписом під поданням кандидатури Генпрокурора справді вийшов чималий. У суботу, 29 жовтня, із секретаріату Президента до парламенту надійшло подання, в якому Ющенко просив Верховну Раду дати згоду на призначення Генеральним прокурором Василя Присяжнюка. А вже у понеділок, 31 жовтня, Президент своє подання відкликав і вніс інше – на Олександра Медведька. Це стало приводом для численних коментарів щодо адекватності світосприйняття главою держави. Проте правда, якщо вірити головному канцеляристу країни Олегу Рибачуку, виявилася ще скандальнішою.
Як повідомив Рибачук на брифінгу 4 листопада, подання Президента з прізвищем Присяжнюка опинилося у парламенті внаслідок суто технічної помилки. Мовляв, секретарка не те надрукувала, а Президент, не читаючи, «підмахнув». «Те, що відбулося із поданням на Присяжнюка, – сказав Рибачук, – є помилкою секретаріату, за яку я несу відповідальність. На лікарняному був один із моїх заступників, це субота...» Якщо це так, то помічникам Президента варто якомога уважніше розкладати папери, котрі йдуть йому на підпис, аби Віктор Андрійович випадково не підписав якогось важливого документа догори ногами.
Хоча автор цих рядків чув і іншу версію. Джерело в секретаріаті Президента повідомило, що насправді нинішній «гарант» ділових паперів майже не підписує, оскільки значну частину свого робочого часу присвячує догляду за улюбленими бджолами. Тому державотворенням займаються всі, кому не ліньки, за допомогою факсиміле президентського підпису. І якби Ющенко не ввімкнув у понеділок телевізор і випадково не довідався, що він «вніс» до парламенту кандидатуру Василя Присяжнюка, цілком можливо, що зараз Генпрокурором був би нинішній прокурор Києва. До речі, після цих скандальних подій він пішов на лікарняний і на попередню посаду, ймовірно, вже не повернеться.
Прокурорські соловейки
Народні депутати абсолютно даремно говорили, що Медведько нікому не відомий. Насправді його діяння ось уже кілька років не сходять із газетних шпальт, а «розслідувані» ним кримінальні справи викладачі наводять студентам-юристам як приклад безсоромної фальсифікації. Втім, це й не дивно, якщо зважити на ту обставину, що практично весь свій трудовий шлях, від 1980 по 2001 рік, уродженець села Іскрівка Запорізької області, випускник Харківського юридичного інституту Олександр Медведько пройшов в органах прокуратури Донецької області. За його безпосередньою участю безуспішно «розслідувалися» численні вбивства й замахи, якими рясніє історія Донбасу доби «первинного накопичення». Але найпомітніший слід майбутній Генеральний прокурор залишив у справі Александрова – вбитого в липні 2001 року слов’янського журналіста, який протистояв угрупованню Ахметова–Януковича. Саме зусиллями Медведька обвинувачення у цьому вбивстві було пред’явлено сухотному бомжу Юрію Вередюку, який завідомо – і це достеменно знали члени слідчої групи – до злочину був непричетний.
Нині Олександр Медведько відхрещується від честі називатися «хрещеним батьком» Вередюка й запевняє парламентарів і громадськість, що він, тодішній заступник начальника управління обласної прокуратури по нагляду за слідством, лише виконував окремі доручення слідчого Генпрокуратури й стосунку до результатів «розслідування» не мав. Схоже, Медведьку дуже стали в нагоді уроки акторської майстерності, які він отримав під час навчання в інституті. Як розповідають однокурсники, Медведько завжди був тихим студентом, запам’ятався хіба що участю в інститутському хорі. Щоправда, особливих вокальних даних у нього тоді помічено не було...
Підтримав Медведька в його натхненній брехні й заступник Генпрокурора Віктор Шокін, чиї стосунки з президентським кумом Петром Порошенком давно набули рис публічного скандалу. Очевидно, Шокін вирішив, що вже достатньо відмився від обвинувачень у зловживанні посадовим становищем на користь свого покровителя, тож трохи підчистив мундир колеги. При цьому він напевне знає про справжню роль Медведька в справі Александрова, оскільки не міг не читати документ, який ми подаємо нижче. І це дозволяє припустити, що за кандидатуру Медведька вболівав не тільки Янукович, а й Порошенко.
«Хрещений батько» Вередюка
Про справжню роль Медведька в обвинуваченні запевне непричетного до вбивства Вередюка розповів слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури Володимир Голик. Причому зробив він це не в мемуарах і не на прес-конференції, а на допиті в якості свідка 20 січня 2004 року. Пан Голик був першим слідчим ГПУ, у провадженні якого була справа Александрова. Тому, коли обвинувачення розсипалося в суді, Вередюк був виправданий, а за фактом фальсифікації порушена кримінальна справа, слідчі Генпрокуратури В.Грищенко й О.Каліфіцький допитали колегу «під протокол». Ось його свідчення:
«...Я прибув до міста Донецька. Там мене зустрів заступник начальника управління Медведько Олександр Іванович, оскільки прокурор області Пшонка В.П. на той момент був відсутній. У Медведька знаходилися окремі томи кримінальної справи по факту вбивства Александрова... Вивчивши ці томи, і зокрема, документи по відпрацьовуванню версій, пов'язаних з економічними мотивами вбивства Александрова, я разом із Медведьком виїхав до міста Слов'янськ.
Куратором нашого управління був заступник Генерального прокурора Обіход М.С., але оскільки він був зайнятий розслідуванням справ щодо Лазаренка, Генеральний прокурор Потебенько своїм розпорядженням перепідпорядкував мене своєму заступникові Винокурову С.М. Відповідно до розпорядження Потебенька, Винокуров повинен був керувати роботою слідчо-оперативних дій. У свою чергу Винокуров визначив, що координатором роботи, своєрідним «начальником штабу» буде Медведько О.І., котрий братиме участь в оперативних нарадах. На цих нарадах, які проводив заступник міністра внутрішніх справ Мельников Володимир Григорович, щодня заслухувалися звіти про виконану співробітниками органів внутрішніх справ оперативну роботу. Вивчивши зібрану інформацію, я почав відпрацьовувати три основні версії: причетність до вбивства Александрова адвоката Омеляненка, братів Лук'яненків та Рибаків...
За інформацією керівництва МВС України, для розкриття цієї справи було задіяно близько 800 працівників ВВС. Надзвичайно низька ефективність роботи такої великої кількості працівників міліції свідчила про їхню пасивність у виконанні своїх обов’язків...
За результатами цих недоліків Мельников висунув претензії заступникові начальника УУР Донецької області Герасименку й дав розпорядження про його звільнення. Після цього у Слов'янську на вулиці до мене підійшов Герасименко і пояснив, що він володіє цінною інформацією, а Мельников не дав йому висловитися. Мовляв, він саме встановлює місце знаходження одного чоловік на прізвисько «Прибалт», котрому хтось розповідав про побиття у Слов'янську битою якогось громадянина... За словами Герасименка, про існування цього «Прибалта» він раніше вже доповідав Мельникову. Коли ж я запитав Мельникова про це, він сказав, що вперше чує про наявність такої інформації...
Через кілька днів після цієї розмови у Слов'янськ прибув Винокуров. Він також ознайомився зі станом проробленої слідчої й оперативної роботи і віддав мені розпорядження, аби я разом з усією групою перебував у повній готовності, оскільки нам можуть привезти особу, котра, ймовірно, скоїла вбивство Александрова. Того ж дня, по обіді, нам доставили Вередюка Ю.Г., про котрого, як виявилося, раніше і говорив Герасименко...
Попередній допит Вередюка Ю.Г., відразу ж після того, як його привезли, проводив я у присутності заступника Генерального прокурора України Винокурова, заступника начальника управління прокуратури Донецької області Медведька, слідчого прокуратури Донецької області Перунова...
На цьому допиті було виявлено окремі неточності у свідченнях у порівнянні з інформацією, що міститься у поясненні, яке він давав раніше... Ці неточності стали для мене приводом висловити сумнів щодо того, що Вередюк бив саме Александрова. Про це я в присутності названих вище осіб сказав Винокурову...
Усі наступні протиріччя (наприклад, слова Вередюка про те, що він бив людину в темному костюмі й краватці), були усунуті додатковим допитом Вередюка членом слідчої групи Медведьком О.І...
На тому ж додатковому допиті Вередюка, проведеним Медведьком і, якщо я не помиляюсь, Перуновим, були усунуті протиріччя в його свідченнях щодо прикмет таксистів, які везли його із Краматорська у Слов'янськ. Пояснюю, що я не давав ані Медведькові, ані Перунову жодних вказівок проводити допити Вередюка й усувати ці протиріччя. Медведько це зробив з власної ініціативи. Можу пояснити, що Медведько взагалі не прислухався до моєї думки і просто ставив мене перед фактом, тобто він провів допит Вередюка, не погоджуючи це зі мною. Такі факти його поведінки в ході розслідування цієї кримінальної справи непоодинокі».
Як стверджує Голик, після першого ж допиту Вередюка, він заявив Винокурову, що сумнівається в його причетності до вбивства журналіста. І якби Медведько з власної ініціативи не «усунув протиріччя» у свідченнях Вередюка, іншими словами – не написав новий протокол допиту, його довелося би звільняти.
Більш того, і Володимир Голик, і тодішній начальник відділу криміналістики прокуратури Донецької області В’ячеслав Рябенко, і фахівці, що обстежували Вередюка на «детекторі брехні», Жанетта Полковникова, Сергій Делікатний і Вікторія Чимісова в один голос стверджували, що Вередюк невинуватий і треба шукати справжнього вбивцю. Але «координатор штабу» Медведько дотримувався іншої точки зору і навіть провів за участю Вередюка «відтворення обстановки та обставин події». У результаті Голика було усунено від слідства, а Медведька – заохочено «за внесок у розкриття вбивства Ігоря Александрова» грошовою премією в розмірі посадового окладу (наказ Генпрокурора Потебенька від 10.09.2001 №662-к) і призначено на посаду першого заступника прокурора Луганської області. А наступного року він вже став заступником Генерального прокурора України.
Орел з «Авіанту»
Подальші «подвиги» Олександра Івановича на теренах служіння закону також таємниці не становлять. Це – безпосередня причетність до фальсифікації кримінальної справи «банди Кушніра», на яку «повісили» вбивства Ахатя Брагіна (першого президента ФК «Шахтар»), народного депутата Євгена Щербаня та екс-глави Нацбанку Вадима Гетьмана.
Медведько, ймовірно, «розкрив» би і вбивство Джона Кеннеді, але не встиг – за видатні режисерські заслуги при постановці прокурорських спектаклів він у 2003 році був змушений піти з роботи.
До речі, Віктору Ющенку запевне відомо, що зусиллями Медведька за вбивство Вадима Гетьмана засуджено невинну людину. Під час виборчої кампанії Ющенко неодноразово заявляв, що тільки-но він стане Президентом, країна дізнається правду про вбивство його вчителя. Але тепер повідати цю правду Віктор Андрійович чомусь не поспішає. Мабуть, береже від неприємностей і пана Медведька, і своїх «любих друзів» Порошенка та Януковича.
Після вигнання з Генеральної прокуратури Медведько швидко знайшов собі нову роботу в столиці – очолив юридичний департамент заводу «Авіант», який на той момент вже прибрали до рук «донецькі». Про роботу Медведька на цій посаді нещодавно повідав народний депутат Михайло Волинець. З його слів, у грудні 2004 року Медведько схвалив переказ 26,6 млн. грн. на рахунок Державного управління справами. Ці гроші пройшли через чотири фірми й розчинилися в невідомому напрямку. Після повернення Медведька на «революційній хвилі» до Генеральної прокуратури Волинець особисто інформував про цю аферу Віктора Ющенка в присутності міністра внутрішніх справ. Але Луценко відповів, що нічого вдіяти не може, оскільки розслідування блокується в Генпрокуратурі.
Вкрадені за участю Медведька майже 27 млн. грн. – крапля в морі на тлі того, що творили «донецькі» на «Авіанті». За фіктивними угодами, завізованими нинішнім Генеральним прокурором, «наліво» пішли десятки й десятки мільйонів, частина яких осіла в приватних кишенях, а частина була витрачена на фінансування виборчої кампанії Віктора Януковича. За цими фактами прокуратура Києва розслідувала кримінальну справу, проте тепер можна не сумніватися, що вона буде закрита «за відсутністю складу злочину».
Володимир БОЙКО, da.com.ua, 05.11.2005
Момот Олександр
«На початку квітня 1996 року журналіст газети «Дело и право» нагадав президентові АТ «Данко» про недавню розмову, щоб довідатися, коли видання зможе розпочати підготовку публікації про ситуацію на газовому ринку України й регіону. «Адже є сили, у тому числі й у Росії, які хочуть цей ринок підім'яти під себе, використовуючи непросте становище з розрахунками за газ у своїх інтересах», – говорив Момот незадовго до вбивства Шведченка. У квітні ж Момот відповів: «Тема занадто гостра й небезпечна. Ось і Олександра Шведченка нещодавно вбили. Краще почекати».
Журналіст сказав, що газета саме готує матеріал про загибель президента українського представництва «Ітери». «Момот жваво зацікавився цим, запитав, у чому ми бачимо причини організованого вбивства Шведченка? І зауважив: щоб братися за таку тему, треба мати неабияку журналістську сміливість. Це пролунало не тільки як похвала, але і як оцінка рівня небезпеки «газової теми», – згадує джерело. Олександр Момот, напевне, знав, звідки можна чекати удару. Але, мабуть, не думав, що це станеться так швидко.
До речі, наприкінці травня 1996 року, приблизно через тиждень після загибелі президента «Данко», у Донецьк приїжджали слідчі прокуратури м. Києва, у яких перебувала у впровадженні справа про ліквідацію керівника українського представництва газової «Ітери». Кияни намагалися розібратися: що спільного між убивствами двох Олександрів – Момота й Шведченка? У можливих мотивах замовників, у почерку виконавців.
Прокурор-криміналіст розповідав, як після загибелі О. Момота вони оглядали його кабінет в АТ «Данко». На робочому столі звернули увагу на газету «Дело и право» № 3. Вона була розкрита на шостій сторінці зі статтею «За що вбили Олександра Шведченка?»
Зв'язок між убивствами «Шведа» й Момота, схоже, єдиний – Дніпропетровськ. 1996 року, коли разом з «Магою» «Москвич» перебував у Дніпропетровську, той знову попросив його допомогти Кушнірові – прибрати одного комерсанта, який підтримує угруповання супротивника. Це й виявився Олександр Момот, керівник фірми «Данко».
16 травня 1996 року президента АТ «Данко» позбавили життя менш витонченим способом, аніж Ахатя Брагіна, але це не означає, що менш продумано й жорстоко. Просто зробити це було легше – ні охорони, ні інших засобів убезпечення, властивих бізнесменам такого рівня. Олександра вважали фаталістом. Втім, як видно з кривавої історії Донецька, будь-які превентивні заходи мало допоможуть, якщо запущено смертоносний механізм і задіяні справжні фахівці свого ремесла.
Того вечора, що не було винятком, Олександр затримався по справах і додому повертався досить пізно – після 21:30. Джип із президентом «Данко» і його водієм заїхав у двір будинку, де жив О. Момот, єдино можливим шляхом – з вулиці Кобозєва, повз два корпуси технічного університету. Автомобіль зупинився напроти під'їзду й водій рушив до дверей, щоб відчинити кодовий замок. Олександр вийшов слідом і на якусь хвильку затримався біля джипу. Цієї ж миті з темряви з'явився невідомий. Очевидці почули, ніби щось двічі тріснуло, після чого водій упав. А пістолет одразу ж було повернуто в бік основної жертви, вирок якій був кимсь винесений в першу чергу. Олександр намагався порятуватися втечею, але кілька пострілів наздогнали його. Після цього пролунав контрольний. І вбивці відразу розчинилися в темряві. Люди бачили двох хлопців, що збігали східцями вниз від корпусу техуніверситету – шлях їх лежав убік бульвару Пушкіна.
Усе сталося миттєво – на безпосереднє виконання смертельного задуму вистачило близько двох хвилин. Було темно, очевидців мало, їхні свідчення суперечливі. Співробітники міліції не могли навіть скласти фотороботи злочинців. Тобто обвинувачення практично повністю засноване на свідченнях обвинувачуваних. І це не зовсім добре.
Робота детективів, криміналістів, експертів і слідчих на місці події й довкола нього відчутних результатів не принесла. Кулі, від яких загинули Олександр і його водій, на думку слідчих, які займалися справою, ймовірно були випущені з пістолета іноземного виробництва – на кшталт «беретти» або «браунінга». За даними Олександра Кучинського, експерти нарахували на трупі Момота п'ять поранень, два з яких припали на голову і всі кулі були випущені з пістолета ТТ.
Різночитання пояснюється просто. На місці злочину зброї не знайшли – рідкісний випадок в історії «замовлення»! Убивці забрали її з собою, а не викинули по дорозі, як це роблять переважно з громіздкими автоматами або снайперськими гвинтівками. Жодних слідів або перспективних «зачіпок» на місці вбивства виявити так і не вдалося.
Коли розслідуються замовні вбивства, зазвичай розглядаються такі версії як усунення сильного конкурента в тій сфері ринку й виробництва, де успішно діяв об'єкт замаху; замовник убивства мав намір підсилити власний вплив в економічних і владних структурах, які контролював конкурент; паралельно – акція залякування компаньйонів жертви, щоби залишили сферу, яку контролював убитий; акція боржника, що не бажав повертати велику суму; особисті мотиви (помста, конфлікт на побутовому ґрунті тощо).
Відразу після загибелі О. Момота й пізніше слідчі й оперативники, а також журналісти деяких видань, розглядали в якості основних версії, що стосуються переділу сфер впливу на ринку газу й металу (хоча й інші з названих вище не відкидалися). Ці припущення мали вагомі підстави.
З початку 1996 року в ЗМІ не раз зазначалося, що Донецька область – єдина в Україні – здійснює розрахунки за поставлений газ безпосередньо, через власну структуру – корпорацію «Індустріальний союз Донбасу», а не через «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ), як усі інші. Зрозуміло, що при енергоємності підприємств нашого промислового регіону (понад 20% споживання України) контроль над «газовими грошима» був бажаним. І тодішній прем'єр Лазаренко, який вважався покровителем ЄЕСУ, навряд чи хотів віддавати Донецьку такий ласий шматок. І на донецькій сцені Павло Іванович уперше з'явився, вже отримавши всю повноту влади. Він став прем'єром 28 травня 1996 року, одержавши підтримку аж 300 депутатів. Практично відразу ж новий уряд почав проводити реформи в паливно-енергетичному комплексі.
Лазаренка можна назвати батьком нині відпрацьованої моделі енергоринку з розгалуженою системою взаємозаліків, проти яких пізніше так самовіддано боролася Юлія Тимошенко, котра на них же й розбагатіла. Він реформував збут газу, і трейдери одержали регіональний розподіл ринку замість галузевого, як було раніше. Він також стояв біля джерел створення системи вивезення відпрацьованого ядерного палива й ввезення свіжого.
А президент «Данко», який водночас був одним із творців «Індустріального союзу Донбасу», за словами компетентних людей, нібито розробив і впровадив таку розумну схему розрахунків, що відібрати «газові гроші» у Донбасу стало не так уже й просто навіть і всесильному тоді прем'єрові.
У травні-червні 1996 року ще ніхто прямо не стверджував, що Лазаренко якось причетний до вбивства Олександра Момота (офіційна заява про це пролунала лише більше ніж через чотири роки, і наскільки вона відповідає дійсності наразі невідомо). Під час проведення розслідування, перевірялася й версія про те, що вилучення Момота з «газової сфери» із ключових позицій в економіці Донбасу загалом був вигідний комусь у регіоні.
Стосовно сфер переділу впливу на ринку металу, то тут начебто існувало невдоволення тим, що АТ «Данко» придбало контрольний пакет акцій і стало фактичним власником ВАТ «Єнакіївський металургійний завод». У цій версії логіки було менше ніж у кожній із двох попередніх. Купівля заводу відбулася, контрольний пакет акцій підприємства (до речі, найдавнішого в області серед аналогічних, яке на той момент було безнадійно збитковим і гостро потребувало реконструкції) був не в Олександра Момота особисто, а в АТ «Данко» і зворотного шляху ніби й не існувало... Ще менше знайшлося доказових аргументів на користь інших версій.
До кінця 1998 року справа по факту вбивства О. Момота перебувала у провадженні по черзі в п'яти слідчих. По гарячих слідах, перші два тижні, ним займалися співробітники Ворошиловської районної й Донецької міської прокуратури. А на початку червня 1996 року справа надійшла до слідчого відділу обласної прокуратури. Співробітник, який її тут прийняв, розслідуванням займався недовго, і незабаром передав справу своєму колезі, який лише недавно перевівся з районної прокуратури. Ось цей, четвертий за рахунком, слідчий займався винятково цим замовним убивством майже рік.
Після нього, з літа 1997 року, справа О. В. Момота перейшла до наступного, вже п'ятого слідчого. Можливостей активізувати розслідування було небагато – все, що можна було встановити слідчим шляхом, до кінця 1998 року вже встановили й перевірили. І справу, як уже склалася практика, відправили до архіву Ворошиловської райпрокуратури, якою за місцем здійснення злочину цю кримінальну справу й було порушено 17 травня 1996 року.
Що конкретно встиг і зумів зробити кожен з п'яти співробітників, які відповідали за розслідування, невідомо. І це, напевне, в цьому випадку й не надто важливо.
Зібрані матеріали вмістилися в чотирьох томах кримінальної справи. Це чимало, з огляду на те, що розслідувався всього один епізод, причому вихідний матеріал був невеликим і справа так і залишилася «фактовою» (розслідування відбувалося за фактом злочину) – ні обвинувачуваних, ані навіть конкретних підозрюваних не було.
1, 2 і 3 червня 2000 року по каналах українського телебачення (програми «ТСН», «Подробиці» і «УТН») транслювалися фрагменти відеозапису із брифінгів заступника Генпрокурора України М. Обіхода, який був куратором розслідування особливо важливих, резонансних справ. Микола Сергійович тоді вперше офіційно оголосив, що Павло Лазаренко, який перебуває в США, обвинувачується в низці замовних убивств із корисливих мотивів, у зв'язку з цим 30 травня 2000 року щодо екс-прем'єра Генпрокуратура порушила ще одну кримінальну справу. За даними слідства, на рахунку злочинного угруповання, член якої затриманий, – вісім епізодів замовних убивств. Більшість із них зорганізована за вказівкою П. Лазаренка. Їхні жертви – Е. Щербань і А. Брагін (їхні імена М. Обіход уже називав наприкінці травня як потерпілих від злих намірів Лазаренка), а також відомий підприємець Олександр Момот, брати Богданови, які мали стосунок до фірми «Люкс» і інші.
Так, ім'я першого президента «Данко» було вперше названо – офіційно й привселюдно – серед потерпілих від того ж злочинного угруповання, що й А. Брагін і Є. Щербань (до цього воно розглядалося окремо). Як бачимо, прізвища Шведченка тут немає.
Приблизно 20 травня 2000 року справу про вбивство Момота вилучили з архіву райпрокуратури й відновили по ній роботу. Справу прийняв до провадження старший слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури і, з огляду на спільних виконавців, а, можливо, і замовників, об'єднав зі справами про вбивства А. Брагіна, Є. Щербаня, братів Якова й Артура Богданових. До речі, про те, що розслідування «справи Момота» вимагає рівня Генеральної, а не обласної або міської прокуратури, фахівці говорили одразу після вчинення цього злочину.
Тоді ж, після 20 травня 2000 року, «кілера з Росії», про якого згадував М. Обіход, члени слідчо-оперативної бригади Генпрокуратури й МВС привозили в Донецьк для відтворення подій і обставин злочинів.
Побували київські слідчі й детективи з важливим обвинувачуваним і в тому дворі по проспекті 25-летия РСЧА, поруч із бульваром Пушкіна, де 16 травня 1996 року в 21:50 обірвалося життя першого президента «Данко». Заїжджий кілер – а це, як уже стало зрозумілим, був Вадим Болотських, він же «Москвич», – показав і розповів багато про що.
У травні 96-го «Москвичеві» було 22 роки й постійної роботи він не мав. Він розповів, що до Донецька приїжджав за дорученням свого московського шефа, якого зараз уже немає серед живих. Сам начебто корисливих мотивів не мав – лише намагався догодити шефові, якому багато чим зобов'язаний.
У ході ліквідацій виконував, як сам стверджував, другорядну роль. Якщо й був стрільцем, то не основним. За відомостями співробітників української Генпрокуратури й київського адвоката Вадима Дмитра Поїзда, затримали його співробітники ГУБОЗ МВС Росії. Сталося це в Москві 16 травня 2000 року (рівно через 4 роки після загибелі А. Момота – день до дня). В затриманого вилучили посвідчення водія, його допитали й відпустили. Наступного дня «Москвича» запросили до відділення міліції – забрати водійські «права». І знову допитали. Своїй дружині Марії Вадим пообіцяв, що незабаром повернеться. Але голос чоловіка вона почула лише через десять днів – він телефонував з Генпрокуратури України...
Виходить, що Вадима просто викрали й таємно вивезли з Москви в Київ. Марія приїхала в столицю України й там від чоловікового адвоката довідалася, що Болотських обвинувачується в замаху на народного депутата України Є. Щербаня, вчиненому 1996 року в донецькому аеропорту. За версією українських слідчих, він є одним з кілерів, які брали участь в убивстві нардепа.
Обвинувачуваний в участі в замовних убивствах, Вадим у вересні 2000 року віддав дружині заяву на ім'я прокурора Москви, у якій повідомив, що його з Росії в Україну вивезли шляхом обману. У Генпрокуратурі України він написав щиросердне зізнання, однак, як стверджує, зробив це під тиском слідчих.
Що ж розповів або змушений був розповісти Болотських по «справі Момота»?
Готувався замах, як завжди в таких випадках, заздалегідь. Спочатку причетні до організації вбивства визначилися з місцем: де це зручніше зробити. Вивчили розпорядок дня, маршрути пересування Олександра й вирішили: увечері біля помешкання. Оскільки наявність охорони не простежувалася, вирішили, що вистачить двох стрільців. Виконавці (донеччанин і «Москвич») мимохідь, щоб не привертати зайвої уваги, оглянули двір, намітили шляхи наближення до майбутньої жертви й відходу після здійснення задуманого. Спланувавши саму операцію, визначили, що знадобиться для її проведення: пістолети з глушниками й повністю спорядженими обоймами, викрадений автомобіль – щоб підвіз ближче до місця події, а потім швидко відвіз подалі; засобу зв'язку – з тими, хто відстежував пересування об'єкта і з водієм задіяного в операції транспортного засобу, – авто не мало «світитися» біля місця події, а з'явитися за одну-дві хвилини до того, як кілери повернуться на бульвар Пушкіна й далі – на Університетську.
У визначене місце (початок бульвару) виконавці прибули приблизно за годину до прибуття Олександра. Вони знали, де він знаходиться, і очікували, коли рушить додому. Нарешті, по рації надійшов сигнал: їде. Хто про це повідомив? Двоє без поспіху попрямували до східців, що ведуть до корпусу техуніверситету. Повз них проїхав джип, який віз Олександра Васильовича додому, і кілери трохи прискорили крок. Було вже темно й озброєні злочинці заховалися за кущами біля дворових господарських споруд. Джип загальмував метрах у п'ятнадцяти від них.
До нього, як і домовлялися, наблизився «донеччанин» – Вадим блокував шляхи можливої втечі жертви. Головний виконавець спочатку вистрілив двічі в Олександрового водія, який саме підійшов до дверей під'їзду. Той упав, а донеччанин спрямував пістолет на президента «Данко», який з’явився поруч, напевне, ще й не збагнувши, що відбувається. Коли Олександр кинувся бігти, він був уже поранений. Услід йому стріляли вже обидва кілери. Момот упав, пробігши якийсь десяток метрів. Контрольний постріл зробив донеччанин, після чого обоє кілерів збігли униз по східцях, якими за п'ять хвилин до цього підіймалися. Неподалік їх уже очікували «жигулі»...
Зазначимо, що ніде не вказується, хто саме знаходився за кермом автомобіля.
Після допиту якогось Денисова прояснилося чимало. Власне, сам Денисов не стріляв в «замовлених» бізнесменів і не підкладав вибухівку під гостьову тумбу стадіону «Шахтар». Як і в інших учасників банди, в уродженця Ясинуватої Денисова була своя, чітко окреслена роль і відповідне їй характерне прізвисько.
З весни 1995 до початку 1998 року він працював водієм -і возив на різних автомобілях, переважно непримітних «жигулях» членів банди. Мабуть, від цього й прізвисько «Лошадь» (кінь), яке відображало як його функціональні обов'язки, так і певну незграбність у рухах. За свою роботу Денисов отримував від Кушніра 200-300 доларів на місяць. За далекі відрядження (наприклад, до Києва і Владикавказу) йому щедро доплачували. Останні 200 доларів Кінь одержав від Носа-Кушніра в січні 1998 року. Не такі вже й великі на ті часи гроші.
Саме він привіз Вадима Болотських («Москвича»), який володів навичками з організації вибухів, до стадіону «Шахтар» 15 жовтня 1995 року. Відповідно до свідчень Денисова, Болотських у ході цієї смертоносної акції працював у групі, що займалася зв'язком і підстрахуванням. Хоча сам Болотських у суді (див. вище) і стверджував, що цього дня його в Донецьку не було.
Того ж «Москвича» та іншого, основного кілера, захованого за псевдо «донеччанин», Денисов підвіз 16 травня 1996 року близько 21 години на бульвар Пушкіна й висадив неподалік від будинку, в якому мешкав Олександр Момот. Хто ж такий «донеччанин»? Це 26-річний В'ячеслав Волков (він же «Волчок» і «Сава»), який раніше близько двох років служив у міліцейському спецпідрозділі. Вбили його наприкінці 1997 року за загадкових обставин...
Утікаючи після вчинення злочину, вже через годину один з кілерів пересів з іншого автомобіля до нього в «жигулі» у заздалегідь визначеному місці на вулиці Університетській. І Денисов доставив його на Калинівку, в район заводу «Буддеталь», де на одній із найнятих квартир їх очікував Кушнір. Ватажок вислухав звіт про зроблене. Принаймні, так стверджує Болотських.
Чи насправді Кушнір повертався на той час з Ізраїлю в Україну? Адже за відомостями, отриманими з інших джерел, він легально приїхав в Україну тільки 1998 року, незадовго до своєї загибелі. Може хтось із ВВІРу проллє світло на це питання... Хоча навряд чи Ніс у такий важкий час користувався послугами офіційних служб, адже ніщо не заважало йому прибути в країну нелегально. З іншого боку, ще раз нагадаю, що це тільки свідчення обвинувачуваних, не підкріплені жодними побічними доказами». Сергій Кузін.
Минайлук Євген
«Вранці 26 вересня 1994 року на площі ім. Будьонного в Донецьку двома невідомими з автоматичної зброї був розстріляний впритул 47-річний Євген Минайлук – донецький «авторитет», чий вплив поширювався на всю велику територію Будьоновского району, де він же й мешкав. Разом з Минайлуком загинув його приятель 35-річний Марик Померлян. Ще двоє чоловіків з їхньої компанії відбулися пораненнями.
На стоянку на великій швидкості влетіли білі «жигулі», з авто вискочили міцні хлопці в масках і відкрили прицільний вогонь з автоматів. Через кілька секунд один із нападників підбіг до Минайлука, що впав на асфальт, й короткою чергою добив його. Не постраждав лише один з кавказців, що відійшов до кіоску за сигаретами. Психологічний шок від нападу виявився настільки великим, що водій Минайлука за лічені секунди опинився під днищем «мазди». Пораненого в стегно й живіт, міліція витягала його за допомогою домкратів. За півгодини автомобіль, на якому пересувалися вбивці, було виявлено біля терикону шахти «Вертикальна». В обгорілому салоні знайшли автомати АКМ і АКМСУ. Ці «жигулі» були відібрані під час розбійного нападу в Пролетарськом районі Донецька 1 серпня. Номерні знаки, прикріплені до нього, були викрадені за день до вбивства.
Було помітно, що маршрут відходу з місця злочину відпрацьовувався ґрунтовно. Біля терикону вбивць чекали спільники, які вивезли їх за межі міста. Органи мають у своєму розпорядженні інформацію, що ще за тиждень до смерті близькі друзі попереджали Минайлука в Трускавці, де він відпочивав, що в Донецьку на нього готується замах, але той сміливо пішов назустріч долі.
А того дня вони з Померляном і водієм приїхали на площу Будьонного близько десятої ранку для зустрічі із двома знайомими кавказцями. Щодо мети цієї «стрілки» існує кілька версій. За одною з них, увечері напередодні Минайлук випадково зустрівся з грузинами в ресторані «Вугілля-83», де довідався про загибель в автокатастрофі їхнього спільного приятеля й пообіцяв допомогти з місцем на Мушкетівському кладовищі. За іншою версією, зустріч була без жодної лірики й присвячувалася візиту в магазин – для купівлі сантехніки.
Витяг з досьє на Минайлука, датований початком 90-х років: «Минайлук Євген Васильович, 1947 р. нар., уродженець Хмельницької області, житель м. Донецька. 1974 року був засуджений за статтями 206 ч. 3, 101 ч. 1, 142 ч. 2 КК України й отримав 7 років позбавлення волі. Прізвиська – «Жека», «Сєдой». Сфери інтересів – вимагання, гральний бізнес».
Біографія Марика Георгійовича Померляна, молдаванина за національністю, також була пов'язаною з перебуванням у місцях позбавлення волі. 1977 року народний суд Ленінського району Донецька засудив його за статтями 206 ч. 2, і 46 КК до 3 років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 1 рік. А 1986 року Калінінським судом Донецька він був засуджений за статтями 81 ч. 3, 140 ч. 2, 42 КК до 5 років.
Різниця у віці й часі опанування пенітенціарних університетів не перешкодила цим двом людям спочатку заприятелювати, а згодом одночасно перейти до кращого світу. Минайлук пройшов свій кримінальний шлях від першого до останнього кроку якось буденно. Як і більшість його однолітків, працював на шахті. Став гірничим майстром, опинився у лавах КПРС, здобув звання кандидата в майстри спорту з боксу, а в результаті опинився за ґратами за розбій.
У середині 80-х його нерідко помічали серед постійних відвідувачів ресторану «Ювілейний». Саме тоді за ним і закріпилася репутація картяра високого рівня, який хоч і полюбляв випити, карти міг тримати в будь-якому стані й виграти в нього було неможливо. Тоді цей ресторан був одним з місць, в якому вишукували заможних громадян, ласих до азартних ігор. Саме Минайлукові злі язики віддавали першість у використанні клофеліну під час картярських «поєдинків». Якого-небудь шахтаря, уміло залученого до гри, підпоювали й непомітно додавали до спиртного згадані краплі. Вранці, коли «лох» нічого не пам'ятав, йому повідомлялося про чималий учорашній програш. Зрозуміло, що розраховуватися, за суворими картярськими законами, необхідно було будь-яким чином. Суми «клофелінових» програшів нібито могли сягати кількох тисяч рублів».
Олександр Тищенко, onetsk.narod.ru
Мурза Віталій