Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


Справа мертвих кілерів
Вадим Болотських
Убивця гетьмана «передумав»
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   50

СПРАВА МЕРТВИХ КІЛЕРІВ

Апеляційний суд Луганської області засудив до довічного ув’язнення учасників «банди Кушніра» – злочинного угруповання, обвинуваченого майже у всіх резонансних злочинах з 1994 до 2000 року. Слідство вважає, що банда вчинила 23 замовні вбивства, зокрема, народного депутата Євгена Щербаня, банкіра Вадима Гетьмана й президента футбольного клубу «Шахтар» Ахатя Брагіна. А платив бійцям сам Павло Лазаренко. Було зрозуміло, що кількох бандитів, які залишилися живими, назавжди запроторять за ґрати.

Сумніви існують стосовно іншого – а чи справді всі криваві злочини вчинили ці, невідомі нікому кілери?


Мовчання «ягнят»

8 лютого до Київського міського суду з Генеральної прокуратури надійшла кримінальна справа за обвинуваченням організованого злочинного угруповання (ОЗУ) Кушніра-Рябіна-Алієва в убивстві депутатів Верховної Ради Євгена Щербаня й Вадима Гетьмана. Замовником убивства Генпрокуратура вважала колишнього прем'єр-міністра України Павла Лазаренка. Через якийсь час слухання справи перенесли до Луганська. Згодом було винесено вирок: довічне ув’язнення з конфіскацією майна одержали Вадим Болотських – за вбивство депутата Верховної Ради Євгена Щербаня, Сергій Кулєв – за вбивство голови Української міжбанківської валютної біржі Вадима Гетьмана, Леонід Добробатько – за скоєння вбивств і розбійних нападів.

Суд визнав інших п'ятьох підсудних винними в убивствах, розбійних нападах і грабежах у Донецькій і Луганській областях і присудив їх до різних строків позбавлення волі – від 11 до 15 років. Зокрема, суд засудив до 15 років в'язниці з конфіскацією майна Костянтина Нікуліна й Ігоря Пушнякова; до 11,5 років в'язниці з конфіскацією майна Едуарда Косигіна, до 11 років в'язниці з конфіскацією майна Миколу Малахова й Сергія Володченка. Всього підсудних восьмеро – це ті, хто ще живий. Інші або мертві, або в розшуку.

Людина, оголошена ватажком банди, – Євген Кушнір – помер у Донецькому СІЗО 2 травня 1998 року, рівно через десять днів після вбивства Гетьмана. Інший керівник ОЗУ Анатолій Рябін убитий 31 жовтня 1997 року. Посередник між кілерами й Лазаренком Олександр Мільченко, він же «Матрос», помер 22 листопада 1997 року від «гострого геморагічного панкреонекрозу, цирозу печінки». Ключовий свідок – старший оперуповноважений УБОЗу Дніпропетровської області майор міліції Олександр Менчуковський, який начебто особисто напав на слід Кушніра і його команди, помер наприкінці 1996 року.

Згаданий Вадим Болотських – росіянин, «родзинка» слідства й цвях судової програми. За неофіційним даними, був вивезений українськими убозівцями з Москви і доставлений в Україну в багажнику автомобіля. Саме від свідчень Болотських залежала доля сімох із восьми підсудних, для яких просили довічне ув'язнення.

Болотських не пересічний кілер. Керівник банди нібито запросив московського бойовика для виконання найделікатніших замовлень. Після арешту Болотських заявив про готовність до співпраці з правоохоронними органами. Однак на початку судового засідання відмовився надавати будь-які свідчення про банду Кушніра. Він мотивував це тим, що протягом року йому відмовляли в побаченні із дружиною. На стан здоров'я й побої в ході попереднього слідства підсудний не скаржився, а лише посилався на ст. 63 Конституції, яка дозволяє уникати свідчень стосовно самого себе. Спочатку планувалося, що Болотських розповість про підготовку до вчинення замахів на президента ФК «Шахтар» Ахатя Брагіна 15 жовтня 1995 року та на депутата Євгена Щербаня 3 листопада 1996 року. Отже, внаслідок його мовчання залишилося тільки два джерела інформації: матеріали офіційного слідства та незалежні журналістські розслідування.

Олександр Тищенко (http://www.fromdonetsk.narod.ru/raznoe/blood_story.html)


Під прапором Лазаренка (офіційна версія)

Згідно з матеріалами слідства, банда під проводом громадянина Ізраїлю Євгена Кушніра та громадян України Анатолія Рябіна й Магомеда Алієва протягом 1994-1995 рр. систематично винищувала відомих бізнесменів Донбасу з метою присвоєння їхнього бізнесу і перерозподілу на свою користь фінансових потоків. Так, зокрема, вони застрелили президента банку «Юнекс» Якова Рогозіна, керівника «Данко» Олександра Момота, ранили керівника донецького відділення НБУ, кількох високопоставлених можновладців і знаних бізнесменів. Але справжній «зоряний час» настав для кілерів після знайомства з Павлом Івановичем Лазаренком.

Також з матеріалів видно, що у 1996-1997 рр. Лазаренко замовив Кушніру вбивства Щербаня й Гетьмана й перерахував йому зі свого банківського рахунку $2,85 млн. Мотив такий: обидві майбутні жертви конкурували з прем'єр-міністром у сфері бізнесу. Так, у 90-х роках Лазаренко намагався створити в Донбасі свою енергетичну систему й нафтогазову корпорацію, однак там уже функціонувала мережа аналогічних підприємств депутата-бізнесмена Щербаня. І Щербань йому просто заважав. З Гетьманом вони начебто не поділили грошові потоки, які йшли через Міжбанківську валютну біржу.

Убивство конкурентів Павло Іванович нібито задумав давно, але не міг знайти у Дніпропетровську якісних виконавців цього плану. Вибрати саме Кушніра йому порадив вже згадуваний кримінальний «авторитет» «Матрос», який чув про успішну діяльність кілерів у Донецькій і Луганській областях. За словами свідків, що виступали в суді, влітку 1996 року Павло Лазаренко особисто зустрівся із третім «співголовою банди» Магомедом Алієвим (прізвисько «Мага») за межами України й запропонував убити Євгена Щербаня за винагороду у два мільйони доларів. Після цього вони зустрічалися ще раз у Києві, в готелі «Національ», де люблять зупинятися високі гості з-закордону і вітчизняні підприємці. Трохи дивне місце було обране для перемовин такого рівня конфіденційності, чи не так?

Спочатку з Павлом Івановичем контактували Алієв і Рябін, посередником виступав «Матрос». Після того як 31 жовтня 1997 року Рябіна вбили, а згодом помер і «Матрос», 15 листопада 1997 року до Києва приїхав Кушнір, і справи перейшли до його рук. Слідство стверджує, що екс-прем'єр був таким собі «оптовиком»: за компанію замовив ліквідацію ще й радника президента Олександра Волкова і голови НАК «Нафтогаз України» Ігоря Бакая. Але нібито через витік інформації ці замахи не відбулися.

Невдача не зупинила Лазаренка. 9 січня 1998 року, каже слідство, зустрічаючись із Кушніром у Будапешті, Павло Іванович запропонував йому за першої ж нагоди відновити акцію по усуненню Волкова й Бакая, а наразі зорганізувати інше вбивство – голови біржового комітету Української Міжбанківської валютної біржі, екс-голови правління Нацбанку Вадима Гетьмана. Пропонована винагорода – 850 тис. «баксів».

Отримавши згоду, Лазаренко дав своєму помічникові Петрові Кириченку вказівку перерахувати на названий Кушніром банківський рахунок одразу весь «гонорар». Надійшли ці кошти до якогось паризького банку на ім'я одного з родичів Кушніра. А 26 січня 1998 року на особистий рахунок дружини Кушніра в цьому ж банку зі згаданого рахунку було переведено $350 тис. Саме ці гроші й були використані при підготовці вбивства Вадима Гетьмана.

Кушнір запропонував виконати «замовлення» луганському «авторитетові» Ігорю Савчуку. Але Савчук не захотів брати участі у знищенні Вадима Гетьмана і запропонував зробити це своєму знайомому Валерію Пушнякову (прізвисько «Пух»), нині, на жаль, покійному. Його молодший брат Ігор Пушняков знаходиться за ґратами. Втім, після затримання пораненого в перестрілці Кушніра обидва потенційних кілери нібито «зістрибнули з теми», і замовлення виконав якийсь Сергій Кулєв – ще один «цінний кадр» з тієї ж групи.

А Павло Іванович намагався витягти Кушніра із СІЗО: знову ж, відповідно до наданих свідчень, Лазаренко нібито передав для цього через людей покійного «Матроса» близько $150 тис. Однак це не допомогло: 2 травня 1998 року Кушнір помер у донецькому слідчому ізоляторі.Олександр Тищенко (http://www.fromdonetsk.narod.ru/raznoe/blood_story.html)


Кушнір і його команда

За матеріалами регіональної преси, Женя Кушнір походив із великої, простої та скромної єврейської родини, яка не вирізнялася ані особливими статками, ані високим становищем батьків. Вибір майбутнього фаху був відповідним: Кушнір став «ювелірних справ майстром» у сфері побутового обслуговування Донецька. Працюючи в самому центрі столиці промислового регіону (за документами – майстром на заводі «Ремпобуттехніка»), Євген мав чимало грошовитих і впливових клієнтів. Відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності (відомий у народі як ОБХСС), який у ті роки суворо контролював багатьох його колег, за спостереженням останніх, Кушнір не боявся.

Можливо, йому допомагав старший брат – відомий в області слідчий, підполковник міліції. Принаймні, частими перевірками Кушнірові не дошкуляли – як в епоху радянського побутового обслуговування, так і в самий розпал кооперативного руху, який також знаходився під потужним «ковпаком» системи контролю. Не мав страху Женя і перед бандитським рекетом, який саме зароджувався наприкінці 80-х. Він мав непогані знайомства серед місцевої «братви», приятелював навіть із деякими «злодіями в законі» (наприклад, Авцином та Едуардом Брагінським на прізвисько «Чірік») та й сам з охотою брався «вирішувати питання», коли до нього зверталися по допомогу.

Поступово він дійшов висновку, що замість «ювелірки» треба зайнятися чимсь значно крутішим, і невдовзі сформував незалежне й досить боєздатне ОЗУ. В банду було залучено кілька десятків молодиків 20-27 років, для яких участь у підготовці злочинів і подальше їх вчинення стало основним заняттям і джерелом засобів для існування. Нічого іншого робити вони просто не вміли, та й кримінальне ремесло їх цілковито влаштовувало. Дехто з них загинув, інші пропали без вісти або ж перебувають у розшуку. Олександр Тищенко (http://www.fromdonetsk.narod.ru/raznoe/blood_story.html)


Невловимі месники (неофіційна версія)

Це вражає, але у найбільш криміналізований період пострадянської історії, коли кувався «стартовий капітал», у специфічному Донецьку зразка 1994-1996 років ніхто й не чув про банду Кушніра як суб'єкт місцевого кримінального світу. Він залишався таким собі невидимцем, який методично знищував впливових людей. Не помічала його й найавторитетніша тоді людина – Ахать Брагін. І це при тому, що Кушнір протягом року нібито тричі (!) вчиняв замахи на Брагіна (зокрема, й зі застосуванням гранатомета).

Малозрозумілою залишається й мета, з якою Кушнір вчинив 25 убивств і 17 замахів. Якщо це «перерозподіл фінансових потоків», то яким чином їх можна перерозподілити, залишаючись поза полем зору? Інакше кажучи, як можна збирати «данину» з місцевих бізнесменів і при цьому не засвітитися перед «агентами» з конкуруючих банд? Більше того, Кушніра знали як дрібного пересічного ділка, а деякі обізнані джерела стверджують, що він регулярно ділився своїми невеликими доходами з тим же паном Брагіним. Як загалом і було прийнято в тодішньому діловому світі...

Ну, нічого собі конспірація: вдень смиренно віддавати частина прибутків «старшому товаришеві», а ввечері – йти і «круто мочити» усіх!

Але й це не найцікавіше. За словами свідків, ціною смерті Щербаня, яку Кушнір запросив у Павла Івановича через «Магу», мали бути «неслабенькі політичні рішення»: замінити голову обласного СБУ та керівництво Азовського морського пароплавства, допомогти в приватизації Харцизького трубного заводу й виділити кредит «Ровенькиантрациту». Виходило, що, сидячи в якійсь дірі й заробляючи для годиться копійки, ці хлопці мислили в масштабах мільярдів.

Не хочу сперечатися зі слідством або висувати власні версії щодо вбивства Щербаня й Гетьмана. Як і згадувати, що раніше слідство намагалося навісити ці злочини на Ігоря Шагіна («Топ-сервіс»). Тепер з'ясувалося, що «Топи» тут ні до чого, а винуваті в усьому мертві донецькі кілери.

Я також знаю, що гаслом Генпрокурора Святослава Піскуна є: «Істина в будь-якій справі». І він вимагає від своїх підлеглих, щоби за будь-яких умов докопувалися до правди і розставляли всі крапки над «i». І в політичному сенсі також. Відомо мені й те, що заступник його Олександр Медведько раніше працював заступником прокурора Луганська, а до того працював у Донецькій області, де провів кілька вдалих розслідувань. І що саме його прізвище називали у зв'язку з розкриттям «справи Кушніра».

Проте сумніви не полишають мене: щось не зростається в цій, безумовно, одній із найрезонансніших кримінальних справ в історії незалежної України. Звичайно, розкрити одним рухом усі найгучніші вбивства останнього десятиліття – престижно і добре. Але ж ідеться про таких людей, де помилка може мати політичну ціну…

Ми занадто довго чекали правди, щоб без роздумів «проковтнути» версію про небіжчиків, на яких навішено всі гріхи. Більше того, якщо потрібно, ми готові ще трохи почекати, щоб ніколи потім уже не мати сумнівів щодо встановленої істини і відсутності помилок. Тому на місці вищої касаційної інстанції я б направила справу на дослідування. Про всяк випадок...

Галина Моісеєва


УБИВЦЯ ГЕТЬМАНА «ПЕРЕДУМАВ»


У квітні 2003 року у статті «Справа мертвих кілерів» я висловила сумнів стосовно того, що криваві злочини, зокрема, вбивства Гетьмана, Щербаня, Брагіна й інших відомих людей, насправді вчинили невідомі нікому кілери з так званої «банди Кушніра». І ось сталося те, що й мало статися: Сергій Кулєв, який свого часу зізнався в убивстві Вадима Гетьмана й засуджений на довічне ув’язнення, відмовився від своїх свідчень. Якщо зважити, що як мінімум двоє інших злочинців засуджені переважно на підставі його слів, у прокуратури можуть виникнути проблеми. (...)

Сергія Кулєва затримали навесні 2001 року. Можна сказати, що сталося це випадково. 31 березня 2001 року він з товаришами відпочивав в одному з нічних барів Луганська. Офіціант намагався обрахувати їх на сто гривень, Кулєв це помітив, розбушувався і почав стріляти з газового пістолета в місцевих викидайл. Як ініціатор скандалу і потрапив до міліційного відділку.

Потім було слідство й суд, який визнав Кулєва винним у злісному хуліганстві й незаконному носінні зброї. Із врахуванням попередньої судимості йому відважили три з половиною роки ув’язнення. Але замість того, щоб відправити на зону, його доставили в ізолятор одного з обласних УСБУ. Таке рішення правоохоронці прийняли тому, що Кулєв написав щиросердне зізнання... в убивстві Вадима Гетьмана.

Кулєв заявив на суді, що в убивстві брали участь, окрім Валерія Пушнякова, Степан Ільченко й Валерій Тимохович (перебувають у розшуку, хоча, за неофіційною версією, їх уже немає серед живих), а також Сергій Володченко й Едуард Косигін (засуджені). Увечері напередодні вбивства Пушняков нібито привіз Ільченка на винайняту заздалегідь квартиру. Ранком Кулєв з Ільченком загримувалися під жінок, одяглися в жіночий одяг, взуття й перуки й поїхали до будинку Гетьмана. Кулєв знаходився між другим і третім поверхами на східцевій клітці, з якої через вікно добре проглядався вхід у парадний під'їзд і шляхи наближення до ліфта. Коли по рації йому сказали: «Зустрічай, об'єкт прибув», він збіг по східцях, дістав пістолет, зайшов у ліфт і почав стріляти, намагаючись вцілити своїй жертві в серце. Перша куля взагалі схибила. Від другого й третього пострілу Гетьмана розвернуло обличчям до вбивці, відкинуло на стінку ліфта, і він почав осідати на підлогу. Після цього Кулєв зробив контрольний постріл у скроню. Вбивши Вадима Гетьмана, Кулєв вийшов з під'їзду й сів у машину, а через якихось сто метрів до них підсів Ільченко, що прикривав відхід.

Не зайвим буде додати, що Кулєв зізнався також в убивстві найсерйознішого луганського «авторитета» й мецената Валерія Доброславського, відомого під прізвиськом Доброслав, який у середині 90-х років був фактичним хазяїном усього регіону. Його розстріляли з автоматів. Під зливою свинцю разом з Валерієм Доброславським загинуло троє його охоронців.

Так от, за словами Сергія Кулєва, причиною вбивства кримінального лідера було те, що від Павла Лазаренка до Кушніра могли прийти кілька сотень тисяч доларів, але в Луганську все контролював Доброслав, який не пропустив би повз себе такі гроші. Кулєв мальовничо розповідав, як він вистежив жертву біля його ж будинку. Але фахівці такі зізнання злочинця вважають просто вигадкою.

У Луганську довго дивувалися, яким це чином Кулєв і Пушняков, які, в порівнянні з такою великою фігурою як Доброслав, виглядали тільки дрібними хуліганами й невдахами, могли мати перетин ділових інтересів з хазяїном регіону. Адже свої невеликі гроші вони заробляли на розмитненні імпортних оселедців, якими торгував пенсіонер – батько Пуха.

Непереконливими виглядали й побоювання тих, хто визнав себе вбивцями Доброславського, що їм доведеться ділитися з ним «гонорарами» від Павла Лазаренка. За такою логікою їм легше було перестріляти половину Луганська, аніж виїхати в інше місто й одержати гроші там. Більшість луганчан пов'язує смерть Валерія Доброславського з великими справами, зокрема, з його планами щодо приватизації Лисичанського нафтопереробного заводу, а також наступом «донецьких» на сусідню область.

Чому я все це розповідаю? А тому, що інформація про відмову Кулєва від зізнання в убивстві Гетьмана, є логічним продовженням справи «банди мертвих кілерів». Уже відомо, що вбивця звернувся до Верховного суду з клопотанням про перегляд винесеного в 2003 році вироку в порядку виняткового провадження, у якому написав: «мій вирок має бути переглянутий, тому що вся справа сфабрикована». Він пише, що вперше йому запропонували дати свідчення про свою причетність до вбивства Гетьмана 2001 року в Житомирському СІЗО – там він знаходився як засуджений до трьох з половиною років позбавлення волі за хуліганство. Це зробили старший слідчої групи Дробиняк і слідчий Силін. «Вони, кожен окремо, говорили, що потрібно в державних цілях обвинуватити Лазаренка», – пише Кулєв. Згоду дати свідчення проти себе Кулєв пояснив «загрозою» його життю і його родині, а також тим, що, перебуваючи у в'язниці, він «нічим не зможе допомогти».

P. S. Звичайно, вірити цьому листу Кулєва навряд чи варто, як і його першим свідченням. Але, з іншого боку, у тому ж Луганському суді розглядалася справа міліціонерів, які примусили бомжа Юрія Вередюка взяти на себе провину за вбивство Ігоря Александрова. А потім, цілком ймовірно, і отруїли його, щоб замести сліди. Тож для уникнення подібного скандалу на прокурорському рівні, справу банди Кушніра необхідно дорозслідувати. Як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Тим більше що відмова від свідчень громадянина Кулєва збіглася в часі з появою в телеефірі екс-прем'єра Павла Лазаренка, який переконував співгромадян у своїй невинуватості й натякав на своє бажання повернутися додому з негостинної Америки. А це вже велика політика...

Галина Моісеєва, «Версії»


«Отже, велика політика, де її рівень співвідноситься з рівнем підлоти. Для чого Ющенкові знадобився Генпрокурор Медведько? Для того, щоб останній зайнявся можливим поверненням в Україну Павла Лазаренка і зорганізував що-небудь «таке», аби не допустити його повернення? Можливо. Однак, значно ймовірнішою виглядає версія, що саме Медведькові доведеться врочисто завершувати епоху «України без Кучми» і розпочати епоху «України з Кучмою».

Тобто Медведько рано чи пізно має довести до кінця справу про вбивство Георгія Ґонґадзе. І зробити це він має у вигляді тупого фарсу, який усі ми будемо змушені мовчки проковтнути. Обриси цього фарсу вже зрозумілі. Ґонґадзе вбив Пукач, який перебуває в розшуку за наказом Кравченка, що застрелився. Майже як у справі «мертвих кілерів». Співробітники УКП Костенко, Попович і Протасов, які допомагали Пукачу, до завершення процесу також можуть померти, оскільки вже зізналися в усьому. Стосовно ж Кучми та компанії довести нічого неможливо, тому що вони виявилися дуже хитрими. Інших версій бути не може.

Правда, ще записи Мельниченка залишилися. Зрозуміло, що Медведько зробить усе, щоб їх не визнали речовими доказами. А там, дивись, і вибори минуть, і майже все забудеться. Навіть те, що саме вбивство Ґонґадзе й плівки Мельниченка фактично привели нову команду до влади.

Тож якщо результатом розслідування справи Ґонґадзе стане цей фарс – чи варто було робити так звану революцію? Адже на Майдані говорилося не так про покарання безпосередніх убивць, як про покарання всієї владної верхівки, що виступала спільником у цьому злочині. Чи може й самого злочину не було? А лише якась спецоперація, про котру українська «еліта» вперто не бажає згадувати? Крім, хіба що Литвина й Мороза. А ці двоє або насправді невинуваті, або цілковито впевнені, що жодних доказів уже не залишилося.

Така кадрова «ідея» Ющенка означає тільки одне: влада має намір «поховати» і справу Ґонґадзе, і записи Мельниченка. Запропонувати бидлові, тобто нам з вами, якусь політично-коректну версію й на тому поставити крапку. Пролити сльозу на похоронах тіла, що нібито належить Ґонґадзе, винести «справедливий» вирок людям, що начебто вбили журналіста й закрити питання із записами Мельниченка. І почати нове «чесне» життя. Однак, сподіватимемося, з цієї витівки нічого не вийде. Білі нитки мають властивість рано чи пізно рватися. І відстрочений вибух коли не коли таки станеться».

Станіслав Речинський, ua


«Банда Євгена Кушніра мала у своєму розпорядженні широку мережу інформаторів і своїх людей в органах міліції (дехто з них перебуває зараз у розшуку), тому вона була в курсі всіх операцій, які планувалися управлінням боротьби з організованою злочинністю, при цьому залишаючись невловимою. Правда, у лютому 1997 року убозівці виявили на одній з донецьких квартир потужний склад вогнепальної зброї й вибухівки. Відпрацьовуючи причетних до цієї квартири, вийшли на людину, чий фоторобот давно прикрашав стенди райвідділів міліції. Це був один з убивць Євгена Щербаня. Крім нього в банду входило ще дев'ятеро бойовиків, а спостереження за потенційними жертвами, перевезення кілерів, постачання зброєю й документами, одностроями правоохоронців їх забезпечували «підсобні робітники». У банді панувала найсуворіша дисципліна, роль кожного члена групи була чітко визначеною. Сам Кушнір, колишній донеччанин, ставши громадянином Ізраїлю, періодично жив у Франції й Австрії, однак свій бізнес зосередив у Донецькій області».

Марина Корець, газета «Труд», № 055, 30 березня 2002 р.


Дружина Євгена Кушніра Ірина стверджує, що смерть її чоловіка була вигідною Ринату Ахметову. За її словами, про це у до неї листі писав сам Кушнір напередодні свого арешту. Ірина Кушнір вважає, що таким чином Ахметов позбавлявся від свідків. Якщо вірити вже згаданому Синенкові, напрошується висновок, що, прибравши Брагіна за допомогою Кушніра, Ахметов у такий спосіб прибрав і решту свідків. Проте Ірина Кушнір як і раніше живе в Ізраїлі і свідчити в Україні проти Ахметова не квапиться.


Л

Лазаренко Сергій