Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Антидержавний шабаш у Сіверодонецьку
«28 листопада 2004 року на Всеукраїнському з'їзді народних депутатів і депутатів всіх рівнів у Сіверодонецьку була здійснена спроба створення міжрегіонального Союзу регіонів та його координуючого органу.
У випадку перемоги на виборах Віктора Ющенка, голова Донецької облради Борис Колесников запропонував створити «нову федеративну державу у вигляді Південно-Східної республіки зі столицею в Харкові».
На з'їзді були присутні кандидат на посаду Президента України, прем'єр-міністр Віктор Янукович, мер Москви Юрій Лужков, а також 3576 депутатів, зокрема, 30 народних депутатів...» Сайт «Острів», www.ostro.org, 28.11.2004 р.
«На Майдані триває безстроковий мітинг за право народу на чесні вибори.
У м. Сіверодонецьку відбувся Всеукраїнський з'їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад з єдиним питанням на порядку денному: «Про суспільно-політичну ситуацію в країні та захист конституційного ладу в Україні». У роботі з'їзду взяли участь депутати місцевих рад і працівники місцевих держадміністрацій більшості східних і південних областей України, у яких переміг Янукович, а також сам Янукович і мер Москви (Росія) Юрій Лужков. Із трибуни з'їзду Лужков заявив: «Я, як мер Москви, готовий зняти свою улюблену кепку, аби бути схожим на Януковича» і назвав прихильників Януковича «спокійною силою». Прем'єр-міністр Янукович оцінив рішення Верховної ради як «знущання із закону» і заявив, що він буде виконувати усі рішення Сіверодонецького з'їзду. Виступи неодноразово переривалися оплесками й скандуванням «Росія! Росія!». З'їзд назвав рішення ЦВК щодо перемоги Януковича легітимним і таким, що повністю відповідає нормам Конституції. Голови облдержадміністрацій Донецької області Анатолій Близнюк, Луганської області Олександр Єфремов, Одеської області Сергій Гриневецький, Харківської області Євген Кушнарьов, голова Донецької облради Борис Колесников та ін. промовці на з'їзді заявили про намір у випадку перемоги на виборах В.Ющенка створити Південно-Східну Українську автономну республіку (ПіСУАР) зі столицею в м.Харкові, а також про можливе входження ПіСУАРа до складу Російської Федерації на правах суб'єкта федерації або до ЄЕП на правах суверенної держави».
Ігор Смірнов, rans.com.ua, 28 листопада 2004 р.
Наводимо частину стенограми цієї події:
«ТИХОНОВ В.М. : Шановні делегати! Переходимо до обговорення порядку денного.
Слово для виступу надається Колесникову Борису Вікторовичу - голові обласної ради Донецької області (оплески).
КОЛЕСНИКОВ Б.В. : Шановні друзі, колеги! Від імені та за дорученням депутатів Донецької обласної ради заявляю наступне: в Україні склалася надзвичайна ситуація. Не лише так звана опозиція, але й законодавчий орган країни - Верховна Рада зневажили Закон і потоптали Конституцію. Політичний конфлікт вийшов за межі правового поля. Закон про вибори Президента, пролобійований опозицією в парламенті самою ж опозицією, і порушений. Регіони України, які обрали народним Президентом Віктора Януковича, до останнього моменту сподівалися на цивілізований шлях вирішення конфлікту. Але вчорашнє засідання Верховної Ради показало, що це неможливо в принципі. Із цієї причини ми тут на з'їзді. Наша єдина мета - захистити інтереси, права і свободи наших громадян.
Зараз ми вважаємо життєво необхідним усім обласним радам провести референдуми на своїх територіях (оплески).
Перше питання, яке необхідно винести на референдум, висловлення недовіри усім інстанціям вищої державної влади, які порушили Закон (оплески).
Друге - це створення нової української південно-східної держави у формі федеративної республіки (оплески бурхливі, тривалі), у якій реально, а не декларативно, будуть захищені інтереси права громадян і регіонів. Ми запевняємо світове співтовариство в тім, що нове державне утворення буде мати найдемократичнішу Конституцію у світі.
Аби уникнути обвинувачень у тому, що ця ініціатива надасть який-небудь статус винятковості донецькому регіону, ми пропонуємо, у випадку державотворення, столицею держави оголосити м.Харків (бурхливі, тривалі оплески, овації, скандують: «Харків!»), тобто відновити історичну справедливість - це була перша столиця незалежної України (оплески).
Політика нової держави буде спрямована на стабільність розвитку та економічне процвітання. Запорукою успішної економіки буде слугувати наше членство в єдиному економічному просторі (оплески). Я підкреслюю, що ми будемо вживати адекватних заходів у тому випадку, якщо нам відмовлять у наших законних вимогах - захистити наш вибір. Ми будемо діяти винятково в межах закону, згідно якого обласні ради мають повне право проводити референдум.
І ще одна наша ініціатива, щоби захистити від можливих протиправних дій, спрямованих проти наших соратників-губернаторів, ми згідно Закону України «Про місцеве самоврядування» більше не делегуємо повноваження обласної державної адміністрації, а на її основі створюємо обласний виконавчий комітет (тривалі оплески, овації).
І останнє. Знаючи, який тиск із боку опозиції відчуває на собі голова Центральної виборчої комісії Сергій Ківалов, Донбас запевняє його у своїй підтримці. Спасибі Вам за дотримання Закону й твердість духу (оплески). Спасибі.
ТИХОНОВ В.Н.: Спасибі, Борисе Вікторовичу». Сайт ссылка скрыта
… В.Янукович поїхав до м.Сіверодонецька і взяв участь у роботі з'їзду, щоби загасити пристрасті і не допустити прийняття незважених рішень. Про це прем'єр-міністр України заявив у телефонній розмові з першим заступником Державного секретаря США Річардом Армітеджем, що відбулася ввечері 29 листопада, повідомляє інформагенство «ЛIГАБiзнесIнформ» із посиланням на прес-службу Кабінету Міністрів.
«Ультимативні та безапеляційні дії опозиції, зневага щодо думки 15 мільйонів українців, які зробили свій вибір на мою підтримку, призвели до реальної загрози розколу країни. У залі з'їзду було багато радикально налаштованих людей, які були обурені спробами силового тиску на них і мовою ультиматумів з боку опозиції», - сказав він.
За словами Януковича, деякі рішення йому вдалося призупинити, «але, якщо опозиція й надалі не буде йти на компроміси, загроза розколу України залишиться цілком реальною».
«Сьогодні часу для того, аби знайти зважене політичне рішення, залишилося дуже мало. Це вже не дні, а години. Якщо цього не зробити - ситуація може вийти з-під контролю», - підкреслив Янукович...
Справа Колесникова - врятувати свідка
Мабуть, зараз для української міліції та прокуратури найдорожчими людьми повинні стати батько та син Пенчуки. Ті самі заявники і свідки своєрідних здирницьких методів ведення бізнесу Бориса Колесникова. За традиціями українського криміналітету, що склалися, на знищення чи тиск на цих людей будуть кинуті мільйони і «виконувати» постараються на найвищому рівні. У зв'язку із цим приїзд доньки Пенчука до Києва у супроводі якихось бритоголових «братків» виглядає досить загрозливо. Тиснути на свідка через його найближчих родичів - практика загальновідома і поширена. Взагалі, українській міліції у зв'язку зі справою Колесникова і охороною Пенчуків доведеться перейти на справжній воєнний стан. Для «іспиту» було обрано «найважчий» регіон, у якому міліція протягом багатьох років виконувала функції догідливих лакуз при криміналітеті.
Регіон, про реальну злочинність в якому протягом багатьох років практично нічого не було відомо. Місцевих ментів - нагнули, приїжджих - «обставляли» так щільно, що інформацію отримати просто не вдавалося. Регіон, у якому криміналітет настільки глибоко в'ївся у владу, що розділити їх практично неможливо – їх необхідно знищувати заразом. Окрім того, донецький кримінал встиг осісти у Києві, у тому числі й у правоохоронних органах. У зв'язку із чим, з витоками інформації боротися буде досить складно.
Але, мабуть, найбільша проблема полягає у відсутності в Україні традицій і досвіду програм охорони свідків. Давно і багато писалося про те, що здійснити цю програму захисту у нас практично неможливо. І не через фінансові складнощі. Скоріше, просто через те, що в цьому не було необхідності. Як, втім, і в боротьбі зі злочинністю в цілому. «Грифон» і «Сокіл» - це звісно, добре. Але коли свідок, якого охороняють, починає ознайомлюватися з їхніми методами - він починає почувати себе практично небіжчиком. Ані відпрацьованої технології, ані оперативної підтримки. Примітивні охоронні функції, які для досвідченого кілера не є перешкодою.
Уже сьогодні МВС доводиться в процесі, на «живому» досвіді створювати реальну систему протидії спробам усунення свідків. Можливо, це і на краще. Практика - критерій істини, але помилок, на яких вчаться, ми сьогодні собі дозволити не можемо. Бо якщо МИ (підкреслюю, не міліція чи прокуратура, а МИ - все українське суспільство) втратимо Пенчуків – наслідки будуть невідворотними. І навіть не в тому біда, що вийде сухим із води нікому за великим рахунком не потрібний Боря Колесников, а в тому, що не виявиться більше потерпілих, готових свідчити проти сильних світу цього, не буде свідків масштабних злочинів. Мало того, не буде й агентури. Тому що державний кримінал буде полювати не лише за свідками і можливими заявниками, але й за «джерелами» у своїх лавах. Втім, чому буде? Полювання триває вже зараз, і МВС зобов'язане розпочати свою контргру, спрямовану на захист своїх агентур.
Чому такими важливими є саме свідки в процесі великої «чистки» українського суспільства? Тому що, що попередня влада, яка виросла з рекету - з нього й не виходила. І основним методом і метою цієї влади було не виробництво, а банальне «вимагалово» і форми, що випливають із нього, типу «кришування». Глибоко символічним є те, що Колесникова взяли саме за «вимагалово» - це вирок владі, дні якої минають. І це діагноз. Але для підтвердження і вироку і діагнозу потрібен живий свідок…І все суспільство, а не лише міліція повинні зараз, вибачте за пафосні слова, встати на захист свідків. Сьогодні - Пенчуків, завтра - десятків нових свідків.
Мені здається, що своє слово повинні сказати і ЗМІ. У тій же Італії саме ЗМІ піднімали загальнонаціональну цінність захисту свідків на процесах проти мафії. І сьогодні українські ЗМІ можуть захистити свідків хоча би підкресленням і запевненням у тому, що ті, хто полюватиме на свідків, будуть воювати не лише із МВС чи прокуратурою, вони будуть воювати з усім народом. І, виходить, замість одного вбитого свідка вже на знак протесту може з'явитися десятки нових. ua
Ще одна «справа Колесникова», де є свідки
Олексій Миронов, ссылка скрыта, 10 квітня 2005 р.
Перше, що зробив автор цих рядків, довідавшись про затримання голови Донецької облради, це подзвонив до редакції шанованої донецької газети і привітав колегу «із Днем Визволення». Нетактовність цього жесту саме щодо колег стала очевидною за кількау діб...
Тема «Колесников і преса», напевне, не настільки вражає, як тема «Колесников і сепаратизм» (тому що називати «ідеями федералізму» висловлені 9 грудня в Сіверодонецьку Колесниковим заклики до розколу країни, державотворення з новою столицею - це так само, що й безневинний флірт прирівняти до групового зґвалтування; громадянин Колесников свідомо штовхав країну до масштабного кровопролиття). І не настільки велика, як і тема «Колесников і бізнес», джерела якої сягають далеких 90-х, коли на зміну вбитим «Аліку Греку» і Сергію Роману (як стверджують деякі джерела, не просто друзям, а навіть однокласникам) прийшли молоді Ахметов і Колесников, яких також прийнято вважати друзями з юнацьких років.
Ну а тема «Колесников і політика», напевне, назавжди вичерпана шабашем 31 жовтня 2003 року в Донецьку, кампанією по виборах Президента та палкою промовою у Сіверодонецьку, бо які, власне, корінні інтереси і які саме верстви суспільства уособлює собою Борис Вікторович, зрозуміти вкрай важко, - якщо не брати до уваги купку професійних провокаторів, котрі борються проти «засилля» української мови в «інтернаціональному» Донбасі і вважають Росію зразком цивілізованої держави. Втім, нинішня влада демонструє такий рівень «елегантності» у всіх справах, за які тільки не візьметься, що вона й з Колесникова примудриться виліпити «в'язня совісті» і політв'язня.
Отже, поки - про пресу та Бориса Вікторовича.
Перший «конкретний» дзвоник для донецьких журналістів пролунав від Колесникова ще 1999 року, в самий розпал кампанії по «перевиборах» Президента Кучми.
Згадати про це зараз саме час - у світлі відомого виступу у Верховній Раді омбудсмена Ніни Карпачової зі слізною розповіддю про двох дітей Колесникова, яких позбавили батьківської ніжності. Того далекого 99-го пан Колесников уперше постав перед пресою як заступник голови Донецької облради, яку тоді очолював за сумісництвом губернатор В. Янукович.
Поява Колесникова перед представниками мас-медіа позначилася скандалом.
Того дня обласна рада в кращих традиціях донецької «демократії» затверджувала склад виборчих комісій і, як заведено, зробила усе, аби представники Кучми у виборчкомах ні в чому не відчували незручностей - у вигляді представників кандидатів-конкурентів. Пояснення, які давав із цього приводу Колесников, вражали своєю незграбністю (на той час заступник голови ще не мав жодної, навіть заочної, вищої освіти), що й призвело у підсумку до крилатого виразу Бориса Вікторовича: «От оберуть вас до облради, тоді й будете приймати рішення, які вам хочеться». Один із донецьких журналістів зреагував миттєво: «Як «хочеться» чи як закон вимагає?»
Борис Вікторович поперхнувся. Але не розгубився. Бо не встиг той цікавий журналіст не те що матеріал підготувати - він навіть до редакції ще не дійшов! - як уже був звільнений з «незалежного» друкованого органу - за дзвінком «зверху». А той факт, що у звільненого кореспондента троє дітей, звісно, нікого не цікавив. Такі от дива трапляються, шановна пані «по правах людини» Карпачова.
Оминаємо низку подій та історичних фактів, які дозволяють розглянути цю тему у всьому її «одноманітному різноманітті», оскільки нещодавно з'явився ще один конкретний привід привести такий самий конкретний приклад. Отже, у тому ж друкованому виданні, робочу атмосферу якого потривожила вищевказана вітальна «телефонограма» автора цих рядків, з'явилося аж кілька шпальт на захист пана Колесникова. Мова, звісно, про патологічну невинуватість пана Колесникова перед законом і мораллю.
Усе це чудово, і така непохитна віра головного редактора видання у безгрішний образ Колесникова навіть зворушує. Якби не одне «але». Наприкінці минулого століття абсолютно аналогічні методи вимагання (що й до «Білого лебедя») були задіяні і щодо редактора, котрий нині так завзято захищає Колесникова.
У людини нахабно відібрали його бізнес, у який він вклав душу, розум і неабиякий талант організатора. Без особливих церемоній, зате із реальними погрозами. Таке саме безапеляційне «Віддай!» від того ж Колесникова згодом почув і автор ідеї «Пальми Мерцалова». Історія про те, як «Боря» підім’яв «під себе» кращу газету Донбасу, і як саме цей процес передачі відбувався, є широко відомою у колах донецьких журналістів.
Деталі спливали красномовні, оскільки хазяїн газети мав «зухвалість» пручатися. Про це навіть за кілька років матеріал з'явився - у російській «Новій газеті». Дозволимо його собі передрукувати повністю, хоча донецькі журналісти стільки разів його перечитали, що завчили майже напам’ять - надто вже він припав «до теми», і виявився «дуже повчальним», як підкреслює сама авторка «історії про Гудвіна».
історія про Гудвіна
Леся ОРЛОВА, «Нова газета», ссылка скрыта, 26.09.2002 р.:
«Ми йому вигадали прізвисько. Почалося з того, що один гостроязикий співробітник почав називати генерального «великим і жахливим». Згодом «великого і жахливого» спростили до «Гудвіна». Одного разу він приніс мені почитати товсту книжку про газетного магната Боба Максвелла, яким захоплювався. І що характерно, книжку написав колишній співробітник Максвелла, котрого колись грубо і несправедливо звільнили, а тепер він став добровільним біографом свого кривдника, - у його інтонаціях відчувалося захоплення навіть при найоб'єктивнішому осуді. «Гудвін» сказав тоді, що у своєму житті прагне наслідувати Максвелла. А я тоді пожартувала, мовляв, от виженете мене коли-небудь з роботи - і я вашу біографію напишу, один в один вийде.
Уже за рік я, в принципі, цілком могла писати цю довбану біографію. Дуже повчальну.
МАГ І ЧАРІВНИК
Він усе придумав сам. Йому пощастило з часом, коли він починав. Згодом він широко пропагував ідею, більше популярну в Штатах: мовляв, керівник газети не повинен бути журналістом, він повинен бути бізнесменом. Протягом десяти років йому це вдавалося. Бо за освітою він - інженер з якоюсь складною військовою спеціалізацією. Довго жив у прибалтійській столиці, одружився, працював, був щасливим - а потім гримнув розвал Союзу, і «Гудвін» повернувся на малу батьківщину. Ні, йому таки пощастило з часом. Тільки тоді можна було почати з малюсінької газетки безкоштовних оголошень - і за кілька років розкрутитися до найкращої і найбагатшої газети з купою додатків. Йому заздрили, чутки про нього вражали казковістю, а він сміявся і працював, як проклятий.
А я пам'ятаю, як приїжджали поважні головні редактори видань, назви яких із придихом вимовляють у провінції. «Гудвін» годував їх у ресторанах, водив по редакції, показував усе до дрібниць, скачував програми на диски...
Ми тоді багато придумували - насамперед, звісно, «Гудвін» придумував, але творчу ініціативу цінував, заохочував і винагороджував. Це було неймовірно. Щасливий час. Поруч із ним доба пролітала з космічною швидкістю. Він генерував ідеї, постійно шукав і пропонував щось нове. Він кричав: «Я хочу, щоби ця газета була кращою у цій країні! А потім я зроблю її кращою у світі. Головне - вірити й знати, як. Я вірю - і знаю, як!». Це було заразливо. Я тепер точно знаю, що корпоративне єднання і патріотичний ентузіазм існують.
Ми цілодобово пропадали на роботі. Ми викладалися без залишку. Наше життя було суцільною планеркою, коли обговорювалися нескінченні проекти і висувалися нескінченні ідеї. Усі хотіли до нас. І багатьох брали. На людях «Гудвін» не економив. По-перше, він їм платив - і добре платив. Він нас усіх любив, хоча були, звісно, й улюбленці. Влаштовував корпоративний відпочинок у зимовій Ялті та нескінченні святкування вдома. Тягав по ресторанах. Оплачував все і всюди. Влаштовував у лікарні. Дарував подарунки. Забезпечував телефонами і комп'ютерами. Купував квартири...
СМЕРТНИЙ
Потім щось трапилося. Часи чесної роботи стрімко минали. Для всіх. З'явилися «вони». Хазяї, які поступово прибирали до рук все хоч трохи прибуткове. «Гудвін», котрий раніше пив, щоби звеселитися, тепер почав пити всерйоз. Але як і раніше був веселим і його всі любили. Він боровся. Відтягував.
…Ми сиділи з ним у кав’ярні на даху готелю. Була година, напевне, одинадцята ранку, я пила каву, він - вже коньяк. Я присягаюся: на його очах були справжні сльози, і мене переповнювали якісь літературні сентименти - у голові буквально складалися фрази на кшталт «немов скривджена дитина, яка вперше зіштовхнулася з несправедливістю світу» і таке інше... Він сказав мені, що останні два дні провів за своїм ноутбуком, складаючи два життєво важливих листи. Один - діловий, другові й партнерові, де він залишав докладні вказівки про те, як розпорядитися газетою, і просив... про усіх подбати. Другий лист призначався дружині та, можливо, коли-небудь, доньці, цей лист писати було значно важче. Я бурмотіла: «У Вас же родина», я сама вже ледь не плакала, я пишалася ним, як ніким ніколи не пишалася, і ладна була підхопитися в піонерському салюті, обіцяючи продовжувати його справу... Він розповів, як його викликав до себе мер і запитав: «Ти де собі пам'ятник хочеш - на площі чи на цвинтарі? Поки є вибір», після чого по дружбі попередив: «Усі лягли, ти один залишився». Мене аж тіпало, я надто виразно уявила собі цю задушевну розмову - мер у нас був гарний, добродушний господарник, і якщо вже він? «Гудвін» напився досить швидко і, наближаючи своє обличчя до мого, боляче схопив мене за плече і майже загорланив: «Навіщо вони це роблять? Невже вони не розуміють? Я ж керований! Я цілком керований! Я ж не Дон Кіхот, на млини не кидаюся! Мені просто потрібна хоча би видимість свободи! Я - бізнесмен, врешті-решт!». Потім він уп'явся у стільницю і говорив вже спокійно, майже зрозуміло: «Блін, бувають ситуації, коли треба стояти... стояти... я просто хотів довести, що оці слова дурні - «четверта влада» - вони щось означають, що це не просто слова»...
Я й досі вважаю, що ці години на готельному даху були чи не найзначнішими, найправдивішими в моєму житті. Нехай подальший розвиток подій показав усю їхню жалюгідну сміховинність. Що ж робити, якщо найщиріші наші пориви неодмінно перетворюються на такий от театр.
ЛІЛІПУТ
Що трапилося потім? Він зламався. Він зламався по повній програмі. Він просто продався, причому задешево - продаватися дорого треба було раніше, його уцінили. До нього просто прийшли й усе забрали, жалюгідною подачкою кинувши якийсь малюсінький мізер за контрольний пакет. Нам, простим людям, отримана «Гудвіном» сума видавалася гігантською... реально ж вона була нікчемною у порівнянні з тим, що йому належало насправді.
Далі почався справжній жах. Він став смішним і жалюгідним - чарівник, який в одну мить втратив усю свою загадкову велич. Він метушився, виконуючи найсміховинніші вимоги. Раз у раз (особливо спочатку, закріплюючи контроль) йому дзвонили і влаштовували «паханські» розноси. Шпальти возили на затвердження «туди» - і за першою вимогою «звідти» газету повертали з друку, переверстували серед глупої ночі, змінювали усе їм на догоду, знімали матеріали... Страшно й боляче згадувати. Як і колись, редакція майже в повному складі сиділа ночами на роботі - тільки от цього разу людей спонукав не ентузіазм, а страх та відчуття безнадійності рабів.
«Гудвін» тим часом ринувся купувати. Він купував і купував, нестримно витрачаючи отриману подачку. Він купив будинок і нову машину, він затіяв якийсь божевільний ремонт... Люди не впізнавали його. Розмови в редакційному барі радикально змінилися: так само, як раніше, він малював на серветках варіанти верстки й зміни формату, тепер він малював планування своєї нової квартири та розміщення меблів. Він чванливо сипав іменами людей, яких нехтував раніше, з яких сміявся, - тепер він догідливо їздив вітати їх з першими-ліпшими святами. Він тижнями зникав у поїздках - не вилазив з Кіпру та з Іспанії, повертався засмаглим і одутлим та розповідав про те, як цілими днями пив біля басейну. Він став страшним. Він став негарним.
Як поводитися в роботі, він не знав. То намагався демонстративно усунутися від справ, тижнями не з'являвся в редакції і навіть не відповідав на телефонні дзвінки, пускаючи все на самоплив. То, навпаки, розвивав бурхливу безсистемну діяльність, «бив понти», затівав якісь безглузді нововведення... Тепер він увесь час кричав. Репетував. Божеволів. Бісився. Ліз на стіну. Люди закривалися в кабінетах і сиділи за комп'ютерами, як миші, поки «Гудвін» метався коридором, істерично лаючи недосконалість цього світу. Більше він ніколи не вибачався. І сьогодні не пам'ятав, що робив учора.
Тепер він ненавидів, коли люди веселилися. Більше не було гучних сабантуїв із приводу і без, не було корпоративних поїздок, кумедних пісень-спектаклів. Та нічого більше не було!!! Найбільш вражало те, як швидко люди забули, що раніше було по-іншому. Він і сам забув...
Іноді я бачу його. Ми навіть вітаємося. Як зовсім чужі люди.
Я іноді буваю в тій редакції. Ми з моїми колишніми колегами зустрічаємося тепло. Зовсім чуже місце. Вони - інші. Усе - інше. Він - інший. Нова людина, яка матеріалізувалася з нізвідки, замість старої, котру я добре знала. Іноді я думаю: може, він і справді загинув тоді? Не зламався - і загинув по-дурному, зберігши... блін... зберігши честь?»
І от у тій самій експропрійованій «новими донецькими» кращій газеті регіону раптом виходить матеріал із заголовком «Ну що, добродії, це війна». Людям, які професійно «знають сполох слів», вочевидь, не треба пояснювати, що зі словами варто поводитися обережніше. Хтось оголосив війну всьому Донбасу? Чи ви самі з кимось воювати зібралися? Тож поясніть, із ким і за що? Із тими, хто йшов 28 листопада на Банкову, штурмувати яку вже висунулися війська, озброєні проти ночі бойовими набоями? Так ваші ж земляки туди і йшли, бо та ж історія з вашою газетою (не кажучи вже про інші) ОДНОЗНАЧНО засвідчила, що за «цих» життя не буде НІКОМУ й НІДЕ.
Тож у нас було «за що», було - і не за Ющенка, і не за помаранчеві кольори... А у вас?
…Наївно сподіватися, що до «органів» потрапить ще одна заява від свідків вимагання Колесниковим - цього разу вже акцій не магазину, а газети. Чомусь більше віриться в те, що менеджери і прості роботяги якого-небудь коксохіму чи іншого донбаського підприємства звернуться з відповідною заявою і розкажуть, як і з якої причини зруйнувалися їхні мрії «пожити на пенсії на дивіденди». А в черговому номері газеті, з'являться, скоріше, міркування, що арешт єврея Колесникова - це прояв махрового антисемітизму нової влади, а американці дурні хотіли ще поправку Джексона-Веніка скасувати...
Отут, як кажуть, кожен вирішує сам.
Тим паче, що «війна» - проти свого, у даному контексті - «донецького», народу і не припинялася, і передвиборним «зомбуванням» не обмежилася. У номері від 5 квітня 2005 р., що передує «колесниковському спецвипуску», тому маса прикладів (за винятком, мабуть, одного листа читачки, де вона повідомляє про голосні погрози «пустити помаранчевим кров»)...
Тож не треба лякати «донецький народ» війною чи тим, що після арешту Колесникова «наступним кроком влади буде створення концтаборів для жителів Сходу країни», як припускає ще один (непрямий) свідок вищеописаної історії з газетою, нині вже київський аналітик. Якась подоба «концтабору» вже давно побудована у Донбасі - і «не без участі», як то кажуть... І якщо вже не виходить стати «сторожовими псами демократії» (а в кого взагалі в цій країні може таке вийти?), то вже й у табірні «вівчарки» теж записуватися не варто.
…Леся Орлова у наведеній вище статті висловилася, на перший погляд, жорстко - про «страх і безнадійність рабів». Але є й жорсткіші визначення. Ленін колись сформулював, що раб, котрий обожнює свого хазяїна, вже не раб, а холуй.
Від повсякденної необхідності лизати панську руку мимоволі почнеш захоплюватися перснями з камінцями - і «отримувати задоволення».
Олексій Миронов, ссылка скрыта, 10 квітня 2005 р.
Колесников подав до суду на автора книги «Донецька мафія» Пенчука
Народний депутат України, член Партії регіонів Борис Колесников назвав книгу Бориса Пенчука «Донецька мафія» наклепом і звернувся до суду за захистом своєї честі та гідності. У свою чергу Б. Пенчук вважає, що в такий спосіб на нього знову чинять тиск, адміністративно - через суди, передає «5 канал».
Також, на адресу донецького автора Б. Пенчука подано ще один позов – звинувачення у плагіаті.
Щонайменше, три судових позови через книгу «Донецька мафія» Пенчук розцінює як тиск і бажання помститися. Окрім того, автор книги скаржиться на те, що про судові засідання йому навіть не повідомляють, - зазначає «5 канал». (На думку Б.Пенчука, у книзі «Донецька мафія» зібрано та систематизовано найзнаковіші матеріали з різних джерел, які завжди були доступними широкому колу читачів, але чомусь залишалися поза увагою Генпрокуратури та МВС України - ред.) За словами Пенчука, «представники донецького клану почали активні дії по знищенню книги «Донецька мафія», яка посіла третє місце в Україні - у документалістиці». За його словами, вона є «дуже незручною для донецьких, яким відомо, що вже є англійська версія».
У свою чергу, Б. Колесников вважає, що «місце цій книзі на полицях поруч із фантастикою». У суді депутат-регіонал обіцяє надати документи, які спростовують надруковану в книзі інформацію.
Окрім того, незважаючи на те, що справу про «Білого лебедя» закрито, Б. Колесников обіцяє звернутися до Генпрокуратури. Він хоче, аби Б. Пенчука притягли до відповідальності за наклеп і вимагання, - зазначає «5 канал».
«Цей ніякий не тиск - це взагалі квіточки у порівнянні з тим, що на нього чекає. Нехай хоч англійською, хоч китайською видає. Це спроба уникнути кримінальної відповідальності. Окрім суду, я звернуся ще до Генпрокуратури, де його будуть притягати. Він звичайний, як каже наш міністр Юрій Віталійович Луценко - рядовий кримінальник. Тому тут жодної політики, а тим більше - тиску», - заявив Б. Колесников. (ссылка скрыта, 04. 09. 2006 р.)
Від редколегії:
Колесников свого слова дотримав - заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін таки порушив дві кримінальні справи проти Б.Пенчука.
Донецьке обласне відділення Партії регіонів ставить громадськість та засоби масової інформації до відома про те, що рішення Київського районного суду (м.Донецька - ред.) щодо книги «Донецька мафія. Антологія» набуло законної сили: книга «Донецька мафія. Антологія» містить відомості, які не відповідають дійсності, тому має бути вилучена із продажу та не підлягає перевиданню.
Із рішення Київського районного суду м. Донецька від 7 листопада 2006 року по справі № 2-3664/06:
«Зобов'язати Пенчука Бориса Володимировича, Кузіна Сергія Вікторовича та громадську організацію «Фонд «Антикорупція» протягом десяти днів від дня набуття рішенням законної сили спростувати недостовірну інформацію, викладену в книзі «Донецька мафія. Антологія» шляхом опублікування власним коштом у загальноукраїнському друкованому засобі масової інформації - газеті «Дзеркало тижня»... і вибачитися перед Колесниковим Борисом Вікторовичем за порушення його прав.
Вилучити й знищити тираж книги «Донецька мафія. Антологія» з місць продажу та заборонити її подальше перевидання». (ссылка скрыта, 05 лютого 2007р.)
ПОСТАНОВА
про порушення кримінальної справи
місто Київ 07 листопада 2006 року
Старший прокурор відділу захисту майнових та інших прав і свобод громадян
прокуратури міста Києва, юрист 3 класу Житник Д.С. розглянувши матеріали
перевірки за заявою народного депутата України Малишева В.С. про притягнення
до кримінальної відповідальності Пенчука Б.В. та Кузіна С.В. у зв'язку з
публікацією книги «Донецкая мафия. Антология»,
ПОСТАНОВИВ:
Видавництвом ВАТ «Поліграфкнига» згідно договору № 176/6 від 02.03.06
підготовлена та надрукована тиражем п'ять тисяч екземплярів книга «Донецкая
мафия. Антология», авторами якої є Сергій Кузін та Борис Пенчук.
Розповсюдження книги почалось з 15.03.06. Зазначене видання презентовано у Верховній Раді України, на прес-конференції УНІАН, яка транслювалась по телебаченню та радіомовленню.
26 березня 2006 року в Україні відбулися вибори до Верховної Ради України. У виборах серед інших партій брала участь Партія регіонів, до складу якої входив у якості кандидата на посаду народного депутата України Малишев В.С.
У заяві Малишев В.С. зазначив, що книга «Донецкая мафия. Антология» містить відомості, які спрямовані на введення в оману виборців щодо його особи, тобто фактично є перешкоджанням шляхом брехні вільному здійсненню громадянами права обирати. Брехня, як спосіб перешкоджання здійсненню громадянами своїх виборчих прав, заявник вбачає в завідомому введенні в оману шляхом повідомлення неправдивих відомостей щодо обставин, пов'язаних з його особою, як кандидата в депутати.
З огляду на викладене, а також враховуючи, що для встановлення всіх обставин події необхідно проведення слідчо-оперативних заходів, а провадження досудового слідства в справах за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 157 КК України, є обов'язковим, керуючись ст. 94, 97, 98 КГК України,-
ПОСТАНОВИВ: 1. Порушити кримінальну справу за фактом перешкоджання шляхом брехні здійсненню громадянами права обирати, що полягало у публікації у книзі «Донецкая мафия. Антология» неправдивих відомостей, які судом визнані такими, що не відповідають дійсності, за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 157 КК України.
2. Кримінальній справі присвоїти реєстраційний № 50-4484
3. Копію цієї постанови направити прокурору міста Києва.
4. Кримінальну справу для організації досудового слідства направити прокурору Шевченківського району м. Києва.
Старший прокурор відділу захисту майнових та інших прав і свобод
підпис Д.Житник
Борис ПЕНЧУК: «Донбас давно стоїть на колінах.
Перед Ахметовим і Колесниковим»
Боротьба за ідеали часто-густо виглядає не лише нераціональною, але й безглуздою. З іншого боку, доволі логічною виглядає поза захисника пригноблених, якщо вона може принести політичні дивіденди (і саме тому до таку позу використовують наші політики, ми бачимо це скрізь і всюди). Незрозуміло лише – навіщо така поза людині без власних політичних амбіцій? Чи причиною є романтичний ідеалізм? На ці запитання я намагалася одержати відповіді спілкуючись із Борисом Пенчуком, опонентом Бориса Колесникова.
– Чим для вас є перебування у Києві? Ви тут надовго чи збираєтеся у повертатися до Донецька?
– Мені зараз доводиться спілкуватися з багатьма людьми, із представниками різних структур, на це витрачається маса часу, що є для мене дуже незвичайним і неочікуваним. Уже кілька місяців я живу в просто катастрофічному режимі. Найраніше, коли випадає лягти спати – це о першій годині попівночі, прокидатися доводиться не пізніше шостої ранку. Життя у Києві для мене принципово відрізняється від життя в Донецьку. У Донецьку мешкає півтора мільйони людей, а всі інтереси сконцентровані на двох вулицях у центрі. Щоб дістатися з одного місця в інше, треба зовсім мало часу. Хоча я почав звикати до київської специфіки, адже перебуваю тут протягом тривалого періоду. Принагідно відзначу зовсім інший рівень людей, інший рівень розуміння, свідомості. Я не можу повернутися зараз у Донецьк, там не може знаходитися моя родина. Чому? Донецьк жодним чином не змінився з початку Помаранчевої революції. Ті люди, що були «господарями» Донецька, ними ж і залишилися.
– У процесі розслідування справи Колесникова ви надали громадськості надзвичайно резонансну інформацію, здатну викликати шок. Ця інформація не стосується власне справи Колесникова. Навіщо вам це? Адже на рішення суду значна частина оприлюднених фактів не вплине.
– Девізом мого батька були слова: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе». І я цей девіз не просто підтримую, я несу його як прапор. Те, що я зараз роблю, я роблю цілеспрямовано й усвідомлено. Я знаю, що за мною підуть інші, щоб надати правоохоронним органам інформацію про те, що відбувалося не тільки в Донбасі, а й в Україні загалом. На прес-конференції, що відбулася на «Оглядачі», мене запитали: «Ви, взагалі, у якому стані перебуваєте, що піднімаєте такі питання, про все так відкрито говорите? Може, ви хворий й треба лікуватися?» Я відповів: «Ми всі з вами хворі. Ми всі з вами лікуємося. І ми всі з вами почали одужувати. Тільки лікарня в нас Україна, де головним лікарем був Леонід Кучма. І він нас усіх лікував пігулками, від яких було всім погано. Усьому суспільству». У мене така позиція – я мовчати не буду. Тим людям, які знають мене давно, відомо: якщо я став на цей шлях, то ліворуч або праворуч звертати не буду. Що мені треба? Мені потрібно думати про тих людей, які сьогодні упосліджені й пригноблені. Мені потрібно думати про тих 55 убивств бізнесменів, якими абсолютно ніхто не займається. У передвиборний період постійно звучало гасло біло-блакитного штабу, що Донбас ніхто не ставив на коліна. Це абсурд, бо Донбас давно пригноблений, Донбас давно стоїть на колінах. Перед тим же Ринатом Ахметовим, перед тим же Борисом Колесниковим. Донбас – це ж не тільки місто Донецьк, і навіть не ті дві області, які традиційно до нього відносять. Донбас – це все, що контролюється цими людьми, і це четверта частина України. Отже, з цими людьми – Ахметовим і Колесниковим – ми антиподи. За ними – вбивства й трупи. А за мною є інші, ті, родини яких залишилися без годувальників, у кого забрали абсолютно все, хто не знає, де могили їхніх чоловіків і близьких, чиїх рідних не просто вбивали, а возили в багажниках, люто били обухом сокири, закопували живцем у землю. От зараз уже понад 30 трупів знайдено, з’ясовують, кому вони належать. УБОЗ України займається цією справою.
– Той факт, що Колесников сьогодні на волі, це недбалість Генпрокуратури, змова, дотримання букви закону, що це?
– Відповідь абсолютно однозначна – це змова. Якщо в житті що-небудь відбувається – виходить, це комусь потрібно, і тут присутні чиїсь інтереси. Те, що це була угода, я не маю жодного сумніву, я впевнений у цьому на всі 100%, 200%, 300%, 500%. До речі, з моменту виходу Колесникова на волю ні він, ні його люди не з'являються до Генпрокуратури, не знайомляться з матеріалами справи. Вони затягують справу до наступного року. А тоді Колесников оголосить себе кандидатом у народні депутати (інтерв’ю опубліковане у вересні 2005 р. – ред.). Фактично це початок передвиборної роботи багатьох опозиційних між собою партій.
Що їм потрібно, цим партіям? Насамперед – фінансування. Абсолютно всім. Кому сьогодні належать фінанси, що не є державними? Ми відкриваємо журнал і бачимо мого однофамільця. Перегортаємо сторінку й бачимо іншого олігарха, що володіє божевільним фінансовим ресурсом. От партії й борються за ці гаманці. І я вважаю, що змова відбулася на рівні Генпрокуратури.
До речі, 1 вересня 2005 року я подав на ім'я Піскуна Святослава Михайловича заяву з проханням порушити кримінальну справу за фактом витоку відомостей з тих 16 томів зі справи Колесникова, з якими сьогодні може ознайомитися буквально кожен. Наприклад, в Інтернеті – протоколи допитів, очних ставок. Хто злив? Генпрокуратура? Звичайно ж. Я перебуваю під охороною протягом досить-таки тривалого періоду, мене охороняють спецслужби України, і моє місцезнаходження час від часу міняється. Як можна пояснити, що через Інтернет можна легко довідатися місце мого знаходження? Запитання – хто мене здав? Генпрокуратура. Я відверто про це кажу.
– Чи є, на вашу думку, реальною перспектива кадрових змін у Генпрокуратурі?
– Жодна людина, якою владою вона би не володіла, не може розраховувати на те, що ця влада буде вічною. Коли відбудуться кадрові зміни у Генпрокуратурі, я сказати не можу. І хто замінить чинного Генпрокурора, теж наразі не знаю.
– Навіщо нашому Президентові потрібен такий Генпрокурор? Яку роль він виконує при Президенті?
– Це запитання є не зовсім коректним стосовно мене. Я сьогодні – залежна особа, і в першу чергу від Генпрокуратури, котра до досі не передала справу до суду. Кілька днів тому я спілкувався з новим слідчим у кримінальній справі, пов'язаній з Колесниковим, і в мене з’явилася абсолютно чітка впевненість, що матеріали справи хочуть просто зіпхнути в суд, і про все це забути. Не виключаю, що люди з оточення Колесникова, вирішивши свої питання на рівні Генпрокуратурі, зараз щосили займаються підготовкою судді.
– Чому відбувається затримка по кримінальній справі?
– Якщо справ зарухається, у них виявиться мало часу. Тому їм сьогодні треба підстрахуватися не тільки відтермінуванням суду до січня-лютого. Їм також потрібно підготувати суддю. Суддя, громадянка Силкова, була, можна сказати, таємною ланкою, підготовленою ще колишнім Генпрокурором Васильєвим. Це була людина, яка фактично виконувала волю донецького клану. Чи вам відомо, хто такий Генпрокурор Васильєв? Першопочатково? Це людина, яка не соромилася називати себе другим після Ахметова багатієм на Донбасі. Протягом всього життя перебуваючи на державній службі, він отримував доходи у вигляді заробітної плати працівника районної прокуратури, працівника обласної прокуратури, Генеральної прокуратури, згодом став народним депутатом і повернувся до Генпрокуратури вже Генпрокурором, – яким чином, скажіть мені, він став найбагатшою людиною? Власником – у буквальному розумінні – заводів, газет, пароплавів? У нього телеканал КРТ, я вважаю, дуже брудний канал. Бруд, який вони ллють, спрямований не лише проти мене. Проаналізувавши їхні передачі, можна чітко побачити, що вся діяльність каналу КРТ спрямована на розкол держави, на те, щоб відокремити Донецьк від України. Я вважаю діяльність телеканалу КРТ підривною і антидержавною.
– Скажіть, чи є правдивим твердження Колесникова про те, що ви є одним із найбільших власників акцій торгового центру «Білий лебідь»?
– Після Колесникова – так. А що в цьому, власне, дивного? Мій батько 22 роки керував цим підприємством. Коли він прийшов туди, торговий центр «Білий лебідь», на сьогодні – найбільший Україні, мав торговельну площу 3 тис. кв. метрів. А який він зараз? Це кілька величезних будівель на 5 і 9 поверхів. Це все було побудував мій батько, це – його життя. І після свого звільнення з роботи він продовжує цим жити. Його права цілком законні – адже першочергове право на приватизацію об'єктів мали трудові колективи. Але перед тим як розпочати свою експансію, Колесников дав вказівки абсолютно всім правоохоронним органам знайти той гачок, на який нас можна підчепити. І рідний брат Васильєва (він був тоді начальником КРУ Донецької області, тепер є народним депутатом), я впевнений, на вимогу Колесникова влаштував перевірку нашої приватизації. З 15-го разу я потрапив на прийом до Васильєва, щоб лише запитати: «Я представляю трудовий колектив, 13 тис. 800 акціонерів ВАТ «Торговий центр «Білий лебідь»«, у якому ні на копійку немає державної власності. Чому нас перевіряє КРУ, яке існує для контролю за держпідприємствами і підприємствами, в яких держава має частку власності?»
– І що вам відповіли?
– Ви знаєте, відповіді взагалі не було. Був погляд кудись у далечінь. Глибоке зітхання: «Нам міська прокуратура направила вашу справу». Міським прокурором був Ольмезов Олександр Дмитрович. Чудова людина (тоді я так думав), і він не підписував цього розпорядження. Це розпорядження було підписано нікому не відомим маленьким начальником маленького відділу, жінкою, яка чітко виконала те, що їй сказали. Хоча такими підприємствами зазвичай займається вище керівництво.
– Щодо прокурора ваша позиція зрозуміла. Але скажіть, яких етичних принципів, на вашу думку, повинен дотримуватися адвокат, з урахуванням специфіки його роботи – адже це робота за наймом?
– Я розумію, про що ви говорите. Мій адвокат Чевгуз Віктор Степанович – людина, яку я глибоко поважаю. Йому я насправді можу довіряти, можу на нього покластися. Він абсолютно в усьому є антиподом Федура. Робота Федура, я вважаю, це не професіоналізм, а лише власний піар.
– Донеччани зараз в один голос стверджують, що зі зміною керівництва «Білого лебедя» він значно покращав. Чому, на вашу думку, вони про це говорять? Від страху перед певними фігурами? Чи з якихось інших причин?
– Перший корпус комплексу «Білий лебідь» був побудований ще 1965 року. Потім, у 80-х роках, будувалися інші корпуси. В якийсь момент період будівництва закінчується, і далі вже можна здійснювати перетворення. Мій батько будував, а вони тепер далі перетворюють. 15 травня 2002 року до мене приїхали перші бандити. Чому вони приїхали саме 15 травня? Вийшло так, що мій батько довго лежав у лікарні, а я в той час займався реконструкцією найбільшого в Донецькій області ресторану «Троянда», який знаходиться в самому центрі міста, його вікна виходять на будівлю міськвиконкому. Ми облаштували в ресторані концертний комплекс, у якому побували всі зірки російської естради (я вже не кажу про українських). Назвіть ім’я будь-якого співака, виконавця – всі вони побували у «Троянді». Отже, у той період, коли мій батько хворів, ми зробили реконструкцію, розширили «Троянду», щоб якомога більше людей могло відвідувати концертні програми, щоб, наприклад, групі «Любе», які у нас часто виступати, або Олександрові Буйнову, або Гарику Кричевському подобалося в нас, щоб вони могли працювати перед більшою кількістю людей. Ми зробили хороші зали, збільшили кількість посадкових місць. І ось 15-го травня, коли все вже було готове до відкриття, до мене приїхали бандити. Вони дочекалися саме того моменту, коли завершилися заходи щодо поліпшення приміщень. Те, що зараз «Білий лебідь» став красенем – закономірно. Адже саме ми почали це робити, і там працювали саме мої схеми по оптимізації й поліпшенню торговельних площ.
– Так хто ж відібрав у вас акції?
– Зараз по справі «Білого лебедя» розшукується вісім чоловік. Прізвища назвати? Ахметов Ігор Леонідович – рідний брат. Далі – Кий, помічник Рината Ахметова, що був водієм-охоронцем покійного «Аліка Грека», якого підірвали на стадіоні «Шахтар». Чертков – довірена особа Рината Ахметова, він тримає весь Петровський район Донецької області. Далі – Жиган Такташов, колишній віце-президент футбольного клубу «Шахтар», однофамілець слідчого. Михайло Михайлович Ляшко, який за свою круту вдачу носить прізвисько «Міша Косой», власник багатьох казино. Ось кому дісталися акції. Колесников завбачливо позбувся всіх своїх акцій, перепродавши їх своїй довіреній особі Андрієві Бабаку, що після Колесникова зайняв його місце – генерального директора фірми «Юг». Бабак – молодий хлопець, йому 32 або 33 роки. А знаєте, звідки Колесников взагалі з'явився? Це людина, у біографії якого є такі ж білі плями, як і в Рината Ахметова. Моя вся біографія написана в трудовій книжці. Але от ніхто не знає, чим займався Ахметов шість із половиною років, і так само ніхто не знає, чим займався Колесников шість із половиною років свого життя. Саме тоді, коли тільки починався великий бізнес, коли були бандитські угруповання, перестрілки. Колесников нібито працював на одну десяту ставки у торгово-закупівельному кооперативі при Центральному ринку, згодом він перейшов на вищу посаду на чверть ставки. У Донецьку тоді з'явилася потужна фірма «Юг», яка знаходилася на території Центрального колгоспного ринку. Вона приватизувала ринок і зайнялася поставкою екзотичних фруктів у Донбас і інші регіони. Розвинув цей бізнес, вклавши у нього власний капітал, Сергій Володимирович Роман. І от виникає абсолютно повна паралель до походження приватної власності на завод «Сармат» Рината Ахметова й на фірму «Юг» Бориса Колесникова. Юру Павленка застрелили – власником став Ахметов. А потім Сергія Романа з дружиною і водієм біля власного будинку розстріляли – власником став Колесников. Вони як два брати, вони йдуть завжди поруч і роблять все однаково.
– Ймовірність проходження Колесникова у парламент існує. Чим вона є для вас небезпечна?
– Небезпечним для всього суспільства є його перебування за межами слідчого ізолятора. Адже це тільки я заговорив про те, що відбувалося на Донбасі і що відбувалося із мною. А інші люди просто бояться. Ті, хто розпочали співробітництво з органами внутрішніх справ, з виходом Колесникова знову замовчали. І все продовжує йти як і раніше.
Взяти до прикладу ті ж бандитські «чорні каси». Працівники УБОЗу України провели документальні зйомки того, як «чорна каса» з'явилася в «Білому лебеді». Через неї розподілялося державі 30%, а 70% – на сторону. Чому сьогодні в розшуку генеральний директор «Білого лебедя» на прізвище Чижиков? Я можу вам показати його службове посвідчення з фотографією, де написано: «Усім працівникам Служби безпеки України, МВС, митниці, прикордонної служби неухильно сприяти в пересуванні. Має право носити табельну зброю, генерал-полковник спецслужби». Номерне посвідчення. Хто йому зробив такий документ? І хто ця людина, Чижиков, що почував себе настільки безкарним?
– Зараз Партія регіонів України прогресує. Як ви себе почуваєте при цьому?
– Я цього не боюся. Я вам наведу ілюстрацію-алегорію. У період становлення Української держави, коли Україна стала незалежною, у період, коли ми одержали власну конституцію, власний парламент, власного керівника, першого президента, у той час, згадайте історію, у нас дуже добре набирала бали комуністична партія на чолі з Петром Симоненком. Чому сьогодні люди довіряють «Регіонам»? Це все ті ж ностальгійні нотки. Люди пам'ятають, як вони жили місяць назад, два, рік або десять, і хочуть повернути минуле.
– Ви усвідомлено опинилися на вістрі політичного скандалу, і тому не зовсім правильно говорити про вас як про звичайного бізнесмена. Політичні амбіції – чи є вони у вас?
– Мої політичні амбіції були проголошені нашим шановним президентом і екс-прем'єр-міністром минулої зими на Майдані. Мої політичні амбіції полягають у тому, що революційні гасла забувати не повинен ніхто. Тоді дуже багато моїх друзів було на Майдані. Хоча вони й «донецькі», та були вони не серед тих п'яних дурнів, яких зібрали люди Колесникова й Ахметова й привезли на залізничний вокзал.
Мої друзі були у штабі під іншим кольором. Ішли туди, прощаючись зі своїми родинами. Вони знали – якщо, не дай Боже, що-небудь серйозне почнеться, то вони свої погляди відстоять. Як це прийнято в Донбасі – до останнього. Я донецький і знаю, що це означає – «до останнього». Два тижні тому мені сказали: «Ти труп!». Приїхали хлопці з Донецька і так сказали. Я посміявся, відповідаю: «Що за дурниці?».
Зрештою, я не сам, он стоять мої охоронці. «Запам'ятай, тебе в Червону книгу ніхто не внесе», – це теж мені було сказано два тижні тому. Це вже друга погроза мені після виходу Колесникова на волю.
Я би сам хотів бути тут у період Помаранчевої революції. На жаль, у мене помирала мама. Вона помирала понад три роки, знаходячись в онкології Донецької обласної лікарні в дуже важкому стані. Але в мене були навушники, я слухав усе, що відбувалося тут, у Києві, мені постійно телефонували люди. А в тій же онкології Донецької обласної лікарні відбувалися дуже негарні речі. Ішла жорстка агітація, що Ющенко американець, бандерівець, фашист, що він російську мову знищить. Як можна людині на грані смерті втовкмачувати в голову подібні речі? Колесников в одному з останніх інтерв'ю заявив, що плакати із символікою СС і фотографією Ющенка були вивішені в Донецьку за командою Януковича. Що за дурниці? Кому належать ці рекламні фірми? Хто командує? Командують люди Ахметова.
– Ви особисто знайомі з Ринатом Ахметовим?
– Ні. Я з ним не знайомий і не бажаю знайомитися, чесно кажучи. З ким би мені хотілося познайомитися – це з тими людьми, у яких чисті думки, чисті помисли й світла голова. А з тими, в кого це все по-іншому, я думаю, нехай краще знайомляться правоохоронні органи.
Розмовляла Нієле Лінкявічуте, «Політик HALL»