Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материала

Документы

Содержание Володимир Бойко Кучма: «Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі» Боря, бережи зуби Володимир БОЙКО, для І-РЕПОРТЕРА

Подобный материал:

• Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
• Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
• Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
• Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Рафаел папаян, 3846.74kb.
• Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.

«Чорний лебідь» Бориса Колесникова


Донецьком гуляє новий жарт. Після затримання працівниками МВС голови обласної Ради Бориса Колесникова мешканці шахтарської столиці запропонували перейменувати найбільший торговельний комплекс Донецька «Білий лебідь» на «Чорний лебідь». Так гострослови відреагували на інформацію, що причиною затримання першої особи Донеччини стала підозра у причетності Колесникова до вимагання акцій цього торговельного закладу у двох колись найбільших акціонерів «Білого лебедя» – Володимира та Бориса Пенчуків.

Кримінальна справа №49-1502 була порушена проти громадянина Колесникова Б.В., 1962 року народження, 25 березня 2005 року заступником Генпрокурора Віктором Шокіним за статтею 189 частина 4 Кримінального кодексу України «за фактом вимагання службовою особою шляхом погроз вбивства передачі йому чужого майна чи прав на нього, що спричинило матеріальну шкоду в особливо великих розмірах». Справу порушено за заявою двох потерпілих, які стверджують, що у вересні 2002 року Колесников, погрожуючи вбивством, примусив переписати особисто на нього 10,189% відсотків акцій Торговельного Центру «Білий лебідь», що розташований в самісінькому центрі Донецька по вулиці Артема. Номінальна вартість акцій складала 2 грн.70 коп. за штуку, Колесникову вони дісталися за ціною 64 коп. за штуку, причому за два місяці по тому він їх переоформив на брата Рината Ахметова Ігоря. Таким чином, за фабулою слідства, потерпілим було завдано збитків на суму понад 4 млн. грн.

Автор цих рядків, будучи корінним донеччанином, може засвідчити, що мешканці Донецька до затримання і подальшого арешту Колесникова поставилися напрочуд спокійно – паломництва до виставлених в центрі міста наметів на підтримку голови обласної Ради не спостерігалося, голодування ніхто не оголошував, а в численних дзвінках земляків ставилося тільки одне запитання: «Ну, що там у Києві чути – коли Ахметова візьмуть?» Причому телефонували далеко не прихильники нової влади, а, здебільшого, донецькі підприємці, які не з чужих слів знають про методи роботи організованого злочинного угрупування «Люкс», котре захопило повну владу в Донецькій області ще 1997 року. Якщо ж бути точним, то за винятком Маріуполя, де експансії криміналітету протягом усіх цих років протистояв керівник металургійного комбінату ім. Ілліча Володимир Семенович Бойко, цю владу уособлювало тріо Ахметов-Янукович-Колесников, а також колишній президент Футбольного клубу «Металург» і нинішній власник торговельної марки «Олімп» Михайло Михайлович Ляшко (в миру – «Мішаня Косой») та президент боксерського клубу ім. Єлисєєва Геннадій Мінович Узбек (який все життя проходив у міліцейських зведення просто як «Гена Узбек»). ua, m


Вантажник, кондитер, футболіст

Біографія кожного з цих високодостойних панів заслуговує на окрему розповідь. Стосовно ж Бориса Колесникова, то він народився 25 жовтня 1962 року в Маріуполі, але ще в дитинстві разом із батьками переїхав до Донецька. Згідно з легендою, що побутує в області, в школі Колесников познайомився з молодшим від нього на чотири роки Ринатом Ахметовим, дружбу з яким проніс через усе життя. По закінченні школи, у 18 років, Колесников йде працювати вантажником Куйбишевського Відділу робітничого постачання виробничого об'єднання «Донецьквугілля». 1991 року він вже очолює торговельну фірму «Юг», яка постачала в Донецьк екзотичні фрукти, повністю підім'явши під себе Центральний ринок шахтарської столиці. Це були каламутні часи становлення нової донецької еліти, коли спортивні костюми та шкіряні куртки стали невід'ємним атрибутом усіх успішних бізнесменів, а місто ледь не щодня збурювали чутки про черговий розстріл конкурентів того чи іншого ворогуючого угрупування.

Після розстрілу навесні 1997 року генерального директора кондитерського виробничого об'єднання «Київ-Конті» Сергія Романа, Колесников посів його місце, а в 1998 став віце-президент футбольного клубу «Шахтар». Того ж року Борис Вікторович обирається депутатом обласної Ради, а ще через три роки, у 2001 р., змінює Віктора Януковича на посаді голови Донецької обласної Ради, перед тим отримавши диплом про вищу освіту, виданий Донецькою державною академією управління за фахом «економіст-менеджер».

Заочне навчання без відриву від роботи в обласній Раді не перешкодило Борису Колесникову отримати звання «Заслуженого економіста України», а зв'язки з угрупуванням «Люкс» не завадили йому одержати відзнаку МВС України «Закон і честь». Втім, донеччан останнім фактом здивувати важко, особливо після того, як багаторічний начальник обласного Управління МВС в Донецькій області Володимир Малишев після відставки взимку 2005 року очолив службу охорони Рината Ахметова. Але все ж таки головним хобі Бориса Вікторовича, яке він проніс через все життя, було не піклування про законність (про честь промовчимо), а його потяг до торговельної діяльності та специфічна любов до засобів масової інформації. Форма, в яких реалізовувалося це хобі, була дещо своєрідною, але цілком відповідало репутації Донецького краю як бандитського регіону.

Стандартна схема, за якою відбувався перерозподіл власності на Донеччині, виглядала наступним чином. Як правило, власнику ласого підприємства з боку «Люкса» надходили три пропозиції: спочатку пропонувалося продати свій бізнес за вельми пристойну ціну, що мало демонструвати, що в Донецьку орудують не якісь там бандюки, а цілком шляхетні люди. Якщо жертва відмовлялася, то надходила друга пропозиція, вже більш сувора, а ціна призначалася суто номінальна. У випадку другої відмови до впертюха приїздили озброєні люди і просто все забирали, а подальша доля жертви залежала від її поведінки – якщо людина робила належні висновки, то їй могли кинути якусь дещицю, якщо ні – до її послуг було дно річки Кальміус чи «Донецького моря».

Історія зі зміною власників «Білого лебедя» насправді жодної таємниці не становить і пожвавлено обговорювалася в Донецьку три роки тому. Один із найбільших торговельних центрів України був приватизований трудовим колективом ще 1992 року. Після перетворення 1994 року «Білого лебедя» на акціонерне товариство, головними його акціонерами стали директор універмагу Володимир Олексійович Пенчук (14,04% акцій) та його син Борис Володимирович Пенчук (16,31% акцій).

У 2002 році група Рината Ахметова (в миру «Ботанік») стала виявляти підвищений інтерес до великих закладів торгівлі. Взимку від другої пропозиції поступитися акціями підприємства відмовився директор Центрального універмагу. Універмаг згорів. Офіційна версія обласного УМВС, озвучена тодішнім начальником слідчого управління Василем Фаринником – підпалення невідомими особами. Після того ЦУМ, наче птах Фенікс, повстав із попелу, змінивши головних акціонерів.

У вересні 2002 р. зміна акціонерів відбулася в «Білому лебеді». Як подейкували донеччани, договір про продаж своєї частки акцій Володимир Пенчук начебто підписував на дні свіжовикопаної могили, після чого неодноразово звертався із заявами про порушення кримінальної справи за фактом здирництва. Але начальник обласного УМВС генерал-лейтенант міліції Володимир Малишев підстав для порушення кримінальної справи не вбачав. Натомість після таких заяв на життя Пенчука було вчинено три замахи.

Також частину акцій «Білого лебедя» отримали Мішаня Косой (12, 499%), помічник президента ФК «Шахтар» Сергій Кий (12,439%), широко відомий у вузьких колах правоохоронців Сергій Чертков, він же «Чорт» (10, 985%) та інші не менш колоритні особи. Що ж до Колесникова, то за два місяці свою частку акцій він переписав на молодшого брата президента ФК «Шахтар» Ігоря Ахметова.

До речі, одночасно із затриманням Колесникова обшук було проведено також і в резиденції Мішані Косого. Окрім того, в Донецьку шепочуться, начебто за матеріалами кримінальної справи, порушеної проти Колесникова, проходять ще три вбивства. Зокрема, лунає прізвище покійного директора Донецького пивзаводу (торговельна марка «Сармат») Павленка, який був убитий після «третьої пропозиції», а завод «ліг» під Ахметова.

Як правило, перерозподіл власності в Донецьку відбувався без зайвого галасу, а працівники міліції та прокуратури відправляли усі заяви потерпілих до сміттєвого кошика. Втім, інколи вибухали й скандали. Один із найгучніших спалахнув улітку 2003 року, коли провідний пропагандист «донецьких досягнень», винахідник «Пальми Мерцалова» і виконавчий директор очолюваного Януковичем Фонду «Золотий Скіф» Костянтин Воробйов звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою про порушення проти Колесникова кримінальної справи за фактами здирництва та погроз убивством.

За твердженням Воробйова, голова обласної Ради, викликавши його до себе в кабінет, погрожував вбити його дітей у випадку, якщо Воробйов не віддасть зареєстровану на ім'я свого рекламного агентства «Кардинал» торговельну марку «Золотого Скіфа». У відповідь на заяву Воробйова донецька міліція порушила кілька кримінальних справ проти самого заявника, а він був змушений разом із сім'єю виїхати із Донецької області.

Але найбільше Колесников «засвітився» під час розгону в Донецьку з'їзду «Нашої України» 31 жовтня 2003 року. Прихильники Ющенка планували провести свій з'їзд у донецькому Палаці молоді «Юність», про що було попередньо домовлено з керівництвом області та укладено договір оренди залу Палацу, який є об'єктом комунальної власності обласного рівня і підпорядкований голові обласної Ради. Але з'їзд не відбувся – зрання працівники міліції запустили до зали кілька тисяч звезених з усієї області студентів, якими керували ватажки кримінальної зовнішності. На Палаці було вивішено велетенський транспарант із зображенням Ющенка в нацистській формі, біля Палацу та аеропорту виставлено молодиків із камінням і надрізаними пакунками з майонезом (тому, хто влучить у Ющенка було обіцяно додатково заплатити 50 доларів), а ворота аеропорту, який також належить обласній Раді, навіть заварено. Особливо обурило громадськість те, що неповнолітнім пікетувальникам, яких місцева влада силоміць зривали з занять у вузах та технікумах протестувати проти приїзду в Донецьк Ющенка, роздавалися безплатна горілка і коробки з печивом «Київ-Конті». Саме того дня Віктор Ющенко прилюдно назвав Колесникова і губернатора Близнюка «холуями», а вся Україна отримала нагоду переконатися, якими методами «донецькі» будують нову державу в окремо взятій області. ua, ссылка скрыта


Мадам із повноваженнями

Наступного дня після затримання Колесникова перед народними депутатами виступила Уповноважена з прав людини Верховної Ради Ніна Карпачова, яка закликала негайно звільнити голову Донецької облради, оскільки в нього є діти і жодної небезпеки для суспільства він не становить. Шкода, звісно, що ми не чули обуреного голосу пані Карпачової раніше - коли в Донецьку розстрілювали бізнесменів, кидали за ґрати журналістів, коли фальсифікували результати виборів, коли били політичних опонентів «єдиного кандидата», коли вішали суддів.

Зокрема, ось вже півтора роки на належне реагування з боку Карпачової чекає підполковник міліції у відставці Михайло Халаджі, колишній начальник одного з відділів УМВС в Донецькій області, котрого в листопаді 2003 року відправив на тюремні нари нинішній фаворит Піскуна, прокурор м.Донецька Олександр Ольмезов. Провина Халаджі полягала в тому, що він у своєму інтерв'ю розповів про створення в Донецьку банди з числа осіб, наближених до колишнього прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Але Карпачовій чомусь не спадало тоді на думку, що у затриманого міліціонера також є діти, зокрема старша донька - інвалід другої групи, а молодша - школярка. Не обурювалася Карпачова й тим, що в протоколі затримання Халаджі навіть не було вказано статтю інкримінованого йому злочину. Захищаючи Колесникова, мадам Уповноважена також не б'є на сполох і з приводу того, що скарга Михайла Халаджі на незаконне затримання донині, ось вже півтора роки, перебуває у судді Ворошиловського районного суду м.Донецька Бухтіярової без жодного руху. Може треба було Карпачовій просто грошей віднести? Автор цих рядків, хай вже буде, згоден виділити якусь копійчину Ніні Іванівні, аби вона, нарешті, виконала свої прямі обов'язки та направила до Донецька перевірку.

Не має Карпачова морального права давати оцінку діям правоохоронців щодо Колесникова. Автор цих рядків - має, бо сам свого часу був незаконно запроторений в Донецьку до в'язниці, де його катували не один день. А Карпачова - ні. Нехай краще проституток захищає в рамках проголошеної нею «гендерної програми». Це буде ближче за духом до тієї атмосфери, що панує в апараті Уповноваженого з прав людини. І цілком відповідатиме тим уявленням про «правову державу», які плекають її нові роботодавці з членів організованого злочинного угрупування «Люкс».

І ще одне запитання. Карпачова, виступаючи з трибуни Верховної Ради зробила те, що робити було їй прямо заборонено статтею 121 Кримінально-процесуального кодексу України - оприлюднила без дозволу слідчого матеріали кримінальної справи, порушеної щодо Колесникова, тим самим поставивши під загрозу життя потерпілих. За законом, слідчі МВС мали б негайно порушити проти Карпачової кримінальну справу за ознаками статті 387 Кримінального кодексу України. Так ось, чому досі пані Уповноважена не склала компанію Колесникову, а продовжує каламутити воду? Чи «верховенство права» в Україні поширюється вибірково лише на представників донецького криміналітету, а Піскун і Карпачова можуть безкарно порушувати закони й надалі? Чому досі не порушені кримінальні справи проти голови Верховного Суду України Василя Маляренка, який брав активну участь у зафіксованій «записами Мельниченка» фальсифікації кримінальної справи проти Бориса Фельдмана? Чому досі на волі гуляє пан Азаров? Чому не розслідуються особливо теплі взаємини між Порошенком і Ківаловим? Чому продовжує носити мантію голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв, який брав участь у збіговиську сепаратистів у Сєвєродонецьку попри те, що політичною діяльністю суддям займатися категорично заборонено? Без чітких і зрозумілих відповідей на ці запитання всі спроби навести лад у Донецьку будуть неминуче носити характер політичного замовлення, а єдиним наслідком кількох гучних арештів стане остаточна компрометація людей, які обіцяли зі сцени Майдану, що бандити сидітимуть по тюрмах. Бо доки вони сидять лише у МВС, Генпрокуратурі та Верховному Суді.

Володимир Бойко, ссылка скрыта, 11.04.2005 р.


«Лихо з розуму» Бориса Колесникова:

плював у Пенчука, а вцілив у Януковича


Хто насмілився сказати, що в Україні відсутнє правосуддя як явище? Що це за паскуда спробувала обурюватися через те, що бандити сидять не у в'язницях, а в парламенті та Генпрокуратурі? Який легкодухий засумнівався у дієздатності Гаранта Конституції, якому ніяк не вдається домогтися покарання для фальсифікаторів виборчих перегонів? – Ганьба негідникові і нехай йому буде соромно за свої недолугі наклепи.

А все тому що заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін разом із відомим правозахисником і народним депутатом Борисом Колесниковим нарешті довели: справедливість є і за неї варто боротися. А фальсифікатори виборів неодмінно будуть покарані.

Ні, про пана Ківалова мова, звісно ж, не йде. Який з нього фальсифікатор? Ну, побавився хлопчик трохи «печивом» разом із Андрюхою Клюєвим, ну, намахлювали пацани 2-3 мільйони голосів під час останніх виборів Президента – то хіба це злочин? Хто не вірить –нехай запитає Гаранта, котрого обурений народ посадив у президентське крісло, і який через 5 місяців після інавгурації подарував Ківалову свою фотокартку з власним автографом, мовляв, гарному хлопцеві від Президента з любов’ю! Працюйте і далі, дорогий Сергію Васильовичу, на благо України. Хіба руки, які ніколи не крали, здатні написати таке на адресу злочинця? І, взагалі, як нещодавно повідомила голова парламентської фракції Партії Регіонів Раїса Богатирьова у щотижневику «Деркало тижня», жодних фальсифікацій на виборах Президента у 2004 році не було. Інакше прокуратура на чолі з президентським улюбленцем Медведьком обов'язково знайшла би зловмисників.

Отже із подвійним задоволенням повідомляємо, що Кузьмін і Колесников все ж викрили нахабну фальсифікацію. Щоправда, здійснену не у 2004 році, а під час останніх виборів до Верховної Ради у березні 2006-го. Як наслідок цих резонансних викриттів днями навіть було порушено кримінальну справу за ст. 157 Кримінального кодексу України – «перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом чи іншим способом вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним народним депутатом України». Нині справа перебуває у провадженні слідчого прокуратури Шевченківського району Києва і невдовзі може стати причиною міжнародного скандалу.


Потерпілих двоє – сам Колесников і головний охоронець Ахметова, колишній начальник Управління МВС України в Донецькій області Володимир Малишев. Це саме їм перешкоджали на шляху до їхніх депутатських мандатів. Причому, перешкоджали не погрозами, насильством чи підкупом, а шляхом видання книжки «Донецка мафія». Книжку цю у розпал передвиборної кампанії надрукував Борис Пенчук – той, який обвинувачував Колесникова у вимаганні в нього акцій Торгового центру «Білий Лебідь». Насмикавши з Інтернету пікантних подробиць із життя організованого злочинного угруповання „Люкс» і прикрасивши опуси фотографіями Ахметова, Колесникова, Малишева та інших донецьких хлопців, Пенчук кілька місяців поспіль пив крівцю з нинішніх хазяїв України. Відплата не забарилася. От тільки з виконавцем цієї відплати – заступником Генпрокурора Кузьміним – Колесников і Малишев явно схибили.

Кузьмін довго думав, як поквитатися із Пенчуком, поки, врешті-решт, не пригадав, як прокурор Донецька Олександр Ольмезов 31 жовтня 1999 року, у день повторного голосування на позаминулих виборах Президента, за такий самий «злочин» кинув за ґрати адвоката Сергія Салова – довірену особу одного з тодішніх претендентів на найвищу державну посаду Олександра Мороза. Щоправда, Салову інкримінували не видання книжки, а випуск декількох скандальних листівок, але це – несуттєво. Натхненний прикладом Ольмезова, Кузьмін наказав підготувати аналогічну постанову по факту розповсюдження книжки «Донецка мафія», і справу направили до Шевченківської райпрокуратури.

Шкода от тільки, що Колесников, довіривши Кузьміну розправу над Пенчуком, не поцікавився у Сан Санича Мороза, чим врешті-решт завершилася справа проти Салова. А завершилася вона ганебним для України рішенням Європейського суду з прав людини та колосальним скандалом, головним фігурантом якого був пан Янукович.


Кучма: «Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі»

Інкримінований Салову злочин полягав у тому, що у нього було знайдено 5 листівок, виконаних у формі спецвипуску газети «Голос України», із глузливим повідомлення про смерть Леоніда Кучми від алкогольної інтоксикації. Салов стверджував, що знайшов ці листівки у своїй поштовій скриньці і, не помітивши підробки, лише показав декільком знайомим. Слідство так і не змогло спростувати ці слова обвинуваченого. Як не спромоглося навіть встановити, яку ж саме статтю кримінального закону порушив адвокат, оскільки поширення неправдивих відомостей щодо кандидата в Президенти взагалі не становить складу злочину. Якби навіть вдалося довести причетність Салова до виготовлення цих листівок, то його дії підпадали б хіба що під статтю 186-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення («...опублікування або поширення у інший спосіб неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутати...»). Тоді Салову загрожував би штраф в розмірі максимум 102 грн.

Проте, прокурор Донецька Олександр Ольмезов направив Сергія Салова до слідчого ізолятора, а матеріали справи – судді Куйбишевського районного суду Донецька Олександру Тупицькому. Та навіть суддя Тупицький, чиє прізвище цілком відповідає його правовій кваліфікації, не наважився виносити обвинувальний вирок за злочин, не передбачений законом.

Власне, одну кримінальну справу було порушено за статтею 127 частина 2 Кримінального кодексу України (у редакції 1960 р.), яка передбачала відповідальність за навмисні спроби перешкодити проведенню виборів шляхом підкупу, обману або залякування громадян. Зрозуміло, що витягання із власної поштової скриньки п'яти листівок аж ніяк не можна було кваліфікувати подібним чином.

А закрити кримінальну справу і притягти Салова до адміністративної відповідальності за те, що він ці листівки не викинув, а показав сусідові – означало визнати, що прокуратура утримувала людину в слідчому ізоляторі незаконно. Тоді Тупицький знайшов соломонове рішення. Оскільки у листівках мова йшла про непересічну особистість – пана Кучму, чия любов до алкоголю на той момент уже була предметом численних анекдотів, суддя спробував підвести дії Салова під діючу на той момент статтю 125 КК України (у нинішній редакції Кримінального кодексу такий злочин не передбачений) – «наклеп». Але ця стаття стосувалася так званого приватного обвинувачення, тобто кримінальна справа могла бути порушена не прокурором, а лише суддею і лише за скаргою «потерпілого» Кучми, котрий би і мав у такому разі підтримувати обвинувачення та доводити у суді, що Салов завдав йому моральної шкоди. Оскільки заяви Кучми у матеріалах кримінальної справи суддя не знайшов, 7 березня 2000 року він прийняв постанову, у якій визнав провину Салова в інкримінованому йому злочині недоведеною і повернув справу для проведення додаткового слідства, аби з'ясувати, чи вважає себе ображеним пан Кучма.

Це постанова протягом встановлених 7 днів прокуратура не оскаржила, вона набула законної сили, а слідчий навіть зібрався випускати Салова на свободу. Але раптом сталося непередбачене: 30 березня 2000 р., коли вже минули всі строки оскарження, за підписом невідомої особи і на бланку прокуратури Донецької області до Донецького обласного суду надійшов протест на постанову судді Тупицького. У зв’язку з таким надзвичайним випадком швидко зібралася президія обласного суду і 5 квітня 2000р., навіть не встановивши особистість того, хто підписав цей протест, скасувала постанову Тупицького, зобов'язавши останнього розглянути кримінальну справу за попереднім обвинуваченням. Тупицькому, який до того письмово визнав, що не вбачає у діях Салова складу злочину, нічого не залишалося, як 6 липня 2000 р. засудити адвоката на 5 років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 2 роки. Сергій Салов вийшов на свободу, відбувши 7 місяців у камері слідчого ізолятора.

«Справа про п'ять листівок» так би і залишилася лише однією із багатьох маловідомих прикладів того свавілля, що чинилося у Донецькій області за часів губернаторства Януковича, якби на початку 2001 року, слухаючи інтерв'ю екс-майора Держохорони Миколи Мельниченка по радіо «Свобода», Салов раптом не почув своє прізвище у записах майорової фонотеки. Виявилося, що і порушення кримінальної справи, і дивний протест на постанову Тупицького, і вердикт президії обласного суду, і наступний вирок були інспіровані такими відомими «правозахисниками», як Кучма, Потебенько і Янукович. На одному із записів, датованому березнем 2000 року, можна почути, як до Кучми завітав Генпрокурор Потебенько, обурений постановою Тупицького, і, називаючи адвоката «так званий Салов», повідомив, що дав вказівку оскаржити ту постанову в обласному суді. Тому що в іншому випадку, виявляється, Кучму довелося би допитувати як потерпілого.

Слухаємо запис:

ПОТЕБЕНЬКО: Тепер єсть така справа. Значить, Ви знаєте, в листопаді 99-го року справа була порушена по Донєцку, де так званий Салов, це адвокат, ми порушили справу по 127-й – „Поширення неправдивих відомостей відносно Президента». Він там всяку єрунду пьор. Ми його арештували.

КУЧМА: Чого так довго?

ПОТЕБЕНЬКО: Так от правильно, в листопаді арештували, в листопаді і в суд відправили. Листопад. До березня волокитив суд, а в березні відправив на експертизу... Тут не поширення направдивих відомостей, а тут єсть оскорблєніє, образа. А в чому різниця? Якщо поширення - Ви порушили, ми можемо Вас не допрашувать. Якщо образа - Ви являєтесь потерпілим, ми должни Вас допросить...

КУЧМА: А хто таке рішення приймав?

ПОТЕБЕНЬКО: Донецький районний суд. Я сказав – протест давайте внесем.

КУЧМА: Я їм, блядь, матку вирву... Це в Донецьку?

ПОТЕБЕНЬКО: Да. Салов, адвокат Салов.

КУЧМА: Янукович хай зайде до мене, найдіть. Донецький район?

ПОТЕБЕНЬКО: Донецький.

КУЧМА: Салов?

ПОТЕБЕНЬКО: Да, Салов. Та це справа така нашумєвшая, там знає Янукович.

Далі «гарант Конституції» викликав голову Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича і дав вказівки щодо фальсифікації справи. Нинішній прем'єр-міністр, який так хизується своєю неймовірною повагою до Заповідей Божих, чомусь не обурився на пропозицію «подвєсіть за яйця» суддю Тупицького, а замість того почав скаржитися на голову Донецького обласного суду Олександра Кондратьєва, котрий виявився «ненадьожним» і якого через це «мєнять потрібно».

КУЧМА: Я тебе вітаю. Жив-здоров? У тебе є така справа по Салову? Адвокат.

ЯНУКОВИЧ: Єсть. Он нашебуршил там.

КУЧМА: Пошебуршил. По ньому кримінальну справу там за поширення неправдивої інформації.

ЯНУКОВИЧ: Да.

КУЧМА: Це ж з грудня місяця. Крутили-крутили ваші суди і повернули її назад і сказали: це треба розглядати не як поширення, а як образу президента. Це я повинен їхати до них і давати свідчення. Тому візьміть цього суддю, блядь, за яйця подвєсь, хай повісить.

ЯНУКОВИЧ: Зрозумів. Ми розберемся.

КУЧМА: Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі.

ЯНУКОВИЧ: Председатєеля суда там мєнять нужно, нєнадьожний, мєнять нужно.

КУЧМА: Так ти ж понімаєш, менять, пока ж система такая...

ЯНУКОВИЧ: Ну, ми розбєрьомся, суддю поставим такого, як треба.

Почувши останню фразу Януковича, Салов, купив газету «Товарищ» із розшифровками цих записів і надіслав її до Страсбурга, куди до цього направив і свою скаргу на незаконний вирок.

Для історії варто також зберегти і прізвища шести членів президії Донецького обласного суду, які 5 квітня 2000 року направили «справу Салова» у спрямоване Януковичем русло.
 Це:
В. Лісова (тодішній заступник голови Донецького обласного суду, котра головувала на засіданні президії, нині – суддя Апеляційного суду Донецької області),
Л. І. Ржемовський (нинішній голова палати по кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області),
Л. І. Приходько (уже на пенсії),
Рибалка Л. І. (нині – голова палати по цивільних справах Апеляційного суду Донецької області),
М. Н. Мішін (суддя Апеляційного суду Донецької області),
А. Бурлака (також на пенсії).

Боря, бережи зуби!

22 березня 2005 року в Страсбургському Палаці Правосуддя було весело. Судді Європейського суду вголос читали діалоги між Кучмою та Януковичем і намагалися з'ясувати у представника українського Уряду Валерії Лутьківської, чи дійсно донецький губернатор підвішував «за яйця» суддю Тупицького, чи це – лише фразеологічний зворот, яким Президент України намагався підкреслити свою повагу до принципу верховенства права. Лутьківська, хоча Кучма вже й був на пенсії, трималася як захоплена у полон партизанка і переконувала високий суд, що, на думку нової української влади і особисто Міністра юстиції Зварича, Салова засудили законно і обґрунтовано. І що 5 років вироку за поширення п'яти листівок – це цілком логічне покарання. Мовляв, по рокові за кожний папірець.

Але аргументи «помаранчевого» уряду на жерців Феміди не подіяли і 6 вересня 2005 року Європейський суд з прав людини одноголосно ухвалив, що відносно Салова Україна порушила параграф 3 статті 5 (право на свободу і особисту недоторканність), параграф 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) і статтю 10 (право на висловлення поглядів) Конвенції про захист прав і основних свобод людини. На відшкодування заподіяної моральної шкоди 27 березня 2006 року Україна виплатила донецькому адвокатові 10 тисяч євро і ще 225 євро – на відшкодування матеріальних витрат. Звісно, із державного бюджету, а не із зарплати судді Тупицького, наукових гонорарів «проффесора» Януковича або пенсії Кучми.

Відповідно до міжнародних зобов'язань України, це рішення Євросуду створило прецендент, після якого у нашій державі повинні розглядатися усі справи, аналогічні «справі про п'ять листівок». І тому навіть спробу висунути обвинувачення автору книжки «Донецька мафія» Борисові Пенчуку українські суди зобов'язані трактувати як порушення статті 10 Конвенції. Звісно, заступник Генерального прокурора про це не знає та й знати не може – коли ж йому, бідоласі, читати рішення Євросуду чи якісь там міжнародні акти, ратифіковані Україною. Тим паче, що Кузьмін досконало володіє лише двома мовами – матюччям і фєнєю – які в європейському судочинстві не застосовуються. Але вердикт суддів зі Страсбурга добре відомий панові Януковичу, якого справа Салова виставила на посміховисько перед усією Європою, і котрий волів би якомога скоріше забути цю скандальну історію з яйцями судді Тупицького.

Це ж треба було так підставити прем'єра – у той момент, коли Віктор Федорович поїхав до Америки усіма барвами розмальовувати досягнення України на ниві свободи слова та правозахисту, його наступники демонстративно справляють потребу на рішення Європейського суду. Ой, чує серце, що зуби Бориса Колесникова можуть найближчим часом постраждати... Прем'єр-міністр – людина проста і прямолінійна. Його краще не гнівити. А тим паче – не слід робити з нього клоуна. Бо прецедент є прецедентом. Якщо Борис Пенчук таки вирішить оскаржити в суді постанову про порушення кримінальної справи, жерці Феміди повинні будуть розслідувати у відкритому процесі матеріали справи «Салов проти України» – разом із розшифровкою розмови між Кучмою та Януковичем. А якщо Пенчук ще й подасть клопотання про судово-медичне обстеження яєць судді Тупицького, над Януковичем будуть реготати навіть у Генеральній прокуратурі. Оце «проффесор» подякує Кузьміну і Колесникову. Аж зуби повилітають!

Володимир БОЙКО, для І-РЕПОРТЕРА, ссылка скрыта, 12. 12. 2006 р.