Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


Під Києвом знайдено труп УБОЗівця Романа Єрохіна
Олег Єльцов, спеціально для ProUA
Версія перша. Героїчна смерть.
Версія №2 Ексцес виконання
З Звягільский Юхим
Брати клюєви
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   50

Під Києвом знайдено труп УБОЗівця Романа Єрохіна


20 серпня на території Київської області викопали труп офіцера головкому по боротьбі з оргзлочинністю МВС Романа Єрохіна, який зник приблизно 27 липня в Києві. На трупі виявлено дев'ять вогнепальних поранень, на руках жертви – наручники. Встановити місце поховання Єрохіна, котрого навіть сам міністр Луценко ще сподівався побачити живим, вдалося завдяки свідченням одного із затриманих, якого підозрюють у причетності до вбивства убозівця.

Колишній заступник начальника Донецького УБОЗ Роман Єрохін був переведений у київський головком у лютому 2006 року, після того, як над ним зависла загроза у зв'язку з низкою справ щодо потужних конвертаційних центрів, які працювали на Донбасі. Як заявив на прес-конференції Юрій Луценко, Єрохіна обстріляли і викрали в Києві. Також Луценко заявив, що до зникнення Єрохіна причетні народні депутати «по обидва боки». Однак, згідно з чутками, які поширюються серед журналістської братії, Єрохін був чи не особистим «касиром» міністра внутрішніх справ і навіть нібито подарував тому яхту. Сам Луценко це одразу спростував, не підтверджують цього чутки й поінформовані джерела автора.

…Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив, що на Єрохіна, вочевидь, надійшло чітке «замовлення». Інше запитання: від кого? Досить вірогідною є версія, згідно з якою Єрохіна вирішили прибрати донецькі товариші. Варто відзначити, що підчас «помаранчевої» революції Єрохін, як один з керівників Донецького УБОЗ постійно перебував у Києві, так само як і переважна більшість його підлеглих - для виконання специфічних завдань «біло-блакитної команди». Єрохін, зокрема, був відповідальним за виплату готівки за виконання «революційної» роботи - шахтарям, що приїжджали на Київ, наприклад. Однак, він усього лише виконував накази керівництва. Що стосується його професійних якостей, ті, хто знав Єрохіна, стверджують, що він зробив кар'єру аж ніяк не завдяки інтригам.

Ще 8 серпня затримали двох підозрюваних у викраденні Єрохіна. Після їхніх допитів було знайдено його закривавлений одяг і мобільний телефон. Також затримані вказали на чималеньке сховище зброї - усього 19 «стволів».

Раніше авторові вдалося з'ясувати, що в штаті ГУБОЗ МВС сталося ще одне зникнення – зник Сергій Блізніков, котрий працював з Єрохіним в одному підрозділі. Блізніков теж родом із донецьких країв. До Києва він потрапив разом із Анатолієм Волощуком - екс-начальником ГУ МВС у Київській області в період виборів Президента України. Блізніков служив при Волощуку заступником начальника УБОЗ. За інформацією від джерел автора Блізніков - чи не основна фігура в справі про напад і викрадення Єрохіна. 11 серпня (саме цього дня Юрій Луценко прокоментував зникнення Єрохіна), Блізніков пішов у відпустку і про його місцезнаходження нічого не відомо. До цього додамо, що він навіть після переїзду до Києва продовжував підтримувати тісні зв'язки з лідером кривавої банди донецьких кілерів Немсадзе, який перебуває в розшуку.

Блізніков від перших днів зацікавив слідство, але його арешт відкладався: варто було затримати й «поколоти» інших учасників банди «перевертнів», котрі викрали Єрохіна. І хоча Блізніков підозрюється в керівництві викраденням, за інформацією наших джерел, його ніхто особливо не шукає: затримати убозівця-втікача - не більш ніж справа техніки. Залишається відкритим запитання: чому? Можливо, незабаром ми почуємо коментар міністра Луценка. Адже ця справа, зважаючи на все, лише набирає обертів і в ній лунають обвинувачення на адресу міністра. Чи вдасться Луценкові пригасити цю хвилю в такий непростий для нього період?

Інформовані джерела прогнозують, що ця історія також може стати приводом для зміни керівництва ГУБОЗ МВС. І вже навіть називають прізвище людини, що змінить улюбленця міністра Сергія Корнича: це в минулому начальник УБОЗ ГУ МВС у Донецькій області Білозуб.

Олег Єльцов, спеціально для ProUA, ссылка скрыта, 21.08.2006 р.


Телепрограма «Сім куль»

з проекту Володимира Ар’єва «Закрита зона» ( 5 канал)


23 серпня 2006 року, спекотного літнього дня ховали полковника міліції Романа Геннадійовича Єрохіна. На Макіївському кладовищі. Донецької області. Разом із ним поховали ще одну таємницю. Хто замахнувся на життя людини, яка обіймала в МВС доволі високу посаду?


Володимир Ар’єв : «Пізно ввечері 26 липня 2006 року, близько 19.45 на цьому місці, біля госпіталю головного управління МВС України в Київській області, відбулася зустріч шістьох людей, для яких вона стала фатальною. Під покровом ночі мали вирішувати «важливі питання», про які саме, тепер ми можемо лише здогадуватися».


На Романа Єрохіна чекає автомобіль марки «Mercedes-Benz-ML» і п'ятеро людей. Ось їхні імена: Владислав Клюковський, колишній заступник начальника Ірпінського райвідділу міліції. Андрій Петиченко, Олександр Клевчук – працівники податкової міліції столиці, Сергій Біда - колишній працівник податкової міліції Києва та громадянин Василь Сердюк.


Події розвиваються з блискавичною швидкістю. Перший постріл лунає вже за кілька хвилин після того, як Єрохін сів у машину. Куля потрапляє у ногу. Далі - сім вогнепальних поранень із пістолетів марки «Макарова», і труп полковника везуть ховати в лісопосадку.


Юрій Луценко міністр внутрішніх справ України: «За результатами оперативних дій, було знайдено тіло Єрохіна, закованого у наручники, із сімома кулями, в тому числі - контрольним в голову, поховане під Києвом, поруч - залишки спаленого авта».


Перші версії вбивства полковника з'являються вже в серпні. Перші сенсаційні заяви міністра МВС. Єрохіна «замовила» якась дуже серйозна людина із депутатського корпусу. Людина із Донеччини. Співучасник – теж депутат. Жінка. І теж донецька. Причина вбивства – професійна боротьба Єрохіна з економічною злочинністю.


Донеччина. 2005 рік. Роман Єрохін працює начальником відділу боротьби з організованими злочинними угрупуваннями на пріоритетних напрямках економіки в УБОЗ Донецької області. Стрімкий кар'єрний ріст молодого оперативника почався ще з 2000 року. Вже тоді Єрохін був призначений начальником відділу по боротьбі з економічною злочинністю. Пізніше, коли влада в країні змінюється, завзятість Романа заохочує новий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. У 2006 році саме Єрохіну випадає честь очолити новостворений відділ головного управління по боротьбі з оргзлочинністю в МВС України.


Інформація щодо особистості Єрохіна як працівника міліції є різною.


Юрій Луценко міністр внутрішніх справ України: «Я чув про нього різні чутки, і про те, що він класний працівник, якого намагаються дискредитувати за його діяльність, і навпаки, що він людина, яка вступає з підслідними не лише в службові відносини».


Несподіване підвищення Єрохіна по службовій лінії викликало здивування як у колег по роботі, так і у працівників прокуратури.


Олексій Баганець колишній прокурор Донецької області: «Для мене було дуже дивним почути, що його перевели з Донецька до Києва, оскільки він отримував погрози через свою службову діяльність з викриття конвертаційних центрів».


Це можна було би назвати заздрістю. Якби не деякі факти з біографії полковника. Про останні роки його життя в Донецьку подейкують різне.


Володимир Єрошкін колишній адвокат Клюковського : «Його не люблять не за те, що він займав принципову позицію стосовно банкірів. Плоди і результати цієї роботи тут, на Донбасі, не дуже вже й відомі. Найчастіше тут не люблять, коли щось обіцяють, а потім не роблять»


У грудні 2005 року, саме напередодні переведення Єрохіна до Києва, начальник міліції Донеччини Михайло Клюєв оголошує йому серйозну догану. До «чорного списку» потрапляє і перший заступник Єрохіна Олександр Чорний, більш відомий у регіоні як «права рука» полковника.


Михайло Клюєв (26.12.2006) : «Менше виявлено організованих злочинних груп економічного спрямування – 23 (-15) Не відповідає реальному стану справ робота щодо знешкодження … у паливно-енергетичному комплексі, насамперед, у вугільній галузі…Менше виявлено та припинено фактів легалізації коштів і майна, здобутих злочинним шляхом....».


Претензії до покійного Єрохіна висловив свого часу і колишній народний депутат Юрій Кармазін. На ім'я Генерального прокурора України у грудні 2005 надійшло депутатське звернення про перевірку корупційних діянь з боку посадових осіб УМВС у Донецькій області. Перевіряти мали діяльність Романа Єрохіна, Олександра Чорного, Сергія Рєзнікова. Фактичних доказів нелегальної діяльності цих осіб у Кармазіна не було. За словами екс-депутата, до нього по допомогу звернулися молоді працівники УБОЗ - підлеглі Єрохіна, яким нібито перешкоджали виконувати їхні службові обов'язки.


Юрій Кармазін народний депутат України четвертого скликання: «І якраз ці три прізвища були – Рєзніков, Єрохін і Чорний. Причина, чому заважають – люди приходять, порушують кримінальну справу, для цього треба підписати карточки, виставити оперативні обліки, завести оперативні обліки, а їм забороняють лізти в ті, чи інші справи…».


Причиною обурення з боку молодих працівників стала відмова керівництва ставити підпис на службових матеріалах оперативного обліку. Фактично відмовляють у порушенні кримінальних справ щодо низки підприємств. У депутатському зверненні йдеться, що 40 тисяч доларів безпосередньо отримують Єрохін та Чорний. А під прикриттям Єрохіна нібито ведуть свою комерційну діяльність такі фірми, як «Арадон» та «Сіріус».


Юрій Кармазін народний депутат України четвертого скликання: «Було сказано, що існує 25 нелегальних конвертаційних центрів, з якими не борються, а прикривають ці центри, насправді у Донецьку таких центрів, як казали ці хлопці, є не одна сотня. Хлопці сказали, що ці фірми мають різні «дахи», тобто одні конвертаційні центри знаходяться під прокуратурою, під СБУ, інші під податковою…»


Після проведення перевірки, прокуратура Донецької області винесла свій вердикт – у порушенні кримінальної справи щодо Романа Єрохіна, Олександра Чорного та Сергія Рєзнікова відмовити. Але претензії були й у міністра.


Юрій Луценко міністр внутрішніх справ України: «Мене не влаштовували темпи його операцій. І на останній зустрічі, в середині липня, я дав йому три місяці. Бо кількість чуток про його неслужбові зв'язки збільшувалась, а на виході не було реальної справи…».


Однак свого рішення щодо переведення полковника до Києва, Юрій Луценко, не змінив. У пресі одразу ж з'явилась інформація про тісні стосунки Луценка і Єрохіна. Настільки тісні, щоби дарувати один одному дорогі подарунки. Але міністр МВС вважає таку заяву провокацією.


Юрій Луценко міністр внутрішніх справ України: «Тривають суперечки про те, ким був Єрохін – мав він якісь корупційні зв’язки чи не мав. Чи дарував він Луценкові яхту, чи фінансував він партію, якої в мене нема. Чи жив він у мене на дачі, якої я не маю. У цьому кабінеті я з ним зустрічався два-три рази, а також двічі на дні народження нашого спільного знайомого…»


Напередодні своєї трагічної загибелі Єрохін наполегливо веде боротьбу з конвертаційними центрами. Це нелегальні структури, які займаються відмиванням брудних коштів, а також перекиданням великих сум за кордон. Єрохін займається конкретним банком. І ось-ось на столі у начальства має з'явитися розробка по ліквідації одного з таких центрів. Наймасштабнішого за останні роки. Але Єрохін не встигає.


Юрій Луценко - міністр внутрішніх справ України: «Він був підпорядкований департаменту внутрішньої безпеки, аби він перебував під пильним наглядом. За нашою версією, це не сподобалось об’єктам його професійної діяльності, які відмивали кошти в дуже великих розмірах, мова йде про сотні мільйонів, а за деякими підозрами і про мільярди грн. І вони замовили його фізичну ліквідацію. За нашими даними, було кілька спроб таких дій. Остання була виконана успішно…»


Це єдиний наразі відомий напрям професійної діяльності Романа Єрохіна. І суперечностей чимало.


Володимир Ар’єв: «Інформація про деталі вбивства Єрохіна надходить суперечлива. Саме по собі жорстоке вбивство полковника виходить за рамки професіоналізму сучасних кілерів. Зараз можна виділити 2 версії того, що сталося…»


Версія перша. Героїчна смерть.


Сьогодні це одна з офіційних версій. Припущення про співучасть зацікавлених народних депутатів, які не хотіли, аби Єрохін докопався до серйозних речей.


Юрій Луценко міністр МВС:

«За нашими даними виконавці цього злочину потім зв’язувались із людиною, яку ми розглядаємо як організатора, а він у свою чергу, із людиною, яку ми розглядаємо як замовника. У нас є конкретні свідки і докази цієї діяльності, але справа була передана до прокуратури».


Організувати вбивство доручають Владиславу Клюковському, колишньому заступнику начальника Ірпінського райвідділу міліції Київської області. Клюковський за таку «послугу» мав отримати 100 тисяч доларів. Організатор в свою чергу знаходить трьох «помічників» - 21 річного Сергія Біду, Андрія Петиченка та Олександра Клевчука.


Двох працівників податкової міліції Клевчука та Петиченка затримали майже одразу. Головного ж фігуранта цієї справи Владислава Клюковського вдалося спіймати через деякий час в Тернополі. Під час арешту він зробив спробу вчинити самогубство. По справі також проходять Василь Сердюк, Сергій Сирцев, завдання яких зводилося до ліквідації слідів скоєного злочину… Отже, за першою версією, Владиславу Клюковському зацікавлені особи замовили організувати вбивство Романа Єрохіна. Бо у слідчих діях він надто глибоко залазив на територію їхніх інтересів на Донеччині.


Володимир Ар’єв: «Є цікава деталь. Клюковський колись обіймав посаду інспектора Куйбишевського районного відділу внутрішніх справ Донецької області. До його обов'язків входило: видача дозволу на зберігання зброї, дозвіл на видачу печаток, контроль за зберіганням зброї. Останнім місцем роботи Клюковського був Ірпінський райвідділ міліції Київської області. А алібі йому у справі Єрохіна намагалася забезпечити жінка. Сказала, що була з ним у пікантному становищі, в момент убивства. Вона - народний депутат з партії регіонів. З Донецька.»


Версія №2 Ексцес виконання


Є й інша версія подій того сумнозвісного вечора. Версія колишнього адвоката Клюковського. Десь у червні з Клюковським зв'язався його земляк і попросив за окрему винагороду привезти одного їхнього спільного знайомого до нього на зустріч. Цим спільним знайомим виявився Роман Єрохін. Людина, яка телефонувала Клюковському мотивувала своє досить дивне прохання, тим, що Єрохін не йшов із ним на контакт.


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «Мова йшла не про те, що його потрібно привезти, щоби в подальшому позбавити життя. Мова йшла про те, що його потрібно привезти для переговорів…»


Домовитися про зустріч з Єрохіним для Клюковського не було проблемою. Тим більше, що з полковником він хотів вирішити і свої справи.


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «Клюковський після виходу на пенсію займався дрібною спекуляцією земельних ділянок у Київській області. З Єрохіним були знайомі багато донеччан, які опинилися на чужині, у них утворилося свого роду земляцтво. Клюковський знав про те, що Роман може допомогти у питаннях, коли треба щось подешевше купити, потім дорожче продати, грошей позичить при потребі. Він їхав з певною метою – обговорити з ним можливість купівлі і продажу ділянок на території Київської області».


Автомобіль їхав у напрямку міста Ірпінь під Києвом. Кінцевим пунктом призначення мала бути кав’ярня «Шкіпер».


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «Я обмежений необхідністю дотримуватися таємниці слідства, тому відповім так. Зустріч планувалася із людьми, котрі хотіли поставити Роману запитання, не пов’язані з його оперативно-розшуковою діяльністю. Ці запитання були пов’язані з його хобі – з бізнесом...».


Єрохін і Клюковський зустрілися, сіли до машини. Але події несподівано почали розгортатися за іншим сценарієм.


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «Роман спробував вийти з машини, розмова з людьми, що сиділи у машині, набувала форми конфлікту. Роман спробував вийти, його спробували не випустити. Роман по морді дав цьому Петиченку, який на цю агресію відповів пострілами».


Назад шляху вже не було. Після вбивства, вирішили звернутися за допомогою до Сергія Сирцева, аби той знищив сліди скоєного злочину. Тіло Романа закопали в лісопосадці на 32 км. автотраси Київ-Ковель, джип спалили, зброю викинули. Достеменно не відомо чи був знайдений пістолет, з якого вбили Єрохіна. У результаті, головним організатором убивства Романа став Владислав Клюковський.


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «Клюковський за своєю суттю боягуз та романтик. Він з машини вискочив і пішки біг лісом, як поранена рись. Брати участь у будь-яких заходах по вирішенню подальшої долі Єрохіна, він фізично не міг».


Дивні події починають відбуватися після затримання Клюковського. Як стверджує адвокат, до його підзахисного під час допитів застосовують зовсім не демократичні методи.


Єрошкін В.В., колишній адвокат Клюковського: «До мого підзахисного застосовувалися тортури, його били. Від нього вимагали наступне: щоби мій підзахисний визнав, що у справі замішані чинні на сьогоднішній день співробітники міліції та народні депутати України, які, на думку органів дізнання могли би бути замовниками цього злочину чи натхненниками».


Адвокат навіть звернувся до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Але в міліції заперечують те, що у підозрюваного у гучній справі вибивали показання таким чином. Тим паче, зі свого колишнього колеги, пенсіонера МВС.


Володимир Ар’єв: «Є дві версії. Над обома працює слідство. Є дані про причетність і депутатів, і міліціонерів – чинних та колишніх, які потребують доказів. І все крутиться навколо донецького земляцтва. Фактів багато, доказів не дуже. Можливо, слідчі знають більше – справа ще не завершена. Факт є один. Убито одного із міліцейських керівників. Замовник вбивства досі на волі. Із мандатом чи з погонами, але він не покараний. І навіть не під слідством. Бажання міліцейських оперативників розкрити справу наштовхується на протидію прокуратури та спротив депутатів. І це не перший випадок, коли прокурорська Феміда одноока, а народні обранці заангажовані. І цілком можливо, що як в інших справах, головного винуватця не знайдуть. Зависоко».


Поки програма готувалася до ефіру, стало відомо, що МВС не має претензій до вищезгаданого народного депутата з БЮТ. Юрій Луценко направив йому лист, в якому вказано – щодо цього депутата (цитата з листа): «будь-які оперативно-розшукові заходи не проводяться, згідно з обліками МВС України, оперативно-розшукова справа не заводилася і жодного оперативно-розшукового заходу не здійснювалося».


З

Звягільский Юхим

«Звягільський Юхим Леонідович.

Депутат Верховної Ради України, колишній виконувач обов'язків Прем'єр-міністра України. Народився 20 лютого 1933 р. у м.Донецьку.

1956 року закінчив гірничий факультет Донецького індустріального інституту, гірничий інженер, кандидат технічних наук, професор.

У 1957-1970 рр. – помічник начальника вугільної ділянки, начальник вугільної ділянки, заступник головного інженера, головний інженер, начальник шахти 13 тресту «Куйбишеввугілля» м. Донецька.

1970-1979 рр. – директор шахтоуправління «Куйбишевська».

1979-1992 рр. – директор шахти ім. Засядька.

У березні 1990 – квітні 1994 р. – народний депутат України 12-го скликання, член комісії з питань економічної реформи й управління народним господарством.

У листопаді 1992 – червні 1993 р. – голова Донецької міськради й міськвиконкому.

Із червня 1993 р. – перший віце-прем'єр України, з вересня 1993 до червня 1994 р. виконував обов'язки прем'єр-міністра України. У квітні 1994 р. знову обраний народним депутатом України від Київського виборчого округу № 10 Донецької області, був членом депутатської групи «Конституційний центр». У ході кампанії по виборах президента України 1994 року був однією з головних мішеней критики з боку сил, опозиційних до президента Леоніда Кравчука, його звинувачували у зловживанні службовим становищем тощо. У результаті цієї кампанії тиску й погроз опинився під слідством.

З листопада 1994 по березень 1997 р. проживав в Ізраїлі.

У березні 1998 втретє отримав мандат депутата Верховної Ради України по виборчому округу № 43 Донецької області, одержавши 59,9% голосів виборців, член комітету Верховної Ради з міжнародних справ і зв'язків із СНД. Також балотувався по списках «Блоку демократичних партій – НЕП» (в цих же списках ішов Олександр Волков). Згодом вступає до Партії регіонів і депутатської групи «Регіони України».

Є одним з неформальних лідерів т.зв. «донецького клану». Голова правління «Шахти ім. Засядька», президент Донецької обласної асоціації керівників підприємств (із травня 1997 р.).

На парламентських виборах у березні 2002 року Звягільський був висунутий блоком «За єдину Україну!» кандидатом у депутати Верховної ради в одномандатному виборчому окрузі №43, де він переміг, набравши 60,74% голосів виборців» (ne.ru).

Після того як міністр вугільної промисловості СРСР Щадов заявив про безперспективність подальших вкладень у розвиток вуглевидобутку в Донбасі та про необхідність переорієнтації радянського ТЕКу на значно дешевше кузбаське і східносибірське вугілля, стало зрозуміло, що така стратегія не обіцяє Донецькові нічого доброго. Наприкінці 80-х років у Донбасі почалася хвиля шахтарських страйків, що прокотилася потім по всьому Союзу. 1989-1992 роки стали періодом замішання і плутанини. Страйки, натягнуті відносини з Москвою, сепаратистський рух у Києві – все це цілковито дезорієнтувало донецьку номенклатуру. Проголошення незалежності України вона зустріла в стані певного заціпеніння і, рухаючись у руслі загальної інерції розпаду системи, покірно виконувала вказівки київського начальства. Втім, це тривало недовго. Першими, зорієнтувавшись у вигодах нового становища, із заціпеніння вийшли так звані «міцні господарники» (благо, у Донбасі, що завжди вважався «кузнею кадрів», були зосереджені, мабуть, найкращі управлінські кадри радянської індустрії). 1992 року Москва вже не могла, а Київ ще не був готовим, аби впливати на ситуацію в Донбасі. Київська центральна влада тоді не почувалася впевнено й тому була змушена йти на значні поступки регіональним керівникам, щоб ті зберігали порядок у своїх областях. Це дозволило донецькій еліті відносно спокійно зайнятися первинним нагромадженням капіталу. Ще в листопаді 1991 року найбільше «просунутими» керівниками донецьких підприємств – директором «Азовсталі» Олександром Буляндою і директором шахти імені Засядька Юхимом Звягільським – був створений Перший український міжнародний банк, покликаний обслуговувати експортні операції донецьких підприємств і працювати з валютними надходженнями.

Тоді ж була організована й корпорація «Дон», серед пайовиків якої, за чутками, були представники тодішнього донецького керівництва. Ця корпорація, а також створений 1992 року за її участі концерн «Енерго», контролюючи поставки палива на підприємства України, Казахстану та Росії, вже до 1993 року стали найбільшими гравцями на ринку вугілля СНД.

Не зайвим буде згадати, що раніше, ще 1988 року, на одній з далеких околиць Донецька – в селищі Жовтневому – сталися дуже важливі для майбутнього Донбасу події. Авторитетна в цьому районі людина – Ахать Брагін – установила контроль над місцевим ринком. У його оточенні вже тоді був помітним молодий хлопець із простої шахтарської родини Ринат Ахметов.

З інших бізнес-структур, що виникли в 1990-1992 роках, можна виділити також фірму «Атон» Євгена Щербаня і «Справа всіх» Володимира Щербаня.

Щоправда, у згаданий період уся ця молода поросль перебувала лише у затінку донецького «червоного директорату».


Перше сходження Донецька

«Дончанам», що швидко наростили свою фінансову могутність, не важко було вийти і на чільні позиції в українській політиці. Для цього вони вміло використовували шахтарський рух. Надзвичайно потужна хвиля страйків, що прокотилася Донбасом у червні 1993 року, привела в уряд України нового першого віце-прем'єра – Юхима Звягільського. Прем'єром тоді, нагадаємо, був Леонід Кучма, однак спрацюватися зі своїм могутнім першим замом він не зміг. У результаті, як це не дивно, з уряду пішов не Звягільський, а сам Кучма. Юхим Леонідович же став в.о. прем'єра.

Керував він країною, як на ті часи, непогано. Зумів приборкати інфляцію, домовитися з Росією про поставки енергоносіїв і навіть призупинити спад виробництва. Водночас зростала й могутність донецького бізнесу.

Ситуація кардинально змінилася, коли 1994 року президентом країни став Леонід Кучма. Почалося розслідування деяких справ, пов'язаних з перебуванням Звягільського на посаді в.о. прем'єра. Кучма не зміг пробачити Звягільському своєї відставки, і в листопаді того ж року Верховна Рада України дала згоду на притягнення Ю.Л. Звягільського до кримінальної відповідальності, а прокуратура порушила проти його кримінальну справу. Вирішивши не випробовувати долю, лідер донецького директорату виїхав до Ізраїлю.

Однак Донбас не залишився без господаря. Контроль над ситуацією в області поступово перейшов від директорського корпусу «міцних господарників» до «комерсантів». Конкретніше – до досить неоднорідного конгломерату структур, підконтрольних Євгенові Щербаню, Ахатю Брагіну (на той час, окрім усього іншого, він уже став президентом футбольного клубу «Шахтар») і Володимирові Щербаню, обраному 1994 року губернатором області. Основний суперник останнього – ставленик традиційної донецької номенклатури Володимир Логвиненко (теперішній губернатор Донеччини-ред.) – ці вибори програв. Зайнявши згодом посаду виконавчого директора концерну «Енерго», він красномовно окреслив зміну «хазяїв» регіону.

Ця «велика трійка» протягом найближчого року «перетягнула» на себе управління більшістю промислових підприємств Донбасу (на щастя, Києву, де не на жарт тривала боротьба між президентом Кучмою та керівництвом парламенту, як і раніше було не до регіонів). Опираючись на таку потужну базу, Донецьк до кінця 1995 року вже не приховував своїх президентських амбіцій. «Хоче хтось того чи ні, але Володимир Щербань стане президентом України», – заявляв Євген Щербань. З початку 1996 року Щербані, ймовірно, приміряючись до майбутньої боротьби за президентське крісло, встановили контакти з низкою впливових політиків. Зокрема, доволі тісні стосунки було встановлено з тодішнім прем'єр-міністром країни Євгеном Марчуком.

Під крилом нового губернатора Донецької області Володимира Щербаня виростає нове покоління політиків і бізнесменів – Є. Щербань, А. Брагін, В. Шелудченко, О. Момот, М. Поживанов. Саме в цю групу – молододончан – і входив Ринат Ахметов.

Як уже зазначалося, на початку 90-х Донбас майже не відчував наслідків економічної кризи. У 1990-1992 рр. шахти працювали за «дармовою» радянською дотаційною системою, що сформувалася ще у 80-х роках. Однак на 1993 рік економічна криза істотно послабила дотаційні можливості держави. Ситуація сприяла приходу до керівництва в уряді України послідовного лобіста інтересів Донбасу, особливо його вугільної сфери, керівника передової донецької шахти ім. Засядько, народного депутата Юхима Звягільського. Ключову посаду віце-прем'єра з питань зовнішньоекономічної діяльності й інвестицій, в уряді Звягільського займав на той час керівник процвітаючого підприємства з виробництва холодильників «Норд», донбасівець Валентин Ландик (нині народний депутат України від ПР -ред.).

Роки прем'єрства Звягільського були «золотими» для первісного нагромадження капіталу. Вугільні й металургійні директори-барони майже безконтрольно розпоряджалися державною власністю. Процвітав демпінг на міжнародних ринках, а зовнішньоекономічна діяльність спрямовувалася на особисте збагачення лідерів менеджменту колишніх радянських промислових гігантів. Можна лише догадуватися, які суми було вивезено за кордон! В Україні свою присутність посилила скандально відома компанія «Нордекс», яка, за оцінками закордонних експертів, була пов'язана із кримінальним капіталом.

Сьогодні народний депутат України, власник однієї з найефективніших у Донбасі шахти ім. Засядька, співвласник Першого українського міжнародного банку (ПУМБ), Юхим Звягільський залишається досить авторитетною фігурою в регіоні. Шарму Звягільському додають його лідерство в єврейській конфедерації України й членство у найчисельнішій фракції Верховної Ради – Партії регіонів.

Донедавна Звягільський очолював і Донецьку асоціацію керівників підприємств, що поєднує керівників майже 120 промислових підприємств. До них також тяжіла група депутатів-комуністів, які до обрання в український парламент займали різні посади у вугільній області Донбасу.

Близьким до Юхима Звягільського вважався тодішній мер Донецька Володимир Рибак (нині – віце-прем’єр-ред.). Поєднало їх не тільки членство в Партії регіонів України. Володимир Рибак свого часу активно підтримував на виборах президента Леоніда Кучму. Він завжди характеризувався як послідовний прихильник ідеї створення вільних економічних зон на території Донбасу, з функціонуванням яких пов'язувалося вирішення цілої низки економічних і соціальних проблем регіону. Розквіт економічної могутності людей, які потім створять першу хвилю «донецької фінансово-промислової групи (ФПГ)», починався ще 1989 року, коли шахтарські страйки запалили зірку Юхима Звягільського. Тоді ж став «підніматися» і Віктор Нусенкіс, тодішній директор однієї із шахт і майбутній засновник і глава концерну «Енерго». Напередодні страйків Нусенкіс зумів вивести зі складу об'єднання «Артемвугілля» свою шахту, яка, опинившись у прямому підпорядкуванні обласної адміністрації, стала першою в лави страйкарів. Нусенкіс і Звягільський, використовуючи момент безвладдя у вугільній галузі регіону, почали переганяти вугілля за кордон. Причому ні Звягільський, ні Нусенкіс не чинили жодного спротиву страйкам, а, навпаки, усіляко підтримували цей рух на своїх підприємствах. Капітал у ті роки нарощувався дуже швидко – схеми Звягільського й Нусенкіса вибудовувалися на різниці державних дотацій на видобуток вугілля й вартості російського рубля. До слова, вагони з вугіллям ішли на Донбас саме з Кузбасу, регіону, якому віддала дотаційну перевагу влада СРСР, що, власне, й породило страйковий рух у Донбасі.

Незважаючи на розпад імперії, що звалася СРСР, дотації у вугільну галузь на зорі української незалежності надходили в повному обсязі. Вищезгадані директори, поставляючи вугілля з Кузбасу в Донецьку область і видавали його за видобуте в Донбасі, одержували дотації на його видобуток. Величезні прибутки отримувалися за рахунок дешевини російського вугілля й дотацій, і все це осідало у кишенях олігархів-початківців. Привабливість такої схеми полягала в тому, що її навіть не треба було прикривати: російське вугілля цілком офіційно перевозилося в Донецьк, а вже там «перемішувалося» із власним. У 1992-1993 роках ця схема змінилася: добуте в Кузбасі «донецьке» вугілля почало експортуватися за межі країни, зрозуміло, що з величезною ціновою накруткою. Розраховувалися іноземці за нього бартером: шахти одержували відеомагнітофони, «снікерси», підроблену польську горілку для шахтарів, іномарки, які потім продавалися в десять разів дорожче – для «вугільних генералів». Схеми працювали чітко, проте шахтарі все рідше бачили живі гроші.

Дещо згодом почали працювати нові схеми, що діяли за принципом: ви нам вугілля, ми вам устаткування. Правда, у цьому випадку вугілля йшло за найнижчою ціною, а устаткування, навпаки, за найвищою. У такий спосіб під клан підминалися підприємства, що виготовляли гірничо-шахтове обладнання. Цю схему, розроблену Звягільським, Нусенкісом та іншими «червоними директорами», із приходом на губернаторський пост Віктора Януковича з успіхом взяла на озброєння корпорація АРС. Вугільний бізнес тоді ще не був одноосібною власністю донецьких кримінальних ФПГ – це відбудеться пізніше, після приходу Юхима Звягільського у велику політику, стрімкої втечі з неї до Ізраїлю і повернення Юхима Леонідовича в депутатське крісло Верховної Ради.

Коли Звягільський опинився у кріслі прем'єра, лобіювання інтересів донецької ФПГ на рівні Києва досягло свого апогею. У Мінвуглепромі сиділи чиновники, що працювали на «донецьких», відповідно й фінансові потоки на розвиток вугільної галузі стрімко стікалися в Донецьк. При Міністерстві вугілля Нусенкіс тоді зорганізував підприємство МПО «ДОН», яке згодом трансформувалося у концерн «Енерго». В 1994-1996 роках було розроблено ще одну вугільну схему, для втілення якої Звягільський використовуючи свій вплив і політичну вагу в переговорах, взяв на себе функції посередника.

Суть схеми така. Тоді в Донбасі існувало чимало дрібних шахт, не спроможних самотужки реалізовувати свою продукцію. Структури, підлеглі Звягільському, скуповували у таких шахт вугілля з 50-відсотковою знижкою, а реалізовуючи його згодом за ринковою ціною. При цьому використовувалися ті ж самі дотаційні кошти на видобуток, оскільки придбане на невеликих шахтах вугілля знов-таки видавалося за своє власне...

Наприкінці 90-х цю ж схему підхопили менеджери АРС, після того як стали повністю контролювати Авдіївський коксохімічний завод. Забігаючи наперед, зазначу, що так ніхто і не помітив, щоб структури власне Рината Ахметова напрацьовували оригінальні бізнес-схеми чи створювали нові підприємства. В основному менеджери Леонідовича виглядають фахівцями з використання чужих проектів, які згодом і стали частиною бізнес-імперії Ахметова.

А в середині 90-х навколо вугільних підприємств створювалося безліч МП, що виступали посередниками між невеликими шахтами і структурами Звягільського й Нусенкіса. Фактично перед керівникам дрібних вугільних підприємств вибір стояв примарний: або сидіти зі своїм вугіллям, але без грошей, або продавати його дуже дешево згаданим вище структурам і отримувати хоч якусь готівку. Пізніше АРС доповнить схему, пропонуючи підприємствам за вугілля устаткування, виготовлене на тому ж «Укрвуглемаші», який належав до структури АРС. Однак ціни на таке устаткування були, як правило, завищеними мало не втричі. Відповідно невеликі шахти все більше й більше потрапляли у залежність від «хазяїв» регіону, а бізнес-імперія «донецького клану» стрімко нарощувала свої доходи й активи.

Як вже говорилося, структури Звягільського & Со скуповували вугілля за півціни у дрібних шахт, де його видобуток здійснювався на глибині кількох сотень метрів, а не півтора тисячі метрів, як на тій же шахті ім. Засядька. Відповідно, це, придбане за безцінь і видане за власне вугілля вимагало великих площ для тимчасового складування. Тобто виникла гостра необхідність у зовсім інших структурах, здатних зосереджувати в себе вугільні запаси й накопичувати фінансові ресурси. Так народилися компанія АРС (неофіційно розшифровується як «Алік» (Брагін), «Ринат» (Ахметов) і «Самсон» (Самсонов) – авт.) і корпорація «Індустріальний союз Донбасу».

Пізніше ІСД відійде від вугільного бізнесу, нагромадивши первісний капітал і надавши АРС займатися вугіллям фактично як монополіст. Встановивши контроль над коксохімічними заводами, АРС урізноманітнить схему: кокс надаватиметься металургійним комбінатам по завищеній утроє ціні.

Так народиться схема «вугілля-кокс-метал», якою так пишатиметься перед своїми виборцями Віктор Янукович. У кріслах чиновників Мінвуглепрому опиняться «свої» люди, а реалізація вугілля буде цілковито зав'язаною на шахтах, підконтрольних АРС. Директори підсядуть на економічну голку. Ті, хто не бажатиме придбати виготовлене на заводах АРС устаткування за завищеною ціною, нібито й отримають вибір: і в Польщі, і в Росії шахтні комбайни схожої якості набагато дешевші за «арсівські». Однак у такому випадку керівники шахт не побачать ані дотацій, ані бюджетних коштів Мінвуглепрому на придбання гірничо-шахтового устаткування – перед Помаранчевою революцією Мінвуглепром фактично перераховував кошти на рахунки АРС, який став монополістом вугільної промисловості в Україні. Від таких схем страждали і шахти, і гірники, а АРС багатів не щодня, а щогодини. Ті, хто не бажав іти під крило нової донецької групи, або просто звільнялися зі своїх посад, або їхні підприємства доводилися до банкрутства, а керівники міняли на значно слухняніших.

Але все це буде згодом. А тоді, у середині 90-х, і Звягільський, і Нусенкіс, й інші колишні партпрацівники КПРС, майбутні народні депутати й мери Донецька розуміли, що їм доведеться або співіснувати із кримінальними ФПГ, або битися. Вугільна тема була однієї з найголовніших у бізнес-схемах Звягільського, Гайдука, Нусенкіса й інших «вуглярів» – невдовзі вона майже на сто відсотків перейде під контроль АРС і СКМ. Кажуть, ніби тоді стосунки між Брагіним і кланом «вугільних генералів» були напруженими, проте співіснували досить мирно – поки бізнес-інтереси не почали всерйоз перетинатися. Справжнє ж зрощування старого й нового кланів відбудеться пізніше – після того як «Аліка Грека» разом з охороною розірве вибухом на стадіоні «Шахтар», а народний депутат Євген Щербань буде розстріляний у донецькому аеропорту групою кілерів. Сергій Кузін


Занґеліді Геннадій

У вересні 1998 року поблизу невеликого містечка під Києвом співробітники міліції відкопали труп Геннадія Федоровича Занґеліді 1967 року народження, уродженця м. Владикавказ. Слідчим у справі про вбивство Є. Щербаня він був відомий як основний учасник розстрілу в Донецькому аеропорту – той самий «високий молодий чоловік в однострої льотчика», що безжально поливав усіх довкола смертоносним свинцем з пістолета-кулемета «Аграм-2000». За прижиттєвим фотознімком Занґеліді упізнали свідки.

Інший учасник згаданого вище злочину – Валерій Балікоєв (також уродженець і житель Владикавказа) зник без вісти наприкінці грудня 1995 року. За оперативною інформацією, його застрелив Занґеліді під час якоїсь внутрішньої «розбори». Сергій Кузін


К


Кий Сергій

Народився 21 грудня 1969 р., освіта вища, помічник президента закритого акціонерного товариства «Футбольний клуб «Шахтар» (Донецьк)», мешканець міста Ясинувата Донецької області. Народний депутат України, член фракції Партії регіонів.

Член Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. (З сайту Верховної Ради України http: //gska2.rada.gov.ua)


БРАТИ КЛЮЄВИ

У Донецьку теж живуть люди, і вони нічим не гірші за киян. І донецькі бізнесмени не бідніші за об'єднаних соціал-демократів. А щодо жадібності до нагромадження всякого добра й нахабства, з яким владний ресурс перетворюється в приватизоване або загарбане майно, то й рівних їм важко знайти.

27 січня 2004 р. завершився останній акт драми з фактичним знищенням «Донбасенерго» і з легалізацією, у складі ахметовського ЗАТ «Сістем Кепітал Менеджмент» (СКМ), енергетичної складової. Антимонопольний комітет України (АМК), із вражаючою навіть для сучасних українських умов сервільністю, пішовши назустріч усім донецьким побажанням, дозволив СКМ купити частку статутного фонду енергогенеруючої компанії ТОВ «Востокенерго» (Донецьк), що забезпечує понад 50% голосів у вищому органі управління.

Компанія «Востокенерго» з'явилася на небокраї українського бізнесу 1 квітня 2002 року, коли почала діяти ліцензія на право виробництва електроенергії, видана компанії у лютому того ж року Національною комісією регулювання електроенергетики.

З першого квітня 2002 року ТОВ «Востокенерго» уклало й договір з ТОВ «Техремпоставка» про оренду трьох електростанцій, які раніше належали ВАТ «Донбасенерго» (Луганської, Курахівської і Зуєвської ТЕС сумарною потужністю 4160 МВт).

7 березня 2002 року, саме між видачею ліцензії й початком її дії «Київські відомості» писали, що про «Востокенерго» і «Техремпоставку» відомо «аж нічого». Тим часом, ці компанії практично контролювали електростанції, які виробляють 15% всієї електроенергії, що продукується в Україні, й 80% від потреби донецького регіону.

Щоправда, «Техремпоставка» на той час не була такою вже невідомою компанією. З нею був пов'язаний скандал, коли у квітні 2001 року вона придбала на аукціоні три вищезгадані електростанції.

Тоді майно «Донбасенерго» пішло з молотка з ініціативи трьох державних організацій, чия ініціатива так і не одержала ні оцінки компетентних органів, ані пояснення таких дій, як це вплинуло на інтереси держави. (Цікавий факт: за словами заступника міністра юстиції В.Бірченка, телеграма про рішення ВАСУ про заборону торгів нібито «запізнилася на 15 хвилин»).

Генпрокуратура, що знайшла чимало порушень у процесі організації торгів, і Фонд держмайна намагалися повернути державі її власність, але безуспішно: вдалося запобігти продажу лише четвертої, Старобешівської ТЕС. Втім, до квітня 2002 року станції орендувалися в нового власника тим же «Донбасенерго», оскільки «Техремпоставка» так і не змогла одержати ліцензію на виробництво електроенергії.


Тут цікаво простежити збіг етапів кар'єрного зростання деяких чиновників-вихідців із донецького регіону, і долі донецької енергетики. Як уже зазначалося, у квітні 2001 року ТОВ «Техремппоставка» купує на аукціоні (оголошення про його призначення, за твердженнями очевидців, друкувалися в малотиражних виданнях, випуски яких скуповувалися одразу ж невідомими «читачами») три станції, що раніше належали «Донбасенерго». Кілька місяців тривають суди, у ході яких Фонд держмайна й Генпрокуратура намагаються повернути власність до держскарбниці, та до кінця літа 2001 року «Техремпоставка» закріплюється в праві власника.

20 листопада 2001 року В. Гайдук призначається віце-прем'єром з палива й енергетиці.

23 листопада того ж року Президент Кучма, за результатами відвідування Донбасу і з подачі місцевої облдержадміністрації доручає опрацювати питання щодо створення вертикально-інтегрованої Донбаської паливно-енергетичної компанії «із врахуванням змін у майновому стані паливно-енергетичного комплексу регіону».

Вже 1-го квітня 2002 року станції передаються в оренду фірмі «Востокенерго», що невідомо звідки взялася, але одразу ж і без проблем одержала ліцензію на виробництво електроенергії.

У жовтні 2003 року віце-прем'єром по ПЕК призначається «донецький» Андрій Клюєв, а в січні 2004 р. ахметовська СКМ встановлює контроль над «Востокенерго».

Можна припустити, що й Клюєва ніхто не звільняв від зобов'язань щодо виконання програми, під яку в уряд був призначений Віталій Гайдук.

Між іншим, серед головних інтересів клюєвского «Укрпідшипника» (за його власною оцінкою): «виробництво й постачання електроенергії промисловим підприємствам», отже, цілком імовірно, що й «Техремпоставка» не є такою вже «темною конячкою».

До речі, й продовжити лінію Гайдука в лобіюванні прямого використання «Одеса-Броди», Клюєва може спонукати не лише необхідність віддячити Ахметову за посаду (на добудування нафтопроводу до Плоцька мають постачатися труби Харцизького заводу, що належить СКМ), але й спільні бізнеси-інтереси: є відомості, що електроди для проведення на нафтопроводі зварювальних робіт буде поставляти «Укрпідшипник».

З огляду на те, що Тодійчук свого часу заробив мільйони тільки на забезпеченні ізоляцією «Одеса-Броди», постачальник електродів на «Броди-Плоцьк» теж не буде скривджений.


Варто зазначити, що захоплення донецької енергетики, яке вчинив Ахметов, відбувалося за тією ж схемою, що й захоплення Харцизького трубного.

На держпідприємство навішувалися борги, організовувався розпродаж і, поки в Києві «не помічали» що відбувається, меткі донецькі хлопці вже обживали нову власність.

До речі, така зворушлива єдність і злагоджена робота донецького бізнес-урядового механізму доводить, що чутки про глибокі протиріччя і ледь не громадянську війну в донецькому стані дещо перебільшені: коли справа пахне великими грішми, в Донецьку вміють об’єднуватися. Шкода лише, що не на користь Україні. Володимир Павленко, 29.01.2004 р.