Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материала

Документы

Содержание Помічник Рината Ахметова заперечує, що хотів убити дружину. Чи я впаду, дрючком пропертий?..» Бандити в погонах Газета «Острів» №17, 28 квітня 2004 р.

Подобный материал:

• Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
• Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
• Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
• Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Рафаел папаян, 3846.74kb.
• Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.

Донбас – П...Ц! Тобто «палац», точніше – «палас»


Помічник Рината Ахметова заперечує, що хотів убити дружину.


…Стояв собі у Донецьку готель «Донбас» зразка минулого століття. Навіть після Другої світової залишився відносно цілим. А от у «мирні» 90-і роки готель почав нагадувати Брестську фортецю: ґрати на поверхах, прикрашені важкелезними замками... озброєні ПТУшники, котрі відбули строк у лавах радянської армії, аби потрапити за ці ґрати... Саме тут і розташовувався офіс пана Лещинського. Директор готелю на прізвище Брагін – родич «Аліка Грека» та Рината Ахметова, депутат міськради – до того трояндочками та гвоздичками прикрашав нелегке життя шахтарських дружин на посаді керівника фірми «Квіти Донбасу»...

На честь «міленіуму» цей бастіон підірвали як «територію пріоритетного розвитку», після чого футбольний клуб «Шахтар» одержав пільги як суб'єкт славнозвісних донецьких ВЕЗ і ТПР і за 20 млн. доларів відбудував 5-зірковий «Донбас-Палас». Пан Лещинський встиг звідти забрався ще до вибуху, як і пан Лазаренко...


Тепер «амбула»

Колишній заступник голови Фонду державного майна Сергій Жоржович Лазаренко (а до цього – колишній голова Донецького обласного відділення Фонду держмайна) заперечує звинувачення у тому, що він нібито організовував замах на власну дружину. Про це він повідомив на прес-конференції. Та все ж нас гризуть тривожні сумніви.

У своїй заяві Лазаренко також, скориставшись нагодою, поскаржився на те, що в лютому 2005 року його звільнили з посади заступника голови Фонду держмайна України.

«У лютому 2005 мене звільнив колишній голова ФДМ Михайло Чечетов, сказавши: «Ти повинен піти з роботи, бо ти – донецький, інакше будемо собак по сліду пускати», – стверджує ображений Лазаренко.

За його словами, за рік після звільнення, 2 березня, його викликали до Міністерства внутрішніх справ і повідомили, що в Харківській області затримано двох зловмисників, які організовували замах на його дружину. Вони мали намір підірвати її автомобіль, підклавши туди 800 г. тротилу.

Лазаренкові запропонували поїхати до Харкова для упізнання затриманих, але не надали можливості подзвонити дружині. У Харкові відразу ж по приїзді його затримали, не пояснивши чітко причин.

Дружина Лазаренка, Еріка, розповіла, що в той час, коли її чоловік був у Харкові, її також викликали до МВС, де повідомили, що на неї готувався замах, і організовував його її чоловік. Після цього міліція поїхала на київську квартиру Лазаренків для проведення там обшуку. У ході цього обшуку міліція вилучила зареєстровану мисливську рушницю, деякі документи, а також 512 набоїв до пістолета Макарова, причому патрони були знайдені, за словами Еріки Лазаренко, у той момент, коли її відвели убік, і вона заявляє, що патронів у її квартирі раніше не було.

13 березня Київський районний суд Харкова затримав її чоловіка, а 16 березня Апеляційний суд Харківської області відпустив його під заставу 17 тис. гривень. Еріка Лазаренко заперечує можливість того, що чоловік організовував на неї замах: «У нас дуже міцна родина і причин підривати мене чи мою машину не було й бути не може».

Сам Лазаренко заявив, що ці звинувачення абсурдні, оскільки він постійно їздить в одній машині з дружиною, також у ній їздить і їхня дочка. Він вважає цю справу політичним замовленням.

Дружина Лазаренка додала, що, можливо, метою цієї справи проти її чоловіка є спроба скомпрометувати одного з кандидатів у депутати Верховної Ради: «Це все тому що ми з Донецька, і тут йдеться про донецьку групу», – пишуть «Українські новини».

Нагадаємо, що міліція підозрює колишнього заступника голови Фонду державного майна в тому, що він замовив убивство 33-річної киянки.

Також копирсаючись у минулому Сергія Жоржовича, можна надибати цікаві випадки, коли досить перспективні підприємства Донецької області та й усієї України несподівано та зовсім неймовірним чином змінювали своїх власників. Чого вартує хоча б історія з масложиркомбінатом у Слов'янську Донецької області, котрий тепер опинився у сфері інтересів Рината Ахметова. Саме у Слов'янську, у боротьбі за «Масложир» (який нині носить значно милозвучнішу назву – «Славолія») Сергій Жоржович виявив себе яскравим та зухвалим борцем за власні переконання, взявши участь у штурмі заводської прохідної.

Але «найзворушливішим» епізодом у житті Сергія Лазаренка була афера, коли підставна фірма «DBS-індастріз» шляхом сумнівної інвестиції (гроші були внесені до статутного капіталу СП із «Донецьким пивзаводом», а вже наступного дня переправлені до США на закупівлю обладнання, котре ніхто так і не побачив) допоміг ще одному депутатському персонажу від Партії регіонів – Олександрові Лещинському (нині – народний депутат України – ред.) заволодіти Донецьким пивзаводом.

Коли Юрій Олексійович Павленко – керівник пивзаводу – спробував стати на заваді цій афері, якісь «хулігани» (за версією Донецького МВС, одним із керівників якого тоді був пан Малишев – тоді начальник охорони ахметівської SCM, а нині - народний депутат України ред.) спочатку намагалися його заколоти заточкою у під'їзді власного будинку, а пізніше застрелили. А завод дістався депутатові-регіоналу Лещинському, якого довго підозрювали в причетності до організації вбивства журналіста Ігоря Александрова. До речі, відразу після цього резонансного вбивства пивзавод «Сармат» чомусь різко перейшов у власність до Рината Ахметова.

За донецькими мірками, це все – «чистий збіг».

Варто згадати, що і попередник Сергія Лазаренка на посаді Донецького ФДМ Володимир Миколайович Алтинник сумно поплатився за свою непоступливість під час свавільного переділу власності в області. Як наслідок – Алтинник спочатку відбув багато місяців на нарах, а потім став інвалідом на пенсії. А його ще тепленьке місце посів сам Лазаренко. Натомість зараз дуже дивним виглядає звільнення Чечетовим Сергія Жоржовича через те, що Лазаренко «донецький».

Найцікавішим є те, що Чечетов – сам «донецький», і пройшов до нового парламенту за списком донецької Партії регіонів (№ 112 виборчого списку підозрюваних), і це незважаючи на те, що до цього здав «помаранчевим» ментам усіх своїх донбаських спільників по дерибану української власності («Криворіжсталь», «Павлоградвугілля», гірничо-збагачувальні комбінати тощо). Усі вже давно знають, що Михайло Чечетов отримав прохідне місце у списку ПР лише для того, аби його не викликали більше на допити, де він полюбляє язиком «плескати».

Тому складно запідозрити Сергія Лазаренка у такій дрібниці, як бажання вбити власну дружину, котра забагато знає. Але треба все ж визнати, що кривавий шлейф за Лазаренком тягнеться на багато кілометрів.

- .ua, 31.03.2006

Ленський Сергій


Донецький марш коридорами прокуратури


Генпрокуратура України – той редут, який Антикризова коаліція почала штурмувати одним із перших. Призначення заступником Генпрокурора Олександра Медведька «смотрящєго» від донецьких Рената Кузьміна – лише перший сигнал. Надалі донецьким варто розставити своїх людей у всіх прокурорських структурах згори і донизу. Процес набирає обертів. Уже вирішене питання із призначенням донецького «смотрящєго» над київською міською прокуратурою, а фактично – її нового керівника. Найближчим часом заступником прокурора Києва стане Сергій Ленський.


Ленський – виходець із донецьких країв, людина Рената Кузьміна і Геннадія Васильєва. Саме вони перетягли Ленського у грудні 2003 року до Києва. У столиці за їхнього сприяння Сергій Володимирович здійснив запаморочливий кар'єрний кульбіт. Після переїзду він одразу одержав посаду начальника управління по контролю за діяльністю органів внутрішніх справ. Уже за півроку його призначають прокурором Дніпровського району Києва. І от столичній прокуратурі доведеться пережити тріумфальне повернення Ленського – тепер уже у вищому статусі: він буде суміщати посади начальника управління по контролю за діяльністю правоохоронних органів і заступника прокурора Києва. Для цього своє крісло Ленському звільнив Вадим Глушак, котрий вирішив піти на пенсію: припускаємо – таке рішення він прийняв після досить переконливого «прохання».

Як стверджують джерела у прокуратурі, фактично призначення Ленського заступником означатиме появу нового керівника столичної прокуратури: нинішній прокурор Блажівський залишиться «весільним генералом», та й то без тривалих гарантій.

Аби шановний читач краще зрозумів, у чиї руки потрапляє ключова – столична прокуратура, дозволимо собі лише кілька штрихів до портрета Сергія Ленського.

Ну, по-перше, він контролював слідство у справі проти журналіста Володимира Бойка, який дозволяв собі критичні публікації на адресу донецької влади і прокурорської братії насамперед, та, зокрема, Геннадія Васильєва – тодішнього донецького прокурора і водночас хазяїна ТОВ «Свята діва Марія», якому належав торговельний ринок. За це Бойко і поплатився – проти нього кілька разів порушували кримінальну справу, і сізовські блощиці встигли трохи попити його крівці.

Коли Сергій Володимирович Ленський перебрався до Києва, він активно взявся віддячувати своїм благодійникам – Геннадію Васильєву і Ренату Кузьміну. Найяскравіше Ленський проявив себе на ниві телебізнесу. 16 серпня 2004 року тодішній прокурор Дніпровського району Києва Сергій Ленський видав припис директорові ЗАТ «Воля-кабель» з вимогою ввести канал «Київська Русь» (КРТ) до пакету послуг кабельного телебачення «Соціальний». Нагадаємо: за повідомленнями преси КРТ контролює Геннадій Васильєв, та й сам він цього не заперечує.

«Воля-кабель» оскаржила припис Ленського в суді, усі вимоги були визнані неправомірними і скасовані. Цікавим є формальний привід, який підштовхнув прокурора Дніпровського району до таких активних дій. На ім'я тодішнього прокурора Києва Рената Кузьміна звернулися із заявами кілька киян, які скаржилися на порушення їхніх конституційних прав компанією «Воля-кабель». Нібито вона перешкоджала їм у вільному перегляді їхнього улюбленого каналу «Київська Русь», не включивши його до «соціального» пакету трансльованих програм. Індивідуальні заяви від шести громадян були зареєстровані в один день – як у міській прокуратурі, якою керував Кузьмін, так і в прокуратурі Дніпровського району, керованій Ленським.

Власне, прокуратуру не дуже цікавили конституційні права заявників. Вона навіть не перевіряла наведені в заявах факти, не відправляла відповіді скаржникам, як того вимагає закон. Просто на голову «Волі-кабель» звалився припис із вимогами за підписом Ленського і квит!

Уся ця комбінація, звісно, була абсолютно протизаконною та ініціювалася аж ніяк не шістьома столичними телефанатами каналу «КРТ». Адже, як з'ясувалося надалі, троє з них навіть не були абонентами «Воля-кабель», а ще двоє жили в будинках, котрі взагалі не підключені до цієї телемережі. Проте є інша важлива обставина: усі без винятку скаржники працювали в офісах чи мали опосередкований стосунок до Всеукраїнського об'єднання «Держава» або його дочірніх структур. До того ж партія «Держава» і київське відділення однойменного об'єднання зареєстровані за однією адресою. Нагадаємо: партію «Держава» очолює колишній Генпрокурор Геннадій Васильєв.

До слова, винесення Ленським протизаконного припису є адмінпорушенням, передбаченим ч.1 ст.8 Закону «Про боротьбу з корупцією».

Невдовзі Ленський знову відзначився на ниві порушення закону, але вже з більшою користю для себе. На підконтрольній йому території Дніпровського району Києва розташоване кафе «Васильок», чия кухня прийшлася до смаку тодішньому Дніпровському прокуророві Ленському. Кафе знаходиться на багатолюдній місцині на острові Гідропарк – улюбленій зоні відпочинку киян. Сергій Володимирович став частим гостем у «Васильку», чому керівництво закладу лише раділо. Але одного чудового дня ця радість була затьмарена бесідою прокурора із власницею закладу. Ленський просто «по-донєцкі» заявив власниці «Василька», що з кафе їй, на жаль, доведеться розпрощатися, оскільки він має твердий намір стати його новим власником. На завершення розмови прокурор накарлючив на серветці остаточну суму, яку він пропонував за заклад. Зауважимо – суму сміховинну. Фактично це був неприхований грабіж. Та й продавати кафе власниця не мала наміру, не зважаючи на погрози з боку Ленського. Протягом цілого місяця він день-у-день залякував незговірливу бізнесменшу. Доки врешті-решт вона не звернулася по заступництво до дуже впливових високопосадовців, і після їх втручання Ленський змушений був відступити. Втім, не виключено, що він не забувши смак вишуканих страв «Василька», під час своєї другої каденції в стінах прокуратури Києва у вищому статусі, зажадає відновити ці «бізнес-переговори».

Іван Степанов, a11.12.2006


Продається прокуратура міста Києва. Дорого

ua/categ_1/article_51156.phpl 13.12.2006 г.

18 грудня 2006 року мали відбутися заключні торги з продажу одного з найкрупніших комерційних підприємств України – прокуратури міста Києва. Вартість угоди не розголошується, але фахівці з прокурорського бізнесу стверджують, що контрольний пакет акцій оцінюється в 20 мільйонів доларів.

Начебто саме таку суму вже виклав майбутній власник столичної прокуратури – смиренний раб Божий Леонід Черновецький.

Угода купівлі-продажу повинна була оформитися наказом Генерального прокурора України про призначення довіреної особи Черновецького – начальника Управління взаємодії з судами, правоохоронними органами й органами юстиції Київської міськдержамдіністрації Сергія Володимировича Ленського - на посаду першого заступника прокурора м.Києва. З огляду на те, що київський міський прокурор Євген Блажівський належить до державних діячів з категорії „ні риба, ні м'ясо», реальним керівником столичної прокуратури є його перший заступник. Зараз на цій посаді перебуває Вадим Глушак (прізвисько „Гальмо»), але з 18-го грудня він мав піти на заслужений відпочинок, поступившися місцем славному представникові нової „помаранчевої» еліти. Мав, але не пішов. Довідавшися, яким кадром збирається ощасливити міську прокуратуру „хитробожий мер», працівники прокуратури взяли Глушака за біблейські місця й 11 грудня примусили Вадима Миколайовича відкликати заяву про звільнення. Та оскільки Ленський вже встиг розрахуватися з КМДА, Чернівецькому нічого не залишилося, як терміново влаштувати свого протеже слідчим з особливо важливих справ у Генеральну прокуратуру.

Це була вже друга спроба київського градоначальника прикупити прокуратуру української столиці. Перша спроба завершилася аналогічно – влітку цього року Черновецького намагався проштовхнути Рената Кузьміна на посаду прокурора м.Києва, але цьому завадив шалений опір серед правоохоронців, зокрема позиція тодішнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Тепер така ж доля спіткала і найближчого товариша Кузьміна – Сергія Ленського.

Ще кілька подібних трансферів, і всі найдовіреніші помічники Леоніда Черновецького перекочують у Генеральну прокуратуру. Після чого законослухняним громадянам України залишиться лише домовитися з мусульманськими терористами про закладання пекельної машинки під будівлю Головного слідчого управління ГПУ. Один порух рукою – і буде усунута остання перешкода на шляху до побудови правової держави.

Але, як співав іншій Ленський: „Мечты, мечты, где ваша сладость?..»

„ Чи я впаду, дрючком пропертий?..»

Єдиною загадкою в біографії пана Ленського є походження його прізвища. У Російській імперії реальне існування таких прізвищ як Ленський, Онєгін або Печорін виключалося в принципі. Бо на честь топонімів, зокрема назв річок, мали право йменуватися лише власники цих географічних об'єктів. Позаяк великі річки ну ніяк не могли протікати в межах угідь одного поміщика, годі шукати прапрапрадідів Ленського в церковних метриках. Радше за все, своє прізвище Сергій Володимирович отримав у спадок від якогось провінційного актора, що наприкінці XIX століття потішав шановну публіку під літературно-оперним псевдонімом.

На відміну від походження, трудові подвиги Ленського та його заслуги перед Батьківщиною ніякої таємниці не становлять. Донедавна Сергій Володимирович був більше відомий, як член організованого угрупування, що діяло під орудою колишнього прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Кістяк угрупування, окрім Ленського (у минулому – помічника прокурора м.Донецька), складали його найближчі товариші - Ренат Кузьмін (нинішній заступник Генпрокурора) і Рафаель Кузьмін (двоюрідний брат Рената Кузьміна, колишній заступник прокурора Донецької області; зараз разом з дружиною обслуговує бізнес Черновецького). Наприкінці 2003 року, після призначення Васильєва Генеральним прокурором України, тріо в повному складі перебралося до Києва. Ренат Кузьмін посів крісло столичного прокурора, Рафаель Кузьмін – старшого помічника Генпрокурора, Сергій Ленський – прокурора Дніпровського району м.Києва.

Про звірства дружбанів-прокурорів на столичних теренах можна було б зняти багатосерійних трилер. Чого варта лише історія про те, як Ленський заради розваги надягнув наручники на працівника Дніпровського райуправління міліції й протримав бідолаху в Ізоляторі тимчасового утримання 23 дні (!!!). Щоправда, потім змилостивився й випустив міліціонера на волю. А спроба відібрати у власника (точніше – власниці) кафе „Васильок», що в Гідропарку? А епопея з арештом керівників одного зі столичних операторів кабельного телебачення – ЗАТ „Воля Кабель»? Саме цей арешт, до речі, уславив Ленського на всю країну, а кияни отримали можливість наочно пересвідчитися в методах роботи донецьких прокурорів.

Бандити в погонах

Все почалося з того, що невдовзі після призначення на посаду Генпрокурора Васильєв доручив Кузьміну й Ленському забезпечити безплатну трансляцію в кабельній мережі Києва програм донецького телеканалу „Київська Русь». Ну, того самого каналу, який Васильєв перед тим відібрав у попередніх власників.

Провівши рекогносцування на місцевості, Кузьмін з Ленським швиденько виявили найбільшого столичного оператора кабельних мереж – ЗАТ „Воля-Кабель». З тим, щоби не витрачати час на пустопорожні балачки, навесні 2004 року прокуратура міста звернулася з позовом до господарського суду, в якому вимагала стягнути з компанії до державного бюджету штраф у розмірі 9,8 млн. грн. Щоправда, за українськими законами та діяльність, яку здійснювала компанію „Воля-Кабель», не повинна була ліцензуватися взагалі. Тому прокуратура попрохала господарський суд застосувати аналогію права й стягнути з компанії майже десять мільйонів гривень на підставі Закону України „Про державне регулювання виробництва й обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів». Цілком природньо, що суд визнав претензії прокуратури безпідставними й в позові відмовив повністю. Прокуратура м.Києва подала апеляційну скаргу, але й друга судова інстанція підтвердила, що „Воля-Кабель» законів не порушувала. Одначе Кузьміна й Ленського це не зупинило і за кілька годин після того, як рішення суду набуло законної сили, на директора компанії Сергія Бойка та його заступника Валерія Салямова в прокуратурі Дніпровського району були одягнуті наручники – якраз на День української Конституції

Пізніше, по виході на волю, Валерій Салямов розповів авторові цих рядків про своє перше знайомство з тюремними нарами:

„Утримували мене в загальній камері. Камера – це приміщення площею 10 квадратних метрів, вздовж однієї зі стін якого знаходиться дерев’яна лава, ніяких інших меблів не має. У камері утримувалося 7,8, іноді – до 15 осіб. Людям доводилося й сидіти по черзі, і спати по черзі. Тому спали на бетонній підлозі. Тобто умови утримання були абсолютно нелюдськими. Вентиляція була відсутня взагалі, вікна - повністю закриті, залишено було лише два невеличких отвори розміром 10 на 10 сантиметрів. Люди були змушені роздягатися практично повністю, але це не рятувало від неймовірної спеки в переповнених камерах.

Треба зазначити, що мені трохи пощастило. Десь за два дні до мого затримання в камері, куди мене згодом помістили, двоє ув’язнених на знак протесту проти таких умов тримання, розрізали собі вени й у такий спосіб домоглися, щоби трохи відчинили вікно. Оскільки я не курю, а всі мої сусіди по камері курили практично безперервно, я мав можливість підходити до вікна й трохи дихати повітрям. Але це – виняток. У інших камерах задуха була неймовірна.

Режим утримування був простим: зрання підйом, потім перевірка, чи, як це зветься, „шмон», коли трусяться всі речі. Читати не можна, газети відбиралися. Перший день мого затримання припав на день Конституції, це був вихідний і тому ув’язнених не годували взагалі. На другий день не годували, так би мовити, за інерцією. На третій день мого перебування в ІТУ вперше дали їжу. Якщо це можна назвати їжею, звісно. Була тепла вода під назвою суп, щось схоже на кашу з великим соленим огірком і компот».

За законом в ізоляторах тимчасового утримання людей можна утримувати не більше 72 годин. Салямов і Бойко провели в ІТУ тиждень, після чого оголосили голодування. Акція протесту дала очікуваний наслідок і арештованих, яким на той момент вже був обраний запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, нарешті перевели до Лук’янівського слідчого ізолятора.

Але суд знову став на бік „Волі-Кабель» і 7 липня 2004 року визнав арешт її керівників незаконним. Бойко й Салямов були звільнені з-під варти, одначе це тільки розпалило апетит бандитів у погонах.

Через місяць після звільнення Бойка та Салямова, 12 серпня 2004 року, в очолюваній Кузьміним прокуратурі м.Києва були одночасно зареєстровані заяви громадян Калашникова А.П., Диченко О.М., Боклагова І.В., Решетника М.С. і Ладнушкіна К.В. про те, що компанія „Воля-Кабель» порушує їхнє конституційне право дивитися програми телеканалу „Київська Русь». Так і написали. Мовляв, чули, що є такий телеканал, але побачити його програми - всупереч настановам Конституції України – не можемо. То ж нехай „Воля-Кабель» транслює в Києві всі програми „Київської Русі». На більше в Кузьміна й Ленського розуму не вистачило. Більш того, Ленський, який був відповідальним за цю аферу, навіть не перевірив, що громадяни Калашников А.П., Диченко О.М., Боклагов І.В. не є абонентами „Волі-Кабель», а Решетник М.С. і Ладнушкін К.В. взагалі не підключені до кабельної мережі.

Через три дні, 16 серпня 2004 року, Ленський викликав до себе директора „Волі-Кабель» Сергія Бойка й вручив йому – уявіть собі – письмовий припис прокуратури Дніпровського району з вимогою усунути порушення Конституції та включити в пакет „Волі-Кабель» передачі телеканалу „Київська Русь». Причому, безоплатно. Здивований Бойко спробував був пояснити Ленському, що ЗАТ „Воля-Кабель» є самостійним суб'єктом господарювання, який не підпорядкований органам прокуратури й здатний самостійно приймати рішення щодо вибору контрагентів. Наївний директор „Волі-Кабель» навіть намагався переконати Дніпровського райпрокурора, що, відповідно до ч.1 ст.5 Закону України „Про боротьбу з корупцією», особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено сприяти фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності. І тому внесення Ленським офіційного припису щодо трансляції передач „Київської Русі» становить склад корупційного діяння. Тоді Кузьмін і Ленський розпорядилися вдруге відправити незговірливих комерсантів до буцегарні. На цей раз за ґрати Сергій Бойко попрямував разом з головним бухгалтером „Волі-Кабель».

Повторне затримання директора „Волі-Кабель» викликало хвилю протестів, а народний депутат Микола Томенко публічно звернувся до генерального прокурора України Геннадія Васильєва з закликом припинити беззаконня. У відповідь Генеральна прокуратура України поширила заяву, в якій оголосила, що Генпрокурор Васильєв пишається своєю причетністю до телеканалу „Київська Русь». Отакої...

Щоправда, відібрати „Волю-Кабель» донецьким прокурорам так і не вдалося. Врешті-решт суд скасував припис прокуратури Дніпровського району та визнав незаконною постанову про порушення кримінальної справи проти керівників „Волі-Кабель». До того ж у країні почалися вибори Президента України, „вибухнув» Майдан й Кузьміну з Ленським стало не до бізнесу – треба було рятувати власні шкури. Попервах у пацанів були сподівання, що екс-генпрокурор Васильєв прикриє злочини своєї зграї і захистить їх від знайомства з тюремною баландою. Але ці ілюзії швидко розвіялися – у квітні 2005 року Геннадій Андрійович попрохав Кузьміна більше не турбувати його своїми зойками й воланням по допомогу. Тож довелося бандюкам шукати новий „дах» – на цей раз „помаранчевий».

Порятунок прийшов влітку 2005 року у вигляді радника Президента України Леоніда Черновецького, який готувався до виборів мера й добирав собі надійну команду. Позаяк слава про „відморозків» з Донецька бігла поперед братів Кузьміних і Ленського, трійця без жодних вагань була прийнята під покровительство Льоні-Космоса. Рафік Кузьмін і Сергій Ленський, що на той момент вже покинули органи прокуратури, почали курувати проекти „Правекс-банку». Що ж стосується Рената Кузьміна, то він тихенько перебрався в прокуратуру Київської області, де колишній обласний прокурор Стеценко взяв його спочатку на непильну посаду старшого помічника, а згодом - перевів на посаду свого заступника. І дочекався-таки Ренат Равелійович свого зоряного часу.

Володимир БОЙКО, для І-РЕПОРТЕРА ua/categ_1/article_51156.phpl


Лещинський Олександр

Народився 2 березня 1964 р., освіта вища, народний депутат України IV скликання,

мешканець міста Донецька. Член фракції Партії регіонів.

Член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики. (З сайту Верховної Ради України http: //gska2.rada.gov.ua)


Він порівняно молодий - 2 березня 2004 р. йому виповнилося 40 років. Народився у Дніпропетровську. Навчався в Донецьку. Працював бетонником і слюсарем. Згодом створив кооператив «Ілюзіон». Перш ніж очолити корпорацію «Украгропродукт», був співзасновником у багатьох фірмах. Зараз фактично є найбільшим оператором на ринку продтоварів, володіє величезною кількістю активів і веде бізнес незалежно від груп Ахметова, Януковича і Клюєва. Що в умовах Донбасу, погодьтеся, унікальний випадок.

Окрім промислової власності, до якої ми ще повернемося, у Лещинського є дві фірми - правова «Спектр» і рекламна «Срібний вік».

Остання комерційна структура ввійшла в історію (точніше влипла в неї), завдяки одній знаковій обставині: вона є засновником телекомпанії «ТОР». Тієї самої, де працював журналіст Ігор Александров, котрий помер внаслідок звірячого побиття бейсбольними бітами.

Певне, олігарх Лещинський не мав іншої роботи, окрім приставання до журналістів із судовими претензіями. Александров обізвав його «горілчаним генералом» і подав заяву про звільнення з посади директора телекомпанії. Лещинський затягав репортера по судах. Коли на Александрова вчинили напад, думки жителів Слов'янська, який належить до територіальної вотчини Лещинського, розділилися. Одні вважали, що він сам послав людей з бітами, інші - що бізнесмена підставили. Сам Лещинський одним із перших переказав гроші, на які купувалися медикаменти для Александрова. Втім, у порівняння з його доходами ця сума була копійчаною. Так ім'я скромного нардепа стало відомим далеко за межами нашої батьківщини – аж в офісі «Репортерів без кордонів».

Але ми, здається, відволіклися від розповіді про бізнес Лещинського. А бізнес цей величезний. За відомостями ДКЦБФР, до нього входило до сотні підприємств. Хлібокомбінати: Петровський, Kраматорський, Старобешівський, Горлівський, Сніжнянський, Маріупольський, Селідовський, Амвросієвський, Kалінінський, Дружківський, Червоногвардійський, Дзержинський, Харцизький, Kіровський, Червоноармійський, Рокитнянський (у Київській області). Об'єднання: «Шахтарський хліб», «Бахмутський коровай», «Артемівський елеватор», «Хлібпром».

Окрім того – «Вінницьке переробне підприємство», «Бериславська харчосмакова фабрика», «Донм’ясопром», «Деражнянський цукровий завод», «Хмельницький цукровий завод», Тайсинський консервний завод» (найбільш розкручені джеми «Тайсин»), Макіївський та Червоноармійський м’ясокомбінати, Макіївські заводи продтоварів і безалкогольних напоїв, «Маріупольський рибоконсервний комбінат», «Макіївська кондитерська фабрика», «Завод харчоконцентратів», «Донецький міськмолокозавод №1», ВАТ «Будматеріали», «Донецьке автотранспортне підприємство», «Готель «Україна» (Донецьк), «Великопанельне домобудівництво» (Донецьк), завод «Kолос», «Експериментально-дослідний завод» (у Kиєві), «Вінницький підшипниковий завод», ЗАТ «ДОТІ» (Донецьк), ЗАТ «Альтаїр» та інші.

Не сумніваюся, що ви втомилися читати список власності мільйонера Лещинського. Погодьтеся, розмах вражає. При цьому, донецький «незалежний» примудряється сваритися та судитися то із працівниками рибоконсервного комбінату, то з менеджментом Вінницького насінєвого заводу. Ще трохи таких сварок, і суворий дядько Ахметов забере у спритного хлопця Лещинського ласі шматки його імперії. У будь-якому разі, про таку перспективу давно поговорюють у ділових колах. Нібито «Лящ» нахапав більше, ніж може проконтролювати, сидячи у парламенті. А якщо буде погано поводитися, то три краматорських трупи - колекціонера стародавніх автомобілів Жемова та двох синів великого бізнесмена Карпенка, будуть підшиті до справи Александрова. І стануть тим батогом, яким Лещинського почнуть гнати з «олігаршого престолу».

Газета «Острів» №17, 28 квітня 2004 р.


Також дивись глави Александров Ігор, Лазаренко Сергій.


Ляшко Михайло

«Значно наближенішими, ніж Янукович, до Ахметова є зовсім інші персонажі. Наприклад, Михайло Михайлович Ляшко, значно відоміший як «Міша Косой». 48-річний керівник однієї з бойових структур «Люкса» володіє на відміну від Януковича реальною владою.

Йому підконтрольні традиційні злочинні промисли угруповання – гральний бізнес і проституція. Правою рукою «Міші Косого» є такий собі Володимир Парубець, на прізвисько «Лівер», людина доволі перспективна у кримінальному світі. Керуючи бойовиками, «Міша Косой» в той самий час контролює горілчаний бізнес через підприємство по розливу горілки «Олімп» і займається іншими «бізнес-проектами».

Зокрема, Ляшко протягом тривалого часу «прибивав» донецький «АвтоКрАЗзбанк». У ході «прибивання» 2003 року був убитий голова правління цього банку Сергій Кириченко. Напередодні своєї смерті Кириченко звинуватив директора Агропромислового концерну Донецька Рожка в розкраданні коштів банку на суму 1 мільйон доларів. Рожко довгий час співпрацював з «Мішою Косим» і неодноразово пропонував Кириченкові перейти «під дах» Ляшка. Кириченко не погодився, і наслідки виявилися досить сумними.

С. Кириченка, 1966 року народження, знайшли на східцевій клітці першого поверху будинку, в якому він мешкав, з 14-ма ножовими пораненнями. Міліцію й швидку допомогу викликав сусід банкіра, який першим побачив його. По дорозі до лікарні, так і не опритомнівши, С. Кириченко помер.

Прокуратурою порушена кримінальна справа за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу (навмисне вбивство). Розслідування перебуває під особистим контролем прокурора області Віктора Пшонки.

На цей момент слідство не має у своєму розпорядженні відомостей про можливі погрози на адресу С. Кириченка. Немає наразі інформації і про те, чи побоювався він за своє життя.

Прокуратура не може говорити про загиблого як про великого банківського діяча. Однак, за словами О. Колесника, роль С. Кириченка в структурі «АвтоКрАЗбанку» у Донецьку уточнюється, у зв'язку із цим з банку будуть вилучатися документи».

ІК «Керамет Інвест», .com.ua/, 16 січня 2003 р.

М


Медведько Олександр