Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   49

Нарешті на ґанку зИИявилася дружина бауера.

- Щось ти довго чепурилась... Але я все тобі пробачаю, - зло сказав бауер.

- Та осінь же... Роботи непочатий край, - легко зітхнула фрау Герта і сіла в машину.

Вони вже давно збиралися до знайомого в сусідній Пфорцхайм, щоб дізнатися, чи нема звістки від їхнього сина, що разом з їхнім Манфредом воював на східному фронті. Вони страшенно переживали, бо вже декілька місяців не було звісток від сина.

Останнім часом вони виглядали якимись розгубленими і незахищеними. Манфред ++ то зараз уся їх радість і гордість, увесь біль. Особливо це було помітно по матері. Фрау Герта осунулася, стала неговіркою. Так зберігалася її мудрість. А можливо, то вона сама оберігала її від часу.

«Вілліс» рвучко знявся з місця і невдовзі зник за будинками.

Збирання врожаю змінилось заготовкою силосу та сінажу. Щось рахує кожного дня бауер. Говорить, що заготовили ще мало. Не вистачить на зиму, бо ж додалося ще вісім телят. Іван набирає в долоні розпарену солому із силосом. Все ретельно перемішане, ніби паста, у невеличкому млинку. Не те, що вдома, коли буряки різалися вручну сікачем і змішувалися з січкою вручну. Можливо, саме з-за цього результат праці тут зовсім інший. Худоба краще виглядає, дає більше молока і не така вередлива.


***

День за днем минав в обійсті Келе. За щоденною одноманітністю вони залишалися непоміченими. Якби не війна, Іван би зараз збирався в Конюшках на здибанку, заготовляв би на зиму дрова, ставив би загату... А тут, хто вони? Наймити? Сироти? Чорноробочі?..

Думки все частіше линули в рідні Конюшки. Вже вкотре згадав Іван про лист додому. От що значить до письма неохочий. «Завтра неділя – обовИИязково напишу», - давав собі наказ він.

Дійсно, впоравшись в неділю біля коней і корів, сів він за листа. Писав щиро про все, що тут побачив, що пережив за цей час. Та головним, він вважав, для батьків буде те, що йому тут непогано. «Займаюся звиклою робочою коло худоби. На хазяїв повезло - люди добрі. Але дармувати тут не дають, як і задурно ++ хліба. Кожен має розписані бауером обовИИязки і спробуй не виконай їх! Все потрібно зробити в строк і якомога якісніше. Вразила дисципліна і порядок, а особливо коні. Ну й коні! Таких би нам, тату...» - писав Іван.

Насамкінець попросив о скору відповідь, сподіваючись, що листа вони швидко отримають.

Лист вийшов вельми грубим - ледве вдалося в конверт втиснути.

Іван надзвичайно радів, що писанина закінчилася. Вона ж бо зайняла більше половини дня. І не любив він це робити. Рука від ручки боліла більше ніж від вил, а на великому пальці зИИявився мозолець.

Відповідь одержав через декілька місяців, в грудні перед самим німецьким Різдвом. Іван мало не підскакував від радості, побачивши зворотню конюшецьку адресу. «Нарешті, нарешті буду знати, що там коїться в Конюшках», - було у нього на думці, а руки тряслися все дужче. Вже рік минув, як він покинув домівку, і ось перша звістка.

Примостившись на сходах, він почав читати.

«Зібрали все з поля, - писав батько. - Фактично й збирати було нічого, бо через літню посуху і стійкий суховій дуже погано все уродило. Місяцями на небі ні хмаринки. Ми забули вже, що таке роси. Бувало інколи блискало і гриміло десь стороною та Конюшки минало. Від Зелених свят не було дощів до самої осені. Інколи збиралися хмаринки над Конюшками, та який з них дощ? Побризкає хвильку з неба та й усе. А якщо й зИИявлялися великі хмари на обрії, то вели вони себе дуже дивно - стояли на місці, немовби вкопані. Так що навіть заболочені торфянисті низини за селом і ті повисихали.

Врожай зібрали такий малий, що й не знаємо, чи вистачить нам худобі. Дуже мало соломи. Хліба від посухи були низькими, так що, може, й на підстилку худобі замало. Жити буде важко. Так що в цьому році чи не доведеться жебракувати. Та ще й як на зло, німаки почали вимагати збільшення контигенту. Напевно, сину, і у вас там неврожай?

Дуже, Іване, тебе нам бракує. Тепер більше перепадає Ганусі. Вона несе на собі увесь тягар домашньої роботи. Особливо важко було копати бульби. Земля була такою забитою, що вдаривши по ній мотикою, з неї іскри мало не сипалися!

Дуже раді, що ти дався нарешті знати, а от від Михайла надалі нема вістей. Зате маємо в ґаздівстві прибуток - корова подарувала нам бичка»...

А закінчував батько листа запитаннями: «Що там, Іване, на світі чувати? Чи скоро додому повернеш?»

Іван перечитав лист ще декілька разів, неначе намагався вивчити його напамИИять.

Від прочитаного запав в його душу щем. Йому завжди було шкода батьків, їхньої роботи і терпеливої вдачі. Відстань, що розлучала їх, притуплювала всілякі сімейні чвари, що іноді траплялися вдома. Та й в якій хаті їх не було в час такого злиденного життя. Все це зараз чіткіше виступало і можна було оцінити де він, а де батьки були неправі. Іванові за цей рік. здавалося, що він змінився і став зовсім іншим, розважливішим і менш впертим.

Думки тепер, чи не щодня, повертали його в Конюшки. Чому такий нещасний цей край, пригнічений непогодами, неврожаями, кризами, а ось тепер і війною? Він вже ніби бачив на конюшецьких дорогах юрби жебраків. Окупантів з Москви замінили німецькі. Тепер вони вже всіма способами забирають останнє у селян. Неоевічені, темні, збиті з пантелику, вони вірили усім, а заспокоєння і втіху шукали в релігії. З останніх статків ставили хрести на роздоріжжях, будували каплички на честь ліквідації кріпацтва. Та чи закінчилось воно?..

Ранком до Івана у стайню, коли він роздавав коровам січку, зайшов бауер. Запросивши відвідати пирога з нових яблук і, між іншим, повідомив, що минулої ночі зловив на гарячому злодія в саду.

- Чи бува ви чогось не чули? - запитав він.

- Ні, нічого не чули...

- А що ви зі злодієм зробили? - поцікавився Іван.

- Як завжди, збив його на квасне яблуко. Невже не можна було попросити? ++ бауер похитав зі злості головою.

- А мені минулої ночі приснився сон, немов би іду я поміж людьми в Конюшках... - жартуючи, почав Іван.

Все зрозумівши, бауер підморгнув йому.

Завтра Різдво Христове. Це найбільший і найвеселіший празник у всьому світі. Тут вони його справляли двічі: по-німецькому календарю в грудні, а по-своєму ++ в січні.

Все тут виглядало дивним. Та й що то за Різдво, коли й снігом не пахне? От минулого року вдома, в цей час, була справжня зима, І снігу вдосталь, і морозець добряче брав за вуха. Іван добре памИИятав ці дні. Саме перед святами покинув він Конюшки. От чи надовго? Це запитання мучило його.

На вечір почало сипати снігом. Невже буде зима? Тут вона рідка гостя. Бувало за ніч снігу натрусить добряче. Та за півдня він сходив, неначе з гарячої пательні. А як хотілося, щоб випав великий сніг, щоб за його кучугурами не було видно і чутно машин, що інколи проїжджали повз. А змучившись, впасти на нього, як на перину, і, лежачи, ловити сніжинки, що злітали з небес...

«Натерти б снігом Патріка... Він же, напевно, в своєму Діжоні снігу зовсім не бачив», - тішив думками себе Іван.

Та сніг був зрадливий - падав і майже зразу танув, що, звичайно, зменшувало святковість.

Коли Іван завозив січку коням, сніг зовсім перестав падати. Землю розвезло. Над деревами вже червоніло сонце. Воно поступово темнішало й темнішало, аж поки не сховалося за обрій. Як говорив батько, в таких випадках, на другий день буде морозно або ж вітряно. Потрібно перевірити цей прогноз. Але судячи з того, що відбувається надворі, скоріше буде вітряно, адже ніяких натяків на похолодання.

Свят вечір. Різдвяна ніч... Вони не розділяли їх тут за національностями. Пізно ввечері фрау Герта принесла їм в «пташине гніздо» ще теплого пирога з яблуками. Скуштували його, запили муштом.

У вітальні дому бауера на столі стояла маленька ялинка, прикрашена іграшками та всілякими конфетті. Під ялинкою стояв дід Мороз у жовто - чорному вбранні. Колядників тут не було. Можливо, не той час був?

А через два тижні вони святкували з Христиною своє Різдво. Іван заколядував Стефанові. Той аж рота розкрив. Думав, що Іван тільки те й уміє, що коням хвости вИИязати. Іван знав багато колядок. З ними ходив колядувати колись в Конюшках з хлопцями. Хто не памИИятав тих днів? Заклопотана мати увесь день поралася біля кухні. Батько з хлопцями дрова заготовляв на дні різдвяних свят. Стукіт сокир та лягз пил гучно Лунали селом у ті морозні дні. Івану найчастіше припадало слідкувати за піччю, щоб вогонь було не погас, а температура була стабільною, розтирання маку в макітрі, так щоб не розсипати зернят. Дивною здавалася вимога матері - терти мак тільки в одному напрямі, щоб кутя була смачнішою. Під кінець дня, коли перша зірка засяяла в небі, помолившись всією сімИИєю, сідали до святкового столу. Аби не пропустити цього моменту, Іван по декілька разів вибігав з хати, обходив її, поглядаючи на небо.

А як незвично виглядала хата? На підлогу батько наносив соломи або сіна, а в куті ставив «дідуха» - сніп пшениці або жита.

- Це для того, аби в цьому році, - пояснював батько, - у нас все родилося, і ми були заможними.

Після вечері співали колядки. А невдовзі хлопці зникали непомітно з хати і приєднувалися до вертепників, що з музиками проходили селом, і дзвінко линуло селом:

У Вифлеємі пречиста діва народила сина...

Згадуючи свято, Іван уявляв себе в Конюшках. От мільки чи залишилося тепер в Конюшках кому ходити з вертепом? Одні пішли на фронт, інші, як він, потрапили в «остарбайтери», а дехто пішов у ліси.

Іван ходив по «пташиному гнізду» взад - вперед і наспівував згадані колядки:

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,

Ой радуйся, земле, Син Божий народився...

Стефан, що лежав в ліжку, уважно слухав і лише час від часу схвальним кивком голови, ніби говорив ++ давай ще. Йому були до вподоби українські колядки.


***

Настав 1943 рік. Це був рік повного повороту у другій світовій війні. Якось в лютому Патрік приніс французьку газету і з радістю розповів, що гам йдеться про оточення німецьких військ під Сталінградом. Почався навальний наступ совітських військ по всьому фронту - від Ленінграду до Кавказу. Всі перебували в повній непевності, хоча відголос радості відчувався у кожного, в звИИязку з таким ходом подій. А влітку 1944 року відкрився західний фронт. Американські літаки регулярно бомбардували великі центри і військові бази. Декілька разів бомбардували вони льотнисько під Корнвестхаймом. Інколи зИИявлялися американські винищувачі над Людвігсбургом. Бомбардували не місто, а велике бомбосховище, що було на краю. Та нальоти були неточними, хоча бомби іноді літали над полем ніби птахи. Під час бомбардувань люди ховалися у пивниці, де у кожного були приготовлені лавки і питна вода. Але жодного разу більше години не доводилося там відсиджуватися.

Такий перебіг подій надзвичайно дратував німців. Особливо змінювався на очах бауер. Завжди врівноважений і усміхнений, він тепер іноді й голови не здіймав до гори. Він інколи підвищував голос до своїх робітників і на фермі можна було почути крик. Та й було від чого. Адже ж така очікувана перемога Гітлера у війні була вже у всіх на язиці! І ось який поворот! Бауер боляче переносив невтішні повідомлення зі східного фронту і, здавалось, що лише ритмічна музика з приймача підгримувала його. Не раз, здіймаючи важку голову до неба, неначе запитував: «О, Господи, що ж ти робиш?»

Хвилювало його й те, що Манфред одержав поранення і знаходився на лікуванні в госпіталі поблизу Ганновера. Весь час збирався його навідати. Особливо останнім часом, бо скоро почнеться веснування в полі.

«Невже прийдеться вивозити сімИИю з-під бомб? - розмірковував він. - Ні, це непатріотично.»

За американськими бомбардувальниками тягнувся кривавий слід, спалахували пожежі, залишалися руїни міст. Тепер він ще нетерплячіше чекав повідомлень від Манфреда. А одержуючи їх, пожадливо впивався в них очима. Особливо після того, як американці почали бомбардування. Дружина, відчуваючи все це, заспокоювала чоловіка. Інтенсивність американських нальотів не спадала. «Це до нещастя», - думала фрау Герта, і поранення Манфреда було підтвердженням цьому.

Наприкінці березня американські нальоти раптово припинилися і бауер використав цю паузу аби відвідати сина.

Дізнавшись про це, Іван зі Стефаном неабияк зраділи.

- Завтра хоч поспимо трохи довше. Фрау Герта добра жінка і будити нас так раненько не буде, - мрійливо сказав Стефан.

Ранком наступного дня вони дійсно спали довше, бо дзвоника не було. Коли Іван прокинувся, одразу блимнув очима на годинник, що висів на стіні. Він показував по сьомій. Надворі вже майже було видно. Він зіскочив з ліжка і збудив Стефана.

«Що ж тепер буде? Може, фрау Герта змилосердиться і не доповість бауеру, а то будь-що можна очікувати», - роздумував Іван, вдягаючись.

- Могла б Христина розбудити, - сказав Стефан.

- Ми ж її не попередили, - відповів Іван.

- А треба було... Стільки роботи, а година вже пізня.

Швидко одягнувшись, Іван, не умиваючись, першим вискочив на сходи. А за ним Стефан. Вони знали, що їх роботи ніхто не виконає, тож і поспішали. На ґанку хати, немов би чекаючи їх, стояла фрау Герта. Побачивши їх. вона нічого не сказала. А лише зніяковіло посміхнулась.

«Все буде гаразд», - заспокоювали себе хлопці.

Зустрівши в стайні Христину, що вже закінчувала доїти корів, Іван запитав: - Чому не розбудила нас, Христинко?

Іван вперше так назвав її Від почутого вона стояла немов вкопана і уважно дивилася на нього. Очі її виблискували від задоволення. Не дочекавшись відповіді, Іван побіг до своїх коників. Почав вигортати гній. Цю роботу він вже міг зробити з закритими очима. НапамИИять знав розташування коней, кожну дошку, кожну вибоїну знав. Ось і піт заявився на чолі. Біль у серці та відчуття порожнечі охопили його. На серці важкувато. Він відчував себе винним перед бауером і перед цими кониками. До невдач він звик у житті. Вони приходили так само часто, як і дощі. «Що я скажу бауерові?» - запитував себе Іван. Почав вже підбирати для виправдування потрібні слова. А насамкінець вирішив сказати все, як було, аби розлючений бауер не вигнав з ферми. Скоріше б додому, там не доведеться так рано вставати - батьки жалітимуть.

А як Христина?

Йому важко буде її залишати тут. Адже вона єдина, що звИИязувало його з домівкою, з рідною Галичиною. Він відчував, що в їхніх стосунках зИИявилося щось таке, що як гадина заповзає в серце і паралізує душевний спокій.

Христино... Христино... Воно вимагало щось взамін. Вимагало ставати жартовнішим. І Іван тепер всіляко допомагав Христині. Знаючи, що найбільш важким для неї було доїння корів, він одного разу, коли надворі задощило і вони зі Стефаном не поїхали у поле, сів під одну з корів аби видоїти її. Сміючись, Христина підказувала під які корови йому можна сідати, а які можуть й вдарити.

- А чому б тобі, Іване, не навчитися доїти корів? Он бауер і той не цурається цієї роботи, і в житті це може знадобитися, - повчально говорила Христина.

- Я не цураюся, - ніби виправдовувався Іван. - Інакше хіба б я сів під корову.

Фрау Герта, знаючи про все це, що відбувалося у стайні, одного разу наочно хотіла переконатися у всьому і тихенько зайшла під час доїння до стайні. Побачивши фрау Герту, Іван мало не випустив відро з рук і від несподіванки розчервонівся. А фрау Герта лише тактовно сказала, посміхаючись:

- Видоювати треба до кінця, так щоб не залишалося молоко. Ти, Христино, проконтролюй його.

- Добре, фрау Герта. Не хвилюйтеся. Все буде гаразд, - заспокоїла її Христина, що розгублено встала з-під корови.

Коли фрау вийшла, Христина з полегшенням сказала:

- Ось бачиш, все обійшлося. Тепер можна буде вже не крадучись це робити. І бауер теж не буде проти. Мені здається, що й він все знає, - сказала Христина.

На що Іван, підморгнувши, дав згоду.

Перші дні весни проходили повільно, як в глухій тиші. Приходили сірими. Жоден звук, здавалося, не порушував її. Лише півні у визначений час кричали один перед одним. А під обід променям сонця вдавалося прорізати імлу, пробігаючи по вологих полях. Від саду віяло прохолодою. Яблуням лише снився той час, коли вони перетворяться у величний біло-рожевий букет, а згодом будуть вгинатися під вагою плодів. Минулого літа їх так уродило, що вони з Патріком мусили ставити підпори аби гілки не ламалися. Чи вродять так й цього року? Бауер любив повторювати, що великі врожаї чередуються через три-чотири роки. Яблук минулого року було стільки, що й в поле брали щодня.

Коло садиб в цю ранню пору ще нікого не видно. Не те що під час посіву або збирання врожаю, коли люди йшли чи їхали юрбами у поле.

На пасовищах починала прокидатися теля зимової холоднечі трава. Скоро вона вижене в пояс. Та що та трава варта без корів. Адже лиш вони здатні перетворити її у молоко, яким тепер Іван ласував щодня. І не яким-небудь, а найбільш жирним, яке давала «Черешенька». А з доїнням у Івана виходило все добре. Корови призвичаїлися до нього і визнавали його.

«І все це дає наша матінка - земля. За неї воюють на фронтах. А за що ж іще? Ось виженуть німаків з Галичини і тоді усім землі вистачить. І Україна буде вільною», - розмірковував Іван. Від цих думок очі, здавалося, посміхалися. І ніяких там панів... Бо ж нічого задарма від пана не одержав. Навіть клаптика землі просив батько. А вона ж наша!

Думки приємно лоскотали душу. Та раптом різкий рев двох американських штурмовиків, що летіли низько над землею, остаточно розбудили Івана. Він притиснувся до стіни. Розвернувшись, вони, зухвало помахуючи крилами, скинули декілька бомб в районі бомбосховища. Та знову не потрапили у ціль, а вдарившись об землю, бомби розірвалися недалеко саду, піднявши багато землі, розкидуючи її далеко на всі боки.

Бауер, що працював з Патріком коло техніки, вискочив надвір і, супроводжуючи винищувачів передостанніми словами, махав щосили в їх бік кулаками.

Незрозумілою видавалася поведінка американців, коли вони починали скидати бомби на поля. Кожен ставив собі запитання: «Навіщо це вони роблять?». Бо виглядало це зовсім безглуздим. Одначе, як потім зИИясувалося, все це було цілком логічним.

- Вони кидають бомби на поле аби залякати людей і цим самим домогтися швидкої капітуляції Гітлера, - тлумачив їхню поведінку бауер.

Поле вони дійсно понівечили, але жодного разу не потрапили в бомбосховище. Цікаво й те, що жодна бомба за дворічне бомбардування не була скинена на Людвігсбург і тому все в ньому уціліло.

«Милосердно бомбардують американці!» - думалося кожному.

Нещодавно Іван одержав вже третього листа з дому. Їх перевезенням займалися німці і тому листи швидко, за тиждень, інколи раніше доходили додому. От тільки з відповіддю Іван знову збирався довго.

Хоч і була неділя, Іван встав рано, чим викликав неабияке невдоволення Стефана. Помившись у бочці до пояса холодною водою, що натекла з даху, Іван швидко подався до кімнати. Вода і вранішня прохолода ніби обпалювали. Старанно вибрившись, Іван надів сорочку, яку ще звечора виправ, насилу застібнув її огрублими від роботи пальцями, надягнув почищене галіфе, що подарував йому бауер і відчув якусь легкість і веселість.

«Зараз справлюся коло коней і сяду писати листа, планував він. - Треба ж батьків поважати», - докоряв він вже собі.

В цьому краї вони почувалися сиротами, бо мали лише важку роботу. Щоправда, до них відносилися непогано. Інколи бауер або фрау Герта любили давати батьківські поради. Деколи за порадами до них зверталися вони самі. Ніколи не відчували зверхнього зневажливого ставлення до себе. За два роки вони настільки звикнися, що були вже неначе родичами. Батьками і дітьми. Щирість і правдивість - ось що панувало в обійсті Келе. Вони раділи товариським стосункам на фермі.

Дізнавшись Про дружні стосунки між Іваном і Христиною, бауер, вибравши якось слушний момент, сказав Христині в його присутності:

- Ти, дівко, вже доросла і у тебе в голові мають бути не тільки корови, а й ще щось!..

На що фрау Герта додала:

- Нічого дивного, природа своє потребує...


***

Лист вийшов чи не найкоротшим з усіх, що Іван писав звідси. В листах з дому йшла одноманітна писанина про ґаздівство, про роботу, про себе. Це його трохи злостило і він насамкінець написав: «Я вам про все розповідаю, а ви мені все про господарку. Що нового в Конюшках та околицях? Хто женився? Хто помер? Чи німаки не благословляють вас батогами? Чи є якісь відомості про Михайла?» - А потім, згадавши про свого шкільного товариша Мирона Дмитріва, що був на рік старшим від нього, додав: «Що поробляє Мирон? Чи не пішов бува добровольцем на фронт? Одним словом, пишіть про все», - закінчив Іван. Щоб батьки побачили німецькі гроші, вложив в конверт паперову німецьку марку. Можливо, дійде?

Заадресував конверт по-польськи, і кинув у поштову скриньку.

Повертаючись назад, зустрів на подвірИИї Христину, що несла відро дощівки. Помітивши його білу сорочку і галіфе, що випирало в боки, плащ і шарф на шиї, що здавався недоречним в цю пору, вона запитала:

- Ти на який бал зібрався?

На що він тільки стенув плечима, а згодом сказав:

- Сьогодні ж Великдень...

- Дійсно. Ось бачиш, що зробив з нами час. Ще трохи і ми тут зовсім здичавіємо.

Подумки в цей день Іван був вдома. Батько напередодні накопував пів ведра хріну, і раненько йшли до церкви, щоб зайняти найближчу чергу до священика. Йшли всі з кошиками, в яких було викладено шинку, сир, яєчка і, звичайно, пасха. Після повернення з церкви відразу сідали за стіл. Нечемні повинні терти хрін. Ото, бувало, наплакався, що й на рік вистачало.