Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
В переддень захоронення, у суботу, всі сімнадцять трун були завезені на обійстя Тараса Репетила, де покоїлися одинадцять вояків. Шість священників греко-католицької церкви відправили Службу Божу. Після чого труни повернули до братської могили, де під тентовим навісом вони лежали цілу ніч.
І цілу ніч люди молилися коло трун, запалюючи все нові і нові свічки скорботи. Клали на труни такі запізнілі квіти глибокої шани до героїв.
В ту ніч здавалося й небо було темнішим ніж завжди, напевно, від людського смутку. Воно було таким же непроглядним і безпросвітнім як і це горе. А на землі довкола трун палахкотіли свічки памИИяті поставлені невинним жертвам сталінського терору. І очі людей, що були тут, горіли від пекучих сліз.
Сутінки все більш ховали теплий вечір, а люди йшли і йшли прощатися зі своїми героями. Вони обзирали і поправляли траурні стонги, на яких золотавими буквами були виведені не тільки прізвища, а й рік народження і смерті. Якими молодими пішли вони із життя! Вони могли би тепер радіти разом з нами, обнімаючи світанки вже вільної України. Разом з нами вони могли би радіти синьо-жовтому маєву наших міст і сіл. Вони могли би ще жити і жити. Та їх життя запропастили нелюди. Могли би жити, могли би радіти, могли би...
Та не судилося їм. Біда зненацька звалилася на їхню долю. Біда принесена людиноненависницькою системою зі сходу. Як все це боляче усвідомлювати тепер посивілим ветеранам УПА. Вони, що зібралися тут, біля могили-кургану, від гніву до катів викурили чи не місячні норми цигарок, весь час спльовуючи і посилаючи прокльони на адресу злочинців. Так це були кати українського народу, це нелюди, що гірше звірини. Як важко все це збагнути. Трупи без голів!
Темна дрімотлива ніч огорнула землю і все навкруги чорною плахтою. На небі в ту ніч чомусь не було видно ні місяця, ні зірок. Тихо-тихо. А тут, довкола прахів загиблих, темрява, здавалося, ще густішою. Її кожен відчував всім єством. Може, це від невпинного мерехтіння десятків свічок?
Сторожко вглядалися в нічну темінь ті, що залишилися тут біля останків до ранку. Це воїни-ветерани УПА, рідні загиблих, активісти-рухівці.
Раптом десь збоку блиснув у темряві вогник. Здригнулися ветерани. Це нагадало їм події напіввікової давності. Так закурювали німецькі вартові, совєтські патрулі, облавці. А через хвильку промені фар осліпляли людей.
І знову спогади, спогади...
А коли замовкли розмови ніхто не спав. Всі продовжували розповідати правду німим мовчанням.
Перезахоронення було призначено на дванадцяту годину дня, неділю 8 вересня 1991 року.
«Нарешті настав той час, коли зможемо урочисто й велично перепоховати своїх односельчан - героїв і віддати їм останню шану», - раділи люди.
В Конюшках було проголошено траур, про що свідчили приспущені синьо-жовті прапори з чорними стрічками. На священну місію перезахоронення прибули гості з різних районів, сіл і міст: Самбора, Рудок, Городка, Комарна, Львова, з сусідніх сіл: Конюшки Тулиголовські, Острови, Круковець, Погірці, Задністряни, Тулиголови...
Прибули також Дмитро Кардаш з сімИИєю і Андрієм Михайловичем з Комарна. Тільки Ганна Василівна залишилась на ґаздівстві. Та як вона жалкувала, що не буде у цей день разом з усіма.
Посиділи. Погомоніли. Андрій Михайлович розповів, як ще за його молодості співали в Комарні та й в навколишніх селах журливу пісню, яку можна було почути у полі над ріллею чи на обмолоті зерна. Її одразу ж підхоплювали усі і вона неслася хмарою:
Колись булаИИм з миленьким,
А тепер сама.
До чого проклятуща
Москальщина довела!
- Зачіпала пісня, видно, за живе, та найболючіше наших дівчат, бо як тільки закінчували співати враз в сумі замовкали, а на обличчях у всіх пробігла холодна тінь, - Андрій Михайлович встав і подивився на годинник. До початку перезахоронення лишилося менше години.
- Може підемо вже, - запропонувала Христина, - як годиться побудемо біля трун, пообзираємо, якщо вдасться, все.
- Правильно, ідемо вже, - раділа Гануся, тягнучи вже бабцю за руку. Потоки людей тягнулися сюди, на край села, до символічної стрілецької могили, бо саме тут зИИєдналися сьогодні воєдино і глибокий смуток, і гіркота втрат, і гіркі сльози, і потаємна радість за те, що все так обернулося.
Скільки літ тривало це беззаконня. Скільки літ борці за визволення України, лежали при дорогах, в лісах і галявинах. Нарешті цьому буде кінець!
Нарешті!
Йшли мовчки. Мовчання теж має слова. В такі моменти почуття більше говорять аніж слова.
Два ряди домовин вже були готові до виносу і стояли, чекаючи початку панахиди. Кожна труна вкрита національними синьо-жовтими прапорами. На них стояли портрети красивих і молодих юнаків. Їх очі неначе запитально вдивлялись в кожного з присутніх.
Чи добре боремося за свободу України?
Чи продовжуємо їхню справу?
Чи помстилися катам за наругу над ними?..
Ще напередодні отець Степан Бурко застерігав: «Ось твоя доля, Україно! Пошматована, обкрадена, розтерзана все терпить. І гніву на катів не має смертельного. Тільки прокляття посилає на їх голови. Бо так велів Бог. Та й зрештою на кого посилати стріли помсти? На тих безбатченків? О ні! Вони вище за нелюдів, яких і звіром назвати не можна. Де ви бачили, щоб в такою жорстокістю знущалися тварини над твариною. Хижаки-звірі іноді, милосердніші за хижаків-людей! Як важко все це збагнути. Ще більше не зрозумілими були дії тих, хто за професією був катом, а за покликанням - рабом. Як важко нам сьогодні дивитися в очі цих юнаків...»
В цей день навіть погода, чи то природа, плакала за убієнними. Після темної безпросвітної ночі зранку пішов дрібний дощ. То були сльози скорботи з неба. Безліч сліз! А перед початком панахиди і Служби Божої погода, неначе змилосердившись, відкрила сонце і небо. Таке ніжне, таке голубе! Легкий вітерець тріпотів полотнищами десятків прапорів та хоругв. То з одного боку, то з другого чулися голосіння жінок, що клякаючи, обнімали труни. Голосила і Андрієва сестра:
- Ріднесенький, Андрійчику! Нарешті ти прийшов до мене!..
Та чи всі вони обнімали свої труни? Хто його знає. Тому байдуже сприймати цей похорон ніхто не міг.
Мабуть, чи не вперше, плакали так щиро всі разом, від малого до великого, від дитини до старого. Плакали не соромлячись своїх сліз. А вони все падали і падали, згірклі від усього пережитого. Від усього побаченого і почутого.
Коло кожної труни близькі та рідні. Стояли в глибокому смутку і розмовляли з ними, невпинно схлипуючи.
Отці греко-католицької церкви урочисто відправили Службу Божу, по закінченні якої почалася панахида.
Тисячі людей, що зібралися тут, затамували подих, слухаючи усі виступи.
Якраз навпроти трибуни стояли усі Кардаші і Андрій Михайлович. Іван Кардаш уважно дивився проти сонця на трибуну, намагаючись не пропустити жодного слова. Може, б і йому прийшлося лежати тут у цих трунах, якби тоді по приїзді з Німеччини він подався в месники? Хтозна?
Примруживши вицвілі брови, він вдивлявся уважно вперед і нічого важливішого тепер для нього не було. На цвинтар він вирішив допомогти нести труну з останками Андрія ХімИИяка. По його дрібних зморшках скочувалися безупинно сльози, а в посивілому чубі мерехтіло сонячне проміння.
- У різних місцях колишньої совєтської імперії, - сказав в поминальному слові святий отець Олег Крук, - у Соловках, на Колимі, на півночі і у Сибірських просторах покояться ще прахи українських синів і дочок, які боролися за волю, щастя і кращу долю прийдешніх поколінь, нас з вами. Отож, бережімо світлу памИИять про них, берімо приклад з воїнів УПА.
Чи не найбільше зацікавив усіх присутніх виступ свідка та учасника тих подій, члена загону «Месники» Володимира Фалота:
- Я особисто знав майже усіх хлопців, котрих сьогодні перезахоронюємо. Це були хоробрі і сильні духом юнаки. Вони свідомо стали на захист незалежності України і повністю віддалися нерівній боротьбі. Під синьо-жовтим стягом вони боролися до останньої краплі крові. Палко вірили, що ідея самостійної України проросте благодатним ґрунтом і стане дійсністю. Сьогодні ми декларуємо за що загинули наші герої, а попереду нас чекає важка праця. Тож зИИєднаймо серця свої, візьмімося за руки у боротьбі за цивілізовану Україну.
Зворушливим був виступ ще одного очевидця тих подій Павліни Огоновської, тоді шістнадцятирічної дівчини:
- Все, що я бачила, діялося на нашому обійсті. Наших вояків було близько двадцяти, москалів було більше. Було видно, що сили були нерівні, але наші хлопці не здавалися. Гриміли постріли, лилася кров, а ми з батьком і сусідами лежали на снігу недалеко. Боялися. Коли москалі запропонували їм здатися, всі наші вояки застрелилися в ямі, а один залишився і боровся до останнього. Москалі кидали вибухівку. Загорілася сусідська стодола. Пізніше через декілька днів приїхали месники із загону і забрали усіх застрелених з собою. А того останнього хлопця ми з батьком знайшли в попелищі згорілої стодоли. Був він без голови, все тіло обшарпане і пошматоване, неначе на соломорізці. Ми по частинах зібрали його, викопали могилу у саді і поховали вночі аби хтось не побачив. Хотіли перенести потім тіло на цвинтар, та страх не дозволив цього зробити. Ми запамИИятали те місце, де був похований цей сміливий хлопець. ЗапамИИятали назавжди. То був Іван Ловчинський. Слава героям України!..
Траурний мітинг завершено і всі направляються на кладовище. Невпинно голосять церковні дзвони і люди.
Траурна процесія нагадувала тремтливу річку, що протікала сільською дорогою до цвинтаря, по якій пливе сімнадцять домовин. Дорога, по якій вони йшли, проходила між хатами, а потім спускалась трохи вниз на величезне пасовисько, що було прорізане мутним рівчаком і розділяло село навпіл. День і ніч його вода не стихала. В звичайні дні цього не чути, а ось тепер неначе все завмерло довкола і стало чути, як рівно і монотонно шумить потічок. Таке буває тільки в осінню пору.
На чолі траурної колони діти, що несли портрети загиблих в скорботному обрамленні. А далі, здавалося, незлічима кількість домовин і густе маєво синьо-жовтих прапорів.
Конюшки ще не бачили такої процесії. Тут і хор, що виконував стрілецькі пісні, і гості, вбрані в спецодяг, який нагадував давнє минуле, з нашитими на ньому тюремними номерами. Це бувші політвИИязні. І тисячі, тисячі людей. Вони зайняли всю дорогу. Кінця процесії не було видно.
Дочекалися. Нарешті!
Лише через півстоліття прах безневинних жертв своїх земляків вони хоронять по-християнськи.
Через півстоліття!
Кожен з присутніх на перезахороненні відчував, як стукає їм серце, і застерігає: цього не повинно повторитися!
Труни несла молодь села та рідні.
Іван Кардаш поглядом швидко віднайшов домовину Андрія ХімИИяка і замінив коло неї одного з конюшецьких хлопців.
Хоч і неважкою була труна, Іван, тремтячи усім тілом, пішов за молодими, трохи шкутильгаючи. Він усе робив аби не видати себе. Відчував, який терпкий клубок під серцем несе він на своєму плечі від стрілецької могили. А за ними, як страхітлива тінь, невідступно тягнеться печальне минуле. Ні, більше не заревуть над Конюшками ворожі літаки, не будуть, захлинаючись, атакувати кулемети, не загуркочуть снаряди, не падатимуть, як снопи, люди...
Він живий свідок тих далеких боїв. Хай ніколи не торкнуться вони його любих онуків.
Дорога вужчає і звивається догори.
А ось і церква, споруджена греко-католицькою громадою ще в кінці минулого століття. Тепер вона нагадує захоплену чужинцями фортецю. Заперта брама. Коло неї, ніби вартовий, стоїть сивоволосий мужчина і тримається рукою за клямку, як за спусковий гачок автомата, виконуючи, видно, вказівку православного «батюшки» не допустити процесію до церкви!
Перед церквою в застиглій позі десятки людей. В більшості жінки, з байдужими і злими обличчями. Тут тепер господарюють «православні».
«Воістину не відають, що творять», - подумав Іван.
Хтось не стримався і вигукнув на їхню адресу:
- Ради славних подвигів героїв наших спамИИятайтеся!
Почулося голосіння.
- То невже ж наші сини, наші славетні земляки не заслужили аби їх домовини за християнським звичаєм перед похованням занесли до рідної церкви? - почувся сиротливий запит за огорожу. - Де ж ти, правдо?! Хоч би чужинці, а то свої падлюки не пускають до церкви!
Один із священників почитав тут, перед церквою, євангеліє і через деякий час процесія рушила далі.
- До цього дня ми йшли поступово, боязко десятиліттями, майже не сподіваючись, що дочекаємося і тут таке... - скрушно сказав Дмитро Кардаш, хитаючи головою.
- Це не вкладається в наш розум. Адже ж ще рік два тому ми всі разом боролися аби якомога скоріше вирватися на волю з того безпросвітнього мороку безбожництва, - підтримав його Андрій Михайлович.
Христина з Марійкою, раз по разу, витирали тремтячими руками сльози. Лише Тарас з Ганусею, ще повністю не усвідомлюючи все, що відбувається, крутили головами, весь час зиркаючи на процесію.
Ось така вона доля України, де журба із радістю переплелися, де поєдналися відчай та надія, смерть і життя. Та чомусь усе частіше в її золотоволоссі зИИявляється печаль.
Нарешті траурна процесія завертає на цвинтар. Він не здатен розмістити такий здвиг народу.
Дмитро повів дітей на невисокий пагорб, що був зразу за огорожею цвинтаря аби звідси все краще бачити. За ним пішла мати, Марійка та Андрій Михайлович. А Іван робив усе аби не бути тут стороннім спостерігачем, а бути в центрі подій. Поки люди заходили на цвинтар, Дмитро оглянув все довкола. Куди не глянь, палахкотів під лагідним сонцем, такий рідкісний в Галичині, степ. Лише виглядав з-за горбів відомий Сусолівський ліс.
Тихо. Вітер ледь шерехтить лісом прапорів. В цю погожу днину він нагадував пролиту месниками кров.
Тихо. Мовчать поля. Поля, що колись були зранені боями війни. Все, здавалося, зупинилося в цю мить. Лише поспішали ще люди сюди із сусідніх сіл. Поспішали дорогами і стежками, а найбільш нетерплячі прямували навпростець.
По кривулястому полю, що підходило до цвинтаря, виднілися рівні ряди вже пожухлої кукурудзи. Вона в цей час ще пнулась до сонця неначе просячи Всевишнього продовжити життя. ЇЇ не заглушили ні осот, ні «щур», що кинувся полями і городами останнім часом. Звідки він взявся? Запитують люди один одного. Можливо, як і колорадський жук, підкинутий заходом?.. Скоріше наша безгосподарність його породила. Все хоче жити. Як я, як ти, як ми. Як оці хлопці колись. Хоч і прожили вони короткий вік, та памИИять про них буде безсмертною.
Нарешті всі домовини розкладені перед могилою. Закінчуються останні приготування перед короткою поминальною молитвою. Дівчата, сумні і задумливі, поправляли стонги на вінках і розкладали квіти на домовинах.
По закінченні молебеня близькі прощалися з прахами загиблих. А ті в свою чергу прощалися з селом, з людьми, котрі зріднилися з ними в цю тужливу хвилину, з Україною.
В скорботі опускають домовини в могилу. Одну біля одної, одну біля одної... Вони тепер неначе запалали синьо-жовтими кольорами в перемішку з морем квітів.
Звучить тужлива пісня «Вічна памИИять».
Кожен з присутніх, за звичаєм, кидає в могилу жменьку землі. Люди в сльозах прощалися з героями.
І, здавалося, що й земля, яка лягла на домовини товстим шаром, знемагає від болю, важко дихає і ніби ридає разом з людьми. З часом на цьому місці буде збудовано памИИятник, а поки що поставили величавий березовий хрест, а довкола могили сімнадцять вінків. Вони нагадують кожному, хто поклав свої мученицькі душі на вівтар незалежності України, за наше майбутнє.
Люди поволі починали залишати цвинтар. Коли майже усі розійшлися, Іван запропонував:
- Ідемо, помолимося на могилі батьків і дідів наших.
Їх могили стояли поруч, майже посередині цвинтаря. Іван, як це він робив кожного разу, виполов бурИИян і траву довкола могил. Йому почали допомагати в цьому усі. Потім замінив воду в баночці, з недавно поставленими квітами. Він приходив сюди часто чи не щонеділі. Пораючись коло могили, він завжди приговорював:
- Щоб мої діти і онуки не грішили, і так же часто приходили й до мене, коли спочиватиму тут.
Зараз вони майже всі були поруч і важко було збагнути, яким важливим було все побачене для онуків і дітей. Так передається з покоління в покоління ця невИИянуча традиція любої до рідних.
Іван запалив свічку, і всі почали молитися, тричі повторюючи «Отче наш» і «Богородице діво».
Додому поверталися мовчки, прокручуючи в памИИяті усе побачене. Тільки Тарас і Гануся, що йшли трохи позаду, знаходили собі інші теми для розмови.
В думках Дмитро лаштувався з сімИИєю в дорогу додому.
- Зайдемо до хати, - запросила Христина.
- О, ні. Завтра до роботи. Нас чекає школа, - заперечив Андрій Михайлович.
- Ви що, голодними я вас додому не відпущу, - «загрозливо» сказав Іван.
- Про що ви, тату, кажете? Після побаченого хіба до їди? - втрутилася Марійка.
- Але не будемо втікати, неначе злодії. Ми маємо трохи часу. Давайте, як годиться, присядемо перед дорогою ось тут у садочку, - запропонував Андрій Михайлович.
Іван з онуком швидко повиносили в сад чи не всі хатні крісла.
Тут, в затінку розлогої яблуні, гули неспокійні в цей час оси і бджоли, пахло яблуками, свіжою отавою і медом, а ноги, що вже гули, гарно відпочивали.
Христина заходилася частувати гостей спеченими тістечками з молоком, які вона пекла чи не до кожного їх приїзду. І кожного разу інші. А Іван з онуками почав вишукувати кращі яблука і залишені для них груші сорту Бере. Нарвавши їх майже цілий кошик, з яким вони ходять світити паску на Великдень, Іван поставив його на траву перед гостями.
- Прошу скуштувати, - запросив він.
- Ви це навмисне даєте нам груші і молоко? Хочете, щоб ми додому не доїхали? - засміявся голосно Андрій Михайлович.
- Груші після молока не є такими небезпечними. Томе скуштуйте хоч по одній, а всі залишені заберете з собою додому, - запропонував Іван.
Соковитий маслянистий мИИякуш вже перестиглих груш розлітався на асі боки. Забувши про пересторогу, медові груші, як іноді їх називали, швидко зникали з кошика.
- Скажіть, ради Бога, а чому це з катами нашого народу наша, вже демократична влада, так довго церемониться? Вони ж бо ходять поміж нас. Не виключено, що й сьогодні, на перезахороненні був хтось з тих, що вбивав тих хлопців. Якби ви знали, як це болить. Я завжди над цим думаю і передумати не можу, - порушив мовчанку Іван, ставлячи перед гостями відро вже з яблуками.
- Вони ж навіть дітей вбивали. А ті чим завинили? - підтримала чоловіка Христина.
- Це питання до Дмитра, - сказав, сміючись, Андрій Михайлович. - Він же у нас представник влади.
- Вони не тільки на це були здатні. Ці нелюди притискали дверима пальці, вбивали розпеченим залізом, варили людей в розтопленому машинному маслі... - підтвердив Дмитро. - Все це ми знаємо. І все це бачила Матір Божа і, як бачите, не могла нічого вдіяти. Та згадаймо, коли це було? За давністю літ кати впевнені в своєму захисті. В Русі у нас є багато їх фамілій. Та коли Рух звернувся до районну прокуратуру, вони їх або не знайшли, або ж робили їх «непричетними» до цих злодіянь.
- Чому все так? Де ж справедливість? - обурився Іван.
- А тому, що в слідчих органах сидять такі самі вбивці, або ж їх покровителі. Це представники, так званої, старої гвардії комуністів. Але прощення нашого народу їм нема і не буде.
- Я знаю таких, які, зачувши «смаженим», спішно спакували валізи і гайда з України, - сказав Андрій Михайлович.
- Були такі. Дуже жаль, що їх так мало...
- А скільки залишилося цієї наволочі і зараз на керівних посадах? Вони продовжують розповідати нам старі баєчки. Брешуть, як брехали всі роки, коли комуністи знаходилися при владі, - не утримався Іван.
- Що поробиш, в такому ми часі живемо. Та ми повинні не забувати, що комуністи робили, як веліла їм партія, а ми сьогодні повинні, робити, як велить наше серце. Думаю, що в цьому наше спасіння світ врятує все ж таки, не краса, як дехто каже, а коса! - Дмитро поглянув на гадинник і попрямував до машини.
- Закругляймося, Марічко, - звернувся Андрій Михайлович до дочки. - Вже час відправлятися.
Побачивши сина на грушці, Марійка гукнула його:
- Тарасе, ану швиденько злазь з дерева. Їдемо...
- Зараз, мам, ще одну грушку маю на приміті.
Вони неквапливо почали збиратися в дорогу. Дмитро, відкривши капот, порпався коло двигуна.
- А як, Дмитре, з бензином тепер сутужно, напевно? - поцікавився Іван.
- О, не питайте, тату. Тепер краще на автобусі чи ровером їздити, бо машина просто не вигідна річ. Запчастини дорогі, та й де їх дістанеш? Сервісу ніякого, а дороги ви знаєте які у нас. А щодо бензину знову Україна тут в програші. Москалі за півстоліття видоїли нашу землю, залишили її без газу і нафти. Брали від неї хліб і до хліба. А тепер за бензин загинають такі ціни...
- А що ж наш уряд?
- У нас такий зараз уряд, який не може захистити ні нас, ні Україну. От і захищає тільки себе!
- Оце так перебудова! - мало не вигукнув Іван, хитаючи головою.
- Перебудова, тату, в цій злодійській державі - це спроба перетворити стайню в розкішну квартиру, але без видворення звідти свиней.
- На що ти натякаєш, Дмитре? - запитав батько. - Хто ці свині?
- Як хто? - здивувався Дмитро. - Ми ж стільки про них сьогодні говорили...
Вони ж все псують і будуть псувати новій владі, аби тільки залишитися біля корита, а в новій державі повинні керувати нові люди. Владу народу, а комуністам - комунізм!
- Я з тобою, Дмитре, повністю згоден, - погодився батько і подивився вбік Андрія Михайловича, який про щось розмовляв з жінками біля ґанку. - Поки хоч один з цих бувших знаходиться при владі, покращення на Україні годі чекати.
- Все вірно. Ви маєте рацію, тату, - сумно підтвердив Дмитро.
Сьогодні вони довели це один одному. Дмитро, як завжди, слухав батька, а батько вже прислухався до його думок. Дмитро згадав, як в дитинстві в переддень неділі, чи якогось свята, він любив забиратися в постіль до батька чи діда і слухати їх всілякі оповідки, часто видумані находу. Так він і засинав.
Вечоріло. Сонце ховалося за дерева і давало довжелезні тіні. Дмухнув прохолодою вітерець. Він розігнав комашню, що літала над ними.
Марійка поставила на заднє сидіння машини сумку з всілякими пожитками, що передала мати.
- Їдемо? - запитала Марійка.
- Так. Вже пора, - відповів Дмитро.
- Тарасе, Ганусю, сідайте в машину, - запросила Марійка.
- Зараз, - почула вона голос Ганусі з саду.
Їм, видно, тут було добре і вони не поспішали з відИИїздом.
- Не забувайте - завтра в школу. Дещо треба іде повторити, - нагадала мати.
Почали прощатися.
- Бувайте здорові.
- Їдьте здорові.
Іван поцілував онуків в чоло.
- Будьте чемними. Слухайтесь батьків.
Через хвильку машина, виїхавши з двору, вискочила на дорогу. В машині було затишно, навіть трохи парко. Дмитро опустив бічне скло і Марійка, щулячись, накинула на свої і Ганусині плечі тонку вовняну хустину.
Багряне сонце, неначе розжарена пательня, швидко хилилося вниз, намагаючись чим скоріше сховатися за обрієм. Іван взявся переглядати свіжий номер часопису «За вільну Україну». Вітерець ледь ворушив краї газети. Згодом, зібравшись з думками, він запите Христину:
- Ну, як тобі сьогодшішє перезахоронення?
- О, це незабутня подія! Хтозна, чи колись Конюшки побачать щось подібне?
- Я дуже радий, що все так сталося. А найголовніше те, що були на ньому діти і онуки. Яка то для них школа!
- Жаль, що з нами не було Іванки, - зітхнула Христина. - Хай би подивився її чоловік та діти, яких ми героїв вшанували!
На кілька хвилин вони замовкли.
Іван в задумі походив по саду, оглядаючи кожне дерево. «Непогано вродила садовина цього року, - подумав він. - Є що давати і дітям, і онукам».
Так вони тепер, на схилі років, жили для них.
Повернувшись з саду, Іван вирішив продовжити розмову.
- Христино, а ми теж, як і ці хлопці, свого часу, були відторгнені від свого дому, від рідної землі. Щоправда, не назавжди. А тепер знову повернулися сюди.
Христина сиділа в роздумах. Вона не хотіла нічого казати. Та й навіщо? Її думку Іван давно знає.
Вона розуміла - в цих словах увесь Іван Кардаш, згорьований працею. Скаже і не покривить душею. І яке кому діло до того, що пече і болить його? Які думки і сподівання кидає він в цей день на терези аби там визріла істина, котра має служити йому, його дітям і онукам не день, не рік, а все життя.
Тієї ночі Іван довго не міг заснути, повертаючись з боку на бік. Думки набігали одна за одною. Він не міг втямити, як все це сталося за такий короткий час? І лише, коли заспівали перші півні, заснув.
Снилося йому, що прийшов до нього на подвірИИя злодій. Прогнав він його геть.
Та згодом знову на подвірИИї побачив його. Зі злістю схопив дрючка і... в цей час прокинувся.
«До чого б це? Хто отой злодій?.. - розмірковував Іван, перебираючи сон в памИИяті. - Невже це до того, що все може повернутися назад? Життя ж бо, як колесо...»
На деякий час його охопив жах.
«Ні, цьому не бувати! Ми ж так довго були застібнуті на всі ґудзики і розстібнули лише перший. Ми не допустимо цього. Ми не допустимо цього... Ми будемо захищати ці здобутки до останнього подиху...»
Йосип Салаш
Калуш, 1980-1992 рр.