Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   49

Не така вже й далека дорога до Конюшок. Не раз вже Дмитро планував подолати цю відстань пішки. Та його вистачало лише на те аби перейти міст через Верещицю й піднятися догори по дорозі, що вела в Рудки. Звідси він любив милуватися широким розгоном задніпровських степів і лісів. Місцями виднілася чорна рілля вже зораного поля. Вона ніби поясом обперезала горби рівнини на вершинах яких де-не-де виднілися зелені острівки кущів. Обабіч дороги паслося стадо корів з козами. Пастухи хто лежав, гріючись на сонечку, підклавши куфайку під голову, хто сидів і щось читав, а одна жінка збирала насіння щавлю та кміну. Непосидючі хлопчаки ганялися поміж отари один за одним.

Раптом пішов невеликий і несподіваний дощ, а десь далі, в районі Дністра, стояло сліпуче сонце. Коли дощ закінчився, стало тихо і парко. Кози і корови ліниво, як ні в чому не бувало, бродили по пасовиську, вишукуючи свіжу траву, а між Дністром і Верещицею зИИявилася веселка.

Один з хлопчаків, завертаючи корови, посковзнувся і впав в невеликій калабані.

- Яка тепла вода! - викрикнув він. - Хлопці, сюди!

Коли хлопці прибігли, почав їх відганяти, обтраскуючи водою своїми пИИятами.

Пізнім вечором, коли сонце сідало за обрій, отара дріботіла вулицею, зупиняючи на деякий час транспорт. Шофери покірно вичікували, коли вона пройде і тільки найбільш нетерплячі весь час сигналили клаксонами. Це все нагадувало корів в Індії на вулицях міст.

В кінці серпня, коли Дмитро з дружиною вже готувалися до шкільних педчитань, він одержав зухвалого листа від невідомого автора, бо зворотньої адреси на конверті не було. Лист вражав: «Бандеровское быдло, решили уничтожить тебя физически. Союз Д.Р.»

Дмитро дав прочитати листа дружині. Вона аж зойкнула.

- Добре говорили тобі батьки, Дмитре. Все виходить на їхнє.

- А перестань скиглити! Нічого не трапилось. Видно, вирішили налякати нас партократи, - зло сказав Дмитро.

- Цікаво, а що означає цей підпис «Союз Д.Р.»? Може, це ініціали чиєїсь фамілії? - запитала стурбована Марійка.

- Навряд, - відповів Дмитро. - До чого тоді оте слово «Союз»?

- Іди і замільдуй в міліцію, - благала Марійка.

Чорні думки роїлися в її голові. Від них неприємно шуміло в голові. Марійка відчула себе розбитою.

- Прошу тебе, Марійко, візьми себе в руки і нікому ні слова навіть батькам. Зрозуміла? Завтра ввечері збирається наш провід, ось там про все й поговоримо.

Марійка не говорила про все, що сталося, батькам. Та це не було на її користь. Чого тільки не передумала вона за цю добу, силкуючись збагнути, що ж трапилося?

Листи з таким текстом, як виявилося, одержали ще четверо з проводу НРУ. Було видно, що вони були звернені до найбільш активних членів місцевого проводу. До тих, хто не вагаючись вступив на шлях боротьби за національне визволення, хто є особливо небезпечним для імперії, хто торує шлях до незалежності України.

- Це не дитячі забавки, - говорив голова проводу НРУ Роман Янковський. - Це цинічний своєю погрозою голос новітніх людоїдів...

- Цікаво, а що означають букви «ДР» у підпису? - поцікавився Василь Бортник.

- Знаєш, ми вчора всією хатою ламали собі голову над цим, і прийшли до думки, що це не інше як «Союз друзей России».

- А можливо, щось інше криється за цими буквами? Це важливо розгадати, - втрутився Дмитро.

- Зрештою, це не так вже й важливо, - заперечив Іван Янковський. - Вражає інше. Хтось намагається нас залякати. Наш перший ковток волі, по старій памИИяті, знову хочуть захлиснути в крові. Російськомовний текст листа безпомилково вказує, хто автори цієї цидулки. Так і хочеться їм сказати: «Подивіться, в якому часі живете». На календарі, слава Богу, не тридцять сьомий. І не про фізичне знищення повинні думати сьогодні «освободители», а про те, як відмолити у Бога та історії свої гріхи та своїх соплемінників за невинну кров, за мученицьку смерть, за обезчещені святині, за голодомор, за Чорнобиль...

Завжди розважливий Роман Янківський був не в собі. Він запалив вже другу сигарету і продовжив:

- Друзі, - звернувся він до своїх однодумців. - Невже все має розпочатися знову. Невинна кров, арешти, сльози... Чи не досить було їх? Адже ж ще понині деякі матері не знають де могили їхніх синів і чоловіків. Ще не відбіліла сибірська земля від костей наших земляків. Як бачимо, ще горять в очах цих вовкодавів іскри ненависті, в тих, хто понад пИИятдесят років тому прийшов в наші оселі, щоб вбивати і грабувати.

Того вечора не було байдужих серед активістів місцевого Руху. Кожен рахував своїм обовИИязком виступити і внести свої пропозиції щодо подальших дій. На закінчення знову взяв слово голова проводу.

- Шановне товариство, на мій погляд, узагальнюючи все, що ми тут сьогодні почули, ми, насамперед, повинні показати нашим ворогам результати цієї писанини - згуртувавшись ще тісніше, працювати, як і раніше, на благо нашої неньки-України.

Повертаючись додому, Дмитро бачив, як стривожено говорили в місті про те, що сталося. Вже зовсім забулися події сорокарічної давності, коли в Комарні прогримів останній постріл. Невже знову почнеться?

- Тут відчувається підступна рука комуністів. Банда якась не інакше. Хіба мало всілякої наволочі залишилося на нашій землі? - заявив при розмові з Дмитром дід Онисько.

«Невже місто поділилось навпіл, - міркував Дмитро. Ні, не навпіл, - поправив він себе, - бо наших ворогів тут жалюгідна жменька. А може, це зроблено не комарнівськими? Варта було б знати чиїх це рук робота?»

Зайшовши до хати, Дмитро по голосах, що долинали з вітальні, зразу відчув незрозумілу журбу. Мати тихо щось розповідала, тримаючи на колінах клубочки вовняної пряжі. Вона любила порпатись в цю вечірню пору в них, час від часу поглядаючи на екран телевізора, передачі якого тепер майже не пропускав Андрій Михайлович, що, як завжди, вмощувався на дивані. Марійка теж була тут, гортаючи якийсь журнал.

«Вони все вже знають, - подумав Дмитро. - Та й як не знати, коли все місто про це тільки й балакає?»

Тілько-но зайшов Дмитро до хати, як мати одразу накинулась на нього.

- А ми тобі, синку, що казали? - почала вона. - Ти слухати не хотів, а, бач, все виходить на наше.

Говорила вона щиро і заклопотано.

- Нічого страшного, мамо, пограються дідусі-комуністи в зіпсутого телефона, та нічого від того не зміниться, - відповів спокійно Дмитро.

- Ой, страшне може бути, - гомоніла мати.

Батько продовжував, здавалось, нерухомо сидіти і дивитися програму «Час». Хоча в ній було немало брехні, та він не пропускав жодної. Все зауважував, аналізував, слухав, що з цього приводу говорить радіо «Свобода»? Перед сном він іноді тихенько прослуховував її передачі, благо, недавно відмінили глушіння.

Мати продовжувала «бавитися» клубками вовни і видно щось згадувала чи про щось думала? Про що? Може, перед її очима стоїть ота погроза їхньому зятеві, що став вже їй рідним сином. Лише коли розпочався прогноз погоди, обізвався батько:

- Ну що вам говорили на зборах? Розповідай.

Тепер, коли декілька місяців тому він вийшов з лав КПРС, щиро підтримував у всьому Дмитра. Вислухавши його, порадив:

- Чому провід не домагається аби приїхали у Комарно власті. Хай би розібралися на місці, що воно тут діється, бо від цих квадратно-голових тепер можна чекати ще більшої нахабності. Я впевнений - вони на цьому не зупиняться.

Збоку Дмитра сиділа Марійка. Дмитро обійняв її за плече і з болем відчув, як тяжко вона зітхає раз за разом. Минулої ночі вона майже зовсім не спала. Мов тінь вартувала коло Дмитра. Часом плакала і просила:

- Мучителю ти мій, чому не слухаєш батьків. А то, їй-богу, припнемо тебе в хаті, щоб не носило тебе бозна-куди.

На що Дмитро лише говорив:

- Спи, дурненька. Все буде гаразд. От побачиш. Спи... Спи...

Другого дня одержали листа від свекора з Конюшок. Той запропонував приїхати на перезахоронення воїнів УПА.

- Це така подія, поїдемо усі, - запропонував Андрій Михайлович. - Нехай онуки подивляться, набираються науки.

Серпень 91-го видався щедрим на події і всіляку погоду. В затінку можна було відчувати, як хвилями прокочується над землею тепло і якось безтурботно гріло, та раптом вітерець несподівано обдавав чи не осінньою прохолодою. Так було й з подіями. Судилося йому увійти в історію.

Був понеділок. Тисячі людей потяглися до своїх звиклих місць роботи. Здавалося, день як день. Марійка з матірИИю поралася на кухні. Дмитро займався дітьми, а завжди непосидющий дідусь пішов підготовляти місце в пивниці під бульбу, копання якої вони мали розпочати.

Раптом з-за паркана почувся стривожений крик сусіда - старого Берездецького:

- Андрію! Андрію!..

Ніхто не обзивався, бо в пивниці не було чути.

- Дмитре, - попросила мати, - ану вийди поспитай, що він хоче?

Старий Берездецький попросив покликати Андрія Михайловича.

Коли той вийшов на подвірчя, старий мало не заїкаючись повідомив:

- Ти чув, Андрію, що сталося? У Москві танки на вулицях. Знову переворот. Он цілий ранок трублять про це.

- А ми, як на зло, сьогодні зранку нічого не слухали, - сказав Дмитро. - Треба включити радіо «Свобода», воно всю правду скаже.

Швидко настроївшись на хвилі «Свободи» вони почули про те, що розповідав сусід. Старий Берездецький теж був поряд і разом з усіма жадібно вслухався в кожне слово, що линуло здалека.

«Чи не повторення історії це? - подумав Дмитро. - Адже в серпні 1917 року теж була спроба перевороту військом генерала Корнілова. Невже ми знову програємо?»

Він згадав, як ще в школі наслухавшись всіляких байок про навальні атаки будьонівців, чапаєвців, про боротьбу з басмачами та бандерівцями, він тоді таємно мріяв поскоріше піти до війська і зробити щось героїчне. Йому тепер смішно було від цих дитячих казок.

Радіо «Свобода» не замовкало. І все про події у Москві. Безперервні репортажі. ІнтервИИю, коментарі прямо з білого дому Єльцина. Всі похмуро слухали. Навіть жінки залишили напризволяще кухню і прийшли до вітальні.

Порадував згодом один кореспондент, що повідомив - не всі війська підтримують чекистів.

- Це вже легше, - зітхнув Андрій Михайлович, - Дмитре, ану включи телевізор.

По всіх його програмах транслювали балет «Лебедине озеро»...

Виключивши телевізор, всі знову прильнули до приймача. Дмитро звернув увагу, як зачовгав по паркету Андрій Михайлович. Видно було - його щось щемить. Його безбарвні очі, що не відривалися від радіо і витягнута шия, наводили Дмитра на деякі роздуми. «Чи не жалкує, бува, за недавно зданим партквитком. У нього ж по роботі можуть бути неприємності до яких і я буду причетний, бо ж весь час його підштовхував до цього кроку. Аби не стати ворогом у цій хаті... А втім може все це мені тільки здається?»

На город того дня вони не пішли. Не до того було. Навіть за обіднім столом слухали радіо. А повідомлення з кожним часом ставали все більш оптимістичними.

- Невже знову програємо, як у 18-му через нерішучість Центральної Ради, а тепер через нерішучість Верховної Ради, - сказав Андрій Михайлович. - Що, до речі, вони там в Києві роблять зараз? Щось їх не чути.

В щирості слів Дмитро не сумнівався і, підтримуючи батька, сказав:

- Думаю, що нічого страшного нема. У комуністів шанси мізерні. За ними ніхто. Ні народ, ні світ. Хіба що злодії і коритники! Невже ці твердолобі за десятиріччя своєї диктатури не збагнули, що наша держава з-за їхніх пустотливих догм була завжди в загоні, в напівізоляції. Її трохи визнавали, з нею трохи торгували, трохи допомагали, аби ми не потонули в тому болоті в яке запровадив Ленін. Шансів у них нема і не думаю, що серед них нема розумних людей, які б цього не розуміли.

Ввечері того ж дня по телебаченню передали заяву гекачепістів і їх відозву до радянського народу.

Яке це жалюгідне було видовисько! Вже з цього було видно, що путч провалиться. Так воно через пару днів і сталося.

- Як добре, що «старший, брат» більше не буде вести до сіяючих вершин комунізму! - з радістю сказав Дмитро. - Все. Тепер їм хана навіки віків!

Ще на другий день путчу Дмитро з Романом Янківським поїхали до Львова, аби побачити, що там відбувається. По Комарні вже ходили різні чутки. Казали, що у Львові, як і в Москві на вулицях стоять танки, інші, що демократичний уряд вже впав... В електричці вони на різні боки вглядалися на зустрічні поїзди, на степові дороги, в лісові хащі, чи бува там нема військових. Та все виглядало, як у звиклі дні, на полях комбайни закінчували обмолот останніх загінок, скиртували солому, а на деяких ділянках готували землю під пар. Дехто почав копати коло хати бульбу. А в вагоні одні їхали на роботу, інші на здибанку, чи в біга по магазинах. І все найчастіше з вуст людей чулося те магічне «ГКЧП».

У Львові люди у весь голос обговорювали останні події. Ніякої паніки чи безпорадності у виразах облич. «Гайд-парк» заповнений народом, здається, аж до самого оперного театру. Гамірно, як на східному базарі. Не знаєш до якої юрби підійти. Де найбільш точна і ствердна інформація? Вчителька з групою школярів просить показати дорогу до університету.

- А ви звідки? - перепитують її.

- Из Запорожья. С Украины! - відповідає вчителька.

- Ви не з України, бо не знаєте української мови, - почула вона у відповідь.

Як і всяка совісна людина, вона зашарілася і почервоніла. Напевно, тепер українську вивчить. А дорогу їй, звичайно, показали.

На звиклих місцях ратуші і оперного театру майоріли синьо-жовті знамена, от тільки в «Гайд-паку» їх тепер було не один, а десятки. Це була відповідь львівИИян гекачепістам.

Перед входом до крайової управи Руху величезна юрба людей слухала з динаміка «Свободу». Все це дуже нагадувало юрби людей, що слухали чергове повідомлення «Совинформбюро» про події на фронтах другої світової війни...

Його повідомлення були чимраз невтішнішими для гекачепистів. Публіка була в захваті. Чулися схвальні вигуки. Хтось підкинув догори чепчика. Почали зупинятись люди в сквері і на другому боці вулиці. Машини клоксонами схвально вітали кожне повідомлення. Підступала ейфорія. В управі Руху розмова з ними була короткою.

- Ви чули заяви з цього приводу обласної ради і Руху?

- Чули...

- От і дійте!..

Три дні серпня потрясли увесь світ. Хоча й не для всіх те, що сталося було сенсацією. Цього мабуть слід було чекати і сподіватися, бо після негайного опечатування архівів КПРС і адміністративних будинків було проведено попереднє розслідування підтримки «чекачепістів». В Городоцькому райкомі партії були найдені невідпірні докази цьому. На жаль, їх виявилося не багато, адже більшість документів, якими керувалися комуністи в період перебудови, безслідно зникло. Але й того, що вдалося віднайти було досить, щоб зробити висновок: в дні путчу компартійці були, що називається в курсі справ, як ніхто більше. Навіть на випадок введення надзвичайного стану вже було призначено комендантом Гарбузова, одного з вищих офіцерів Городоцького нарнізону. Аналогічне спостерігалось і в інших регіонах Галичини.

А що чекало б демократів в разі перемоги путчистів? Передбачити було важко, хоча здогадатися можна було б з того, що в кабінетах високих чиновників на книжкових полицях стояли твори не тільки творців марксизму-ленінізму, а й самого Сталіна!

Події серпня розворушили не тільки міста, а й щонайменші села. Вирувала Галичина, вирувала Україна.

По закінченню епопеї «гекачепістів», неначе б то, як хтось влучно підмітив, «яловый Верховный Совет» спромігся проголосити державну незалежність України. Люди всерйоз почали вірити у зміни на краще.

Конюшки після серпневих тривог, неначе після важких дум, немов би заснули придавлені роботами і передосінніми хмарами, що низько повзли з заходу. Село виглядало засмученим, та це й не дивно воно готувалося до найважливішої події в своїй історії - перезахороненню вояків УПА.

В неділю, за тиждень до перезахоронення, що припало на перше вересня - річницю початку другої світової війни, старі діди збиралися купками і неквапно згадували минуле. Хто де служив? Хто де воював? Як німці били москалів у сорок першому? Як гнали москалі німців назад до Німеччини? І про життя за Польщі, і про бандерівський рух, і про нову демократичну владу на Галичині, і, звичайно, про недавній путч у Москві. Називали полки і дивізії, своїх командирів і повоєнних кагебістських покровителів. Сперичалися і лаялися, як колись в молодості, останніми словами. Гарячково смоктали цигарки, що значно подорожчали, а коли щось треба було довести один одному тикали зашкарублими пальцями під ніс. І тільки Іван Кардаш менше говорив, а більше слухав, спираючись на свій костур. Він з дитячих років таким був на відміну від свого батька. Таким і залишився. Він лише зрідка поволі повертав голову в бік діда Якуба, який весь час крутився, як і його язик.

- А цей Єльцин справжній герой, не те що Брежнєв. Вийти в такий скрутний час до народу і звернутися прямо з танка... - дід Якуб раптом замовк і помахав головою.

- Не хвилюйтеся з часом він буде мати все і героя, і довірИИя народу. Якщо, звичайно, не запИИє! - втрутився старий Пелех.

- Та що ми все про тих гекачепістів, чи як їх там називають, - заперечив Іван Кардаш. - Он у нас в багатьох селах, в лісах і при дорогах ще дотепер покояться прахи месників. Треба обовИИязково на слідуючу неділю бути на перезахороненні.

- А скільки вже знайдено трупів? - запитав старий Ліщинський.

- Вже тринадцять, - доклав Ігор Шимків. - Завтра мають розпочати пошуки останків Андрія ХімИИяка.

- Який то жаль, що нам не вдалося по-християнськи поховати наших хлопців, полеглих у нерівних сутичках з москальськими антихристами. Вони стільки років лежали у сирій землі просто неба.

- Тепер все буде по-іншому.

- О, дай Боже, дай Боже...

Не було такого села в Галичині, якого б не торкнулася національно-визвольна боротьба. І усюди були жертви, жертви. Та чи не найбільше їх було на Рудківщині в Конюшках. Саме тому Конюшецький осередок Народного Руху України з допомогою Самбірського «Меморіалу» зайнявся цією благородною справою – перезахороненням прахів воїнів Української Повстанської Армії. Очолили цю роботу голова осередку НРУ, колишній політвИИязень Василь Пелех і Дмитро Моспан.

Знайдені трупи звозили до недавно відкритого кургану - могили борцям за визволення України, що виросла на краю села біля Народного дому. Їх привозили звідусіль. Не все це легко давалося. Деякі громадяни, коли заходила розмова про розкопки в їхньому обійсті чи городі, чинили супротив:

- Ще спалахне епідемія, чи кинеться хвороба якась! - чулося від них. Особливо грішили цим члени православної громади села.

Прах двох вояків не вдалося відкопати, бо на місці їх поховання в Рудках вже були побудовані жилі будинки! Та чи не найбільше труднощів було з відшукуванням останків Андрія ХімИИяка. Три дні конюшецькі хлопи і хлопці з осередку Руху та рідні вели пошуки. Все за декілька десятиліть змінилося тут на краю пасовиська. Осунувся берег. Від забудов відступила й дорога. Вона тепер проходила по самій могилі Андрія! Хто міг про це знати, що за півметровим шаром землі лежать його останки. Скільки фір і машин проїхало по його могилі? Скільки часу топтали її худоба і люди?

Хлопи, змінюючи один одного, не припиняли пошуки до пізнього вечора. Ходила вся в сльозах сестра Андрія Катерина. Вона залишилась єдиною в живих з близьких Андрія і все промовляла:

- Невже не знайдуть? О, що то за Божа кара!?

А треба було поспішати, адже на неділю призначено перезахоронення. Вже в районі обИИява опублікована з запрошенням усіх, кому не байдужа доля України, прибути на це дійство.

Хлопи нервувалися. Хтось вже не витримував і кидав лопату, сідаючи на перекур. Лише на третій день старий Іван Ріжчин, саме той до кого приходив в день загибелі Андрій ХімИИяк прийшов до хлопів, що вже так довго порпались навпроти його хати і своєю старечою рукою з палицею окреслив місце де має бути труп.

- Я, хлопці, уважно придивлявся ці три дні з вікон своєї хати, так як це я робив в сорок сьомому, і лише сьогодні згадав, що могила з вікон моєї хати знаходилася якраз навпроти хати Михайла Овчара, що по другий бік села. Ану, хлопці, копніть ось тут, - і він окреслив кавалок дороги своєю палицею.

Першим послухав старого Дмитро Моспан. І як вдало. Прокопавши в два штихи рівчак через дорогу, він натрапив на кінцівки ніг.

- Сюди, хлопці, - позвав Дмитро. - Ось, напевно, його могила.

В цей час якось дивно голосно заглеготіли гуси на пасовиську, неначе радіючи цій удачі. Та їх вже ніхто не чув. Всі взялися за роботу.

Через годину всі кістки Андрієвого праху вже лежали на двох мішках, розложених на березі. Припала до них сестра, обливаючись сльозами. Швидко на цьому місці зібралося багато людей. Їх ніхто не кликав. Всі вони прийшли за покликами сердець, як і тоді, в ті далекі листопадеві дні сорок сьомого. Земля має здатність затягувати свої рани, заростати травою, розчиняти в собі захоронення. А людська памИИять - ні!

Катерина просила, аби всю землю, що огортала Андрієве тіло, забрати на цвинтар, щоб зліквідувати це прокляте місце на дорозі, де він стільки років спочивав. Та представник районного «Меморіалу» порекомендував:

- Цього робити не слід. Хай бачать люди, де закопували москалі наших патріотів. На цьому місці слід поставити березовий хрест і загородку, а дорогу збочити.

Молодь села і жінки мили кістки трупів, що лежали в могилі. Складав їх докупи лікар судмедекспорт з Самбора, розкладаючи по трунах.

На переддень захоронення кількість трупів досягла сімнадцяти. Не всіх вояків вдалося віднайти поскільки всі роботи по перезахороненню проводилися перед і зразу ж після сумнозвісного путчу в Москві і районна прокомуністична прокуратура не давала дозвіл на проведення розкопок на території сусідніх районів, де знаходилися останки загиблих з Конюшок.