Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Що, вуйку, не впізнаєте? - запитав він. - Христос Воскрес!
- Воістину Воскрес! - відповів Іван. - Як своїх не впізнати, тим більше тебе. Ти ж, як фотографія тата. От тільки імені твого не знаю. Батько твій написав, що приїде Мирон або Любко.
- Мирон я, - пояснив він. А потім запитав: - Ви знаєте, за чим ми приїхали сюди, вуйку?
- Питаєш хворого здоровИИя. Ми вас вже три дні виглядаємо.
- Ми сподівалися, що виїдемо вдосвіта і на ніч будемо у вас. Та не так просто їхати влітку нашими дорогами, забитими транспортом і машинами. Прийшлося заночувати під Одесою.
- А що машині бракує? - насторожено запитав Іван.
- Нічого не бракує, але тягне вже не так, як нова.
Захоплений незнайомими місцями, Мирон оглянув все довкола, надовго зупинивши свій погляд на кривій стіні хати від дороги, яка, здавалося, от-от має впасти.
- Ну й діра тут у вас, вуйку! Скільки ми проїхали сіл, а такого не зустрічали.
- Мироне, не ґанджуй наше село, бо є ще гірші. Розповідають, що в Середній Азії, на Кавказі та в Росії, ще не таке можна побачити, - відбивався Іван, ніби захищаючи себе.
- Може, там ще й гірше, не перечу, але ось такого сподівався на Україні нема.
- Василь, - подав Івану руку шофер машини. - Ви знаєте, ці місця дуже нагадують мені Таджикистан, де я служив. Така ж спека, такі степи і балки, тільки звідусіль там видніються високі гори вдалині.
- Ну добре, не будемо про це. Прошу до хати, - запросив Іван гостей.
Вирішили виїхати назавтра зранку аби на другий день бути вже на місці. Все хатнє майно вільно розмістилося на місткому кузові. Поставили близько тридцяти мішків зі збіжжям, що зайняло півкузова. Поряд Христина зложила Дмитрикові та Іванчині книжки, завИИязані у клунок. Бамбетель поставили на кузові посередині. Застелили його матрацами та подушками, де й повинен був їхати Іван з Босіком. Христина з шофером і Мироном мали їхати в кабіні.
Коли кузов був завантажений, всі вирішили присісти перед далекою дорогою.
- Заодно ми з Христиною подумаємо чи не забули щось. Давайте не будемо поспішати, - запропонував Іван.
Для нього покидати вже вкотре насиджене місце було неабиякою справою. Він обійшов довкола свою хату. Зібралися сусіди.
- Прощай, тихий куточку! - вимовив сам до себе Іван.
Він підійшов до сусідів. Подавши кожному руку, він всім казав одне і те ж слово:
- Прощавайте!
Як у кожному селі це було і приємне і, можливо, й неприємне сусідство.
Настав час рушати. Шофер засигналив. Іван швидко виліз на кузов машини. Йому не раз доводилося це робити тут на колгоспних вантажівках.
Він довго стояв у кузові машини, тримаючись за бамбетель. Всім, хто зустрічався, він махав на прощання рукою, озирався довкола, ніби когось виглядаючи.
Машина виїхала за село і коло курятника почала спускатися в балку. Поступово почало зникати село.
Прощавай, Колосівко!
Лише коли село зовсім зникло за горою, Іван присів на бамбетлі, за ніжку якого був привИИязаний його вірний пес. «Босік» сидів і, уважно слідкуючи за господарем, виляв хвостом, радіючи, що вони разом. Це був вже старий, але мудрий пес. Не раз Іван бачив, як він лягав під хатою в затінку акації і поринав у свої псячі думки, забуваючи відганяти навіть мух, що лізли йому в очі. Найбільше подобалось Іванові те, що він ніколи не гавкав без потреби, шануючи, видно, спокій господарів.
Іван погладив його. Очі пса світилися вологою радості.
- Босий, Босік мій, - сказав Іван, потріпавши його по шиї.
Пес зреагував на це і встав на ноги. Та Іван, притискуючи за спину, посадив його під бамбетель. Пес покірно ліг, звісивши морду.
Сонце в цю ранню пору було ще низько над обрієм. На шляху від села жодної людини, лише сиві від пилу будяки та лопухи край дороги. Машиною трясло на розбитій дорозі наче фіру, від чого вона ще дужче дринчала. Так було з півгодини, поки вони не виїхали на шосе, що вело до Одеси.
В Березівці, як їм порадили люди, аби скоротити шлях, вони не поїхали до Одеси, а звернули на дорогу, що вела на Кишинів. Минувши столицю Молдавії, вони повернули на північний захід до Чернівців. Тут вони заночували. Це було недалеко від поста ДАІ, при вИИїзді в місто.
Пізньої ночі на їхню машину хтось дерся. Видно злодії. Та «Босік» виявився на місці. «А Христина хотіла залишити його в Колосівці. Тепер, напевно, змінить свою думку», - подумав Іван, засинаючи вдруге. Він спочатку ніби провалився в солодкий дрімотливий сон, котрий відразу відлетів тільки-но розвиднілось. Хіба можна спати в такому гаморі? Машина одна за одною снували дорогою. Тут зустрічалися машини, що їхали на Тернопіль, Івано-Франківськ та Молдавію. А зліва були Чернівці. Тут вже відчувалася близькість дому.
Вранішня прохолода освіжала лице. Та холодно не було. «Хтозна-кому краще спалось цієї ночі? Чи мені на кузові з «Босіком», чи їм в кабіні машини. Добре, що не дощить», - подумав Іван.
Біля поста ДАІ раптом вискнули гальма якоїсь машини. Іван від несподіванки здригнувся. Він підняв голову і озирнувся довкола. Над ще освітленим містом, хоча на дворі був майже день, висіли кудлаті хмаринки, а зі сходу починався новий день. Все пахло весною і теплом.
Раптом над містом зИИявилася ватага диких качок. Звідки вони взялися в цю рань? Летіли вони низько над покрівлями будинків і було добре чути їх клекіт. Птахи нагадували Іванові його долю, бо вони, як і він, поверталися до своїх домівок з далеких країв. Вони мають дві батьківщини, а його доля весь час полишала однієї. Жити треба зі своїми людьми. І він знову повертається в свої рідні Конюшки, щоправда, не навпростець, як це роблять птахи. Попереду були Івано-Франківськ, Калуш, Миколаїв, Комарно.
Вирішили не заїжджати до сина в Комарно «Ми будемо мати ще час побалакати. Нехай простять мене...» - думав Іван, а в серці було ще більше радості, ніж тоді, коли він повертався з Німеччини. Був і страх. Як то буде далі усе?
Машина швидко бігла по шосе. Населені пункти залишалися позаду і здавалося, що й машина швидше їхала. Все тут довкола дихало чимось рідним і близьким. Після недавніх дощів трави піднялися до пояса, а в Колосівці в цей час починає все вигоряти і в степу залишалися лише, неначе оловИИяні, постаті ховрахів. Деякі ґазди вже зробили перший укіс і навіть поскладали сіно в чепурні копички. На ланах здіймалася догори озимина, все буйнішою ставала бульбатинка. А скільки заводських труб він побачив тепер в Галичині, а під Калушем копри шахт. І есе це на фоні зелених Карпат, що виднілися вдалині. Яка багата наша земля! Це наша гордість. Жити б отут і горя не знати.
За думками Іван не зчувся, як машина звернула з шосе на польову дорогу, що вела до Конюшок.
Іван став на коліна, ніби для сповіді, перед своєю Землею. Ця дорога йому добре відома. Вона запамИИяталась йому на все життя. Цією дорогою його в сорок першому, під Новий рік, відправляли до Німеччини.
ВИИїхавши в село, Іван став на кузові на повний ріст, а машина поволе рухалась по вибитій сільській дорозі. Йому нетерпілося побачити своє житло. А он, напевне, воно. Коло воріт стояв чоловік. Іван не зразу впізнав в ньому брата Йосипа. Він взяв відпустку на цей час, аби допомогти облаштуватися братові на новому місці.
Коли машину майже розвантажили, прибігла Гануся.
- ПекИИму, пекИИму! - забідкалася вона, вітаючись з кими, і ледве не пускаючи сльози. - У мене камениця і я сама в ній, а вони витратили стільки ґрошей на цю хату. Ну ви подумайте собі...
Замість того аби допомогти братові вона заладила одне і те ж. Біля неї вже товпилося пару сусідських жінок.
- Це твій брат Іван повернувся з Росиї, Ганусю? - запитували вони.
Вона лише махала головою і витирала сльози.
- От дурна ти! Брат приїхав, радіти треба, а вона плаче, - дорікали їй жінки.
- Добре вам казати. Ви маєте сімИИї, дітей, а я сама в хаті, як палець!
Лише за обіднім столом в новій хаті Христина вирішила відповісти їй.
- Не плач, Ганусю, ти сама у всьому винна.
- Винна то винна, - погодилась вона, - але пройшло скільки часу, можна було б вже й забути про всі образи і жили б ми тепер разом.
- А якщо ти знову захочеш заміж? Тоді що? - не уймалася Христина. - Куди нам тоді треба буде діватися?
- ПекИИму, пекИИму! Люди добрі, що вона таке верзе? Та мені давно он шістдесятка минула.
- І в такому віці люди сходяться, - втрутився шофер «Колхіди». - Он у нас по сусідству, він відставний офіцер, а жінка вже декілька років як на пенсії і ось недавно справили досить гучну вечірку.
Нова хата Іванові сподобалась. Була не дуже старою, під бляхою. За хатою двадцять сотих города і гарний сад.
- Хто ж його оббиратиме? - Бідкався він.
- Не переживай, трохи ми з драбини поспрятовуємо, а що вище-онуки приїдуть з Комарна зберуть.
На другий день приїхав Дмитро з тестем на власних «Жигулях».
- Чому онуків не взяли з собою? - запитав Іван. - Ми так хочемо подивитись на них.
- Та ми ж просто з роботи сюди. Добре, що недалеко. А онуки ще вам надокучать. За це не переживайте, - сказав Андрій Михайлович.
- Тараса ми відправили в піонерський табір в Карпати, а Гануся вдома з бабцею, - додав Дмитро.
- То вони вже в школу ходять? - поцікавилась Христина.
- Тарас перейшов у четвертий клас, а Гануся поки що вдома. Їй же лише пИИять минуло...
- Боже милосердний. Як летить час! - мало не вигукнув Іван. В цих словах був і смуток, і радість.
Це літо видалось для них цікавим. Десь через місяць по приїзді Іван купив корову в сусідньому Крукавці. Дві години вів її за налигач додому. Буде чим тепер погостити онуків, що часто приїжджали з Комарна. Була садовина різна, а ось тепер і свіженьке молоко, а значить, і сир, і сметана, і масло. Було тепер у нього багато вільного часу, і він все частіше розмірковував про людей, що живуть тепер поряд з ним. Раніше всі жили в безпросвітній темряві, порпалися на своїй землі. Ранком, ледь почне світати, мало не півсела молодих виїжджають на роботу до міста. Хто до Львова, хто в Рудки чи Комарно. Держава нерозуміючи, що творить, сприяла цьому процесу, виділяючи для цього автобуси, вивозячи і привозячи назад дешеву рабсилу. Та все ж нема тут такої нудьги, як там. в Колосівці, коли від безглуздого життя багато чоловіків та й жінок починали пиячити, перетворюючись поступово на «худобу». Тут люди шукають розради в церкві, де священики можуть їх і приганьбити, і сказати, як треба жити.
Іван був твердо переконаний, що тільки знання в поєднанні з вірою у Всевишнього можуть виправити становище. На старості літ своїх він жалкував, що в молодості його батько мало не силою заганяв до школи. Сучасна молодь жорстка і раціональна. Не книжка її цікавить, а більше гроші. От і їдуть наші молоді хлопці будувати ферми чи школи в Росію, добувати газ і нафту в Тюмені, заготовляти ліс і смоли в Сибір... Це все сприяє розвіюванню українського патріотизму і націоналізму. Хіба може бути патріотом той, хто, відпрацювавши на вахті в Тюмені, починає «Штокати і какати!»? Це загублені для України люди. Він не уявляв в подібній ситуації німця чи француза. Та хіба в Німеччині чи Франції хтось думає над захистом своєї мови від когось! Ні. Це ж абсурд якийсь! Люди самі запобігають цьому, бо вони є патріотами на свої теренах. Івана надзвичайно цікавили ці питання і те, що відбувалося в державі. Тому після корови він зразу ж придбав телевізор, купив ризького радіоприймача. Він дуже хотів розібратися в розпочатій перебудові держави, про яку мовилось чи не на кожнім кроці, але майже нічого не робилося.
Тепер, коли машиною приїжджав до нього син з тестем, його хата перетворювалася на дискусійний клуб.
- Ви бачили виступ Горбачова в Ленінграді? - запитав якось ще з порога Іван. - Жодної шпаргалки. А памИИятаєте, як Брежнєв та й інші вожді не могли при виступах очей відірвати від паперів? Нарешті ми маємо достойного керівника держави, якого заслуговує наш нарід. Варта його послухати.
- Не забувайте, тату, хто він такий? В якій партії стоїть? - вишарував Дмитро.
- Та все одно треба віддати йому належне, бо відважитись на це в цій державі не кожен зміг би, - втрутився Андрій Михайлович. - Але ставитись до таких людей треба обережно. Бо хто брехав стільки років, так швидко не може стати іншим. Про це свідчить хоча б Чорнобильська катастрофа. Її приховали віл народу. Свого народу. В черговий раз обдурили його. Ще й першого травня демонстрацію влаштували, в той час, коли діти керівників потайки вивозилися в безпечні райони.
Андрій Михайлович і Дмитро всілися на дивані, а Іван, ніби не знаходячи собі місця, ходив по хаті туди-сюди. Видно було, що ці питання його дуже хвилювали. Тільки похмурий Шевченко спокійно слідкував за усім з портрета, що висів на стіні.
- Як змінився ти, Дмитре, - почав батько. - А памИИятаєш, коли ще в Колосівці ми з мамою розповідали про Німеччину і іноді сперечалися з цього приводу, ти доводив нам розгубленим, що найкраще в Радянському Союзі? А буде ще краще при комунізмі. ПамИИятаєш ті розмови?
- ПамИИятаю, аякже. Та скільки мені було тоді років? Що я тоді міг розуміти? Позабивали нам мізки комуністичною ідеологією в піонерах та комсомолі і мені нічого не лишилось як вірити їм. А коли підріс, трохи пообзирався довкола, а пізніше побачив інший світ зрозумів все, що ви розповідали - правда. Ось в результаті така метаморфоза.
- Добре сину, що ти не вліз до цієї злодійської партії при війську. Прийшлось би тепер виходити з неї, а люди дивилися б на тебе скоса.
- Так як мені зараз треба думати, як залишити її, - втрутився Андрій Михайлович. - Якби ви знали, як це мені все набридло. Не хочеться бути завжди слухняним учнем, що тремтить перед своєю партією.
- Сьогодні, коли ми вільно можемо говорити про все, потрібно обИИєктивно оцінити всі події, без пошіптування, що відбувалися у нас за більше як за пИИятдесят років. - Іван зробив паузу, ніби вирішив відпочити, а згодом продовжив: - Хоч я, хлопці, безграмотний хлоп, та здається мені, що у всьому, що відбувалося, винна ця партія, а значить, і люди, що були в ній.
- Звичайно, тату, - підтримував батька Дмитро. - Все, що творилося виконувалося під керівництвом комуністичної партії. Партія - це і вожді, і табори, і застій, і колективізація, і голод... А тепер ось перебудова і знову на чолі партія! А нам потрібні не комуністи, а гарні економісти.
- Так, межі блюзнірству у цих людей немає. Вони розвалили державу, а тепер оголосили перебудову, як вихід зі становища, - сказав Андрій Михайлович.
- Завдання демократичних сил зараз полягає в тому, щоб вибити цей козир з їх брудних рук. Бо не має права очолювати перебудову той, хто до неї привів, - підсумував Дмитро.
- А по-моєму, не правильно ти міркуєш, Дмитре, - почувся старечий голос батька. - Треба дати їм цей останній для них шанс. Не сумніваюсь, що вони цим остаточно б себе поховали.
Дмитро не відчував у словах батька своїх думок і ладен був сперечатися.
- Ні! І ще раз ні! Ми не повинні допустити до цього. Своєю брехнею вони знову напустять нам тумана і далі у нас пануватиме комуністична диктатура, тобто брехня. Вони ж увесь час обманювали не тільки нас, а й себе також.
- Ну що ми все про політику, а забуваємо про життя мирське. Краще розкажи, Іване Дмитровичу, - Андрій Михайлович вперше назвав так Івана, - як живеться на новому місці?
- Ви маєте рацію. Події останніх місяців, перші мітинги під нашими національними символами затьмили все і, напевно, не тільки для нас, а й для усіх людей України, що вболівають за неї. - Іван нарешті присів на крісло. - А ви розкажіть, як онуки навчаються? Як жінки? Щоб на празник Дмитра були у нас разом з ними.
- Жінки як жінки, Іване. Вони завжди мають роботу. Навіть у неділю. До речі, твоєї Христини теж чомусь нема серед нас.
Іван погоджувався з Андрієм Михайловичем, помахуючи головою.
- А щодо онуків, тату, - втрутився Дмитро, - то вони готуються через декілька днів йти до школи. Тарас в девИИятий клас, а Гануся в четвертий...
Влітку вони любили посидіти в садочку перед хатою, під крислатим горіхом. Його духмяний запах настроював на спокій. Андрій Михайлович часто відмовлявся від пропонованого крісла чи розкладачки, а лягав під ним на траву.
- Люблю, щоб все на природі було по-природньому, - пояснив він.
У вихідний день вони засиджувалися тут. Іноді тут й обідали. Андрій Михайлович любив скуштувати Христининих тістечок, які вона передавала онукам. При цьому він не забував її похвалити за кулінарні здібності.
Коли сонце починало сідати і тіні в саду ставали рідшими, вони прощалися.
- Свій дім миліший, своя печаль дорожча, - любив повторювати при цьому Андрій Михайлович.
Все було так мило. От тільки пес, як скажений, рвався з цепу. Він ніяк не міг усвідомити, що це свої і так не гоже їх проводжати.
- Ну й злий же в тебе пес, - говорив Андрій Михайлович, - Таких ще не бачив.
- Степовий. Там всі такі злі. Саме тому я його взяв з собою. - Іван дав команду: «Босік, до буди!» - і той, скиглячи і понуривши голову, йшов туди, куди його послав господар.
- Він міг би, звалити людину, якби його відвИИязати?
- Хтозна? Може, це тільки на ланцюгу він такий сміливий, а відпустиш його, а він прибіжить до вас, обнюхає, та й почне лизати...
Прощалися вони, обнімаючись і міцно потискуючи один одному руки, ігноруючи непривабливі чоловічі поцілунки, що їх так уміло рекламував з екранів телевізорі недавній генсек. Лише руку Христині Андрій Михайлович цілував завжди. Всі знали чому він так робить.
Перші мітинги, що пройшли під синьо-жовтими прапорами у Львові та й інших містах і селах Галичини, наробили багато гамору серед людей. «Хто на таке міг сподіватися ще рік-два тому?» - запитували один одного при зустрічі. Деякі оратори швидко здобували популярність і вже були відомі усім. Окремі, найбільш гострі виступи їх, розмножувалися і ходили поміж людей неначе листівки.
Та чи не найбільшою популярністю і повагою користувалися виступи лікаря з Червонограда Степана Хмари. Один з його виступів Дмитро носив біля себе, як програму дій.
Деякі частини цього виступу він памИИятав.
«... По всій Україні в результаті Чорнобильської катастрофи і екологічного занепаду швидко збільшуються цвинтарі, скорочується вік людей. Український нарід майже перестав співати.
Чому так сталося? Хто винен у цьому?
Народ добре знає, хто це зробив і хто у цьому винен. Знає їх диявольського батька - Леніна, засновника найбільшої і наймерзеннішої в світі державно-політичної мафії.
Так, товариші комуністи, ваш ідол впав і вже ніяка сила його не підніме. Марно потрачені міліярди, ніхто не верне. Хіба що можна зменшити дефіцит паперу, переробивши тисячі тон макулатурної ленініани.
Моторошно стає за тих рептилій, що нізащо не хочуть підняти голову від корита і роздивитись довкола.
Мерщій вставайте на коліна перед народом і просіть, просіть прощення. Поверніть народу награбоване в нього, та йдіть на всі чотири сторони по-людськи заробляти кусок хліба.
ПамИИятайте, нелюди: вже скоро гряде суд народу!
І воздається вам за те, що заслужили!»
На один з перших Львівських мітингів вийшло і декілька комуністів зі своїми серпастими і молоткастими прапорами. Що зчинилося, коли публіка їх побачила, трудно передати.
- Хіба не ваші прапори?! - кричали звідусіль. - Ваші прапори повинні бути червоно-сірими!?
- З якої це рації. Що ви верзете? - чулося у відповідь.
- То краще розкрийте свої сліпаки і ви забачите, що комуністи це ж суспільна агресивна сірість! Бо ж хто йшов до тієї партії - дурні та карИИєристи!..
Так поволі й позникали червоні фани на мітингах.
Якось непомітно промайнуло пекуче літо 89-го. Настала осінь - пора збирання врожаю. Його збирали не тільки в полі, а й на політичній арені. Вслід за створеним товариством української мови ім. Шевченка, була створена політична організація Народного Руху України за перебудову. Або просто Рух. Рух, рух, рух - в усьому. Ці слова були в кожного на вустах. Рух - це коротке слово, ніби постріл, було тепер чи не найземнішим з усіх знаних до цього часу.
Дмитро ще весною з Марійкою записалися до Товариства «Просвіта», а ось тепер він і член НРУ.
- А що означає це слово Рух? - поцікавилась теща, вчувши, що Дмитро став його членом.
- О, це дуже просто, мамо, - пояснював Дмитро. - Рух розшифровується, як «рятуйте Україну хлопці!..» А ще я добре запамИИятав пояснення шкільного вчителя фізкультури, яке значення має рух в нашому житті. Без нього перестало б усе існувати. З цього приводу вчитель розповів нам таку притчу. Молода вчителька мови З їх школи поверталася в неділю ввечері з сусіднього села, що було за вісім кілометрів. В дорозі її застала заметіль. Мороз посилився. Щоб не замерзнути вона почала шукати затишне місце під скиртою, що була неподалік. Запхавши охололі руки в солому, вона неначе зігрілась Так перечекала негоду. Але це їй дорого коштувало. Вона залишилась без кінцівок пальців на руках і ногах. От якби вона рухалась весь час, бігаючи або ходячи довкола скирти, все було б по-іншому. Адже тільки в русі був її порятунок. Ось така ж ситуація зараз і в нашому суспільстві. І знову тільки Рух здатен змінити все на краще.
У вересні проходила Міжрайонна конференція МРУ, делегатом якої був Дмитро. Там він був обраний членом проводу Комарнівського відділу НРУ. Тепер він ще частіше став бувати у вільнодумному Львові, звідки й почалася перебудова на Україні. Забігав в штаб НРУ на проспекті Шевченка і довго блукав по львівському «Гайд-парку», що розташувався на «стометрівці». Жадібно перечитував самвидавські матеріали, накупляв купу газет та значків національної символіки і повертався самбірською електричкою додому.