Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

Найбільше росло всюди яблунь. Від цього нерідко можна було почути - яблуневий рай. Та для декого цей рай ставав адом.

На Ютербогському танковому полігоні трапився якось трагічний випадок. Під час нічного водіння танків один з двох братів-близнюків, що були в одному екіпажі, заліз до одного німця в сад за яблуками. Нарвавши яблук повну пазуху, він почав злізати з дерева, а німець з собакою тут-як-тут. Коли хлопець почав втікати, німець відпустив собаку. Той швидко догнав і звалив його. Розлючений, напевно, не менше собаки, німець розпоров солдату живіт і всі яблука, що були за пазухою, позапихав йому туди, викрикуючи:

- І коли ви вже нажеретесь, свині руські ?!

Закінчилось нічне навчання і всі танки, крім одного, стояли на «приколі». Це брат шукав брата.

Знайшовши його мертвим з повним животом яблук, він, не роздумуючи, повів свій танк на будинок того жорстокого німця і не повернувся в гараж поки не зрівняв його з землею. Не один рік цей випадок був темою розмов. Таке могло трапитися лише в джунглях, де панують нелюдські закони. І перше, і другу ++ це звичайно велике лихо, але виною тут низька культура, невихованість і низький моральний дух совєцької армії.

Не можна говорити, що німці всі такі бузувіри. З Дмитром ще на першому році служби трапився випадок зовсім іншого роду. Якось, стоячи в очепленні стрільбища, він робив обхід. Тільки-но дійшов до перехрестя лісових доріг, як побачив на узбіччі чотирьох німців. Одного мужчину і трьох жінок. Вони прорубували лісовий масив і присіли пообідати. Побачивши солдата, вони почали сміятися з цього «опудала» з автоматом. Що й казати, дуже незграбними виглядали наші солдати у формі. Одна з жінок запропонувала Дмитру яблук. Вона встала на ноги і, простягаючи на долонях три великих яблука, по-німецьки просила:

- Немен зі ді Апфель. Бітте, бітте...

Що означало «Візьміть, ці яблука. Прошу, прошу...» Він зрозумів це. Яблука, здавалося, пахли чи не на увесь ліс. Та підійти і взяти їх Дмитро не наважився, бо це було б грубим порушенням статуту варти. А слова цієї симпатичної німки були такими щирими.

Одного разу, коли Дмитро заступив на бойове чергування, було парко. День був на рідкість погожим і добрим. Ні вітру, ні хмар, а на далеку синь неба лягла спека. Солдати, що йшли повз вікна казарми з автопарку роздягалися на ходу до пояса. Дехто йшов на спортивний майданчик і там «крутив колеса». Радіоприймачі, що були на звИИязку з групою військ в НДР, з армією і з бригадою тихо шурхотіли на настроєних хвилях. Збоку, трохи-далі, стояла радіостанція Р-125, якою підтримувався звИИязок з дивізією. Вона рідко була в дії, бо з-за ненадійного звИИязку, скоріше і зручніше було їхати до дивізії, яка була поруч, ніж звИИязуватися по рації.

Засидівшись, Дмитро встав і підійшов до вікна. Перед ним невеликий плац, на якому щодня вишиковувався дивізіон, а далі високий паркан за яким казарми вже іншої частини. Раптом з-за чорних хмар почало темніти і перші краплі дощу впали на шибки. Почало гриміти. Блискавки розсвічували пасмами небо. Через декілька хвилин темна завіса дощу відгородила, здавалося, все від найближчого паркану. В цей час Дмитро ледь вхопив позивні свого дивізіону. Це була бойова радіограма зі штабу армії. Все йшло нормально. Дмитро підстроївся приймачем на хвилю і почав записувати групами цифри. Десь посередині радіограми грім, неначе навмисно, гримнув прямо над дахом казарми. Приймач, здавалося, не витримає цього розряду, Дмитро примружився. Коли радіограма закінчилася, він сподівався, що за другим разом, коли текст радіограми повторюється, щоправда, з більшою швидкістю, прийняти пару груп посеред радіограми, що «вибив» грім. Та майже на цьому місці трапилося те ж саме. Три, чотири групи цифр залишилися неприйнятими. «Що робити?..»

Дмитро швидко набрав номер телефону шифрувальника - секретника єфрейтора Ігоря Горбаля.

- Ігор, ти бачив, що тільки-но творилося? Як я не старався, а ось декілька груп посередині радіограми не вхопив. Може, щось вдасться зліпити по тексту. Ти постарайся там, - попросив Дмитро.

- Добре, - погодився Ігор, - щось зробимо.

Та не пройшло й десяти хвилин, як Ігор, повернувши радіограму назад сказав:

- Це радіограма бойова, про найближчі військові навчання, і я нічого не можу тобі, Митя, зарадити.

Дмитро поставив час прийому радіограми, доповів про прийом радіограми в штаб армії в Еберсвальде і віддав її оперативному черговому майору Галімзянову.

Тієї ночі Дмитро навіть очей не примружив на чергуванні. Весь час думав, що йому буде за пропущений бойовий сигнал? Напевно, «губа»? Він ще ні разу туди не потрапляв. А що то за солдат, що не побував на гауптвахті? Це все одно, що солдат без зброї. Він трохи себе заспокоїв, і після здачі чергування не пішов в їдальню, а прямо в казарму. Приліг на своєму ліжку і почав чекати.

Чекати довелося недовго. Черговий по батареї повідо­мив, що його вимагають в стрій дивізіону.

Тільки він став у стрій, як черговий по частині майор Щербаков дав команду:

- Сержант Кардаш, выйти из строя!

Дмитро вийшов і повернувся до строю.

- За пропуск сигнала во время боевого дежурства сержанту Кардаш объявляю пять суток ареста! Стать в строй!

- Есть! - відповів Дмитро і повернувся у стрій.

Через декілька хвилин з-за рогу казарми показався командир дивізіону підполковник Шмельов. Черговий по дивізіону доповідає йому все, що сталося під час чергування.

Привітавшись з дивізіоном, командир знову викликає Дмитра зі строю. Коли той вийшов, оголосив:

- За пропущенный боевой сигнал во время боевого дежурства сержанту Кардаш снимаю ранее наложенное взыскание...

Тут у Дмитра мало волосся дибом не стало. «Невже ко­мандир його виправдає?» Та марні були сподівання, бо далі прозвучало:

- ... и объявляю десять суток ареста!

- Можете пока отдыхать, - сказав Дмитру черговий по частині.

- Есть! - відповів він і поплівся в казарму. Та побувати Дмитрові на «губі» не довелося. За хорошу службу його видно пожаліли, а для годиться, якось старшина батареї Плюта звернувся до нього:

- Митя, завтра я тебе отвезу на «губу». Собирайся.

- Поздно, товариш старшина, месячный строк истек и приказ об аресте уже недействителен.

Старшина тільки в потилицю почухався і засміявся, мовляв, повезло тобі.

А одного разу на чергуванні стався випадок, який міг багато коштувати Дмитру.

Була пізня осінь. В цю пору у цих місцях часто ідуть дощі, або спускаються на землю тумани. Ось і в той день зранку все овив густий туман, а вже ввечері, коли Дмитро заступив на чергування, пішов дрібний дощ. Надворі було вогко і холодно. Дмитро вгрівся у своїй шинелі так, що й неохоче було йому вставати. Була субота. Завтра вихідний день і тому більшість офіцерів з сімИИями відпочивали в сімейному колі або їхали куди-небудь на екскурсії. В такі дні рідко хто приходив перевіряти перебіг чергування.

Наближалася північ. Дмитро мляво потягнувся, розминаючи застиглі мИИязи. Сумно було дивитися на шибки, по яких снували потічки дощу. Ну. й погода! У непорушному повітрі завмерло засохле листя дерев. Тільки високій темно-зеленій сосні, що стовбичила поряд, це було до лампочки! Все було спокійно. Похрапував за стіною оперативний черговий по частині майор Парсенадзе. Дмитро включив резервний приймач і настроївся на хвилю радіо «Свобода» аби послухати останні новини зі світу. Він любив слухати гострі і обИИєктивні передачі цього радіо. Раптом у двері хтось постукав. Поставивши навушники на стіл, Дмитро пішов відкривати. «Напевно, хтось з хлопців прийшов?» - подумав він. Та до апаратної зайшов начальник звИИязку дивізіону майор Мелешкін. Говорили солдати, що він любив несподівано робити обходи «своїх володінь» напередодні вихідних днів чи свят, з метою перевірки несення службою звИИязку бойового чергування. Був він завжди чисто виголений і по-військовому красиво одягнений. Ходив розмірено, не прискорюючи крок. Одним словом такий собі військовий фраєр.

- Ну и денёк! - бридливо сказав він. Дмитро погодився та продовжував, виструнчившись стояти.

- А как слышимость? - раптом запитав майор і, підійшовши якраз до резервного приймача, що був настроєний на радіо «Свобода», взяв послухати навушники.

Дмитрові зробилося якось не по собі. Його погляд тепер став дитячо-розгублений. Випадок неординарний - сержант радянської армії на бойовому чергуванні слухає ворожу радіостанцію! Ось тепер вже, напевно, дисбату не минути!.. Думки швидко змінювались в голові Дмитра, і він мучився в них.

Майор слухав з задоволенням, як здалося Дмитру, а потім спокійно поставив слухавки на стіл і, попрощавшись, вийшов з апаратної.

«Ну, й завтра буде! - подумав Дмитро. - Знову покличуть у стрій, а там відправка на відсидку до Союзу. А може, він не зрозумів, що це радіостанція «Свобода», бо ж передача йшла по-російськи?» - заспокоював вже себе Дмитро.

Та не міг не здогадатись, бо кожне слово їх передачі це удар по комуністичній системі, якою керують, як вони казали, «квадратноголові», що першими у світовій практиці запровадили партійну панщину.

Декілька днів Дмитро ходив сам не свій від побоювання та гніву. І чому він тоді не повернув рукоятку приймача на іншу хвилю? Забув, чи не вистачило сміливості? Пропав настрій, став нездоровим сон, пропав апетит. Дмитро тепер все частіше пропускав тренування гімнастикою, трохи осунувся. Він любив тепер блукати по військовому містечку поміж високих тополь і ясенів і думав, думав.

Та минав день за днем, а його ніхто не чіпав. Через місяць, звИИязківці виїхали на навчання і майор Мелешкін, після їх закінчення перед строєм оголосив йому, разом з іншими солдатами, подяку і Дмитро зовсім заспокоївся. А коли розповів про цей випадок своєму товаришу Ігорю Попадюку, той, розсміявшись, мовив:

- Та ж він сам слухає радіо «Свобода» щодня! Як же він за це посмів би тебе карати. Ні, я завжди говорив і буду говорити, що майор Мелешкін - своя людина!

- Я, Ігоре, більше переживав за свою відпустку додому. Адже знаєш, як вирватися звідси важко. То бундесвер затіяв якісь маневри чи навчання - «Не пущать!», то якісь провокації на кордоні - знову теж саме.

- А тепер, Мітя, не переживай. Якщо вже Мелешкін оголосив тобі за навчання подяку і тобі присвоїли кваліфікацію радіотелеграфіста вищого класу, відпустка тобі забезпечена.

І, дійсно, напередодні дня Перемоги йому дали відпустку на Батьківщину. Скористатися якою вдалося лише восени.

Влітку відбулися чотириденні навчання з великими нічними маршами і бойовим розгортуванням кожного дня на нових позиціях. Ці навчання забрали багато сил. Фактично, не було коли зліпити докупи вії. Можливо, саме через це в їхній батареї під час чергового маршу сталася автомобільна аварія. Машина-заправник, керована, тільки-но призваним, молодим водієм Володею Тарасенко, перевернулася на марші в кювет. З результаті цього водій зламав собі два ребра і ключицю. Ледве витягнувши його з кабіни, швидко відправили до найближчого населеного пункту, який тільки-но минули. Це було невелике село будинків на сто, з назвою Гросляйтен, що розташувався вздовж асфальтівки.

Через тиждень Дмитро поїхав з хлопцями провідати невдаху. Гросляйтен видався за величиною звичайним селом. Тоді на марші вони не могли його оглянути бо було темно та й часу не було. А ось тепер, вийшовши з автобуса всі вони були в захваті від навколишньої місцевості. З обох боків дороги тротуари неначе у місті. Коло кожного будинку деревИИяні постаменти під брамами. На них ставлять привезені продукти чи речі, замовлені у місцевому магазині.

Недалеко виднілася річка. На її березі були засмаглі люди, що купалися, каталися на човнах. Більшість з них були діти та підлітки. Хотілося підійти до них, посидіти на березі сріблястої річки, що своїм руслом звивалася ніби змія. На протилежному березі росло декілька старих верб, які використовувались хлопчиськами для пірнання у воду. Товсте їх коріння вилізло з-під землі і звисало над водою. Деякі корінці були занурені у воду. Хлопчаки бралися за них і, підтягуючись, вилізали на берег. Трохи далі за течією, на великій заводі, ріс очерет впереміжку з лататтям, жовті квіти якого були видимі аж звідси.

Дмитро, впившись очима в цю картину, не міг відірва­тися від неї. Все це трохи нагадувало Колосівський ставок з болотяною водою. «Все, майже, як у нас, - подумав він. - Тільки все тут було якесь інше, чистіше і лагідніше».

- Мітю, ти що не йдеш з нами? - запитав старшина Плюта, що був за старшого. Родом він був з Вінниччини і добре володів українською мовою.

- Іду, Іду! - швидко крикнув Дмитро і подався за ними.

Лікарня була розташована в глибині великого двору, обсадженого великими деревами, що захищали її від шуму з дороги. Була вона двоповерховою у вигляді розлогого квадрата з невеличким внутрішнім подвірИИям. Все тут було таким вичищеним, що нагадувало військовий автопарк чи містечко в переддень атестаційної перевірки, коли іноді доводилось навіть підфарбовувати зеленою фарбою пожухлу, або притоптану технікою траву. Тут обходилися без цього.

Санітарка - жінка в білому, одержавши дозвіл лікаря, повела відвідувачів до палати. Перед входом в довгий коридор стояв низький деревИИяний короб, в якому губка обмотана в ганчірку. Кожному з них запропонували ретельно витерти черевики, і лише тоді вони зайшли в коридор.

Кожного цікавило, як тут обслуговують нашого сол­дата, якого часто-густо називають «окупантом». Вимальовувалися картини одна чорніше іншої. Та, зайшовши в палату, що виблискувала чистотою і білизною, вони побачили усміхненого Володю Тарасенка, «закутаного» в гіпс. В палаті він лежав один. Сусіднє ліжко пустувало. З побаченого можна було зробити висновок, що у нього все нормально, що й підтвердив Володя, який на запитання старшини:

- Ну, як тобі тут?

Сміючись, показав лише великий палець.

Всі вони посідали на крісла, три з яких донесла санітарка. В палаті на деякий час запала тиша. Погляди всіх тепер зосередилися на Володі, що лежав на ліжку. Кожен щось згадував своє, та усіх їх вразила тутешня обстановка. Хтось навіть вже й заздрив, що ніколи не вдасться полежати в таких апартаментах. Збоку на стіні була панель з кнопками, для звИИязку з лікарем чи сестрами, поряд визирала рукоятка важеля, яким хворий регулював своє положення на ліжку. Ледь уловлювався звичний запах лікарні.

- Да-а... - затягнув старшина. - Я перший раз в їхній лікарні. ПамИИятаю, коли я ще зламав собі ногу, впавши з горіха, так мені прийшлося два тижні валятися в коридорі на розкладачці поки в палаті місце звільнилося, а тут таке роздолля.

- Я, товариш старшина, й сам дуже переживав спочатку, коли мене везли сюди і залишили тут самого, - почав Володя. - Побоювався. Чого доброго почнуть чинити наді мною якісь неподобства. Та все обійшлося. Я кричав від болю, коли транспортували і накладали гіпс, а санітарка все втішала мене, а тепер кожного дня стежить за мною немов рідна ненька.

- Ну і добре, що ти сюди потрапив, - сказав старшина. - У нашому госпіталі тобі прийшлося б тугіше!

Лікуючого лікаря, з яким вони хотіли поговорити, не було, молода медсестра, що зайшла до них в палату, заспокоїла, сказавши тільки:

- Гут, гут!

Мовляв, не переживайте, все йде на поправку.

Виходячи з лікарні, вони немов би стали на деякий час німцями і прощалися вже по-німецьки:

- Данке, данке шьон! Ауфвідерзеен!..

А Володя Тарасенко з задоволенням почав хрумкати принесені яблука і розглядати привезені хлопцями книжки та журнали.

По дорозі в, частину Дмитро все повертався і повертався подумки у лікарню. Все, що він там бачив, дуже нагадувало йому розповіді матері про лікарню, де він народився. «Виходить, вона правду говорила, - роздумував Дмитро, - а я з нею все сперечався, доводячи, що в Радянському Союзі чи не найкраще у світі!» А тут він сам побачив все своїми очима. Разюча контрастність спостерігалась у всьому і це відкрило йому очі на світ.

«Який же був я дурень, що не вірив батькам, - подумав він, коли автобус повернув до їхньої казарми. - І все це на виду. Тільки сліпець, або стопроцентний дурень може цього не побачити».

Як і було домовлено, Дмитро раз в місяць писав додому листа. Розповів все про службу, про все, що бачив тут. Запевняв батьків, що після армії він буде вже зовсім іншою людиною. А з дому у відповідь летіли звістки про колосівські новини, про їхнє життя-буття.

Та один лист дещо стривожив Дмитрика.

Писав батько, що мати ледве не потрапила в неприємну халепу. Приїжджі злодії з Донбасу, поселившись в Григорівці, темної осінньої ночі, коли в клубі крутили кіно, а движок на вулиці дринчав на «всю Ивановскую», вони, завісивши білим простирадлом стіну магазину, що стояв перед клубом, під шум движка пробили у стіні діру і викрали речей на декілька тисяч карбованців. Все вкрадене вони винесли в степ за Кавказом і закопали в землю. Через два тижні приїхали підводою за крамом вночі. Молоковоз з Крисова, що по­вертався додому з Колосівки, побачив гурт людей у степу при місячному сяйві. Замельдував про це в міліцію. Через день злодії були спіймані.

Коли їх приводили для слідчого експерименту до магазину, хтось з людей сказав:

- Вони заходили до Кардашів, і Христина давала їм воду пити.

Ось тут і почалося. Почалися допити батьків. Більше тягали Христину. Її декілька разів викликали в район на допити. Писала вона кожного разу пояснюючі. Тільки зрозумівши, що це просто випадковий збіг обставин, подорожнику хіба не даш води, коли він попросить, залишили її в спокої. А тривало це декілька місяців. Та чесному, як мовиться в народі, усюди честь і Христину більше не чіпали.

Коли Дмитро приїхав у відпустку додому, він поцікавився:

- Чи не били, мамо? Бо вони уміють над слабшим знущатися.

- Не били, але думали, що я, можливо, співучасниця тієї крадіжки.

Найбільше Дмитра вразила Іванка. Вона, якось непомітно, стала зовсім дорослою дівчиною. Як-не-як почала ходити у сьомий клас. Тепер вона любила постояти біля дзеркала, вдягаючись у свої найкращі сукні, від чого ставала ще вродливішою. Куди поділися її розсипані по обличчю веснянки? А сірість обличчя? Одного разу, наводячи біля дзеркала останній лоск9вона зустрілася з поглядом матері:

- Ти куди зібралась? - запитала мати.

- На репетицію танцювального гуртка до школи. Ми ж на жовтневі маємо виступати в Кутузах і Крисові.

- Тільки після репетиції одразу додому. Щоб ніде не валанцалася, - наказувала мати.

- Я з нею піду, мамо, і все проконтролюю, запропонував Дмитро. - Заодно й школу провідаю.

В цей час до хати увійшов батько. Він невдоволено оглянув Іванку і сказав:

- Дивує мене одне, Христино. Навіщо дозволяєш вдягати їй такі дорогі плаття. Їй ще зарано ходити в такому по вечорах.

Іванка вередливо надула губи.

- Якщо тобі, тату, шкода, я піду в шароварах, заявила вона.

Батько, нічого не сказавши, грюкнув дверима. Він відчував, що у нього вже доросла донька. Та хіба настільки? Іван любив дисципліну і якомога ретельніше намагався тримати її в своєму домі. Іноді настільки завзято, що Христина казала, що це кавалерійська дисципліна!

Після повернення в частину Дмитру, якось несподівано, запропонували вступити до лав КПРС.

«І це після того як я пропустив на чергуванні бойовий сигнал, а потім слухав разом з начальником звИИязку дивізіону радіо «Свобода»?!

Він думав, що це розиграш. Та коли хлопці в батареї почали писати заяви, задумався, що робити? Він розумів, що вступивши в партію, він одержить цілий ряд привілеїв. І в інститут, про який він мріяв, легше буде поступити, і з роботою легше, і просування по службі простіше. Це було дійсно так. А тут ще, видно, план накинули військові з Москви.

- Подавай, Мітя, заявление пока не поздно. В армии в партию поступить - раз плюнуть, а на гражданке придется в очереди постоять. В батареє остался только ты и єфрейтор Струков, - умовляв парторг батареї старший лейтенант Нестеренко.

- Я ещё подумаю, товарищ старший лейтенант.

- Ну? Думай, думай. Время ещё єсть.

Думаючи над цим, Дмитро нічого кращого придумати не міг, як написати про це батькові. Як він зарадить, так і зробить. Та батько нічого конкретного йому не відповів, але наголосив: «Ти знаєш наше ставлення до цього. Ось і дій!» Більшого батько написати не посмів.

Відношення те він знав дуже добре. Тепер його ставлення до цієї партії все більше зближувалося з вітцівським. Але треба було думати про своє майбуття. Чи не завалять мене при вступі до інституту? Бо, як це так, вся батарея партійна, а він як відступник», - думав Дмитро.

Та, як не уговорювали його вступати до лав партії відмовився, придумавши мИИяку відмовку:

- Ще до партії я не доріс. Ще встигну поступити.

Парторг, звичайно, був незадоволений цим рішенням, тим більше сержанта, бо вже, напевно, уві сні бачив всю батарею партійною. А це ж, можливо, вперше у всій групі військ в Німеччині. Це ж слава на всю армію! Дострокові звання...

У квітні всіх начальників радіостанції дивізіонів зібрали на тижневі збори з метою підвищення кваліфікації до бригади, де стояв перший дивізіон. Це неподалік містечка Рюдерсдорф, на схід від Берліну в глухому лісі.

Надвечір, коди вже сідало сонце, їх шестеро на чолі з старшим лейтенантом Соломіним, відвезли на залізничну станцію. Через годину вони сіли на пасажирський поїзд, що прямував з Магдебурга до Франкфурта - на - Одері. Він огинав з півдня Берлін. Їм треба було зійти на станції Еркнер, що в його пригороді. Туди мала прибути машина з бригади і забрати їх.

Поїзд їхав долиною. Поряд, часом перетинаючись з залізницею, йшла шосейна дорога та текла річка. Було видно, що долина була зручною для всіляких комунікацій. Через кожні два-три кілометри були селища і містечка, але поїзд зупинявся не всюди. Місцями ряди чепурних червонодахих будинків тіснилися до колії і коли кинути поглядом вздовж руху вперед, було враження суцільного поселення. Все тут мало привітний вигляд. Та скоро стемніло і темрява огорнула все навкруги. У вагоні було включено яскраве денне світло. Дехто з хлопців від незвичності почав мружитись, а ззовні, напевно, поїзд виглядав неначе світлячок в нічній темряві. Вагон був майже заповнений пасажирами. Більшість з них були чомусь жінки. Вони були захоплені своєю справою: хтось читав книжку чи газету, хтось пильнував пустотливих дітей, інші вели нескінченні бесіди між собою. Їхали мовчки, слухаючи звідусіль німецьку говірку.