Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

Та ось, коло них сіла жінка з онуком. Виявилося, що вона трохи знала російську мову. Німкеня аби відповісти онуку на всі його «Чому?», зверталася до солдатів за допомогою. Все це виглядало трохи кумедно, бо вимовляла вона деякі слова з таким акцентом, що приходилось їм гуртом все зИИясовувати. Та незважаючи на це, ніхто з неї не сміявся. Дехто подумав: «От би нам так знати німецьку мову, як вона знає російську».

Запитання сипалися одне за одним і були самими різними. «Куди їдете? Ви з Червоної Армії? А скільки вам років? Де живете? З чого стріляєте?..»

Несподівані, а іноді й смішні, запитання розкули солдат. ЗавИИязалася невимушена розмова. Навіть невдоволений Соломін приєднувався час-від-часу до неї. Він слідкував за тим, щоб солдати не говорили чого не слід.

Біля опівночі вони зійшли на станції Еркнер. Зайшли в приміщення невеличкого вокзалу. Порожній в цей пізній час, він виглядав доволі просторим. Вийшовши на вулицю з вокзалу, вони, вглядаючись в темряву ночі, вишукували машину, що мала чекати їх. Та довкола не було ні душі.

- Тьфу! - сплюнув зі злості старший лейтенант Соломін.

Вони повернулися в зал, де стояло декілька деревИИяних лавок. Вмостившись на них, розраховували перебути тут до ранку.

З працівників вокзалу була лише одна жінка у формі з плетеними пагонами. На голові у неї був неначе генеральський картуз. Все їй було до лиця. Хлопці почали гадати, кого вона більше нагадує, чи Наполеона, чи Суворова?

Злий Соломін вирішив будь-що додзвонитися до частини, що знаходилась в шести кілометрах звідси. Німка, яка виявилась черговою по станції, приємною німецькою говіркою дозволила скористатись телефоном.

На другому кінці ніхто не відповідав. Так тривало хвилин з десять.

Соломін вийшов, викурив сигарету і знову заходився дзвонити. Та все марно.

Бачучи роздратованість офіцера, німка сама почала набирати номер. Через деякий час вона раптом сказала:

- Аль моментен...

Зайшовши до свого кабінету, вона почала дзвонити.

Здивуванню солдат не було меж, коли через хвилин пИИятнадцять до вокзалу підИИїхало два джипи армії НДР. Офіцер, що вийшов з першої машини, попрямував до чергової по вокзалу і, переговоривши з нею, запропонував солдатам сідати в машини. Мовляв, ми вас підвеземо.

Коли всі були в машинах, шофер першої з них, де був Дмитро, ніби зі злості, так натиснув на газ, що аж мотор застогнав, а за машиною зИИявилася густа смуга диму.

Вони виїхали на лісову асфальтівку, що була в оточені високих дерев. Від світла замаскованих фар, здавалося, що довкола гори, а насправді це була рівна вузька лісова дорога. Таких багато в галицьких лісах, з несподіваними поворотами і наїждженими коліями від автомобільних коліс, що виразно проступають в темряві. Здавалось, машина не їде, а летить.

Не встигли вони обмінятися з німцями й декількома найдоступнішими фразами, як попереду зИИявилося щось схоже на білу стіну будинку. Це був паркан військової частини.

Було вже по другій годині ночі, коли джипи загальмували біля «КПП».У вікнах світилося, а довкола проступала непроглядна темінь і тиша. Їх тут, як видно, не чекали.

Подякувавши німцям за допомогу, вони поспішили до КПП, а джипи, заревівши ще сутужніше, швидко зникли в темряві ночі.

- Кто? - запитав хриплим голосом хтось на стук.

- Свои. «Эдельвейс», - озвався Соломін.

Двері відчинив заспаний капітан. Незважаючи на суб­ординацію, Соломін зразу ж накинувся на нього:

- Товариш капитан, почему не выехали за нами на станцию? - запитав він.

- Я ничего не знаю. Никто мне не давал никаких распоряжений...

У Соломіна аж рот відкрився від почутого.

- Не веришь? Просмотри документацию, - запропонував капітан.

- Вот так дожились! - зло сказав Соломін, виходячи з приміщення «КПП». - Нас уже немцы подвозят!

Та солдати вже забули про все. Вони були раді тому, що нарешті вже на місці.

Весною, за півроку до демобілізації, з дому Дмитро одержав листа в якому батьки повідомили, що одержали з частини аж дві грамоти про відмінну службу його в рядах Збройних Сил СРСР.

Одна з них була підписана начальником штабу дивізіону, а друга командиром. Одна була приурочена до дня Першого травня, а друга ++ до Дня Перемоги.

«Це якась неузгодженість, чи для виконання плану по похвальних листах?» - роздумував Дмитро.

Запрошували до поверхстрокової служби. Та як він міг залишитися там, де панує мат, а у кожного другого офіцера чути з рота як з ґуральні. Ні, це не для нього. Тим більше він твердо вирішив після служби у війську поступити в інститут.

Якщо щиро казати, то й армія багато дечому навчила. Перш за все солдатській дружбі, коли в поставлених палатках треба було почергово спати. Годину-дві один, потім хтось інший. Навчився орієнтуватися на місцевості і вивчати її. А скільки за службу залишилося за спиною лісів і сірих туманів? Побачив світ. Себе показав, щоправда, напевно, не з кращого боку. А скільки обідів зИИїв з одного казанка зі своїми побратимами по службі. Наслухався всілякої музики в часи дозвілля. І під час чергування, і під час військових навчань, і під час маршів, і на привалі. Хвилі радіоефіру були тут просто забитими музикою, що транслювалася малими і великими, радіостанціями. Вони немовби змагалися, хто кращу музику віщає. Це було повальне захоплення поміж солдатів, бо Москва давала в більшості звіти з пленумів, зИИїздів та схвальні повідомлення про виконання і перевиконання планів.

Командир батареї майор Шилов любив музику, та західні мелодії йому швидко надоїдали і він наказував Дмитру:

- Давай Москву!

Дмитро осені. Радів, що закінчується його служба і разом з тим сумно було розлучатися з хлопцями рідної батареї. Адже за три з гаком роки вони так здружилися, так звикли один до одного! Згадував початок служби, сповнені цікавих подій бойові пуски ракети на державному полігоні в Капустяному Яру, пахучі соснові ліси... Недарма говорять люди, що лише після армії кожен хлопець стає мужчиною. Дмитро відчував щось таке на собі. Він вже не такий, як до армії.

Прощалися з хлопцями тепло. Обіцяли один одному незабаром дати про себе звістку. Та це все швидко забулося у вирію буденного життя!

Ніч перекантували на збірному пункті в Еберсвальде. Двоярусні деревИИяні нари. Запахи солдатських чобіт і онуч переважали усі інші. На ранок випрасувані на «дембель» канти вже не проглядалися так чітко, а нові військові костюми, що були відібрані у новобранців, вже не віддавали свіжістю. Від голих нар відчувалась біль по всьому тілу.

Довго тут не тримали, бо нікого не ставили на довольство. Вже після обіду подали состав зі старих пасажирських вагонів. Це вже був комфорт!

Перед завантаженням всіх вишикували на великому плацу. Перевірка речей зайняла більше години. Тих кого підозрювали, спеціально підготовлені військові довго порпалися в речах. Іноді дещо забирали. Здавалося, те чого їм бракувало. В основному звертали увагу на наявність зброї, порнографії, наркотиків та іноземної валюти. Та дехто з хлопців примудрявся все ж перевезти через кордон по декілька сот марок, а декотрі хлопці мали навіть американські долари. Ховали вони їх переважно в тюбики з-під зубної пасти або якоїсь косметики.

У Дмитра не було багато речей. Купив він собі, як казав, «шлюбний костюм», батькові шарф, матері гарну хустку, а Іванці косметичний набір. Він жалкував, що не зміг купити вуйкові Гаврилу електричну машинку для підстригання волосся, про що він просив у листі. Дуже вже дорого вона коштувала. Зате купив йому шарикову ручку, що захопила захід. «Вона йому буде в нагоді», - подумав Дмитро, адже робив він головним бухгалтером.

Старший лейтенант і старшина, що перевіряли їх ряд, підійшли до розгорнутого чемодана, що стояв перед Дмитром, і навіть не нагинаючись, аби перевірити речі згідно опису, пішли далі. Говорили, що перевіряючі, неначе «вчені пси», все чують, все бачать по очах.

«Оце робота!» - подумав Дмитро.

Через ніч вони перетнули всю Польщу і на ранок прибули на станцію Ковель. Маршрут поїзда пролягав по північних районах України до Києва, бо везли, в основному, хлопців з України.

Дмитро і багато хлопців з Західної України просили начальника поїзда майора Петрова, щоб відпустив їх додому зі станції Ковель. Звідси ж ближче. Дмитро до того ж, хотів на день-два відвідати Конюшки. Та військові лише говорили:

- Не положено! Это же приграничная станция!

- Так до границі, товариш майор, ого-го-го...

- Вам, что не ясно? - зло запитав майор. - Документи начнем выдавать на станции Сарны, а потом будет Коростень и Киев.

Доводити щось твердолобому майору не було сенсу, і всі змирилися з такою участю, хоча й дурневі ясно, що з Ковеля до Львова чи Івано-Франківська ближче, ніж з Сарн та й державі вигідніше. Ох ці дурацькі «предписания»!

Невдоволений Дмитро вирішив їхати до Києва. Звідти йому найближче до Колосівки.

Сівши в Києві на поїзд Москва-Одеса, він на другий день ввечері був біля рідної хати. Мати, побачивши його, вибігла назустріч з розпростертими руками і швидко заговорила:

- Моя рідна дитина!.. Повернувся!.. Нарешті. А ми тебе вже виглядаємо цілий місяць. Тривожно нам стало останнім часом, коли ми почули, що одного хлопця з Миколаївки вбили перед самим відИИїздом. А ти аж за кордоном...

Розгублений Дмитро ледве втримався від сліз. Зайшли сусіди. Микола Грабовенкін, Іван Зеленін та цікава КарпИИячка. Запитання і розповіді затягнулися до опівночі. Дмитро з охотою відповідав, та хотів чимскоріш побачити батька, який довго не повертався з роботи. Хотів вже було податись до його стайні, щоб за одне й з його кониками звітатися. Коли вже був час лягати, повернувся батько. Вони припали один до одного, начебто з десяток років не бачилися. Здавалося, що Дмитро вже переріс батька і став дещо вищим за нього. Мати раділа. Очі в неї горіли, але були сухими.

Невдовзі з вечірки прийшла Іванка. І знову обійми. Здавалося, що їм того вечора не буде кінця. КарпИИячиха з цікавістю за всім спостерігала мовчки, перебираючи китиці своєї хустки. У неї інтерес особливий. Скоро і її син мав теж повернутися з війська.

На вечерю мати зготовила смажену бульбу і свіжі коржі з нової муки.

Випили, як годиться, по сто грамів. Коли Дмитро їв останній раз таку смачну бульбочку? Він не памИИятав. А коржі? Це не коржі, а неначе улюблені цукерки, що просто танули в роті!

Першим встав з-за столу батько.

- Дякую тобі. Матінко Божа, за твою силу і ласку! - вимовив він.

За ним те ж саме повторили всі. Ці слова були їхньою потребою і заміняли іноді молитву.

По вечері обмінялися новинами. Розповіли Дмитрику, що Колька Степанов закінчив сільськогосподарський технікум і лишився на роботі у Новій Одесі. Помер дід Ісак, цей старенький весельчак, що не раз забавляв публіку в клубі, а Василя Салинського, що був на декілька років старшим за Дмитра задавила машина влітку, коли він ліг у спеку під неї відпочити. Шофер, що дрімав у кабіні, зачувши сигнали від комбайна, вскочив і вйо... Голова Василя тільки й хруснула.

Нікому того вечора не хотілося торкатися цього важ­ливого питання, та невгамовна мати, неначе пошепки запитала:

- Дмитре, а як далі буде?

- Мамо, мої плани не змінюються від погоди, як і планував, так і чинитиму. Піду на стару роботу. Попрацюю до літа, а там в Інститут. І «никаких гвоздей», як кажуть москалі, - відповів він впевнено.

- Та, чи поступиш? Ти ж усе забув, мабуть. Не будь такий самовпевнений, я тебе прошу, - благала мати.

- Ваша воля, мамо, для мене закон, - відповів він.

- Завтра буду говорити за тебе з бригадиром тракторної бригади. Думаю, що він тебе прийме на старе місце роботи, - втрутився батько.

- А нашому татові пропонують роботу завідуючого тваринницькою фермою, - похвалилася мати.

- Вони побачили, що більше тата худобу ніхто так не любить і не розуміє, от і пропонують. А що? Можна спробувати, тату. Я вам допомагатиму, - радив Дмитро.

- Та я ж не маю достатньої освіти, - заперечив батько. - Як не справлюся, соромно нам буде? У мене ж лише чотири класи.

- Не переживайте, тату. Хіба цей пИИяничка Федя Осіпов був розумнішим за вас? Сумніваюся. А он як довго керував.

- А чи вживеться батько з тими злодіями, що там працюють? - раптом запитала мати.

- Оце запитання! - ледь не вигукнув Дмитро. А трохи згодом додав:

- Треба пристосуватись до обставин. А що поробиш? Такі вже неписані закони в колгоспі. Не вкрадеш, не проживеш!..

«Хлопець він розумний, тож варта його послухати», - подумав батько.

Наступного року Іванка закінчила Колосівську восьмирічку. А згодом поступила на навчання, з декількома своїми однокласниками, до Заводівського сільськогосподарського технікуму на агрономічне відділення.

Трохи скрутніше було з Дмитром. Він наполегливо всю зиму і весну готувався до вступу в університет на той же географічний факультет. Багато читав. Слухав повідомлення по радіо з-за кордону, дещо записував. Придбав собі новий «Атлас СССР» і «Атлас мира».

Та чомусь знову його тягло до цієї «злодійської Одеси», як любив називати батько. Він з Христиною умовляли його поступати, тільки до Львова, мотивуючи це тим, що, можливо, скоро звідси виїдуть назад до Галичини. Та й вуйко Гаврило хотів бачити його на навчанні тільки у Львові, про що неодноразово писав у листах.

Довго вагався Дмитро. І його можна було зрозуміти. Більшість років свого життя він провів тут, тут його друзі, тут його перше кохання, яке, щоправда, згубилося десь протягом служби у війську, тут він дихав степовим цвітом запашних акацій... Котилися думки в його голові, неначе колесо від воза пущене згори. Як і колесо його думки з часом зупинилися і він, послухавши батьків, вислав документи до Львівського університету.

Через місяць прийшов виклик на екзаменаційну сесію. Коли він їхав, мати дала йому, неначе талісман, не заструганий великий олівець, який привезла ще з Німеччини:

- Візьми, сину, з собою на згадку. Може, він тобі чимось прислужиться? А може, допоможе? Ми ж щодня будемо молити Господа Бога, аби тобі допоміг. Там тобі непогано буде. Може, цьотка у Львові чимось зарадить. Вуйко Гаврило приїжджатиме, його ж діти теж до Львова підуть вчитися, та й Конюшки зовсім близько. Може, заїдеш колись до діда і баби до Новосілок? А ми тобі нічого не жалітимемо. Так що не переживай, не пропадеш. Справа за тобою. Аби тільки не розвештався і памИИятав завжди нас, писав, бодай щомісяця, як при війську. Домовилися? - мати подивилася йому прямо у вічі.

- Звичайно, - тільки й вимовив Дмитро. Та як він міг не дотримуватись настанов рідної неньки.

Того сонячного ранку, коли батько каталкою відвозив його на станцію, на горі їх обігнав газон, наповнений жінками, що їхали на роботу на гарман. Всі вони стояли в кузові машини, неначе оловИИяні солдатики, почіпавшись одна за одну, і серед степу линула чи не найпопулярніша тут пісня:

В лузі при долині,

Кучерявий дуб стояв.

Під тим дубом кучерявим,

Козак дівку підмовляв...

Коли каталка залишилася позаду, дехто з жінок по­чали махати руками, немовби прощаючись з Дмитром.

- Вйо, Вйо, Гнідий! - ніби просив батько, легенько підстьобуючи коня. - Не лінуйся. Вйо!..

Деякий час їхали мовчки. На памИИяті Дмитра були останні слова матері: «Нехай щастить тобі сину». Думав він і про те, що його там чекає у далекому Львові. Батько, здогадавшись про це, запитав:

- Ти, Дмитрику, напевно, тільки й думаєш про те, що тебе там чекає у тій стороні?

- Так. Ви, тату, здогадалися?

- А що ще може думати людина, котра надовго покидає рідний дім? Коли мене у такому віці везли на роботу до Німеччини, я теж саме думав, теж саме відчував. А ось, бачиш, перейшов крізь усе і додому повернувся живим і здоровим. А які то були страшні часи? Війна, голод, на кожному кроці чатувала небезпека, чужа держава, люди, інші порядки. А тобі чого переживати? їдеш на свою Батьківщину, до своїх людей, - батько крадькома глянув на Дмитра. - У тебе все буде в порядку. От згадаєш мої слова. Головне не загубитися у великому місті.

- Дай, Боже, - захитав головою Дмитро.

Поїзда вони вирішили почекати в скверику, коло вокзалу. Все ж на свіжому повітрі. Батько скоса поглядав на Дмитра, який був на диво мовчазний і занадто серйозний. В ньому він вже бачив справжнього мужчину і не сумнівався в його можливостях. Та все ж хотів сказати йому на дорогу якісь теплі і ніжні слова. Поки він їх підбирав, поїзд «Ростов-Одеса» дав сигнал на підході до станції.

Коло вагона обнялися.

- Пиши, синку, не забувай нас, - просив батько. - А на екзаменах будь посміливішим і уважнішим.

Дмитро по сходах піднявся на площадку вагона і про­довжував стояти, поки поїзд не рушив, помахавши батькові на прощання рукою.

Вже через декілька днів по прибутті до Львова він написав батькам листа. Писав, що живе в студентському гуртожитку, готується до іспитів. Місто, хоча й бачив його краєчком, йому сподобалось. Щось подібне до Одеси, але більш західне. Був у цьотки. Прийняла вона його холодно і тому, напевно, до неї більше не піде.

А насамкінець просив, щоб тепер йому не писали листа, аби не забирали дорогоцінного часу. «Краще вже про результат іспитів напишу вам» - просив він.

Вже двадцять пИИятого серпня Дмитро, після співбесіди, послав додому радісну телеграму:

«Поступив. Ура!»

Розквітла від щастя Христина, а Іван від радості, цілий день повторював ці завчені напамИИять слова: «Поступив. Ура!» Того ж дня він дав голові колгоспу довгоочікувану ним відповідь на згоду піти працювати завідуючим тваринницькою фермою. Не гоже йому тепер відставати від сина. Та й Іванка через три роки може його замінити на цій посаді. Це радувало. Тепер, через відсутність дітей, вони вважали себе ніби осиротілими. Щоправда, Іванка майже щотижня приїжджала додому. Та її приїзд ніби блискавка у небі, був скоротічним. Вони розуміли, що утримання двох студентів потребує додаткових витрат і тому почали працювати з подвійною енергією, не шануючи себе.

За декілька днів, що залишилися до занять, Дмитро записався в бібліотеку університету, де взяв деякі книжки і майже цілими днями з хлопцями вивчав старовинний, неначе казковий, Львів. Не забули хлопці, звичайно, організувати невеличкий сабантуй на честь вступу до університету.

Студент. Ще недавно це слово для Дмитра було мрією. А ось тепер він вчорашній робітник і недавній учень студент університету. Та ще й якого. Адже тут вчився сам Іван Франко. А тепер він сам ходить по цих нескінченних сходах і коридорах, де колись ступала нога славетного письменника. Можливо, й сидить за тією самою партою, за якою сидів Франко? Напевно, кожному таке здається?

За перші місяці навчання він звик до студентського життя. Та що в ньому незвичного? Звичайна еволюція. Він навіть під листами додому підписувався на радощах «Студент Дмитро Кардаш». Він роками йшов до цього, вперто опановуючи домашні завдання в кукурудзі чи в кущах гіркого полину. А тепер з посвідченням студента славного вузу, Дмитро почувся зовсім іншою людиною, більш свідомою щодо свого обовИИязку. Як людину, що пройшла солдатську службу і має деякий робітничий гарт, його обрали старостою групи. «Вожак», - підмітив хтось зі студентів. Від цієї «посади» він не відкараскувався, та з часом зрозумів, що вимагається від нього ++ ретельне відвідування лекцій і за іншими треба приглянути. Він швидко до цього життя звик бо давно привчив себе до праці, суворої дисципліни і самоконтролю.

З самого початку навчання захопило його так, що й іноді не вистачало дня, тоді сидів вечорами. Іноді й ночами. Тепер в ньому ще більше вкоренилася віра в те, що його майбутня спеціальність найцікавіша і найкорисніша для людини. Він був серед лідерів, як і личить старості групи. Підготовка студентів була нерівноцінною, так що іноді виникало запитання: «Як це вони потрапили сюди?» Деяким студентам, що пройшли солдатськими стежками, бракувало витримки і навчання давалося їм зі «скрипом». Першу сесію всі чекали з неприхованим хвилюванням. Та все обійшлося. Лише декілька чоловік з групи одержали незадовільні оцінки на екзаменах.

- А я що вам казав неодноразово? - запитував невдоволений куратор групи. - Тут «на ура» нічого не проходить. А далі буде ще важче. Не беріться складати залік чи екзамен, старанно не підготувавшись, - повчав він.

Після першого курсу Дмитрові повезло. Здавши успішно сесію, він записався в студентський загін, що їхав на збирання врожаю в Миколаївську область, Вознесенський район, село Дмитрівку.

- Це ж майже додому, - радів він мов дитина.

Дійсно, додому було йому якихось пИИятдесят кілометрів. Відстань невелика, та от добиратися було труднувато. Трохи попутками, трохи автобусом, трохи пішки. За півдня добирався до своє Колосівки.

Яка це була несподіванка для батьків, адже він ні­чогісінько про це не писав.

Був він в Миколаївській області й наступного року.

Щоправда, тепер трохи далі в Березанському районі. Та додому все одно приїздив. А по закінченні робіт, в кінці серпня, не поїхав зі всіма до Львова, а за домовленістю з деканом факультету залишився на канікули, що припадали на вересень, коло батьків.

Допомагав батькам. Їздив з Іванкою до Заводовки, аби оглянути технікум, в якому вона вчилася, та однієї неділі, як колись у дитинстві, на базар в Березівку.

До кінця канікул Дмитро не добув. З Новосілок прийшло запрошення на весілля маминого брата Володимира. Довго думали та гадали Іван з Христиною і врешті вирішили послати до Новосілок Дмитра. Йому ж все одно через тиждень потрібно було їхати на навчання.

В поїзді Дмитро спав погано. Поглядаючи у вікно, час від часу, йому здавалося, що поїзд задовго зупиняється посеред степу на маленьких станціях та розИИїздах. Більшість пасажирів спала. Дехто безупинно шастав по вагону туди-сюди, шукаючи, напевно, «пИИятого» кута.

Рано-вранці поїзд Одеса-Львів прибув у Тернопіль.

Далі були знайомі до болю обриси Галичини. Пасажири готувалися до прибуття. Дмитро пройшовся по вагону, вглядаючись в обличчя людей. Було видно, що кожен з них вже були: хто вдома, хто в роботі, а хто поруч з коханою. До останніх відносився і Дмитро. Він тепер все частіше згадував Марійку, з якою вчився в одній групі.

Приїхавши до Львова за день до весілля, Дмитро зайшов до свого гуртожитку, залишив деякі речі, а в день весілля раненько поїздом добрався до Мостиськ, а там і до Новосілок рукою подати.

- Ми тебе не чекали. Яка несподіванка, але раді, що хоч ти приїхав. - Але чому не приїхали мати з батьком? - запитав, вітаючись, Володимир.

- З роботи не відпустили, та й самі розумієте, господарка тримає. Хтось же мусить залишитися вдома?

- А Іванка хіба не управилась би? - запитала бабуся.

- Так вона ж у технікумі вчиться.

- Ова! У вас всі тепер студенти, - похитала головою вона.

До початку весілля ще був час і Дмитро з сусідським хлопцем вирішили пройтися селом, в якому він не був ще з дитинства. В памИИяті майже нічого не залишилося. Краєм ліса вони вийшли на гору Маківку, ще згідно за легендою була насипана шапками вояків на честь перемоги над німцями. З її вершини все було видно, як на долоні. Вони присіли на вже пожухлу траву. Прямо виднілася прикордонна станція Шегині. Он зупинився пасажирський поїзд для перевірки. Чувся гавкіт сторожових собак. Трохи ближче Чорний Яр. Невеличкий присілок на пару хат. Тут була одна з найбільших криївок вояків УПА в цьому районі. Зліва від лісу починався степ. Зграя граків літала над недавно обробленим полем, вишукуючи залишені зерна. Хтось ходив від копиці до копиці, перевіряючи стан соломи.

Раптово, з боку села, долинула музика, і вони заспішили на весілля.

Густі крони дерев ще не думали скидати листя і ледве пропускали сонячне світло. Їх верхівки ледве погойдувалися. Ліс готувався до зими.

Після шлюбу весілля йшло своєю чередою. Весілля як весілля. Таких тисячі проводять щонеділі в осінню пору. Дмитро не дуже любив такі гучні компанії, та й до спиртного не мав потягу. Коли вже було далеко за північ і кожен почав шукати собі місце для нічлігу, його ще з декількома мужчинами положили у стодолі, де на свіжому сіні була постелена на всю ширину стодоли верета з брезенту, що слугувала за простирадло. Накривалися одіялами, коцами та куфайками. Добре, що погода цьому сприяла - на дворі панувало літо.

- Ну, просто, як при комунізмі! Всі на одному ліжку і під одним одіялом, - пожартував хтось.

Дмитро зняв штани, аби не помИИяти і не замастити, зложив їх акуратно вчетверо і положив вище голови на сіно.

Яке то було здивування, коли ранком штанів не знайшлося. Молодший брат Володимира Стефан приніс пару вил. Перекинули декілька разів сіно, але штанів так і не знайшли.

В стодолі в кутку мекала привИИязана коза. Вони тримали її для дітей і онуків. Полюбляв козяче молоко й дідо.

- Не інакше, як коза зИИїла! - пожартував хтось.

Здавалось, безупинно реготали всі.

Та Дмитрові було не до жартів. Він надовго запамИИятав це весілля. Прийшлося їхати до Львова у старих Степанових штанах.

Коли відИИїжджав, на дворі було вже хмарно і вогко, що полегшило приховати Дмитру те, що сталося. Сівши в пригородній поїзд до Львова, він на всьому шляху так і ні разу не вставав.

Коло гуртожитку зустрівся з Андрієм Хмілевським, що вчився з ним в одній групі.

- О, ти де такий модний кльош дістав? - уїдливо спитав він.

- О, -почав, передражнюючи його, Дмитро, - якби ти знав, то зо сміху вмер би!

- А то що ж сталося? - допитувався Андрій.

- Іншим разом розкажу, - сказав Дмитро, заходячи в гуртожиток.

Зморений і розлючений, він зразу ж приліг на своє ліжко і швидко заснув.

У ті роки в університеті студенти мали велику пристрасть до всіляких диспутів, громадських і літературних обИИєднань. Майже на усіх факультетах створювались усілякі товариства. На географічному факультеті була створена «студія шанувальників творчості Шевченка». Студією керував старший викладач кафедри Попович МарИИян Олексійович. Раз в декілька місяців випускали самвидавську газету «Поступ». Газета ходила по руках студентів і скоро вже мала своїх шанувальників у місті. ЗИИявилися свої поети та дописувачі. По заслугах були оцінені таланти Василя Руденка та Володі Чоловського. Перший з них поступав на факультет журналістики, та за відсутністю стажу роботи по обраній спеціальності, не пройшов за конкурсом і перевівся на географічний факультет.

Згадавши шкільні роки і «свій» перший допис до районної газети, взявся за перо і Дмитро. Він писав дописи про студентське життя.

Вільнодумні дії студентів не лишилися поза опікою першого кадебістського, як його називали студенти, відділу університету. Вони мали своїх агентів навіть у гуртожитку і не тільки серед студентів, які писала доноси на своїх товаришів, а й серед персоналу гуртожитку. Зловісний відділ університету домагався, щоб кожен староста групи співпрацював з ними. Тим більше, що на студентів з південних і східних областей України, та на студентів-росіян у них були найбільші надії. Отож потирали вже видно руки в першому відділі, натрапивши на студента з Миколаївської області.

- Этот должен с нами активно сотрудничать, - сказав старший лейтенант Володимир Шалаєв, передаючи переглянуту особову справу Дмитра Кардаша, начальнику відділу полковнику Сіліну.

Той, переглянувши, підтвердив:

- Я тоже так думаю. Парень с армейской закалкой. Тебе, Володя, как куратору географического факультета, он должен послужить, тем более родители были во время войны в Германии. Не исключено, что кто-то из родственников был связан с бандеровцами.

Через декілька днів, відразу після занять, чергова по гуртожитку передала записку Дмитру, в якій було прохання зайти до першого відділу університету.

Моторошно стало Дмитру перед височенними дверима відділу. Його весь час мучила думка: «Чого викликають? З якої рації?..» Порожні коридори і мертва тиша в цьому крилі головного корпусу університету наводили на тривожні думки.

Дмитро, постукавши у двері, зайшов до кабінету.

Яким було його здивування, коли виявилося, що це не був кабінет, а довгий коридор, але значно вужчий. По одному його боці було багато дверей з короткими й лаконічними табличками «капітан Иванов В.Т.», «ст. лейтенант Тюрин Н.С.»...

Біля вхідних дверей стояв стіл, за яким сидів молодий лейтенант з повИИязкою «Дежурный». Побачивши розгублений погляд прибулого, він ще уважніше почав розглядати його. Це відчув Дмитро. Очі чергового неначе свердлили його. «Ось вона кадебістська виучка», - подумав Дмитро. Від цього він навіть забув звітатися.

- Вы к кому? - запитав лейтенант.

- Мені передали записку в гуртожитку, щоб зИИявитися в перший відділ, - відповів Дмитро.

- Какой факультет?

- Географічний.

- Пройдите прямо по коридору и зайдете в кабинет с табличкой «ст. лейтенант Шалаев В.Д.»

Пройшовши чи не половину довгого коридору, здавалося з безліччю надписів на дверях, Дмитро побачив потрібний напис.

В просторому кабінеті Шалаєв сидів сам. Він запросив Дмитра сісти на крісло, уважно оглядаючи його. Потім були короткі запитання і короткі відповіді про сімейний стан, про військову службу, про роботу батьків, а потім раптова пропозиція:

- Нам известно, что вы пользуетесь авторитетом в группе и на факультете. Имеете положительную характеристику и отзывы администрации факультета. Вы должны с нами сотрудничать во благо себе и стране!

Ось воно, що! Дмитра ніби обдало гарячим душем. Він відчув, як краплини поту от-от почнуть спадати з чола.

«А що?.. Може дійсно спробувати? Буде підтримка матеріальна, - подумав Дмитро. - А потім прикинутися, як полюбляв казати «воєнрук» майор Мітрафонов, «чебуреком» і повідомляти, що нічого не бачив, нічого не знаю... Ні, не для мене це. Чого доброго розкусять й виженуть з університету...»

- Я не маю часу цим займатися. Другий курс, обовИИязки старости групи, членство в товаристві ім. Шевченка. Я не зможу...

- Ты не забывай, что твои родители были в Германии, а зто может быть твоим минусом, - підвищив голос Шалаєв і встав з-за столу. Він, видно, не сподівався на відмову і тепер невпинно ходив по кабінету. - А копнем поглубже и не исключено, что кто-то из родственников был связан с бандеровцами и тогда прощай университет.

Його слова ніби били. Та все одно не може дати згоду він, Дмитро Кардані, на співпрацю і категорично відмовитися не було сил. Батьки ж то дійсно були в Німеччині, хоча й не по своїй волі. Але ці люди, якщо схочуть, знайдуть ключку, аби причепитися.

- Товаришу ст. лейтенант, мені треба подумати. Справа непроста й нова для мене, давайте краще зачекаємо декілька днів поки я дам вам відповідь, - схитрував Дмитро.

«Може, відчепляться, коли сюди я більше не покажусь?» - подумав Дмитро.

- Ладно. Идите, - невдоволено буркнув Шалаєв.

Ні через тиждень, ні через місяць Дмитро в перший відділ не показувався. Та весь цей час лише цим жив, обережно поводячись і слідкуючи, що відбувається довкола. А в першому відділі його, напевно, викреслили з числа донощиків, знайшовши іншого. Дмитро найбільше побоювався виключення з університету та індивідуальної обробки студентів групи аби настроїти їх проти нього. Та ні першого, ні другого, на щастя, не було.

Так кадебісти вишукували серед нестійкого студентства «стукачів», сподіваючись через них впливати на їх виховання в «духе преданности делу партии Ленина». З цією метою, крім цього, до кожної групи були прикріплені комуністи, що вирізнялися особливою ненавистю до всього українського. Завданням цих «вихователів» було не ви­ховання справжніх лідерів молоді, а ганебних рабів, які всього бояться і можуть лише проводити політику ненависті до України, возвеличуючи все шовіністично - москальське. Девізом таких «вихователів» були гидкі слова Леніна, направлені проти українського народу: «Только с нами великороссами вы, малороссы, - люди. Без такого единства вы ничто!»

Особливо активізував свою діяльність перший відділ після того, як на річницю утворення ЗУНР перед входом до головного корпусу університету було вивішено національний синьо-жовтий прапор, а табличка, що завжди висіла поряд інформувала, що тут знаходиться агітпункт червоного кольору, ніби вона є важливішою ніж назва вузу, була розторощена. Студентству в ту мить здавалося, що назавжди відійдуть у минуле всі жахи, що творилися в стінах славетного університету. Це і насаджування великодержавної шовіністичної політики, плазування перед нею доморощених душолизів, суцільні підозріння і доноси, боротьба проти всього того, що хоч трохи мало нагадувати історію українського народу.

Та це були лише мрійливі думки, бо вони ще добре не усвідомлювали роботу всієї гігантської машини. І гоніння на студентів почалися з ще більшою силою.

Дійшли слухи до працівників цього відділу і про діяльність товариств на географічному факультеті.

Якось ненароком заступник начальника першого відділу повідомив старостам груп про можливе скоре побачення з ними. Ніхто не сприйняв цього всерйоз.

- Нас хочуть залякати, хлопці, - сказав, посміхаючись, Дмитро.

Збиралися студенти разом раз в місяць. Заклопотані навчанням, вони під кінець журно співали «Заповіт» і розходилися. Вечір присвячений річниці виходу у світ Шевченкового «Кобзаря» був проведений в червоному кутку гуртожитку і зібрав багаточисельну аудиторію. Про все це швидко стало відомо комендатурі першого відділу.

В терміновому порядку було скликано раду гуртожитку, на якій присутніми були декан факультету та представник зловісного відділу. На вимогу останнього було поставлено питання про виселення з гуртожитку організаторів останнього вечора, як порушників громадського порядку. Майор Востров, почувши, що там читалися вірші Шевченка, назвав цей вечір «націоналістичним шабашем».

Через декілька днів під вечір по поверхах гуртожитку побігли два першокурсники і щосили гукали:

- Загальні збори гуртожитку! Всі в червоний куток!..

- Усім на збори! Усім на збори! - чулося в гуртожитку.

Здивовані студенти, не розуміючи в чому справа, не поспішали. Тоді на поверхи разом з комендантом гуртожитку піднявся Востров.

- Вам что особое приглашение нужно? - звернулась комендант, відкриваючи кімнату за кімнатою.

Незабаром зал червового кутка був майже повний. Всі спантеличено дивилися на порожній стіл президії, що стояв на сцені і питали один одного: «Що сталося? Чому така поспішність?» Таких зборів ще в гуртожитку не було, бо завжди заздалегідь вивішувалась обИИява з переліком розглядуваних питань. Така нагальність заінтригувала всіх і тримала в покірному чеканні.

Нарешті в супроводі коменданта гуртожитку та голови ради гуртожитку студента четвертого курсу Олександра Магаля, між рядами зИИявилися заступник декана факультету Петраш та Востров.

Вони спокійно зайняли місце в президії, поставивши перед собою якісь папери, а перед Востровим виросла груба шкіряна, папка. Шум в залі поволі затих. Всі уважно спостерігали, що буде далі.

- Товариші! - почала по-українськи комендант гуртожитку. - Ми зібрали вас, щоб засудити негідну поведінку деяких студентів географічного факультету, що організували 10 березня у приміщенні ленінської кімнати націоналістичний вечір...

Зал загудів.

Із засудженням дій студентів виступили після коменданта заступник декана факультету і Востров. Чомусь останнім виступав Олександр Магаль. Всі очікували, що він поставить крапку в засудженні дій студентів, адже на той час він вже був членом КПРС. І всі знали, що співпрацював з КДБ. Та виступив він якось боязко і обережно, ніби боявся зачепити когось.

Ніхто проти студентів вже не виступав. І на запитання коменданта до залу:

- Хто бажає виступити?

На сцену вийшов Володя Чоловський. Він умів говорити і рахувався найкращим трибуном на третьому курсі.

- На жаль, наші думки з приводу цього вечора розійшлися. Ви називаєте його націоналістичним збіговиськом, а ми вшанували велике свято українського народу - річницю Шевченка та його невмирущого «Кобзаря». Так, ми читали його вірші, співали пісні на його вірші, ми все робили, що могли аби створити святковий настрій. І ніякого криміналу в цьому нема. Нам зрозуміло, для чого ви зібрали ці збори. Тому ми попереджаємо, що у випадку протиправних дій супроти студентів ми будемо звертатися до правосуддя.

Всі уважно вислухали Володю, і коли він закінчив виступ, вперше залунали оплески.

Хтось з задніх рядів крикнув: «Ми вже не будемо німими!» Від почутого майору Вострову перекривило рота, і він люто блимнув очима по залу, ніби вишукуючи того хто це крикнув.

- Чи не можна без цих дурнуватих реплік і викриків? Якщо хтось має бажання виступити, ми надамо слово, - вела далі комендант.

Замість відповіді - повна тишина залу.

- Так, що ви пропонуєте? - запитала ведуча.

- Припинити гоніння над студентами! - вигукнув Дмитро Кардані.

- Правильно! - почулося звідусіль. Зал загудів. Студенти почали вставати з місць.

- Все! Все! Збори закінчені, - поспішно оголосила комендант. Через хвилину-другу червоний куток спорожнів. Всі думали, що все на цьому й закінчиться. Але через тиждень наказом декана факультету організаторів того вечора виселено з гуртожитку. Потерпіло вісім хлопців на чолі з Володею Чоловським та Василем Руденком. Потрапив в цю компанію і Дмитро Кардані. Заразом вони були позбавлені стипендій. Викладачу МарИИяну Олексійовичу Поповичу оголосили сувору догану.

Проблеми найти у Львові квартиру тоді не виникало. І більшість хлопців швидко знайшли собі притулок, переважно у стареньких бабусь, на ближніх до університету вулицях, за який платили по тридцять карбованців.

Про все, що сталося, Дмитро додому не писав.

Як то закінчити третій курс? Треба, не дивлячись ні на що, втриматися. Залишилося трохи більше трьох місяців. Хлопці іноді знаходили роботу на овочевих базах, часто, розвантажували цемент та вугілля на товарній станції, підробляючи таким чином, але й пропускали заняття. Староста групи Юрій Мельничук, якого призначили замість Дмитра, всіляко покривав пропуски.

Здавши весняну сесію, Дмитро не поїхав на канікули додому, а подався на заробітки зі студентським будівельним загоном в Якутію. Там, за два місяці важкої роботи на будівництві нової алмазної копальні, заробив більше тисячі карбованців.

Повернувшись до Львова, його чекала телеграма від Іванки. Вона була лаконічною: «Приїжджай, весілля, четвертого вересня».

Іванка, на той час, закінчила технікум і залишилась у Заводовці, бо виходила заміж за агронома місцевого радгоспу, який так як і вона, вісім років тому, закінчив той же технікум.

«Як усе швидко!.. А сімИИя у Іванки буде агрономіч­ною», - подумав Дмитро, прочитавши телеграму.

Та на весіллі йому не вдалося побувати, і він обме­жився тільки привітальною телеграмою. А все тому, що весілля співпало з початком навчального року і найголовніше - хлопці добивалися повернення в гуртожиток. Бо без стипендії на квартирі не розженешся. Вони просили дозволу в деканаті, були на прийомі в проректора універ­ситету. Декілька разів їх викликали на співбесіду в перший відділ. І лише після того, коли вони написали заяви про те, що не будуть займатися націоналістичною діяльністю їм дозволили повернутися в гуртожиток.

Та своєї діяльності студія не припинила. Для конспірації збиралися на квартирі у Михайла Сивоконя.

Дні минали швидко і якось непомітно. Закінчивши самопідготовку, Дмитро мало не щодня поспішав на побачення з Марійкою. Добре, що вона жила в тому ж гуртожитку двома поверхами вище. Родом вона була з Комарна Львівської області. І походила з учительської сімИИї. Іноді зустрічалися або й разом йшли на заняття студії. Марійка йому все більше і більше подобалася. Він не раз, побачивши її, милувався її стрункою постаттю, чорним курчавим волоссям та рожевими, мов червоний мак, щічками.

Якось, ідучи з нею до гуртожитку після перегляду фільму у кінотеатрі «Україна», Дмитро міцно притис її і поцілував спочатку в одну, а потім в другу щоку. Марійка не чинила опору, як колись, і сприйняла це як звичне, як-не-як четвертий курс. В їх групі вже зИИявилися сімейні люди. Час і їм щось планувати для подальшого життя. Цілувалися вони тепер майже щовечора, гуляючи Стрийським парком чи парком Івана Франка, що напроти університету. Спочатку ці поцілунки здавалися якимись холодними, ніби вони все це робили для проформи, як звичний ритуал. Та в думках Дмитро мріяв після закінчення університету одружитися і поїхати разом по направленню на роботу.

Під кінець четвертого курсу він поділився своїми мріями з Марійкою.

- Пхе, - якось грайливо і недбало вимовила вона. - Мені і тут добре. Нікуди за направленням я не поїду!

Така категоричність вразила Дмитра.

- Як це не поїдеш? - запитав він. - Тобі ж диплом можуть не видати, та й свій обовИИязок перед державою треба виконати.

- Мені батько зробить запит через Райвно і я буду працювати вдома. А до романтики мене чомусь не тягне.

Таке примітивне ставлення її до подальшої роботи вразило Дмитра, і він рішуче заперечував і доводив своє. Марійка вперто відстоювала свою позицію, а потім пояснила, що ще після вступу до університету її батько, заступник директора однієї з Комарнівських шкіл, домовився з завідуючим Райвно про місце для своєї єдиної доньки в одній із шкіл.

Цілий тиждень роздумував Дмитро над словами Марійки. Поступово заспокоївся. «В сучасних умовах вона має рацію, та й інтелігентні батьки знають, що роблять», - подумав він.

На деякий час їх стосунки охололи. Майже місяць вони вже не гуляли разом містом, не ходили у кіно чи на танці в студентський клуб, де вони любили потанцювати під музику ансамблю німецьких студентів «Берлін бубіс».

Одного разу йому вдалося почути неприємне й образливе з вуст її подруги: «Яка була пара!..»

Вона враз замовкла, побачивши Дмитра.

По довгих роздумах він вирішив знову підійти й поговорити з Марійкою. Тим більше, що за цей час вона ні з ким не зустрічалась. Яким великим було його здивування, коли відчув, що Марійка стала добрішою до нього, що вона весь цей час теж тільки й думала про нього. Вона відповіла йому любИИязністю. Здавалось, стала ще жіночнішою, ще мИИякшою.

Після сесії Марійка запросила Дмитра до себе в Комарно, аби познайомити його зі своїми батьками. А перед цим вони? наче випадково, зайшли до цьотки Дмитра у Львові. В групі поширювалась чутка про скоре їх одруження.

Приміський поїзд швидко довіз їх до станції Комарно-Бучали. Двадцять хвилин ходу і вони вже були коло будинку Кравцівих - батьків Марійки. Це був один з найбільших будинків, що зустрічалися їм по дорозі.

Першим хотів «познайомитися» з гостем їхній собака Барс, що, побачивши коло хвіртки з Марійкою незнайомця, готовий був на все. Він мав грізний вигляд і нескінченно гавкав, аж поки на порозі не зИИявився господар-батько Марійки. Він одним вигуком:

- До буди, Барс! - Загнав пса до його обійстя.

Високого зросту, худорлявий, ходив він неквапно. Його вишуканий одяг з «трійки» справляв враження, ніби це не працівник школи, а артист театру. Двадцять років тому він теж закінчив Львівський університет, історичний факультет. Тоді була повальною мода на цей факультет, бо більшість його випускників йшли працювати Інструкторами райкомів партії, роблячи собі картеру по службі. Його теж запрошували на таку роботу, та він відмовився. Він просто зневажав тих хто йшов усілякими правдами і неправдами туди тільки заради привілеїв та карИИєри. «Там збираються всі хапуги», - пояснював він, у вузькому колі, хоча й сам був членом комуністичної партії. Його дружина мала технікумівську освіту, худорлява, веселої вдачі жінка, ніде не працювала останніх два роки, а займалася веденням власного господарства. А воно було чимале. Коло хати невеликий сад. Перед будинком клумби з квітами і десять сотих городу. На подвірИИї походжали добре вгодовані кури мИИясної породи. Трохи далі клекотіли, надувшись індики, а з хліву чулося хрюкання свині. Все це вона доглядала сама. Тож спокій на цьому обійсті міг тільки снитися.

Коли з ґанку батько, а за ним і мати, спустилися на­зустріч гостеві, Марійка відрекомендувала:

- Це Дмитро Кардаш. Мій однокурсник і щирий товариш.

- Андрій Михайлович, - представився батько Марійки, першим подавши руку Дмитру.

- Ганна Василівна, - відрекомендувалась мати.

Дмитро міцно потиснув руку і поцілував її. Так його вчила цьотка Катерина зі Львова.

- Та що ви, не треба, - благала Ганна Василівна, швидко забираючи свою руку.

Вони запросили гостя до хати. Тут любили зустрічати гостей, і це було успадковане від батьків.

Була субота і за хатніми турботами мати не звертала уваги на свою зовнішність. Та коли зИИявився гість, вона швидко переодягнулася, поправила зачіску, що їй пасувала і одразу перевтілювалася, випромінюючи доброту.

Дмитро уважно придивлявся до їх облич і встановив, що Марійка дуже подібна до батька. «Буде щаслива», - подумав він, бо таке повірИИя ходить поміж людей вже давно.

Роздягнувшись, Марійка заходилася допомагати матері накривати стіл. Вона застелила його добре накрохмаленою і ретельно випрасуваною скатертиною, уквітчаною по краях українською вишивкою. Жінки накривали стіл, а Андрій Михайлович присів з Дмитром на диван і почали чоловічу розмову.

Коли Андрій Михайлович майже усе вивідав про Дмитра, трохи розповів про себе і свою сімИИю, поцікавився його батьками:

- А батьки де проживають?

- Зараз в Миколаївській області. А родом вони з Конюшок, Рудківського району. Це недалеко звідси.

- Мабуть, були вивезені за Сталіна? Поталанило їм, що не в Сибір, бо ж скільки там наших людей загинуло.

- Ні, примусово нас ніхто не вивозив, - пояснив Дмитро, - а як кажуть люди, примусово-добровільно виїхали туди. Одним словом, створили нам такі умови, де обіцяли мало не рай земний. Батько з мамою були вивезені до Німеччини на роботу. Повернувшись по війні додому, вони відчували спочатку недовіру до себе місцевої влади. Їх вважали, як «славшихся в плен фашистам, изменников Родины!» Переслідували їх. Вимагали, щоб нікуди не виїжджали і нічого про тамтешнє життя не розповідали. Крім того батько мав щомісяця реєструватися в районі. Звичайно, це їм набридло. Вони ж не за власним бажанням їхали туди. Отакою була їм подяка за повернення на Батьківщину. - Дмитро зробив невеличку паузу і згодом додав: - Крім того, сімейні стосунки з батьками не складалися через бідність і тісноту. В одній хаті з кухнею жило шестеро людей. А батькова сестра була на віддані. А ще утиски КДБ. Це все й послужило причиною переїзду.

- Ти, Дмитре, казав, що обіцяли вам мало не рай земний. Що ти мав на увазі? - поцікавився Андрій Михайлович.

- Обіцяли хороше заможне життя, хороший дім, який вже нібито чекає на нас з газом і водопроводом. А там така глухомань, що за водою доводиться ходити за пів­ кілометра, а коли після злив замулює низинні криниці, то й ще далі.

- І газу теж нема?

- Звідки? - здивовано скривився Дмитро.

- А чим же там палять?

- О, це дуже цікаво для вас буде. Палять соломою, всіляким бадиллям, кізяком або гноєм висушеним і нарізаним частинами.

Дмитро з подробицями розповідав про те, як він за­готовляв коровИИяче лайно на тирлі, змагаючись з сусідськими хлопцями. Андрій Михайлович слухав з цікавістю і весь час посміхався. Йому ще не доводилось такого чути.

- Ти оце розповідаєш, Дмитре, а мені чомусь здається, що ти ведеш розмову про австралійських аборигенів, чи про якесь племИИя в Африці! Я не знав, що на Україні є ще такі місця.

- А ми вже звикли і нам здається, що там непогано.

Жінки, накриваючи стіл, прислуховувалися до їхньої бесіди, та ніяких запитань не ставили - не було часу.

Посередині стола зИИявився великий, неначе торт, пи­ріг, уквітчаний вишнями з джему, два тарелі холодцю, що залишилися, як пояснила мати, ще від зелених свят, що були на минулому тижні. А на перше був традиційний український борщ.

Була й горілка. Але пили небагато. Жінки замінили її компотом з вишень, що стояв у жбанку і від сонячних променів вигравав червоно-рожевими барвами. Він був надзвичайно приємним на смак і в цей жаркий літній день його хотілося пити без кінця.

- Такий компот пИИє хіба що президент, - пожартував Андрій Михайлович.

- Такого навіть в найкращому ресторані не скуштуєш, - підтримав його Дмитро.

Розмову вели статечно, як і належить за обіднім столом.

Вражала чистота і порядок в кімнаті, від яких Дмитро почав вже відвикати. На стінах портрети Шевченка та Франка, краєвиди Карпат. Опісля Дмитро скуштував пирога та інших страв. Було видно, що тут готувалися до цієї зустрічі. Дмитро відчував до себе шанобливе ставлення і йому було приємно від цього. А Ганна Василівна все припрошувала:

- Дмитре, спробуй ще пирога. Я бачу він тобі сподобався.

Він слухняно брав ще скибку і запивав компотом, аби затамувати приємне тепло в тілі від випитої горілки.

Андрій Михайлович хотів вже було знову наповнити чарки, та Дмитро швидко перекинув її верх дном.

- Та що ж це ми не прикінчимо навіть пляшки? запитав здивовано Андрій Михайлович.

- Досить, - сказав Дмитро і, згадавши недавно почутого анекдоту, додав: - «Русский норму знаєт!»

Цей дотеп сподобався усім і кімната наповнилася сміхом.

- Будете вечеряти, от і допИИєте, - порадила Ганна Василівна.

Вставши з-за столу, Дмитро з Андрієм Михайловичем знову зайняли місце на дивані, а жінки заходилися наводити на столі порядок. Андрій Михайлович включив «Електрон», що стояв навпроти в кутку. Дивилися художній фільм для дітей, який видався їм зовсім не дитячим, потім слухали концерт «За вашими листами».

- Дмитро, а батько не жалкує, що поїхав туди? поцікавився Андрій Михайлович. - Чи не думає повернутися назад? Людину ж завжди тягне до отчого дому, тим більше, як ти оповідаєш, то село є звичайнісінька руська колонія.

- Розмови такі ведуться доволі часто. Особливо невдоволена мати. Вона побачила світ і інколи сварилася з батьком, що він її туди привіз. Адже на Заході вони б жили зовсім по-іншому, так як багато наших земляків, що полишалися там.

- Так вона має рацію. Он мій двоюрідний брат по війні подався до Канади. Живе поблизу Вінніпега. Пише, що задоволений долею. Має свою хату і два авто, для кожного з синів. А я в своїй рідній державі, на керівній роботі, маю хіба що ровера! - з жалем говорив він.

Видно було, що це дуже дошкуляло йому. Після вечері Андрій Михайлович по-батьківськи звернувся до молодих:

- Ідіть, діти, погуляйте собі десь, бо компанію скласти ми вам не зможемо.

- Ми підемо на танці в будинок культури, - сказала Марійка.

- Ну, й з Богом!

Марійка швидко вдягнула легкий сірий костюм, який щільно облягав її ставну фігуру. Майже такого ж кольору був костюм у Дмитра. На вулиці хтось міг би подумати близнята.

Тільки-но вони вийшли на ґанок, як почули розмову батьків Марійки:

- Славний хлопець, - сказав батько.

- Так, - задоволено відповіла мати.

Марійка і Дмитро переглянулися, і усміхнені вийшли на вулицю.

Недочекавшись кінця танців, вони вийшли на вулицю. Зірвався вітер. Він кидав в обличчя дорожню пилюку і крутив в різні боки гілками дерев.

- Це до дощу, - сказав Дмитро, міцно притискаючи до себе Марійчин стан.

- Краще візьми мене попід руку, - запропонувала вона, - і розкажи щось цікаве.

- В таку погоду, що найкраще йде? - запитав Дмитро.

- Давай анекдоти, ти їх багато знаєш.

Дмитро старався, вибираючи з памИИяті найбільш дотепні з них. Марійка тихо хіхікала або бралася за живіт руками. Вона була веселої вдачі.

Вони довго ходили вулицями Комарна, розповідаючи анекдоти та всілякі дрібниці один одному. І не дивлячись на зіпсуту погоду так захопилися, що й не вздріли, як опинилися в міському парку.

Дмитро поцілував декілька разів Марійку і вперше сказав їй те, про що давно хотів:

- Давай поженимося, Марічко.

Так ласкаво назвав він її вперше. Вона спочатку нічого не казала, а лише сплеснула в долоні, сміючись.

- Тут нема нічого смішного. Я на повному серйозі. Он дивись скільки в нашій групі сімейних, - ніби образившись, сказав Дмитро.

- Скільки, - ніби перепитала вона. - Оля Гребенюк та й Галя Романовська. От багато!

Ми будемо третіми, - наполягав Дмитро.

- А жити де будемо. Оля має тітку і живе у неї, а Галя - корінна львівИИянка. Та й мої батьки не погодяться. І до чого така спішність, Дмитрику? - запитала вона.

- Я хочу бути завжди з тобою.

- А хіба ми не разом? Один курс, одна група, один вуз, один гуртожиток, одна спеціальність...

- Але ж це ще не сімейне життя.

- Ні, давай домовимося так, - вона відійшла трохи вбік і подивилася на нього крізь нічну темінь. - На останньому курсі перед закінченням університету справимо весілля, а до того ніяких розмов. Домовилися?

Дмитро зразу не знайшов, що сказати, а потім віджартувався.

- А якщо я знайду до того часу кращу за тебе? - запитав він.

- Ну що ж, як говорять французи, «се ля ві», - відповіла Марійка.

Починав накрапувати дощ. Вони поспішили з парку. Вийшовши з нього, перед ними простягалися квартали одноповерхових будинків. Трохи далі за ними виднілися обриси величної церкви. А з другого боку височенна заводська труба. Обриси їх були дуже добре видимі, коли одне за одною спалахнули громовиці, розсипаючи довкола свої іскри.

Коли почався рясний дощ, вони вже були на ґанку хати. Трохи змоклі, вони міцно тиснулися одне до одного. Спати чомусь не хотілося. Вони спостерігали за настійливими краплями дощу, що раз у раз лягали на шиби. Щось в цьому було магічне і невідоме.

Коли вони познайомилися, теж була злива. Кажуть, що це прикмета на щасливе сімейне життя.

Тепер для них головне те, що вони міцно покохали одне одного. Скільки років просидіти за одним столом чи партою, разом в університет, разом до гуртожитку... Хіба можна не покохати?! Всі знали, що їх тепер не розіллєш водою, не одірвеш одне від одного, що їх таких двоє у цьому світі. Вони здибалися бо так мусило бути, а тепер тяжко переживають, і навіть бояться аби їх щось не розлучило. Дівчата з групи все частіше, ніби помилково, називали її по прізвищу Кардаш. Та Марійка не звертала на це уваги і лише посміхалася. Вона тепер більше мріяла, полюбляла дивитися крізь шибки своєї кімнати па голубу далечінь, що все частіше панувала над містом, за Високим Замком. А внизу старе місто шумувало своїм звичним життям, від чого воно ніби запінювалося, як марево , і тільки статуї на древньому університеті застигли в німому чеканні.

Якими дорогами доведеться йти до свого дому? Та й де він буде? Та чи буде коли небудь? Неодноразово вони обговорювали ці питання з Дмитром. І як було не обговорювати, коли фініш вже зовсім близько.

Йшла весна. Все частіше в групі поговорювали про їх весілля. Їх побоювання щодо подальшого майбуття втряс батько Марійки, повідомивши якось, що після весілля і закінчення університету, вони, як сімейні люди, поїдуть разом на роботу за викликом Марійки до Комарна.

«Яке везіння! Заздрити будуть однокурсники», - міркував Дмитро.

Весілля призначили на двадцять шосте травня.

Це був час, коли почали зИИявлятися перші квіти. Шугали високо в небі птахи, співаючи весняні пісні. Пробуджена природа тягнулася до сонця. А попереду їх чекало відбуття до батьків, захист дипломних робіт в університеті і, звичайно, щасливе життя.

Як було прийнято в ті часи, весілля провели за подвійним стандартом. Спочатку справили комсомольське весілля, а через тиждень-у батьків в Комарні.

На комсомольському весіллі настоювали комсорг групи Ігор Тимків та Олександр Магаль. Їх підтримав деканат.

«Всі так всі!» - таким було резюме комсомольських вожаків.

Відповідальним за проведення ритуалу було покладено на Олександра Магаля. Він мав досвід у проведенні цих заходів, бо в групі вже відбувалося на той час двоє комсомольських весіль і на обох він був «весільним генералом». І хоча батьки, та й самі молодята, не були у захваті від цього, відмовлятися не посміли, адже попереду був захист диплому - і все могло статися.

«Не будемо собі шкодити», - порішили Дмитро з Марійкою.

Хтось, зачувши, що молодята думають вінчатися у церкві, бовкнув:

- Якщо вони таке втнуть, це ганьба для комсомольців.

- А я так не думаю, - заступився Андрій Сокіл. Кожен повинен мати право чинити так, як він вважає за потрібне.

- Вони можуть накликати на себе біду, - попередив комсомольський активіст Василь Терещук.

Вінчання у церкві, та ще й майбутніх педагогів, було тоді надзвичайною подією. Дехто з хлопців відраджував від цього кроку Дмитра. Інші залякували його тим, що може диплома не одержати. Він все розумів і тільки говорив:

- Звідки це ви взяли? Що за брехня! Чи хтось із вас бачив мене в церкві?

Такого дійсно ніхто не міг собі пригадати. І його впевнені слова заспокоїли комсомольських та партійних активістів факультету.

Комсомольське весілля провели в червоному кутку гур­тожитку. Його трохи почистили і помили дівчата з групи.

З привітальним словом до молодят звернувся, ніби староста, комсорг групи Ігор Тимків:

- Шановні, Марійка і Дмитро! Від імені партійної та комсомольської організацій географічного факультету вітаю вас з одруженням. Хай ваші серця будуть сповнені любові один до одного. І хай щастить вам на педагогічній ниві!

Оркестр заграв «Туш».

Вечір видався для молодят смішним і зворушливим одночасно. Хтось чіплявся за шию молодим і цілував їх в щоки, хтось дарував подарунки, а Василь Руденко прочитав приуроченого до цієї дати свого вірша. Хлопці в складчину купували все до столу, а дівчата купили те, що найбільше потрібне молодим - кухонний сервіс з чеським посудом.

«Подумати тільки, де вони його взяли?» - дивувалася Марійка.

Випили шампанського і зібралися молоді їхати до ЗАГСу, що був вище університету на вулиці Матейка.

Виходячи попід руку з Марійкою надвір, Дмитро тільки тепер побачив уквітчаний портрет Леніна на стіні.

- Ще чого не вистачало! - буркнув Дмитро.

Через годину, коли молодята повернулися, розпочалася культурна частина комсомольського весілля. Пили вино і принесену хлопцями горілку. І танцювали, танцювали, аж до третьої ночі. Як-не-як одружуються свої -однокурсники.

Через тиждень справили весілля вдома за всіма галичанськими атрибутами. Приїхав на весілля батько Дмитра, його сестра Ганна з Конюшок, та мамин брат Володя з дружиною з Новосілок. Той самий, на весіллі у якого Дмитро загубив штани. Скільки знову сміху було з-за цього та жартів.

А ще через два тижні був захист дипломних робіт. Дмитро з Марійкою захищалися в один день - пИИятнадцятого червня. Через десять днів під звуки оркестру їм вручили диплом про закінчення університету.

Якось дивно було в той день на кафедрі економічної географії. Сам зал видавався великим пароплавом, що брав свій перший курс у відкрите море, а Дмитро з Марійкою стояли на його палубі і міцно трималися за руки, підтримуючи один одного у цьому розбурханому морі. Вони милувалися усміхненими обличчями однокурсників і бравурною мелодією оркестру, що, здавалося, не жалів «жару» і будівля раз по разу здригалась від його грому. Вийшовши прогулятися вулицями і скверами старовинного Львова, вони прощалися зі своєю «Альма МатірИИю». На вулиці звуки музики продовжували доноситися зі всіх сторін і, здавалося, що увесь Львів святкує сьогодні разом з ними.

Дмитро все міцніше потискував руку Марійки, а вона лише посміхалася. Всі попарувалися, але йшли вулицями цілою шеренгою, взявшись попід руки, щось наспівуючи собі. Декілька разів обійшли довкола парку імені Івана Франка. Вікові дерева сплелися своїм верховіттям і зовсім закрили небо.

Морок спадав під ноги і ховався десь серед кущів. Гули довкола машини, поспішали вбрані люди. Хтось запропонував здійснити трете кільце довкола парку, хоч ноги вже гуділи, та підпорядковуючись вимозі: «Бог любить трійцю» - всі дружно рушили далі, хоча ввечері їх чекав ще випускний бал.

Всім в цей час здавалося, що найщасливіші люди на світі вони. Радість закінчення навчання в цей день поєднувалась у них з сумом розлуки з товаришами, з викладачами, з університетом і, насамкінець, містом. Все відбуватиметься тут вже без них. Тому кожен промовляв про себе: «Прощавайте! І до зустрічі!..»

Тиждень Марійка і Дмитро погостювали у батьків у Комарні, а опісля вдалися до турне на південь України до батьків Дмитра.

Колосівка зустріла їх несамовитою спекою. Закінчувалися жнива. Сонце цілими днями не ховалося за хмари, яких майже не було. Але тільки-но воно зайшло за обрій на заході, як на сході вже відбивалися обриси жовтогарячого місяця і надвечірній присмерк зливався з небом. Такого спостерігати в Галичині не доводилося.

Марійка сідала на стільчик під хатою і довго вдив­лялась вбік огорнутого сутінками степу.

- Ти знаєш, Дмитре, мені завжди здається, що ми не на Україні, а десь в Казахстані, все так нагадує ті місця, або десь на Кубані.

- А ти й не дуже помиляєшся. Поглянь на карту, і ти побачиш, що цей район майже на одній ширині з Казахстаном, та й Кубань поряд.

Тут вона навчилася корову доїти, за кабицею догля­дати, носити на коромислі воду з віддаленої криниці.

Поїхали однієї неділі на базар в Березівку. А звідти батько додому, а Дмитро з Марійкою відвідали Іванку в сусідній Заводовці. Вона поправилася, подорослішала.

- На вулиці, скажімо, десь в Березівці, - почав Дмитро, - я б тебе вже не впізнав.

- Зате я тебе впізнала б, - впевнено відповіла Іванка.

Її маленькому Сергійкові, так вони назвали свого сина, виповнилося недавно рік. Говорила, що не жаліє на долю, бо потрапила в добру спокійну сімИИю.

Після повернення до Колосівки вирішили відвідати Одесу. Тут вони пробули декілька днів. Дмитро поводив Марійку по Новому базару, на якому не раз довелося продавати з батьком мИИясо, відвідали знаменитий «Привоз». Вдалося їм дістати білети, щоправда з переплатою, в театр музичної комедії, покататися на теплоході.

Коли відвозив їх батько на станцію, то запряг двох молодих жеребців, аби прокатати молодих з вітерцем. Він, хоч і працював тепер завідуючим фермою, так як і раніше полюбляв коней.

- Гнідий, Гнідий! - говорив він до одного з коней, ніжно гладячи його по гриві.

Коли Марійка всідалася на бричку, коні неначе збунтувалися. Гнідий вдарив копитом по дишлі.

- Ой! - зойкнула Марійка.

- Коня бійся, дочко, ззаду, - а злої людини з усіх боків, - повчально мовив батько.

- Пишіть, обовИИязково пишіть, - просила мати, прощаючись з дітьми. Вона почергово поцілувала в чоло Марійку і Дмитра і, відійшовши вбік любувалася цією прекрасною парою.

Коли й Дмитро всівся на задньому сидінні брички, батько дав команду коням рушати. Ті, якось дивно, трусонули головами і бричка легко покотилася з двору на дорогу.

Дмитро з Марійкою озирнулися назад. Мати стояла і, махаючи хустинкою, час від часу витирали очі. Вони помахали їй у відповідь.

Бричка котилася по центральній вулиці села, викли­каючи підвищену увагу людей. Люди здивовано озиралися. «Кого це Кардаш везе?» - запитували подумки себе, бо не часто тепер їздять бричкою. Хіба що голова колгоспу, коли ламалася його машина.

Сонце було вже високо над землею, і в селі мало людей у цей час. Всі у полі. По обидві сторони дороги росли великі будяки і широколисті лопухи, вкриті шаром сивого пилу. Він і зараз легко здіймався услід за бричкою.

Виїхавши за село, оминули глибоку балку, яка поросла кущами з вовчими ягодами на колючих гілках.

- Каньйон? - сказала Марійка.

- По місцевому балка, - пояснив Дмитро, - Ох і набігались ми по цих балках малими, коли грали у війну. Бувало під самий ранок розходилися по домівках. Бігали з патиками, що були нам за зброю, від балки до балки, неначе обИИїлися солодкаво-гірким пасльоном.

- Драсте! - віталися з ними зустрічні. І коли був час запитували:

- Кого це ти, Іване, везеш?

Зупинялися посеред степу підводи і Іван з великим задоволенням усе розповідав. Дмитра вже мало хто пізнавав. За цей час коням робилося передишка. Та вони не могли довго встояти на місці і рвалися вперед.

В дорозі Іван говорив з молодими мало і тільки час від часу підстьобував коней. Все це дуже нагадувало каретний екіпаж дореволюційних часів.

- Як тобі сподобалось у нас, Марійко? - запитав батько.

- Не дуже, - поморщивши лоба, відповіла вона. - Все тут незвичне, все не так, як у нас. Ні річки, ні лісу поблизу. Для худоби воду возять в бочках...

- А ми за ці двадцять три роки звиклися з усім і, здається, що так все має бути.

- Та, воно й видно зразу, - відповіла Марійка. - Ви тут вже свої люди. Але тягне все ж назад, додому?

- Ще й як, - відповів батько. - Оце, напевно, помирати поїдемо на рідну землю. Думаємо над цим мало не щодня. Сиротами залишилися ми тут. Нас це гнітить.

Говорив він тремтячим голосом і вигляд у нього був сумний. А коли прощалися на станції, він облизав пошерхлі від сонця і вітру губи і не втримався від сліз.

Пекучий і невгамовний жаль охопив Дмитра:

- Не плачте, тату, все буде добре, - умовляв він, обнімаючи батька. Ці слова ще більше розчулили батька.

- Приїжджайте до нас на наступній рік. Не забувайте нас. Пишіть частіше і нам буде легше, - благав наостанку батько.

- Бувайте здорові, - прощалися вже з тамбура вагона.

Через два дні вони були вже в Конюшках.

- Пекму, пекму, - промовляла зненацька цьоця Гануся. - Ми вас не чекали. Чому не дали знати?

- А так цікавіше, цьоцю. Ви ж були на нашому весіллі, а молоду добре не роздивилися, от зараз і познайомтесь з моєю дружиною поближче.

Пригадуючи цьоцю Ганусю, Дмитро ніяк не міг збагнути, що з нею сталося? Та й чи взагалі це вона? Важке життя, невдача в сімейному відношенні, передчасна смерть чоловіка, постарили її. Обличчя її було густо вкрите зморшками, волосся почало сивіти. Навіть одяг говорив про її неблагополуччя. Сердак був полатаний латками з різного кольору, помИИята спідниця, а на ногах старенькі мештики, які, здавалося, ніколи не бачили пасти. Видно було, що вона остаточно розчарувалася в житті і нагадувала прибиту злиднями і горем жінку.

- Маю свіженьке молочко. Почастую вас вареною бульбою.

Вони напилися з дороги молока, а до бульби навіть не доторкнулися бо їсти не хотілося.

Зачувши голоси з кухні, бабця запитала:

- Ганнусько, хто то у нас в хаті?

- Ану вгадайте, - відчинила вона двері р і всі троє зайшли до хати.

- Слава Ісусу Христу, бабцю, - першим вимовив Дмитро і кинувся до ліжка.

- Невже це Дмитрик? Мій онука.

- Він, він, - підтверджувала цьотка.

- Виріс нівроку. Тьфу, тьфу, тьфу! - сплюнула вона за старим звичаєм. - А мене памИИятаєш, Дмитрику?

- Звичайно, як же я міг забути вас. В цій хаті ми прожили майже пИИять років.

Взір баби Катерини впав на Марійку. Вона уважно розглядала її. Здогадуючись хто вона, баба нічого не казала, видно, згадуючи свої двадцять років.

- А це моя дружина Марійка, - представив Дмитро.

- Яка пані твоя жінка. Такої у нас в Конюшках нема. І гарна, як лялька, - хвалила вибір Дмитра бабця.

Цьоця Гануся розповіла, що останній рік мати не встає з ліжка і їй одній приходиться давати собі раду. Дмитро з Марійкою допомогли цьоці чим могли. Накопали декілька відер ранніх бульб, поправили загату. Дмитро почистив і змастив січкарню на зиму і справив замок до хати. Через день у неділю були на Службі Божій в церкві.

З Конюшок відправилися на пару днів до Новосілок, а звідти назад до Комарна.

Майже півтора місяця зайняла у них ця подорож. Задоволені і засмаглі під південним сонцем, вони знову були в батьківських пенатах.

- Оце так медовий місяць ви собі справили! - мало не вигукнув батько Марійки, побачивши їх біля хвіртки.

- Це була скоріше медова подорож, а не медовий місяць, - уточнив Дмитро.

Він швидко став в цій хаті не приймаком, а справжнім ґаздою. Розуміючись в ґаздівстві, він з охотою допомагав батькові по господарству, і це дуже тішило їх.

Мали вони з Марійкою свою кімнату, яка була завалена меблями невпорядкованими ще з весілля та всіляким посудом, холодильником і іншими речами-подарунками з весілля. Все це тепер потрібно було приводити до ладу. І до нового робочого життя потрібно було готуватися, адже через два тижні починався новий навчальний рік.

- У нас роботи непочатий край, - сплеснула в долоні Марійка.

- Не переживай, не такі ще сосни ми рубали! пожартував Дмитро.

Марійка пішла працювати вчителем географії, а для Дмитра знайшлося лише місце вчителя трудового навчання. Та головне, що вони були разом.

На другий день після всіх урочистостей першого вересня, після ленінських уроків, Андрій Михайлович тайком привіз до хати греко-католицького священика зі Львова і молоді взяли шлюб.

- Не дай Бог, щоб хтось з вас бовкнув десь про це, - попереджав батько. - Роботи можете позбутися, та й мені не здобрувати, як керівникові, - походивши по хаті в роздумах, він додав: - Жаль, що священик не видав вам про шлюб посвідчення, як це було колись.

- Тримайте язика за зубами, діти, - благала мати.

А Дмитро з Марійкою лише переглянулися на те і посміхнулися. В їх серцях затаїлася радість таїнства, адже від сьогодні вони два крила одного птаха, і ніщо тепер не зможе їх розлучити.

З кожним днем їх життя ставало неначе легшим. До сімейного бюджету додалися дві платні. Держава багатіла за нафтодолари. На прилавках магазинів часто зИИявлялися імпортні товари. На державні свята в парку і клубах Комарна виступали іноді артисти й духові оркестри. Збиралося багато людей. Послухати і побачити все те приходили люди навіть з навколишніх сіл. Життя, здавалося, вирувало.

В школі Марійку і Дмитра прийняли, як належиться. Вже на першій педраді перед початком навчального року директор школи Іван Васильович Пилипчук, представив нових вчителів педколективу школи. В школі він читав Історію. Низенький, сухорлявий, з малими підстриженими вусами. Історію він любив понад усе. Заняття проводив голосно ніби мітинг. Учні поважали його за глибоке й досконале знання історії. А коли хтось з учнів невірно починав трактувати комуністичні догми, обурювався:

- Ви мислите не по-історичному!

Ставний Дмитро швидко зачарував більшість вчителів своїм добре поставленим, неначе дикторським, голосом і високою дисципліною. З перших днів йому пропонували велике майбутнє, а деякі дівчата старших класів скоса зиркали на нього.

Андрій Михайлович був завучем в другій школі, але підтримував тісний звИИязок з першою школою, особливо тепер, коли там стали до праці його діти.

Минуло два роки і в сімИИї молодих Кардашів зИИявився первісток. Сина вирішили всією громадою назвати на честь славного сина українського народу Тарасом, а ще через пИИять років Марія народила доньку, яку назвали на честь бабці Ганусею. На цьому молоді порішили «завИИязати».

Для цього були обИИєктивні фактори. Після вступу советського війська до Афганістану, з крамниць міст і сіл, неначе за помахом чарівної палички, почали зникати товари. Спочатку не стало масла, потім сира, мИИяса, ковбас... Народження великої кількості дітей, коли для них не було одягу, їжі, ліків виглядало, по меншій мірі, дикунством. Так розцінювали люди все, що відбувалося в державі.