Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
В дорозі майже все встигав переглядати. У поїзді, в якому поверталися додому робітники львівських заводів, така література була нарозхват. Яких видань там тільки не було: «Поступ», «Молода Україна», «Поклик сумління», «Братство», «Скарбниця», «Молодий націоналіст»... А напередодні Різдва трафився гумористичний «Сальцесон», як було написано «Орган Руху народів України за ковбасою». Дмитро приносив ці підпільні демократичні видання в школу, даючи почитати їх співпрацівникам. Слух про це і про те, що Дмитро звИИязаний з якоюсь підпільною групою, дійшов до директора і він, щоб вберегтися від можливих неприємностей, попросив через Андрія Михайловича більше не займатися цим. І хоча Дмитро більше не приносив до школи такої літератури та дехто із співробітників заходив за нею до нього додому. Як вони висловлювалися, аби знати правду, аби відчути пульс свого життя.
- Читати тепер вже замаю, - говорив він їм, - треба рухати вперед українську справу і всього себе до останку віддати рідному народові.
Хоч комусь ці слова здавалися високопорними, та тепер вони були його твердим переконанням.
Бачачи все це, дружина Дмитра Марійка якось пожалілася матері:
- Дмитро надто довірливий. Не можна довіряти всім хто до нього приходить. Давайте, мамо, поговоримо з ним разом.
- Я не проти, дитино, аби оберегти від усього поганого, що може чекати його, - погодилася мати.
Одного разу, коли він повернувся зі школи, за обіднім столом почалося:
- Мені здається, Дмитре, ти надто захопився усіма, хто до тебе заходить. Це може таїти в собі неприємності, - почала Ганна Василівна.
- О, мамо! Про що ви говорите? Я ж не маленький.
- Дмитре...
- Прошу, не говоріть такого мені ніколи.
- Ти не хочеш нікого слухати, синку. Це не дуже добра прикмета. Повір. Жінці завжди потрібен поруч чоловік!
- Ви помиляєтесь, мамо, в найголовнішому. Не можна судити про людей зі своїх вражень або з того скільки ви їх знаєте. Так ми будемо самі. Люди просять почитати, просяться до Руху. І ми мусимо їх залучити до цієї важливої роботи. Інакше будемо надто слабкими. Ми повинні жити у величі, бо ми цього заслуговуємо. А поки що все навпаки.
Закінчивши трапезу, Дмитро встав з-за столу, заклав руки в кишені й підійшов до вікна. Вони мовчки дивилися на нього. В ньому проглядались впевненість, бо він був глибоко переконаний в розпочатій справі. Він вірив, що правда подолає брехню.
Дмитро продовжував дивитись у вікно, неначе когось вичікував. Жовта смуга сонячних променів кидали відблиск на його змужніле обличчя.
- А ви знаєте, мамо, усіх, хто заходив останнім часом до мене? - запитав Дмитро.
- Звичайно. Вони виросли на моїх очах.
- Не можна не довіряти тим, з ким народився чи виріс. Так ми нічого не збудуємо, коли почнемо недовіряти своїм товаришам. Тоді всьому прийде кінець. А перебудова дала нам багато надій...
- Ти правий, сину. Але не втрачай тями, - погодилася мати.
Мати і Марійка мовчки спостерігали, як він одягається. В душі Дмитро радів, що зумів переконати їх. Це була його чергова перемога. Насамкінець він якось незвично насунув на очі капелюха і вийшов з хати, кинувши з дороги:
- Я на збори проводу Руху. Скоро повернуся.
Мати вийшла вслід зачинити двері. Осіння прохолода обдала її обличчя. Марійка підійшла до вікна. Вона дивилася, як сіра пелена осені поглинають чоловіка. «Він ненадовго», - заспокоювала вона себе.
* * *
Іван тепер цілими вечорами сидів коло телевізора або крутив радіо, шукаючи найбільш довірливу «Свободу».
Була пізня година. Христина засунула заслінку димоходу. Виключила газ і почала готуватися до сну. Раптом з вітальні, де Іван дивився телевізор, донісся його відчайдушний крик:
- Христино! Христино! Мерщій сюди!
- Що сталося? - запитала вона, зайшовши до вітальні.
- Ти дивись, що робиться! Он показують, що в Стрию вивішено, вперше на Україні, наш національний прапор. Це провісник нашої перемоги!
- Господи, ти революції хочеш, а сам навіть ґудзики на ширінці не годен застібнути!
Іван глипнув очима вниз і почав похапцем застібати ґудзики.
- Ну от! - буркнула Христина. - Я пішла спати.
Ця подія так розтривожила Івана, що він довго не міг заснути. Все думав, думав.
Наступний день видався погожим. Ще по-літньому гріло сонце, хоча й наближався кінець вересня. Іван вийшов на колгоспне поле, що починалося за дорогою. Хліба вже були зібрані. Солома заскиртована. Яскраве сонце гарно висвічувало стерню, де ще недавно шумів хліб. Хоча вона вже й почорніла від дощу та вітру, але не втратила своєї жовтизни. «Як все це гармонує за кольорами нашого прапора, - думав Іван, - і небо синє-синє. Ні нема в жодній державі такого характерного прапора. Видно сам Бог благословляє Україну на щасливе майбуття. А ще зовсім недавно за цей прапор відправляли в Сибір, людину визнавали зрадником Батьківщини!..»
У розчуленого Івана проступили сльози.
* * *
Хвиля мітингів прокотилася другим валом по Галичині. Вони були присвячені екологічним проблемам та майбутнім виборам до Рад.
На мітингу, що проводився 5 листопада в неділю, виступав Дмитро. В своєму виступі він сказав:
«... Ми повинні перейти від життя по-ленінськи, до життя по-людськи. Для цього нам потрібно обрати до Рад достойних людей. Як на мою думку, на це в першу чергу заслужили ті, хто в застійні часи був несхитним і принциповим. Громадяни! Голосуйте за представників Руху, бо завтра може бути пізно. Слава Україні!»
В юрбі народу в декілька тисяч чоловік чулися викрики і навіть сварки:
- Гей, ти! З нас досить! За це повинен хтось відповісти.
- Що хочеш по пиці?!
- Тільки на це ви й здатні... Який може бути Рух без грошей?!..
На мітингу були присутні Андрій Михайлович з дружиною і Марійка. Тепер всі вони відчували гордість за Дмитра.
Зима того року була звиклою для Галичини. Погода змінювалась чи не щотижня. То зривалась заметіль, що світа божого не було видно і на вулиці жодної душі, то встановлювалась по-весняному тепла погода, і на вулицю висипали маси людей.
Заметіль голосила над землею, крутила білою курявою у всі боки, так що через декілька хвилин могла сховати від людей всі гріхи їх діяльності.
З закінченням зими все ближче були перші демократичні вибори. По містах і селах почали ходити агітатори. На будинках, парканах, зупинках зИИявилися агітки з програмами тих чи інших кандидатів. Згодом хтось зривав їх, а на їх місце наліплювали інші, які вже агітували за іншого кандидата. Програми кандидатів в депутати до Верховної Ради України публікувалися в обласних газетах.
На зборах Товариства української мови висунули кандидатом в депутати до районної Ради і Дмитра. Коли домашні привітали його з цим і весь час говорили: «Скоро будеш депутатом, Дмитре», - він лише махав рукою і говорив:
- Навряд. Там багато таких кандидатів є. Будуть голосувати за своїх або кращих за мене.
Та все сталося так, що після виборів девИИяностого, він став депутатом.
Якщо на нижчих щаблях влади вибори пройшли відносно спокійно, то на виборах до Верховної Ради України йшла вперта боротьба. Агресивна більшість з числа комуністичної номенклатури всякими правдами і неправдами домагалися одержати більшість в парламенті. Вони намагалися висунути якомога більше кандидатів від громадських організацій, які минали сито окружних комісій ї зборів. Переважно це були представники апарату адміністративно-командної системи. Серед них було багато таких, які ще недавно руйнували церкви, розстрілювали і відправляли в Сибір. А ось тепер раптом захотіли стати їх обранцями. Оборонцями тих, кого ще не встигли знищити!
Таких випадків було особливо багато у східних і південних районах України, цих оазисах застою. На Галичині їх майже не було. Тут добре запрацював Рух. Результати виборів до Верховної Ради України були опубліковані в багатьох центральних та обласних газетах.
- Погляньте, тату, на політичний рейтинг України, - сказав Дмитро, подаючи газету з таблицею соціально-політичного складу депутатів Верховної Ради України.
Таблиця вже була помічена Дмитром.
- Цікаво. Рух має у Верховній Раді сто одинадцять депутатів. Це ж велика сила!
- Біда в тому, що серед них третина членів КПРС, а це люди ненадійні. Довіряти їм не можна, - озвався Дмитро.
- Ну, скажеш таке. Були такі часи. Хто хотів мати трохи ліпшу роботу, займати певне становище в суспільстві або зробити карИИєру мусив ставати членом партії. Ти ж прекрасно це знаєш, Дмитре.
- Але ж я не поступав в партію, коли мені пропонували при війську. А дехто давав навіть хабаря, бо мав якийсь родинний гандж, аби влізти туди.
- Може, ти думаєш таке й про мене? - образливо запитав Андрій Михайлович.
- Щоб там не було, але я впевнений, що людина, яка хоч один день пробула в цій злодійській партії, це - зіпсута людина, просякнута ідеями комунізму, брехні і злодійства! - продовжував вперто твердити своє Дмитро. - В результаті наша держава зупинилась на рівні того серпа і молота, що на їх прапорі.
Почувши це, Андрій Михайлович якось зніяковів. Він не хотів більше розмовляти на цю тему і почав щось читати. Став він раптом дуже зосередженим, але з мирним спокоєм. Йому ніби забило дух, відібрало мову. Він не чекав такого наскоку від свого зятя. Дмитро це зрозумів і вже було хотів вибачитися, але раптово нагнувся до батька і спокійно сказав:
- Тату, з цієї таблиці видно, що в Галичині і Києві перемогли рухівці, а в Донбасі більшість депутатів робітники. Отож, згодом можливе поєднання національно-демократичного і робітничого рухів на Україні. Від цього залежатиме її подальша доля.
- Ти так думаєш? - здивовано запитав Андрій Михайлович.
Було видно, що він не сердиться на свого зятя. Це заспокоїло Дмитра.
Зима видалась теплою. Лише спочатку грудня було холодно, випав досить великий сніг. Морози досягали двадцяти градусів. І ось вже майже два місяці тепло. Дехто почав ходити в демісезонних плащах, а найбільш гарячих можна було побачити в костюмах. Звідусюди від дітлахів чулися зітхання, мовляв, цього року на санчатах не покаталися і баби снігові не зліпимо. Тільки перед весняними вакаціями, неначе пес з ланцюга, зірвалась віхола. Здавалося, що вона вже не вщухне і казилася все дужче. Дітлахи зовсім не виходили на вулицю, а молодших школярів батьки вели до школи за руку. В шкільних класах вітер, здавалося, видув все тепло і в учнів зуб на зуб не попадав. Мороз хоч і не був великий, та на віконних рамах виступила паморозь. Учням дозволили відсунути парти від вікон і сидіти в одязі і навіть в шапках. Тільки ранком третього дня, нагарцювавшись вдоволь, вітер вщух. На небосхилі зИИявилося бліде, після холодної ночі, сонце. Воно світило та не гріло, але на душі в кожного стало веселіше.
Андрій Михайлович, залишивши шкільне подвірИИя, дрібними бистрими кроками пішов вулицею додому, а Марійка з Дмитром залишилися на збори «Просвіти». Йому вже не терпілося побачити своїх онуків. В лівій руці він ніс, тримаючи за ріг, коричневу шкіряну папку, подаровану йому співробітниками ще на честь його першого, як він любив казати, пИИятдесятиліття. Аби зігрітися, він помахував, ніби бавлячись, нею. Надворі було ще досить морозно, а він був в маленькому капелюшку, за що не раз одержував від дружини «втик». Вже на ґанку йому почувся неначе з радіоприймача якийсь крик. Зайшовши до хати, він почув бриніння незнайомої пісні. Прислухався.
Ти, бюрократе, знімай капелюх,
Бачиш проходить народний наш Рух
Мусиш його вітати,
Владу йому віддати.
Йде по Вкраїні Народний наш Рух!..
- Що за пісню ви співаєте, дітки? - запитав, відкриваючи двері дитячої кімнати, Андрій Михайлович. - Мені такої ще не доводилося чути.
- А це, дідусю, «Гімн Народного Руху України за перебудову», - радо прощебетала Гануся. - Ось погляньте.
Вона подала дідусеві картку з папіросного паперу. На ньому Андрій Михайлович побачив напечатаного вірша. Він швиденько прочитав всі чотири стовпчики. В кінці замість автора було пояснення «Написано під впливом застійних промов Щербицьких та іже з ними».
- Так це вірш , а ви співаєте.
- Це не вірш, а гімн, - поправив Тарас. - А гімн обовИИязково співається.
- Це що зі школи таке домашнє завдання дали чи що? - запитав здивований Андрій Михайлович.
- Ні, це тато привіз зі Львова. На «Гайда-парку» роздавали. От він і взяв декілька екземплярів, - пояснив Тарас.
- Ну, а музика звідки?
- Музику Тарас сам придумав! - сказала Гануся.
- Ох ви мої артисти, - розсміявся Андрій Михайлович і обняв їх.
- Цей гімн ми розучимо вдома з Тарасом, а потім навчимо в школі своїх, - похвалилася своїми планами Гануся.
- От, чортівня якась! Чого тільки не напридумають люди. - ледве не вигукнув Андрій Михайлович і раптом покликав: - Бабцю, бабцю, ходи-но сюди.
В кімнату зайшла Ганна Василівна, витираючи руки у фартух.
- Бабо, ти знаєш, що вчать наші онуки? - запитав він з ходу її - «Гімн Народного Руху».
- А я весь час прислухалася і думала, над чим вони так мучаться, - радо відповіла вона. - Та заважати їм не хотіла. Мені подобався їх веселий спів.
Ніколи раніше Ганна Василівна не була такою близькою серцем і душею до дітей, навіть до своєї доньки, а тепер вона привИИязалася до своїх онуків всім своїм єством.
Невдовзі зИИявилися Дмитро з Марійкою.
- О, боже! Нарешті... - кинулася назустріч їм Ганна Василівна. - Сину, будь обережний. Щоб вони чого тобі не зробили.
Дмитро, нічого не розуміючи, стояв в передпокої, розкривши рота. Все почуте здалося йому звичайнісіньким дивацтвом.
- Так, так, Дмитре. Мати права, - підтримував дружину Андрій Михайлович. - Будь обережний. Ця банда не здається і на все здатна. Ти ж знаєш, як у Львові восени кийками били людей. Багатьох забрали в лікарню. А недавно вбили активіста Руху в Івано-Франківську Романа Левицького.
Дмитро знав про вбивство в Івано-Франківську ще перед подіями у Львові на міжрайонній конференції Руху. Звідти надходили й інші тривожні чутки. Що апаратники з партійних і радянських органів зухвало заявляють, що в їх області ніколи не буде визнана національна символіка, що це тільки у Львові наслідок послаблення дій апарату творяться всілякі безчинства, відкрито ходять з синьо-жовтими прапорами по місту, що в них ні товариство української мови, ні Рух навіть на ноги не зіпнуться, а «Леви11 в їх областях ніколи не водилися. А що з того вийшло відомо. Івано-Франківська область стала другим, після Львівської, пИИємонтом свободи. А невдовзі те ж відбулося і в Тернополі. Так що, поки комуністи планували, Бог розподіляв!
- Це все говорить, що влада боїться людей. А коли так, то це вже не влада, а збіговисько самозванців. Це сигнали про скору перемогу демократичних сил, - сказав Дмитро.
- Ще зовсім недавно було навпаки, - обізвався Андрій Михайлович.
- Це був той випадок, коли народ боїться влади, а це значить, що влада була не народною, а деспотичною, диявольською. Згадайте сталінське лихоліття, часи брежнєвського застою.
- Я з тобою згоден, Дмитре. Тепер не може бути питання, «Що краще?», коли ми почали вільно дихати. Я згадав польський анекдот з цього приводу, - Андрій Михайлович, видно настроївшись на довгу розмову, всівся на дивані. - Так от їдуть у трамваї два поляки і один одного питає: «Чи, пан, знає, яка різниця між пудрою та владою?». «Ні», - відповідає той. «А така, - радо відповідає він, - що пудра є до лиця, а влада до дупи!» Замислився другий поляк і через деякий час питає першого: «А чи пан знає, яка різниця між цим трамваєм і вами?» «Ні», - відповідає перший поляк. «А така, що трамвай поїде далі, а пан піде зі мною в поліцію!» - і показує своє посвідчення!..
Хата залялася сміхом. А Андрій Михайлович швидко попередив:
- Це ще не все.
- А що ж було далі? - зацікавилась Ганна Василівна.
- Прийшли вони в поліцейську дільницю. Поліціянт склав протокол, що перший поляк дискредитує владу і, закінчивши писати, пропонує йому підписатися. А той каже: «О, вибачте, але я мав на увазі не наш уряд, а австрійський!..» Спантеличений другий поляк зайшовся кричати: «Не бреши, мене не обдуриш. Я добре знаю, чий уряд є до дупи»!!!
- Отак, навіть таких кадрів не проведеш, а що вже говорити про народ, який може покоритися, але ніколи не помилиться, - додав Дмитро.
- ПИИять років перебудови, а стара гвардія все мислить старими категоріями. Вони очікують з дня на день старих добрих часів. Про це я неодноразово чув в розмовах, - сказав Андрій Михайлович.
- Невже вони такі недоумки? - втрутилась Марійка. - Адже ж серед них були перші секретарі обкомів, директори великих підприємств і вузів...
- Думаю, що це від великого страху, що засів в їх душах. Вони не уявляють себе без отого корита, яке годувало їх на протязі десятиліть. Вони не відчувають, що нашому найбільш терплячому народові наосточортіло все і він каже: «Годі!» «Досить!» - і їм нічого не залишається, як піти, - підсумував Дмитро.
Потім було гаряче, в політичному відношенні, літо 90-го. Шістнадцятого липня багато людей вітали один одного. У старших за віком виступали на очах сльози. «Нарешті збулося!» Скептики, як завжди, попереджали, мовляв, поживемо -побачимо. Та їх була значна меншість. Розважливі, бувалі політики, слушно твердили, що з проголошення Верховною Радою України «Декларації про державний суверенітет України», ми ще не станемо самостійною державою в повному розумінні цього слова, потрібні ще конкретні закони і дії.
Так, українці не однакові. Та уніфікатори-комуністи, одягнувши нарід в куфайки та чуні, розробивши типові проекти міських будівель, насадивши їх по всій Україні, думали, що будують комунізм - найпередовіше в світі суспільство. Під гаслом інтернаціоналізації вони домагалися однаковості мислення. Все це привело до культурної деградації і здичавіння нації.
Минув рік. Якось, читаючи газету, Андрій Михайлович надибав статтю, в якій йшлося про одного з реабілітованих громадян Галичини. Навіть фото було. Він подав газету Дмитру.
- Нарешті справедливість торжествує, - сказав Дмитро.
- Знаєш, Дмитре, мені боляче слухати чи бачити, як поневіряються безвинно репресовані люди ще зараз по Сибірах, а їх кати і досі живуть в гарних квартирах, а можливо, й в квартирах своїх жертв, спокійно сплять, а ще недавно виступали в школах перед піонерами із спогадами про своє «героїчне» минуле.
- На жаль, демократична влада ще мало робить в цьому напрямі, а повинна робити більше.
Дмитро схопився, адже ж він теж представник цієї влади, член комісії по освіті при районній раді. Та, незважаючи на це, він був радий, що є її представником, хоча й знав, що вона ще не принесла ні раптових змін, ні довгожданого благополуччя, так очікуваного народом. На це він завжди відповідав:
- Як можна щось зробити, коли у всіх структурах влади і на керівних посадах залишилися комуністи. Вони тепер саботують всі прогресивні рішення. Найбільш підприємливі з них, як он наш Олійник-директор хлібзаводу, швидко зорієнтувавшись в обстановці, покидали партійні квитки і носять тепер на лацканах синьо-жовті відзнаки. Що й казати: «На груді значок, а в душі большевічок!»
- Ну, це ти вже загинаєш, Дмитре, - перебив його Андрій Михайлович. - Я б тобі порадив не розкидатись такими словами поміж людьми. Не наживай собі ворогів.
- А що поробиш, коли людину, що просмерділа комунізмом, я не годен витримати!
- Ах ти шовініст, - сказав Андрій Михайлович, сміючись - саме так вони б тебе назвали... Та ти не ображайся. Я ж не ображаюсь, хоча відчуваю, що цими словами ти кидаєш камінці і в мій город.
Дмитро зрадів, що тесть його розуміє правильно, хоча він нічого йому поганого не хоче. Він зійшов з ґанку, сів в машину, що стояла на подвірИИї, покрутив кермом туди-сюди, ніби збирався кудись відИИїжджати.
- Якщо тямиш, то скажи краще, як моєму братові Василеві зарадити, аби поскоріше його реабілітували. Щось тянуть в районі гуму. Треба до Львова, напевно, їхати?
- Минулого місяця я був на мітингу у Львові, - почав Дмитро через відчинені двері машини, - що проходив під девізом: «Ні! Союзному договору!» Так от, виступив там представник Львівського «Меморіалу», депутат міськради ї зачитав ряд вимог до нашого уряду з цього приводу. Я встиг всі пункти записати. Зараз знайду їх.
Дмитро швидко забіг до хати і через декілька хвилин повернувся зі своїм блокнотом-записничком. Він завжди брав його з собою і все цікаве там фіксував.
- Так ось слухайте, тату: «Для відновлення справжньої історичної справедливості, згідно з ідеями перебудови вважаємо за необхідне:
1. Вважати злочини сталінізму злочинами проти людства, на які не розповсюджується термін давності.
2. Назвати поіменно всі жертви.
3. Назвати поіменно всіх осіб, причетних до репресій і осудити їх, як злочинців, що скоїли злочин проти людства.
4. Поширити на реабілітованих права ветеранів війни.
5. Реабілітувати всіх репресованих у позасудовому порядку без перегляду справ.
6. Забезпечити умови для справжньої соціальної реабілітації реабілітованих з наданням їм житла, компенсації збитків і т.д.»
- Дай мені цей папір. Треба показати Василеві. Ти думаєш, Дмитре, що з цього щось вийде? - запитав Андрій Михайлович.
- Аякже. Депутати повинні посприяти вирішенню цих питань на сесії Верховної Ради України. Зрадіє Василь.
Через декілька хвилин Андрій Михайлович вже був на подвірИИї брата, що жив неподалік.
Настали теплі вечори серпня. З тихого заходу, де багрово сідало сонце, легкий вітерець доносив медово-солодкі запахи збіжжя, що ще залишилось на корню та садовиною, що почала достигати. Роси ще випадали рясні, і коли косарі закінчували загінку отави, вони з косами на плечах поверталися, неначе в селі, вулицями містечка додому.