Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

Напередодні нового навчального року Дмитрик вийшов за село. Попрямував в степ. Аби попрощатися з цією милою з дитинства стороною, ніби відИИїжджав звідси назавжди.

Широко відкритими очима роздивлявся він навкруги. Он геодезичний курган з вежею, а напроти недавно висаджений колгоспний сад. А там далеченько, справа видно перші хати Іванівки. Це вже інший район. І повітря того серпневого дня було немов джерельна вода. Дихай і не надихаєшся!

Спустившись степовою дорогою в село, він пішов ще до школи. Зайшовши на її пустотливе подвірИИя, йому неодмінно хотілося зайти в учбовий корпус, знайти свою першу в цій школі парту і посидіти перед дальньою дорогою, як співається у пісні. А скільки разів вони разом з Колькою Фьодоровим, з яким постійно сиділи на одній парті, продиралися через юрбу школярів, бігли коридором школи аби зайняти найзручніше місце в класі, щоб було видно через вікно сільську дорогу по якій снували підводи, а тепер все частіше машини, а далі ++ степ з великою ковилою на схилах, яка немов сріблясте покривало виблискувала на сонці. Звідси добре видно хату діда Ісака, цього чудернацького дідугана, за яким вони, бувало, слідкували цілими уроками.

Жаль було розлучатися з рідною школою. Та роки брали своє. Вже й парта була для нього замала.

А що там, в новій школі? Роздумував він. Чи будуть його так же, як і баба Настя ++ прибиральниця, зустрічати першим в школі? І запрошувати до найбільш гарячої пічки, аби погріти свої закоченілі від холоду руки. Чи будуть такі ж успіхи?

Скільки запитань можна було поставити зараз? Та одне він знав. Там його чекає нова школа, а значить і нове життя.

А як він переживав і тужив за школою, коли мав грип чи «свинку»! Цілий день висиджував коло замурованих морозом вікон і, вихукуючи парою з рота невеличкі отвори, слідкував, коли будуть повертатися кавказькі хлопці зі школи аби запитати їх, що було задано додому. Його мучив страшенний нуд, і він з нетерпінням чекав того дня, коли знову ступить на поріг школи. Дмитрика радувало те, що він з села їде не сам.

В школі їх прийняли добре. Визначили у 8 «Б» клас. По­селили в одну кімнату шкільного гуртожитку, що був у центрі Мостового, якраз в тому місці, де йшла центральна дорога, що перетинала велику площу, на якій розташовані всі адміністративні будинки району, більшість магазинів, бібліотека, ресторан, а при вході до парку, за яким на пагорбі виднілася двоповерхова школа, стояла церква. В ній на релігійні свята, а також у неділю, відправлялася Служба Божа. Найбільше здивувало Дмитрика, коли вони одного разу заглянули до неї з Колькою, те що правили Служба Божу в ній російською мовою. Як це так, дивувався Дмитро, народ розмовляє по-українськи, а в церкві правлять по-російськи.

- Напевно, у тій церкві правлять батюшки прислані з Москви, - пояснив батько вдома.

Вигляд церкви дещо відрізнявся від звичного на Галичині. Була зона гранчастої форми, без бань. Це була єдина церква в районі, де можна було помолитися або похрестити дитину. Все це робилося обережно, іноді крадькома. Хочеш, скажімо, похрестити дитину ++ їдь за пИИятнадцять кілометрів в район! Тому й служби проводилися при напівпорожніх залах. Не те що в Галичині, де люди іноді юрбилися під церквою, де кожне село має свою церкву, а великі села-навіть по дві.

- Нам хватає й однієї, - почув Дмитро від старої жінки, виходячи з церкви.

Перший день вересня ++ перший день в новій школі. Кому невідомі ці відчуття. Цей день видався теплим і тихим. За гуртожитком, де протікала маленька Чічіклія, клубочився туман, який згодом розтав, неначе неочікуваний перший сніг. Село встало того дня раненько і загуло неначе вулик. Ожили всі стежини парку, що вели до школи. По святковому виглядала центральна алея парку навпроти школи. Вона було вщерть заповнена людьми. Дехто ніс квіти.

Повітря було гомінке і ясне на далеку відстань. Навіть парк здавався якимось прозорим і не міг заховати усіх пташок. А вони, злітаючи над деревами, голосно тьохкали, ніби разом з усіма раділи цьому святу, а може, прощалися з літом?

За невеликим косогором парк закінчився, і з лівого боку почалася ділянка шкільного саду і городу, а попереду, трохи вище, виднілася величава двоповерхова споруда школи. Збоку цілий ряд низьких будинків. Трохи далі, в глибині двору, стояв тракторець. Велике шкільне подвірИИя. Учні вишикувалися на ньому буквою «П». Відкриття навчального року затягувалося. Видно, не було в адміністрації школи вироблено єдиного сценарію цього дійства. Юрбою стояли вчителі збоку. Наперебій про щось гомоніли, аж поки високий мужчина, як потім виявилося це був завуч школи, сказав:

- Ех! - відмахнувся він і, обернувшись, додав: - Та робіть, як вам хочеться.

Потім були виступи вчителів, учнів, директора школи. Здавалося, що бракує лише музики, аби було зовсім по-святковому. Можливо, саме й за цього була суперечка на початку.

Після першого дзвоника всі розійшлися по своїх класах. Дмитро, підходячи до сходів, що вели на перший поверх і на ґанок, ще раз оглянув школу. «Оце велич! - подумав він. Тепер будинок здавався ще більшим ніж здалеку і нагадував океанського лайнера. Говорили, що це був будинок якогось великого пана чи графа, а все навколо, включаючи й парк, його маєток.

Дмитро разом з Колькою, що завжди був поряд, як і наказували батьки, почав підніматися по сходах догори. Дійсно, складалося враження, що вони підіймаються на палубу корабля. Йому вже й важко було зрозуміти чи це ++ дійсність, чи сон? Може, дійсно зараз подамося до моря?

З першого поверху сходи вели на другий, де займалися старші класи. Проходячи сходами, Дмитро зауважив плакат, який кинувся йому у вічі. На ньому було зображено солдата, а внизу напис:

«Вони добре послужили Батьківщині!»

Дрож і гордість одночасно пройняли його тіло. Біля відкритих дверей однієї з аудиторій висіла табличка – «8» «Б» кл». Це був їх кабінет.

Тепер Дмитрик бував дома тільки у неділю, приїжджаючи щосуботи велосипедом, а у неділю під вечір або у понеділок раненько знову в Мостове. Христина почала звикати до відсутності сина. Почала помічати, як поступово вона забувала за нього, не згадуючи його спочатку годину-дві, а потім і цілий день, а якщо згадувала то серце стискалося від думок. Як він там? Чи здоровий? Чи встигає в школі?..

«Добре, що маю ґаздиньку вдома, - подумала Христина. - Скоро і її до школи випроводжатимемо. Вона вже вміє заспокоювати та втішати мене, коли бачить мою тривогу. А мені більше нічого не треба. Аби вона завжди лагідно посміхалась до мене».

Хвилювало Христину те, що здоровИИям Іванка не дуже і личко якесь сірувате й хворобливе в неї. Може, з часом виправиться? Та на свої роки вона було дівчинкою моторною, хисткою до роботи і до книжки схильна. Якось вона несподівано повідомила:

- Коли я виросту - буду вчителькою...

- І в кого ти така вдалася? - запитала мати, обнімаючи її. Вона тепер обожнювала свою донечку, і стомлювалась за день неначе менше, бачачи її поряд з собою.

В зимову холоднечу або заметіль Дмитро по декілька тижнів не приїжджав додому. Бо, як доберешся? От батько й змушений був почергово з батьком Кольки Степанова щонеділі кіньми навідуватися до Мостового. Привозили деякі продукти, щоб вони скуштували щось домашнього. Іноді їх виручала їдальня, що була неподалік.

В школі Дмитрику сподобалося. Він добре встигав з усіх предметів. Лише деколи мав трійки з російської мови. У вільний час гуляли з хлопцями і дівчатами в парку, дивилися місцевий футбол або йшли у кіно.

Минали день за днем. За ними й рік сплив. Потім другий. Іванці виповнилося сім, і вона, пішла в школу. Христина тепер з потаємною тривогою все частіше придивлялась до неї. Кожен день помічала, як дорослішає донька, все впевненіше входить в своє самостійне життя. Тепер це було біленьке і відкрите дівча. Мало не щодня мати заплітала її золотисту косу і пестила, неначе голубку. А вона росла щебетливою, як ластівка. Після повернення зі школи мати запитувала:

- Ну, як воно там?

Вона лише стенала у відповідь плечима, смішно мружачись на сонці. Та й звідки вона ще може знати це? А мати з надією вглядалась в Іванчині очі, сірі і великі. «Вона ж ще зовсім дитина, а я до неї з такими запитаннями», - картала себе Христина, готуючи вечерю. Якось Іванка їй пожалілася:

- Мамо, а в школі з мене хлопці сміються.

- А то чого?

- Називають мене Іваном. Кажуть, що такого Імені у дівчат нема, що я ніби мужик...

- Ти не звертай на них увагу. Хай говорять. Це у них нема такого Імені, а у нас є.

«Бідна Іванка! Як вона все боляче сприймає. Ох, і трудно буде їй далі», - подумала Христина.

Тієї осені, якось несподівано, приїхала сестра Іванова з Конюшок у гості. Гануся в листах завжди писала, що має охоту побувати у них. Не давши телеграми про свій приїзд, вона пішки добиралася зі станції в село. Можливо, не хотіла їх тривожити, бо ще були живі в памИИяті події, повИИязані з відИИїздом Івана сюди. Та образи вже давно призабулися, тому приймали її, як годиться. Гануся вийшла заміж за Петра Загороднюка, парубка, що заходився мало не до сороківки. Та дітей у них не було.

Тому й чи не першим запитанням Івана було:

- Чому сама?

- Якби я тут була не сама, то сама залишилась би мати, - відповіла вона.

Пробула вона у них майже тиждень. Були вони у сусідів, і у прибулих разом з ними сюди галичан, бачила недільний відпочинок у клубі, що недавно був збудований.

Найбільше її вразило те, що танцюють в клубі дівчи­на з дівчиною, а хлопці вичікують дівчат в темному коридорі, аби там кожну з них помацати. Який ґвалт здіймався при цьому в клубі! Було видно, що від цього мали задоволення, як перші так і другі. Коли починався цей вереск, гармоніст ще з більшим задоволенням розтягував стару гармошку на всю пару. Він був у розстібнутій куфайці і, широко розставивши ноги, хитався на стільці, швидко перебираючи баси захриплої гармошки своїми довгими пальцями. В такт він голосно, неначе це були удари в бубон, підтоптував собі своїм сорок пИИятим розтоптаним черевиком. Мав він смішне, ніби циганське, прізвисько «Анах».

- Як тут все дивно довкола. Напевно, хіба що в Сибіру гірше? - сказала якось Гануся. - Живете як у лісі!

- Та де ж той ліс, Ганусю, коли довкола безкраї степи? - відповіла, сміючись, Христина.

- Невже не тягне назад? - цікавилася Гануся.

Та, як не тягне? Мені здається, що кожну людину тягне туди, де закопана її пуповина, - втрутився Іван, - А поки що ми тут живемо своїм життям, а вони ++своїм. Як бачиш, ми не перейшли на чужу мову, хоча серед наших людей вже є такі...

- Хто це, Іване? - поцікавилась Христина.

- Як хто? Пилипіви, Василіви... Тобі мало?

- Дивно, чому декотрі наші люди так швидко розпилюються в москальському середовищі? Старий Кононихін, який ще й досі інколи навідується в Конюшки, далі й слова українського не вимовляє. Неначе хтось йому такий наказ дав. А скільки десятків років він живе на Україні? - бідкалася Гануся.

- Дехто, на сміх курям, навіть змінив своє прізвище, бо, бач, воно не звучить. Так Іван Пилипів став Іваном Філіповим, а Роман Василів - Романом Васильєвим... Так вони тепер записані у всіх колгоспних відомостях.

- Матко Божа! Я б так не змогла, - сплеснула в долоні Гануся. - Може, вони живуть від цього краще?!

Іван лише махнув рукою.

- Я думаю, що б там не було, а Іван Пилипів повинен залишитися Іваном Пилипівим, а Ромко Василів, тільки ним же.

- А розмови у вас точаться тільки навколо фляшки, а про церкву навіть не згадують.

Гануся двічі відвідала місцевий магазин, під яким завжди збираються нероби й пияки, і двічі підслухала майже однакові розмови:

- Як ся маєш?

- Як у тещі за пазухою!

- Ідемо, похмелимося.

- Ідемо. Твоя випивка, моя закуска.

- Гайда!..

І пішло - поїхало. І так кожного дня. З часом двадцятирічні хлопці ставали подібні на сорокарічних хлопів, а сорокарічні хлопи - на сімдесятирічних дідів...

Одного разу, йдучи по «Переселенській «вулиці з Іваном, вони зайшли на цвинтар. Гануся, як і її мати, любила ходити на цвинтар. Неначе раптово заболів зуб у Ганусі і вона поставила руку на щоку, запитально глянувши на Івана. «Хіба це цвинтар?» - побачив запитання в її очах. Як були на ньому розкидані могили. Над деякими вже нічого не залишилося. Ні хреста, ні напису, ні, бодай, горбика землі могильної. Все місцями зрівнялось з землею. Вони зупинилися при вході, бо боялися далі ступити ногою, аби не стати на чиюсь могилу. Це ж такий великий гріх. Легкий вітерець шурхотів бадиллям посохлих бурИИянів, яких тут ніхто не викошував.

Від побаченого Гануся настільки перейнялася болем за ці скалічені душі, що у неї ледь не зИИявилися сльози. Вона опустила голову, ховаючи очі. Видно, їй самій було незручно за цю хвилинну слабкість. Вона вже хотіла почати іншу розмову, та все ж спокусливо запитала:

- Іване, і ти дашся закопати на такому цвинтарі?

Йому видалося дивним запитання, бо як це мрець може не датися закопати?

- Ганусю, ти говориш про речі дуже далекі, а я не знаю, що зі мною завтра буде?

Так любив і дідо, і батько їх говорити. І ось Іван перейняв їх звичку.

Гануся рідко говорила про можливе їх повернення додому, памИИятаючи, що й вона спричинилася до їх відИИїзду. Та без того було видно, що Христина і Іван з тужливими очима згадували рідну сторону, стареньку хату, з-за якої й розгорівся колись «сир-бор», коло якої вони залишили немало поту.

Коли Гануся відИИїжджала, Іван запряг в каталку найкращого коня, аби проїхатися з вітерцем і якимось чином скрасити розчарування сестри від побаченого.

В дорозі Гануся обережно запитала брата:

- Чи часто згадуєш, Іване, Конюшки?

- Аякже, аякже. Майже щодня. Та ми вже почали звикати до цього життя. Діти ходять тут до школи, а ми старіємо. Навіть Христина вже менше мені докучає за Німеччину.

- Думаю, якби ти її послухав . не прогадав би. Декотрі конюшецькі пишуть, що їм добре в Америці, висилають багаті посилки. Всі їм заздрять.

- Цього вже не вернеш. Так, що й згадувати нізачим.

- Ну, а назад додому ви можете повернутися? Вас же ніхто тут не привИИязав, ви ж не втікачі, хоча й переслідувані.

- Що ти говориш, Ганусю, тут навіть молодь з села на навчання не хочуть відпускати, бо не буде кому робити в колгоспі. Так, що вирватись звідси буде непросто. Тим більше при теперішньому голові. Він у нас ходить, як овечка, а буцкає, як баран!

- Такий страшний у вас голова?

- Великий, як шафа! - пожартував Іван. - З ним говорити важко.

Поїзда довелося чекати недовго. Прощаючись, Іван просив:

- Кланяйтесь матері і рідній хаті.

- А ти не забувай нас. Пиши.

Вони, чи не вперше, поцілувалися. Ось що робить розлука.

Черговий по станції закалатав у дзвоник, що висів на стіні вокзалу. Паровоз дав свисток і запихтів, неначе ковальський міх, поволі рушаючи в путь.

Іван стояв на пероні, доки не сховався за косогором останній вагон.

На перший день жовтня - неділю, в Мостівському парку го­тувалася виставка досягнень Народного господарства району на честь дня працівника сільського господарства. А по простому ++ до дня колгоспника. Вона проводилася майже щороку. Вже за тиждень до цього в парку залунали, сокири, чулося гудіння моторів і снування людей. Це були люди з усіх колгоспів району. Вони вибирали для своїх колгоспів найбільш зручніші і видимі ділянки під павільйони. Цю площу відгороджували канатами або дротом і починали оздоблювати.

ОбИИяви про це свято були чи не по всьому Мостовому. Та «помпа», можливо, була повИИязана з тим, що районам недавно почав керувати новий «перший», інші говорили, що це якимось чином звИИязано зі скорою ліквідацією району. Час показав, що були праві другі, і невдовзі Мостівський район дійсно розформували і більшість його колгоспів приєднали до Доманівського району.

Такі виставки проводилися час від часу, як того вимагало начальство. Піднята ейфорія довкола цієї події не могла не заінтригувати люд.

Загітувавши Кольку Фьодорова, Дмитрик з ним на день виставки були в Мостовому і уважно розглядали її. Вона чимось нагадувала звіринець, бо коло кожного па­вільйону колгоспу у загороджених вольєрах демонструвалися жеребці, коні-важковози, один з яких ходив ще, як повідомлялося, шляхами війни, племінну худобу, свиней, овець, кролів, і навіть курей. Все це виглядало досить привабливо, хоча кожен відвідувач виставки знав, як щозими частина худоби гинула від нестачі кормів або хвороб. Тобто, це була звичайнісінька показуха, якою було просякнуто все.

У павільйонах можна було побачити стокілограмового гарбуза, височенну кукурудзу, яку можна одержати тільки при постійному поливі, снопи колгоспної пшениці чи ячменю, надзвичайно великі грони винограду. Показували також свою майстерність народні умільці. Тут і вітряки, і млини, усілякі пристрої для роботи, орнаменти для оздоблення будинків, дрібні меблі, фотографії передовиків виробництва, чомусь в основному доярок і трактористів, окремих будинків, панорами сіл...

Находившись, вони вирішили перекусити. Несподівано Ко­лька запропонував розпити «чекушку». Дмитрик сприйняв цю пропозицію насторожено і боязко, бо ще ні разу не пив горілки. Та під тиском Кольки згодився. Щоб ніхто їх не побачив, присіли в кущах. Колька розкоркував пляшку і подав її Дмитрику.

- На пий.

Здивований Дмитрик не розумів, як це можна пити без склянки.

- Пий, ти першим, - запропонував у відповідь Дмитрик. Колька, не довго думаючи, швидко перехилив фляшку і випив чи не . половину, неначе це була не горілка, а кампот. Скривившись, як годиться, він почав швидко закушувати ковбасою і свіжими огірками.

«Що я гірший? - подумав Дмитрик і несміливо перехилив пляшку в горло.

Зробивши декілька ковтків, він раптом відложив пляшку вбік і так розкашлявся і запирхався, що горілка пішла йому носом. В носі нестримно пекло і крутило, неначе туди влили якоїсь отрути. З переляку Дмитрик не знав, що з ним коїться і що робити?

Колька лише посміювався кутиками вуст.

- Не вмієш ти пити...

Все що залишилося Колька допив сам, а Дмитрик довго не міг втямити, як все це сталося, і як він вижив!

На початку шістдесят першого року в країні сталася велика подія - поміняли гроші, а на лютий були призначені вибори до Верховної та місцевих рад.

Це були перші вибори, але вперше їх було призначено на зиму. По селу ходили агітатори з польовими сумками, списували виборців. Говорили вони всі одне і те ж: наша держава знаходиться на великому підйомі до світлого майбутнього. Та більшість приїжджих галичан сприймали це з іронією, а дехто навіть висловлював у вузькому колі прокляття на адресу уряду.

Старий Гусар висловився найкатегоричніше:

- Бодрак був, є і буде!

Галичани, надивившись того соціалізму, тут на півдні України, остаточно розчарувалися в спроможності цієї системи, що побудована на брехні і злодійстві, забезпечити народу достойне життя, незважаючи на деяке хрущовське «потепління». Усіляких агітаційних плакатів, відозв, гасел з пропагандою ідей комунізму, заявлялося все більше і більше. Це була вже ціла ідеологічна індустрія, і держава для неї грошей не шкодувала.

Ще більшу недовіру у галичан викликало безбожництво, що панувало тут. Хіба може народ, який кляне Бога, чи не в кожному слові, говорити про щось святе, будувати щось нове?

Іван, згадуючи свої перші дні в Колосівці, ніколи не забуде, напевно, як вперше в розмові почув прокльони на адресу Всевишнього. Від почутого він мало не онімів!

День виборів тут був неабияким святом. Його очікува­ли і молодь, і старі. В магазині не відчувалося браку горілки. Завезли декілька бочок тюльки, зИИявилась ковбаса і сир. З шостої ранку гриміла на все село музика. До клубу на санях або машинами привозили людей з Кутузів і Крисова, де не було виборчих дільниць. Кожен мужик, приступаючи до урни, був вже напідпитку.

Галичани збиралися купками окремо, обговорювали «подвиги» народу, а ті, що вже асмілювалися розчинялися в натовпі з місцевими.

Всі покірно голосували «за», такою була традиція. Та й що було робити, коли не було з кого вибирати. На всі депутатські місця було по одному кандидату. Галичани поговорювали, щоб хоч до районної ради внести в списки кандидатів в депутати представника з приїжджих галичан, який би захищав їх інтереси. Вибірком й слухати про це не хотів.

- Їдьте в район і добивайтеся, - пропонували їм.

А одного разу вони почули на свою адресу знайоме і дуже образливе:

- Он чого захотіли бандерівці!

Від почутого у багатьох пропадав апетит і охота до сумлінної роботи. Ніщо їх після цього не радувало. Ні дружні всходи озимини, ні гарний початок весни...

Голосування закінчувалось до обіду, а після були танці «до упаду». Гра духовного оркестру змінювалася грою «Анаха» на гармошці, а далі виручав патефон. Почіплявшись в цій хмільній каруселі, хто з ким, мужик з мужиком, баба з бабою весело кружляли, вигукуючи традиційне: «Е-е, е-е!..»

Особливо вибрикувала Катька Щипахіна - метка молодиця. Вона завжди витягувала на середину клубу свого постійного «партнера» діда Ісака, який вже ледве на ногах стояв і почалося. Весь народ валив знадвору в клуб аби подивитися їх коронні частівки.

- Гля, гля! - задоволене вигукували довкола. - Во, дают!

Пізно ввечері, коли гармошка в руках спИИянілого «Анаха» ледве хрипіла, а публіка вже знемагала від танців, хтось жартома сказав, витираючи піт:

- Спасибі за те, що грати перестав!

Весною «революція» згори, яку називали хрущовською, продовжувалася. З метою поліпшення партійного керівництва народним господарством країни були запроваджені територіальні виробничі колгоспно-радгоспні управління. Доманівський район віднесли до Вознесенського управління.