Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

Іван вибіг до тракту. Наближалась нова група військових. Коли вона порівнялась з людьми, що стояли на березі, Іван скинув кашкета і привітався:

- Слава Ісусу Христу!

- Здрасте, - почулося у відповідь. - Долой рабство! Теперь всё будет по-другому, все будет лучше!

Виглядало військо змордованим, неначе недавно витримало відчай­душний бій. Все це, напевне, з-за того, що одягнені вояки були в брудну, обшарпану, іноді подерту, форму. На ногах кожного, не дивлячись на теплу погоду, були викривлені кірзаки. Вояки були немитими і неголеними.

Народ радів, адже панів не буде і обіцяють все найкраще.

Коли пан Іцко втік геть, землю, корів, деякий реманент повіддавали людям, а коней, хто мав більше одного, забирали, як вони казали, «для нужд армии».

Землю роздавали в залежності від кількості робітників, чим їх було більше, тим більше давали землі. Іван з батьком, бо Йосип остаточно залишився в приймах, одержали два морги поля. Та нова влада знала, що робить і обклала роздану землю великим контигентом. В маловро­жайний 1940 рік вродило так мало, що майже весь врожай здали на контигент, а зерно для посіву кожен ґазда докупляв. Вийшло, що спочатку дали, а потім забрали.

Відмовитись від контигенту, або якось його зменшити, влада не до­зволяла. Це викликало супротив людей, і поволі все перейшло мало не у відкриту боротьбу людей проти цього. Влада проти тих хто чинив їй супротив застосовувала всілякі тортури. Петра Ворону, що відмовився того року здавати контигент, арештували. Кинули в сиру півницю, що була у дворі створеної сільради. Вона слугувала владі перед слідчим ізолятором.

Комендант Конюшок і призначений з місцевих старшим, що добре слугував москалям, мали право кинути любого у півницю для «дознания», як вони пояснювали. А там за ніч енкаведисти могли до ранку й нирки повідбивати. Суд засудив Ворону на пИИять років увИИязнення і він був відправлений у Сибір.

Цей випадок викликав ще більшу протидію населення. Влада швидко повикликала до сільради непослушних, де в присутності дільни­чого уповноваженого намагались залякати їх. Та це нічого не давало, бо нарід зрозумів - те, що сталося є не що інше, як окупацією краю.

Та не довго прийшлось владарювати їм у чужій хаті.

Весна сорок першого обіцяла непоганий врожай, погода сприяла цьому. Ще до Петрівки всі весняні роботи були закінчені. Люди тішили себе надією, що Всевишній допоможе, бо він же з ними.

Того незабутнього червневого ранку, коли сонце тільки-но зИИявило­ся над обрієм і своїми золотавими променями освітило оселі, селом прокотилася звістка - почалася війна. Німець напав на москаля. Вже вдос­віта німці збомбардували льотнисько під Комарном, знищивши багато літаків.

Тільки вуйна Зелениха прийшла до криниці по воду, а Кардашиха ви­йшла зі стайні з свіжовидоєним молоком на подвірИИя, як почалося:

- Як воно тепер буде, Катерино? - запитала вуйна.

- Та якось буде. Може, це на краще? Скільки вже можна мордува­тися? Думаю, що гірше не буде.

Через два дні гуркіт німецької техніки підняв на ноги все село. Колона за колоною німецьке військо проходило через Конюшки в напрямі на Комарно. Люди з радістю тепер вже зустрічали німців. Кидалася у вічі висока моторизованість війська. Кінноти було мало. Вона тягнула лишень гармати, а пішого війська не було зовсім. Німці з гонором проїжджали повз селян тим же трактом, яким ще недавно пересувалися москалі, тільки в інший бік. Дехто кидав на дорогу квіти, як недавно кидали москалям. У відповідь на привітання селян, що стояли обабіч дороги, німці весело помахували руками. Вражала гарна форма. Всі чисті, підголені, неначе їдуть на парад.

- Рус капут! - кричав один німець, що сидів в колясці мотоцикла, тримаючи перед собою мапу місцевості. Це був видно один з командирів.

- Во іст ді русіше зольдатен? - запитували інші.

Дехто здогадуючись про що йде мова, показували в бік Комарна. Саме в тому напрямі втікала руська армія. Вже на третій день німці поставили війта. Для цього вони радилися з людьми. Найважливіше тут для них було, щоб ця людина була вірна їм і хоча б трохи знала німецьку мову. Серед селян завжди знаходилися такі люди, що швидко ставали на бік прийшлої влади, ставали їх приспішниками. На них і робили ставку німці. З вибором війта в Конюшках проблем не було, бо лише Теодозій Ремесло та його старенький батько трохи знали німецьку. В 1928 році, коли біда косила людей після відчутного неврожаю, польські власті дозволили людям вербуватися на роботу в Західні краї. Старий Петро Ремесло разом із сином завербувалися на шахти Сарського вугільного басейну, де відчувався брак робочої сили. Так вони потрапили у Східну частину Франції заселену переважно німецьким населенням. їх шахта була поблизу міста Мец. Ось там за пИИять років роботи вони й опанували німецьку мову.

Досько, так ласкаво називали Теодозія батьки й сільчани, любив в юрбі хлопців блиснути знаннями німецької. А тепер за німецької окупації, він завжди казав одне і теж:

- Русіше капут!

Колись він трохи знав алжирську та мароканську мови, бо у забої доводилося працювати з вихідцями країн Африки.

Всі робітники з північної Африки були темношкірими і користу­валися доволі великою популярністю у місцевих дівчат. Створюючи сімИИї, вони осідали в тамтешніх місцях, утворюючи цілі поселення африканців. Лиху славу набуло собі алжірське поселення Наталь. Частенько по роботі на його вулицях виникали великі бійки. Іноді з жертвами. Про що часто повідомляли місцеві газети. Жителів цього району можна було часто побачити пИИяними. Іноді в такому виді спускалися у забій. Власники шахт, а були це в основному німці або французи, дозволяли випити перед початком роботи, або навіть і під час обіду. Головним для них було ++ побільше видобутого вугілля, а спиртне сприяло, на їх думку, цьому, бо розігрівало кров. Однак на випадок аварій попереджали: «відповідальність несете ви». І шахта не виплачувала навіть секерацію. Тому мало хто дозволяв собі таку розкіш. Хіба що брали з собою в пекельні шахти пиво або пляшку вина, з якого по пару ковтків вгамовували спрагу. Одним словом власники шахт ішли на все, що було їм вигідно. Та в цьому не кохалися українські робітники, бо їхали вони з одним бажанням ++ більше заробити. Про це знали власники шахт і тому охоче приймали на робту вихідців з України. В цьому селищі, крім Петра Ремесла з сином, були ще дві українські сімИИї. Одна з Волині, а друга з-під Калуша. Жили вони у великому одноповерховому будинку, що був біля шахти. Стояв він паралельно дорозі, по якій часто снували машини з вугіллям, що вивози­лось з шахти. Так що з вікон цього будинку, вони могли бачити одразу результати своєї праці.

Дві кімнати і кухня, що були відділені Петру Ремеслу з сином, були обставлені всім необхідним для нормального життя. Був водопровід, ка­налізація і опалення, що подавалося з шахти. Платня була досить висо­кою, так що Григорій Осадчий з Волині утримував на свою платню дружину і вісім дітей. Було організоване гарне забезпечення шахтарів, як провіантом так і промисловими товарами. В шахті з цією метою був спе­ціальний відділ замовлень на різні товари. У визначений час все замовлене можна було забрати зі спеціально обладнаного для цього постаменту з дерева, що стояв перед входом. Найбільше дивувало наших людей відсутність будь-якого злодійства чи шахрайства при цьому, адже деякий час все привезене знаходилось без нагляду просто неба! Таким чином замовляли в більшості потрібні продукти. За одягом, взуттям, меб­лями та іншими потребами йшли до крамниці, бо їх потрібно було міряти і вибирати. У крамницях було всього вдосталь. Деякі речі можна було виготовити по замовленню, які приймав спеціальний агент, який ходив по квартирах. Замовив Досько костюм і через декілька тижнів його йому принесли у визначений строк до хвилини. Звичайно, за це бралася додаткова платня, але вона ніщо в порівнянні з тими зручностями, тому про неї ніхто ніколи й мови не вів. Інший майстер ходив від дому до дому і заправляв ножі. Що й казати, в диковину було таке безтурботне життя. І люди шанували роботу аби не, дай Бог, залишитися без заробітку.

Запровадити такі порядки в Галичині часу не було бо дуже часто змінювалися ґазди. То габсбурги, то поляки змінювали один одного, а недавно москалі пробували встановити свої порядки і ось тепер німець ґаздує. Що він приніс на їх землю?

Через півроку, коли Петро з сином там міцно осіли, до них приєд­налася з молодшою сестрою Ганною мати. Старша дочка Марія була сімейною і тому залишилася в Конюшках. Гануся тільки-но закінчила конюшецьку школу і там у Франції вчилася в гімназії для переміщених осіб. Мати не працювала, а займалася в основному хатніми справами, як всі жінки.

А в 1935 році старий вийшов на пенсію. Де б хлоп з Конюшок дізнався, що то таке, як би не побував у Франції? А було це до болю дивно, як розповідав сам Петро Ремесло.

Одного дня, коли він був дома, завітав профспілковий агент з шахти до нього. Звітавшись, він попросив місце біля столу, розкрив стареньку шкіряну папку і почав перебирати в ній папери. Старий зі старою подивом переглядалися. Що б це могло значити? Чи не заборгували вони за замовлення? Адже цей агент був вперше в їхній хаті.

- Що сталося? - стурбовано запитав згодом старий.

- Заждіть, зараз взнаєте, - заспокоїв агент.

Знайшовши потрібний папір, він звернувся до старого:

- Пане Ремесло, ви вийшли на пенсію. Розпишіться ось тут за неї, - запропонував агент.

Старий розгублено дивився то на агента, то на дружину. Побачив­ши це, агент уточнив:

- Вам виповнилося пИИятдесят пИИять, а це пенсійний вік.

- Тож на роботу мені не потрібно йти? - запитав старий Ремесло. - Мене виганяють з шахти?..

- Ну що ви? Якщо хочете можете працювати далі, - заспокоїв старого агент.

- Невже?.. А я думав...- тільки й вимовив старий, ніяково усміхнувшись. Він глянув на дружину. Та тільки розвела руками і вийшла на кухню.

Старий Ремесло посміливішав і, підійшовши до столу, запитав:

- Де розписатися?

- Ось тут, - показав пальцем агент. Руки в нього були великими і мозолястими.

«Видно, що не білоручка», - подумав старий, ставлячи підпис. Відрахувавши сто франків, агент подав їх йому і. видно, подумавши, що він поляк, попрощався:

- До відзеня.

- Будьте здорові, - відповів старий.

З того дня в їхньому бюджеті, неначе з неба, додалися нові гроші. Працюй і радуйся. Та закінчувався їхній пИИятилітній контракт, але власник шахти не наполягав на їхньому звільненні, бачучи сумлінну роботу. Тепер він їм говорив:

- Якщо хочете; можете повернутися додому. Я вас з шахти не жену. Такі робітники мені потрібні.

Вони вже й не думали про повернення додому, але загострення хвороби матері в забрудненому пилом Саарі все більше давалося взнаки. Лікарі щоразу, розводячи руками, тільки й говорили:

- Потрібно змінити місце проживання.

Туга за домівкою і хвороба матері привели до того, що весною тридцять шостого вони повернулися до Конюшок.

Майже півсела було у них на обійсті, коли вони повернулися з Франції. Хлопці, що обступали Теодозія, розпитували:

- А ти знаєш по-їхньому? Ану, скажи...

- Скільки років там прожив то й, як не знати, - говорив він. При зустрічі вітався з усіма: «ґутен таг», «Данке», - відповідав їм замість «спасибі». Та скільки того діла з тим язиком. Язик, як відомо, й до Києва доведе!

Так що німці добре втрафили з війтом.

Згодом німецькі колони зупинили свій хід. Почали розгортувати свої гармати та танки, в напрямі Суслова та Тулиголова. Німецька розвідка встановила, що біля цих сіл у лісі укріплюються москалі, готуючись дати німцям бій. Німецьке командування послало по селі війта з німецьким офіцером на мотоциклі і вони, проїжджаючи повз хати попереджали усіх:

- Через декілька годин буде бій! Просимо негайно звільнити домівки. Перебирайтесь у більш безпечний район біля Островів.

Серед людей почалася паніка. Село було подібне на розбурханий ву­лик. Чувся шум відер. Люди нашвидкуруч поїли корів, коней і виводили їх за село в напрямі Островів. Деякі корови ревіли, бо залишалися недоєними. Люди швидко залишали село, забираючи з собою найбільш необхідне.

- Іване, бери коня, а ти, Ганю, корову і тікайте в поле, - наказав батько. Він вже й не думав, що їм вдасться зайти дальше.

Коли вони вже налаштувалися йти, батьки чомусь залишилися в хаті.

- Тату, а чому ви з мамою не йдете? - гукнув Іван.

Батько вийшов на ріг хати. Було видно, що він трохи розгублений.

- Ми залишаємось. Хочемо вмерти у своїй хаті. Куди нам вже в наші роки? Йдіть з Богом. Поспішайте...

За селом, коло обійстя Івана Костельного, там де дорога повертала на Острови, зібралося багато людей з худобою, кіньми, хтось тримав на шнурку кози, що мекали.

«Ніколи б не сказав, що в Конюшках так багато живе людей», - подумав Іван.

Ті хто був з дітьми, намагалися якомога швидше добратися до Островів. По дорозі чувся дитячий плач, а іноді й плач дорослих.

Що їх чекає? Думав кожен. Йшли мовчки. Дехто, міцно тримаючи жилавими руками, ніс свої пожитки. Але таких було мало. Люди в паніці забували про все, а дехто просто не мав що брати.

Через годину всі були на околиці Островів. Іванові завжди дивним здавалася назва села. Чому Острови? Може тому, що розташоване було ніби острівець серед степу і було дуже малим. З правого боку села дорога вела до Круковця, зліва Погірці, а прямо по шляху виходила на Рудки.

По вулиці коло будинків стояли юрби людей з худобою. Місцями догори здіймався дим від вогнищ, на яких грілося для дітей молоко чи вода. Для тих хто не встиг взяти нічого з собою, німці організували дитячу кухню і давали дітям парне молоко, гарбату, кашу. Все це нагадувало циганський табір. Люди були мовчазними.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки! - чулося звідусіль.

Біля кухні метушилися солдати. Одні рубали дрова, інші носили воду. Їм допомагали люди. Купка хлопців збоку курила. Хтось тихо заму­гикав якусь жалібну пісню. Всі з нетерпінням чекали військових дій, стрілянини. Та все було тихо.

Хто мав тут родичів пішов до них. Всі інші попривИИязували коней та корів до плота або до дерев і сідали в купи, тихо гомонячи. Інші забавляли дітей, а дехто молився, просячи у Бога милосердя.

«Що буде з батьками, що залишилися в Конюшках?» - думав Іван з Ганусею.

Як виглядатиме очікуваний бій, кожен уявляв по-своєму. Та всі були переконані, що тут вони в повній безпеці. Найбільше люди боялися, що Конюшки будуть спалені до тла. А може німецькі вояки будуть добре їх боронити? І все обійдеться? «Дай, Боже, щоб все обійшлося.»

В обід Гануся видоїла корову і вони з Іваном попили молока з бульбИИяним пирогом, що видався надзвичайно смачним. Мирон Демус запропонував попити гарбати, що залишилась в нього. Він приніс її від німецької кухні.

Ближче до вечора стало спокійніше. «Можливо, пронесе?» - думалось кожному. В юрбах чи не вперше, почувся сміх. Вуйко Стах забився об зак­лад з Федором Марунчаком, що сутички між москалями і німцями не буде і виявився правим. Коли почало смеркати, німці дали команду на повернення до Конюшок.

Яке піднесення і радість запанували серед людей, що й описати годі. Декому вже й не спішилося додому. Поки всі вишикувались на дорогу, що вела до Конюшок, пішло з годину. Радість передалася кожному. Хтось в юрбі вжалив:

- Люди добрі, та москаль, напевно, наробив повні сподні і хтозна коли сі спамИИятає!

- А я думав, що з москалями ми спутані вже одним коренем довічно і ось, бачите, як ся все повернуло, - підсумував дід Стах.

Ніч видалася темною. Хмари вільно вкрили небо. Видно все йшло до дощу, бо було дуже тихо і тепло. А його зараз в цю пору не було потрібно. Жито чомусь відцвіло погано. А це значило, що воно може й погано вродити і будуть зимою без хліба. Міркували люди дорогою. А може пан Біг допоможе та все поправиться? От тільки ця наволоч, що завжди суне на наші землі, забралась би геть! І чи все це надовго? Як ми почуватимемося при німцях? Ґаздувати вони вміють, це відомо, от тільки б не забирали так багато контигенту. А може най вже буде, як є, але тільки без стрілянини, щоб більше не залишати своє село і цовфатися сюди-туди. Більшість йшла мовчки. Хтось кликав лоша, що відбилося від кобили.

В темені хтось став на лайно і, посковзнувшись, впав.

- Курча ляга!.. - почулося зі злості.

Ось вже й обриси Конюшок проглядаються. Скоріше додому. Перед са­мим відступом москалі спішно забирали конюшецьких хлопців до війська. Може з півсела забрали. «Дивно, що про мене забули» - подумав Іван. Йому зимою виповнилося вісімнадцять. І Йосипу, як виявилося, повезло, бо працюючи вже в Бориславі на нафтових промислах, він мав броню. А від Михайла вістей все не було.

Коли Іван з Ганусею ступили на своє обійстя, було вже біля півночі. Було тихо. Сірко не гавкав.

- Щось батьків не чути? - запитала Гануся, - І світла в хаті нема.

- Можливо, сплять, - сказав Іван, направляючись з конем до стайні. Вийшовши зі стайні, Іван впізнав в сутінках ночі постать матері. Вона сутулилась від нічної прохолоди, накинувши на плечі сердак. Материнське серце не давало спокою. Не спала, чекала на них. Жаль стало Іванові матері.

Все було на її віку. Але найбільшою радістю була для неї велика взаємоповага між нею, батьком та дітьми. То вона допомогла вберегти свій рід, дати життя дітям і онукам, а з батьком додавала їм віри кожен день, і під час важкої праці, і в недільні дні, коли давши спокій натруд­женим рукам і, причепурившись, вона вела усіх до церкви. А повер­нувшись зі Служби Божої, неодмінно сідала на стілець під вікнами своєї хати. Звідси було видно половину Конюшок, що знаходилася по той бік пасовиська, що розділяло село навпіл. Навпроти на узвишші виднілася церква, трохи далі з лівого боку крамниця і читальня.

Про що думала в цей час вона? Який спогад був в її голові. Напевно, про ось цей неспокій, що завжди приходив на її землі з чужинцями. А може, про своє весілля? Як їм бажали любові і діток гарних. А ще, щоб ра­дістю повнилися їхні дні, як відра з чистою водою біля криниці. Таке згадується кожному на старості літ.

Гануся взяла відро і, зазирнувши до хати, де чувся храп батька, пішла доїти корову.

На дворі було спокійно. Тільки час від часу був ледь чутний гуркіт маршинерії та мукання корів. Батьки в селі швидше дізнались, що москалі відступили і бою не буде, і полягали спати.

- Слава Богу, що все так закінчилося, - зітхнула мати. -Дай Боже, щоб такого більше не було.

- Дай, Боже, дай, Боже, - підтримав її Іван.

Після перших тривожних днів село знову зажило своїм звичним життям. Німець з війтом не чіпали селян.

- Цікаво, чи далеко німець вже зайшов? - перепитували один одного. Одні казали, що вже за Львів загнали москалів, інші, що вже під Києвом. Вони ж бо мають таку маршинерію! Хотілося взяти бінокль і, вийшовши на пагорб, пообмацувати все довкілля. А в степу, розбурханому недавними подіями, знову тішилося життя. Бігали миші. Крикливі ворони кружляли над дорогою, де недавно їхала колона німців. Тягнулася до сонця трава, а кульбаби з волохатими головами вже відцвітали.

Почалася підготовка до жнив. Люди готували до роботи коси, молотарки, серпи, ціпи... З лісових криївок поверталися додому хлопці, що ховалися від мобілізації до совітського війська. Конюшецькі хлопці переховувалися в Суслівському лісі. Назбиралося їх там біля півсотні з усіх навколишніх сіл: Малинове, Тулиголів, Островів, Голодівки, Погорець, Задністрян. Було навіть двоє хлопців із Чайкович.

За тиждень вони встигли збудувати собі бліндаж, гарно його замаскувавши. На підході до нього встановили варту. Сутужно було лише з провіантом. Всі запаси, що були прихоплені з дому, закінчилися на третій день. Ті хто знав про їх схрон приносили хліб, молоко, бульбу... Дехто наважувався під покровом ночі йти в село і запасатися чим можна було або хоча добре поїсти. Це, звичайно, був ризик. Але все обходилося, москалям, видно, було не до них. Тепер вони швидко відступали вглиб території, аби там, одержавши підкріплення, зупинити просування німців.

Василь Процюків в першу ніч після початку мобілізації втік до вуйка в Чайковичі. Там він переховувався в глибокій півниці. З вулиці доносився глухий гуркіт коней, техніки та гавкіт псів. Та до вуйка Максима москалі не заходили, бо знали, що його двадцятирічний син вже забраний. Вуйко Максим був налаштований агресивно і наказав Василеві:

- Сиди спокійно. Я цих голодранців в двір не пущу!

Повернувшись додому, батько вичитував Василеві:

- То не штука сину втекти з дому. Це й дурень зуміє. А хто нас зборонив би?

Врожай того року, з Божої ласки, був непоганий. Вродило жито. Воно досягло майже двометрової висоти. Наливалося великим колосом і здавалося, ось-ось його вітер повалить. Великою була й бульбатинка, а це значить, що й бульба вродить. У селі тільки й розмов було про близькі жнива.

«Як будемо жнивувати? Чи все збережемо?» - запитували один одного.

Прикро було бачити ті місця на полі, що були витоптані кіньми та технікою москалів, які в паніці відступали. МарИИян Козаків розповідав як, сідаючи на мотоцикл, совітський офіцер скомандував солдатам:

- За мной! Вперёд!!!

Видно у цій сутичці вони вже помішалися і забули де в них «перед», а де «зад»!..

- Що це за військо? Воно ж воювати не вміє, чи не хоче, - говорили поміж собою люди, бачучи все це. Понівечені поля залишили поганий спомин про недавніх «освободителей» і люди, збираючи врожай, ще довго їх кляли:

- Шлях би тих газ дів трафив!..

- Галь-паль! Все як-небудь. Отаке їх ґаздівство. Як можна робити швидко і багато водночасно? Та ще й коли весь час підганяють: «Давай, давай». То є «руське бидло»! - так нарік їх ще пан Іцко.