Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 49

Врожай збирали своєчасно. Цьому сприяли погожі літні дні. Люди ховали збіжжя, хто де міг. Страшили один одного, мовляв, скоро знов повернуться москалі і все заберуть до зернини бо в Росії страшний неврожай. Однак, по селі тепер розИИїжджали інші здикутори, вже німецькі і знову вимагали здавати контигент. Щоправда, забирали значно менше ніж москалі, та все одно це викликало супротив населення.

- Чому ми маємо годувати солдатів окупанта? - говорили вони. Не для цього забирали збіжжя. Ячмінь і овес йшов на відгодівлю німецької кінноти.

- Грабували москалі, а тепер грабують німаки. О, Боже, змилосердися над нами. Невже немає ніякого порятунку? - бідкалися селяни в розпачі.

Які потрібно було мати тверді нерви, щоб не втратити рівноваги і вподобатись до тих стареньких бабусь, що голосять щонеділі біля церкви. Як захистити збідований нарід? Чи є така на світі сила, щоб їх захистила?

За що така несправедливість завжди огортає їх? Невже вони приречені? Так було завжди на цій землі і за Литовського князівства і Польської шляхти, і за Австро-Угорщини, так було під Москвою, так є й зараз. А ще погорювали, що німаки скоро будуть забирати худобу і навіть людей. Серце від цього бентежно стискалося у кожного.

На самий Спас німецькі бомбовози, неначе хмари гнані західним вітром, летіли на схід. В Конюшках Слава Богу було тихо, але ж десь вони скидали свій вантаж? Що ж відбувається? Десь земля стогне від них. Може захопили вже Київ? Він не встоїть проти цієї пошесті. А може, німці вже поять своїх коней і купаються у Волзі? Все може бути. Ходили по селу всякі чутки, бо ж радіо з першого дня війни не говорило, не було газет. В цьому, приглушеному війною, селі люди почували себе ніби закладниками.

Такі думки панували в Конюшках.

А декому хотілося поглянути на ворога, що наступав. Який він? Чи такий же смиренний, яким був тут? Хлопи в селі подумували, чи не піти добровольцем на війну? Гріх сидіти дома, коли десь гинуть люди. Але тут же поставало питання: на чиїй стороні воювати, коли і перше, і друге-зло? Холера би їх взяла! Краще вже боронити свій край, свої Конюшки. Ніхто тоді й не міг передбачити, як повернеться все. А поки що Галичиною марширували вороги.

***

Для обмолочування снопів нового врожаю Кардаші зробили на подвірИИї голий, «пляц», підрівнявши землю. Гануся його ретельно підмела.

За три-чотири тижні жінки серпами, а чоловіки косами, скосили все збіжжя. ВИИязали його в невеликі снопи і ставили до купи по шість-вісім, лишаючи між ними простір, аби краще зерно досихало. А ще через тиждень все звозили додому фірою. Складали в стодолі, а при великому врожаї і в стайні.

Згодом снопи виносили на подвірИИя, розвИИязували їх і вибивали з них зерно ціпами. Довкола подвірИИя ставали всі хто був на той час вдома. Іноді на підмогу приходили сусіди або приїжджав Йосип з Борислава. Ця робота вимагала неабиякої сили і витримки. Руки після неї пухли, а на долонях зИИявлялися мозолі. Після такої роботи не хотілося й їсти. Хотілося впасти і заснути назавжди.

Коли починало смеркатися і роботи закінчувалися, Іван любив посидіти на лавці, що стояла за ворітьми. Звідси було добре видно чим живе село, хто куди йде, що несе. Серпневі передосінні вечори вже дихали прохолодою і тому добре заспокоювали після виснажливої роботи, а звідусіль пахло полем і свіжим зерном.

В такій щоденній круговерті проходили жнива. Лише коли трохи задощило, можна було перепочити. Та батько знаходив нову роботу: заготовляти дрова на зиму, ставили загату... Коли вже ці роботи були зроблені, ось тоді Іван любив виспатись на широкій печі.

Восени відвозили до Рудок контигент. Того року вони мали здати шість мішків жита та три мішки вівса або ячменю. Батько трохи занедужав і послав до Рудок Івана. Їхали разом з Михайлом Головчаком.

Завантаживши віз звечора, ранком вирушили в дорогу. Їхали гостинцем, бо після недавніх дощів польову дорогу через Острови, що була значно коротшою, розвезло. Дорогу цю добре знали. Пересічна місцевість, характерна для цих місць. Нескінчені поля і тільки перед Рудками проїхали невеликий лісок. Його обіймала безтурботна тиша. Після розпогоджування небо стало прозоро-синім. І своєю глибочінню діяло заспокійливо. Прямо перед їх очима один за одним пролетіли строкаті метелики. Бабине літо було останніми днями їх існування. Один з них всівся на коня, ніби хотів трохи підИИїхати. Його розмальовані крила нагадували літака на льотниську, а великі чорні очі були ніби фарами. Коли Іван хотів батогом зігнати його, вуйко Михайло зупинив його:

- Не руш!

Перед Підгайчиками дорогу їм перетнув невеликий, неначе січкарня, трактор. Він мав великі задні колеса і виглядав якось незграбного на вибоїнах смішно скакав і, здавалось, ось-ось перекинеться. З його задніх коліс стирчали кумедні зуби. Вони виблискували на сонці. Ззаду трактора котився причеплений плуг. В глибоких придорожніх фосах трактор голосно зачахкав, неначе пес у спеку і щез за кущами.

Перед складом, де мали вивантажуватися, вони побачили велику чергу в якій було до десяти фір. Вони стали за останньою фірою. Через декілька годин вони підИИїхали до дверей складу. Коло них стояв стіл, за яким сидів німецький офіцер і хтось в штатському, видно з місцевих. Найшовши в чисельних списках їх прізвища, вони дозволили розвантажуватися. Кожен мішок збіжжя зважувався вагарем, який робив записи в своєму записнику. Висипавши з мішків зерно на дві великі купи, вони, трохи перепочивши, вирушили в зворотню дорогу.

Коли підИИїжджали до села, раптово здійнявся вітер. Хтозна звідки взялися чорні хмари на ще недавно чистому небі. Стемніло, як в надвечірИИї. Заплюскотів дощ, котрий перестав, як тільки вони вИИїхали в село. Він неначе пройшов для того аби освіжити все, бо був в цю осінню днину зовсім непотрібним. Село від цього запахло яблуками садів і гноєм, що був біля кожної хати.

Коли Іван завернув на подвірИИя своєї хати, лагідне й червоне сонце на заході знову вирвалось з-поміж хмар.

В цю пору світанки каламутні. По сонцю годі зорієнтуватися. Не видно коли воно сходить. В низині, де стояла Кардашева хата, воно довший час закривалося високими деревами, що стояли на протилежному пагорбі, і сонячні промені ледь пронизували обійстя, з запізненням приносячи день.

Одним з перших озивалися бузьки. Вони, в ці ще теплі дні, збиралися цілими сімИИями і готувалися у вирій. Здається, нескінчена кількість їх на тутешніх полях. Вони поважно розходжували в пошуках поживи, а потім розбігалися і злітали в небо.

Як і люди йдуть і повертаються з роботи додому, так і бузьки відлітають і прилітають, безпомилково знаходячи звичні місця. Але чому вони залишають обжиті місця? Чому не залишаються з людьми назавжди? Роздумував Іван, їдучи в поле за хоптою для корови. У нього й гадки не було, що скоро журавлина доля чекає на нього.

З високого пагорба, де було їх поле, було видно, як над Дністром, що протікав поруч, клубочився вранішній туман: «Це на погоду», - подумав Іван.

Повзаючи на колінах, він доволі швидко нажав три купи хопти в кукурудзі. Трохи перепочив. Час швидко добігав обіду і Іван, хоча й змучився «як віл», але нажав півфіри. І додому не було соромно повертатися.

А завтра знову треба молотити збіжжя. Можливо, ще сьогодні батько розпорядиться розпочати - погода ж бо сприяє, і закінчувати з цим потрібно було, бо осінь наступала. Задощить і прийдеться молотити у стодолі. А це стільки незручностей.

Це була вісімнадцята Іванова осінь. А ще зовсім недавно він ось цими конюшецькими стежками біг до школи. Вперто опановував знання та Закон Божий. І ось він уже повнолітня людина. Якось вуйко Гаврило казав, що вже й пора женитися. А згадки переносили думки в їх тіснувату, гамірливу хату. Як оженитися, то куди жінку вести?

Осінь почала сипати листям. Дивно, чому вишні та черешні так скоро відпускають його і одразу стають зовсім голими? - Це до скорої зими, - казав батько.

«А у мене черевики подерті, потрібно віднести в ремонт»,- згадав Іван.

Від осінньої прохолоди він мерзлякувато щулився, продираючи заспані очі.

Кап, кап, кап... - скапує роса з даху. Все довкола ніби загусло від прохолоди. На калабанях зИИявилися пластівці леду. Невисоке сірувате небо. В усьому спокій і тиша. Все більш розміренішим ставало життя в цей час. Тільки святковість найближчих днів робила його більш цікавим.

Наближався конюшецький празник святого Дмитра. Щороку його відзначали восьмого листопада. В цей день всі чепуряться, одягають святкове вбрання. Чи не все село приходить в цей день до церкви. Іноді хресний хід довкола церкви не можна провести. Стільки народу! Зранку голосно забИИють дзвони церковної дзвіниці і починалася Служба Божа.

А зовсім недавно безбожники - москалі хотіли закрити церкву. Почувши це, дід Максим присягався:

- Буду битися допоки усіх москалів не витлумлю геть! Господи, допоможи у цьому.

Добре, що німаки не пхаються до релігійних справ, а іноді й самі полюбляють заходити до церкви аби помолитися.

По закінченні Служби Божої, яка на празник тривала значно довше ніж в неділю, священник з молитовником і кадилом тричі обходив церкву. А за ним увесь люд. Це фінал сповіді.

Після церкви батько часто сідав на присьбу, взявши в долоні своє зморщене обличчя. По ньому було видно, що він багато пережив на своєму віку. Він не ходив до школи, бо її тоді ще в Конюшках не було. Але писати навчився самотужки. Не дивлячись на це, розум у нього був ясний. Собі в кашу ніколи не давав плювати. За це його поважали сусіди, що іноді приходили до нього за порадою. Цілісіньке літо він проводив у полі. Іноді його було жаль, коли він приходив змученим і, прилігши на бамбетлі, зразу ж засинав. Та найдавнішим було те, що ніхто і ніколи не чув від нього ніяких скарг.

За обідом він завжди приговорював:

- Пильнуйте і бережіть хліб. Бо хтозна, що чекає нас попереду. Ось прийде завтра німак і скаже знову здавати зерно. Може забрати від нас усе. їм же потрібно годувати своїх вояків, що прибувають.

- Вчора в напрямі Комарна приїхало тридцять сім машин і дванадцять мотоциклів, - сказав Іван.

- А ти звідки знаєш ? - запитав батько.

- Так я ж вчора пас корову на загомінку. Та й усе бачив. Василь Ничипорчук казав, що бачив цілий ешелон з німецьким військом в Рудках, що йшов на схід.

- Ой недобре це, - важко зітхнув батько. - Щоб цей спокій, що зараз маємо, не погубив нас... Господи, Боже, допоможи.

Похиливши голову, він йшов до стайні. Без роботи він не міг пробути ні хвилини. Його розуміли всі.

Мало не щотижня німецькі колони проходили селом на схід. Німці спокійно ставились до місцевого населення, і воно не чинило їм ніякого супротиву. За чотири місяці з початку війни селяни звикли до німців, до їхньої порядності і господарської жилки, забувши вже про москальське нашестя з їх всюдисущими матюками та безладністю. Люди тепер неначе знову повернулися в довоєнний час, бо все нагадувало його.

По Дмитрі Кардаші взялися заготовляти на зиму дрова. Складали їх у верхній частиш під стріхою, аби не замокали, а нижню частину складало сіно, солома і кукурудзянка. Говорив батько, що влежане в загаті сіно з часом набуває неабиякого смаку для худоби. Вони різали його на січкарні і пересипали ірисом. Це був найкращий корм для худоби. Бувало не встигли щось зробити на подвірИИї, як корова знову, мукаючи, просила повторити. Напували її та й теля з цебра водою, додаючи до неї теплі помиї.

Коня виводили до криниці і напували з відра, бо пити з цебра він чомусь відмовився.

На радощах він іноді ставав на диби, вийшовши на подвірИИя.

- Тпру-у-у! - гукав до нього Іван, міцно тримаючи вуздечку. - Що за роботою заскучив?

Нарівні з коровою він був другим годувальником. Його любили і жаліли усі. Бо ж стільки роботи він переробляв. «Циган» любив, коли його гладили по гриві, а ще більше коли частували з рук хлібом або бруквою. Коні, взагалі, швидко звикають до людей, особливо до тих, хто їх жаліє і ходить коло них. Тоді з ними можна робити що завгодно. Настільки послушними вони стають.

Потримавши деякий час його на подвірИИї, заводили назад до стайні. Як мовиться, всього потрошки. Жаль тільки, що Циган не умів пиляти дрова... Наскільки б було легше...

Пила поволі врізалася в деревину, а земля вкривалася тирсою. Пахло в цей час на подвірИИї лісом. Заготовка дров займала більше тижня. Розрублені поліна, що не входили в загату, зберігалися в стодолі або на горищі. Коли за сирої погоди вони відвогли, клали на ніч за комин аби підсохли. Після такої процедури дрова горіли неначе порох, викидаючи в комин язики жовтого полумИИя.

Всі роботи батько планував так, щоб до празника з усіма покінчити. Та робота все прибувала, неначе вода у джерелі. І так було завжди.

Іноді це так набридало Іванові, що йому хотілся піти геть з дому на цілий день і поблукати десь в степу чи в лісі. Тепер він навіть заздрив Йосипу, який, роблячи на нафтовому заводі у Бориславі, мав спокій. Деколи від злості виривалося у Івана:

- Шляк би її трафив ту роботу!

***

І ось нарешті прийшов в Конюшки довгожданий празник. В цей день шістдесят два роки тому відбулася посвята конюшецької церкви по закінченні її будівництва. Це найзначніше свято в селі поряд з Різдвом і Великоднем.

Напередодні свята купа роботи. Іван з батьком нарізали січки худобі на пару днів, а мати з Ганусею повипирали все, попрасували фіранки, простирадла, рушники та обрус. Хата від цього ставала неначе вищою і ширшою.

В день свят всі вставали дуже рано. Потрібно було мерщій впоратися біля худоби, а мати з Ганусею мали за цей час ще й наліпити вареників, а якщо встигнуть то й зварити святкового борщу. Напередодні пекли пляцки з петльованої муки.

На девИИяту годину йшли до церкви. Вже о пів на девИИяту церковні дзвони запрошували всіх. В тих дзвонах відчувалася якась таємнича святковість. І серце від цього починало частіше битися і немов на крилах підносило кожного.

Радість того ранку була подвійною, бо москаль-антихрист вступився з їх землі. Всі ще памИИятали, як вони намагалися вдовбити селянам свою сатанинську віру в свого «божка» Леніна. Домагалися щоб не дзвонили в церкві дзвони, а замість празника святого Дмитра пропонували святкувати річницю Жовтневої революції. Це, звичайно, викликало протест у селян. Щоб втихомирити людей, один з приїжджих емісарів району лякав людей зброєю і танками. Та не розумів він, що недостатньо навіть танків і бомб аби перемогти віру людей.

Слова неперевершеного поборника Християнської віри святого апостола Павла: «Стійте в вірі! Не гасіть духа! Духом горіть!» ++ що написані на одній з фресок церкви, додавали людям невичерпної енергії і відваги.

Святкову Службу Божу було чути по всьому селу. Тож навіть хто через хворобу або інші обставини не зміг прийти до церкви був прилучений до цього дійства.

Кардаші йшли до церкви одними з перших і розташовувалися неподалік іконостасу.

Найбільше запамИИяталися Івану слова священика отця Йосафата, виголошені в казанні:

- Бережіться, люди добрі, червоного сатани. Підтримуйте всім своїм єством світлу дорогу до правдивої віри. І як казав Христос: «Чиніть правду і пізнаєте правду»...

Ніхто з присутніх не сумнівався, що лише з такою полумИИяною вірою в серці можна перемогти не тільки червоних, а й самого диявола.

Підступала зима. Війт Теодозій Ремесло виконував у селі функції голови адміністрації. Маючи господарську жилку, він непогано відносився до селян.

На зиму, коли запаси кормів для худоби залишалися мізерними, він з уповноваженими німецької комендатури ходили по селу, хата в хату ,і записували, хто скільки може взяти залишених паном корів на зимове утримання.

- Славайсу! – якось недбало привітався війт, заходячи в хату Дмитра Кардаша.

- Слава навіки Богу! - відповів старий.

- Пане Кардаш, скільки візьмете корів на зиму для утримання? Ви, думаю, розумієте цю скруту?

Побачивши здивування і невпевненість на обличчі старого, війт не відступав, продовжуючи умовляти:

- Візьміть хоч одну. А то ж загине худоба.

Старий все розумів, йому теж було жаль тих нещасних бурівок, і він погодився взяти одну. Більше не в змозі прогодувати.

Так поголівИИя на обійсті Кардашів збільшилося. А це означало й збільшення обИИєму робіт, що не тішило нікого.

***

Село продовжувало жити своїм життям. Здавалося, що й так ось перезимує. Але повідомлення, що німці планують забирати людей на роботу до Німеччини вмить облетіло село і викликало негативну реакцію.

Перед самим святим Миколаєм бригада з декількох німецьких вояків на чолі з офіцером та війтом почали формувати загони селян для відправки в Німеччину.

Дехто втікав з дому в ліс, інші переховувалися на горищі або в півницях, щоб переждати і залишитися вдома. Декому це вдалося, незважаючи на всю жорстокість і вимогливість німців. Проти цього виступали загони ОУН, що почали діяти в навколишніх лісах. Вони по селах розповсюджували листівки, в яких погрожували тим хто згодиться їхати, називаючи їх зрадниками. Листівки зИИявлялися мало не щоночі на деревах, на стовпах, на дверях крамниці і читальні.

В свою чергу німецька агентура розповсюджувала листівки зовсім протилежного змісту:

«Українці! Працюючи в Німеччині, ви побачите, яка вона сильна і багата. Так ви збагатите свої знання, побачите новий, інший для вас світ, а працюючи в РЕЙХ, ви допоможете кувати зброю для перемоги над більшовицькою заразою. Цього не хочуть оунівці, бо вони втратять покірну темну масу...

Тож, Німеччина чекає на вас!»

В іншій листівці, яку хтось привіз з Рудок, говорилося, що керівники ОУН звИИязані з кремлівськими жидами, через яких вони одержують вказівки кровожадного Сталіна, що формування загонів ОУН не що інше, як замасковані більшовицькі війська, а співпраця з ними це шлях до могили. ОУН і більшовизм, це одне і теж, тому вони мусять бути знищені!..

Бачачи таке протистояння, оунівці звернулися до німецького командування з примирливими відозвами, сподіваючись це протистояння погасити.

В той же час, підкреслюючи свою приналежність до українського визвольного руху, ОУН викинула гасло: «Україна для українців!». Аби перетягти на свій бік більше людей вони говорили, що пасивність-це прикмета рабства, і пропонували декалог українського націоналіста з його десятьма заповідями:

1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні честі своєї нації.

3. Будь гордий з того, що ти є спадкоємець боротьби за славу Володимирового тризуба.

4. ПамИИятай про дні великих Наших змагань.

5. Помста смерть Великих Лицарів.

6. Про справу говорити з ким треба, а не з ким можна.

7. Не вагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою приймати ворогів своєї нації.

9. Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не позволять тобі зрадити тайні.

10. Змагатимеш до поширення сили, багатства і простору Української держави.

Давалися також основні вимоги щодо характеру українського націоналіста.

Люди від такої обробки були в розпачі, бо не знали кому вірити. Вони боялися і одних, і других.

- А хто буде поле орати, сіяти, коли тебе, Іване, заберуть до Німеччини? - запитав батько, дізнавшись про такий перебіг подій.

Ніхто з них не знав відповіді на те, як діяти в такій обстановці. Що робити?

- А може, не посміють забирати мене від стареньких батьків? - запитав Іван.

- Посміють... Ще й як посміють, - відповів на те батько. - У нас же Гануся є.

Була глибока ніч. Вже й треті півні заспівали, та не спалося Івану. Що робити? Як діяти? Адже Ганусі самій буде ой як. важко з старенькими батьками. Але й цікаво, що то за штука ота Німеччина?

Все це не давало спокою.

Іван повернувся до вікна. Заколисані зимовим вітром дерева нерухомо спали. Почав падати сніг і надворі ставало все біліше. Зима вступала все сміливіше в свої права.

Впоравшись з батьком коло худоби, Іван вийшов на подвірИИя. Згори, якось поквапливо, йшла з відрами братова-жінка Михайла. Зайшовши на подвірИИя, вона швидко підійшла до Івана і тихо повідомила:

- По селу ходять німецький поліцай з війтом і записують до Німеччини. Бачила, як вони тілько-но зайшли до Зеленюка. Тікай, Іване, світ за очі бо, може, й на тебе чекає така погибель, як на мого Михайла.

- Дякую, тітонько Олено, - відповів Іван. Він так її ввічливо називав, незважаючи нате, що вона була всього на декілька років старшою.

«Що робити? Хата Зеленюків зовсім поряд - через три хати. Скоро будуть тут. На роздуми чи поради батьків вже годі сподіватися», - розмірковував метушливо Іван.

Та коли почув гавкіт сусідських псів, якось машинально забіг на сусідське подвірИИя баранів і, зайшовши в сіни, сховався за великі, неначе стодольні, двері. Тітка Євка, що була у хаті, все зрозуміла і тільки стенула плечима.

По тому, як злосно гавкав Сірко Іван здогадався, що вони зайшли до них.

- Де ваш Іван? - запитав маму війт.

- Не знаю. Тільки - но був у стайні з батьком.

Вони завернули до стайні, гукнувши його.

- Він тільки що вийшов, - відповів батько, що поправляв щось у жолобі.

Хоча війт знав, що у Баронів нема кому їхати до Німеччини, вони швидко перейшли до них.

- Славайсу! - звітався по місцевому поліцай, що зайшов до них першим.

- Слава навіки! - відповіла тітка Евка.

Нічого не кажучи, поліцай пообзирав хату довкола і якось раптово відхилив вхідні двері, ніби знаючи, що за ними хтось є. Іван оторопів від несподіванки. В нього затряслися коліна. «Як він знав, що я тут? Може, хтось сказав? А можливо, він побачив з-під дверей мої черевики?» - бився в здогадках Іван.

Blog

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь