Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 49

- Хто це? - запитав поліцай у війта.

- А це, сусідський хлопець, Кардашів Іван.

У поліцая від злості затремтіли брови. Видно, взяла його звірина лють. Мав він років під сорок. Був високий і широкоплечий.» Як шафа! - подумав Іван, - І де вони таких беруть?» Його форма була щільно підігнана. Чоботи були намащені якимось шміром, видно, щоб не чіпався сніг, якого трохи нападало за ніч. На руці у нього була жовто - чорна повИИязка зі свастикою.

Нічого не кажучи, він розмахнувся і своєю широкою, ніби шуфля, долонею вдарив Івана по карку.

У вусі задзвеніло, і Іван перестав на нього чути.

- То ми маємо тебе шукати, скурвий сину? - гаркнув по-українськи поліцай.

- Невже не хочеш подивитися на світ божий? Їдь, не бійся, - умовляв його вже війт. – Може, хоч вдягнешся по-людськи і поживеш трохи.

У вусі продовжувало дзвеніти. Іван, образившись за таку безцеремоннісь, вийшов на двір. Коли він відкрив хвіртку, що вела на їх подвірИИя, війт попередив:

- Завтра збір о десятій коло крамниці. Візьми теплий одяг і харчів на добу. Якщо не зИИявишся - будеш відповідати по закону військового часу...

Зайшовши до хати, Іван мовчки сів на бамбстель.

- Ну, що вони тобі казали? - цікавились усі.

- Сказали, що завтра відправка о десятій ранку. Збір коло крамниці.

- О, Боже! - застогнала мати.

- Тату, - звернувся Іван до батька, - а цей поліцай, напевно, наш бо говорить чистою українською мовою.

- А ти думав хто? - запитав батько. - Говорять, що він десь з-під Судової Вишні.

«Ех, українці, українці! Звідки беретесь ви такі? Що за мати вас породила? Що примусило вас іти на зраду свого народу? Невже у вашому серці теж зима?..» - думав Іван

За цієї ситуації ніхто не рекомендував Іванові втікати, бо знали, чим це може обернутися.

- Не раджу з німцями жартувати, особливо після того, що сталося. Тому їдь, Іване, може все це до кращого? - радив батько. - Краще вже робота на німця, ніж тюрма. Нема чого так страхатися. Не розкошуємо ми тут, а ти молодий руки, ноги маєш, до роботи охочий, не пропадеш.

Найбільше хвилювалася мати. Її неначе гарячка палила. Тільки два роки тому забрали Михайла і ось тепер забирають другого сина. Вона чи не щохвилини складала руки на грудях і просила Всевишнього о поміч, а потім запитала Івана:

- Що ж ти будеш там робити на чужині, сину?

- Як що? Землю оброблятиму, худобу доглядатиму. Може, ще й коні матиму? Та любу роботу виконуватиму. - заспокоював матір Іван.

Мати з Ганусею заходилися щось готувати Іванові в дорогу, а батько, знаючи його мИИякий характер, давав останні поради:

- Тільки не давай себе гиблювати, Іване. Таких як ти робота любить. Бігме, так було завжди. ПамИИятаю, ці слова мені говорив ще твій дід. Так що тримайся. Як прийдеш на місце, дай про себе знати і, взагалі, якщо можна, пиши почастіше.

Вони сиділи у напівтемній хаті, неначе в норі. А батько все говорив і говорив. «І звідки він усе це знає»,- думав Іван. Каганець горів все слабше і батько, взявши ножиці, зрізав верхівку ґноту. Іван, відключившись від батькової розмови, потопав у роздумах.

Повечерявши, він заходився збиратися в дорогу. Почистив торбину, поставив у неї сорочку на заміну, штани, шкарпетки, рушник та деякі свої папери та свідоцтво про народження. Батько дав йому двадцять п» ять карбованців на всілякі розходи.

Спалось погано. За північ стало зовсім гірко, Іван підвівся, попив води. Хтів погуляти і, чи то зі страху перед невідомою дорогою, не зміг. Думки швидкоплинно змінювали одна одну, та найбільше йому було жаль залишати батьків. Ох і важко їм буде цієї зими. Добавилась ялівка, а на одного робітника стає менше. На думку прийшли фрази з Святого письма, які знав напамИИять:

«Шануй свого батька та матір свою. Як наказав був тобі Господь Бог твій, щоб довгі були твої дні і щоб добре було на землі. Проклятий той, хто легковажить свого батька та свою матір...» Він декілька разів повторив ці слова, після чого заснув. Це була одна з найнеспокійніших в його житті ночей. Ніч тиха, тиха. Охололе повітря зробилося неначе твердим, як груди землі.

Ледь почало розсвітати, розбудив усіх батько.

Опинившись надворі. Іван одразу відчув, що мороз пробирає до кісток. Він швидко помився, одягнувся. З батьком, поки Гануся з мамою готували сніданок, вони ще врізали худобі січки про запас. «Невже я останній день у своїй хаті? Невже я сюди вже не повернуся?» - гнітили Івана думки.

Сніданок не йшов. Чи то від переживань, чи то зі страху зник апетит. Побачивши це, батько запропонував:

- Давай по склянці випИИємо на прощання, та й в дорозі буде тепліше.

Тепер розмова з батьком була розмовою двох мужчин. Та вони й без того розуміли один одного. Спочатку батько налив собі. Потім Івану і трохи Ганусі та матері. Піднявши за здоровИИя і все добре свою склянку, він додав:

- Мужчина не є мужчина, якщо у нього нема ворогів.

«До чого це він? - подумав Іван. - Це, напевно, для «підтримки штанів». А ворогів дійсно багато довкола нас.»

Не привченому до горілки Іванові, вона тепер здалася доброю. В ту ж мить стало радісно і весело, немов щось добре розлилось по його тілу. Він почав пожадливо їсти. ЗИИївши всю кашу, він почув спрагу. Мати принесла кварту молока. За декілька ковтків він її спорожнив.

«Ось тепер можна їхати»,- подумав Іван, відчуваючи повний живіт. Година наближалась до десятої. Треба було йти. Попрощався з батьками. Мати голосно заплакала. Пішли сльози з очей у Ганусі, а у матері немов щось клекотіло у грудях. Вона, здавалось, не ворушилась.

- Я поїду тебе проваджати до самого Городка, - запропонувала Гануся.

- Хто знає, чи буде місце, - сказав Іван.

- А я буду йти пішки, - наголосила Гануся. - Он Марійка Бордулячка теж їде. Буду триматися її.

Гануся взяла Іванову торбину. Коли вони вийшли на пасовисько, Іван повернувся і помахав рукою батькам, що стояли на ґанку. Мати витирала сльози:

- Не забувай нас. Можна забути все, крім Бога і нас!

Коло клубу стояло троє саней і більше десятка людей. Коли вони прийшли, поліцай, що супроводжував їх, закінчував перевірку. Посідали по пИИятеро - шестеро на одні сани.

Їздовий дав команду: «Но!», - і стьобнув коней батогом. Коні неначе прокинулись від сну і затрясли гривами.

Так Іван розлучився з родинним затишком. От тільки чи надовго? Це питання мучило його.

Коні рушили, не підозрюючи, яка далека дорога чекає на них. Маршрут був вибраний з врахуванням наявності хорошої дороги, бо нічні хуртовини позадували яри. Їхали через Переможне, Комарно, а далі на Городок. А це десь приблизно 35 кілометрів.

На їх санях було семеро чоловік разом з їздовим. В більшості дорога втоптана, а місцями, після недавньої відлиги, була покрита льодом. Сани йшли непогано, і лише на великих підйомах, або де дорогу замело снігом, всі злазили з саней і підштовхували їх, допомагаючи коням долати перешкоди, та й зігрітись потрібно було. А морозець хапав добряче. Прийшла зима, вона видалася суворою, нагадуючи зиму півночі.

Десь через годину були в Комарні. Проїжджали північними околицями, що здіймалися вище, ніж усе місто. Лише трохи далі, зліва, виднівся ліс. Довга дорога неначе вигиналась і прямувала на північ, звідки назустріч дув вітер. Скрізь вирізнялись і виблискували на сонці хати, що обступали місто. Чистенькі, чепурні будиночки виглядали згори, неначе цятки на білому тлі. Іван добре знав це містечко, бо часто доводилось ходити сюди на базар.

Минаючи станцію Комарно-Бучали, над церквою, що була оточена високими буками, здійнялась ціла купа круків. Вони з несамовитим криком перелітали з дерева на дерево. Билися один з одним, неначе щось не поділивши, миготіли поміж гіллям, з якого спадав примерзлий сніг.

Іван довго спостерігав за ними, а серце стискалось від суму. Сьогодні останній день польського Різдва. Ми його вже «відмітили». Хміль, що спочатку мутив Іванові голову, на возі швидко вивітрився5і він помалу почав змерзати. Холод пробирав до кісток.

Перетинаючи дорогу Самбір-Львів, вирішили перепочити і заодно пообідати. Незважаючи на те, що до Городка було зовсім близько. Все було таким холодним, що немалі ніякого смаку.

Коней підвели до саней, де було старе сіно. Це тривало недовго, бо мороз і вітер підганяли їх. Говорили мало. От тільки Михайло Ковалів, маючи веселу вдачу, весь час намагався їх розвеселити. Та в нього нічого не виходило. У кожного на думці було своє. Перед тим, як рушити далі, поліцай зробив перевірку, аби хтось не втік. Втім їхав він на останніх санях і йому все було добре видно. «Який обережний. Секерує себе», - подумав Іван.

Через годину були в Городку. Їх завели в якесь приміщення на залізничній станції поблизу вокзалу. Треба було прощатися. Гануся тихенько заплакала і попросила:

- ОбовИИязково напиши листа, як приїдеш.

- Добре, я про себе дам знати. Не переживай. Пильнуй батьків. Думаю, все буде гаразд, - заспокоїв її Іван.

Їздові підганяли:

- Скоріше, скоріше прощайтеся. Поїхали... - Їх можна було зрозуміти - було надвечірИИя, а на них чекала зворотня дорога додому.

Декілька годин вони і поліцай, що їх пильнував, сиділи в приміщенні. Тут вони відігрілись, повечеряли зі своїх тормозків, коли зовсім стемніло, прийшов якийсь працівник колії у формі і сказав, що вагон поданий і вони можуть завантажуватись.

Це був звичайний товарний вагон. На підлозі товстим шаром лежала солома. «Це вже добре, що не на голих дошках будемо спати», - подумав Іван.

Деякий час вони розташовувалися у вагоні і тулилися, аби було тепліше, один до одного. Було чути, як снують на колії вагони, чувся гавкіт псів і часті свистки. Близько півночі, коли всі починали засинати, у вагон загнали ще близько пИИятдесяти хлопців. Були вони, як виявилося, з сусідніх сіл та районів.

- ЯкИИся маєте? - привітався один з прибулих.

Більшість з них мовчки займали місця в напівтемному вагоні.

Німці принесли каністру з питною водою і поставили на вході. Було чути, як надворі вони розмовляють рідною мовою. Потім старший дав голосно якусь команду на німецькій мові. Вагон закрили на замок ззовні. Конвоїри їхали окремо в сусідньому вагоні. Посеред вагона стояла пічка буржуйка, але гріла вона погано.

Для потреб на сторону в куті вагона була діра розміром з миску. Але поскільки вони мало їли, то мало кому пришилось нею скористатися. При русі діра закривалася шматком фанери. Незнаючи спочатку про неї, вони вискакували по маленькому на вулицю, коли потяг стояв. Конвоїри слідкували за ними.

Мороз вночі стояв такий, що здавалось і рейки ось-ось потріскають. Ігор Шимків вскочив з вулиці у вагон і, потираючи руками, сказав:

- Оце мороз, так мороз! Я такого не памИИятаю. Навіть місяць на небі застиг в холоднечі і, як паралізований, похилився на бік.

Холод так пробирав, що всі, неначе змовившись, почали кашляти і все глибше занурювались у солому, все ближче тулилися один до одного. Від чого у вагоні завжди стояло легке шуршання.

Ніхто, як це не дивно, не курив. Може, перехотілося після всього. Посередині вагона висів великий плакат на німецькій мові, що попереджував про небезпеку пожежі. Про це їх попередив також німецький конвоїр. Глибокої ночі вагон причепили до ешелона з німецьким військом, що йшов на фронт. Поїзд засюрчав і почав набирати хід. Через години дві вони прибули в Перемишль. Перша зупинка. Лікарі перевірили стан здоровИИя кожного. Хворих вертали додому, та було їх мало. Далі поїзд попрямував на Бялосток, а під вечір третього дня прибув на станцію Рига. Це було, не доїжджаючи до головного вокзалу, по другий бік Даугави. Полустанок Торнякалнс. Тут була довга зупинка. Десь через годину після прибуття їх вишикували в колону по три і відвели в сусіднє з вокзалом приміщення. Тут їм наказали помити руки і дали поїсти гарячого. Вперше за дорогу. Їжа була військовою. Консерви, цукор, хліб, чай і на перше ++ щось на знак зупи, але смачне. Багато хто з них такої їжі вдома не їв. Іван оглянув приміщення. Воно було підготовлене для їх зустрічі. Видно їх тут вже чекали. Просторий зал виглядав як ресторан, з розставленими посеред в три ряди столами. Вікна мали фіранки, на підвіконниках стояли квіти. «Оце так прийом! Може, німаки помилилися?» - подумалось прибулим.

В приміщенні було тепло, і німці, що тут працювали, ходили з закоченими по лікті рукавами, в білих халатах. Виглядали вони скоріше на різників, такі пихаті і рожевощокі.

Скільки було сміху, коли один з німців, побачивши, що хтось з прибулих робив з газети цигарку, в яку загортав тютюн, вигукнув:

- Дойче ман аш пуцен обер русіше ман раухен!

Що означало: «Німці цим витирають дупу, а росіяни курять! «Він зник і через декілька хвилин, зИИявившись, вгостив декількома німецькими сигаретами наших хлопців. Всі хотіли спробувати ці сигари і після декількох затяжок передавали сигарети один одному. Самовдоволений німець поплескав одного з хлопців по плечу і запитав:

- Гут!

- Гут, гут. - відповів йому той.

Найперше, що кинулось у вічі, це незрозуміла доброзичливість німаків, їх вихоленість та вихованість.

Сусідні зі станцією будинки мали гострі шпилі і були побудовані в стилі характерному для німців. Назва станції була написана по латині. Закралась думка, чи вони не в Німеччині?

Пізно вночі потяг відправився на схід до Пскова. На вечір другого дня були на місці. Тут стало зрозумілим ++ їх привезли в німецький табір совітських військовополонених, для їх обслуговування. Можливо, таким чином німці перевіряли їх на «міцність», перед відправкою до Німеччини? А такий дивний маршрут пояснювався, мабуть, побоюванням німців потрапити у полон до партизан, що почали діяти на Україні та Білорусії.

По прибутті всіх вишикували у колону і відвели трохи вбік від станції, де починався великий, темний смерековий ліс. Він, неначе наїжачившись своїми кронами, обсягав невелику долину. Вітер ледь гойдав верхівки смерек. Відчувався запах хвої, а високе небо було чистим-чистим, неначе з кришталю.

Їх зупинили біля великих ґратчастих воріт, за якими було видно декілька одноповерхових продовгастих будівель. В глибині стояв двоповерховий будинок.

«Мабуть, тут до війни був санаторій?» - подумав Іван. Старший, що їх супроводжував, натиснув кнопку. Через хвилину зИИявився якийсь цивільний спортивної статури.

- Хай Гітлер! - гаркнув він.

- Зіг Хайль! - почулося у відповідь.

Після короткої розмови, в цивільному відкрив ворота. Іван встиг помітити, що у нього під лівою пахвою стирчав пістолет.

Коло одного з бараків їх зустрічав чоловік років під пИИятдесят з військовою виправкою. Розмовляв він з ними по-російськи і з перших його слів та й поведінки з неприродною усмішкою стало зрозумілим, що він навряд чи був колись військовим.» Скоріше нагадує периферійного дипломата. Напевно, завербований?» - розмірковував Іван.

Чоловік попросив уважно його вислухати. Почав він забудькувато з «Майне геррен»... Можливо, хотів похвалитися, що він знає німецьку, а далі все по-російськи з притиском на «о».

- Надеюсь, вы меня понимаете?.. - запитав він усіх з самого початку.

Почувши ствердні вигуки з юрби, він розповів, чим вони будуть займатися, де будуть жити, якому розпорядку підпорядковуватись і т. д. Всі уважно слухали, пильнуючи кожне його слово.

Основною роботою для прибулих було обслуговування прибуваючих з фронту совітських військовополонених, будівництво нових приміщень для них та робота в харчоблоці. В кінці він запитав, хто де хоче працювати, можливо, є якісь спеціалісти? Ігор Шимків, маючи досвід роботи на будовах, записався в будівельники, а Івана, як такого, що не визначився, бо лише стискав плечима, «доручили» проведення дезінфекції одягу полонених в спеціальних «печах-піджарках». Німці нехтували такою брудною роботою.

Поселили їх в бараку довжиною метрів шістдесят. Спали на залізних панцерних ліжках з брудними матрацами. Постільних приналежностей не давали. Було холодно, бо кімнати були дуже великими і прогрівалися слабо. Відчувалась сирість та всілякі неприємні запахи. Вночі миші та щурі іноді залізали за поживою на ліжка, яку вони собі шукали.

Незважаючи на це, першої ночі Іван заснув швидко, якимось важким сном, яким засинають важко змучені люди. Навіть відмовився від вечері. Роботи у Івана було багато, бо військовополонені прибували групами майже щодня. Мали вони непривабливий вигляд. Голодні, обідрані, страшенно брудні, з купами вошей в одязі та волоссі. Одним словом, він був за вошогубця.

Полонених, що прибули, зразу ж купали в лазні. Їх одяг Іван пропарював в печах і, якщо він був ще придатний, віддавав його. Одяг, що був зовсім знищений, спалювали і видавали інший, знятий з полонених, що вмирали. Були випадки, коли найбільш виснажені з них не витримували високої температури в лазні і падали там трупами. Їхні тіла виносили недалеко за барак і закопували. Навколишня територія виглядала скоріше на подвірИИя бойні, бо місцями було видно сліди крові. Незважаючи на холод, смерділо трупами, що розкладалися. «Ось так живе Людина, що й труни собі не нажила», - подумав Іван.

До них німці та й поліцаї відносились зневажливо. Особливо вирізнявся лисий і малий Морвіц. Він завжди підвищував до них голос. Навіть будив їх зранку раніше, ніж інші. Заходячи до бараку, він ставав в недбалу пихату позу на порозі, і спочатку сердито обводив все очима. Після чого скажено репетував:

- Ауфштайн! Русіше швайне райне!»

Тобто: «Підйом! Руські свині!». Видно, він по звірячому ненавидів усе совітське. А може то була реакція на події на фронті. Адже зимою 1942 року активізувалися совітські війська. Точилися запеклі бої під Сталінградом та Москвою. Німці чекали наступу. Крім того поширився антифашистський опір в тилу. Отже, очікуваного «Бліцкрігу», коли за три місяці планувалось закінчити війну, не виходило, от і шаленіли головорізи. Вони ж бо давали клятву на вірне служіння Гітлеру, на швидку перемогу.

Одного разу полонені його мало не роздерли. Давши команду: «Підйом!», він любив походжати повз них, що метушилися, як комахи, іноді роблячи не те, що треба. Звісно, залякана людина не може добре міркувати. Всі чекали переклику. І всі були вже зібрані. Тільки хворий Тарас Соломон з Тернопільщини продовжував лежати, безупинно кашляючи таким кашлем, що буває у людини лише перед смертю.

Фон Морвіц швидко підійшов до ліжка і, нічого не говорячи, двічі вдарив його нагайкою. Хлопці кинулись на нього. Хапали, хто що міг. Хтось вихопив і далеко жбурнув нагайку. Морвіц щось белькотів по-німецьки, бо вже встиг одержати не одного стусана. Зупинив їх шум машини, що підИИїхала до бараку.

В той же день Тараса кудись забрали, і більше ніхто його не бачив.

Тут в таборі вони «святкували» Різдво і Йордан в пошуках їжі.

Ввечір перед Різдвом Іван вперше вимовив «Отче наш» і «Богородице Діво» до кінця, а то весь час все щось було на заваді.

Ночі в бараці давалися важко, але вони змордовані і напівголодні, не дивлячись ні на що, засинали. Особливо дошкуляли воші. Все нові й нові їх порції приносили в барак. Кусаючи вночі, вони змушували їх обертатись з боку на бік, вимовляючи останні слова. Хтось потужно хропів, хтось сопів. Як-не-як близько сотні різних людей в бараку.

Одного разу, коли контроль за ними послаб, Іван вирішив спати в лазні з Миколою Тютюником. Вони разом там працювали. У маленькій кімнатці зберігали одяг та матеріали для роботи. Та дізнавшись про це, Амплер, що опікувався ними, погрозив карцером.

Чим гірше справи ставали на фронті для німців, тим менше вони опікувалися ними. Був час (це було в лютому), коли тижнями їм не давали їсти і кожен добував собі їжу де зумів. Втікати побоювались. Та й куди втікнеш? На заході німці, на сході москалі, а додому далеко. Тож, потрапивши в одні чи другі руки, біди не уникнути. Але люди за декілька місяців були доведені до відчаю і ризикували, пускалися навтьоки. Голод примушував шукати людей спасу. Багатьох втікачів затримували і повертали назад, або знищували німаки чи москалі, в залежності від того, в чиї руки вони потрапили. Доля багатьох втікачів їм була невідома.

Не раз вони собі готували зупу з засохлої лободи і знайдених на сусідніх городах бульбинок чи буряка. Готували цю страву просто в лазні, використовуючи «титан» для нагріву води. Іноді їх спасало те, що маючи посвідчення про виїзд до Німеччини, заходили в їдальню, де віктувалися німецькі солдати і задовільнялись недоїдками, що залишалися. Одного разу вони, зголоднілі, увірвались до їдальні і накинулись на бідон, що стояв з зіпсованими макаронами. Коли його відкрили, то побачили в ньому поряд з макаронами й масу хробаків, яких не можна було вирізнити. Вони вИИюнко звивалися в цій благодаті. Як виявилося, ці макарони стояли з позавчорашнього дня, бо німецькі солдати з якихось причин не прибули на обід. Може, з-за того, що табір був збомбардований вдруге совітськими літаками.

Полонені один наперед одного набирали пригорщами макарони і, викидаючи хробаків, з апетитом наминали їх. Того разу Іван напхався так, що два дні болів живіт. Багатьох захопив понос.

Над табором повисла епідемія холери. Німці зробили всюди дезинфекцію, почистили харчоблок, полоненим давали чотири дні якісь таблетки. Минуло три місяці перебування в цьому таборі. Подальша їх доля була невизначеною.

Середина квітня. Швидко станув сніг. Все лагіднішим став вітерець.

«Ох, як мені набридло це життя - говорив Іван собі. - Невже прийдеться здохнути тут, в чужих мурах? Нікому буде й поплакати...» Як хотілося повернутися живим додому.

Одного разу він поділився своїми думками з Ігором Шимківим. Іван йому довіряв. Як-не-як «земляки». «Він повинен мене підтримати», - міркував він.

Blog

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь