Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

Люди мрійливо згадували каністри холодної води, що видавали на кожен вагон американці. Сімейні під ранок збирали з металевих деталей вагону росу, щоб бодай змочити губи своїм дітлахам. Та до цього нікому не було діла. Зате для тих хто багато «виступав» в ешелоні був карцер. Не всі переносили ці знущання. В сусідньому вагоні з невідомих причин один хлоп з Хмельниччини покінчив життя самогубством. Його труп забрали на одній із зупинок не знати куди. Часто чувся у вагонах дитячий плач, що глушився лязгом вагонів та перестуком коліс. Провіант, виданий на дорогу американцями, закінчився. Цьому посприяли і голодні конвоїри, що крали все, що не так лежить. Ось так впроголодь, без води довго тягнулися дні і ночі. Так що дорогу на Батьківщину не один з них запамИИятав на все життя.


***

Перші дні вересня видалися сонячними і теплими. Та тільки-но сонце заходило за обрій, як починало на дворі свіжіти. Причому, чим ближче вони були додому, тим більше давалася взнаки нічна прохолода. Це дало підставу одному з пасажирів зробити песимістичний висновок:

- Чим далі на схід, тим все гірше і гірше. Вже минуло майже два дні, як потяг відправили з Лейпціга. Час тягнувся дуже повільно. Можливо, з-за цих негод. Люди почувалися так, неначе вони не їдуть, а дістаються пішки до дому через усілякі нетрі. І так вже триває декілька днів. Але вони, не дивлячись ні на що, вперто все зносили, ледве тримаючись на ногах. А чи є людина, яка б знала скільки ними передумано і переговорено за цей час? А сни які вони бачили?.. Декому хотілось заплакати, можливо, вперше за все життя. Вони гірко нарікали на свою долю, за те, що не вони, а хтось розпоряджається нею.

А потяг тим часом просувався поволі на схід. Позаду лишилися Ельба і Торгау, Лейпціг і Котбус, а попереду були Вісла і Буг.

Прощавай, Німеччино! Як багато ти дала нам. А скільком ти розкрила очі на світ?.. Одер остання ріка на території Німеччини. Вона ділить землю на німецьку і польську. Вода в ній була неприємного темно-бурого кольору, напевно, від дощів, що випали десь у горах. Потяг повільно перебирався через великий і високий міст на територію Польщі. Перестук вагонних коліс гулко віддавався в повітрі, досягаючи води.

Раптом з одного вагону кинулись у воду дві постаті. Невже вирішили тікати? Але ж це так безглуздо, тут зона совєтської окупації і втекти просто не­можливо. Здійнявся крик вояків і гавкіт собак коло приміщення, що було біля мосту, а потім і стрілянина. Все повторилося знову! Вода швидко відносила два тіла течією, а потяг, переїхавши на польську територію, почав набирати ходу, і поволі ріка і все, що там відбувалось, залишилось поза їх зором.

«Що з тими відчайдушними сміливцями? - думав, згадуючи випадок на ріці, Іван. - Нехай допоможе їм Бог.» Далі був Гьорліц. Говорили, що в цьому місті був спровокований конфлікт в 1939 році між Німеччиною і Польщею, що привів до початку другої світової війни. Проїхавши трохи територію Польщі, потяг зупинився. Коло вагонів зИИявилося декілька совєтських солдат. Вони розглядали людей, що їхали. А один простоволосий у брудній гімнастерці, з голубими, як квіти льону, очима, запитав:

- Русские?

- Аякже. Хіба не бачиш, - відповіли з вагону.

- Закурить не найдётся? - попрохав солдат.

Хтось витягнув маленьку торбиночку і, розвИИязавши її, дав йому пару щипок тютюну. Подякувавши, він почав загортати його в газету.

- А земляки, оренбуржцы, есть среди вас?

- Нема, тут більшість з України.

Махнувши рукою, він пішов далі.

Польщу перетнули швидко - за два дні. Прибувши до Перемишля ввечері, вони відбули до Львова лише наступного дня по обіді. Тут все було по-другому. Було видно, хто тут ґаздує. Перемишель в той час належав Україні. Люди повиходили з вагонів. На одній з будівель красувався транспорт, на якому поряд з золотавим снопом пшениці було написано: «Пролетари всех стран соединяйтесь!» Люди дивилися і мовчали, ніби розмірковували: «Щоб це значило?» На високому паркані, що огортав територію прилеглу до колії, ще більшими буквами виднілось здалля: «Слава Советской Армии - оплоту мира на земле!» Хотілось зняти шапку і виструнчитися, якби не одне «але». Все що красувалось на гаслах не відповідало дійсності. Та й чому ніяких гасел вони не бачили в Німеччині, де все значно на вищому рівні? Можливо, ці гасла «Строить и жить помагают», як співається в одній пісні? Можливо, але все побачене більше настроювало на песимістичний лад.

Перетинаючи Польщу, вони ще раз переконалися в правильності думки, що чим дальше на схід, ти гірше. Польща різко змінилася з заходу на схід. Від гарних, впорядкованих будівель під червоною дахівкою на заході, що нічим не відрізнялись від німецьких, до халуп під стріхою на сході, що дуже нагадували конюшецькі оселі. Навіть інтонації у мові інші. Але ніякої, як це було раніше, ворожнечі. Війна всіх згуртувала, проти спільного ворога і поляки, і українці тепер були братами по борні. Настав час, коли потрібно допомагати один одному з усіх сил. Час був не до розбрату. Перетнувши кордон, вони їхали вже по рідній землі. Рідній Галичині. Все тут, до болю, було близьким і знайомим. Що діялось в їхніх серцях? Як важко було кожному? Неначе вони зовсім не додому їдуть, а на фронт. Іван думав про що будуть говороти вони, увійшовши до рідної оселі, з чого почнуть? А як зрадіють батьки!.. Вони ж не знають про їх приїзд нічого. Він усвідомлював, що не буде у них нічого вимагати. бо ж заради них, стареньких, повернувся до Конюшок, аби розпочати нове життя.

Місця в хаті для них знайдеться. А може Гануся вже вийшла заміж і живе окремо? А коли й ні, то будуть вони жити усі разом весело і в злагоді. Тут, в Конюшках, у Христини не буде ні батьків, ні родичів, і Іван розумів, як важливо, щоб прийняли невістку як свою, як рідну, а він все буде робити зі свого боку аби так було. Він подивився вбік Христини. Вона сиділа на підлозі і, погойдуючись, щось наспівувала дитині. «Треба взяти в неї малого нехай трохи відпочине», - майнула думка у Івана. Він ще раз зиркнув у відхилені двері вагону. Потяг безупинно наближав їх до Львова. Там їх ешелон розформують. Ті, що їхали додому автомобілями, мали таким пунктом Судову Вишню. Важко дихаючи, потяг швидко минав села і містечка, ліси й поля з ще не зібраним врожаєм, напівзруйновані низькі халупи, збудовані ще за «царя Гороха». А ось і отара корів, що пасеться край села, а пастушки гасають по пасовиську з «тичкою», а он одинокий бузько, що не відлетів у теплі краї... Знову ця земля стала для них такою близькою і зрозумілою, як і чотири роки тому.

Іван взяв малого у Христини, а вона пішла до дверей вагона подивитись «на світ Божий», як вона сказала.

Втома від далекої дороги брала своє. Поклавши дитину на коліна, Іван почав дрімати. Як то красно, що Дмитрик так добре переніс дорогу, не хворів і не дошкуляє. «Тьфу, тьфу, тьфу», - сплюнув Іван, заколисуючи малого і себе. На їх щастя на дорогу випала добра погода, повітря було чисте й тепле. Лише вночі, коли спадала спека дня, через шпари вагону виносилось тепло і ставало прохолодно.

Христина стояла коло відчинених дверей вагону і уважно дивилась на знайомі краєвиди, час від часу, потягуючи тіло, що, здавалось, задубіло від безперервного сидіння та лежання на підлозі.

І ось нарешті вони побачили попереду велике місто. Вдалині виднілась церква, а збоку дзвіниця покрита червоною дахівкою. Такою дахівкою було покрито багато будівель, розкиданих в крутоярах. А он будинок з «пташиним гніздом». Зовсім як у них в Людвігсбурзі.

- Львів! - хтось вимовив голосно.

- Оце місто! Враз заблудишся, - продовжував інший голос. Люди почали підійматися з підлоги, складати свої пожитки, одягати дітей, готуючись до виходу. Знайомий голос чоловіка, що, видно, був добре тут обізнаний, показував вже рукою Високий замок, ратушу і польський костьол, що був неподалік вокзалу.

У вас тут дім? - спитав хтось у нього.

Ні. Тут живе моя сестра і мені часто доводилося бувати у неї.

Потяг зробив зупинку на деякій відстані від вокзалу. Сам вокзал виднівся спереду у вигляді якогось величного ангару для стоянки великої техніки. Справа було велике місто. Вони давно мріяли побувати тут, щоб побачити стільки людей, вулиць, магазинів, трамваїв.

Але тепер вони повинні якнайшвидше дістатися Конюшок, щоб не залишитися тут у Львові наніч. Тим більше, що їх потяг відправлявся через годину.

Підземним переходом вони дісталися до свого потягу. Зголоднівши, вони шукали який-небудь куточок, щоб примоститися і перекусити тим, що Іван купив у станційній крамниці.

Але тільки-но встигли все розкласти, як підійшов міліціонер і попередив, що тут їсти не можна.

- А де можна? - зло запитав Іван.

- На привокзальній площі в їдальні або кавИИярні.

Та часу на це вже не лишилось, тому вони вирішили сідати на потяг і там продовжити трапезу.

У вагоні було повно людей. Більшість з них були робітники, що додали на роботу до Львова.

Знайшли Христині місце з малим, а Іван залишився стояти поряд в тамбурі, притискуючи між ногами куферок.

Коли Христина побачила біленьку булочку в руках в одного з пасажирів, очі у неї заблищали. Вона переглянулась з Іваном. Зрозумівши все, він запропонував:

- Хочеш? Я тобі дам.

Він витягнув декілька булок з торби і подав їх Христині. Вона взяла одну.

- Бери ще.

- Досить. Ці булочки ситні.

Одну булочку Іван взяв собі і швидко прикінчив її.

На пероні панував гамір і колотнеча. Одні тягнули за собою торби, інші йшли в протилежний бік, несучи якісь ящики та мішки. Всі метушилися, бо кожен хотів якомога швидше потрапити у вагон. Щоб забути цю нервову галасливість, виїхати б звідси по-скоріше і поринути в сільську розважливу тишу. Чим ближче до відправки, тим повнішим був вагон. Ось вже й проходи заповнили люди. Були серед них жінки і діти, старі і молоді, байдужі й крикливі. Всі вони гомоніли. Іван не слухав про що були ці розмови.

Станційний семафор стояв збоку колії, тримаючи дві металеві рейки горизонтально, немов дві руки регулювальника руху на міській вулиці. Потяг от-от мав відправитись. В цей момент в тамбурі, де стояв Іван, зчинилася несамовита штовханина. Одні намагалися потрапити швидше у вагон, а інші, відкривши двері тамбура з іншого беку, почали переходити на другий бік колії, щоб не лізти попід вагон. Івана спочатку підштовхнули, а потім притисли до стінки тамбура. Коли штовхання закінчились, рейки семафора піднялися догори, паровоз дав свисток, що нагадував свист хлопців, що пасуть худобу і, гримнувши металевими буферами, поволі рушив з місця.

Лише тепер Іван згадав за куферок. Його не було. Іван розгублено подивився на Христину, а потім виглянув у двері.

По перону, що віддалявся, продовжували снувати люди, але куферка свого він не бачив. «Як же так? Я його так пильнував, пів-Європи проїхав з ним, а тут, вже вдома... Щоб вас смуток взяв!..» - роздратовано думав Іван.

Потяг сутужно проривався крізь скупчення вагонів, що стояли на станції. Спочатку почали зникати міські будівлі справа, а потім й зліва. Нарешті вони за містом, і потягу неначе стало легше. Про це засвідчували вже не такі надривисті гудки. Потяг зупинявся часто, кожного разу випускаючи десятки людей. У вагоні стало вільніше, і Іван зайняв звільнене місце коло вікна, поряд з Христиною. За вікном залишалися позаду все нові і нові села з старими халупами, поля, на яких у цей погожий день ще поралися люди, худоба ліниво верталася додому. Минули Оброшинський ліс. Скільки всіляких розмов велося довкола нього? Сонце, що сідало за обрій, давало довжелезні тіні. А коли вони вИИїхали до лісу, здавалося, що накотився вечір.

Котилося й життя. Кожен день тепер супроводжувався для них то сміхом, то плачем маленького Дмитрика. Він швидко підростав, реагуючи на все оченятами, іноді подавав свій тоненький голосок, що радісно бринів у вухах. Христина, милуючись малим, весь час поглядала на нього. Вона мрійливо чекала той час, коли він вчепиться за її спідницю і зробить перші кроки.

Прийшов час годувати малого. Христина помінялась місцем з Іваном, нахилилась до нього і, щось промовляючи, дала замурзаному маляті грудь. Іван розвернувся і, прикриваючи це дійство, дивився, як жадібно хапає малий грудь. Ось так колись і він добував собі їжу. І ця круговерть в природі нескінченна. Він знав, що малий тепер став для них не тільки втіхою, а й певною віхою в житті. Адже мене трохи часу і він стане поряд з ним до плуга. А може, він не схоче копатись у цій безпросвітній темряві, як кріт, працювати цілісінькими днями, неначе віл, заради кавалка хліба в хаті. Так ведеться в їхній родині з давніх-давен. Може, він буде мати «жидівську» голову і піде вчитися. Буде паном. Треба його відвернути від цього безглуздого життя, що перетворює людину на худобу. Його син буде шукати розради не в горілці або в розпусті, а в церкві та навчанні. Іван згадав слова, сказані бауером, що тільки грамотність може вивести неосвічених людей з темряви, тільки вона може зробити так аби від життя пИИяніли люди, а не від горілки. А скільки їх таких тут у вагоні? Одні пИИяні, другі брудні, в засмальцованому одязі, а ось ці, що навпроти, сперечаються всю дорогу з-за якоїсь дрібниці і готові вже накинутись один на одного. Він все зробить, щоб син знайшов собі заняття, яке принесе йому максимальне задоволення, дозволить максимально реалізувати свої здібності. Хай не повториться батькова дорога у нього. А якщо й зустрінеться він з недосконалістю життя, щоб все робив. аби подолати його. Хай не буде на його дорозі ситуації, коли б потрібно було йти проти своєї волі. А коли й таке станеться, то нехай дасть йому Господь Бог достатньо сили і мужності.

У вагоні, тим часом, почали перевіряти квитки. Іван подав свої квитки. Перервавши їх майже навпіл, повернули назад. «Добре, що не перевіряють документів. А то б не відстали зі своїм «Що? Де? Коли! Як?» - розмірковував Іван. Він уникав будь-яких розмов з пасажирами. Сонце майже зайшло за обрій, але високо в небі ще залишило золотаве пасмо з маленьких хмар. Уважно вдивляючись в небо, Іван помітив, що хмарини рухаються, змінюючи свою форму і розміри. Та чим далі віддалялася земля від сонця, ці пасма все темнішали, аж поки зовсім не зникли. Було по десятій, коли потяг прибув на зупинку Коропуж. Попрощавшись з пасажирами, яких вже залишилось зовсім мало, вони зійшли на землю. Потяг через хвилину відправився далі. Люди з потяга розійшлися в різні боки, а вони залишилися на пероні одні. Одна лампочка ледве освітлювала зупинку. Їй допомагав повний місяць, що, здавалось, тільки-но виринув з-за пагорба.

- Ось ми й вдома! Це наша рідна земля! Хіба не відчуваєш, Христино? - радів Іван. Вона мовчки вглядувалась в нічну темінь.

А згодом, жартуючи, додав:

- Дихай глибше, Христино.

Та Христині було не до жартів. На руках маля, а попереду далека, невідома дорога.

- Що будемо робити, Христино? - запитав Іван. - До Конюшок з вісім кілометрів, а навпростець й того менше. Ідемо, чи заночуємо тут?

Христина продовжувала роздивлятися довкола. Трохи далі від зупинки було видно село, а навкруги темно-сірий степ, неначе вони не в Галичині, а десь на півдні України. В тому напрямі, куди їм треба було йти, виднівся великий пагорб.

- Три таких пагорби і ми в Конюшках, - умовляв Іван. Він знав, що їм буде простіше тепер після «полегшення», що вчинили з ними злодії у Львові.

Христина, довго розмірковуючи, дала нарешті згоду йти, але з умою, що малого нестимуть по черзі.

Вони рушили. Дивні почуття охопили Івана. Ось вже знову, після чотирьохрічної розлуки, він у рідних краях. Ніч була теплою. Золотавий місяць, що виглянув з-за хмар, добре висвічував місцевість. Все це давало відповідь на запитання: «Йти, чи ні?» - «Звичайно, йти. Швидше додому! Яка ця Христина дурненька, ще й вагається...»

Дорогу цю Іван знав добре, бо не раз доводилось йому йти сюдою через Крукавець до Конюшок. Помічав, що все тут лишилося по-старому, все майже вціліло. Не було видно ні окопів, ні траншей, ні воронок від розірваних бомб, які часто доводилося бачити у Пскові та й в Німеччині після польотів американської авіації. Вцілів він сам, пощадив Бог і його землю. «Все це на краще», - думав Іван.

Дорога була спокійною. Тільки одного разу у них з-під ніг випурхнула стривожена пташка, що насторожило їх і вимагало більшої пильності. Довкола панувала сонлива тиша. Минувши зліва Крукавець, цей маленький хутірець, що неначе загубився в степу, вони вирішили відпочити.

Іван першим присів з малим на покіс мИИякої, свіжоскошеної отави. Коли малого забрала Христина, він ліг спиною на траву і, широко розкинувши руки, поринув у небо, що висіло над ними. Так нема нічого кращого за ось ці луки, поля, за цей пахучий запах соковитої трави. Тепер він ще більше зрозумів, яким дорогим є для нього рідний край. Чи є на світі ще десь такі місця, що так радують серце? Він дивився на небо, на якому, ніби переморгуючись, мерехтіли зірки, а бачив Конюшки, його будинки, дерева, пагорби й потоки і, звичайно, величаву церкву на високому пагорбі. Він завжди повертався до них, ще будучи в Німеччині, бо зберігав їх в своєму серці, неначе образ рідної неньки.

- Вставай, не дурачся. Земля вже холодна, - застерігала Христина, що сиділа поряд. Він згадав про куферок. Як тепер він їм згодився б. І сісти можна було б, а потім зберігати всілякі речі. Скільки він загубив речей у ньому. Христині, Ганусі й мамі, черевики батькові... Христинина суконка, а скільки його речей. Та найбільше він жалкував за боксовими чобітьми, в яких він би виглядав чи не найкраще в Конюшках. Іван заспокоював себе, от тільки якось незручно приходити до хати з порожніми руками. Добре, що хоч пляшка німецького «Вермуту» залишилась.

Конюшки зустріли їх мертвою тишею. Здавалося, що вони вимерли за цей час. Не було чути ні собак, ні перших півнів, що чомусь забарились адже вже було далеко за північ. Здавалося, що й листочки на деревах розучилися шарудіти і ліниво звисали вниз. Все це нагадувало тихе море перед бурею.

Повернувши з дороги вліво, вони повз Шимчишину хату вийшли на стежку, що вела до їх хати, яка сиротливо біліла попереду.

Вирішили зупинитися на хвилинку, щоб віддихатися після далекої дороги. Поряд на городі росли дві яблуні. Вони віддавали приємним запахом достиглих яблук. Іван, плутаючись в засохлому бадиллі бульб, підійшов до яблуні. Зірвавши два яблука, що «дивилися» на нього, він дав одне Христині.

- На скуштуй.

- Такий сорт яблук був в саду бауера. ПамИИятаєш, ти їх мені приносив до лікарні. «І яка ця природа дивина! Де Німеччина, а де Галичина, а яблука одинакові», - подумав Іван.

Ну що, пішли? - першою запропонувала Христина. її хвилював малий, що почав крутитися.

- Та зажди. Треба заспокоїтися, зібратися з думками, - вирвалося у Івана.

Він дійсно хвилювався. Його серце калатало в грудях, неначе просилося на волю. Це не штука ++ чотири роки розлуки. Йому хотілося увійти до своєї хати невимушено, без хвилювання. Тепер він ступав легше, неначе й не було далекої дороги.

«Неначе крадеться», - подумала Христина, що йшла за ним.

«Чи є хто вдома? Може, не буде й кому його поцілувати? - подумав Іван і натиснув на дверну клямку. Двері були зачинені з середини. Він постукав кулаком. Невдовзі в хаті засвітили лампу і разом з нею хтось попрямував до сінних дверей.

- Хто там? - почулося з середини.

Це був голос батька. Іван впізнав його.

- Свої, - мало не вигукнув на радощах Іван.

Ще раз клацнула клямка і двері відчинилися. Батько, піднімаючи тримтячими руками лампу, розглядав прибулих.

- Та це ж Іван! Нарешті, нарешті! Живий!..

Вони спочатку по-чоловічому подали один одному руку, а після розцілувалися, так, як цілуються після тривалої розлуки.

- А ми вже тобі з Михайлом заупокійну в церкві замовляли, а ти живий і здоровий! Пекму, пекму!

Не кажучи ні слова, батько почав розглядати Христину, що тримала на руках маля.

- А це, батьку, моя дружина з синочком Дмитриком. Звати її Христина, - пояснив Іван.

Вони привіталися і міцно обнялися.

Позривалися з ліжок мама з Ганусею, пустили, як ведеться у жінок, сльозу. Іван зауважив, як змінилися вони за цей час. Та найбільше, мабуть, батько. Він постарів, згорбатів. ЗИИявилися на його старечому лиці нові зморшки. А Івану здавалося, що він застане вдома все таким, яким і залишив. Та війна нічого не пощадила.

- Постаріли ви, батьку, - сказав Іван, сідаючи на лаву.

- Таке вже воно наше життя. Скривлене дерево вже не випростаєш. Роки, роки, Івасю, беруть своє. Та й час такий паскудний настав. Он ви тільки за клямку, а у мене в серці йокнуло. Кого це лихий несе в таку пору. Всякі зараз ходять...

- А хто зараз у селі править? - запитав Іван.

- Трохи наші, трохи москалі. А з москалем, як відомо, дружи, та камінь за пазухою держи!

Жінки пішли на кухню і щось почали готувати. Іван пригостив батька яблуневим «Вермутом», ароматизованим мИИятою, що купив перед відИИїздом. Батько все розпитував, розпитував...

Раптом у двері хтось постукав.

- Тс-с-с, - прошепотіла, приклавши палець до вуст, Гануся і пішла відкривати.

До хати зайшов високий на зріст мужчина, років під сорок, повної будови тіла та швидкими очима. З-під поли плаща було видно обриси пістолета. Він був, як потім розповіла сестра, з Коропужа і керував в Конюшках місцевим проводом УПА «Месники», а в їх хаті була його криївка. Іноді він тут переховувався на стриху, а на ніч ішов, як любив він говорити, на полювання. Побачивши незнайомих, він витягнув пістолет.

- Хто такі? - гаркнув він.

- Це мій брат, - пояснила Ганнуся. - Він тільки-но повернувся з Німеччини, куди забрали його на роботу. А це його жінка.