Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Все частіше Христина, пригортаючи синочка до себе, починала приговорювати до нього, неначе він щось розумів:
- Синочку мій милий! Скоро ми будемо дома, на Вкраїні. Ото зрадіють дід і баба. Це для них буде неначе дощ з ясного неба...
Закінчувалися жнива. Це були їх останні жнива тут на землі Баден-Вюртемберг. Стояла жарка, суха погода. Так вже тривало більше місяця. Та ось нарешті півні, відступивши від звичних правил, запіяли в обід. Христина мала час тепер прислухатися до їх співів і першою сповістила про це Івана:
- Буде зміна погоди.
- З чого ти взяла? - запитав Іван.
- А сьогодні півні опівночі не піяли, а вдень. Це вірний показник, що погода зіпсується. Так мені ще дідо казав. От побачиш.
- Та хай би пішов вже дощ. Он скільки всюди пилу. За одне трохи відпочину.
І дійсно, вже після обіду знявся сильний вітер. Він почав телепати відкритою кватиркою. Знялась курява. Враз стемніло і в кімнаті потрібно було вмикати світло. А через декілька хвилин струмені теплого, неначе тропічного дощу, барабанили по даху. Злива поступово затихла і перейшла в дрібний дощ, що падав декілька днів. Стало прохолодніше і не вірилось, що пару днів назад була спека. І був це скоріше вже не літній, а осінній дощ. Темно-сірі хмари низько, майже над самими дахами, неслися на схід. «В Галичині, напевно, теж така погода?» - подумав Іван, спускаючись по сходах.
Тільки третій ранок почався з ясного, блакитного неба. Поволі виповзало зі своїх схронів сонце. Воно кидало на землю золоті промені. Літо є літо, і вже до обіду земля висохла, а коли Іван прийшов на обід, Христина запропонувала:
- Я візьму з собою Дмитрика в поле. Хай подихає свіжим повітрям. Це ж поряд.
Іван не заперечував. Він памИИятав коли був малим, його теж брали в поле батьки. Укутували його в пеленки аби було тепло. Дмитрик досить тиха й спокійна дитина, тож не було чого боятись. Його очі уважно роздивляли небо, невідоме для нього. На кожен новий звук, чи то гримання молотарки, чи дзижчання мухи він роззявляв ротик і, витягуючи руки догори, ніби намагався щось зловити. Він був терпеливим і рідко плакав. Христина з Іваном весь час прислухалася до нього. І лише тоді, коли Христина, згинаючись за черговим снопом, помічала, що молоко просочується через камізельку, залишала роботу і бігла до малого, щоб напоїти його молоком. При цьому вона уміла так лагідно приповідати, що, здавалося, й мертвого розчулить:
- Ах ти моя, крихітко ненаглядна. Зараз я тобі дам попити, надворі он яка спека...
Вона спочатку давала йому ліву грудь, а коли молоко закінчувалось - праву, так їй рекомендувала фрау Герта.
Іван зацікавився цією процедурою і, тихо підійшовши, спостерігав за тим, що відбувалося.
- Ти аж роботу залишив бідненький, може й тебе погодувати? - жартуючи говорила Христина, ховаючи грудь.
Тепер вони часто ходили на роботу утрьох, і ніхто вже не міг сказати, що хтось з них нероба.
***
В кінці серпня одержали батьки листа від Манфреда. В ньому він повідомляв, що скоро буде дома. Він був залучений до роботи по аналізу воєнних дій на півночі Африки. Тепер щодня його імИИя було на вустах батьків, і вони почергово заводили розмову про нього. Так тривало декілька днів, коли однієї ночі хтось постукав в різьблені двері ґанку. Навипередки, хто скоріше, бігли відкривати двері бауер з дружиною. Це був Манфред. їх радощам не було меж. У бауера навіть відійшла злість за програш війни. Вони сприймали його прибуття, як свою перемогу. Тієї ночі, здавалося, вони й не лягали спати. Далеко за північ вийшли надвір. Батько обняв Манфреда і щось заспівав. Хай, мовляв, всі знають - вернувся їх Манфред. До самого ранку гавкали стривожені сусідські собаки.
Христина, як завжди, мало спала - пильнувала малого. Все слухала, що відбувалося внизу. Пізнавала голоси. А ось цей незнайомий голос ++ це, напевно, голос Манфреда. Вона його на очі не бачила і виникало бажання подивитися. Коли все стихло, вирішила розбудити Івана. Вона розуміла - прийшов час збиратися додому. Але ніщо не могло стримати її жадобу щастя тепер вже не собі, а ось цій особі в пеленках, що спить поряд. Ця жадоба була такою сильною, що, здавалося, вона надихне їй таку силу-силенну, щоб летіти хтозна куди за цим щастям. Хоч за океан. Вона не витримала і знову штурхнула Івана.
- Чуєш, Манфред повернувся.
- Хіба не можна було про це завтра поговорити?
- Та ж нам треба забиратися геть.
- Зберемось, невелике багатство ми тут нажили. Все в один куфер
поміститься.
- А мені щось не хочеться, як не дивно, їхати додому. Знову злидні,
знову нестатки. Не можу їх забути.
- Люди живуть, і ми будемо жити незгірше. Головне, що вдома.
- А я тобі, Іване, добре говорила, їдьмо з Патріком до Франції. Там ми змогли б зажити по-людськи. Ми ж не якісь там нероби. Відчуваю, що помилку ми робимо, Іване, - вже не говорила, а наче молилася Христина.
Її слова прикро вражали його, і він тепер, перед самим відИИїздом додому, не знав де подітися від суперечливих думок.
- Ти такий роботящий, здоровий. І на хліб будь-де заробив би. Такі люди, як ти там в пошані, про це навіть Стефан говорив. А коли я сказала Патріку, що у нас є малий карапуз, що нам трудно буде, він запевняв: «Це не біда. У вас лише одне, а в мене таких троє залишилося в Діжоні. Та чи багато потрібно людині. Приїдете на місце - одержите кавалок землі і почнете ґаздувати. Гірше ніж тут там не буде. Зате будете на волі...»
Здавалося Христина вже виговорилася, сказала все. Та, трохи помовчавши, ще з більшим докором сказала:
- Тобі б повчитися у цього коротишки Стефана ++ плюнув на все і подався за океан. На самий край землі...
Ця розмова не подобалась Івану. Йому не хотілось вірити, що вдома пропадуть всі його надії на краще життя. Він щиро надіявся на разючі зміни в Галичині після війни. Та й увесь світ, йому здавалося, повинен бути іншим. «І яка ця Христина дурна, що думає так. Адже я сам з Ганусею закопував межовий знак на панському полі... Ні, буде у нас доста поля і достатку в житті... А хворий батько? З ким він залишиться, коли Гануся вийде заміж і піде в прийми? А Христина - Австралія, Франція... Ні, двох думок тут бути не може. Наш шлях додому», - розмірковуючи, вирішив Іван.
- Завтра почнемо збиратися в дорогу. Хворі батьки нас виглядають, Христино. А ці свої слова «Франція», «Австралія» облиш. Вони мене прикро вражають. Та хіба є гарантія, що там нам буде краще? Ось напише Стефан, тоді можна про щось балакати. Та й більшість репатріантів повертаються додому. То ж ми що гірші за всіх, залишимо батьків на призволяще? Між іншим, у тебе вдома ще гірша обстановка.
Закінчивши цей монолог, Іван нахилився і поцілував Христину в чоло.
- Не переживай, дурненька, все буде гаразд.
Христина мовчала. А Івану на душі стало якось тепло і радісно. Підбадьорюючи дружину, він сам у мріях бачив себе в Конюшках, коло своєї хати, серед свого поля. А з ними поряд гарно вбрані діти. Їх має бути троє поряд з Христиною в гарному платті. Він же обіцяв, що купить їй плаття. В неділю всі вони поїдуть на базар до Комарна. Накуплять все, що потрібно і гайда назад. Діти підуть вчитися до більш високої школи ніж вони, і не будуть так важко працювати. Газдівку заведе, і буде все у нього: і корова, і свиня, і телятко буде по дворі брикати, і всі заздритимуть йому.
Може розповісти Христині про все це? Їй, напевно, буде цікаво? Та вона вже відвернула голову і заплющила очі. Вона спала, і він не будив її.
«Забила жінка собі голову цією Францією. Та що вдієш, мені моя земля миліше,» - розмірковував Іван і заплющив очі.
Ранком повставали рано. Іван, як завжди, пішов до своїх коней і корів. Трохи згодом до стайні навідався бауер з Манфредом. Вони познайомились. Манфред виглядав справжнім вояком рейху - ріст під метр девИИяносто з крупною будовою тіла. Він за армійською звичкою любив ставати в позу, розставляючи ноги на ширину плеч, тримаючи руки за спиною. З першого погляду в ньому проглядався ні то поліцейський, ні то «вишибала» з ресторану. «Сили в нього, напевно, за двох, - подумав Іван, коли той міцно потиснув йому руку. - Тепер на фермі їм ніяка робота не страшна.»
Христина тужливо поралася в хаті. Вона вже перестала умовляти Івана і переконувати його. Все було марним бо Іван уперто настоював на своєму. Вона з усім змирилась і почала подумки збиратися додому. Христина ладна була кинути свою землю, зневірившись у всьому, аби хоч дітям забезпечити життя по-людськи. Почала прислухатися до чоловіка. Вона памИИятала одну з християнських заповідей про те, що жінка у всьому повинна слухати і підтримувати свого чоловіка, інакше це до добра не приведе.
Стояли теплі останні дні серпня. Вони вирішили завтра, в останній день місяця, відправитись додому. На зароблені тут марки вирішили дещо купити з одягу собі, малому та батькам. Маля за цей час вже підросло і силкувалось вже сидіти. Щоправда, Христина або Іван завжди підстраховували його. Та сидів він недовго і, не маючи мИИязів живота, скоро падав на спину, дзвінко сміючись. Тепер їм хотілось щонайшвидше добратись додому, щоб не застали їх в дорозі з дитиною перші заморозки осені.
В місцевій крамниці Іван купив собі костюм з матеріалу «бостон», сорочку, черевики, батькові чоботи з свинячої шкіри, матері і Ганусі хустки. Хустину і туфлі купив він Христині. А малому Дмитрику ++ купу підгузників та шапочку.
Але як це все везти? Виручив бауер. Він сам запропонував свій старий куфер. Хоч і видався їм він дуже назграбним та відмовлятися від нього вони не стали. Іван ганчіркою відпуцував його і почав складати увесь свій крам.
З харчів на дорогу купили хліба, а фрау Герта запропонувала для малого три літри молока та фруктів.
Бауер в цей передостанній день їхнього перебування у Людвігсбурзі, не залучав їх до роботи, а, зайшовши до «пташиного гнізда», мовчки спостерігав за всім, що там відбувалося. По виразу його обличчя було видно, що він жалкує за їхній відИИїзд. Це було підтвердженням їх хорошої роботи. Та не заперечував. Йому теж було притаманне відчуття рідної землі, рідного дому, і він їх добре розумів. Це таке саме, як і те, щоб, скажімо, Манфред по закінченні війни подався десь в Америку, а не додому. Хоча й прекрасно усвідомлював, що Америка ++ це не Росія.
Домовилися з бауером, що завтра він відвезе їх на збірний пункт в Людвигсбурзі.
Ранок наступного дня почався спокійно. Та неспокійно було на душі у Християн. Виникало цілий ряд запитань, на які не було відповіді. Що чекає їх на рідній землі? Як складеться дорога? Чи витримає її Дмитрик? Чи все вони добре продумали?..
Побачивши деяку невпевненість Христини, Іван знову почав її заспокоювати:
- Я твердо знаю, що де б я не був і що б я не робив, єдиною і наймилішою дорогою на нашій землі є дорога додому, в Галичину, в дорогі моєму серцю Конюшки, до моїх любих батьків. Вони нам дали життя, вони нас виховали, тож чи маємо ми право зараз їм зраджувати, адже вони чекають на нас, покладають певні надії...
Ці слова Івана були такими переконливими і потрібними для Христини. І вона, вже остаточно переконана в потребі повернутися додому, запитала:
- А що звідси візьмемо з собою на спомин? Може грудку землі, якій віддали стільки сили? Або камінець з маєтку Келе?..
- Ні, краще візьмемо галузку знаменитої німецької яблуні, щоб так же зацвіли Конюшки, - запропонував Іван.
Та в метушні збирання в далеку дорогу, вони забули і про перше, і про друге.
Ось і настав час закінчення їхньої роботи в Німеччині. Настав час, коли вони вільні. Та чи надовго? Хоча московські емісари й обіцяли всілякі блага, та довіряти їм було завчасно. Залишалось одне - скоріше дістатись додому, а там буде видно.
Коли минула десята, вони вже були в повному зборі. «На валізах», як говорять. Присіли, як водиться, перед дальньою дорогою. Христина тримала на руках дитину, яка після недавньої годівлі твердо заснула. Та сидіти довелось недовго, бо невдовзі під їх вікном почулося хропіння коней. Іван зазирнув униз.
- Бауер запряг в бричку двох жеребців. Тож скоро доїдемо, - сказав Іван.
А згодом, звернувшись до Христини, яка щось поправляла в одязі малого, вимовив:
- Ну що ж, з Богом!
Іван взяв куфер набитий всіляким одягом, в другу руку сумку з їдою, а Христина малого, і спустилися вниз до брички. На подвірИИї були всі, окрім Фріца.
Коли вони всілися в бричці, наступила тиша. Навіть Івану стало жаль за роками проведеними тут серед цих людей, де стали вони вже, як свої. Та згадка про рідні Конюшки, про стареньких батьків все ставила на своє місце. Христина відвернулась вбік. Коли Іван побачив на її щоках сльози, видавив:
- Прощавайте. Дякуємо за доброту.
- Хай береже вас Матір Божа! Щасливої дороги, - побажала у відповідь фрау Герта.
Бауер чмокнув до коней і бричка, плавно хитаючись, рушила в путь. Коли вони виїхали з двору, Іван озирнувся назад. Посеред двору стояли фрау Герта та Манфред і махали руками. Теж саме робив Іван.
- Прощавай, Людвігсбург!
Неначе зговорившись, їхали не розмовляючи. Тільки невгамовний Дмитрик посопував носиком і час від часу випльовував соску. Христина весь час щось йому поправляла.
Радість і страх одночасно огортали їх. Скільки невідомого чекало їх попереду. Здавалося, від цих думок почало сіпати Христину. А згодом заколисувати, і відчуття страху притупилося. Хотілося закрити очі і заснути. Рівне шаркання кінських копит по дорозі заспокоювало і, здавалося, що це вже не тупіт коней, а якась легка музика. Вона неначе долинала віддаля, то стихаючи, то знову починала свій зрадливий біг. Іван закрив очі і почав дрімати. Та невдовзі вони звернули з дороги в якийсь двір. Чувся гуркіт моторів і крики на незрозумілій мові. Було ясно - вони прибули на один із збірних пунктів американської зони окупації. Коли Іван відкрив очі то побачив, як декілька негрів переносили кудись валізи. Бричка зупинилася перед триповерховим будинком. На подвірИИї стояли три американські автомобілі «Студобекер». Два з них вже повністю були завантажені людьми, а третій лише наполовину. «Чекають нас,» - подумав Іван.
Бауер пішов і доложив про їх прибуття. Офіцер американської армії записав фамілії прибулих і наказав одному з негрів допомогти завантажитись на закритий тентом «Студобекер». Кремезний негр неначе іграшкою розправився з їхнім куфером і той зайняв своє місце в кузові.
Стримано попрощалися з бауером. Він сам подавав усім руку, навіть взяв за руку маленького Дмитрика. А наостанок якось винувато сказав:
- Вибачте за все, і щасливої дороги.
В кузові чулася переважно українська мова Видно цього дня відправляли українців.
Тільки-но вони розмістилися в кузові, як одна сивоголова жінка запитала Івана:
- Звідки ви будете?
- Як звідки? З України, - відповів Іван.
- А я з Волині.
- Ми з Галичини, з-під Комарна.
- Це десь коло Львова.
- Так, так.
- А я з-під Калуша, - озвався худий мужчина середніх літ.
- А я зі Стрия, а ми з Тернополя, а ми з Гуцульщини, а я...
- А я «полтавська галушка», - хтось викрикнув жартуючи.
Не пройшло й півгодини, як автомобіль заповнився, і вони рушили в дорогу. Знаючи вже хто звідкіля, в кузові не припинялася жвава розмова.
Дорога була на північний схід до межі зони руської окупації. Була вона досить далекою, і машини мчали по знаменитих німецьких дорогах. Та не тільки дорогами славна Німеччина. Види навколишніх місць були просто запаморочливі і були казково гарними, незважаючи на рани, залишені війною. Гарні села і ще красивіші міста Територія між ними заповнювалась то ухоженими полями, то невеликими лісами, де гулко віддавалися звуки автомобілів. Місцями ліс був великий. Він насувався з двох сторін, зближуючись вгорі, робив дорогу темною. То справа, то зліва доносилися запахи хвої, а коли лісові хащі розступалися, раптово виникали поселення з гарним видом на церкву. Здаля церква нагадувала дитячу іграшку з пірамідами, і блискучими від променів сонця, шпилями. Червоні черепиці будинків засліплювали зір неначе сонце, що вийшло з-за хмари. Довший час їхали вздовж ріки Неккар, а потім Майну. Чисті води рік віддавали голубизною і вилися поряд з дорогою, а на згинах раптово виблискували сріблом. На пасовиськах паслася доглянута худоба, а в низинах луків сушилося сіно на спеціальних спорудах, добре захищене від дощу, гарно просушувалося вітром.
Переїхавши через ріку Майн по великому мосту, зробили коротку зупинку в місті Вюрцбург. З трудом знайшли місце для стоянки. Багато машин різних марок стояли обабіч дороги. Найбільше було американських військових машин. Це була половина шляху до мети.
Зупинка тривала півгодини. Цього було достатньо для того, щоб перекусити. Христина встигла нагодувати маля. Всі відкривали мИИясні консерви, інші - банки із згущеним молоком, що видали американці на дорогу. Видавали їх по одній консерві «на брата», з розрахунку, що це повинно забезпечити провіант на добу, разом з хлібом і цукром ++ рафінадом в гарній упаковці. Консерви були високими і мали вигляд домашніх ковбасок, поставлених вертикально і залитих смальцем. Таких смачних і пахучих консервів ніхто з них ніколи не їв. На дорогу була видана каністра питної води, що стояла в куті кузова. Відчуваючи спрагу останнього дня літа, воду пили часто, так що якраз на дорогу вистачило. Ті хто скоріше пообідали і були більш цікавими, повискакували з кузова на землю. Почали оглядати місто, розминаючи кістки та мИИязи після далекої дороги. Американський офіцер в шортах слідкував за машинами і весь час на ламаній німецькій мові просив не розходитись далеко бо зараз відправка.
Іван вирішив теж трохи розімИИятися і зіскочив з кузова автомобіля. Те що він побачив не здивувало його. Звичайне німецьке місто подібне до Людвигсбурга, хоча дещо більше. Навпроти були якісь крамниці. На викладеному плитами тротуарі стояло декілька десятків велосипедів. На вулиці людей зовсім небагато. Німці - народ практичний і без діла не дозволяє собі вештатись містом, тим більше в цей трагічний для них післявоєнний час. Спереду по напряму руху, на великому пагорбі, красувалася якась величава споруда, щось подібне до середньовічного замку.
Іван підійшов до гурту хлопців, які оточили американського офіцера. Він з цікавістю розглядав американця. Лице у нього було кругле, вихолене, але не німецьке, бо мало темний відблиск шкіри. Може, це від засмаги. І де він встиг? Зовсім недавно закінчилась війна, а він неначе після відпочинку на Гаваях прибув сюди. На фоні темного обличчя чітко вирізнялися білі зуби. Одягнений він був в шорти, але виглядав пристойно. В його голубих очах відчувалась якась смішинка, яка пропадала, як тільки він збирався когось вислуховувати.
- Ви воювали? - запитав він.
- Та, хто як. Одні воювали і потрапили сюди в полон, а інші були вивезеш на роботу, - відповів чоловік середах років, що стояв поряд з ним.
Американець поморщив носа і почіхав потилицю.
- А чому ви тут, в Німеччині? - несподівано спитав хтось з юрби.
Це запитання, видно було, здивувало його. Про це говорив вираз його обличчя. Він знову потер потилицю, наче це було його звичкою і тихо сказав:
- Я думаю, що це нормально, я... - він не встиг закінчити свою думку, бо пролунала команда: «По машинах».
Вони швидко повилазили в кузов високого і незграбного «Студобекера» і рушили в дорогу. Машини, важко попихкуючи, швидко виїхали за місто.
Деякий час їхали мовчки. Та коли вИИїхали в якесь село з чудернацькими хатами, хтось не витерпів:
- Як гарно вони будують!
Ніхто не продовжив. Всі мовчки погоджувались зі сказаним.
Дорога пішла вниз паралельно Рейну. Так паралельно річці вони їхали декілька десятків кілометрів. Перетнувши невисокий гірський масив Байеріше Рьон та декілька річок, вони підИИїжджали до мети. Була вже майже темна ніч. Сірувато темна мряка зИИєднала землю з небом. Машини повернули на схід. У долині сіріло щось широкою смугою. То була річка Верра.
Вони зупинилися на березі. Американський вартовий галасливо кричав коло машин:
- Шнель! Бістро!..
- Їм шнель, а нам нема тепер куди спішити, - вимовив хтось. Всі позлазили з машин. Американський офіцер, старший колони, пішов зі списками прибулих в приміщення, що виднілось на другому боці ріки. По пішохідному мосту, що йшов паралельно з залізничним, їх перевели на другий бік ріки. Тут вже була совєтська зона окупації Німеччини. Це був один з таборів для переміщених осіб, яких було багато вздовж демаркаційної лінії зони окупації Німеччини. Табір був розташований на узліссі біля самої ріки, що розділяла американську й совєтську зону окупації. Трохи далі починалася вимощена каменем дорога, яка вела в Айзенах, що був неподалік. Декілька бараків ховалися поміж дерев. Сторожових собак не було чути, але було видно декілька височенних вишок, на яких знаходилися вартові з автоматами. Біля вишок стояли прожектори, що висвічували простір між ними. Все це нагадало Івану побачене у Пскові та Острові, крім хіба що розлогих яблунь, що огортали дорогу, на яких рясніли ще зелені яблука. Яблуні нагадали яблуневі сади Людвігсбурга. Повітря свіжіло. Так вони стояли хвилин двадцять. Згодом з будинку вийшов американський офіцер, а з ним совєтський. Підійшовши до них, останній представився:
- Я капітан Баталов, заместигель начальника лагеря. Теперь вы будете в моем подчинении. Все вопросы решать только со мной или с начальником лагеря майором Петраковым. А сейчас, поскольку время позднее, я сделаю перекличку и разведу вас по баракам на ночлег.
Опісля, зробивши паузу, запитав:
- Есть вопросы, жалобы?
Всі мовчали, переминаючись з ноги на ногу. Замучені далекою дорогою вони ладні були швидше лягати тут посеред неба на траву і заплющити очі. Іван уважно слухав прізвища. «Чи нема часом Ігоря?»