Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Робили перекличку довго, повільно читаючи незнайомі прізвища, весь час підсвічуючи ліхтарем. Коли рука у капітана заболіла, він гукнув:
- Ефрейтор Колесников, ко мне!
До нього підбіг високий на зріст солдат, в засмальцьованій формі. Капітан віддав йому ліхтар, сам продовжував читати. Закінчивши переклик, він знову звернувся до них:
- У нас я вижу, есть семейные. Так вот, семейные идут в левый барак, а все остальные в правый... За мной шагом марш!
Він пішов першим, а вони за ним. По дорозі їх оточили з десяток солдат, що були охоронцями табору і конвоїрами. Почали розпитувати. Що? Як? Коли? Звідки?.. Та одне при цьому здивувало найбільше ++ совєтські вояки мали надзвичайно жалюгідний вигляд. Були неголеними, брудними і обдертими. Від них віяло потом і голодом. «І як їм не соромно зИИявлятися в такому вигляді перед американцями?» - подумалося вмить. Їх очі хвацько бігали не стільки по прибулих, скільки по їх речах. Все побачене викликало неповагу і підозру.
Сімейних повів в барак капітан, а всіх інших капітан доручив розвести старшині.
Перед входом в барак над дверима висів плакат «Привет от Родины!»
«Видно добре підготувались до зустрічі земляків», - подумав Іван. А хтось, розуміючи все побачене по-своєму, зітхнув:
- Почалося!..
Вільних місць в бараці залишилося багато, так що кожен міг собі вибрати найзручніше. Іван окинув оком барак і швидко пішов до трьох залізних панцирних ліжок з брудними матрацами, що були подальше від вхідних дверей. «Там буде спокійніше,» - міркував він.
Розташувавшись на казенних, як вони казали, ліжках, почали готуватися до сну. Завтра обіцяли відправити додому, закінчивши формування ешелону. Та не так сталося, як гадалося.
Діти та жінки, виснажені дорогою, швидко позасинали. Іван ліг на спину і почав оглядати барак. Він був цегляний, значно вужчий, але більш капітальний ніж той у Пскові. Напевно, це барак в якому недавно лаштувались німці або ж їх склад чи стайня для кавалерійської кінноти. «Скоріше друге,» - подумав Іван. Хтось навпроти хриплим голосом розповідав про те, як жилося їм до війни на Волині. По бараку, оглядаючись по сторонам, пройшли два солдати. «Шукають щось? А може пильнують наш спокій?» - міркував Іван і з тим заснув.
Минула їх перша ніч у цьому таборі наповнена, здавалось, нескінченними розмовами про прожите життя, про плани на майбутнє. Ніхто з них не знав скільки днів і ночей потрібно пережити, щоб дістатися додому. Та кожен сподівався, що дорога додому буде коротшою ніж з дому.
Тільки-но розвиднілося, як їх розбудив лемент, що зчинився в бараці. ЗИИявилися декілька офіцерів і солдатів. Вони розгублено вислуховували претензії людей і тільки стенали плечима й розмахували руками. Лише через деякий час капітан Баталов сказав;
- Мы за личные вещи не отвечаем!
Здогадавшись, що мова йшла про викрадені в людей речі за минулу ніч, Іван почав перевіряти, чи не пропало щось у них? Він розкрив куфер, що стояв у нього під ліжком. На щастя у них все було на місці і цьому вони зраділи. Та таких було мало, майже у кожного щось пропало. В одних чоботи, в інших черевики, хустки, одяг і речі, що везлися в подарунок рідним з далекої Німеччини. Кожного вразило все це, адже такого вони ще не зустрічали. Вони згадували ровери, що стояли під магазинами у Вюрцбурзі, яких ніхто не стеріг, магазини без продавців...
А тут ті, що мали стерегти їх, хто заявляв, що вони можуть покластися на них, ось таке чинили. У Петра Кривоноса з Житомирщини вкрали чоботи з ніг, і він ходив по бараці босий і кричав:
- Злодії! Щоб вам світ замакітрився!..
Так продовжувалося доти, поки не принесли йому якісь поношені солдатські кирзаки.
- Як все це гидко. Куди ми потрапили? - сказала Христина.
- Нічого дивного. Треба звикати до цього. Дасть Бог ++ прийде на них чорна година, - відповів Іван.
Сьогодні перше вересня. Діти вперше після канікул сіли за парти. День все сміливіше заявляв про себе. Перші промені сонця з-за дерев почали освітлювати барак. Після тиші, як водиться, чекають бурі. І всі в бараці чекали нових несподіванок та неприємностей. Така закономірність скоро підтвердилась.
Десь під обід майор Петраков - високий, худий росіянин з-під Воронежа, начальник табору, оголосив, що сьогодні відправки не буде.
- Товарищи, - неначе з високої трибуни, говорив він, - без разгрома империалистической Японии мир на земле немыслим. Нам необходимо помочь народам Азии скинуть ярмо иностранного гнета. Наша с вами задача поддержать задание Верховного командования и сформировать на базе наиболее закаленных в боях против фашистской Германии бойцов отряды добровольцев и направить их на восточный фронт. Сейчас мы составляем списки всех боеспособных мужчин...
Ніхто з них не розумів, як це сформувати загони добровольців і складання списків, отже, знову шахрайство. Багато з них не вірили, що десь за тисячі кілометрів звідси війна продовжувалась.
- Куди ж ще там вербувати, війна ж закінчилася? - почулося в юрбі хлопців.
- Кажуть, що з Японією «Іван» ще воює.
- Та що ж людей там нема, чи що? - бідкалися вони.
- А що ми там будемо робити? - питали з іншого боку.
- Як що? Окопи будемо копати. Більшість же з нас тільки те й вміє, що в землі порпатися! - Івана більше цікавило, чи будуть забирати на фронт сімейних, яких було декілька. Він тішив себе надією, що його ця участь мине. Та коли зачитали список, то й він був у ньому.
Сімейні спробували протестувати проти цього, називаючи це божевільним свавіллям. На що капітан Баталов попередив:
- Вы што хотите в тюрьму или на гауптвахту?!
Пришилось змиритися бо опір був безглуздий. Тільки тепер, зваживши й порівнявши, всі почали розуміти, що зробили помилку, направившись на «Родину». Івану згадалися благання Христини, коли вона закликала їхати з Патріком до Франції. Він настояв на своєму. І ось тепер, який з цього результат. Іван почувався винним перед Христиною. Тепер він мовчки, невдоволено посапував і зітхав.
У більшості промайнула думка повернутися назад. Адже воля була зовсім близько. Ось тут, за рікою. Та було пізно - вони потрапили в залізні лабети совєтської імперії.
Того ж дня пИИятеро найбільш відчайдушних і сміливих хлопців, змовившись, вирішили під час вечері, коли військові зайняті трапезою, спробувати втекти до американської зони окупації. Вони не хотіли цієї облуди, де, як хтось вдало підмітив: «Слова масні, а пироги пісні.» Ці пИИятеро першими вирішили тікати світ за очі. Подалі від цього бараку, від цих злодіїв, від неволі. Вони зібралися в домовленому місці на березі річки, в чагарниках. Тут вирішили виждати слушний момент, коли вартовий з найближчої вежі злізе з неї при зміні варти. Вони весь час дивилися на вартового і «благали» його скоріше покинути пост. Дивне почуття охопило їх. Рідна земля лежала за тисячу кілометрів від них і вони, як не дивно, намагалися збільшити цю відстань. Вони були впевнені, що серед них ніхто не злякається у і нікого з них не поставлять на коліна. Вони були повні сили і енергії, і, здавалося, нема таких перешкод, щоб вони не здолали, тим більше цю невелику річку. Було тихо. Тільки час від часу доносилось легке гупання з зони. Вода в річці була чистою і, неначе пульсуючи, викидувалась хвилями на берег. Протилежний берег добре було видно. Кожен з них уже вибрав місце, куди він має причалити. В цьому місці ріка робила великий завиток у вигляді коліна. «Тут менше нас бачитимуть,» - думали втікачі. Місце було гарно і вдало, як їм здавалося, вибране. Звідси вони бачили тільки дах будинку і вартову вежу.
«Дай, Боже, успіху,» - мріяли втікачі. Тривога за майбутнє підганяла їх і, здавалося, ніяка сила не зможе їх повернути назад.
Нарешті вартовий почав спускатися вниз. Коли його вже не було видно, хтось з втікачів подав команду:
- Вперед! Вйо хлопці!
Вони кинулися в ріку. Прохолодна вода, неначе лезо бритви, відміряла частину тіла, що була у воді. Пройшовши мілководдя, вони пішли вплав. Щоб опинитися на другому, заповітному для них березі, треба було проплисти декілька десятків метрів. Та коли, здавалося, половину ріки вже минули, хтось з вартових побачив втікачів. Здійнявся страшний шум.
- Назад! Стой, стрелять буду! - закричав вартовий, знімаючи автомат з плеча
Та втікачі не чули його і хутко гребли руками.
- Тревога! Взвод в ружье! - крикнув хтось.
Люди повибігали з бараку. Коли направились вбік ріки, капітан Баталов, побачивши це, наказав:
- Назад, в бараки! И ни с места!
Почулась стрілянина. Один з втікачів, що відстав і плив останнім, повернув назад до берега, перелякавшись, чи то не повіривши в свої сили. Чотирьох було розстріляно на воді. їх тіла вода несла за течією, а на її поверхні зИИявилися великі плями крові. ПИИятий з втікачів мокрий вийшов на берег. Він гучно сопів і розгублено дивився на солдат, що стояли тримаючи автомати напоготові.
- Ты куда убегал, сволочь!? - гаркнув капітан.
Втікач похилив голову і мовчав. А що йому залишилось робити? Сказати, що тікав від цієї наволочі, він не посмів. Раптово хтось із солдатів вдарив його прикладом в спину. Від болю потемніло у нього в очах. Били його всі, хоча відомо - лежачого не бИИють. Та в цьому, можливо, ці солдати проявляли свою відданість і вірність Батьківщині. Благодійність теж.
Коли втікач вже, здавалося, не рухався, капітан наказав:
- Хватит! В подвал его!
Його несли чотири солдати, так як йти вій вже не міг. З носа текла кров. Він був молодим, років під тридцять. «Чи не чекає його Сибір?», - подумав Іван. А чи мали вони право розстрілювати невинних людей? А якщо мали, то хто надав їм таке право? Розмірковували, приголомшені побаченим, люди.
Затриманого занесли до пивниці, яка була тут за гауптвахту. Було там темно і сиро. Два маленькі віконця були заґратовані. В цій темені ночі можна було йому тепер досхочу думати про все пережите. Як довго вдасться йому перенести все це? Та після того, як грюкнули з заґратованою решіткою двері, пройшла лише доба і арештованого кудись забрали. Ніхто з них не знав куди.
Тим часом життя в таборі йшло своїм чередом. Всі потроху почали звикатися зі своєю участю. Добре що ранком і ввечері давали гарячий чай, а на обід, подібну до зупи, баланду. Та кожен з них більше розраховував на мИИясні консерви та згущене молоко, видані на дорогу американцями.
Після невдалої втечі негайно було зроблено перереєстрацію всіх, хто знаходився в таборі, щоб виявити чи бува хтось не втік на захід? При цьому всім видали посвідчення з якими, як пояснив молодий лейтенант, вони повинні будуть зИИявитись по місцю проживання в міліцію чи у військкомат для одержання прописки. Провели також паралельно звичайнісінький допит. Бо як інакше це можна було назвати, коли потрібно було відповідати на принизливі запитання: Де? Коли? Чому? Як? Де батько? Хто дід? Чим хворіли?!..
Внизу посвідчення кругла печатка, по периметру якої стояв загрозливий гриф: «Контрразведка «СМЕРШ».
Хтось з хлопців у кого погано викарбувалась печатка, прочитав «Контрразведка смерти», інші, глумлячись з усього цього, назвали її вшивою контррозвідкою, що викликало загальне задоволення у всіх.
На слідуючий день їх теж не відправили. А вночі знову, хоча й в менших розмірах, були вчинені крадіжки. Як не пильнували люди свої речі та вберегти їх не вдалося. Вночі було чути, як щось не поділивши зі «здобичі», вояки, сварилися між собою останніми словами.
В бараці, в більшості репатріанти, вже знали один одного. Знали й про долю кожного, бо що було робити тут цілісінький день, от і розповідали один-одному свої життєві пригоди. Найбільше вражала розповідь тих, хто потрапив у німецький полоні був переправлений в промисловість на роботу. Іванові волосся ставало диби, коли чув він їхні розповіді - поневіряння. Найбільше запамИИятались неподобства, які з ними чинили німці на заводах і фабриках, на яких вони працювали. Годували дуже погано. Приходилось іноді гризти гнилу брукву, буряк або бульбу. А як не було й цього, то трималися тільки на підсолодженій воді. Спецодяг видавали раз на рік, тому ходили обдертими, іноді босими.
Іван розповідав про почуте Христині і їм ставало якось легше - адже їм повезло в Німеччині, бо вони потрапили до гарних людей і не довелося їм скуштувати тих знущань, про які вони тут почули.
Був третій день осені. Стояла по-літньому тепла, сонячна погода. Довкола табору, завмерши, стояв ліс. Здавалось, що все довкола зупинилося. Лише рідкі залізничні ешелони, що проходили поряд, давали надію, що й вони скоро відбудуть додому.
- Не завадило б в ліс піти, - сказав якось Іван. - Може, пустять ягід назбирати?
- Маєш вовчу натуру, - відповіла Христина.
- Чому?
- Тому, що в ліс тягне! - сказала, сміючись, вона.
Вони ретельно пильнували свої речі від крадіжок, не залишаючи їх без нагляду. І у них ще нічого не пропало. Може, це від того, що в бараці, майже не виходячи на двір, перебувала Христина з малим, а, може, вояки вирішили не чіпати сімейних. Провіант вони використовували економно, як і домовились, бо не знали скільки їм ще тут перебувати.
Репатріанти все прибували і прибували в табір. Вже не було місця на ліжках, і вони розташовувалися просто на підлозі, підстеливши собі трохи сіна, трохи гілок дерев, деякий одяг і всіляке ганчірИИя. Треба було щось негайно робити, щоб відправити частину людей додому, звільняючи місце новоприбулим. Та військові не поспішали, чекаючи нове повідомлення ставки Верховного командування. З прибулих тепер вже було більше росіян. Всі вони були полоненими і працювали в Німеччині на різних підприємствах. Вимучені важкою працею, вони були худі, обдерті, з запалими очима.
Лише під кінець третього дня їхнього перебування надійшла радісна звістка з Москви про те, що японські війська в Манжурії склали зброю і припинили військові дії. Капітан Баталов дав, як він говорив, «отбой» відбуванню на японський фронт. Одночасно він повідомив, що завтра вранці відправка.
Вранці наступного дня з півтисячі чоловік відвели на залізничний полустанок, що був неподалік.
Більше години довелося чекати потягу. На першу колію подали ешелон, в якому було сім порожніх вагонів. Нарешті їм пощастило.
В кожному з вагонів сиділо по декілька вояків, які повивішували ноги і співали «Ех яблучко...» Коли поїзд зупинився, начальник ешелону підбіг до капітана Баталова і наказав за півгодини завантажити всіх, щоб не затримувати потяг.
В декількох вагонах порад з вояками невдоволено гарчали на людей собаки.
Ще не закінчились півгодини, як потяг сіпнуло. Декілька вояків з галасом забігали коло вагонів, допомагаючи людям сісти у вагон.
- Быстрее! Быстрее! По вагонам!.. - підганяли вони. Того, хто не міг швидше, підштовхували руками або прикладами автоматів.
Коли потяг рушив, у сусідньому вагоні завели: «Розпрягайте, хлопці, коні...» І Іван, якому була ця пісня до душі, тихенько, щоб не тривожити малого, почав підспівувати.
В кожному вагоні було стільки людей, що спати вони мусили тільки по черзі. Тому більшість спали сидячи, чи напівлежачи. Двері вагонів закручувались ззовні дротом. Конвоїри, що супроводжували ешелон, мали окремий вагон, що знаходився поміж вагонами з репатріантами. Вагони мали тамбури. В них нікого не було. Та й навіщо, адже ж не військовополонених везуть, а людей, що повертаються на Батьківщину.
- Але навіщо їм собаки? - запитала Христина.
- Як навіщо? Щоб не спробував хтось знову втекти, - пояснив Іван.
Потяг біг по рівнині, часто пересікаючи автомобільні дороги та річки, створюючи видимість заплетеної коси. Дороги були широкими, рівними і обсаджені фруктовими деревами, як і всюди тут. Річки переважно були невеликі, вузькі, але ясноводні. Вони то виглядали неначе пульсуючий струмок, то, розтікаючись по рівнині, розливалися широким плесом. На рівнині ставали рівними, як струна, а там, де зустрічалися якісь перешкоди, мали безліч поворотів і звивин. Проїжджаючи широкі плеса річок, здавалось, що вони вже десь на Ельбі. Потяг на окремих ділянках розвивав велику швидкість, так що іноді, здавалося, що ось-ось він відірветься від рейок і полетить над землею неначе птах. Вагони погойдувалися, і це примушувало тулитися один до одного. Іван тулився до Христини, а Христина притискала все міцніше до себе малого.
«Хай би віз так до самого Львова», - подумав Іван.
Йому хотілося скоріше додому, до рідної хати, щоб почати нове життя. Вони вирішили їхати до Конюшок, бо в Новосілках місця для них не буде.
Війна, якій здавалося кінця не буде, нарешті дійшла до кінця. Сліди війни були видні усюди. І в містах і в селах. Жаль було Іванові, що не довелося йому боротися з війною. Що зробиш, доля розпорядилась для нього по-іншому. Він проти всіляких воєн і ніколи не відмовився б від боротьбі з ними. Якби доля не закинула його в ці далекі краї, пішов би добровольцем на фронт. І ось йому вже двадцять два роки, а він ще нікого не вбив. Та хіба це доблесть вбивати людей? Краще, щоб світ взагалі не знав, що таке війна. В такому віці радіти б, милуватися життям, а не заглядати в цівку приціла.
Знову то праворуч, то ліворуч виблискувала сріблом річка і червоним-покрівлі міст і сіл. Ці краєвиди запамИИяталися назавжди.
Переїхавши великий старовинний міст через ріку, вони побачили попереду велике місто. То був Ерфурт. Потяг стишив хід. Всі чекали на його зупинку, та потяг, проїхавши повільно декілька кілометрів, знову набрав ходу. Від міста віяло спокоєм, який передався й пасажирам.
Думки кожного з них, звичайно, були далеко - далеко звідси в рідних домівках. Що то з ними буде там? Що їх там чекає?.. Ось запитання, на які вони не мали відповіді.
ОбИИїхавши зліва місто Веймар, опинились на великій центральній рівнині. Не було вже видно лісистих Тюрингських гір, що довший час виднілися зліва. На якомусь полустанку потяг зупинився. Через деякий час коло вагону затупотіли чоботами і двері загриміли. Тепер вони мали змогу побачити все більш виразно. Декілька чоловік спустили з відкритого вагона ноги, розглядаючи округу. Повз колію йшла дорога. На ній ні людей, ні машин. Та ось на ній зИИявилась молода німкеня на ровері. Коли вона майже порівнялася з ними, один з пасажирів, родом з Уралу, зіскочив з вагона і, підбігши до неї, з силою пхнув її з ровера. Жінка, перекинувшись, деякий час нерухомо лежала на узбіччі дороги. Всі хто це бачив, переглянувшись, повідкривали роти від несподіванки. «Невже забив жінку?» - думали вони. Москаль же, взявши ровера на плече, побіг до вагону. Передаючи його своєму землякові, він попросив поставити в кут вагона. Жінка, через деякий час, прийшовши до тями, почала плакати, а коли потяг рушив, остервеніло викрикувала услід всілякі прокльони.
- В леспромхоз буду ездить на роботу, - задоволено тлумачив москаль своєму приятелю.
Все побачене вразило всіх до глибини душі і закарбувалось в памИИяті. «Хіба можна поважати людей, що відрізняються такою жорстокістю?» - розмірковував дорогою Іван.
Двері у вагон залишили трохи відхиленими, як і просили конвоїрів. Шпара була такою вузькою, щоб ніхто не міг вилізти з вагона. Зате через неї у вагон поступало свіже повітря в ці духотливі осінні дні. У вагоні нескінченного справа, то зліва точилися розмови про минулі роки, завИИязувалось знайомство:
- Ти звідки?
- З України. А ти?
- А я з Білорусії. Майже земляки.
- Куриво маєш?
- Ні, некурящий.
- Сто років житимеш!
Курці по черзі курили коло відхилених дверей, видихаючи дим назовні, щоб не докучати жінкам і дітям.
- Сто років хочуть жити всі, - зауважив хтось з курців.
- Це вірно, але життя так паскудно складається, хай йому грець, - відповіли йому.
Потім хтось запросив полюбуватися краєвидом, що відкривався спереду. Тепер для всіх краса рідної землі відкривалася неначе заново, через красу ось цих далеких місць. Так вже влаштована людина, з часом її все сильніше кличе до себе рідна земля, на якій зробив свої перші кроки, і вже не в силі перебороти потягу до неї. Недарма ж у народі кажуть: «Людину завжди, тягне туди, де закопана її пуповина». Так у кожного з них. Інакше чого б вони їхали додому? Вони вже звикли до свого, хоча й не дуже комфортабельного вагону і, здавалося, так в ньому й доїдуть додому. Але під вечір, коли вони прибули в Лейпціг, їх перевантажили в інший потяг. Більшість протестувала проти цього. Особливо було важко робити це тим у кого були діти та хворим. Коли у вагоні категорично відмовились від цього безглуздого і непотрібного перевантаження їм не менш категорично відрізали:
- Ну й оставайтесь здесь пока не згниёте!
Прийшлося підкоритися.
Перед завантаженням в інший потяг всіх вишикували на якомусь плацу. Знов вигадали перевірку наявності, неначе везуть полонених чи «зеків», а не своїх земляків на Батьківщину. По перевірці старший офіцер наказав свої речі залишити на місці, їх, мовляв, повезуть в багажному вагоні і віддадуть по приїзді додому. Ніяких описів при цьому ніхто не робив, тому все це виглядало, як звичайнісінька конфіскація майна. Дехто вважав, що це винахідливість советських солдат та офіцерів, яким вже важко було щось вкрасти з вагона, от вони вдалися до такої авантюри. Більшість розуміли, що свої речі вони вже більше не побачать. Ось таке «полегшення» запропонували їм советські вояки. Везти з собою речі дозволили тільки сімейним, так що Іван, стоячи на плацу поряд з Христиною, що тримала на руках малого, радісно притискав ногами куферок.
Коли подали новий состав, пролунала команда:
- Направо! В вагони шагом марш!
Вагони, що були в ешелоні, мали ще більш неприглядний вигляд. В них панувала страшна антисанітарія, не було вікон і світла, тому вночі освітлювались каганцями, виготовленими самими пасажирами, були брудними, зі специфічним запахом, неначе весь час в них возили худобу на бойню, а не людей. Спали на підлозі, яка була нерівною і мала великі шпари, через які віяло холодом. Не було тапчанів навіть для дітей і їх теж ложили на підлогу, притискаючи до себе. Прохолодними ночами люди вкривалися зимовим одягом, або коцами, що везли з собою. Харчування було дуже поганим. Не було у вагоні води. Її діставали, де хто міг, на зупинках.