Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Навпроти будинок, зліва стодола, а справа стояла літня кухня, збудована ще за Польщі. Це було їх літнє житло. Коли перед самою війною померла дружина, а пізніше син не вернувся з війни, залишився старий сам, і тепер все тут, у колись багатому дворі, виглядало запущеним і занедбаним.
Взагалі, в своєму побуті конюшецькі селяни були досить акуратними і бережливими. Кожен грам зерна, кожен кусник хліба та й усього іншого, що дає ґаздівство, пильно рахувалось і ніколи не витрачалося понад норму. Бідна природа, а ще постійний тягар податків - то польській шляхті, то німакам, а ось тепер москалям, привчили їх до нужденного життя. Здавалося, вони всі тільки й заклопотані думками: «Як дотягти до нового врожаю? Як вижити? Де заробити побільше хліба?..»
Старий Плаксюк був флегматичною, замкненою людиною. Та його пристойний крислатий капелюх і блискучі високі чоботи, в поєднанні з люлькою в роті, приємно вражали й настроювали на мажорний лад. Хто б не приходив до нього він неодмінно починав ділитися спогадами про те, як у першій світовій війні потрапив до полону, побачив безмежні простори Австро-Угорської імперії, золоті, як він любив казати, врожайні поля. Він не був, як казав, загарбником. Не відчував від місцевих людей ніякої неприязні. А тепер всі були ворогами: москалі для нього, а він для москалів. Все це лишало глибокий слід у стосунках між людьми, роблячи їх вовчими, а його ще більш замкненим. Люди намагалися його не ображати, а навпаки робили все аби полегшити долю цієї людини.
- Слава Ісусу Христу, - звітався Іван, зайшовши в хату.
- Славайсу, - не піднімаючи голови, відповів старий.
Він продовжував шити. Від напруженої роботи руки у нього тремтіли.
- А, це ти, Іване... Знаєш, неначе в хаті посвіжіло. Ти свіже повітря приніс. У мене сьогодні ще нікого не було. Он чуєш, що в селі твориться?
- По селу йде облава, - відповів Іван.
- Ти не боїшся? - запитав старий.
- Та хіба я в чомусь завинив, вуйку?
- Ти їх ще добре не знаєш. Вони ж, якщо захочуть, й до стовпа причепляться. - А трохи згодом запитав:
- Чому батько не прийшов? Нам є про що з ним поговорити. Згадати минуле.
- Черевики ж мої. Батько взагалі відраджував мене йти.
- Так, сьогодні це небезпечно, - погодився старий.
Іван стороною обійшов декілька садиб і вийшов на дорогу, що вела вниз. В селі далі було неспокійно. Десь зовсім близько загавкав пес. Потім шум покрив гуркіт машини. Слідом бабахнув самотній постріл, бурхливий неспокій викликав у Івана почуття радості, неминучої відплати за кривду, що чинять на українській землі чужинці.
Тільки минув церкву і почав звертати вправо, як перед ним, неначе з-під землі постало пИИять постатей. Четверо солдат з автоматами й офіцер. Наблизившись до Івана, один із солдатів клацнув затвором автомата.
- Стой! - гаркнув офіцер. Він оглянув Івана з голови до ніг.
- Ти куда йдёш?
- Як куди? - здивувався Іван. - Додому...
- Что несёшь?
- У старого Плаксюка забрав відремонтовані черевики.
Старший зазирнув у торбину і, переконавшись, що там дійсно черевики, запитав:
- Кому несешь? Не бандеровцам ли?
- Та ні, - почав виправдовуватися Іван, - я собі. Он подивіться...
І для більшої певності, показав на свої старі чоботи. Та це дало зворотній ефект.
- Ти дурака не валяй! Так мы тебе й поверили. Рядовой Алимов, отведи его к старшему лейтенанту Черних, - наказав він.
Солдат, зайшовши ззаду Івана, направив автомата на нього і наказав:
- Вперёд!
Коло читальні стояла машина. В кабіні сиділо двоє. З неї вискочив офіцер і солдат. Офіцером був старший лейтенант Черних.
Доложивши йому, що до чого, солдат опустив зброю. Офіцер наказав Івану вилізти на кузов і чекати. Чекати довелося. довго. Десь через годину майже зовсім стемніло і машина рушила в дорогу. В кузові з Іваном сиділи два солдати з автоматами, що були конвоїрами? та якийсь мужчина років пИИятдесяти, котрого бозна-де затримали. Він не був конюшецьким, і Іван його вперше бачив.
Через півгодини машина була в Рудках і зупинилась коло будинку, в якому було розташоване товариство Червоного Хреста. Іван згадав, як вони з Ганусею справлялися тут за Михайла.
Наказали злізти з машини. Іван, ступивши на землю, відчув під ногами розталий сніг. З заходу дув по-осінньому теплий вітерець. Здавалось, що це глибока осінь, а не середина зими. Поки зайшли в приміщення, в дірявих чоботах Івана хлюпало.
Пройшовши з вартою по коридору, вони звернули направо. Коли двері кімнати відкрили, звідти блимнуло світло каганця. Воно було замалим, бо усіх, хто там сидів на підлозі, не можна було розпізнати. Людей було дуже багато, і кімната була затісною для них. Іван нарахував шістнадцять чоловік, він сімнадцятий. Всі вони були з навколишніх сіл і затримані були хто за що. Одні за те, що порушили комендантську годину в Рудках, другий за те, що віз з лісу дрова на санчатах і підозрювався, звісно, за звИИязок з бандерівцями, третій зате, що неввічливо зустрів «гостей» при облаві... Кімната, куди їх зігнали, була камерою попереднього затримання. Декотрі з цих людей сиділи тут по декілька тижнів. Інших після тривалих допитів забирали, і ніхто не знав куди. Декого відпустили додому. Це, мабуть, були ті, хто мав стовідсоткове алібі, або ті, за кого було кому заступитися. Кількість людей у камері весь час змінювалася, але підтримувалася на рівні пИИятнадцяти-двадцяти чоловік. Усе це наводило на думку, чи не мають москалі плану щодо заарештованих!
Нові люди все прибували. Кожного дня по декілька чоловік. Іноді в камері ставало так тісно, що приходилося спати, сидячи на підлозі, а якщо й вдавалось лягти десь попід стіну, то повернутися можна було хіба що по команді! Розмовляли тихо, пошепки, неначе боялися, що хтось їх підслухає. З розповідей Іван дізнався, що їсти тут дають раз на добу. Та хіба те, що дають, можна було називати обідом; двісті грамів хліба, півмиски баланди, подібної на помиї і грудка цукру. Складалося враження, що давали їм недоїдки, які залишились від вояків Рудківського гарнізону, що був недалеко. Тож розраховували тільки на передачі з дому. Коли хтось одержував передачу від рідних, всі накидалися на їстиво і прикінчували його за один присіст.
В камері панувала гнітюча антисанітарія. Ніхто ніколи тут не робив бодай елементарної уборки. Хтось приніс воші. Вони блискавично розмножилися і страшенно надокучували. «Воші, як коні!» - чулося звідусіль.
Допити переважно робили вночі. Видно, для того аби черговому та його підлеглим було легше провести ніч. От вони й викликали щоночі по декілька арештованих на принизливі допити. А заодно, таким чином, вівся контроль за порядком у камері.
Ранок наступного дня видався тихим, сходило сонце. Іванові здавалося, що сходить воно не з того боку, звідки його очікував. Він, взагалі, не відразу спамИИятався, коли проснувся, де знаходиться. Промені сонця ледь прорізували вранішній туман. Від цього він походив більше на дим з комина в погану погоду. Знадвору чулися вигуки. Загуркотіла машина, що виїхала, напевно, на вулицю. Хотілося пити. Це була його перша ніч в КПЗ. Боліло сідало. Вночі він весь час повертався з одного боку на другий, а коли хотів підвестися, то це зробити зразу не вдалося. З боків припирали, а на ноги хтось поклав голову. «Чи довго ще терпіти ці муки? І за що така кара випала мені?» - запитував Іван себе.
Він очікував когось здому. Та лише на третій день до нього завітали Христина з Ганусею. Перед зустріччю з Іваном офіцер НКВС завів їх у свій кабінет. Переглянув документи й речі. Потім розпитував бозна про що, а коли це все насточортіло, Христина в розпачі запитала його:
- Ви мені скажіть, що з ним? Чи живий він? Дуже прошу...
На це офіцер подав їм якийсь папір і попросив ознайомитися й підписати його.
Піднявши очі на офіцера, Христина додала:
- Я впевнена, що його заарештовано помилково.
- Читайте, читайте, - ніби заспокоював офіцер.
Папір цей був інструкцією, в якій йшлося про правила відвідування арештантів в КПЗ. Головним, що запамИИяталося з нього, було те, що навідувати арештованих дозволяється лише двічі на тиждень, можна передавати посилки із провіантом, але без будь-яких записок та літератури навіть релігійного спрямування. В кінці збоку стояв підпис «к-н Паршуков».
- Спасибі капітану Паршукову, мабуть, він добре серце має, - прокоментувала Христина.
Гануся помовчувала і лише час від часу шарпала Христину за рукав, мовляв, досить, а то чого доброго договоришся, що й тебе арештують.
Після того, як вони поставили свій підпис про те, що з Інструкцією ознайомлені, офіцер вивів їх у коридор і наказав конвоїру покликати з камери Івана Кардаша.
- Звідки ви дізнались, що я тут? - зрадів Іван, побачивши їх.
- Ми здогадувались вже ввечері, коли ти не повернувся від Плаксюка. На другий день про все докладніше розповів нам Бородулін. Він же того дня керував облавою на нашому боці, - пояснила Христина.
Вони сиділи на довгій лавці, що, видно, спеціально була влаштована тут для зустрічей з рідними. Неподалік, снуючи взад - вперід, слідкував за ними вартовий з автоматом. Христина розкрила торбу і почала гостити Івана привезеним.
Було там молоко, сир, хліб та пампушки, що залишилися від Різдва. У солдата від побаченого, здавалось, очі заіскрилися. Він почав ковтати слину. Христина запропонувала Івану:
- Почастуй його.
Іван спочатку ніби не зреагував на її слова, та, закінчивши наминати чергову пампушку, запропонував декілька солдату. Солдат спочатку розгубився, та, озирнувшись довкола, і- переконавшись, що нікого нема в коридорі, похапцем схопив пампушки і засунув у кишеню шинелі. «І які в нього будуть кишені? Пампушки смажені на олії», - подумала Христина. А солдат продовжував ходити по коридору, вичікуючи час, коли можна буде прикінчити припаси.
Час, відведений на зустріч, вже закінчувався. Здавалось, про все вже переговорили, та раптом Христина згадала за черевики:
- А черевики де? Чи не загубив їх?
- Ні, вони у мене в камері, - відповів Іван, - я їх тримаю, як речовий доказ. Скоро мене мають брати на допит, от і візьму із собою, а на другий раз, якщо ви приїдете, заберете.
- Краще б того другого разу не було, - втрутилась Гануся. - Вдома нема кому січку різати, дрова рубати. Учора ми по черзі із Христиною крутили січкарню, а батько подавав.
- А який злосний був батько, коли дізнався, що тебе затримали москалі. - пошепки сказала Христина. - Вже два дні тільки й те робить, що ходить по хаті та й спльовує: «Я ж йому казав, я ж йому казав...»
- Та ви не переживайте, ось піду на допит і, думаю, що мене відпустять, - заспокоював Іван,
- Як це прикро, Іване, все, - було видно, як хвилювалась Христина. - Але добре, що ми вже знаємо, де ти, а приїжджати будемо, як дозволяє інструкція - два рази на тиждень.
Та не так сталося, як гадалося і Івану ще багато днів прийшлось поневірятись в казематі. Від нього дихало спокоєм - він був переконаний, що через декілька днів буде вдома.
Ішла третя ніч перебування Івана в КПЗ. Було вже за північ. При ввімкненому світлі більшість вже спала. Раптом у замку вхідних дверей клацнуло і солдат -конвоїр, що їх відкрив, гукнув:
- Кардаш Іван, на вихід!
Серце у Івана здригнулося. За три дні перебування тут, він стільки наслухався. Одні говорили, що тих, хто в камеру не повертається з допиту, розстрілюють, інші, що відправляють у Сибір, треті - на уранові рудники... Що ж його чекає? Про що йтиме мова? «Та в любому випадку я повинен триматися достойно. Я ж бо ні в чому не звинив», - заспокоював себе Іван.
Він схопив торбину з черевиками і пішов поміж лежачих на підлозі до виходу. За ним, тримаючи автомат напоготові, йшов конвоїр. Підвівши до потрібних дверей Івана, він скомандував:
- Направо!
Іван відкрив двері.
За великим столом, тримаючи папіросу в зубах, сидів капітан і щось записував у паперах. Кімната була настільки прокуреною, що Івану, який не курив, було важко дихати. Здавалося, що капітан тільки й те робив, що курив. Судячи з військового звання, він був молодим, та велика кількість зморщок на чолі робила його дідом. Він, не звертаючи уваги на Івана, продовжував писати. Збоку лежала напівпорожня пачка «Біломору».
- Садись! - скомандував капітан, не підводячи очей. Він продовжував писати і по цьому було видно, що у нього була важливіша справа. Іван сидів мовчки, а капітан продовжував писати. Терпець здавалося вже увірвався й Іван хотів було розпочати свою сповідь, та стримався. «Спокійно, спокійно, Іване, - сказав він собі. - Краще поміркуй, що це значить? Інакше тут можна й збожеволіти за пару днів».
- Фамилия!? Биография!? - раптово запитав капітан, не підводячи очей. Іван з сумлінням усе розповів.
- За что же тебя арестовали? - запитав капітан і вперше підняв очі на Івана.
- Помилилися, напевно. Ось і черевики за якими я ходив узяв сюди, як доказ, - доводив свою невинність Іван.
- Запомни раз и навсегда, дорогой, органы не ошибаються! У тебя другого времени для зтого не было, што ли? - запитав, поморщивши чоло, капітан.
- Звичайно, було. Але я ні в чому не завинив, тож чому я не мав права забрати черевики? Тим більше на дворі розвезло, а у мене он які чоботи.
Іван, для переконливості, підняв ногу і показав капітану свій дірявий чобіт.
- Ну, не могли они тебе из-за зтого арестовать...
- Та вони мені приписали, що ніби ці черевики бандерівцям ніс.
- Во зто другой компот. Ты бы с зтого и начинал.
- Але це неправда. Слово честі, - настоював Іван.
- А чем ти докажешь, что ты их не в лес нес?!
Розмова привела Івана у відчай. «Цьому квадратноголовому капітану я нічого не доведу?» - подумав він.
- Ну ти не спеши, подумай хорошенько, может все не так было!
- Я сказав вам щиру правду, - прошептав Іван. - Все це можуть підтвердити батьки, сестра та дружина. Більше ніхто. На слідуючий допит я вам їх приведу.
- Кто знает, кто будет проводить с тобой повторний допрос. Мой тебе совет - не мели чепухи! Лучше признайся!
Від нервового збудження Івану хотілося заплакати. «І де він взявся на мою голову?» - зітхнув Іван.
Назад поверталися тим самим шляхом. Іван і конвоїр. Поспішати йому тепер було вже нікуди, і він поволі плентався коридором з торбиною в руках. Попереду вимальовувалась в його уяві важка ніч. Скільки таких ще буде? Прохолодний запах каземату, здавалося, висів у повітрі. Іван скреготів зубами, чи то від холоду, чи від нервового збудження. Помисливий за характером, він тепер розумів, які трудні дні чекають тут на нього.
Конвоїр завів його до камери і, клацнувши в замку ключем, пішов геть, а Іван, знайшовши своє місце, опустився на підлогу. Була третя година ночі. Сонна тиша обіймала камеру. Пахло звідусіль онуччям, що дехто зняв з ніг, аби дати їм відпочити. Чувся легкий храп. Ніхто його нічого не запитував, бо було пізно. Іван занурився в роздуми. Роздуми і сум, сум і роздуми, ось що гнітило його душу. Було від чого впасти у відчай. Як він хотів зараз помститися цим впертим москалям? Він би швидко довів їм свою невинність. Ні, він не вбивав би їх, а використав би для цього такі ж негідні методи аби дати зрозуміти їм, які вони мерзотники.
До пИИятої він не міг заснути. Скоро буде розвиднюватися. Земля, видно, підмерзла, бо кроки рідких у цей час пішоходів гулко віддавались на дорозі. Потріскував під ногами тонкий лід. В напрямі Самбора пройшла колона із двадцяти чотирьох машин нарахував Іван. «Напевно, військові продовжують плюндрувати нашу землю», - подумав він.
Через два дні до їх камери привели священика із села Николовичі. Його заарештували за те, що він нелегально відкрив церкву для проведення служби Божої на Василія Великого.
Першого ж дня, пізно ввечері, він провів невеличке зібрання з арештованими. Говорив він повільно і тихо, але з великим піднесенням і всім навіть за його словами, здавалося, що вони в церкві на відправі.
- Дорогі брати, - почав він, звертаючись до них. - Головне тепер підтримати в народі віру в близьке визволення, заохочувати до активних дій, тримати не заплямованим високе звання народних месників. Брак мужності може дорого нам обійтися в борні з ворогами. Наші хлопці й зараз продовжують битися не на життя, а на смерть. Ви ж чуєте, як гримлять і стогнуть ліси. Ми не маємо права бути пасивними і спостерігати, як гинуть невинні люди. Не допускаймо до цього. Зараз наша сила в єдності. Нехай кожен клаптик рідної землі стане могилою для окупантів. Вступайте в ряди повстанської армії. Підтримуйте їхні загони всім чим зумієте: від притулку у вашій оселі, до кавалка хліба...
- Нам потрібно самим спочатку звільнитися, - хтось перебив його.
- Дійсно. Давайте організуємо втечу. Нам не місце тут. Ми ж ні в чому не завинили владі і більшість з нас знаходиться тут без всіляких підстав, ++ запропонував хтось з іншого боку.
- Ось тому, що ми не бандити, ми не повинні утікати. Ми повинні довести свою невинність і вирватися з цих пут, - відповів священик.
В коридорі почулися кроки, що зупинилися напроти їх дверей. Стало враз, неначе по команді, тихо. Це був, напевно, конвоїр, який підслуховував, що робиться в камері.
Пробув священик в камері дві доби, а на третю ніч його викликали на допит, з якого він не повернувся.
Минали дні. Івана щодва - три дні викликали на допити. Він розповідав, писав пояснюючі, жалівся начальству та продовжував сидіти. По черзі його відвідували Гануся з Христиною, а одного разу, не витримавши, приїхав батько.
Іван ночував себе винним перед батьком, адже він не послухав його того дня і пішов за черевиками. Це й відбилось на їх розмові, а в кінці батько зі злості сказав:
- Треба тобі розуму, Іване, до голови нагнати...
По Йордані похолодніло. Стало холодніше і в камері. Арештанти почали хворіти. Одного з них з високою температурою забрали до лазарету. Закружляла віхола, захрумтів під ногами сніг. Арештанти, аби не змерзнути, наперебій просили хоч якусь роботу. Іноді таку роботу знаходили для них.
Північно-західний вітер все дужчав. Деколи він переходив на північний і повільно стихав, даючи дорогу великим морозам. Частіше вітер дужчав в другій половині дня. Він сердито кружляв сніговицею, замітаючи дороги і втоптані доріжки. Інколи хуртовина продовжувалася декілька днів і все кружляла метеликами між небом і землею.
Закінчився третій тиждень перебування Івана в КПЗ. Вдома тільки й розмов було про це. Заходили сусіди.
Кожен пропонував своє. Але всі зійшлися на тому, що для звільнення Івана треба діяти негайно.
- Він так змарнів, - зі сльозами говорила Христина.
Того дня до Рудок приїхав батько із Христиною. Вони зразу заатакували капітана Паршукова, начальника КПЗ. Христина була вся в сльозах. Батько сердився, бо капітан був неприступним. Вони написали пояснюючі і попередили капітана, що вступляться звідси тільки з Іваном.
- Або забирайте разом з ним і нас, - запропонував старий Кардаш. Та капітан, раптом змилосердившись, чи повіривши молінням Христини, запитав:
- А вы гарантируете его неучастие в бандеровском движении?
- Звичайно, звичайно, - майже одночасно вимовили Христина з батьком.
- Тогда напишите об этом заявление.
Він подав їм чистий аркуш паперу. Христина писала, а батько коректував. Капітан прочитав написане, знайшов помилки і запропонував ще раз переписати. Христина з радості тепер ладна була хоч десятки разів переписувати аби вивільнили Івана. Капітан виходив, знову приходив, до кабінету заходило багато відвідувачів і військових, і цивільних, а Христина з батьком чекали рішення.
Коли почало вечоріти, капітан запропонував:
- Уже поздно. Вы езжайте домой. Ваше заявление мы завтра рассмотрим, а о результатах вам сообщим.
Хоча слова капітана й не гарантували звільнення Івана, та це був крок у тому напрямі. Попрощавшись, вони поїхали додому.
На другий день в суботу, якраз на самий обід, Іван пішки повернувся додому. Він непомітно зайшов на подвірИИя з «чорного» ходу через Шимчишине обійстя і постукав у двері.
Радості в хаті не було меж. Особливо радів малий Дмитрик. Він одразу кинувся батькові на руки, коли той зайшов до хати. Цей день і для Христини був значимий, і вона про нього зробила запис у зошиті важливих дат: «Восьмого лютого 1947 року».
Майже весь лютий, виправдовуючи назву місяця, лютувала зима. Щодня морози «замуровували» вікна химерними малюнками, часто дули північно-західні вітри, що приносили з поля сніг. Він затримувався біля хат, утворюючи великі кучугури, що вирівнювалися з хатами. В долині ж було затишно і, відносно, тепліше. Часті морози привели до того, що майже вимерзла вода з калабаней і потоків, і коли хтось провалювався на леді, потрапляв в порожняву. Коли вітер припинявся, зИИявлявся туман, що перетворювався на іней. Він іноді був такий рясний, що вибілював не тільки дерева, а й паркани і дахи будівель. Одні віщували великий врожай, а інші ++ навпаки. А найчастіше після нього поставала відлига.
В Конюшках почалися тривожні дні. Бушували не тільки хуртовини, присипаючи хати, а й повстанські загони. Все трудніше ставало пересуватися «месникам», що вели розвідку і проводили засади. Особливо сутужно було із продовольством. Його все трудніше було переправляти до лісу і все трудніше збирати. Тому «месникам» доводилося урізати свій пайок, а іноді траплялись перебої. Усе це вичерпувало запаси. Та для них ніколи не зітруться з памИИяті проведені в лісі дні. Лісовий побут швидко зближував людей, можливо, тому що сприяв повному виявленню характерів. Тут, в гострих ситуаціях, люди швидко звільнюються від випадковостей, що сприяло розкриттю їх можливостей.