Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   49

- Це не по нашому. Прочитай, Петре...

«Ваш син, по даним Красного Креста й Красного полумесяца, числиться пропавшим безвести.»

Ці слова ніби підкосили Катерину. Вона вже не потребувала перекладу, їй і так все було ясно.

Пес, ніби відчуваючи, що сталося щось неладне, неначе скаженів.

- Розгавкався, й слова не почуєш, - відказував поштар. Старий Кардаш взяв під ногами грудку землі і жбурнув у нього. Пес заскавулів, але не вгамувався.

- Я чекала страшного слова, боялась його. От і дочекалась, - сказала Катерина, витираючи сльози.

- Не плачте, Катерино, - заспокоював поштар. - З війни не кожний повертається додому.

- Не збереглаИИм сина. Мабуть, така його доля, - вона поливала двір своїми сльозами. – Жаль, що так сталося. Адже він міг сховатись, як десятки інших, від москалів. Добре, що меніИИсте дали листа, а не Шимчисі. І як їм тепер про все це розповісти?

Скільки ночей вона не доспала, виглядаючи своїх синів, ніхто не знає. Іван ось повернувся, а Михайло загинув.

- Чому ти нас залишив Михасю?!

Вона знову гірко заплакала.

Повибігали з хати Христина з Ганусею. Вони взяли матір попід руки і повели до хати.

- За що ти поклав голову, сину? - голосила матір, - Ах ви москалі прокляті! Ви ще й зараз нас лякаєте! За що? Нікого більше не віддамо...

- Ніщо ми не змінимо, Катерино. Перестань голосити, мусимо ж жити. Он, дивись, вже онуки які, - заспокоював старий.

Катерина сіла коло скрині. Відкрила її і дістала Михайлову сорочку, що залишилась вдома після того, як він перебрався до Шимчихи. В хаті для неї ніби зИИявився живий Михайло. Знову стало боляче їй за сина. Вона вже не плакала, а лише зітхала. Дуже жалкувала, що не знає де він загинув. А то б зараз же поїхала туди, щоб забрати його тіло і поховати за християнським звичаєм. І священика запросила б, бо що варте тіло без причастя?

Вона вже й місце на цвинтарі вибрала. Так, на всяк випадок. І коли поділилася цим з чоловіком, той лише пальцем покрутив біля скроні. А вона вже в думках ходила на цвинтарі, як заведено в селі, на день памИИяті померлим першого листопада, щоб запалити на могилі свічку, виголосити «Отче наш», а коли буде священик то обовИИязково попросити його відправити парастас.

Вона взагалі любила походити по цвинтарі, вглядаючись в написи, згадуючи все, що з ними було повИИязане, вибирала могилу й хрест, який би підійшов їй. Саме тут, на цвинтарі, на цьому невеличкому прямокутнику землі, вона так часто думала про життя. Тут поховані всі її рідні. Ось могила її батька. Поруч мати. Вона померла раніше нього на двадцять років з-за хвороби, залишивши йому троє дітей. Люди нараювали одну вдовицю. Та батько був за-гоноровий для цього. Тут же на цвинтарі лежить її бабуся поряд зі своїм чоловіком.

Після Великодня погода встановилась весняна. Пройшов перший дощ з блискавкою і громом. Усе навкруги ожило. Більшість селян зайнялися городніми роботами, а на пасовиську зИИявилися перші пастухи з худобою.

Кардаші гостро взялися за роботу. Коли закінчували копати город, поштар приніс повістку з райвійськкомату, в якій сповіщалось, що Іван призивається на місячне військове навчання до Рудок.

- Як це не на часі, - зітхнув батько.

Забрали лише тих хлопців, які постійно перебували в Конюшках і, з якихось причин, не перебували на військовій службі. Це навчання переслідувало одну мету - залучити їх до москальського війська і перешкодити вступу до бандерівських загонів. Тепер і одні, і другі хитрували, як вовки на полюванні. Одні намагалися якомога більше залучити людей до себе, а інші до себе. Двом богам, як мовив священик, молитися не можна. Та знаходились такі, котрі потроху співпрацювали і з одними, і з другими.

- Хай благословить тебе Бог, Іване, і рідна земля, - виговорювала мати, неначе Івана забирали на роки.

Так, тепер вона молилася до Івана, як до Бога, бо він був її єдиною втіхою у дворі, та й потрібний він був тепер їм. Он скільки роботи коло хати, а батькові вже шістдесят пИИять минуло.

На навчання забирали всіляких хлопів, неначе це був кінець світа: високих і малих, мужніх і боягузливих, молодих і у віці. Один прибув такий із села Луки. Мав він троє діточок і вік солідний - більше сорока.

- Пізно дідка вчити гопака! - говорив він капітану Лоткову, що приймав їх у Рудках.

- Ничего, дорогой, мы еще повоюем. Пока всех бандеровцев не уничтожим!

Почали з бесіди, яка радше виглядала, як допит. По одному їх запрошували до лисого майора, з боку якого сидів молоденький лейтенант і все записував. «Чи є в селі бандерівці?», «Де їх криївки?», «Скільки їх?», «Хто командир або старший?..»

На се Іван тільки здвигав плечима, мовляв, нічого не знаю, я недавно повернувся до села.

Розташовувався збірний пункт на краю Рудок, збоку дороги на Львів. Декілька присадкуватих будинків, що виглядали досить міцними, неначе складені на віки. Довкола все в камені. Його тут не бракувало. Він був і під ногами, з нього викладені огорожі і якісь допоміжні будівлі в глибині території. Кожен будинок складався з трьох кімнат, що слугували спальнями, і кухні. Стіни одного з будинків були повиті диким виноградом, він починав бубнявіти в гронах і служив живою окрасою. Навпроти на подвірИИї, зводилось нове житло. «Напевно, будують казарму для військових?» - подумав Іван.

Їх вишикували на невеличкому бетонному плацу. Треба було бачити, з яким задоволенням їх вітав командир зборів підполковник Ігнатенков, вигукнувши традиційне «Ура!». Вишикувана юрба хлопів, одягнених хто в чому, лише усміхнено перезиралася.

- Ну вот. Теперь нам не страшен враг, - сказав підполковник. Він ознайомив їх з порядком проходження служби. Основним завданням цих зборів він вважав: «Образование резерва Советской Армии и изучить боевое оружие, а если надо будет - принять боевое крещение!»

«Партизани», як вони себе називали, не хотіли розчаровувати старого військового, та вони добре знали, кого він називав ворогом.

У штабі зборів, яким слугувала одна з кімнат, розділена фанерною перегородкою, постійно шипів радіоприймач. На звИИязку завжди знаходився військовий і приймав усілякі армійські зведення та накази.

Хлопці на збори все прибували, що почало ускладнювати й без того погане харчування. Капітан Лашков любив заходити на кухню і цікавитись, як їх годують.

- Горохова зупа і каша, - почулася невдоволена відповідь, - і більше нічого.

- А вчера?

- Горохова зупа і каша...

- А позавчора?

- Горохова зупа і каша, - якось вже розгублено мовив боєць, коли грізно підступив до нього капітан.

Капітан Лашков рвучко повернувся і, не дивлячись ні на кого, заспішив до штабу. Було чути, як гримів його голос, і горохова зупа була знята з раціону.

Тут вперше до рук Іван взяв зброю ++ автомат Калашнікова. Навчився ходити строєвим кроком, орієнтуватися на місцевості, віддавати честь на привітання, та зИИїв свій перший пуд військового пайка. Вперше він пробігся, знемагаючи, в протигазі, поповзав у пилюці по-пластунськи. На агітацію стати професійним військовим і повИИязати себе з військовою службою назавжди відмовилися всі.

А один з бійців на агітацію залишитись на військовій службі щиро зізнався, що він не хоче служити в окупаційній армії. Після того військова прокуратура тягала не тільки його, а й цілий взвод. Він зник, як зникає вранішня роса.

На неділю всіх, хто хотів, відпускали додому. Завітав і Іван додому.

В понеділок він мусив бути на девИИяту годину на місці. Тож вийшо, коли ще було темно, разом з ще двома хлопцями. Вони, зрошені вранішньою росою, повернулися в казарму своєчасно. Після того, як батько вдома вимагав не брати зброю до рук, автомат ніби став важчим і обважніло висів на Івановому плечі.

«Не завадило б мати такого вдома. Поставив би на горищі. Хай би стояв. Може, комусь треба було б продірявити голову? А скільки цей автомат продірявив їх за війну? А що, коли це той, з якого Михайла вбили?..» - розмірковував Іван. Він уважно розглядав смертовбивчу зброю. З його механізму поволі витікало мастило. Старий...

Після закінчення навчань Іван був підбадьорений думкою, що ніхто тепер в селі не закине вже йому: «Цей ще зброї в руках не тримав». І він гонорово повертався в село.

Ранок наступного дня видався теплим. Легкий вітерець швидко осушував землю після нічного дощу. Земля оживала на очах. Зазеленіли кущі. Біло-рожевим цвітом вкрилися гордовиті яблуні на городі. Цвіту було дуже багато і здалеку, здавалося, яблуні покриті білими кучерями. Якось мати, киваючи на невеликий врожай бульби, запропонувала зрізати яблуні. Мовляв, вони своїми розлогими кронами закривають велику частину городу від сонця. А це, на її думку, причина неврожаю, тепер, дивлячись на цю красу, хотілося закликати її, щоб вона помилувалася і зреклася цих думок. Яблуні випромінювали теплі промені весни, що замінювали промені сонця в похмуру погоду. Вони ніби проходили через тіло кожної людини, залишаючи в душі темно-рожеві сліди, додавали сил і енергії. На ще майже голих ясенах, а також на дахах ліниво вистрибували, воркуючи, голуби, обираючи собі пару. Ніхто не хотів залишатись сам. Як все це дивно. Все, майже, як у людей. Основним змістом їх життя є, як і для всього живого - одержання потомства. Поважні півні стали невгамовними і голосно, раз за разом, перегукувались із сусідськими, даючи знати, що на цьому подвірИИї коло курей є ґазда. Отож, нема чого заглядати сюди. А коли таке ставалося бились за своє.

Люди спішили поснідати і вийти на своє поле, щоб посадити бульбу, буряки, огірки. Іван, виходячи на двір, звернув увагу, що в кухні на дошці лежало подрібнене тісто на стиранку жовтувато-сірого кольору. Мати поралася коло кухні, Христина годувала малого, а Гануся, видоївши корову, проціджувала молоко. Христина звивалась і, впоравшись з малим, поспішила на кухню доварювати стиранку. Вона швидко висипала тісто в окріп, помішуючи деревИИяною ложкою.

- А ми варимо стиранку в молоці, - зауважила Гануся, - так вона виходить смачнішою.

- Неправда, - заперечила Христина, - навіть німці і ті відварюють тісто в окропі, а потім студять холодною водою. Лише після цього заливають кипИИяченим молоком і легко підсолоджують. Тільки тісто вони не щипають, а ріжуть машинкою.

- Так роблять ті, що жаліють молока. А у нас його вдосталь, - відповіла Гануся.

- Іншого разу будеш сама робити, як знаєш, - відрізала Христина.

- Що я казала? - Гануся вже зверталась до матері. - Яка то велика біда, коли в хаті дві ґаздині. Усе виходить зіпсоване або не смачне.

- От ти й не пхай сюди свого носа. Сьогодні я варю - ти не заважай мені, завтра ти варитимеш, я й не подивлюсь у твій бік.

Христина була права чи Гануся? Хтозна?

Іван, що повернувся в хату, почувши сварку, спочатку хотів захистити Христину, мовляв, вона ґаздиня краща, бо пройшла хорошу школу в Німеччині. За роботу її навіть фрау Герта хвалила. А що тут бачили - капусняк з фасолею та замість хліба пиріг з бульбою? І яєць до тіста потрібно додавати більше. Чого жаліти? На базар їх не носили. В хаті враз стало тихо і він заспокоївся. «Подумати тільки, сваряться за те, як краще варити стиранку, на молоці чи на воді!»

Наступного дня вранці, коли днина лише почала жевріти, прийшла по воду стара Шимчиха. Тільки-но відро загуркотіло в криниці, почулося:

- Катерино!

- Що сталося? - почулося з хати.

- Ходи-но сюди!

- Зажди, нехай в печі розпалю.

Вулиці села ще були порожніми. Ранкова прохолода вже не дошкуляла, як то було взимі, а лише освіжала тіло після ночі, проведеної в спекотливій хаті. Десь на другому боці села чулося, як перегукувалися ґазди, що збиралися в поле. Шимчиха повиливала воду з коновки у відра і стала чекати. Двері в хату грюкнули і на порозі зИИявилась Катерина.

- Чого тобі в таку рань?

УчораИИм була в Комарні і чула від місцевих, що закриватимуть москалі церкви в Галичині, - мало не захлинаючись, почала Шимчиха, - Нібито відбулися якісь збори у Львові, і там було вирішено це зробити на протязі цього року.

- З якої це рації? - запитала ошелешена Катерина. - Їм що вже й церква заважає? Та цього не може бути. Москалі* до цього часу не виставляли ніяких претензій церкві...

- Бігме боже, Катерино, я не вигадую, чулаИИм власними вухами, - ніби виправдовувалась Шимчиха.

- Треба почекати до неділі, послухаємо, що буде казати наш священик на казані, - запропонувала Катерина.

- А якщо ніц не буде говорити про це? - запитала Шимчиха.

- Тоді ми його самі запитаємо.

А селом, тим часом, дійсно стали поширюватись такі чутки. Вони швидко котилися із села в село, ніби хмари по літньому небу. Воно й не дивно, то були чутки, що забирали їх волю і обмежували її. Вони не сприймалися народом всерйоз, хоча загрози своїй церкві від москалів можна було очікувати. Народ шумів, як ліс в негоду. В деяких селах нестерпна публіка почала відвідувати священиків вдома, вимагаючи ґрунтовних розИИяснень. «Досить, мовляв, мучити нас чутками». В Конюшках цього зробити не могли, бо мали священика, що доїжджав зі Львова. Так вже чомусь повелось тут, що ще жодного священика селяни не мали з місцевих, хоча й церква була пристойна й парафія велика.

Нарешті настала очікувана неділя. Це була пИИята неділя великого посту. Стояла тиха весняна погода. Дерева все сміливіше вкривалися зеленню. Народу того дня в церкві зібралося так багато, що дехто стояв перед входом в церкву.

Відчуваючи значення Служби Божої, Кардаші всі, крім Христини, що залишилась з малим, були в церкві одними з перших і стояли коло самого іконостасу. Усім хотілося одержати правдиву вістку від довіреної людини, вчути все і нічого не пропустити. Переповнена церква тихо гомоніла, очікуючи священика.

Коли зИИявився священик Юрко Матківський, всі стихли, неначе по команді.

Почалася служба. Усе йшло своїм чередом, і священик правив, як завжди він це робив, не видаючи якихось тривог. Він був середнього росту, з короткою стрижкою і здавався зовсім непримітним. А виділяв його сильний за тембром голос, і всім, хто вперше приходив до церкви і чув його, здавалося, що це мусив бути хтозна-який хлоп. Його знали не тільки в Конюшках, айв навколишніх селах.

Поєднання сонячного світла зі світлом запалених у церкві свічок давало відчуття, ніби церква палає вогнем. Він ніби розливався і, відбиваючись в позолоті іконостасу, заходив у всі закутки церкви. Після Євангелії задзвонили дзвони. Заспівав церковний хор на балконі. Церква почала зрошуватися не тільки краплями свічок, а й краплями сліз. Таке точиться з давніх-давен. Це були різні сльози. Одні за загиблими в борні з ворогом, в інших ++ це були сльози від злиденного життя.

По закінченні відправи священик піднявся на підвищення і звернувся до присутніх не зі звичним щонедільним казаням, а зі зверненням:

- Дорогі в Хресті, Брати і Сестри!

Христос казав, що він побудував свою церкву на вченні святого Петра і вона буде до кінця світу. Львівський собор, що наробив останнім часом стільки шуму на наших теренах, не був собором, а збіговиськом, бо був скликаний не греко-католицькою церквою, а наспіх переосвяченими в православні священиками, під командою Москви. Єпіскопи, що були проти цього собору, всі вже заарештовані. А ті священики, котрі й були на соборі, були загнані туди під дулом автоматів. Такий собор нас віруючих католицької церкви не може ні до чого зобовИИязувати. Та хіба ми можемо перейти до чужої нам російської церкви. Тож, не вірте зрадникам греко-католицької церкви.

Наша церква є єдиною православною, а по любові до Бога і людей - католицька. Боріться за її чистоту.

Я молюся сьогодні, щоб Спаситель благословив вас усіх, хоронив перед гріхом і у своєму милосерді дозволив поступати в добрі, святості і любові до Бога і ближнього. Влада робить велику помилку, забуваючи, що заборона релігії приведе до здичавіння нації.

Благословення вам від всемогутнього Бога Отця і Сина, і Святаго Духа. Хай він зійде на вас усіх і перебуває з вами назавжди. Амінь!..

З церкви висипала сила народу. Люди збиралися купками і ще довго, не розходячись, обговорювали почуте. Усім хотілося сказати свою думку, послухати інші.

Деякий час стояли в гурті Кардаші. Та біль в ногах і колінах, від клякання в церкві, скорочував цей час. Хотілося поскоріше додому.

- От що клятий Сталін робить, хоче відібрати у нас церкву.

- Не досить йому волі, що забрана.

- Щоб ті москалі на пряму дорогу не зійшли!

- А ми і надалі повинні бути в кожусі і при своєму дусі, і не падати духом...

Слова прокльонів чулися звідусіль. А церква притихла до наступної неділі.

Тепер кожного дня стара Кардашиха прислухалась до дзвіниці. Чи полине з неї дзвін? Вона бачила, як одного разу кривився уповноважений з району, коли почув церковні дзвони. О, не дай, Боже, ще й церкву закрити. До кого вона тоді піде сповідатись? До цього священика вона вже звикла. Сповідав він людей добре. Нарікань на нього не було. От тільки, коли була негода, не завжди міг дістатися до Конюшок, і тоді відправа зривалась.

Кардашиха сиділа на призьбі і грілася на весняному сонці, а думки пливли і пливли. Коли вона згадала свого Михайла, сльози знову виступили з очей. Христина, примітивши на її щоках сльози, запитала:

- Чого ви плачете, мамо?

Вона лише обвела заплаканими очима Христину і, махнувши рукою, якось дивно зітхнула.

Побоювання людей таки справдилися. Одного разу троє зайшли до церкви і попросили отця Юрка сісти в машину. Дуже довго ніяких чуток від нього не було в Конюшках. Уже з новим священиком, що дав підпис про співпрацю з москалями, відправляли службу Божу.

Та невдовзі конюшецький дяк Іван Сагайдак одержав від отця Юрка листа, в котрім він сповіщав, що засуджений у Львові на десять років і зараз знаходився в тюрмі міста Вельська Архангельської області.

Він докладно описав всі тортури та знущання, яких зазнав.

- А ти кто? - накинулися на нього «зеки» по камері.

- Греко - католицький священик.

- О, среди нас священиков еще не было. Ты, старик, первый.

А інший, видно старший серед них, зразу ж попередив:

- Тут, батюшка, тебе не церковь, так что править балом будем мы!

І вони правили, знущаючись, особливо на перших порах, зі святої людини. Судили його в одному з судів Львова ганебним чином, бо свідчили на суді два православні священики, які, розпинаючись, доводили, що він проводив агітацію проти радянської влади серед своїх мирян. А він вперше їх бачив на очі. Навіть з табору він закликав мирян боротись за справедливість во славу Господа і для рідної України.


***

Час швидко збігав. Підійшли Зелені свята. За сільським повірИИям, до цього свята всі сільські роботи в полі повинні бути закінчені. Інакше урожаю гожого чекати не доведеться. Як не домагалися цього року, у Кардашів не вийшло з цим. Завтра свята, а на городі ще не підгорнута бульба і не просічені буряки.

Треба поспішати, бо спрагле сонце початку літа швидко сушить землю і, чого доброго, скоро потрібно буде поливати грядки. Ходили чутки, що Дністер пересихає і свою воду вже не доносить до Чорного моря. Важко було й землі. Поле неначе стогнало, наповнюючись збіжжям. Придорожні дерева вИИянули не лише від спеки, а й від пилу, що здіймався на дорозі курявою за возами і машинами. Навіть череда корів, що йшла на пасовисько, здіймала його догори. Більшість селян, скинувши черевики, ходили гарячими дорогами босими. Діти це робили залюбки. В таку гарячу пору все оживає лише після дощу або під росою. Бідою може це обернутись, коли вигорить трава і коровам ніде буде пастися. Перебиваються ж в селі майже всі на молоці.

Та, незважаючи ні на що, хороша погода сприяла святам. Щоправда, виспівували на селі вже не так сміливо, а «тихенько», бо чули, що за пісні москалі почали висилати людей до Сибіру. Та все одно лунало по селу:

Зеленії свята вже до нас вітають,

Стрілецькі могили стиха промовляють:

Браття і сестрички, українці милі,

Вітайте ви нині наші могили...

Усі в цей день, як і в день памИИяті першого листопада, під вечір прямували на цвинтар. Провідати могили рідних, помолитись, запалити свічку. Інколи від безлічі запалених свічок цвинтар неначе палахкотів вогнем. Прибраний в цей день, він на ціле літо залишався привабливим місцем.

В селі настала така пора, коли весняні роботи в полі вже закінчені, а до осінніх робіт ще далеко. На цей час буди призначені перші повоєнні вибори, як казали москалі, «в совєти». Серед селян тим часом все настійливіше розповсюджувалися чутки, що землю знову заберуть і будуть вони працювати на ній гуртом, так як пасеться худоба на пасовиську!

Селяни бідкалися. Невже тепер, коли давно не чути залпів війни, коли вдячні земляки і рідні поховали загиблих, а на їх могилах поставили хрести, їх знову тягнуть на якісь авантюри. Вони, виходить, марно сподівались на справедливий розподіл землі, яку відвоювали у фашистів.

Чим ближче до виборів, тим частіше приїжджали до Конюшок агітатори. У присутності участкового, а іноді під прикриттям декількох озброєних військових, вони наполегливо тлумачили програму нової влади, а також ті незлічені переваги, що забезпечать їм нове життя. Якщо вірити їм, то це було щось найкраще з того, що придумало людство досі.

Люди з підозрою ставилися до цих обіцянок, згадували, як польські пани та управителі маєтків почали втікати до Польщі, злякані перспективою колгоспної системи, а на їх поля почали виганяти селян, примушуючи до виконання польових робіт. Іноді це робилося нахабно з погрозами про конфіскацію майна і переселенням до Сибіру, або говорили, що заберуть худобу, а на поле ви, мовляв, самі прийдете. Селяни зайняли вичікувальну позицію і мало не щодня збиралися гуртами, обговорюючи можливі варіанти. Деколи вони відкрито висміювали як колишніх панів, так і новоявлених «газдів», котрих вони між собою називали не інакше, як «босяки», бо були вони майже босими ++ в подертих кірзаках та латаних куфайках. Їх зовнішній вигляд був настільки глузливим, що підсилював недовіру. Почувши ці глузування, вони починали лаятися останніми словами, або погрозливо казали: