Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Тише, тише! Время панское прошло. Мы вас научим хозяйствовать по- новому!..
Селяни, закінчивши всі городні роботи коло хат, іноді відмовлялись виходити в поле, чекаючи, що незабаром земля знову буде поділена і кожен одержить свою частину. Тоді вони ще не вірили, якими марними були їхні сподівання. Бандерівці вимагали не ходити на роботу в поле, допоки земля знову не буде повернена людям. А якщо кого й вивезуть примусово у поле, то все робити для того аби зірвати польові роботи, псувати плуги, борони, різати упряж, симулювати в роботі...
Серед агітаторів в селі заявлялись все частіше недавні фронтовики, з орденами і медалями, неначе цяцьками. Вони намагалися підбадьорити селян своїми розповідями не тільки про величаву перемогу над ворогом, а й про революцію і світле майбутнє.
- Везде наша партия действовала по принципу Робин Гуда:
«забирать у богатых й давать бедным», - говорив одного разу уповноважений з району Кононихін.
І це діяло, бо невдоволених, що почали на повний голос виступати проти панів, ставало все більше.
- Але ви ж робите все навпаки. Забираєте у панів і народу не віддаєте, - заперечив хтось з юрби.
- Вы не допонимаете еще всего. Вам необходимо пожить несколько лет и тогда вы поймете, что наша партия идет в авангарде всего человечества и предлагает миру невиданную доселе наиболее прогресивную форму организации жизни людей...
Кононихін працював директором Рудківського молокозаводу. Член КПРС, учасник Вітчизняної війни. Нагороджений десятьма орденами і медалями за заслуги перед Батьківщиною. Походив він з Володимирського краю і був направлений партією в Галичину, як і багато інших комуністів, для її приборкання. Як члену райкому партії йому було доручено вести загальний нагляд за виконанням рішень і постанов партії в Конюшках та навколишніх селах. Тому він скоріше не допомагав дільничному оперуповноваженому в Конюшках Бородуліну, а був його опікуном. Все що робилося по селах його куща, він щотижня докладав на засіданні бюро райкому партії. Після чого, якщо це було потрібно, приймалися якісь нагальні рішення.
Був він великим на зріст, з хриплуватим голосом. Його обличчя закінчувалося довгим гострим носом. Особливо він виглядав якимось чудернацьким, коли хтось його розглядав збоку. На селі знали його всі, і коли він в черговий раз зИИявлявся для контролю, їдучи по селу на бричці, чулося, «он поїхав той москаль з кованим носом!» Говорили, що полюбляв він горілку. Та не зловживав, бо мав відповідальну посаду.
Заступником Бородуліна в Конюшках був місцевий житель Ілько Бобиляк, якого вирізняла прихильність до радянської влади.
Кононихін любив виступати перед публікою. При цьому він закладав одну руку за спину, а іншою безсистемно помахував, ніби малюючи оте обіцяне світле майбутнє з ситим і заможним життям народу, коли при владі надалі будуть комуністи. Ці обіцянки про прийдешнє процвітання, хоча й були сказані впевнено, завжди викликали запитання: «Чи вірить він в те, що говорить? Чи не пудрить людям мозок?» Говорив він часто повторюючи, що тільки його рідна партія здатна здійснити мрії народу і вивести їх на праведний шлях. Потрібно лише проголосувати за комуністів на прийдешніх виборах. Вони ж створять міцну владу, яка потім проведе переділ землі. Слова сказані ним на сході села були недоречними, бо по селу вже ходили чутки про утворення колгоспів...
- Начулися про ваш переділ! Хочете тепер перетворити нас на комуністичних батраків, - вигукнув з місця Мирон Бойків.
- Досить нам байки гнути! - хтось підтримав його.
Кононихін та інші представники влади, що були присутні, розгубилися. Сиділи тихо місцеві холуї, що співпрацювали з ними. Тільки участковий Бородулін щось час від часу записував в своєму записничку.
Промовець почав заспокоювати людей. Йому в цьому допомагав голова сільради Петро Баранюк. Та люди, трохи заспокоївшись, знову почали кричати. Дехто, вже вставши, нестримно розмахував кашкетом.
Голова сільради благав публіку дати закінчити промову.
- Товарищи, товарищи... - ледь чувся голос Кононихіна в цьому гармидері.
- Геть його! Досить вже з нас!.. - неслося з залу.
Марно силкувалися вгомонити розбурхану публіку промовець та голова сільради. Навіть присутність участкового, що встав і вийшов вперед, не допомогла. Кононихін витирав спітніле чоло. До нього підійшов голова сільради і, порадившись з ним, оголосив схід села закінченим.
Після його слів публіка враз стихла. Це було затишшям після бурі, що відбушувала, зробивши своє.
З шумом розходилися зі сходу, продовжуючи обговорювати почуте. Одна з небагатьох присутніх жінок на сході, почала було вже вговорювати хлопів, що зібралися в читальні і не дали довести схід до кінця. Та хтось зі злості обірвав її на півслові:
- Циц, бабо! Чого розпустила свою морду, як халяву!
- Вони мИИяко стелять, та твердо нам буде спати, - додав хтось.
- А за кого вони нам пропонують голосувати? Це ж абсурд якийсь. Одних ми й в очі не бачили, а інших ми не висували.
- Та який з нашого Федора Тафійчука депутат до району, коли він розписатися не вміє і досі ставить хрестики!
Іван завернув у двір своєї хати. Коло читальні та й на дорозі чулися вигуки. Люди обговорювали результати сходу. Зайшовши до хати, Іван не роздягаючись, ніби заворожений, сів на бамбетель.
- Скинь хоч кашкета, а то теща буде глуха, - з шутки почав батько. А далі:
- Ну, що там на сході говорили? Обіцяли, що скоро буде рай?
- Та ні, все про вибори балакали. Агітували активно проголосувати за народних кандидатів.
- Цікаво, за кого? - запитав батько.
- За якогось Мартинова з району та за нашого Тафійчука.
- Та ж він бездарний, як пень. Хіба інших людей нема? Он Андрія Микитина або Тараса Стецьківа висунули б краще. Вони щось, можливо, зробили б. А то, що ж виходить, один невідомо хто, а інший і на добре слово не заслуговує.
- Е... е, тату, ті відмовилися співпрацювати з москалями, а ось Тафійчук зголосився.
- Ось бачиш, Івасю, гімно завжди спливає!.. Що робиться? - сплюнув батько, вставши з стільця. Йому, видно, вже не терпілося. - Того, з ким пів - села не здоровається за руку, висувають. А може, москалі хочуть, щоб він був головою створюваного колгоспу? Чого доброго, ще до Федора треба буде йти з поклонами й знімати капелюх? У нас усюди зараз роблять погоду у кого вітер в голові...
- Люди, тату, не підтримують їх.
- А може, зовсім не йти на вибори, щоб бути подалі від гріха, - якось неждано запропонував батько.
- А що? Це ідея і, можливо, єдиний вихід з ситуації, - погодився Іван.
- Та до виборів ще майже два тижні і все може змінитись.
- Якщо щось і зміниться, то не на краще. Ця влада не здатна на краще, - підсумував батько. - А ми й так перебиваємося з хліба на квас.
Івану сказане батьком сподобалось, і він посміхнувся.
- Нічого не скажеш. Ви, тату, тямуща людина, просто філософ.
Йому здавалось, що батько вгадує його думки, а він батькові. Вагатися більше не було сенсу. Треба було зірвати вибори. І він тут повинен відіграти неабияку роль, адже до лісу з хлопцями» не пішов, то ж треба починати діяти в селі.
Тривали галасливі передвиборні дні. Люди, здавалося, тільки й говорили про прийдешні вибори. Сперечались вже там, де іноді зИИявлялось тільки двоє. Доходило до сварок не тільки на вулиці чи біля крамниці, а й за церковною огорожею. Новий священик на казані в церкві наголошував: «На виборах говоріть «за» або «проти», як вчить Господь, бо все інше від лукавого... » Його можна було зрозуміти - він дав підпис про співпрацю з москалями. Це негайно почало сказуватися - до церкви приходило все менше й менше селян. Та чи послухають селяни свого священика? Довіра людей до нього все падала. Крім того почали активно агітувати населення про бойкот виборів «месники». Вони підготували десятки листівок. Тепер нарешті Іван почав діяти. Він організував ще трьох хлопців і, поділившись на дві групи по два, вони розклеювали листівки по селі. Одні йшли по лівій, а інші - по правій частині села.
«Селяни! Шановні земляки! Пильнуйтесь подалі від так званих виборів, щоб не потрапити на гачок москалів! Не вірте новому священику, бо він є агентом Москви. Не підкоряйтеся новій владі, бо вона дарована не Богом, а дияволом. Не ставайте в ряди українських холуїв! Будьте благорозумними і пильними. їм потрібні не ви, а ваші голоси. «Месники».
Ідучи з церкви повз гарнізон солдат, в юрбі жінок виникла суперечка з-за церкви і вони почали викрикувати в їх бік:
- Безбожники! Хоч би один з вас зайшов до церкви.
- Бидло москальське! - вже тихіше чулося з іншого боку юрби. - Вони знову хочуть нас підкорити...
Та солдати не чули цих голосів і продовжували уважно розглядати прочан, викурюючи загорнуту в газету махорку.
Атмосфера довкола виборів накалялась. А після того, як за два дні до виборів на читальні «месники» вночі вивісили синьо-жовтий прапор, обстановка стала нестерпною. Москалі пошматували прапор, називаючи його бандерівською «портянкою». Викликали з району декількох чекістів, які зайнялися розслідуванням, щоб зИИясувати хто повісив прапора? Декілька обшуків та облав прокотилося селом. Та результату не дали.
На самісінькі вибори селянам було підготовлено неабиякий сюрприз, В переддень виборів на читальні зИИявилася обИИява, яка закликала того ж дня прийти всім дорослим на схід села, на якому має вирішуватись важливе питання розподілу землі. Влада, як видно, одержавши відомості про можливий бойкот виборів, вдалася до хитрощів. Перед самим сходом двоє на конях: кульгавий Іван Горобець та Мирон Пелехів, обИИїхали село і ще раз нагадали про схід.
На девИИяту годину зал читальні був наповнений вщерть. Люди стояли в проходах і попід стіну. Це і не дивно, адже мова буде йти про найболючіше питання - землю. Багато селян на цих маленьких клаптиках землі ледве зводили кінці з кінцями і буквально рвалися до землі, розорені панами та війною.
Та здивуванню їхньому не було меж, коли на початку сходу голова сільради надав слово прибулому з Рудок інструктору районного комітету партії «товаришу» Сергієнко.
Він був середніх років. Поставивши перед собою на столі записничок, він підвів голову. Присутні затаїли подих. Він обома руками надів окуляри, оглянув усіх і, легко посміхнувшись, неголосно почав:
- Товарищи! - Він знову підняв голову і подивився в зал. Переконавшись, що його уважно слухають, випростався і продовжив:
- В 1917 под руководством партии большевиков...
Присутні спочатку, зморщуючи чоло і переглядаючись один з одним, уважно слухали виступаючого, сподіваючись, що ось-ось його ліричний виступ закінчиться і він перейде до того, що їх найбільше цікавило. Та минав час, а Інструктор з району й не думав торкатися земельного питання. Більше того, він знову, як і на попередньому сході, почав тлумачити про вибори, не відриваючи очей від паперів. Зрозумівши, що їх ошукали, зал почав шуміти, а потім і зовсім перестав слухати лектора. Минула година, як він почав, та було видно, що він і не думає зупинятися. Зал ще більше загудів. Почулися викрики:
- Досить з нас, ми вже це чули!
- Давай, про землю кажи!
- Землю давайте! - крикнув Іван, що сидів поряд з батьком.
- Чого ти лізеш туди, де не треба. У тебе що нема сімИИї. Сиди тихо, а то, гляди, запроторять до Сибіру! А там землі не дадуть, згадаєш мої слова, - приборкував Івана батько.
Іван здивовано подивився на нього. Він спочатку розгубився і не знав, що сказати у відповідь.
- Скажете таке, тату, в Сибір! Якщо кожен в Конюшках буде отак сидіти в кутку мовчки і вичікувати: «Не лізь, не встрявай...» то москалі взагалі перестануть з нами рахуватися, А ми повинні показати, що ми в дусі...
Батько мовчав і продовжував слухати.
Була вже майже одинадцята, коли застережлива і повчальна промова чиновника з району закінчилася, так і не зачепивши найважливішого з-за чого вони сюди прийшли.
Почулися невдоволені вигуки. Зал здіймався з місць, щоб йти додому. Але не тут то було...
В зал зайшло з десяток озброєних автоматами солдатів з місцевого гарнізону. Зброя у кожного напоготові. Місцеве начальство разом з чиновником з Рудок покинули залу. Обуренню присутніх не було меж. Зал ще дужче загудів.
Капітан, що був командиром солдатів, довго мовчки дивився на зал, очікуючи потрібної тиші. Та коли переконався, що це зараз неможливе, закричав:
- Та замовкніть ви нарешті, хахли. Дайте пару слів сказати.
Зал раптово притих. Вони вперше бачили військового, що балакає по-українськи. «Може, свій?»
- Що стосується землі, то ви її, можливо, колись одержите, а сьогодні ви повинні залишитись тут в залі аж до початку виборів. Виборча дільниця відкриється о шостій ранку. Проголосувавши, ви підете додому. Таке розпорядження начальства. Тільки застерігаю вас - без всіляких фокусів. Будинок оточено. А вам, - він звернувся до солдатів, - при намаганні когось втекти, стріляєте без попередження.
Він направився до виходу. Йому вслід летіли запитання та брудна лайка:
- А яке то начальство наказало нас тут затримати?
- Позже узнаєте, - вже по-російськи відповів капітан і вийшов з залу.
- Що ви робите? Це ж незаконна акція. Такого фашисти не робили!
- Варвари! Прокурора сюди!..
Кричали звідусіль. Та все було даремним. Солдати продовжували стояти, неначе вкопані, з автоматами напоготові, тупо дивлячись в підлогу, то в залу.
Було видно по їх виразу, що вони готові в будь-який момент застосувати зброю.
- Курча ляга! Казав мені старий Бурачківський, не йди Дмитре, так ні, занесла мене старого дурня нечиста сюди, от і втрафив в москальську пастку! - бідкався старий Кардані.
- ХотілисИИте землі, от і маєте! - зИИязвив хтось.
- Казав колись Петро Любенко, що це банда вшивих. Який він був молодець. Зразу розкусив їх. І нам це буде наукою на все життя - не вір москалям, бо у них писки криві.
Було вже за північ. Ніхто з них ще й не присів. Декілька хлопів на чолі з Мироном Бойківим обступили трьох солдат, що стояли перед дверми. Хтось ззаду попхав цей гурт на солдат. Відпихаючи юрбу прикладами автоматів, високий сержант, що був серед них старшим, вигукнув:
- Стой! Стрелять буду!
Та ззаду продовжували підпирати. В цей момент пролунала черга з автомата в стелю. З посіченої стелі полетіли кавалки штукатурки, а вапно, неначе порох на курній дорозі, почало осідати в залі, покриваючи все в білий колір.
На постріл прибіг капітан Чухрай, їх командир.
- Што здесь произошло?! - запитав він.
- Да вот, - відповів мляво сержант і показав на зранену стелю.
- Все правильно. На следующий раз получит кто-то пулю в лоб!
- Назад! Всем сесть на свои места и ни с места! - командував сержант.
Зал, змирившись з покаранням, цофнувся назад. Всі порозсідалися на лавки, а згодом, спершись один на одного, почали давати храпака.
Поривчастий вітер, що здійнявся вночі, тріпотів червоними фанами, що були вивішені на ближніх стовпах і читальні. Кидало недбало закріпленим транспарантом, що висів перед входом в читальню. На ньому красувався заклик:
«Товариші! Віддамо свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних».
Серед ночі декілька чоловік виходило за потребами, їх супроводжувало двоє солдат з автоматами.
Рівно о шостій зазвучав, з поставленої на патефон платівки, гімн Радянського Союзу. Потім звучала російська музика. Хлопи в залі почали прокидатися. Дехто з них лежав вже на підлозі, вибравши найзручніше положення. Потягуючись і приводячи в порядок одяг, вони поволі підходили до сцени, де стояв стіл, а трохи збоку урна. На сцені по команді «Струнко» стояли з автоматами в руках два солдати, ще двоє стояли коло урни. За столом сиділа Парасковія Бобиляк, дружина Ілька Бобиляка, одного з конюшецьких активістів по запровадженню радянської влади. Вона робила якісь відмітки у списках, що лежали перед нею і видавала два листочки на яких були занесені фамілії кандидатів.
Проголосувавши, Іван з батьком вийшли на вулицю. Вони відчули, наскільки краще, свіжіше на вулиці. Вставало сонце. Воно ледве пробивалося крізь дерева, що росли на пагорбі. Його промені, ніби крадькома розсіювалися по цьому бідняцькому краю – Конюшки. Вітер стих, а це прикмета не до кращої погоди.
Перейшовши дорогу, вони вийшли на пасовисько. Зеленіла свіжа трава. Стежки перерізали пасовисько в різних напрямках, а одна з них вела прямо до їхнього двору, що прикривався старими вербами.
Іван озирнувся назад. Коло читальні стояла група солдат. Він порахував їх.
- Дванадцять солдатів стоїть на дорозі. А ще четверо в читальні і з протилежної сторони, напевно, стоять? Скільки ж їх усіх? - звернувся він до батька.
- Кажуть, в конюшецькому гарнізоні їх біля півсотні нараховується, от всі вони по черзі вислуговують. Та вони забули основне, що з багнетами нічого не добИИєшся, ця їх наглість тільки збільшить супротив людей.
- А ви звернули увагу, тату, в другій половині читальні вже працювала крамниця. Для чого в таку рань?
- А це щоб можна було горілкою закропити собі сліпаки, додати собі дурману і йти голосувати. Тоді й море по коліна!
- Так вони ж обіцяють...
- Хто не має що дати, той рад обіцяти, Івасю, - перебив його на півслові батько.
Іван знову озирнувся назад. Коло читальні та ж картина. Там завжди збирався народ. Одні ідуть до крамниці, інші - до читальні, а треті здибанку тут призначають. А поряд протікає потік, що ділить пасовисько і село навпіл. Іван згадав, як ще малим він гонив сюди корову до водопою, влітку купалися, жінки прали шмаття, вибиваючи його праником, а на краю села за греблею колись відмокали панські розсохлі бочки, ґелґотіли гуси, а зимою вода, скована ледом, була їм за ковзанку. Одного разу літом він пішов шукати початок цій воді, і знайшов далеко в полі малюсінький струмочок, що витікав з-під каменя. Навпроти їхньої хати потік ховався під верболозом. Старі верби, підточені водою, похилилися до води, ніби закриваючи потік від навколишнього світу. Найбільш похилені верби розляглися на воді гілками, створюючи живу кладку. Коло читальні через потік перекинуто невеличкого моста. Іван любив приходити сюди, щоб послухати, як шепоче вода.
Літо набирало розгону. Зайшовши до хати, Іван побачив на стільниці зліплені вареники.
- Виглядає ніби ви не спали, а вареники ліпили, - сказав Іван.
- Майже, не спали. Вас виглядали, то малий чогось плакав, - відповіла Христина.
- А що з ним? - поцікавився Іван.
- Може, животик здувало? От і скиглив.
- А хто вас повідомив, що ми в полоні? - запитав батько.
- Та Шимчиха йшла пізно ввечері через подвірИИя від своїх, от і повідала нам усе, - пояснила Гануся.
Іван розсівся на бамбетлі, витягнувши ноги на середину хати. «Як це добре, коли ти вільний. Кожна людина повинна дихати не тільки легко, а й вільно», - філософськи подумав він, вбираючи домашнє тепло і запах. Стіни хати неначе розступилися і хата стала більшою. На печі лежав, розпластавшись, кіт. Пса не було чути, напевно, він ще додивлявся нічний сон. Кури з криком злітали з, бант, а в печі голосно потріскували дрова. Хатнє тепло подіяло швидко, і Іван почав позіхати.
- Зараз кидаємо вареники в окріп і будете їсти, - звернулась до нього Христина.
Іван намагався не заснути. Та в голову після такої бурхливої ночі все сунулися всілякі думки, все змішувалося і переривалось, як на плівці кіно, і перед очима ставала охоплена військовими читальня, то виринала Христина, то чулися звуки руської «плисової»...
День ішов на завершення. Люди обмінювались новинами. Інші, впоравшись по господарству, грілися на літньому сонці, дехто вигнав на пасовисько худобу. Коло читальні надалі було гамірно, і ледь чутно долинала музика. Раптом «Сірко» люто почав гавкати. Всі знали, що так він гавкає лише на незнайомих. Іван почув, як відчиняється хвіртка. Виглянувши у вікно, він побачив на подвірИИї двох солдат з автоматами та солдата з деревИИяним ящиком через плече. Їх супроводжував голова сільради. Увійшовши до хати, він попрохав:
- Не прийшли ви голосувати, тож ми до вас самі прийшли. Просимо проголосувати.
Гануся, Христина і мати швидко покидали в урну видані головою листочки аби поскоріше позбутися їх з хати.
Пес ніяк не міг заспокоїтися і гавкав ще дужче, коли вони вийшли на двір і попрямували до хвіртки.
Як потім зИИясувалося, виборча комісія після підрахунку голосів, для того аби кращий був показник по виборах, вирішила ось в такий спосіб добрати потрібні голоси. Та не всюди виходило так гладко.
В Голодівці вночі хлопці прийшли з лісу і спалили виборчу дільницю. Почалися повальні облави і арешти. В Петрівці проголосувало трохи більше половини виборців. Люди цілий день переховувалися в лісі.
Останній тиждень липня видався жарким, що сприяло достиганню врожаю. Дехто озимину вже почав скошувати і складати снопками. Був вечір. Іван, загнавши до стайні корову, сів біля вікна і почав розповідати Дмитрику байки. З боку Рудок насувалися темно-свинцеві хмари, а за ними-суцільна червона завіса блискавок, що походила на пожежу. Все передвіщало велику зливу. Іван сидів, вдивляючись в темінь, що насувається. Вони почувалися безпечно в теплі хати.
- Хоча б шкоди ця буря не наробила, - сказав батько.
- А що вона тепер може зробити? - запитав Іван. - Хліба вже достигли, і бульбатинка вже сохне.