Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Треба знищити метрику Дмитрика, та й ще деякі документи з Німеччини. Нехай хоч до нього не чіпляються, бо хтозна що нас чекає далі.
- Що було то ми знаємо, а що буде, дасть Бог, побачимо, - відповів батько і, відкашлявшись, додав: - А щодо документів, тут я тобі не порадник. Ви із Христиною самі можете вирішити, що робити.
Цього ж вечора Іван спалив усі документи, повИИязані з Німеччиною. Подалі від гріха...
Про Михайла далі нічого не відомо. Правда, Червоний Хрест узявся робити повторний запит.
Після вечері, зморений дорогою, Іван думав лягти спати, щоб нарешті виспатись. Та невдовзі до них зайшли Андрій ХімИИяк, Гнат Шимків з Пилипом Римаренковим, а трохи згодом ще троє сусідських хлопів.
- Слава Україні!
- Героям слава!
- З поверненням.
- Ну розказуй, як жилося тобі в Німеччині?
Іван розповів. Та хіба міг він відмовити тому, з ким пройшло його дитинство. Потім Пилип розповів, як він ховався від німців, щоб в Німеччину не забрали. Тепер, після розповідей, Іван вагався кому більше повезло: тим, хто поїхав до Німеччини, чи тим, хто залишився в селі.
- Погано, Іване, що ти замельдувався в районі. Не треба було поспішати. Пристав би до нашого загону. Це знаєш, як би діяло на мізки москалям. Ми як невловимі месники... То може все таки підеш? - запитав Володя Сенишин, що жив через город.
- Тепер, хлопці, напевно, що ні, - відповів Іван. - Чому ви так запізнюєтесь? Треба було прийти в той же день, коли я приїхав. А тепер я щомісяця мушу мельдуватись в районі, та й участковий, напевно, буде за мною приглядати. І батько проти. Ти, мовляв, людина вже сімейна, хай ідуть хлопи з тих хат, де їх є декілька, а ти у нас один. Хто буде газдівку провадити, ми вже старі?
- Може, все ще зміниться?
- Я від співпраці не відмовляюсь. Буду вам допомагати, тільки із села йти я тепер не можу. Самі розумієте чим це пахне.
- Гаразд, ми тобі будемо давати деякі завдання, а ти їх будеш передавати нам через наших звИИязкових Богдана Червоненка та Василя Зеленого.
- А що далі? - якось раптово запитав Іван.
- Як що? Одних загарбників позбулися, тепер треба братися за інших. Вони ж бо слабу уяву мають про хлопців з лісу. Скоро будемо їх «частувати».
- Може, зброю маєш, Іване?
- Та звідки? Я ж не був у війську.
- Це наша біда. Ми тепер кожного дня маємо поповнення. Приходять такі. яким воювати ще не доводилося. Інші зброї ще навіть не бачили. Та люди, зваживши, ідуть на все заради нашої волі, - Володя зробив декілька кроків по кімнаті. - А втім, як передумаєш, даси нам знати, або ж звернешся до Любенка, нашого безпосереднього командира. Без нього, до речі, тебе в загін не приймуть.
На тому й порішили.
Для місцевого загону настали невеселі дні, що були викликані вимушеною тимчасовою бездіяльністю. Ініціативу перехопили москалі. На їх боці була чисельна перевага. В їх руках опинилися села і дороги, будинки і застрашений нарід. Контролюючи дорогу Рудки - Комарно, вони нишпорили по навколишніх селах. Та, поки що, безуспішно. Бандерівські загони неначе випарувалися. Любенко зі своїм загоном тримав під контролем район навколо Конюшок, куди входили села Острів, Конюшки Тулиголовські, Голодівка, Сусолів і Тулиголови. В його розпорядженні було тепер вже більше сотні добровольців з цих сіл.
Всі вони були переважно без зброї, одягнені в цивільне, і ходили від села до села за москалями, даючи поки що лише дані про їх переміщення і дії в штаб, що знаходився в одній із криївок Сусолівського лісу. В загоні не форсували кількості вояків, яких з-за відсутності зброї не змогли поставити під гвинтівку, та й одягу не мали. Поки що зустрічі віч-на-віч з москалями не було, і вони уникали її, щоб краще підготуватися. Одяг і зброю вирішили добувати самі.
Командир загону Петро Любенко був мало не кадровим військовим. До 1937 року він прослужив пИИять років в Польській армії Людовій, а на початку другої світової війни уник другого призову до війська польського, за патріотичні українські настрої. В кінці 1942 року подав заяву в тільки-но створену Українську Повстанську Армію. Він як належне сприйняв посаду командира одного із загонів. Холоднокровний, спокійний, з добре поставленим голосом і високим ростом, він сприймався як командир навіть тоді, коли хтось його не знав. Він особисто знайомився з кожним зі своїх бійців і, здавалося, знав кожного з них в лице. Своїми вояками він був задоволений, хоча й не був упевнений, що всі вони будуть триматися в бою, як він вимагав. Тепер, коли основним заняттям було - вичікувати, він кожного дня обходив місце криївки штабного пункту, перевіряючи чи добре замаскована позиція. Вояки займали її у випадку тривоги, а зараз любили посидіти в затишному місці лісу під високими дубами.
Вдома в Коропужі у нього залишилася жінка із двома дітьми, молодша сестра Орися та старенькі батьки. При можливості він навідувався додому. Жінка зі сльозами на очах кожного разу не відпускала його. Благала залишитись вдома. Та хіба він міг залишити своїх хлопців в лісі. Його манила велика справа боротьби за вільну Україну, манила чимось загадковим і героїчним.
- Скоро ми назавжди повернемось до своїх домівок. І буде це в день, коли останній москаль покине нашу землю. Оце буде свято! Жодне з ним не зрівняється, - завжди говорив він до дружини. - Це буде прекрасно! Потерпи ще трохи.
- Ти бажаєш довести, що й один у полі воїн? - запитала дружина.
- По перше, не в полі, а в лісі, а, по-друге, я не один, нас там багато, - серйозно заперечив він.
Прозора ніч надвисла над землею. В селі не видно жодного вогника. Все неначе спить мертвим сном. Але тиша не може його обдурити, бо він знає, його хлопці не сплять, а готуються до зустрічі з ворогом. Домашні розмови тривали довго. Лягали спати, коли глибока ніч обступала довкілля. Після дощу вона була непривітною і своїм темним покривалом обіймала село.
***
Дні летіли швидко, немов птахи в теплі краї. Минали дні, минали тижні. Люди, як жуки, порпалися в землі, збираючи врожай до останньої зернини. Копали бульбу, буряк. Хто закінчив, молотив зерно, віяли й засипали його в засіки, сподіваючись, що собі і худобі буде вдосталь. Щоб не довелося бідувати, як це було в 1942 році. Інші поспішали підхопити недосушену отаву, обернути її, щоб потім скласти в копицю чи в хлів, і просили в Бога доброї днини. Робота виснажувала людей, забираючи сили. Вони намагались зробити це поскоріше, щоб закінчити все до Покрови, аби не примусили ранні морози або й сніги переорювати незібраний врожай.
Все, здавалося, внормувалось. Іван і Христина швидко звикли до конюшецьких ритмів. Виконували всіляку роботу, а вона, неначе вода в повінь, все прибувала. І, здавалось, чим більше вони старалися, тим більше це невдоволення викликало чомусь у матері і Ганусі. Одного дня мати, якось зло, запитала Івана:
- Ти що не міг собі взяти жінку з маєтком? Привів до хати ще більші злидні ніж ми. Та й чого було тобі так спішно женитися? Он маєш старшу сестру ще незаміжню.
- Ну що ви, мамо. Її сам Бог послав мені. Вона ж надзвичайно охайна жінка, скромна, роботяща, та й вимоглива до себе. Хіба ви цього не бачите? А маєток ++справа наживна.
- Я не проти Христини, - вже виправдовуючись, говорила мати. - Я все бачу. Та ситуацію ти повинен розуміти. Ось схоче привести Гануся судженого, як ми розмістимось?
- Та якось вже буде, мамо. Час покаже, - заспокоював Іван.
- Може, нову хату будувати?..
- Треба подумати.
Батько не чув цієї розмови, та про все здогадувався. Він не втручався в жіночі справи і все відмовчувався. А коли Іван заговорив про будівництво нової хати, сплюнув і, махнувши рукою, сказав:
- Мені вже цієї хати вистачить. А кому потрібно, нехай будує нову. А якщо всерйоз, Іване, то у нас нема кому будувати. Ніхто з нас, та й з родини, не має будівельного фаху, а ми з тобою хати не збудуємо.
Це була відмовами, Іван більше не починав розмови на цю тему. Він теж вирішив мовчати: «Хай чиниться Божа воля».
Іван не дуже здивувався словам матері. Він ще в дорозі додому перебирав всі варіанти, що можуть виникнути, і був готовий до будь-якого повороту подій. Останнім часом він все частіше помічав неприховану злість Ганусі, її заздрість. І те, що слова матері були так ретельно припасовані, говорило про те, що ця розмова з Іваном готувалась заздалегідь. Так було заведено вже, коли молодші виходили заміж, а старші залишалися дівувати. Тепер усе голосніше звучав у хаті заздрісний голос Ганусі, що нарікала на весь божий світ, та особливо на Івана. А він тепер запізніло каявся, що не послухав Христину і приїхав сюди. Та було запізно, і він мовчки все терпів.
Гануся зло клала перед Іваном на обідній стіл хліб, миску зі стравою, ложку і мовчки відходила. А коли, не чекаючи Ганусі, це зробила Христина, та накинулась на неї:
- Як ти посміла без мене, я тут ґаздиня!
Христина поступалася їй, та робила це не тому, що погоджувалась, а просто відчувала її болячки, сприймала їх, як свої. Це були непрості дні. Христина почувала себе в цій хаті осиротілою. Лише Іван час від часу заспокоював її вірою в кращі часи. Жити треба було. Так і жили.
Про Петра Любенка довго нічого не було чути. До Кардашів він більше не приходив, видно, зрозумів, що й без нього в цій хаті вже тісно. Криївок у селі було багато, і він перебрався до Мельника Любомира, що жив неподалік церкви. Місце це було непримітним. До того ж Мельники потроху загравали з москалями і ті їм довіряли. Дім був великий, коли підходиш до нього, підіймаючись догори, завжди здавалося, що йдеш в гори, коли насправді недалеко за хатою починалась рівнина. Поміж хат вузька дорога вела на Голодівку. Вона була такою ж як і в кожному глухому селі, з безліччю поворотів і наїждженими коліями від фір, що виразно виднілися навіть вночі. А коли випадали дощі, дорога перетворювалась у велику багнюку.
Троє «месників» швидко вийшли з-поміж хат і заскочили в стодолу Михайла Пелеха. Був серед них Любенко. Ніхто не знав, що вони там робили? Для чого зайшли в цей вранішній час? Може, сховалися від переслідування, чи зайшли відпочити?
Про це дізналися москалі, і вже через годину стодола була оточена десятком вояків. Чимало разів вони так робили і завжди все виходило добре, а тут така невдача - їх «застукали» зненацька москалі. Офіцер, у якого бовталася через плече планшетка, декілька разів, пригинаючись, оббіг довкола стодоли. Він був старший і розставляв вояків аби не дати звідти нікому втекти. Автомати у всіх були напоготові.
У стодолі панувала мертва тиша.
- Выходите! Вы окружены! Сопротивление безполезно! - викрикував командир з планшеткою.
Сусіди, бачачи все, боялись виходити з хат і спостерігали за всім через вікна. Пси почали голосно гавкати, відчуваючи чужих. Ґазди давали псам команду: «До буди», бо знали, що зброя може бути повернена проти них.
Вимога здатися добровільно повторилася ще декілька разів. Та зі стодоли ні звуку. Хлопці дали клятву вмерти, але не здаватися. Вони не чинили ніякого опору. Дехто потім казав, що треба було відкрити вогонь і вбити бодай пару москалів, адже на них все одно чекала смерть. Та цього не сталося. Вони відчули свою поразку, свою приреченість і головним тепер вважали для себе - підтримати в народі віру в близьке визволення, заохочуючи своїми діями народ до активних виступів, тримаючи високе звання народних месників.
«Месники» ходили групами по селах. Вони вивчали потенційні можливості поповнення своїх загонів з місцевого населення. Тому основною їх роботою була агітація серед населення. Крім цього вони, коли це було можливим, проводили більш рішучі дії: розвідку місцевості та диверсійні акти. Найбільше вони орієнтувались на кадрових бійців, що повернулись з війни або з війська, і уміли володіти зброєю. Ще краще, коли вони цю зброю вже мали. Організовували групи і загони, а далі діяли за обстановкою.
В стодолі надалі було тихо. Можливо, хлопці сподівались ще на якийсь порятунок. А час ішов. Він виводив уже з рівноваги москалів.
- Последний раз предлагаю вам выйти и сложить оружие! - почувся голос старшого.
Та довкола продовжувала панувати вранішня тиша. Лише густий сірий туман спадав на землю великими краплями з дерев і стріх. Вони, неначе нагадували-закінчується осінь і це її останні подихи.
Стара деревИИяна стодола була вкрита стріхою, що поросла мохом. Від крику вона неначе ще глибше влізла в землю, щоб, як квочка курчат, захистити хлопців, очікуючи своєї участі. На горищі було повно сіна та кукурудзянки. Стіни були обвішані всіляким причандаллям, а в куті лежала перша порція нарізаних на зиму патиків.
Обидві сторони зайняли вичікувальну позицію. Руки та обличчя поволі вкривалися вологою з невидимих краплин туману. Опале листя вже не шелестіло під ногами, а туман усе спадав і спадав на землю,
Терпець у москалів, видно, урвався і їх командир заволав не своїм голосом:
- Поджигайте!
Декілька вояків, присівши під стріхою, запалили сірники. Вогонь, незважаючи на вогке повітря, швидко здійнявся в небо золотавою гривою. З часом він набував нових обрисів, і на всі боки летіло все більше іскр.
На подвірИИя вискочив ґазда, а за ним жінка з дитиною на руках.
- Що ви робите? Змилуйтесь!
- Назад! - скомандував командир з планшеткою і повернув до них свого нагана...
Раніше, за Польщі, у випадках пожежі били на сполох церковними дзвонами, а тепер чулися лише крики, стогін, тріск дерева та гавкіт псів. Туман закривав від світу цю трагедію так, що на протилежному боці села люди дізналися про все лише після обіду.
Хтозна як би розвинулись події за іншої погоди. Адже всім відомо, що з давніх-давен людину завжди тягнуло до вогню, бо в ньому була якась незрозуміла таємнича сила, ворожа при пожежах і розумна при горінні в домашній печі. Знаючи силу вогню, люди накидалися на нього, топтали, кидали на нього всіляке ганчірИИя, лили воду.
Хтось голосно зойкнув, коли дах і стеля стодоли повалилися вниз. В повітря здійнялась чорна густа хмара диму, а полумИИя зникло зовсім. Всюди відчувався прогірклий запах диму. Він повідганяв людей від купи пожарища, в котрій нічого не можна було розрізнити. Одні поспішали з відрами, інші розгублено розводили порожніми руками. Дехто мовчки стояв. Чувся плач. Ніхто й не думав гасити пожежу, та й гасити було вже нічого.
Москалі з автоматами на грудях пішли геть.
- Щоб перша куля вас не минула! - хтось побажав їм услід. Якесь злорадне почуття закралось їм в душі.
Через деякий час згарище зовсім затухло. Тільки десь-не-десь виділявся цівкою дим з крокв, що не встигли згоріти повністю. По ньому ходив Михайло Пелехів, переступаючи через колоди, що ще місцями диміли і щось розгортав чоботом, а з очей падали сльози і тонули в попелі. Люди, що прибігли сюди, намагались чимось допомогти або хоча б виказати своє співчуття.
- Тут згоріло троє хлопців з лісу, - піднявши голову, сказав він.
- А чим вони москалям звинили? - запитав хтось.
- А Михайло за що постраждав? В чому його вина?
- Він винуватий перед москалями, як Христос перед жидами, - хтось мудро зауважив.
Звістка про смерть Петра Любенка і його спільників швидко облетіла село. Вона гнітюче подіяла на Кардашів, ніби сповістила про смерть близької і рідної людини. Це і не дивно, адже він переховувався в них більше року. Вони до нього звикли і останнім часом, коли він змінив свою криївку, вони ще довго по ночах вичікували, коли він прийде?
Ранком другого дня, коли вже не було туману і видавалася погожа днина, Іван, підштовхуваний цікавістю, прийшов подивитись на залишок згарища. Хати тут настільки близько розташовані одна коло одної, що всіх дивувало, як це вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Небезпека для інших будинків минула, напевно, завдяки густому туману, по згарищах ходили з металевими штирями декілька хлопів, що відшукували останки загиблих. Ґазда спаленої стодоли розповідав, які збитки це принесло його маєтку. В стодолі згоріла заново виготовлена клуня для зберігання зерна та борошна, столярний верстат та деякий реманент. Старий сусід скрутив цигарку, послинив її язиком і зло сказав:
- Це зробили москалі кляті! Їм відповідати за все!
Повертаючись додому, Іван роздумував над тим, що сталось. «Потрібно все робити, аби допомогти знищити це комуністичне кубло», - давав він собі клятву. А осінній вітерець все стелив і стелив по землі пожовкле листя.
Ще будучи в Німеччині, Христина з Іваном вирішили справити, по приїзді додому, своє весілля. Хоча б якусь невеличку забаву за галицьким звичаєм. Це нічого, що заднім числом. У них причина поважна. Люди їх зрозуміють. Вони вже вибрали день - 28 жовтня. Та оскільки ні обстановка, ні конюшецькі злидні не дозволяли зробити це в Конюшках, вирішили справити весілля у молодої в Новосілках. За два тижні, що залишилися, потрібно все підготувати, домовитись, щоб Христинина мати спекла весільний коровай та тістечка. З цією метою Іван в неділю подався до Новосілок. Вирішив іти пішки, а це біля пИИятдесяти кілометрів. Вийшов раненько, ледь зійшло сонце. День видався погожим і досить теплим для цієї пори року. Розігрівшись, Іван долав село за селом. Минув Рудки. Далі були Михайловичі, Мокряни, Крукеничі і Баличі. Під вечір, коли череда поверталася з лісу, зайшов з нею в село. Таку дорогу йому доводиться долати не вперше. Від Пскова до Опочки було значно дальше. Люди, що направляли його в дорозі, здивовано стенали плечима. Домовившись про все в Новосілках, Іван наступного дня, пізно ввечері, повернувся додому.
В суботу, в переддень весілля, позичивши у Бурачківських коня, запрягли фіру. Іван запросив двох дружбів з Конюшок Романа Карп1 яка та Ігоря Шимківа і разом з Ганусею виїхали до Новосілок.
За давнім звичаєм брама в молодої була прикрашена синьо-жовтими і червоними стонгами*, а на порозі їх зустрічали з короваєм.
Гостей, яких було небагато, посадили за стіл, нагодували ситним борщем, смаженою гускою з цілою бульбою, компотом з яблук та вишень. Молодих, крім цього, частували принесеним гостями та сусідами і тим, що припасли батьки. Староста Михайло Старицький забавляв їх, як міг і, як щирий українець, все проголошував і проголошував тости за вільну Україну, а потім попросив музикантів тихо зіграти «Ще не вмерла...»
Випивши, гості розбалакалися, почали згадувати минулі роки, впівголоса співали стрілецькі пісні. Заграли троїсті музики. Грали вони якось мляво, що іноді не вИИязалось з весіллям. Як потім вони дізналися, це було перше після війни весілля з музиками. Сусідські жінки казали, що такої гучної забави вони не бачили з часів Польщі.
Коли час наближувався до півночі і декотрі гості почали збиратись додому, раптом собаки зняли страшенний гавкіт. «Прийшли», - прокотилося за столом. Кому не хочеться подивитися на молодих?
- Кого там принесло? - запитали у ґазди.
- То наш участковий з двома військовими.
_________________________
*стонгами ++ стрічками.
Вони неначе не сміли зайти до хати. Та вийшов до них староста і умовив:
- Як це так? Бути на весіллі і не випити за молодих.
Він налив їм по цілому погорцю* горілки.
- За здоровИИя молодих, - буркнув участковий і, перехиливши, вмить випорожнив погорець. За ним випили його супутники.
Побажавши ще раз усього найкращого молодим, вони, як на диво, подалися геть. Хтось з гостей зло кинув їм услід:
- Краще биИИм чорта побачив, ніж цього участкового!
«Видно добре він допік їм», - подумав Іван, стискаючи руку Христини. Це був той час, коли москалі до всього лише придивлялися, все вивчали і не вдавалися ще до активних насильницьких дій. Та це були тільки квіточки.
У неділю вранці, коли забили дзвони на службу Божу, всі вже були готові йти з молодими до шлюбу. Вінчання було призначене на дванадцяту годину дня, зразу ж по закінчені відправи в церкві. Більшість людей, знаючи, що має бути після служби Божої вінчання, залишились коло церкви при її вході. Вони стояли по боках, утворюючи почесну варту. Було повно людей по дорозі. Справа, там де колись стояли пани, а також попаді зі своїми сімИИями, вишикувався церковний хор. В церкві пахло димом від горіння свічок та кадила, а все довкола виблискувало позолотою і точністю ліній. Як завжди у церкві було тихо і в перерві між відправою, коли священик замовкав, було чути навіть потріскування свічок. Після служби Божої її не встигли провітрити і відчувалась духота.
Зліва від Івана стояла Христинина мати Анастасія, а з другого боку від Христини її батько Петро, а поряд з ним Гануся. Батьки Христини були надзвичайно добрими й щирими людьми, і це кинулося зразу у вічі Іванові. «Якби не велика сімИИя, ми могли б спокійно жити у них», - подумав він. Христинина мати, неначе відчуваючи, що Іван згадує їх, підняла на нього очі.
Голосно й жалібно заспівав хор, а в Христини покотилися з очей сльози.
По закінченню служби весільна процесія вийшла з церкви, а за нею потягнувся народ. Староста бігав уздовж неї то взад, то вперед, весь час налаштовуючи стрій, неначе це була не весільна, а військова процесія.
Попереду процесії хлопчик і дівчинка несли образ Матері Божої, а за ними попід руку йшли Іван з Христиною. Процесія поступово перетворилася в гурт людей, що йшов за ними, і, по мірі наближення додому молодої, все танула й танула. Переважали в ній зелено-чорно-червоні хустки дівчат та молодиць.
Іван часто переглядався із Христиною, щось вони розповідали одне одному. І видно було - вони задоволені тим, що їхнє життя поступово обростає цивілізованими рисами. Вони були щасливі.
Коло самої хати молодої, неначе згадавши, що вони причетні до цього дійства, дружби із дружками заспівали весільні пісні.