Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
А тим часом в Конюшках вже було розібрано двадцять стодол і коло десятка стаєн. Щоправда, розбирали будови лише у заможних газдів. У них же й конфісковували на користь створеного колгоспу одну з корів, хто мав двох коней, одного забирали до колгоспу. Ці дії влада підкріплювала міцними словами, щось на зразок: «Ух ты, мразь куркульская!»
Першого дня осені сорок сьомого року, в котрий розпочали забирати до колгоспу худобу, страх знову охопив старого Кардаша. Він часто без потреби, немов привид, зИИявлявся і зникав на подвірИИї. Підходив до хвіртки і споглядав у бік Івана Зауличного, стодолу якого розібрали в селі першою. Чи не йдуть вже до нього? Готувався він до серйозної розмови, перебираючи в голові всілякі варіанти. Як на зло, в цей час загострилася і все частіше давала про себе знати остра хвороба нирок. Їв він тепер зовсім мало. Усе йому не смакувало. І як тут смакуватиме, коли хочуть забрати у нього останнє, його корівчину-годувальницю й коня. Чого доброго хату почнуть ще розбирати. Бо що візьмеш з його приземистої, перекособоченої стодоли? У них на це мізків вистачить. Але якщо тверезо, то й хата у нього не ліпша.
Одного разу він, зайшовши до хати, присів на стільчик, з яким ходили доїти корову, і, обнявши двома руками свою посивілу голову, чи то від болю, чи то з жалю, гірко заплакав.
- Не мордуйся, Дмитре, навряд чи у нас щось забиратимуть, та й розбирати неначе б то нема що. Хіба би москалі зовсім здуріли, - пробувала заспокоїти його стара Кардашиха.
- На все Божа воля, - відповів старий, не підіймаючи голови.
- Випий холодненького молока, може полегшає.
- Ніц не хочу. Мене он уже ноги не носять. Присів, а вони вже й неначе до землі приросли, - сказав старий і витер рукавом своєї куфайчини очі.
Тепер, на старості він подумував вже, що йому не потрібно триматися цього світу бо що він вартий в ньому. Усе його життя ++ одні злидні, і за весь свій вік він навряд чи зміг би відшукати бодай декілька радісних днів. Усе гіркота злиднів затуляла, якими вже переповнена його душа.
- Не було, Катерино, для нас файного життя на цьому світі, та й хтозна, що чекає нас на тамтім.
Він, крекчучи, знявся на ноги і, щоб не впасти, схопився за поручні бамбетля.
Напевно, через хворобу відчував, що недовго лишилося йому на цьому світі дибуляти. І це при тому, що у нього ще всі зуби були на місці. От що робить клята хвороба! Особливо важким був минулий рік. Та який був легким? Весь час неволя. Він захопив ще австро-у горську імперію, на початку віку прослужив два роки в австро-угорському війську, потім прийшли польські пани, які добре дивились аби хто незаробленого шматка не лигнув, а все норовили, щоб хтось на них працював. А недавня німецька навала усім пайку обрізала, бо треба було робити на їхнє військо. Та найважче стало за совітів. Подумати тільки, робити треба за палички на папері! Ось що приніс кований чоботисько москаля. І що то за передове суспільство вони хочуть збудувати, коли у людей забирають останнє. Хто має більше однієї корівчини, у них куркуль - «гнида меньшевисткая»! Вони, починаючи з 1939 року, вже вдруге знайомляться з самим передовим у світі устроєм. Що ж то за доля випала їм? За що Господь привів цього гада на їх землі, котрий не має їх за людей, а за якусь худобу? Як згадав він усе пережите, то, здавалося, серце в грудях завмерло. А зараз найстрашніше творять, бо з хати забирають не тільки зерно, а й останню худобину. Люди перебиваються і дня на день із пісної бульби на квашену капусту. Цілком, як це було перед війною. А щоб ніхто не булькотів, беруть з собою декілька дужих вояків. І де вони їх, паразитів, беруть таких. І Бога не бояться. Ганьблять його останніми словами. Хто ж їм силу дає? Та нарід не здурити, бо він вірить, що скоро минуть такі часи, бо ж істина приходить не від них, як вони твердять, а з неба. Та найбільш прикрим є те, що допомагають їм місцеві холуї, які готові тепер уже за паличку на папері їм дупу лизати! Хліба ще трохи є. Та від нього пахло голодом...
Ненароком старий згадав Михайла. Саме в цей час його забрали до москальського війська, звідки він не повернувся. Знав би хоча де він загинув? А то ні слуху ні духу по сьогоднішній день. Випарувався хлоп, чи що? Бо що то означає «безвісти пропавший?» Забрали, а де його поділи не знають. Ось така армія. Івана він уже не віддасть до їхнього війська.
Витер старий полою чоло і вийшов надвір аби, як годиться, зустріти тих паразитів. А згодом знову повернувся до хати. Та марними виявилися побоювання старого Кардаша. Минали дні, минали його хату. Видно, пожаліли старого чи що? А може, дійсно з його обійстя нема що забирати? Корова одна, конячка теж, а хата і стодола вже, напевно, не підлягають розбору. Чим ближче до у зими, тим рідше згадували в хаті Кардашів про можливість приходу непроханих гостей.
- Вони відчувають, що в цій хаті їм мають що сказати, тому й минають, - підсумував якось старий. – «Я віддав їм, що міг, а тепер вони можуть одержати від мене хіба що дулю»!
Ніхто в хаті йому не заперечив. Всі промовчали. Кожен подумав, щоб було в дійсності, якби прийшли до них за коровою чи конем. Може б він дійсно так поступив. Він мав на це моральне право бо за все це він заплатив разом зі своїм батьком і дідом, що були кріпаками, кровИИю і потом. За все своє життя він нічого ні від кого не одержав, а тут раптом - віддавай корову!
- Заспокойтеся, тату. Вам не можна хвилюватись, бо хвороба тільки цього й чекає. Та й нема за що, - заспокоювала його Христина.
«Дурне дівча... Нема за що?..» - тільки й подумав старий. Раптом з хати до кухні прибіг Дмитрик, що грався з котиком. Він нарочито біг повз діда, щоб він його зачепив і старому нічого не лишилось робити, як міцно схопити його в обійми.
- Пусти, - почав борсатися малий. Дідусь ще міцніше притис до себе улюбленого онука. Він для нього тепер був чи не єдиною розрадою зі своєю дитячою безпосередністю.
- Вилитий батько, - вимовив старий, дивлячись на розчервоніле лице малого. - Як два яблука з однієї гілки.
Тепер щодня Кардашева хата наповнювалася сміхом, а іноді сльозами малого чоловічка. Дмитрик за останні півроку значно підріс, став упевнено триматися на ногах. Хоча ще недавно любив потриматись за мамину або бабину спідницю. Христина, та і зрештою всі в цій хаті, любили його і милувались його дзвінким сміхом. Це найбільше радувало Христину.
Багато часу забрали молитви. Після того, як Дмитрик почав говорити, майже всі по черзі вчили його молитися. Він вже міг хреститися і вивчив «Отче наш». Декілька разів його брали до церкви на Службу Божу. Та до кінця він витримати не міг і Христині не раз приходилося залишати приміщення церкви. Був малий милим для усіх, і кожен, хто заходив до хати, намагався зачепити його. Та найбільше полюбляв він бути з дідусем, і навіть коли дідо з батьком різали січку, він неодмінно був разом з ними у стодолі. Дідусь розповідав йому казочки, всілякі історії і робив це він з присутнім йому гумором. Одного разу, коли вода розлилась по кухні і в хаті зИИявилось повно пару, малий запитав:
- Що так шипиты?
Дідусь пояснив:
- А це вода свариться з вогнем!
Улітку щонеділі, після служби у церкві, вони з дідом любили поблукати по городі. Дідо показував і розказував, що росте на городі, а навесні, коли садили бульбу, малий разом з мамою і з цьоцею Ганусею кидали у борозну бульбу. Любив він спостерігати, як тато з дідом, розтрушуючи гній по городі, говорили:
- Рости смачна бульбо красна...
А скільки було галасу, коли під час купелі малому зайшло мило в очі. Навіть Шимчиха, що брала воду, прибігла на цей крик. Вечорами довго не сиділи, бо економили свічки. Молилися і лягали спати.
Вранці, вже перед шостою, не дивлячись на короткий день, всі, крім малого, були на ногах. Ранковий морозець пощипував за ніс і вуха, а днем ставало тихо і тепло. Десь загуркотіла корба і відро, пущене в криницю. Здається, неначе за графіком, відомим тільки їм, піють сільські півні. У хаті всі зайняті вранішнім сільським туалетом. Ніхто, нічого, ні про що не питає у цей час, а тільки мовчки ходять по хаті, приговорюючи про себе молитву. Кімната дихала теплом. Цегляна грубка була ще гарячою від закладених звечора патиків. Стара Кардашиха поралася коло кухні, зігнувшись під важкими роками, як від важкої торби. Швидше біда її так зігнула. До роботи вона привчена змалку, як і всі Кардаші, бо не любили безтурботного життя.
А де дідо?
За звичкою, ще куняв біля груби, з якої тільки-но зліз. Сон уже не ламав його, але разом з вранішньою темінню гальмував зусилля аби встати і вдягнутись. Пізніше він встане, і в першу чергу піде до стайні аби зиркнути на худобину. Там вже напував і годував корову та коня Іван. А він опісля попитає їх: «Чи ви пили, чи ви їли?», - неначе вони вміли говорити. Йому завжди жаль їх - стоять цілісіньку ж добу привИИязані і терпляче чекають, коли до них прийдуть люди. Потім виходив на подвірИИя, щоб, вдихнувши свіжого повітря, набратися сил на цілий день. Останнім часом він ніби трохи згорбатів і почав кульгати на одну ногу, на якій немов коріння дерев повилазили жиляки. Це від важкої роботи. Іноді вони починали боліти. Тоді він сідав біля грубки і розтирав їх руками поки біль не вщухав, і пошепки сам себе запитував: «Де ж ви мої літа молодії?»
***
Надворі вранішньою прохолодою доносилися запахи пізньої осені і сухого листя, вони відчувалася, як ніжний дотик хатнього тепла. Не чути запаху вивітрених гноярень, дихається в цей час легко, неначе після весняного дощу, Почало розвиднюватися, і зі сходу почав підступати новий день.
На самого Дмитра в селі сталась подія, що надовго захопила все село, від малого до великого. Це було для них уперше і так несподівано, що на початку ніхто нічого не міг витлумачити, що сталося.
День видався погожим. Було досить тепло для цієї пори. Сонце здіймалось з-за Комарна. Було воно велике і червоне. Прокидалось безшумно, як і конюшецькі люди. Пізньої осені воно завжди здіймалося з того керунку, бо мало на цей час тут постійний схов.
Його промені настирливо проривалися через крони спорожнілих дубів, буків, грабів, що росли напроти. Мали вони якусь чудодійну силу, бо сприяли хорошому настроєву люди неначе перероджувалися, ставали добрішими.
Хоча не було великих морозів і ні разу ще не випадав сніг, час ішов до зими, виголилися ліси, скинувши зелену крону. Пронизливий вітер несамовито гнав хмари переважно на схід. А може, у Сибір? Там давно вже лютують морози. Лякаючи один одного, люди розповідали, що там часто сніг укриває хати. Так що іноді сіл не видно. І люди живуть, як оті жуки у коровИИячому лайні, пробиваючи собі ходи один до одного. Доки ще не випав сніг, «месники» зменшуючи інтенсивність бойових дій, бралися за оздоблення своїх криївок до свята. Сусолівський ліс був для них, як вони казали, «рідним батьком». Дехто з них тут проводив усю зиму. Криївка була зроблена зі смаком, між величезних сосен і завжди була наповнена їх запахами. Посеред криївки, що мала розмір порядної хати, стояла піч. Вона повністю забезпечувала їх теплом. Розповідали, що під час лютих зимових морозів, хлопці ходили в цьому підземному схроні в сорочках. Зверху він мав невисоке підвищення - «дах», закладений лісовим дерном. Влітку, коли він проростав травою, криївку годі було знайти. Підлога була застелена товстим шаром сухого листя так, що можна було ходити босоніж. Під час оскаженілих походів москалів по сусідніх селах «месники» перебували тут. В такі часи більше діставалося селянам, та «месники», як могли, мстили непрошеній орді, нарощуючи часом інтенсивність бойових дій.
Непомітно збігали осінні дні. І ось настав день конюшецького свята. Була субота - другий день свят, що припадав на неділю. Усім «месникам» хотілось побувати вдома.
Того вечора Андрій ХімИИяк ще з трьома хлопцями з Конюшок вирішили відвідати своїх. Одержавши дозвіл «Байди», подалися кривулястим шляхом вбік Конюшок, минаючи все, що могло бути пристанищем людини. Шлях хвилями ховався у долини, а потім таким же чином зИИявлявся, виводячи їх з сірої темені. Перед ними виринали то сірі стіни залишеної край села хати, то старі граби обабіч дороги, що йшла трохи далі. Усю дорогу кожного з них мучила думка, коли ж нарешті вони будуть вдома. Сердилися, що йдучи до людей, їм потрібно уникати їх.
Перед хатою Андрій вже біг наосліп, добре знаючи на родинному подвірИИї кожен клаптик землі. Тепер кожен його крок був бажаним удвічі. Підійшовши до вікна, він прислухався. Було тихо. Не було чути ні порипування старого дуба, що ріс на подвірИИї, ні голосу собак, тільки з хати через шибки ледь доносилися голос матері і батька. За столом крім них сиділи молодші сестри, Катерина та Марійка, а також сусідка, баба Марфа, яку він насилу впізнав через спітнілі шибки. «0, Боже, дорогенька бабцю, навіщо ти мене так лякаєш?» - подумав спересердя Андрій. До хати в її присутності заходити не наважився. Цілу годину він чекав за рогом хати, поки вона піде додому, бИИючись зі злості чолом в стіну.
Згодом постукав у двері.
- Хто там? - запитала мати, що йшла відкривати.
Андрій не відзивався аби хтось з сусідів не почув, таким був закон конспірації.
Відкрилися двері і він швидко, ступивши через поріг, опинився у теплих і ніжних обіймах матері. Вона найбільше переживала за нього і вже декілька тижнів виглядала його. На плач матері прибігли сестри та батько. Вони почали розпитувати Андрія, чому він так довго не давав про себе знати, а мати вже обливалась слізьми і, здавалось, от-от захлинеться від них. Дуже шкода стало Андрію матері. «Ну чому такою довгою зробилась ця дорога до рідної хати? Хто винен у цьому?» Ще малим Андрій виділявся серед своїх однокласників своєю кмітливістю і наполегливістю у всьому. Та злиденне життя й обставини не дозволили їм розвинутися. Перед самою війною він успішно закінчив українську школу в Конюшках і вже з 1943 року вступив до Української Повстанської Армії. Помагав добивати німецьких окупантів, а ось тепер від інших взялися звільнити свою землю. Коли ще вступав до Повстанської Армії, мати благала, щоб не ставив на ризик своє життя. Та для нього вибору не було.
- Мало не через день влаштовують москалі облави в селі. Неодноразово й нас питали, де ваш Андрій дівся? Я стенав плечима, а мати щоразу в сльози, - повідомив батько.
Андрій деякий час сидів за столом бездіяльно. Щось розтривожилося його серденько, і нічого не лізло в горло. А мати, витираючи сльози фартухом, все припрошувала:
- Скуштуй, сину, трохи домашнього. Скуштуй...
Усе, що відбувалося у селі, навіювало на неї неабияку тривогу, а може, щось материнське серце відчувало, бо якось раптово і неочікувано вона попросила сина:
- Здайся властям, Андрію. Вони тебе простять...
На що він не менш несподівано для неї запитав:
- Як ти думаєш, мамо, я для того пішов в «месники», щоб ось тепер йти здаватися москалям? Може, ти ще порадиш мені руки їм поцілувати? Як я виглядатиму перед людьми? Ви про це подумали? Скоріше вони мене побачать з простріленою головою аніж з поклонами! - і він поправив кобуру, що висіла на поясі.
Знаючи норовистий характер Андрія, ніхто більше за столом й мови про це не вів. Від цих слів вони спочатку неначе оторопіли бо деякий час не могли й рота відкрити. Мати вже зі злості почала дивитися на нього з-під лобаті тільки батько був задоволений сином бо бачив у ньому себе. Він хотів уже було щось сказати йому, та мамині сльози, видно, зупинили його і він, встаючи з-за столу, поплескав його по плечу.
Андрій вдивлявся в мамине заплакане лице і все запитував себе: «Невже вона хотіла, щоб я зрадив хлопцям?» Він часто поглядав на годинник, що цокав на стіні. Години все тікали, а йому треба ще зайти до Івана Ріжчиного і передати записку від його племінника, а на першу домовилися із хлопцями зустрітися на краю села, коло дороги, що веде до Сусолова. Та як це тепер йому зробити аби не додати болю матері. Час підпирав і він, перехрестившись тричі, встав з-за столу. Він мусив так чинити, бо не міг підводити людей. Та й дисципліну порушувати не хотів.
Обнявши найдорожчих йому -людей, він пообіцяв, що буде тепер приходити частіше і вигулькнув, неначе злодій, з хати. Йому потрібно було ховатися від людського ока, бо хтозна-хто в цій темені перед ним. Та випаруватись він не міг. «От стати б птахом в ці хвилини і змішатися з темінню ночі. Це інша справа», ++ подумав Андрій, коли виходив на обИИїзну дорогу. Йому стало якось моторошно бо був він один, а з усіх боків його обступала прірва темної ночі. «Було б краще, щоб був сніг», - подумав він. В такий час іноді хуртовинить, а тепер тепло і тихо неначе у вересні. Село не звертало на нього уваги. Більшість людей уже спало, відсвяткувавши. Андрій прислухався до нічних звуків, що долинали з другого боку села, де стояв військовий гарнізон. Звуків машин не чулося. Тільки час від часу декілька голосів виводили: «Ех, яблучко»... «Видно, розжилися москалі на самогон?» - подумав Андрій, наблизившись до Ріжчиного городу. Він ішов униз, де коло самого пасовиська внизу стояла їх хата. Раптом унизу загавкали пси. «Чого б це?» - запитав себе Андрій. Він присів в придорожній фосі і вирішив перечекати. А чекати довелося довго, бо почулися внизу вже й голоси. Скоцюрубленому йому було все важче і він присів на березі. Голоси не змовкали, а з ними й гавкіт собак. Час швидко минав. «А може, на середині міста, не чекати, а сміливо йти. По-перше, хтозна-що то за люди говорять, та що я кому зробив, перед Богом і людьми я чистий. Про це кожен у селі знає. А якщо затримають, то нехай доведуть... Хто бачив? Хто чув?.. Я сміливо можу йти, а там у любому випадку відбрешусь...» Ця думка була чи не рятівна, але раптом голоси зникли. Замовкли пси, і Андрій легко пішов по борозні вниз. Наближаючись до хати, його рука все більше стискала кобуру пістолета.
Тихо обійшовши хату Ріжчиних, він підійшов до вікна, що виходило у двір. В хаті було темно. За загатою його зовсім не було видно. Андрій постукав у шибку.
- Хто там? - швидко озвався чоловічий голос. Видно тут недавно полягали спати.
- Свої, - озвався Андрій.
Коли Іван Ріжчин підійшов зі свічкою до вікна, Андрій випростався і став перед вікном аби якомога швидше його впізнали, аби без зайвого шуму.
Гримнули двері. З хати в обличчя Андрієві війнуло хатнє тепло.
- Це ти, Андрію? - спитав, приглядаючись, Іван Ріжчин.
- Я-я... Хіба не пізнаєте? - запитав Андрій.
Вони посідали в кухні аби не будити дітей і жінки. Крім того світла свічки не видно звідси надвір.
Прочитавши записку, принесену Андрієм, Іван заходився розпитувати про все на світі, захопився й Андрій. Він зовсім забув про час, а коли нагадав собі про нього, було вже по першій. Розуміючи, що він уже не встигне до хлопців на кінець села, Андрій вирішив тут заночувати. На прохання Івана положитися на бамбетлі, що стояв поряд, Андрій, поміркувавши, сказав:
- Ні, чоловіче, ти маєш дрібні діти, тому давай не будемо ризикувати, на всяк випадок. До того ж я знаю, що у вас є тепла, наповнена сіном стодола.
- Я не заперечую, твоя воля. От тільки, щоб холодно тобі там не було. Візьмеш мій плащ і коц. А перед тим сідай за стіл, пригощу тебе. Свято все ж таки.
- Ні, ні, Іване. Я тільки-но з дому, та й час уже не той...
Іван був старший за Андрія на чотири роки та зналися вони добре, бо ходили до однієї школи, разом пасли худобу. А жінку мав Іван вередливу. Коли він сказав їй, що йде в «месники», зняла крик на все село: «Не пущу! Не пущу! На кого залишаєш своїх діточок?» Побачивши заплакане й змордоване від крику лице жінки, зрозумів, що вона його не відпустить, та й як залишити на неї все. Але хлопцям тепер допомагав чим міг.
Вони тихенько вийшли з хати і зайшли до стодоли. Засвітивши сірника, Іван показав Андрієві місце де він має лягати.
- Дякую, Іване, іди відпочивай. Година вже пізня.
- Як буде холодно, постукаєш у вікно. На добраніч.
- На добраніч.
Андрій довго не міг заснути, часто повертаючись з боку на бік, аби вибрати найзручніше положення. Відомо, на новому місці завжди погано спиться, а тим більше ось тут. Довкола стояв пахучий запах літнього сіна та отави. Думки снували одна за одною. Здавалось, він геть усе перебрав в голові, і йому вже почала надокучати ця стодола. Він ганьбив себе, що підвів хлопців, і ось тепер мусить тут відлежати до ранку. Подумки він був там у лісі, поруч зі своїми хлопцями. Він накрився з головою Івановим плащем і коцом. Інтенсивно дихаючи, швидко нахукав собі тепла. Та скільки йому того тепла треба? Він уже звик до прохолодного повітря лісу. Згодом йому стало вже гаряче, і він відкрив обличчя. Здійнявся легкий вітерець. Він повернув відірвану в стіні дошку, яка весь час порипувала. Це дратувало Андрія і заважало думати. Йому хотілося привИИязати її. Сон неначе блудив весь час, минаючи його. Під супроводом ритмічного рипання нові думки почали знову воскресати в його голові. Він думав про хлопців. Що вони зараз поробляють? Згадав другий день перебування в «месниках», коли їх знайомили з дисциплінарним статутом. Опісля всі розписалися під ним. Він запамИИятав, що за порушення режиму давали три шомполи по задниці, за першу пиятику - пИИять шомполів, а при повторній пиятиці давали розстріл! Така ж сувора кара чекала кожного за мародерство, гвалтівництво. Цей статут підписав сам командуючий УПА Тарас Чупринка.
«Значить, я вже заробив три шомполи», - подумав Андрій, обертаючись на другий бік. На цьому й заснув.
Ранком розбудив його несамовитий гавкіт псів, здавалось, чи не усього села. Він, неначе морська хвиля, прокочувався селом. Андрій, прокинувшись, став прислухатись до незрозумілих викриків і розмови людей. «Таке враження, неначе посеред базару знаходжуся. От тільки звуки довкола не базарні», - подумав він. Та ось почулися викрики:
- Виходи! Здавайся, бандера!