Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Пошли, - звернувся до Івана Черних. - Расстреляем тебя на погосте, как скотину, и закапывать не надо будет!
Цвинтар був близько, в двохстах метрах.
Вони вийшли надвір. Спереду йшов Іван, а ззаду Черних з солдатом, що тримав автомат напоготові.
Дорога йшла догори, потім повертала вліво повз людські городи, опісля розгалужувалась. Одна її вітка повертала направо до цвинтаря. Підганяючи Івана, солдат підштовхував його прикладом. «Краще б у ліс до хлопців подався, ніж дозволяти москалям над собою глумитися» - подумав Іван.
З правого боку дороги були городи, обрамлені зеленою грабиною, а зліва зеленіло густе жито. «Було б воно високим, кинувся б навтьоки», - розмірковував Іван. - Та чи втечу? Ні, не вирватися з ворожих пазурів.» Тим більше, що тепер він не мав права думати лише про себе. У нього ж є син, дружина, батьки. Треба думати й про них. Втече, тоді москалі замордують вдома усіх.
Чим ближче було до цвинтаря, тим лячніше ставало Іванові.
Що ж то з ним буде?
За метрів пИИятдесят до цвинтаря Черних, зупинивши Івана, сердито запитав:
- Так, что будем делать? Последний раз спрашиваю. Если хочешь жить - подписывай заявление!
Таке дивне запитання після ультиматуму. Було видно, що єдиним порятунком у цьому є підпис заяви. Та як він може це зробити без дозволу батька. Він же з дому вижене його. Іван моторошно перебирав в памИИяті всі можливі варіанти.
Попереду нього стояв високий худорлявий з озвірілим обличчям Черних.
- Ну! - погрозлива крикнув офіцер. - Почему молчишь?
- Треба подумати, - відповів Іван.
- О, это уже кое-что... - зрадів Черних.
Довкола, як назло, жодної людини. Може, це дало б більше часу на роздуми. Іван продовжував перебирати варіанти. Навколо було тихо й сумно. Лише з-за грабини було чути дитячі голоси:
- Ведуть, ведуть!
Ніхто з дітей не насмілився виходити на дорогу, як це було за німців, бо ворог був не той. Вони лише розсували грабину і слідкували за тим, що відбувається на дорозі, чим вгамовували свою цікавість.
«Ні, втікати я на маю права. Може, вони на це розраховують, щоб при спробі втекти застрелити мене. А кому від цього легше буде? - запитував себе Іван.
- Почему молчишь!? - закричав ще голосніше Черних.
Іван мовчки обвів поглядом своїх конвоїрів і чи не через силу вимовив:
- Я підпишу заяву, якщо батько дасть на це згоду.
- Так ми же были у вас, и батя дал согласие, чтобы ты подписал заявление.
- Я цього не чув...
- Разварачивайся! - скомандував офіцер і зло штовхнув Івана в плече. - Пойдем к бате.
«Що ж то буде далі?» - роздумував Іван. Своєї вини ні в чому він не бачив, бо батька не підвів. Це його заспокоїло. Вони поверталися дорогою через село. Перетнули пасовисько.
Думки Івана в цей час чомусь полинули до Німеччини. Він згадав, як бауер, привізши його до себе, перш за все запитав: «Яку роботу він хотів би виконувати на фермі?», а тут ось вдома тебе ніхто не питає: «Чому ти не хочеш підписувати заяву до колгоспу? Чому так лякаєтесь колгоспу?.. Які ці москалі дурні. Адже ж, поставивши ці запитання, їм легше було організувати справу», - розмірковував Іван. Тепер він навіть не міг уявити собі своє майбуття.
Перейшли кладку через потічок і ступили на стежку, що вела просто до їхньої хати. На всьому шляху їм ніхто не зустрічався. Село неначе вимерло. Це найбільше дивувало.
Батько неначе вже очікував їх, бо тільки-но вони підійшли до воріт, як він заявився на ґанку. Він побачив їх ще на пасовиську, та розпізнав усіх, лише коли завели Івана на подвірИИя. З боків два москалі, мов якогось арештанта привели.
- Долго, дед, вы будете дурачками прикидываться, не таких шустряков шелковыми делали!.. - звернувся Черних до батька. - Если дальше будете тянуть, я сдам вас Кочуеву. Он вам быстренько язык развяжет!..
Ні батько, ні Іван не знали цього Кочуєва. Та здогадки роїлися в голові. Іван стояв, низько похиливши голову, в якийсь момент батькові здалося, що він плаче. Його плечі легко тремтіли. Напевно, зі злості. Бо за що його зі всієї сили дюгали прикладом в поперек, а цей офіцер щосили потягнув долонею попід око. Коли Іван підвів голову, батько побачив під оком синець. Від побаченого мало не зойкнув. Черних, схиливши голову, зиркнув на Іванове лице і процідив зі злості:
- Ничево, заживет, как на собаке, а через день - другой пойдеш в поле на работу!
Жаль, дуже жаль було дивитись на Івана. Батько відчув себе винним у всьому, що сталося. Його неначе запекло всередині і попід око, під яким а Івана зробився синець. Його очі з жалем впиралися в Івана, що стояв навпроти. «Господи, за що ж ви його побили? Невже він подібний на якусь контру? Це він за мене старого дурня страждає», - розмірковував батько. Лише тепер він помітив, що шмаття Іванове було порване попід пахи, а довга білява чуприна злиплася.
«Видно, гади били довго аби підписав їхню заяву», - подумав старий. Стало тихо-тихо. Лише Іван час від часу шморгав носом. Коли мовчання, здавалось, затягнулося, його раптово обірвав батько.
- Підпиши, Івасю, їхню бомагу!
- Нужен, батя, стол, - мИИяко запропонував Черних. Вони зайшли в хату. Тільки солдат з автоматом залишився стояти ніби на посту. Поставивши папір на стіл, Черних, тицьнувши довгим пальцем, сказав:
- Вот здесь ставь свою подпись и котитесь пока ребра целы!
Іван взяв у нього ручку і вивів ніби на уроці каліграфії: «Кардаш» в тому місці, де ще недавно тримав свого пальця військовий. Черних хутенько забрав той папір і з радощів як сипоне:
- Теперь мы вас, голубчики, чуть - что сразу к стенке поставим, аж перья полетят!
Папір він поставив в свою сумку і направився до вихідних дверей, кинувши недбало на прощання:
- Пока?
Двері гримнули і зачинилися. Непрохані гості залишили подвірИИя. Навіть пес не загавкав, на диво. Теж боявся.
В хаті на деякий час запанував страх. Помалу до всіх доходило, що зробили тільки-но.
- Ви хоча б почитали, під чим розписувались, - повчально сказала мати.
Ні батько, ні Іван не відповіли. Їм було важко.
- На все воля Бога. Може, все владнається, - заспокоювала Христина.
- Ми поставили під удар Івана, - озвався старий. - Залишилося чекати, поки його закатруплять або повезуть нас усіх до Сибіру. Так як зробили із Грабовецькими.
- От порівняв старий телепень, - зло озвалась Кардашиха. - Вони ж бо мали три корови, двоє поросят, пів морга поля, а ти що маєш?
- Пісненько, дуже пісненько ми жили, най Господь милує, - озвався старий. - На пісненькій бульбі та ріденькій стиранці перебивалися. Хліб тільки раз на тиждень, а мИИясо лише на великі свята, і тепер якось перебИИємося... Будемо сподіватися, що Бог нас не скарає.
На декілька днів поселився в Кардашевій хаті неспокій. Помалу обробляли свій город, а на колгоспний лан ніхто їх ще не кликав. Та чекати довелося недовго.
На третій день вранці зупинився біля їх хвіртки Іван Горобець на коні. Куди кульгавого візьмеш до роботи? От він і зголосився, обИИїжджаючи село, загадувати на роботу. Був клятим стрибком.
- Дядько Дмитре! - заволав він біля хати.
- Що сталося? - запитав з порога старий. - Чого репетуєш?
- Один з вашої хати повинен сьогодні піти на лан пересівати жито, а другий-садити бульбу.
Стьобнувши коня пліткою, він подався далі по дорозі.
- Почалося! - важко вимовив старий, зайшовши в хату.
Першого дня вирішили не йти на колгоспний лан.
- У нас на городі до біса роботи, - підсумував старий Кардаш. Того дня закінчили садити бульбу на своєму городі. Посадили огірки й буряк. Уже наступного дня кульгавий Іван кричав щосили:
- Чому ніхто не вийшов в поле вчора? Бог все бачить. Ось не витримаєте іспитаніє й Сибіру вам не минути!
Нічого більше не кажучи, він зник поміж хатами.
Того дня вирішили Кардаші йти на колгоспний лан. Іван на пересів жита, а Гануся на бульбу.
- Ось так жили собі, надіялись на щось і тут на тобі... Іди працюй за цапову душу. Най Бог милує цей немилосердний час... - бубнів старий Кардаш.
Він неначе злякався своїх слів і вийшов на подвірИИя. Стара із Христиною поралися на кухні, а малий Дмитрик вовтузився на підлозі. Надворі було тихо-тихо. Травневе сонце все вище здіймалося в небо і, здавалось, пронизувало все. На заході зИИявилися перші хмари, підзолочені сонячними променями.
Поле, здавалось, пахло чи то кукурудзянкою, чи то житнім зерном, від чого в роті ставало неначе солодко. Недалеко в невеликому яру, що розділяв поле навпіл, росло всіляке раннє весняне зілля. Запах, що доносився вітром, пИИянив Івана, він любив землю, як свій клаптик біля хати.
Торба з мішковини, наповнена житом, що висіла на шиї, тягнула додолу, від чого Іван відчував все більшу втому в тілі. Рука все швидше опускалася в торбину за жменею зерна, щоб скоріше розсіяти по полю, а потім піти до воза за новою порцією. Ось тоді й трохи можна відпочити.
Коло воза, як завжди, Дмитро Шпак, що був за бригадира рільничої бригади, повчав:
- Кидайте зерно рівномірно. Не припускайтесь порожніх плям. Ось зійде пашня і все висвітиться, як на рентгені.
«Ох, який цей бригадир дурний! Хто ж то буде старатися на чужому полі, та й ще задурно гарно робити? Хоча й обіцяли плату за кожен день, відроблений в колгоспі», - роздумував Іван, повертаючись на свою ділянку. Коли сонце почало заходити, рушили додому.
Коні тягнули фіру краєм дороги, що йшла збоку села. За кіньми на дорозі залишилися безформні ямки від копит у висушеній за день землі. Фіра була добре змащена коломаззю і тихо котилася. Іван ще з чотирма хлопами примостився на соломі, що була настелена фірманом. Поки доїхали додому, сонце сховалось за пагорб, за яким розташувались Острови. З настанням сутінків усе живе неначе принишкло і коні, здавалося, часом збільшували крок.
День у день відробив півтравня Іван у колгоспі. «Скільки ж я заробив за цей час? Ця думка була настирною і не давала йому спокою доти, поки він одного дня не попросив бригадира повідати йому про це. Здивований бригадир розкрив зошита в клітинку і тицьнув пальцем в Іванове прізвище. Проти нього Іван побачив рядочок вертикальних паличок, що нагадували стрій солдат.
- Маєш, Іване, тринадцять трудоднів, - повідомив бригадир,
- Це оці палички? - перепитав Іван і показав в зошит.
- Так. На них в кінці року будуть чимось платити. Може зерном, може грішми. Це ще не вирішено, - пояснив бригадир.
Вдома Іван розповів, що заробив у колгоспі тринадцять паличок за травень.
- То виходить, Івасю, що ти за тоті палички на папері робиш? - перепитав його батько. ++ Ох, трудодні – дармодні!..
- Так, виходить. А ввечері ще й на свій город треба йти або поратись коло худоби. Горба, напевно, зароблю, - зло відповів Іван. - Ще й погрожують, коли не вийдеш на роботу. Господи, де ж та справедливість? Та й чи є вона на цьому світі?
Гіркі слова рвалися з горла, а Іван, зціпивши зуби, мовчав. «Тепер треба, щоб цієї помилки не припустилися ті, що ще не підписали заяви до колгоспу. Про це весь час наголошують «месники», - розмірковував Іван. Займатися цією справою не мав часу, і вони підключили до цього пацанів, що пасли худобу. Вигнавши худобу в поле, деякі з них залишалися її пильнувати, а інші розносили листівки з вимогами месників не вступати до колгоспу в Конюшках і сусідніх селах.
Через малих це робити було безпечно. В листівках йшлося також проти вступу до москальського війська. Хлопів, яких забирали, декілька місяців вчили, а потім видавали зброю і направляли проти бандерівських загонів. Тих, хто ухилився від армійської служби, арештовували і відправляли на шахти Воркуш або в Сибір. Так були заарештовані на десять років і відіслані до Воркути Михайло Репетило, Василь Сенів, Іван Пелехів, Роман Дідик. Декого з таких людей вдавалося заманювати на свій бік, і вони ставали стрибками. На літо 1947 року їх в селі налічувалося вже двадцять чоловік. Керував стрибками вже не голова, а присланий з Чайкович тамтешній участковий Котелько. Поговорювали в Конюшках, що він ніби не справлявся зі своїми обовИИязками й через це його перекинули на цю роботу. Інші стверджували протилежне, Проявити себе на цьому важливому обИИєкті йому не давали голова колгоспу та сільради, що вимагали виконувати тільки їх вимоги, а збоку району керував цією роботою уповноважений Кононихін. Та вражаючих успіхів у цій борні не мали. На селян, як і раніше, більший вплив мали хлопці з лісу. Їх в селі підтримувала більшість сільської інтелігенції і селян. Супротив наступові більшовизму у селі очолив вчитель місцевої школи Михайло Бусько. Під його керівництвом в центрі села біля читальні на роковини утворення ЗУНР був вивішений синьо-жовтий прапор. Місцем для вивішення вибрали величезного, старого бука, що тільки-но скинув своє листя. Страшенний переполох зчинився другого дня. По сільській дорозі почали снувати взад - вперед машини з військовими. Приїхало високе начальство з Рудок. Прапор довший час висів, бо ніхто не зміг до нього дібратися, а пізніше начальство дало команду спиляти дерево. Те ж дійство повторювалося відтоді щороку першого листопада і на день злуки ++ двадцять другого січня. ОбИИєктами для закріплення прапору вибиралися вже не дерева, а читальня, сільрада, приміщення школи, аби не позбути село дерев.
Завжди після цього село вирувало декілька тижнів. Починався новий виток облав. Проводили їх енкаведисти з району, а допомагали їм у цьому місцевий гарнізон, стрибки та сільські холуї, що працювали на москалів. Допити щодня. Що? Де? Коли? Де був? Що робив? Що чув чи бачив?.. Приходячи до чиєїсь хати, вони, бувало, перекидали все на світі. Шукали самогон.
Анекдотично виглядав випадок, який стався у Богдана Федоришина. Знаючи, що йде облава, ґазда вирішив дуже просто справу із самогоном. Він наповнив ним відро для пиття води, що стояло за дверима. Коли непрошені гості вже мали забиратися з хати геть, один з них раптом попросив води. Тремтячими руками розгублений господар подав йому горнятко. Спорожнивши горнятко, москаль повитирав вуста і, подякувавши господарям, вибіг за своїми надвір! Казали, що сон у Богдана Федоришина пропав на декілька днів, а щоб не повернули до нього знову попити «води», він закопав бідон з самогоном у своєму саду.
Тієї осені на дорогах можна було часто побачити людей, що снували від села до села, вимінюючи одяг та інші речі на харчі. Це були люди зі Східної України, де вже пожинали перші плоди колективізації та неврожайного 1947 року. Дехто з людей лякали один одного, мовляв, це агенти енкаведе і радили не показувати на двір носа бо вони не тільки вимінюють у людей харчі, але й грабують і все крадуть, а їхній шлях уже всіяний кістками вбитих. Це було, звичайно, перебільшенням. В цьому переконались Кардаші, коли одного листопадового дня до них на нічліг попросився хлоп з підлітком. Був він родом з-під Києва. Чого він тільки не розповідав про події на великій Україні.
- Бачив я на своєму віку ще страшніші часи 1933 року, коли ми у своєму селі всіх собак і котів позИИїдали, - розповідав після вечері східняк. - А цього року клята засуха знову нагадала ті часи. Та тепер трохи легше, бо маємо можливість податись на південь та на захід. У нас на станції Фастів щодня загружають у вагони до двадцяти підвод і відправляють по світу. Тоді в тридцять третьому зовсім нічого було міняти, а ось тепер хоч трохи одягу маємо.
- А в Сибір у вас не висилають? - поцікавився старий Кардаш.
- Висилають, чому ж ні, але більше тих, хто не виконує плану, виключають з колгоспу і дають їх двори під ліквідацію. Бігають по селу і викрикають: «Не допустимо куркульства! Ви повинні думати тільки про государство!» Ось такої. Влада за нас не думає, а ми повинні всіляко дбати про неї.
- А що ж люди? - поцікавився Кардаш.
- А люди наші такі, що не падають духом. Ось тільки у Фастові погрузились у вагони, як тут же заспівали:
Нема хліба, нема сала,
Усе совєтська влада взяла...
Добре що охорони не було, а то б пришили контрреволюцію, як це робилося у тридцять третьому.
- У нас було сутужно в сорок другому, - розповів Кардаш. - Ходили на базар до Комарна вимінювати харчі, а як припорошило снігом, ходили по полю і випорпували гнилу бульбу, змішуючи її з буряком, пекли на кухні пляцки, а до котів у нас не дійшло. Навесні, коли все навкруги зазеленіло, стало легше, бо до варива додавали квасок, кропиву...
На деякий час розмова затихла. Було чути, як вітер, що ставав все сильнішим, відчиняв хвіртку і вона час від часу порипувала. Усі в хаті продовжували оглядати пришельців. Хлопчина років шістнадцяти виглядав так, як звично, виглядають в цьому віці всі підлітки. І лише худе, посиніле лице все видавало. У його батька худе лице було жовтуватого кольору і здалека здавалась, що йому, немов артисту, накладено маску. Сидів він нерухомо, а великі чорні брови майже закривали очі. Коли перестав говорити то здавалося, що він заснув. А коли стара Кардашиха запитала, хто залишився у нього вдома, він, очунявши, гарячково почав розповідати:
- Троє дітей у мене. Старша дочка з молодшим сином залишилась коло хворої жінки. Нирки у неї хворі. Я якось уповноваженому відрубав, говорю: «Що ж ви, гади, робите? Хочете нас з цього світа зжити?» - а він все своє: «Налог все одно мусите здати. Ми його до зернини у вас вибИИємо, чого б це нам не коштувало!»
- Я бачу, у нас схожа ситуація. Різниця у тому, що ми лише розпочинаємо з тими колгоспами, пекИИїм...
Деякий час вони ще говорили, та година в цей передзимовий час, неначе заячий хвіст, як любив повторювати старий Кардаш, блим і нема. Було вже коло опівночі, коли полягали спати.
Вранці, побачивши два метри житньої муки, що стояли у двох міхах, східняк мало не вигукнув:
- О, так ви ж непогано живете!
- Що бог вродив, тим і багаті, - відповів йому на те старий Кардаш. - Хай і тобі, чоловіче, родить.
Він погодився обміняти офіцерську шинель, бо не мав крім куфайчини нічого, на два пуди цієї муки. Обидві сторони залишились задоволеними, хоча стара Кардашиха трохи буркотіла невдоволена обміном.
Із шинеллю старий мав трохи клопоту. Хлопці з лісу, побачивши її на старому, почали умовляти його подарувати її їм. Таким чином вони хотіли зробити святочний презент своєму командиру «Байді», який давно мріяв про таку річ. Та старий був невблаганним.
- Я сам, хлопці, не маю в що вдягнутися, - говорив щоразу він.
Так повторювалося декілька разів, аж поки не дістали шинель для «Байди» десь в іншому місці.
А час не стояв на місці. Нова влада все сміливіше запроваджувала у селі нові порядки. Жити ставало все сутужніше. На зароблені у колгоспі трудодні обіцяли заплатити грішми або зерном. Та все це залишилось обіцянками. Усі зароблені кошти в кінці року оформили, як позику молодій, ще недужій, державі. Через десять років обіцяли повернути борг. Та, як мовиться:
«Обіцяв пан кожуха»... Отак і жили люди, про щось думали, на щось розраховували, а час їх безжалісно карав.
Нічого не одержавши за роботу в колгоспі, вони жалілися владі. На що Кононихін якось відрубав:
- Придет время и с вами разберутся!
Так закінчувався перший рік у конюшецькому колгоспі імені Сталіна. У всіх громадських приміщеннях поначіпали його портретів, підкреслюючи цим, що тут правлять вірні ленінці-сталіністи. Усі вони були на один манірі. Лише в читальні він був трохи інший, на ньому вождь народів тримав у зігнутій на грудях руці люльку, що диміла.
З настанням холодів заходилася влада будувати стайню для худоби, яку, як виявилося, не було де тримати. Виглядало так, ніби ця проблема не існувала раніше. Існувала, але влада чекала розпорядження зверху і дочекалася «білих мух»! Через деякий час виявилось, що матеріалів на будову не вистачає. Ось тоді влада вдалася до звичайнісіньких антилюдських дій. Постановою сільради розбирали до половини ґаздівські стодоли й стайні, а матеріали направляли на колгоспне будівництво! Приходять оце у двір до ґазди і тиць йому «бомагу» з постановою під ніс. Від чого у нього мало очі на чоло не вилазили. Хто вперто чинив опір цьому, звинувачували по статті пИИятдесят восьмій за куркульство і відправляли, як вони казали, «за уральський хребет».
Так було з Гошовським та Козаком. Кудись поділися серед зими їх сімИИї, а замість них залишився лише колючий зимовий вітер. Родина не мала від них ніяких відомостей. Думали, що повмирали десь у сибірській тайзі, бо коли ще їх забирали, то наказували взяти із собою пилку, сокиру, лопату, перину... Лише у 1954 році після смерті Сталіна одержали від них першу звістку, знаходились вони у томських лісах, поблизу річки Кеть. Спочатку товклися декілька місяців у карантинній зоні, а після визначили їм місце поселення в селі з милозвучною, істинно російською, назвою Клюквінка, без права виїзду звідти протягом десяти років. Працювали на лісозаготівельному пункті. Роботи там усі важкі, а ще важчими були умови існування. Жили в деревИИяних бараках, збудованих для робітників. Були там люди з різних куточків «необъятной родины». Всі вони були надзвичайно щиросердечними і поблажливими один до одного, допомагали один одному чим могли, памИИятаючи, що вижити у цьому «аду» можна лише спільно. Під час страшної зими кожен тут, у кого не згасла в душі іскорка тепла, дерся, як міг аби вижити самому і забезпечити життя своїм дітям. А людей, неначе отих лагідних овечок, везли сюди валити ліс, розчищувати просіки і ставити через кожних сто метрів сторожові вишки аби не повтікали! Та хіба втечеш звідти? Адже ж навколо нескінчена тайга. Одні втікали... Та через неділю просилися назад. Так лісоповал ставав для них рідною домівкою.