Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Може вимолотити хліб аби не спалити двори. Таке було у нас в 1928 році, коли грім пальнув в хату Стефана Кушніра, яка згоріла до тла.
Вони сиділи мовчки, очікуючи зливи. Моторошна тиша запанувала, як в хаті так і на дворі. Поля раз за разом освітлювалися спалахами блискавок і червоною загравою, що все наближалася. Пес забрався в буду, кури зайшли до стайні, і декотрі вже були на бантах.
- Недарма мене сьогодні цілий день брала лінька, - озвався батько.
- Якби покропило, було б корисно усім. Ожили б поля й городи, - відповів Іван. - Вгамувала б спрагу земля, та й порохи на дорозі вже не докучали б.
Нічна тінь впала на хату від величезної» хмари. Лише сяйво блискавок освітлювало її і тоді вони могли розгледіти один одного. Іван ще дужче притиснув до себе малого.
Раптом вихром здійняло куряву пилу на дорозі. В повітрі разом з пилом летіли шматки паперу, сухе листя, трава та клаптики сіна, вирвані з копиць. Було видно, як з загомінку простягається сіра пелена дощу. Тепер вже грім і блискавка були одночасними. Поодинокі краплі дощу, принесені вітром, забарабанили у вікно, в стіни, по даху. Після чого з неба раптово полилися потоки води, як з відра.
А через декілька хвилин хмара перебігла і дощ стишив. Стало світліше. На городі в межі заблищала вода.
- Голова моя дірява! - ледь не викрикнув Іван, - Я ж маю загадувати на вікт.
- Будь обережний. Нікому не кажи про це. Обережно коло хати Горобця і Бобеляка.
Іван натягнув гумаки і вийшов надвір. Моросив дрібний, неначе осінній, дощ. На село почали спускатись вечірні сутінки. Все сприяло йому, і він подумав: «Правду казав наш священик, що Бог не сліпий і не глухий до нас». Він дійсно допомагав зараз Івану, бо в таку погоду ніхто не схоче нишпорити селом, а він тепер мав важливу роботу - збирати на тиждень провіант для хлопців з лісу. Це він робив з Дмитром Кислим, поділивши село навпіл. Це завдання вони одержали від самого «Байди», котрий стояв тепер на чолі проводу «Месники», замість загиблого Петра Любенка. Розказували, що родом він походив з Задністрян, був гострим і вимогливим командиром. І хоча ростом він був менший за Любенка та хлопці його побоювалися більше.
Коли Іван підходив до хати Клиновецьких, збоку Голодівки бабахнув самотній постріл. Він дещо збив натхненність Івана та збільшив обурення. На його землі є чужинці. Він обійшов стодолу і постукав у двері темної хати.
- Хто? - спитав чоловічий голос.
- Свої. «Месники», - гордо відповів Іван.
За дверима почулися легкі кроки і двері відчинилися. На порозі у нижній сорочці і райтках стояв нечесаний Василь Клиновецький. Було видно, як він, мружачи очі, намагався розгледіти прибулого.
Заметушилась в хаті жінка:
- Чого мовчиш, Василю? Може то наш Андрій зИИявився?
- Та ні, то Іван Кардашів, - зголосився Іван.
Андрій одним з перших у селі зголосився до групи «Месники» і був одним з активних її членів. Працював він найчастіше в парі з Андрієм ХімИИяком. Вони були однокласниками.
Іван зайшов до хати. В Конюшках вже звикли до таких гостей, відчиняючи двері завжди: і в будні, і в свята, і вдень, і вночі. Селяни співчутливо похитували головами, запрошуючи в хату ближче до каганця.
- Приготуйте щось для хлопців, - почулося вже знайоме для них.
- Добре, добре, Івасю, - відповіла тітка Марина, зморщуючи чоло. - А коли забирати будеш?
- Як завжди, в суботу ввечері.
- А ти, Івасю, не був часом там у них? Може, бачив нашого Андрія? Як він там?
- Ні, тітко Марино, я маю роботу тільки в селі.
Жінка, вицокуючи зубами, чи то з холоду, чи то зі страху, закрилася хусткою.
- Дякую красно. Спіть спокійно, може гарний сон побачите. Бувайте здорові, - попрощався Іван.
- Ой, бережіться, хлопці!
Василь Клиновецький провів Івана до виходу і похапцем міцно потиснув йому руку на ґанку. Іван швидко, немов привид, зник у темені.
Останньою була хата вдови Петрашенчихи. Її чоловік загинув на війні і вона з двома малолітніми дітьми залишилась сама. Івану було жаль цієї убогої родини, якій так сутужно живеться. Він вже подумав обминути її хату та, подумавши трохи, вирішив, бодай, провідати цю хворобливу жінку.
Вона зустріла його, як сина і все побивалась, які то нефайні часи настали, коли ось таким молодим, як Іван, доводиться кидати дім, рідних і воювати бозна-де, тиняючись по лісах. А коли Іван про все їй розповів, зашарілася:
- Та чи є у тебе матка? - запитала вона. - За кого ти мене приймаєш? Та чи їли вони сьогодні? А може, їм треба щось випрати? Зашити? Будь ласка, приходьте, кажіть і моєї хати ніколи не минайте.
Було видно, що вона говорить щиро. Після цих слів Івану легше здалося в цій хаті.
- Хоча нужда нас обсіла, та з такими хлопцями ми розділимо останній шматок хліба, - сказала вона.
На цьому й попрощалися.
Повертаючись додому, Іван був задоволений тим, що справа, яку йому доручили хлопці, успішно робиться. Він тепер себе теж рахував месником, хоча й виконував операції господарського плану. Люди ділились останнім і давали хто що міг: яйця, курей, молоко, хліб... Розповідали, що на різдвяні свята назбирали фіру пампушок!
По виборах, які принесли не зовсім втішні результати владі, активізували свою діяльність «Месники». Було знищено гарнізон з вісімнадцяти вояків у сусідніх Тулиголовах, вбито солдата з конюшецького гарнізону, організовано декілька підпалів. Обстановка накалювалась. З району в села прийшли телефонограми, де вимагалось:
1. Зробити реєстр запасів сільськогосподарських продуктів у населення з метою забезпечення посівної компанії восени 1946 року, та весною 1947 року.
2. Забезпечити дострокове виконання здачі сільгоспродуктів і фінансового оподаткування.
3. Провести відповідну підготовку для відновлення або створення нових колгоспів.
4. Організувати по селах спеціальних вартових, які б охороняли колгоспи і села від розкрадань, злочинів і пожеж.
Восени, після закінчення збирання врожаю, реєстр робив фінагент та дільничний уповноважений Бородулін. Починали скраю села. Заглядали в кожну дірку і все записували. Скільки хто має - бульби, буряка, який запас муки, скільки корів, коней, чи є свині, який розмір стайні, стодоли... Селяни, знаючи про це, намагались щось приховати аби не забрали. Та уповноважений, зайшовши в двір, попереджував, що ті, що приховуватимуть, будуть відправлені в Сибір. Побачивши у найбільш заможних селян по десятку метрів бульб, буряків, по декілька корів, коней, очманілий Бородулін вигукував:
- И это все ваше!?
- Звичайно, - чулося у відповідь.
- Так вы же настоящие куркули!
Зголоднівши та змучившись, уповноважений, що не вирізнявся скромністю, просив у ґаздинь:
- Дай пожрать! - А побачивши щирість і заможність господарів, міг попросити:
- Может и выпить найдется!?
До завершення роботи по реєстру фінагент з уповноваженим залишилися ночувати в селі. Голова сільради по черзі назначав хату, ґаздиня якої повинна прийняти гостей.
Підійшла черга Кардашів. В сімИИї серйозно поставилися до цього. Доручено було приймати гостей Христині, яка була знайома вже з деякими німецькими правилами етикету. Та й знали, що краще неї ніхто цього не зробить. Навіть Гануся, може, в душі не погоджувалась з цим, але не була проти.
На вечерю приготували борщ, наварили бульб, а запивали все квасним молоком, яке дуже сподобалось Бородуліну. «Как пиво!» - зауважив він.
За вечерею всі обсіли гостей, а вони все розповідали про себе. Фінагент був з рудківських бухгалтерів, а Бородудін з Новгородщини. Він виявився за столом досить щирою і добродушною людиною. Розказуючи про свою сімИИю, показував фотографії всіх своїх рідних: матері, батька та двох сестер - Раї та Каті. Перед війною повернувся додому після служби в армії. Не пройшло й року, як почалася війна. Пішов добровольцем на фронт. Воював на Курській дузі, а потім гнав ворога мало не до самого Берліна. Має два ордени та декілька медалей.
Після війни потрапив в Галичину. Має двадцять девИИять років. Сподівається, як він казав, зустріти галичанку й осісти, можливо, тут назавжди.
Було вже близько опівночі. Здавалось, всі теми для бесіди були вичерпані, і він оригінально запропонував, знаючи можливий поворот в цій бесіді:
- Пора, наверное, спать? А о независимости Украины поговорим в следующий раз.
Христина застелила бамбетель новесеньким простирадлом, що привезла з Німеччини. Коли побачив це Бородулін, він по-дитячому втішився:
- Мать моя радная! Какая белая постель! Мне еще не приходилось на такой спать!
Одного разу, перебравши, він загубив вельми важливий документ, який одразу потрапив до рук «месників». Це була таємна «Инструкция агитаторам - коммунистам на Западной Украине». В лівому верхньому куті було видно запис «ст. лейтенанту Бородулину Л. В.» і нерозбірливий підпис. В Інструкції говорилося: «Товарищи! Вы направляєтесь на Западную Украйну. Помните, что нет сейчас труднее работы, чем там. Мы посылаем туда самые сильные кадры... Ваша задача уронить в глазах народа руководителей так называемого освободительного движения во главе с Бандерой. Разъяснить, что «Самостійна Україна» это их искуственно созданное понятие... Помните, что Украйна принадлежит Советскому Союзу и вам надлежит возвратить Украине её земли.
Ваши конкретные задачи:
1. Не навязывайте местному населению коллективных хозяйств до тех пор, пока советская власть там не окрепнет.
2. Везде утверждайте, что Бандера хочет продать Украину буржуазным государствам.
3. Необходимо немедленно, розоружив всех повстанцев, внушить населению, что среди них большинство буржуев и кулаков.
4. Старайтесь, чтобы в местные органы власти вошли большинство коммунистов и сочувствующих.
5. Принять все мери для обеспечения успешного проведення выборних компаний,
6. Ни на минуту не забывайте, что Западная Украина должна быть нашей, а нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Бандера с его отребьем будет навсегда вышиблен из памяти народа. И. Сталий.»
В головній боївці, що була розташована в сусолівському лісі, після ознайомлення з цією інструкцією, «Байда» сказав:
- Як бачите, нас бояться, а це означає, що ми є сила. Ми повинні все зробити, аби жоден з цих пунктів не був виконаний. Комуністи дуже помиляються, коли думають, що наших людей вже можна заганяти до колгоспу. На що вони останнім часом роблять наголос. ПамИИятайте, ніякої москальської влади у нас не повинно бути. А щодо Західної України, то ми не проти, аби вона була в складі Самосійної України. Місцеві керівники, що є комуністами або холуями Москви, все роблять, щоб закріпити москальську владу на наших теренах. Для цього вони керівні пости усюди комплектують людьми руської національності.
Та, як ви бачите, вони, в більшості, пасивно ставляться до праці і сильно крадуть і пропивають усе. Партійні і керівні кадри дуже низько стоять у моральному відношенні, бо за горілку готові робити все, що тільки є в їх спроможності. Цей немаловажний фактор ми повинні використовувати в своїй боротьбі. За півроку, що минули, як бачите, комуністи не дістали бажаних результатів в організації колгоспів. А ми ще й розраховуємо на допомогу заходу. Якщо захід нам допоможе, москалі мусять вступитися геть. Нам би тільки дочекатись цієї допомоги.
Поміж людей тепер ходили чутки, що скоро виникне військовий конфлікт між Радянським Союзом і Америкою з-за розподілу сфер впливу у повоєнний період. Про це часто нагадували командири визвольного руху на Галичині своїм бійцям. Це робилось і для того, щоб підтримати бойовий дух Повстанської Армії. Бо, звісно, він міг впасти в залежності від зовнішніх обставин. Та, ставши на цю стезю, людям вже дуже важко було повернутися до комуністів. Хоч влада активно почала агітувати в партію. Ця затія теж не мала успіху. Плани створення комуністичних осередків не виконувалися. А першими, хто потрапив в пастку комуністичної ідеології, були люди, які з якихось меркантильних міркувань згодилися виконувати керівні функції на селі, і ставали головами колгоспів, головами сільрад, агрономами, бухгалтерами... Саме їм через деякий час запропонували вступити в комуністичну партію, мовляв, посада ця партійна, і в противному випадку просили звільнити її. Вступивши таким чином в партію, вони втягували в неї своїх підлеглих, знайомих, родичів. Так створювалися партійні осередки, а потім і партійні організації. Та більшість селян ігнорувало цю партію.
Ілько Бобиляк, що був обраний першим парторгом осередку в Конюшках, якось відверто закинув Тарасу Пришляку, якого поставили бухгалтером:
- Ти забув, що телям був!?
І тому тільки лишилось написати заяву.
Пропонував він вступити в партію Івану Кардашу, знаючи, що він не ходить з бандерівцями по лісі:
- Вступай в комуністичну партію - це зараз велика сила!
Від неочікуваної пропозиції Іван тільки чоло зморщив. У нього ніколи не виникало такого питання, бо він знав про негативне ставлення до цього вдома. «Цікаво, відколи комуністи стали великою силою? Народною організацією? Народ їх кляне на кожному кроці за те, що вони борються проти релігії, скорочують кількість церков. Вони ж антихрести! Ні, він ніколи не піде з ними. А скільки разів він чув від них останні слова на адресу Всевишнього, щось на зразок «Бога мать»! Хлопці з лісу закликають вішати комуністів, мовляв, це для них краще, і для нас добре! Та й усім відомо вже, що їхня суть, то суцільна брехня. Взяти хоча б недавні вибори або збирання податків. А якби я сказав про цю розмову батькові? Він же мене просміяв би. Ні, подалі від гріха. Не можна навіть таких думок допускати до голови», - розмірковував Іван.
Маючи такі прогалини в організації справи на Галичині, москалі почали посилювати тиск на місцеве населення. Все частіше робилися на селі облави, що дістали пророчу назву «Червона мітла». Особливо було помітним їх пожвавлення з осені 1946 року. Можливо, тому, що в Конюшках було заплановано організувати, з весни 1947 року колгосп. А для досягнення цієї мети, вони пробували все.
Почалася підготовка до цього.
Восени 1946 та зимою 1947 років по селах Галичини можна було бачити групи людей у військовій, напіввійськовій формі, а іноді й у цивільному одязі, озброєних пістолетами й автоматами. Вони приїжджали автомашинами, а іноді неначе виринали з-під землі. Їх маршрут пролягав по обидва боки села, з його східних околиць до західних. Іноді то тут, то там виникала стрілянина, що нагадували війну з фашизмом. Та це була війна іншого гатунку, обидві сторони - москалі і бандерівці, гарячково чіплялися за свої сфери впливу. На боці москалів була явна перевага і в чисельності, і в силі, а на боці бандерівців була перевага в симпатіях народу і лише той хто зміг побувати у штабі ОУН-УПА міг мати повне уявлення про ту величезну армію народних месників, що діяла в Західній Україні. В селах вже добре знали про бойові діла Бандери, Боровця, Шухевича, Коновальця, Любенка... Про декого з них ходили легенди. Звільнити землю від окупантів - ось що було основним завданням, з яким жила вся Західна Україна.
В групу, що нишпорила селом, входило декілька десятків вояків. Основним їх завданням було викрити існуючі бойові криївки «Месників», захопити, по можливості, керівників опору і ізолювати села від бандерівського впливу.
Початок грудня 1946 року видався доволі теплим, довкола виднілися оголені пагорби, і лише де-не-де під парканами або в ярах білів недавно випавший сніг. Між Конюшками та сусіднім селом Конюшки Тулиголовські протікав невеликий потічок по дні вузької заболоченої долини, який майже пересихав влітку, а зимою в таку студінь вимерзав. На куті села, де немов павутиння схрещуються дороги з Островів, Погорець і Конюшок Тулиголовських, зупинились дві автомашини з військовими. У цей пообідній час почав брати легенький морозець. На сусідньому пагорбі над деревами і копицями з сіна гув холодний північно-західний вітер. А за пагорбом було затишно й тихо. Під ногами вояків, що позіскакували з машин, лунко витріскував тоненький лід калабаней. Долина, в якій розташувалися Конюшки, була досить незручною для військових дій, та й зараз москалі бачили, що в село легко зайти, але не просто вийти, бо можна бути застуканому тут у цій ямі бандерівцями. З цієї точки, де вони зупинилися, село неначе ховалося від стороннього ока за пагорбами, і лише церковна баня визирала з-поміж хат, нагадуючи ялинкову прикрасу. «Погано тільки, що поблизу нема лісу», - не раз зітхали «Месники». Одначе вели вони себе спокійно, а в долині, посередині села, все неначе гуділо від протистояння. Заходячи в село, «месники», у випадку небезпеки, розсипались по оселях і тоді спробуй їх знайти.
Кілька місяців підряд в Конюшках було досить спокійно. Та це був напружений спокій, що вимагав неабиякої витримки. Москалі мало не щодня посилали в село розвідку і якщо виявляли, що в селі є хлопці з лісу, а в цьому їм допомагали місцеві холуї, як називав їх «Байда», посилали в село облави. Обстановка в селі весь час змінювалася і кожного разу при облаві могла перерости в сутичку. Шанси «месників» в такому бою були дуже сумними, тому вони уникали їх, бо у них не було в достатній кількості боєприпасів, а вирватися від противника, що переважав у всьому, це немислимо. Стало це ще більш проблематичним тепер, бо, як виявилося, біля сорока вояків, що прибули машинами з Рудок, мали завдання осісти в Конюшецькому гарнізоні, посиливши його. Тепер він вже налічував більше вісімдесяти чоловік.
По команді солдати вишикувались біля машин. Короткий інструктаж, який одержували вони не вперше і, розділившись на дві групи, увійшли в село.
З крайніх хат люди бачили все це, і селом зразу ж покотилося: «Облава! Облава!..»
Одна група на чолі з лейтенантом Балашовим, огинаючи правосторонню частину села, направилась в напрямі до церкви, а інша, під керівництвом старшого лейтенанта Черних, розтягнувшись в ланцюг, щоб захопити всю праву частину села з автоматами напоготові, оточили крайні хати.
Убогі, обідрані хати стояли на відстані десятка метрів одна від одної, тулячись обабіч дороги, що перетинала село. Своїм нещасним виглядом вони неначе просили милосердя у непроханих гостей. Та про яке милосердя може йти мова, коли «зверху» одержано наказ до весни покінчити з бандерівським опором. Ось вони й почали цю компанію. Та не усвідомлювали, що для цього їм потрібно «прочесати» не тільки кожну хату, кожен ярок, а й усі навколишні ліси.
Відчуваючи за собою надійний захист у вигляді наказів «вождя народів» Сталіна, москалі чинили нечуваний розбій. Кожен, з ким вони зустрічалися, був для них бандерівцем або бандитом. Всіх людей підозрювали. Кого завгодно могли арештувати за ніщо. В хатах заглядали в кожну шпарку, все перекидали, ламаючи і торощачи. Робили вони й опис, приблизно раз на місяць, всього майна селян. І якщо при повторній облаві знаходили те, чого не було зафіксовано від попередньої, господар і його сімИИя ризикували Сибіром.
Було це після Різдва. Іван мав забрати черевики, що йому злагодив старий Плаксюк. Він був непоганим майстром і виконував всі шевські роботи. Міг при наявності матеріалу й пошити чоботи. Та тепер він більше займався дрібним ремонтом. Цей фах він опанував, працюючи ще у пана Іцка на фільварку. Неодноразово приходилось йому ремонтувати панське взуття, чинити кінську упряж, зшивати паси передач молотарок...
Придбаний колись фах згодився йому нині. От тільки погано, що приносили йому на ремонт взуття солдати з конюшецького гарнізону, що розташувався неподалік його хати. Не хотів старий ремонтувати їхнє взуття. Спочатку все відмовляв, знаходячи усілякі причини, аж поки не прийшов капітан Чухрай, що командував гарнізоном і не попередив:
- Если ты, старик, не будешь нам ремонтировать обувь-пеняй на себя. Мы организуем тебе Сибирь!
Він заложив руки за спину і походжав по хаті. Старий мовчав.
- Ты был в Сибири? - запитав капитан. Старий захитав головою.
- А хочешь познакомиться? - не вгамовувався капітан.
- Ні, я ж не злочинець.
- Вот-то-то й оно-то, батя. Прошу тебя не делай глупостей.
І старий після цього нікому з військових ні в чому не відмовляв. Перед виходом із хати Івана попередив батько:
- По селі почалася облава. Я сам чув недавно постріли коло церкви, а тобі якраз іти в той бік.
- Я, тату, в ліс не ходжу і влада про це знає. Що ж мені не можна й за черевиками піти? Може, босому накажете ходити?
- Я б тобі не радив сьогодні йти. Утримайся, Іване, - просив батько, - ти ж бачиш, як вони озвіріли останнім часом.
Та не послухався Іван батькових порад і пішов.
Недавно в цей час лунали колядки, а тепер було тихо. Люди немов ті хижі звірі під час полювання на них, майже не виходили зі своїх хат. Після Різдва попустило і село неначе тонуло у сивій мряці. Танув невеликий сніг, що випав напередодні Нового року. Контури хат були невиразними, хоча й безпомилково вгадувалися. Село мало від цього ще більш непривітний і убогий вигляд. Розмерзла земля під мокрим снігом ставала місцями важкодоступною, і щоб видертися вгору коло самої церкви, Івану доводилось відчайдушно балансувати і ковзатися на глинистому фунті аж поки його чобіт не натрапляв на щось тверде або у вибоїну.
Минувши церкву, Іван повернув направо. Зліва, трохи вище церкви, виднівся присадкуватий будинок з ґанком. Тут розмістився конюшецький гарнізон. На подвірИИї нікого не було видно. «Всі пішли на облаву», - подумав Іван. Ніби зговорившись, по всьому селі голосно гавкали пси. «Трусять село. Та хлопці знають про часті облави і в селі тепер не залишаються. Так що не бачити москалям вдачі, як своїх вух», - розмірковував Іван, заходячи у двір Плаксюків.