Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
• Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
• Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
• Книга пісень, 441.65kb.
• Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
• Етнічність історично-етнографічних регіонів україни   Природа регіональних утворень, 471.16kb.
• Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
• Похід до музею С, 21.04kb.
• Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
• Над Летою бездонною, 1592.48kb.

ЙОСИП САЛАШ

ВІДТОРГНЕНІ


Від автора.

З надзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, і це біографічна розповідь. Мрія написати його виникла більше трьох десятків років тому. І лише на початок величних перетворень України вдалося завершити твір, незважаючи на недремне око КДБ.

Я не зустрічав творів присвячених нашим землякам, що були вивезені на початку другої світової війни на примусові роботи до Німеччини, а повернувшись, по закінченні війни, додому, зазнали ще більших утисків ніж на чужині. Адже, коли мова заходила про них, у сумнозвісному СРСР, то тільки в негативному плані. Мовляв, зрадили Батьківщину, поїхали на «легке» життя, а скуштувавши його кинулися назад. Та в дійсності все було зовсім не так. Розповісти, якою була доля тих людей, відторгнених від отчого дому спочатку Гітлером, а згодом Сталіним, щира правда про їх життя ++ мета написаного.

Мова в романі про події, що відбувалися в Галичині у воєнні та післявоєнні роки, аж до початку перебудови нашої держави 1991 року. Автор дістав змогу бути в курсі тих подій завдяки розповідям рідних, близьких, знайомих і незнайомих, і про те що запало найбільше в душу, що найбільше вразило, поділився з читачами.

ПамИИять посивілих людей, котрі зазнали нечуваних утисків, не завжди здатна відтворити все до дрібниць, що відбувалося, тому доводилося іноді звертатися до документальних джерел товариства «Меморіал» у Калуші, Стрию, Самборі, Рудках, Івано-Франківську та Львові. Автор не вишукував негативні сторони життя того часу. Ні, тільки правда і правда. Хочеться бути лицарем правди. Хочеться аби написане стало цеглиною у написанні правдивої історії України.

Опис, звичайно, не претендує на всю повноту відображення тих подій. Та й чи можна все охопити? Він лише фіксує окремі факти життя героїв роману. Всі події описуються в тій послідовності, в якій вони відбувалися в дійсності. Деякі дійові особи зберегли свої прізвища, а декому, з-за певних міркувань, довелося змінити їх. Все як в дзеркалі! ++ девіз написаного. Навіть описи місцевостей, де відбувалися події подаються, як мовиться, один до одного. Збережено й колорит мови, що й понині існує в Галичині, а письмо твору просте і зрозуміле, без зайвої для літературних творів філософії. Тож по швидше до тебе, дорогий читачу!

Йосип Салаш


Дорога від Комарна до Конюшок вигинається луками, неначе пов­торює викрутаси Дністра, який в цих місцях тече праворуч розмірено і гордовито, сягаючи в Чорне море. Він ніби розкриває перед очима краєвид, змикаючись з ним десь там далеко на заході. А з іншого боку бовванів мішаний ліс. Він огортав всю місцевість, роблячи затишок.

Похмурий вересневий день наближався до свого піку. Жоден звук не порушував тишу. Не те що вдосвіта, коли півні якось несамовито кричали, неначе змагалися в осонні.

Імла здійнялась до неба і вже перший сонячний промінь пробіг по вологих полях. А в долині розбрелася велика череда худоби.

Іван повертався з базару, що вирував щосуботи в Комарні. Дорога не близька ++ потрібно пару годин йти, та він був цього разу задоволений, бо купив собі нарешті боксові чоботи і буде мати в чому вийти в село чи до церкви. Всю дорогу розмірковував над тим чи йти до пана Іцка на заро­бітки. Про це він з батьком вже вів розмову. «Треба йти, ++ вирішив він, ++ бо крім чобіт потрібно купити якийсь одяг, а де гроші взяти, як не у пана».

Пан Іцко Ковальський жив у Львові з сімИИєю, а в Конюшках мав фільварок. На фільварок він приїжджав сам або з сином Михайлом, якого чомусь називали Муньо. Його дочка студіювала у Львівській політехніці будівництво. Син, як видно було, з охотою допомагав батькові, готуючись з часом замінити його.

Фільварок знаходився в кінці села, а далі починалось поле, що перерізалось дорогою на сусідні Погірці. На фільварку стояла приземиста довга хата, тоді як на більшості фільварків ++ величні двоповерхові споруди. Може, саме за це пана рахували бідним, та й поля він мав менше, ніж сусідні пани. На фільварку були штатні працівники, що цілорічно там працювали: це конюх, коваль, доярки, слюсар та власний фірман, що відвозив і привозив його на власній бричці зі станції Комарно. В пору жнив або під час сівби він, обИИїжджаючи село, кликав до роботи на поле. Люди, щоб не потрапити в немилість, виділяли когось із своєї оселі на роботу. Не мав пан машинерії. Одна лиш молотарка. В цю гарячу пору люди йшли до нього, бо можна було заробити за день злотий. Хоч був пан хитруватий, та в оплаті ніколи не обраховував людей, і щотижня видавав зароблені гроші. Дружина пана Ковальського постійно перебувала в своїх апартаментах на вулиці Городоцькій у Львові. Бувало, що з різних причин пан не приїздив зі Львова на фільварок, тоді його обовИИязки виконував «пильний» Федір Семчук. Він був правою рукою пана, і іноді, розИИїжджаючи на коні селом, теж закликав до роботи на фільварку. Пан Іцко довіряв йому і Федір старався з усіх сил.

Поле засівалося пшеницею, житом. Садили багато бульби та буря­ків. Зібраний врожай продавався, а певна кількість залишалась собі на на­сіння. Та найкраще родились огірки. їх засолювали в бочках, які кидали у став, що був неподалік фільварку. Там бочки лежали декілька місяців, добре вимокали і глибокої осені їх відправляли на продаж до Львова, Дро­гобича, Перемишля... З молока робили масло, яке відвозили до Львова фірами. Часто в Оброшинському лісі нападали бандити, намагаючись віді­брати товар. Для безпеки пан Іцко відправляв фіру з Теклею Жирко. Все-таки вона жінка і неабияк смілива. Супроводжував її чоловік. Для захисту від нападників вона мала пістолет. Розповідали, що при зустрічі з бандитами, вона сміливо помахувала ним в6ік нападників і кричала:

- Коли хочете кулю в дупу, підходіть! Ті, можливо, тому що вона жінка, ніколи не робили напад.

Того ж дня по дорозі з базару Іванові довелося познайомитися з паном ближче. Десь на півдорозі почулося форкання коней. Обернувшись, він побачив бричку. З жеребців пар валив, ніби його наздоганяли. Побачивши Івана одного на дорозі, пан попросив свого фірмана Павла Довганюка зупинитись. Сидів пан на широкому задньому сидінні, розставивши ноги.

- До Конюшок ідеш, хлопче? - запитав пан Іцко.

- Так, - ствердно махнув головою Іван.

- Сідай, підвеземо.

Від почутих слів Іванові зробилося ніяково. Він взагалі ще на бричці не їздив, а тут одразу з самим паном. Промайнула думка: «Чи не жартує з ним пан? І взагалі може краще відмовитись і йти пішки?» А після того, як пан підбадьорливо йому підморгнув і сказав:

- Ну чого вагаєшся?

Іван заліз на бричку. Фірман дав команду: «Вйо!» ++ і бричка швидко ру­шила. Деякий час вони їхали мовчки. Пан Іцко, бачучи Іванову розгубле­ність, розглядав його. Іван відчув погляд пана і намагався не реагувати на це. Він міцно тримав між ногами торбинку з чобітьми і уважно дивився вперед. Та кремезні плечі дядька Павла, що сидів спереду, закривали півсвіта. Він, здавалося, без потреби, чи не щохвилинно, підстьобував коней батогом.

- Вйо, Гнідий! Війсьта, Вороний! - чулися його команди.

Іван згадав свого Цигана, так називали вони свого коня за чорну масть. Він, звичайно, не міг рівнятися з панськими кіньми, відгодованими, вихоленими. Був він старий і зовсім недавно, коли вони з батьком виорювали своє поле, зовсім піднепав і з великими передишками тягнув плуга. Якби не позичений сусідський Буланий, то й поля б не виорали. «Ось такими б кіньми попрацювати!» - подумав Іван.

Пан балакав з фірманом про всілякі справи, а потім довго говорив, начебто, сам до себе, а Іван все слухав. Слова пана, ніби слова вчителя, лягали в голові. Згодом він перестав прислухатися до його слів, хоча мова пана йому сподобалась своєю щирістю і чистотою.

Здавна пани вважались ворогами для хлопського населення. Та цього про пана Іцка ніхто в Конюшках не говорив. «Який він ворог, коли сам мене запросив на бричку?» - подумав Іван. Для людей найлютішими ворогами були поліцаї, а ось знедавна й москалі, що приїжджали на фірах з Рудок і збирали по селі контингент. Називали їх здикуторами, і були вони хитрими і вертлявими немов гадина. Особливо запамИИятався високий грубий москалисько з широким ременем на череві. Казали йому «товарищ Рожнов». Збираючи податок, він завжди все перебирав, безпе­рервно порпався, роблячи свою неблагородну справу. Частенько від нього тхнуло горілкою і можна було почути невідомі досі слова. Старі люди спльовували за ним услід, відхрещувалися, як від антихриста, але побоювалися його бо від нього віяло злістю.

- На таких тільки кулі можуть подіяти! - зло відказували люди.

- Нас партия послала выполнять патриотический долг, - говорив Рожнов. Він частенько користувався цим штампом.

- А що важливіше для вашої партії карабін чи правда? - спитав його якось дід Охрім.

- У каво, дед, карабин у таво и правда. Понял? - відповідав Рожнов.

- Цілковиту правду кажете...

Було дивно, що обійшовся він цього разу без матюків, якими розкидався наліво і направо. Може, дідова сивина стримала його, а у можливо, він вже й побоювався діда, який не давав йому спуску при кожній зустрічі.

Одного разу Рожнов приїхав в село на машині. Та машина, неначе на замовлення, заглохла біля обійстя діда Охріма. Вилізши з кабіни, Рожнов разом з шофером оббігли машину довкола, а потім зі злості Рожнов почав гупати чоботом па колесах. Не стримався дід Охрім, що сидів на призьбі, й порекомендував йому:

- Краще головою, пане здикуторе!

- Спасибо за совет, «старий скурвий сину»! - чи не вперше вимовивши пару українських слів, випалив Рожнов.

- На здоровИИячко! - вигукнув дід Охрім.

Коли бричка поволі почала підійматися догори, пан поцікавився:

- Чий будеш?

Іван був несміливим, неговірким і трохи знітився від несподіваного запитання.

- Це син Дмитра Кардаша, - сказав, повернувшись, фірман.

- Твого батька я знаю добре. Він часто у мене працює. Роботящий. І ти, напевно, від батька не відстаєш?

Батька знали у селі усі. Він був високого зросту, плечистий, з довгими руками і відрізнявся неабиякою фізичною силою і працелюбністю. Коли вони завозили викопані бульби до ями, він сам, впершись плечима у фіру з десятьма метрами бульб, перекидав її. Тоді як інші скликали по три-чотири хлопа. В роботі був безвідмовним, і мати з цього приводу не раз сварилася з ним, а він, махнувши рукою, забирався геть. Йдучи, він голос­но сапів. Давалися взнаки роки. Маючи майже шістдесят літ, його все частіше підводили ноги, що були всі в жиляках. Він був добродушною людиною, зовсім не войовничою, не дивлячись на свій велетенський виг­ляд. Любив лягати спати рано, а вставав з третіми півнями, як любив він казати, і одразу ж шукав собі роботу. А брак її на обійсті не відчувався. І він поспішав. Після трапези любив запивати все молоком, якого за раз міг випити більше літра.

- Не пий багато, а то дивись, який гладкий, скоро й у двері не влізеш, ++стримувала його дружина.

На що він зовсім не реагував. Воістину: «А кицька слухає та їсть». Руки йо­го закінчувалися широченними долонями. Мати їх часто називала праниками. А показаний ним, при нагоді, кулак викликав просто жах. Особливо це добре було відомо Івану, коли батько, розізлившись, неодно­разово показував його, хоча й бив дуже рідко. Одного разу, коли Іван по­гано спутав на ніч коня, а той подався на друге село, то він зі злості вліпив йому долонею поза вуха так, що той два дні відчував біль. Та найбільше в ньому відчувалося почуття господаря. Він часто любив повторювати: «Коли ти працюєш для себе, то ця робота тобі в радість, а коли ти стараєшся дня інших, то ти дурень! «Коли брати до уваги те, що він часто працював у пана, то другого, напевно, було не менше ніж першого.

- Від роботи я маю тільки карб на ногах, - говорив він, і цей карб болів тепер мало не щодень.

На панове запитання Іван лише стиснув плечима.

Він знав, що в селі поважають пана Іцка. Він зразу прижився, мов би тут в Конюшках і народився. Не бавився ні з ким в «панібрата», не кор­чив з себе великого пана, як дехто. Селяни одразу це помітили і навіть старі ґазди, що знали собі ціну, зверталися до нього шанобливо.

- Так підеш до мене погоничем? - запитав пан Іцко. - Будеш мати таких коників, - мовив він, побачивши Іванове захоплення кіньми. Любов до коней, до воза, до роботи в полі була спадковою любовИИю. Ще Іванів дід Сенько полюбляв фермерську роботу. Може тому, що ця робота звИИязана з частою зміною місця роботи. А поїздки до лісу за дровами була чи не апогеєм в роботі.

Іван продовжував мовчати. Коней він любив, як і батько, бо зі своїм Циганом виріс разом. Коли закінчував четвертий клас місцевої школи, батько купив маленьке лоша. Вибрикуючи якось на пасовиську, воно вдарило Івана в ногу. Ох і боляче було. Та злість Іванова швидко пройшла і вони в обнімку з ним поверталися додому. Кожного дня з батьком його вичісували шкреблом. А той лиш задоволено крутив головою. Разом з братом Йосипом і сестрою Ганусею, вони привчили його брати хліб і свіже сіно з рук. Робив він це так делікатно і обережно, неначе боявся пошкодити руку даючого.

- Який розумний! - говорили всі.

Вже по закінченні школи батько брав синів на всілякі роботи. Не раз доводилося вести коні борозною. За плугом був батько. Іноді це робити батько давав старшому Йосипу. Але не все у нього виходило. То нерівною виходила борозна, то десь заглибоко брав, а десь замілко. Іноді плуг зовсім викидало з борозни.

Батько мріяв мати другого коня, аби не брати у сусідів. Але ж де взя­ти гроші на нього? Та й утримувати було їх важкувато. На зиму заготовляй сіно, брукву, грис, що підсипали до сіна або запарювали разом з ним. Важка робота вимагала відповідної годівлі. І роботи коло них не менше ніж коло корів. Лише літом було легше, спутавши Цигана залишали на пасовиську його на цілу ніч.

Окрім свого поля пильнували і панське. Не раз бувало так, що на своєму полі вже колос обсипається, чи на луці дощ сіно прибиває до землі, а покличуть ++ треба комусь бігти до фільварка. Не піде ніхто, може розгніватись пан і попадеш в немилість, а наступної весни може не вистачити насіння, отут він і відіграється, і не дасть ні зернини.

За батьком вставали в хаті всі. Влітку Іван з Йосипом милися надворі. Набирали в кварту води з цебра і поливали один одному. Вранішня прохолода і вода швидко студили лице і тіло, і сонний вигляд знімало, як рукою. Іноді вже після повітряних процедур не хотілося митись.

В кухні завжди пахло праженим молоком. На сніданок часто мати готувала стиранку, маючи вдосталь молока.

За сніданком Іван вирішив поговорити з батьком про розмову з паном Іцком.

- Там треба працювати цілий день і коней там не один, як у нас, а чотири. Впораєшся? - запитав батько.

Іван ствердно мугикнув, хоча впевненості у нього не було, та була велика потреба добре вдягнутися. Як-не-як сімнадцятий стукнуло. Потроху став кавалерувати. Та й що він гірший за всіх?

- Треба спробувати, тату. Он Паньчин Володя не набагато од мене старший, а вже давно у нього робить. А якщо не впораюсь ++ робитиму на своєму полі, - переконував Іван. - Мені вже набридло збирати за плугом каміння або товкти землю мотикою.

Знаючи Іванову впертість, батько не відмовляв його, мовляв, хай спробує цей кавалок хліба. Колись же треба починати самостійне життя.

Робота на фільварку починалась о сьомій годині ранку. Іван приходив раніше, щоб привести коней з пасовиська, підгодувати їх, почистити стайню. Вуйко Мирон Ковалів ішов за плугом, а Іван вів коней.

- Ти, Іване, не квапся. Де треба відпусти коней, а де треба притисни. Це твоя перша оранка у пана. Дай, боже, не зіпсувати аби панові сподобалось, - повчав вуйко Мирон.

До обіду уже відчувалась біль у ногах. Хотілося відпочити, але й хотілося побільше заробити. Це відганяло біль. Коні були послушними і мали вигляд не той, що їх Циган. У Івана все виходило. Це додавало впевненості і бажання до роботи.

На обід, залишивши плуг у полі, вони на конях їхали в село. Мати, як на замовлення, зварила любимий Іванів капусняк з пшоном. Вийшов він густим, так що, поставивши вертикально ложку, вона могла стояти, не падаючи. Їжу мати завжди варила густою тому, що не було вдосталь хлі­ба. Іноді його заміняли пляцки з бульби, загорнуті в тісто і запечені просто на кухонній плиті. Іванові вони більше подобалися ніж хліб.

За обідом мати пильно вдивлялася в Іванове обличчя, жаліючи його.

- Змучився, Івасику? - лагідно питала вона.

- Та трохи, - недбало відповідав Іван.

- Усі неоднакові, - заперечував батько. - Ти виріс коло маминої спідниці і за панським плугом не ходив.

- Не ходив, але бач з роботою справується, - захищала Івана мати. Пообідавши, Іван приліг на хвильку відпочити на бамбетлі. Вдивляючись в стелю, він намагався заспокоїтися, а перед очима весь час коні, безкрайнє поле і безперервні окрики до коней: «Війсьта! Вйо! Війсьта...» Згадав про Йосипа. Вже більше місяця, як він подався в найми. Опинився у пана на Островах. Як йому там живеться? Посварившись з батьком, він не приходив в Конюшки. Але однієї неділі прийшов таки в конюшецьку церкву на Службу Божу. Ось тоді і поговорили. Розповідав, що теж працює у пана на фільварку, виконуючи різні роботи. Йому там сподобалось. Батько був проти того аби він ішов на друге село, мовляв, роботи вдома вистачає. Але злиденне життя гнало людей з домівки туди де більше платять. А Йосипа, крім того, часті суперечки з батьком виводили з себе. Та одного дня, коли захворіла Гануся, а Іван мусив іти до пана і на своєму полі не було кому працювати, розлючений батько мало не біг на Острови за Йосипом і привів його звідти за волосся додому. Та через день він знову втік до пана. На той час йому було майже тридцять років, а він все кавалерував. Це найбільше дратувало батьків.

Старшим в сімИИї Кардашів був Іванів брат Михайло. На час окупації Західної України москалями він вже був жонатий і мав доньку Марійку. Жив окремо в новозбудованій хаті, що була вище обійстя Кардашів, біля обИИїзної дороги. Виглядав він статечним чоловіком - високий на зріст, плечистий і досить врівноважений. «Копія батька, - говорили люди, - така ж груба кістка». Батько радів з цього і мав його за основну опору в гос­подарці, поки він не оженився. Тепер прийшла черга Івану його місце заступати. Можливо, він не мав такої сили, як Михайло, та в роботі старався не підводити батька аби не злостити його.

Хату побудував Михайло маленьку - кімната і кухня. На більше не спромігся її більше називали халупою і видавалась вона якоюсь смішною, напевне, тому, що стояла, неначе напоказ, вище за всі інші хати правої сторони Конюшок. Для такого велетня, як Михайло, вона була, звичайно, тіснуватою, і коли його бачили на порозі, дивувалися, як він влізає в такі маленькі двері. А входив він до хати, низько нахиляючи не тільки голову, а й тулуб. Не раз діставалось його голові, поки призвичаївся до цього.

Глибокої осені приніс поштар йому повістку з Рудок у «воєнкомат». Довго всі гадали, з якої то рації його туди викликають. Думки були сами­ми різними. Може, на службу до війська? А може, на фінську війну? А можливо, на якісь роботи?..

В повістці, на жаль, не була вказана причина виклику. Тільки, щоб зИИявитися на десяту годину ранку і мати при собі речі, одяг, а також горнятко, ложку і на цілу добу провіанту.

Другого дня о восьмій ранку Михайло ще з трьома хлопцями вирушили фірою до Рудок.

Минав час, а вістей від Михайла все не було. Коли Кардаші завеснували, звернулися в Рудківський «воєнкомат». Рудоволосий каштан, що їх прийняв, сказав:

- Ждите извещения. Мы вам обо всем сообщим.

Тривога закралася в хату Кардашів. Неспокійна була дружина Михайла. Чому Михайло не пише? Обіцяв же зразу написати. Що з ним? Де він зараз? На ці запитання, що мучили їх, відповіді не було. А мож­ливо, шалена куля вкоротила йому життя? Старенька мати одного разу зачинилася в хаті і, ставши на коліна перед образом Матері Божої, з застиглими очима, тихо голосила:

- Що сталося, синку, з тобою, моя дитино рідна? Що за кара вразила тебе? Чи ти чуєш мене? Це твоя мати...

Вона тепер часто припадала низько до підлоги, неначе на ній лежав її Михайло і дож неначе торкалася його. Кожної неділі йшла до церкви і наймала Службу Божу за свого Михайла. Щиро молилася, просила і благала Бога о поміч. Просила відомстити тим, хто запропастив її сина.

Материнське серце відчувало біду. Про це вже говорили всі, адже ми­нуло стільки часу, а ті, що забрали її сина, не інакше як глумляться над нею.

Вона тепер невпинно ходила по хаті або по дворі, не знаходячи собі місця, а очі завжди дивилися туди на схід, неначе вона знала, що там десь Михайло. А можливо, вона потай складала план помсти за сина? В хаті всі слідкували за її діями, щиро опікувалися нею. Загризся й батько. Навіть почав курити.

Думки про Михайла поволі залишали хату Кардашів, та й гіркота з часом пригасла. Мати трохи повеселішала. Одного разу помітили пос­мішку на її устах. Та була це лиш мить.

ІмИИя Михайла все рідше згадувалось. І лише його невеличка фото­графія на стіні нагадувала про нього.

Літо видалось теплим та лагідним. Як ніколи сухий серпень дав можливість зібрати урожай до Успенія Пресвятої Богородиці.

Рік тому, якраз по цих святах, священик на суботній вечірній оголосив, що німець напав на Польщу, а наш край за договором москалів з німцями передається під опіку москалям. Чекати їх довго не довелося. Десь в середині вересня з боку Комарна посунуло червоне військо. Було в ньому все і легковушки, і мотоцикли, і знамениті «полуторки», і навіть танки, які видавалися зовсім недоречними. Було трохи кінноти. Та більшість солдатів йшли пішки немов половці.

З приходом москалів почав згортувати свою діяльність пан Іцко. Се­лом повзли чутки, що все панське буде роздано людям. Люди, сподіваючись на краще життя, радо зустрічали своїх «визволителів». По обИИїзній дорозі, що йшла вище городу Кардашів, москальське військо сунуло на захід.