Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   49

Біля корів працювала молода дівчина. Коли вони проходили повз неї, вона, перелякано зиркнувши, звіталася:

- Гутен таг!

- Гутен таг, Млагожата, - відповів бауер.

Вона була полькою і працювала коло корів і свиней. Бауер був дуже невдоволений її роботою і завжди, відказуючи на неї, говорив, що вона капарна. І робота в неї не спориться. Він підшукував їй заміну.

Під навісом бауер показав свою машинерію: трактор, автомобілі, вантажний та легковий, мотоцикл, комбайн для збирання зерна, плуги, сіялки, сіножатку і сноповИИязалку.

Оглянули й сад. В ньому, здавалося, були всі фруктові дерева. Та найбільше було яблунь. Німці найбільше полюбляли їх. Ними обсаджені майже усі дороги. Все це пояснювалося тим, що яблуні невибагливі дерева, плоди їх легко зберігаються і переробляються. Бауер збирав їх, іноді більше десяти центнерів, і майже все переробляв на яблучний сікмушт, що використовувався замість води. Воду тут не пили. Робили також яблучне вино - пунш. Не без задоволення бауер показував у пивниці ряд бочок на спеціальних підставках з яблучним вином декількарічної давності. Найстарше вино мало одинадцять років. Бочки були різних розмірів, від пИИятдесяти до пИИятсот літрів. У пивниці, незважаючи на віддушини, відчувався запах алкоголю і Іван вийшов захмелілим. Для кращого провітрювання двері пивниці відкривалися щодня.

Відразу за садком починалося поле бауера Вільгема Келе. Всього біля вісімдесяти гектарів. На ближнє поле йшли пішки, а на дальні їхали кіньми або машиною. Маючи досвід агронома, бауер проводив сівозміни на полях, але одного принципу він дотримувався завжди. На ближніх полях садив те, що потребувало щоденного догляду і контролю. Найчастіше це була всіляка городина, а на дальніх полях вирощувалися зернові, буряк та бульба.

В штаті робітників ферми були ще поляк Стефан з-під Сяну, який працював в основному у полі, та француз Патрік. Він був військовополоненим і знаходився у таборі поблизу сусіднього Корнвестхайма. Кожного ранку він приходив до бауера на роботу, а ввечері повертався назад. В цьому таборі крім французів були ще бельгійці, датчани, шведи... Більшість з них працювала на великому цегельному заводі, а тих, кому роботи забракло, віддавали на роботу до бауерів. До цієї групи відносився і Патрік. Він був бійцем французького опору і потрапив у німецький полон. Бауер ретельно робив відповідні записи про його роботу і час від часу подавав їх до табору. Патрік був надзвичайно дисциплінованою людиною і жодних порушень режиму не припускався. Основним його завданням було обслуговування та ремонт усієї техніки на фермі. В цьому він мав великий досвід, оскільки ще до війни працював механіком по ремонту автомобілів в Діжоні. З ним і зі Стефаном Іван познайомився, коли вони приїхали на конях з поля на обід.

Перед обідом повернувся зі школи молодший син бауера Фріц. Це був моторний, худорлявий хлопчисько з короткою чорною чуприною. Одразу по обіді він сідав на трактор чи машину для виконання тієї чи іншої роботи і робив це вік хвацько, з задоволенням, як справжній механізатор.

«Коли ж він вчить уроки?.. Коли пише, читає?.. - розмірковував Іван.

Дружина бауера в основному поралася на кухні, прала білизну, слідкувала за порядком, готувала їжу і її рідко бачили.

Бауер визначив Іванові роботу коло корів та коней. А при необхідності він мав допомагати в полі. Івана це обрадувало, поскільки цю роботу він добре знав. «Хто на що багатий, а я на коні», - ледь не вимовив він. В його обовИИязки входила годівля і обслуга худоби. Коней він щодня чесав шкреблом, викидав гній зі стайні, годував їх, а для корів повинен був готувати корм і викидати гній.

Пізніше гер Келе, як він просив себе називати, показав де Іван буде спати. Це була та сама кімната, що знаходилася в стайні над кіньми. Там уже квартирував Стефан. Тож тепер ця кімната буде їм на двох. Вона була невеликою, і поскільки знаходилася так високо, її називали «пташине гніздо». Все в ній було застелене рушниками і серветками. Біля двох ліжок, що стояли навпроти один одного під стінами, лежали хідники. В куті висів образ Матері Божої. Побачивши її, Іван перехрестився.

Обстановка настроювала на оптимістичний лад. «Може й краще, що все так сталося. Є можливість розпочати нове життя», - подумав Іван.

Все побачене справило на нього неабияке враження. Після конюшецьких злиднів все сприймалося гостро і надовго закарбувалося в памИИяті. На деякий час Іван ніби відключився. Забув про домівку, про яку ще недавно так часто згадував.

За обідом, коли зібралися всі працівники ферми разом, вони слухали розподіл роботи бауером на другий день. Побачивши деяку розгубленість Івана, він, поплескавши долонею по його плечу, розтлумачив:

- Не нудьгуй. Батьківщина там. де тобі добре!

«Рахує, що мені тут буде добре. Хтозна? Нехай би краще за мене не розписувався», - подумав Іван.

Йому згадався кабінет бауера. В ньому все розповідало про його інтереси та захоплення, було чисто і привітно. На столі стояла велика, біла, неначе повернутий горщик, настільна лампа. На полицях книжки в основному про ведення господарки. А поряд висіла рушниця і бінокль. Він любив подорожі і полювання, на які завжди не вистачало часу.

Обідали вони на веранді, де стояв великий стіл. По обіді, що був вельми смачним, а дещо з того, що подавала фрау Герта, Іван скуштував вперше в житті, вони вийшли на подвірИИя. Івана охопила неабияка радість від того, що все вдало складається. Він, стримуючи себе, приховував її. І люди такі привітні. Часто посміхаються.

«Можливо, радіють від того, що скоро пануватимуть над усім світом? - розмірковував Іван. – А може, то їхня вдача така?».

Фрау Герта вийшла з хати і тала на ганку. Вона уважно розглядала прибулого.

І тут сталося таке, що навіки зганьбило Івана. Після гарячого обіду і від незвичних запахів на столі йому сильно закрутило в носі. Як завжди, він, висмаркавшись, витер пальці об штани, на що бауер негайно відреагував:

- Генден ін русіше назе су пуцен!

Що означало: «Так росіяни витирають ніс!»

Він ще й продемонстрував все. Взявшись пальцями за ніс, він витер їх об штанину, піднявши повище ногу. Всі почали несамовито реготати, а Патрік аж взявся за живіт. Від сорому Іван розчервонівся і опустив голову.

Після цього випадку він намагався всіляко слідкувати за собою, щоб не бути більше обИИєктом глузування. Та вони випливали мало не щодня.

Вже наступного дня, коли він, повернувшись з роботи, почав митися біля криниці з миски, стався знову конфуз. Намиливши шию, лице, живіт милом, Іван почав шкрябати тіло пазурами. Вода з миски, розбризкуючись, утворювала грайливу веселку на сонячному промінні. Побачивши це, бауер закликав подивитися цю оказію дружину. Вони стояли на ґанку і задоволено реготали. А згодом фрау Герта винесла з хати мИИяку мочалку і сказала, що у них миються нею, а не пазурами.

Переговоривши про щось з дружиною, бауер згодом виніс Івану чисту хустину. Раз на рік її заміняли новою.

Так Іван почав опановувати західну культуру, ще більше остерігаючись своєї поведінки.

Завівши Івана до «пташиного гнізда», бауер сказав:

- Освоюйся.

Іван Почав обзирати своє житло. На стіні біля вхідних дверей він побачив чорний коробок, з якого стирчав важіль. Іван потиснув на нього, будь що буде... Враз кімнату осяяло золоте намисто світла. Приємно вражений цією несподіванкою, він клацнув ще декілька разів. Світло то виникало, то зникало. Такого він ще не бачив. Вдома вони світили тільки гасовою лампою або ж свічкою, а тут ось ці чарівні вогні. Ніби у якогось короля!

От би батька сюди. Нехай би подивився на цю чудасію», подумав Іван.

Завтра до роботи... Як це все виглядатиме? Це тепер найбільше хвилювало його.

Незабаром двері до кімнати відчинилися і бауер, подаючи Іванові комбінезон, попросив вдягнути його. Здавалося, що такий же комбінезон бачив він на одному з німців, що проїжджали Конюшками. Комбінезон неначе був для нього пошитий. Іван вже думав скидати його, коли бауер покликав його з собою. В стайні він наказав викинути гній з-під корів;

«Тут буде не до спочинку», - подумав Іван і взявся за роботу.

Так розпочалося Іванове життя на обійсті Келе.

Впадала в очі чітко організована робота на фермі і в полі. Кожен мав свою роботу і свої обовИИязки. За їх додержанням ретельно слідкував бауер, не даючи ніякого спуску. Був він найзаможнішим в цій місцевості і виконував роль старшого серед баверів. Тому зверталися до нього «Ерстенбауерфюрер», що означало перший чи головний бауер.

Робота на фермі хоч і була напруженою, та все ж не такою виснажливою, як вдома. її полегшувала всіляка маршинерія та продумана до дрібниць організація праці.

Найбільш трудною була робота коло худоби, бо поралися робітники ферми біля неї цілісінький день. В жолобах біля кожної корови і коней були автопоїлки з підведеною до них водопровідною водою. Трохи гірше було з свинями, бо їм воду носили відрами. На щастя вони пили мало. Гноївка стікала по металевих лотках в гноярню. Гній потрібно було складати вилами на візок і вивозити в поле. Все максимально використовувалося на фермі, нічого не пропадало, навіть гноївка. Її помпою закачували у великі бочки і підливали дерева і город. Водопровід працював дуже надійно, так що жодного разу за весь час перебування тут Івана не було випадку, коли б воду брали з криниці.

Погано було те, що в цій місцевості земля була надзвичайно розораною і не було випасу для худоби. її навіть на прогулянки рідко випускали. Жаль було їх з-за цього. Це єдине в чому худоба була ущімлена. Зате кожна корова була найвищої вгодованості. Хоч на виставку виставляй!

Худобу бауер продавав або відвозив на мИИясокомбінат до Людвігсбурга, а молоко здавали на місцевий молокозавод. За здане молоко брали гроші або взамін потрібні для дому молочні продукти: масло, сир, сметану. Молокозавод був неподалік. Відвозила молоко на невеликому візку Млагожета.

В найбільшій пошані на фермі був Патрік. Він був майстром на всі руки. Навіть поросят умів каструвати!

Вчилися німецької мови самотужки, бо основним девізом на фермі було гасло: «Робота, робота і ще раз робота!» Щоправда, за чистотою мови слідкувала фрау Герта. Вона часто любила поправляти неправильно вимовлене слово, а від бауера можна було почути хіба що: «Я не маю часу цим займатися!»

З часом дружні стосунки у «Івана склалися з Фріцем і той почав активно допомагати у вивченні мови. Не пройшло и року, як Іван міг вільно спілкуватися по-німецьки.

Регулярно, раз на тиждень, фрау Герта змінювала постіль. Неодноразово вона говорила, що це робота Млагожати, та вона їй не довіряла. Не раз Іван, приходячи до своєї хати, боявся лягати на ці біленькі і чистенькі простирадла. Він не був привчений до цього. Фрау Герта його привчила мити щоденно не тільки тіло, а й ноги, аби, як вона казала, не нищити їй білизну. Так що тут Іван одержав ще й уроки гігієни.

В неділю та у святкові дні вони були вільні цілий день після обходу худоби. Іноді робітники ферми в ці дні збиралися разом і йшли до місцевої церкви. Хоч Служба Божа проводилася в ній по-німецьки, та Іван мовив молитву по-українськи. Все тут відрізнялося від того, що він бачив в конюшецькій церкві.

Згодом дізнавшись, що в Людвігсбурзі є католицька церква, Іван зі Стефаном відвідали її. Бауер був побожною людиною і відпустив їх на цілий день, переклавши всі роботи на фермі на себе. Побували в цій церкві два рази, а згодом з фронту почали надходити невеселі для німців вістки і Іван вже побоювався йти туди. « Чого доброго дізнаються, що я зі сходу та побИИють», - розмірковував він.

Вставали рано-вранці. Ледь починав жевріти схід, як в їхній кімнаті дзвонив дзвоник. Це бауер зі свого ліжка натискав на кнопку. Іноді ой як хотілося полежати, поніжитися в ліжку. Та думка про те, що ніхто за них не виконає роботу проганяла все. Не хотілося підводити ні бауера, ні його дружину, які по батьківськи дбали про них.

Лягали спати пізно, коли всі роботи на фермі були закінчені. Навіть тоді, коли починалися затяжні дощі і, здавалося, можна перепочити, адже ж робота в полі відпадала, бауер всім знаходив заняття: заготовляти на зиму дрова, ремонтувати техніку, привести в порядок будівлі... Від цього особливо страждали Патрік і Стефан, які працювали в основному у полі та на тоці.

За роботу бауер щомісячно видавав їм по сорок марок на всілякі розходи. Крім цього бауер любив на великі свята чи дні народження робити своїм робітникам подарунки. Найчастіше це був одяг або взуття. Гріх було скаржитися на їх віктування. Особливо Іванові на фоні його конюшецьких злиднів та голодоморів у Пскові, Острові та Біттігеймі. Їсти давали пИИять разів на день. Після першого обходу худоби був легкий сніданок. Як правило, це був хліб з маслом і кава або молоко. Молоко давали тільки пражене, аби не було розладів шлунки. Перед виїздом у поле-підобід: кусень мИИяса або сала з хлібом, що запивалося муштом. Обід був ситним. Ті хто працював у полі, приїздили» на обід кіньми. Після обіду, через три години був підвечірок. Вправна дружина бауера готувала на нього пиріжки з мИИясом чи яблуками із молоком. Ввечері була легка їжа на ніч.

Всі роботи, що доручалися Івану, давалися йому легко. Це й не дивно, адже перші враження в його житті були повИИязані з полем, худобою, луками, з любові до домашньої живності. Все це, разом з важким життям, не проминуло безслідно.

Вони стали його надбанням, бо коли людині чогось не вистачає, то вона починає ніби сиротіти, особливо;коли це щось дороге. Найдорожчими йому, як і для любої людини, були батьки, що зросли в Конюшках, пізнали всю гіркоту людської долі, особливо з початком війни. Кожного разу, коли він згадував про них, йому хотілося бути поряд з ними, полетіли до них птахом. Цієї неділі він вирішив написати батькам листа.

Кожного разу, повертаючись з поля, Іван милувався яскраво-синім небом, жовтими ланами пшениці та жита. Де-не-де з країв вони були заквітчані червоними маками. Все це нагадувало безмежні краєвиди біля рідних Конюшок. Погода сприяла гарному настрою і наповняла серце великою надією і вірою в щасливий кінець. Про це неначе твердили нескінченими голосами польові цикади. Кінь, на якому він повертався з поля, помахував гривою і куцим підстриженим хвостом, відганяючи надвечірніх мух. Час від часу він хвацько хапав зубами жмут налитого колосся чи зеленої трави.

- Невже ти такий голодний? По тобі не видно, - сказав Іван і поплескав коня по гриві,

«Напевне, коні моя доля. Вдома коні і ось тут знову», - роздумував Іван.

А ще недавно, коли він тілько-но зИИявився на фермі Келе, той неодноразово заводив його в прибудову стодоли, де стояв верстак, думаючи, що з нього може вийти непоганий столяр. Та, зважаючи на Іванову реакцію, залишив його в спокої. Та хіба він міг поміняти роботу з сокирою на роботу з цими розумними красенями - кониками. Так саме розумними, бо можна було закрити очі і лягти на дно фіри і вони неодмінно придибають на потрібне поле чи додому. Іван був в захопленні від цих тварин.

«Сфотографуватися б з ним і вислати фото батькам», - мріяв він. Бауер підтримав йог ідею, та, не маючи фотоапарата, вона так і залишилася нереалізованою.

Написати додому листа в запланований день Івану не вдалося. То часу не було, то просто забував.

На другому місяці роботи на фермі сталася подія, яка перевернула все його життя. Бауер, нарешті замість відправленої на фабрику Малгожети привіз молоденьке дівчисько. Дівчина та, у свої вісімнадцять років, була дуже тонюсінькою, невисокою на зріст з дрібненьким личком. Вона тримала в руках торбину і весь час червоніла, опускаючи очі додолу. Було видно, що вона соромиться.

«Міцно тримає свої маєтки», - подумав Іван.

Вдягнена вона була дуже скромно.

Як пізніше зИИясувалося, вона була Іванова землячка з Мостиського району Львівської області. Звали її Христиною. А коли Іван одного разу назвав її ласково Христя, вона попередила, що на це звертання не реагуватиме.

«Дівчина з характером», - подумав Іван.

Христина виконувала на фермі всю роботу Млагожати. Крім цього фрау Герта. побачивши її ретельність і вичурність в роботі, доручила їй проводити заміну білизни щосуботи. Отже, вони зі Стефаном мали тепер «свою» ґаздиню.

Виконувала вона цю роботу не гірше за дружину бауера.

Робота, що випала Христині, була вельми важкою. Ранесенько, у визначену годину, треба було бути біля корів, інакше вони муканням самі нагадають про це. Крім цього, вимогливий у всьому, бауер вимагав аби корів видоювати до кінця. У противному випадку, говорив він, корови почнуть запускатися. А щодо свиней, він завжди повторював, що їх потрібно не просто годувати, а відгодовувати, бо це не одне і теж. В першому випадку буде більше сала, а в другому ++ мИИяса.

Івану жаль було Христини, коли він бачив, як, по закінченні роботи, вона пленталася до хати бауера де спала в одній з кімнат. Хотілося чимось допомогти цій симпатичній дівчині, яка була, до того ж, землячкою. Потроху вони частіше почали спілкуватися, адже їх, українців, тут було лише двоє. Іван все частіше заглядав до стайні аби побачити її, а при можливості допомогти в роботі. Скоро всі на фермі знали про ці відвідини. Після них йому довго не спалося.

Іван мрійливо роздумував над усім і завжди приходив до думки, що ще чогось не зробив такого аби за нього знали всі. Манія величі все більше огортала його.

В липні розпочалися жнива. Гудіння тракторів і молотарок перемішувалося з нестихаючим беканням овець, яких гнали до водопою. Де ще вчора стояло нескінчене море пшениці, сьогодні вже стояли купи снопів, готових до обмолоту, а довкола поважно походжали бузьки. Внизу за селом асфальтівка повертала на Корнвестхайм, а далі йшла на Штутгарт. Здалеку Людвігсбург, особливо весною, під час цвітіння садів, скидався на суцільний яблуневий сад. В ньому багато будинків з асфальтованими тротуарами і кірхою посередині. Все: і городи, і будинки, і паркани, і квітники біля будинків паралельно і перпендикулярно розташовані, рівненько підстрижені. Все підігнане під єдиний стандарт. Все тут не на словах, а на ділі для людей, для їхнього блага. І думки, і час у людей з цим містечком, бо все його майбуття і сьогодення з ними, що тут народилися і живуть. Уміють вони все певним чином організувати і тоді, навіть у корівнику, почуваєш себе затишно неначе у власній хаті. Все тут прибрано, вичищено, провітрено...

Не довіряючи машині, доять корів руками. Так вимагав бауер, бо руками корови краще видоюються. До речі, коли весною та напочатку літа корови після отелу давали багато молока, бауер сам допомагав їх доїти. «Де це у нас можна таке побачити? Щоб пан, чи навіть хлоп, сідав доїти корови?» - міркував Іван. На грудку сіна чи жому тут не наступлять, піднімуть і кинуть у ясла. А які корови!

Непомітно зайшовши до стайні, Іван уважно слідкував за роботою Христини. Було видно, що вона вже трохи зміцніла і звиклася з роботою. Вила просто літали в її руках. Ретельно розстеляла підстилку, розпушувала її і по-газдівськи ще й прутики вибирала, аби було мИИякше корівкам. А сама маленька, швидка. Вже засмагла, В напівтемній стайні, здавалося, тільки очі у неї світилися. Виглядало, що вона тут працює вже роками, а не декілька місяців. Правду люди кажуть - треба вгадати свою роботу.

- Я думав, що ти вже в хаті, - випалив Іван, коли Христина помітила його.

- Та ще рано, - зніяковіло відповіла вона.

- Може, допомогти?

- Ні, не треба. Сама управлюся.

- Яка ти самовпевнена...

Вона старанно відносилася до всілякої роботи, і все у неї виходило. ОбовИИязків у неї все більшало і більшало. Справившись коло корів та свиней, вона бралася за нову роботу, до якої була моторною і не вміла відмовляти. Не було у неї нікого аби можна було порадитися чи очікувати допомоги. В роботі була мовчазною. Бувало, навіть до своїх корівок словом не пройметься. Саме за них вона вболівала найбільше, саме з них вона розпочинала вранці свою роботу на фермі. Обійде їх і береться до свиней. Більшість корів вона нарікла українськими назвами: «Черешня», «Зіронька», «Вишенька»... Навіть з цих назв було видно, як любить вона їх і вони, здавалося, віддячували їй тим же. І стали вони вже й ніби не чужі для неї.

- Воно ж, як поміркувати, то неначе й немає чужих, так як і діла чужого немає на цій землі, - сказала вона якось відверто.

Важкий це був хліб, і Іван це добре знав ще з дому. Кожного дня трудний. А тепер йому й ціну важко скласти. На хлібові дійсно все тримається, бо він ++ усьому голова, і цей квітничок, і чепурні будинки вздовж асфальтівки, засклені веранди, і земля, і навіть любов -усе-усе на хлібові. Правду люди кажуть: «Є хліб - живи. І жити хочеться».

Христина любила життя так, що жила не оглядаючись, щедро, на всю глибину душі. І ніщо не страшило її, бо до роботи йшла ніби й не одна. Все ніби допомагало в ці хвилини їй.

«І що так жене її до роботи? - роздумував Іван. - Не слава ж, звичайно. Хоча хазяї все бачать, все помічають. Може дівочий форс?..»

Йому вже хотілося бути на її місці аби випробувати себе - чи потягне? Та хіба у нього руки не такі? Чи може слабші? Він все зважував, неначе готував себе на її місце. Щоб не казали, а так дбати про корів, напевно, ніхто не зможе.

«Ну чого я стою? Треба негайно допомогти їй...» - розмірковував Іван.

Він вже зробив декілька кроків до Христини, як раптом на ґанку зИИявився бауер. Він був надзвичайно збудженим, рвучко ходив туди-сюди і весь час поглядав на годинник. Точність він любив понад усе. Час! Час!.. То для нього було найбільше багатство. А його не вистачало. Робота навалювалася одна за одною. А він мусив встигати всюди і завжди. І коли сіють, і коли жнивують, і коли до церкви йдуть.