Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   49

- Скоро війні, напевне, кінець. Прийшов час і нам подумати про вихід з цього становища, - сказав Іван йому якось.

- Ти про що? Бігме здурів, Іване.

- Втікаймо звідси поки не здохли з голоду. Нікому ми тут не потрібні.

- А ти дорогу знаєш?.. Та й чи дійдемо? Скільки тисяч треба прошмаляти?

- Не переживай, люди і Всевишній нам допоможуть. У нас просто нема виходу. Краще дома вмерти ніж тут у лісі.

- Я тебе добре розумію, Іване. Ми з тобою люди однієї долі, одного багаття. Однако нам не пощастило в житті. Треба подумати...

- Якщо по щирості, то нам, Ігоре, все-таки пощастило, бо ми ще живі... Закінчується війна, хіба це не везіння? Гріх нам цим не скористатися.

Ігор замовчав, а Іванові хотілося закричати: «Люди, дивіться! Я ще живий, живий!..»

Ігор продовжував розмірковувати. «Невже я помилився в тобі, Ігоре? Я був про тебе іншої думки», - роздумував Іван.

- Іване, люди додому з війни живими повернуться. А ми здобою куди?

- Додому, додому, Ігоре. Треба ризикувати, - все переконливіше доводив Іван. - Нас молитва збереже.

Ігор був більш обережний і розважливіший. Перечекавши хвилину - другу, Іван нарешті, одержав від нього ствердну відповідь:

- Хай воно скисне все! Я згоден. Не хочу тут загинути.

- Я знав, що так буде. Ми ж з тобою земляки, - зрадів Іван.

Вони домовилися шпарувати харчі на дорогу. А одного разу вдалося вкрасти два буханці хліба у німаків. Іван переживав, тримаючи їх в лазні. Готувалися всерйоз. Треба було пройти чи не пів - Росії, Білорусію, щоб дістатися рідної землі.

Завтра, пізно ввечері, вирішили тікати.

Того дня совітська авіація бомбардувала Псков і їх табір. Спочатку щось завило: «У-у-у! У-у-у-у!» То була сирена тривоги. Пролунала команда:

- Всім в бомбосховище!

Та поскільки бомбосховища не було, вони повинні бігти в ліс, що підходив до табору і там перечекати. Така була інструкція.

Почалася метушня, а коли розірвалися перші снаряди й створилася паніка, Іван з Ігорем зраділи - повітряна тривога послана неначе самим Богом і була ой як вчасною і потрібною для них.

Пошепки вони щось спохапливо радили один одному, бо часу на роздуми не було.

Зчинений в таборі галас посприяв їхній втечі. Вони закинули на плечі свої торби з пожитками, обійшли з заходу спочатку залізничну станцію, потім місто, перейшли мостом річку «Велика» і направилися на південь. Вони знали, що десь там на південному заході, знаходилась їх Галичина. Тож вирішили йти, орієнтуючись на сонце, в цьому напрямі. В похмурі дні їм допомогали місцеві жителі. Вони, направляючи їх, весь час попереджували, щоб вони брали завше правіше, аби не потрапили в полон до партизанів. «Щиро переживають за нас», - радів Іван.

- Найкраще керуватися вітром. Треба, щоб він дув у спину, і йти за вітром, - запропонував Ігор.

- Вітри тут, напевне, як і у нас, переважають західні. Тому будуть дути частіше з правого боку, - поправив Іван.

- Тоді будемо йти прямо, - відповів Ігор.

Вони вже йшли зо три години. Непомітно минули місто і вийшли через чагарники в поле. Воно дрімало цієї тихої ночі.

- Напевне, збіжжя, Іване. Гріх нам його топтати.

Іван озирнув, здавалося, безкрає поле і, побачивши спереду темну завісу, сказав:

- Треба його пройти, а там, напевно, вже ліс.

Ніч була прохолодна і тиха. Весняні заморозки схопили скибки ріллі і їх кроки гулко лунали. Високо в небі, неначе скибочка кавуна, висів місяць. Прислухалися. Нічого не було чути. Вони були зовсім самі.

А що зараз робиться в таборі?

Про це вони зараз могли лише здогадуватися. Можливо, шукають їх, роблячи переклик? У них є вівчарки, які швидко можуть «взяти» слід. Вони ж відійшли ще зовсім недалеко.

- Гайда! Гайда! - підганяв Ігор.

Перед лісом сіли на межі перемотати онучі, що збилися і почали нагризати ноги. Приємний холод приніс в ноги легкість. Було вже десь за північ. Повівав легенький вітерець. Зробилося легше і веселіше. А в ногах відчувався легкий біль. Як-не-як стільки часу вони в напрузі. На ріллі раз за разом доводилося спотикатись, падати, шукати загублену торбу і знову спотикатись... Рілля зайняла близько години.

Нічого не було чути, тільки безперестанне: Шу-шу-шу... - доносилось з лісу.

- Пережити б нам цю ніч, - сказав Іван. - А там легше буде. Місце, де вони знаходилися, було ще небезпечним-недалеко місто, в якому військо вешталось туди-сюди і кожної хвилини їх могли заскочити. Це дратувало і вимагало остороги.

Навколо ні душі. «Нам, чого гріха таїти, поки ще везе. І в таборі нас не засікли. Поки сонце зійде, хтозна-де ми будемо», - радів Іван.

Вони знову рушили. Пройшовши після ріллі рівне, заросле травою, місце, вони зайшли в чагарники. Іван ішов попереду. Місяць на ту пору сховався за хмари і стало так темно, що в кількох метрах нічого вже не можна було розібрати. Ніч зробилася за лічені хвилини чорною. Легкий туман огортав їх. Вони просувались все повільніше і повільніше.

Нарешті чагарники закінчились, і вони зайшли в ліс.

- Ігоре, ти ще не спиш?

- Та мало що бракує. Іду за тобою, неначе сліпий попід плотом. Куди ти - туди й я. Не завадило б поспати пару годин.

Вони знайшли найбільш густий кущ, під яким відчувалась велика посохла трава. Наламавши дрібних гілок, лягли, притиснувшись один до одного. Заснули швидко. Цьому посприяло одноманітне шуршання лісу.

Була вже, напевне, десята година ранку, коли Іван збудив Ігоря. Він схопився і, протираючи очі, здивовано зиркнув навкруги.

- Ти чого?

- Та продери вже очі. Дивись, яка тут краса!

Дійсно, довкола, неначе завіса, простирався великий ліс. Він був мішаний, не смерековий, як здавалось вночі. Високі й стрункі сосни, зібравшись купами, чергувались з високими дубами, буками, грабами. Вони хиталися і тремтіли на вітру. Здавалося вони хочуть йти з ними.

Та любуватись було ніколи.

Поснідавши черствим хлібом, і запивши з фляги водою, вони, оглядуючись і прислухаючись, зайшли далі в ліс. Не було нікого. Лише ледь чутним був шум, що доносився справа від дороги.

Почали міркувати, як йти далі.

- Де сонце? - запитав Ігор.

Іван глянув на небо. З-за високих дерев нічого не розібрати, та й небо, що виднілось поміж верхівок дерев, було вкрите хмарами.

- А звідки вітер? - допитувався Ігор.

Але й це не легко було визначити, бо верхівки дерев хилилися то в один, то в інший бік.

- Будемо триматися правої руки і йтимемо попри залізницю. Вона ж іде на південь, - порадив Іван.

Того дня вони йшли довго. Весь час дошкуляв голод. Вже другу добу майже нічого не їли. Почало гарчати в животі, потім булькати, неначе в баняку. На ходу вони висмикували стебла і жували їх. Потім натрапили на безліч шишок під декількома соснами, однак більшість з них були порожніми. Далі були жолуді, що непогано збереглися під травою та листям. Поволі жуючи, вони відчували у всьому прогірклий запах лісу. Стало навіть якось дивно, що так багато живності на їхньому шляху. Здавалось, що чули хрюкання дикого кабана. «Тільки б не зустріти їх та вовків. Бо то буде біда», - розмірковував Іван.

Так і йшли вони, загублені, серед нескінченого лісу. Одноманітне шелестіння лісу іноді обривалось криком рідких у цю пору птахів. По дорозі траплялися густі хащі і озерця, які треба було обходити. Вони освіжалися холодною водою, і це додавало їм сил.

Незабаром, більш стомлений Ігор, запропонував відпочити. Вони присіли на невеличкій галявині.

- Сьогодні холодніше, ніж вчора, - сказав, обертаючись на другий бік, Ігор.

- Давай розпалимо вогонь і погріємось. Он диви, скільки всюди сухої трави, листя та бадилля, - запропонував Іван.

Але Ігор продовжував лежати нерухомо.

Іван швидко наносив декілька оберемків трави та сухого бадилля з кущів. Витягнувши з торбинки кусник паперу, підпалив. ПолумИИя швидко охопило всю купу.

Почувши тепло, присунувся до вогню Ігор. Через кілька хвилин стало так тепло, що почало хилити на сон. Вони б, можливо, й позасинали, якби не рвучкі крики здалеку. Вони насторожились і ще більше прислухались до звуків. Коли вони повторилися, у Ігоря пошепки вирвалось:

- Гасимо вогонь! І в дорогу...

Затоптавши вогонь, що розповсюдився довколо багаття, вони знову прислухалися. Все навкруги мовчало. Тільки тихо шелестів ліс. Вони рушили. Під ногами хрустіли сухі гілки.

Йшли довго.

Якось раптово ліс закінчився. Спереду виднівся високий пагорб. По звуках, що долинали спереду, відчувалось - близько село. Ігор пішов у розвідку. Піднявшись на пагорб, він оглянув уважно все навкруги. Внизу дійсно розкинулось велике село. Посередині став. Все виглядало блідо в цю пору. Гавкали пси. З низини відчувалась вологість, з неба почало щось сіяти. Чи то дощ дрібний, чи мряка?

Ігор мовчки спустився вниз до Івана.

- Внизу село. Підемо в обхід, бо хтозна, що там у селі нас чекає? Хоч дощу майже не було, під ногами зробилося мокро. Вони розташувались під великим кущем і деякий час сиділи нерухомо. Мряка почала покривати одежу холодною росою, від якої вода почала стікати на землю.

Втома швидко охопила їх, а в душу закралася байдужість.

«На середині міста, що має бути те буде. Хіба не однаково, де гинути, тут чи вдома?..» Різні думки роїлися в їх головах.

Холодний вітер, що раптово повіяв зі сходу, освіжив обличчя. Вони стрепенулися від сну і дурних думок, що вражали.

Вирішили йти зліва, обходячи село.

Йшли стежкою навпростець, намагаючись не звертати на себе увагу. Невдовзі надибали на шлях. Вдалечині щось неначе маячіло на ньому. Може, якийсь подорожний йде до села? Знаходитись довго тут було небезпечно, і вони швидко рушили далі. А якщо, дізнавшись в таборі, що вони втекли, пошлють за ними навздогін? Якщо таке трапиться, вони домовились з Ігорем, що негайно звернуть з дороги і розбіжаться по ярах. Звичайно, краще було б звернути до селян, може хтось погодився б переховати їх, щоб не спіймали й не запроторили в тюрму.

За селом вони перейшли великий яр. Вдалині знову зИИявилась смуга лісу.

Вже було темно, коли вони зайшли в ліс. На радість їм, нічого вже з неба не падало, а в лісі зовсім було сухо. Вони вдивлялися в темряву лісу і нічого не бачили. За кілька хвилин дорога круто пішла вниз.

Тут вони звернули з дороги вбік, знайшли купу сухих гілок і прилягли.

Ноги тремтіли, а груди важко дихали після далекої дороги. Навколо було тихо. Місце було сухе і затишне, це швидко заспокоїло їх після шаленої втоми. Вона була настільки сильна, що, здавалося, звідси вони не виберуться. Вони швидко задрімали твердим сном, навіть нічого не сказавши один одному.

Прокинувшись рано, Іван деякий час лежав з віддкритими очима. Вгорі поміж дерев виднілась смужка чистого неба. «День буде теплий і ясний. Та й сонечко, напевно, вже високо, - розмірковував він. - Довідатись би, де ми знаходимося? Чи вже далеко відійшли від Пскова?..»

Він обмацав, що йому так муляло вночі. То невеликий горбок, порослий травою. Лише тепер він зрозумів, що вночі зсунувся з купи.

- Як ИИся чуєш? - запитав Ігоря.

- Та нічого...

- Напевно, зголоднів? Їсти хочеш?

- Ні, тільки пити... Все тіло болить, неначе побите.

- Дві доби майже безперервного ходу, це тобі не шутки...

Без води, без їжі, без людської помочі вони могли тут загинути. Голод вже ссав груди, і ніхто з них не відав, як довго вони ще блукатимуть в цій глушині.

Допомогаючи один одному, вони вирушили в пошуках води. Пройшовши по яру вниз, вони знайшли джерело, а неподалік озерце, створене ним.

Напившись, освіжили собі лице. Поперемотували онучі і рушили далі.

Ставало все трудніше. Частіше доводилося зупинятися, бо знесилені вони потребували спочинку.

Йшли і йшли, вкладаючи останні сили для долання перешкод. Однак, ліс неначе не збирався закінчуватись.

Ще ранком, перейшовши шосе, вони непомітно дня себе, обігнули якесь місто осторонь. Перейшовши річку «Велика», тримали шлях на південь.

Нарешті, ледве перелізши провалля, вийшли з лісу і опинилися на сірій полонині. З низини відчувалась прохолода. Прислухалися. Все навкруги неначе спало непробудним сном. Оброблене ще з осені поле і стежки говорили, що десь близько село.

Перейшовши впоперек поле, почали спускатися на луки. Тут літом випасали худобу або косили сіно. Раптом з-під Ігорових ніг щось вискочило з писком. Серце йокнуло, а по плечах побігли мурашки.

- Що за шляк?! - вигукнув він.

Згодом вони побачили, що то був заєць.

- Як налякав клаповухий, - прийшовши в себе, сказав Ігор.

На старих очеретинах погойдувались покинуті гнізда. Місцями валялося пірИИя. Ноги тремтіли від трудної дороги. Вони зупинилися. Спереду виднілося село. Вирішили знову обходити його. По дорозі прийшлось переходити вбрід потічок. На другому березі повизувалися, повиливали воду і пішли далі.

Луки були великими, заводнювані вузькими каналами й повідгороджувані один від одного. Почали зустрічатися кущі. «Хороше місце для полювання і риба, напевно, тут водиться?» - подумав Іван. Він змалку любив воду, любив море, хоча його ще ні разу не бачив, але знав, що воно велике.

Під вечір вони вже були виснажені вкрай. Голови хилилися вниз і було чути, як в скронях пульсує кров. Згадалися викопані і залишені на землі підгнилі картоплини на панському полі в Конюшках. Як би ж то знайти хоч декілька таких катроплин, вони б з сухої трави та бадилля розклали вогонь і повечеряли б з Ігорем теплою бараболею. Він готовий був вже гризти сиру кору дерева. Згадалися батьки, що залишились в Конюшках. Про них він тепер згадував все частіше.

Та скоріше б зігріти і висушити одяг, онучі, бо починали мерзнути на вечірньому повітрі ноги. А там й заснути б міцним сном.

Швидко над лісом запала темна, німа ніч. Шукаючи місце для нічлігу, вони згадали, що обабіч лісу в полі бовваніла скирта соломи. Ніч темрявою вкрила поле і вони деякий час шукали її. Під скиртою виклали собі лігво і лягли. Втома була настільки великою, що не зауважили, як позасинали. Коли прокинулись, то не могли знати, чи це було пізно, чи рано. Годинника ж не мали. В Конюшках годинника мали тільки пан, священник та здикутор, що приїжджав за збіжжям з Рудок.

День видався погожим. Дивувала тільки поведінка птахів. Вони великою зграєю кружляли над полем і так верещали, що заглушали шум лісу. А в голові бродили всякі думки та міркування.

«Що будемо робити далі?» - немовби запитували один одного. Іванові вже стало жаль Ігоря, бо саме він втягнув його в цю авантюру. Та назад дороги не було. Це вони добре збагнули.

Зі сходу вставав новий день. Почували себе краще ніж вчора, як-не-як вперше спали в теплі неначе вдома. Але від втоми нічого вже не хотілося ні їсти, ні пити, ні йти далі. От би тут залягти назавжди...

- Нам конче потрібно йти до людей, просити о поміч, бо ми пропадемо, - сказав Ігор. ++ Може, хоч погодують нас?

- Зер гут, - пробуючи жартувати, відповів Іван. Тоді вони не могли собі й уявити, яке випробування випаде їм.

Пройшовши декілька годин, вони почули запах диму і зраділи - десь близько люди. А ось і гавкіт псів почувся. Швидше до людей...

Вони перетнули асфальтовану дорогу і побачили першу хату. Вона вирізнялась від інших, що були далі, великими розмірами. Вирішили трохи виждати і відпочити в траншеї, що була коло дороги. Було на диво тихо, і тільки відгомін далекої канонади, що ледь вловлювався, нагадував, що йде війна.

Після довгої дороги почало хилити на сон, а на дорозі як на зло, жодного перехожого чи машини. Село неначе вимерло. Однак це було не село, як потім зИИясувалось, а містечко районного масштабу Опочка.

Була обідня пора, коли вони попросилися до першої хати. Великий пес, що був на ланцюгу, зчинив несамовитий галас.

З хати вийшов високий, товстий мужчина. Вони привіталися. Ґазда непривітно вдивлявся в обличчя пришельців.

- В нашій місцевості ніколи не водилися жебраки. Я старший у цьому містечку і якщо ви не заберетесь звідси геть, я заарештую вас, - грізно вимовив він.

«Він побачив в нас жебраків», - майнуло в голові.

- Ну то й арештуйте, якщо хочете. Нам краще буде. Принаймні хоч з голоду не помремо, - відповів Іван.

Ґазда почав розмірковувати, а вони деякий час стояли мовчки.

- Може, маєте для нас роботу, щоб ми могли заробити? - запитав Іван.

- У мене нема роботи для всіляких волоцюг, - сердито відповів він. Ґазда підійшов ближче до них і запитав:

- Звідки ви? Куди йдете?

- До Львова.

- Де це?

- В Галичині, на Західній Україні.

Сказавши це, Іван подумав: «Чого доброго ще прийме нас за бандерівців. Може, треба було збрехати?»

- А як ви сюди потрапили? - допитувався старий.

- Та роботи шукали, - збрехав Іван.

- Маєте документи?

- Так, маємо,

- Покажіть.

Він дістав з Ігорем вже потерті папірці, що видали їм ще в Конюшках, про виїзд до Німеччини.

Він взяв папери, перечитав їх і, віддавши, запитав:

- Зброю маєте?

На що вони тільки розвели руки.

Ґазда трохи заспокоївся. Був він говірким і неодноразово розпитував про одне і теж. «Перевіряє нас», - подумали хлопці. Він вже не зиркав на них, неначе лютий звір, як то було спочатку і добродушно сказав:

- Я відпущу вас на волю, тільки більше мені не попадайтесь.

«Може, краще арештуйте нас», - вже хотів сказати на це Іван, але стримався. Ґазда запросив їх до хати. Дружина наварила бульби в лушпині і, подавши на стіл з квасним молоком, запросила пообідати. Вони жадібно накинулись на страву. Наминали її, роззявляючи щонайширше рота, щоб ковтнути поскоріше якомога більше. Від цього в стравоході булькало неначе під час дощу в ринві.

Жінка, склавши руки перед собою, мовчки дивилась, як швидко зникає з миски бульба. Збоку, напевне, дуже смішно це виглядало. Потім вона налляла їм по горнятку молока. Випивши його, вони відчули тяжкість в животі.

«Хоч би не задрімати, сидячи біля столу», - подумав Іван. В той час ґазда сказав, що зараз повернеться і кудись зник. Час від часу вони почергово стукали чолом об стіл і, прокинувшись, випростовувалися. Жінка поралась на кухні, вистукуючи посудом.

Господар виявився старостою. Пізніше вони розмірковували, що було б з ними, якби потрапили до когось іншого. Він сповістив про все Гестапо і вже через годину було чути, як до хати підИИїхав автомобіль. В хату з ґаздою ввійшли два німецькі офіцери. Один з них був перекладачем. Вони перевірили документи і сказали, що згідно з документами вони поїдуть до Німеччини.

Їх посадили в кузов машини, де вже сидів німецький солдат з автоматом. Він супроводжував їх до залізничної станції Острів.

- Русіше партізан? - запитав він.

Вони закивали вбік головами.

Коли машина рушила з місця, солдат закурив, пропонуючи сигарети і їм. Але вони не курили і тому відмовилися. Потім витягнув з кишені люстерко і почав розглядати себе, погладжуючи по бороді, неначе розмірковував, коли йому треба голитися. Побачивши їх здивування, він простягнув люстерко Івану. Мовляв, на. подивися на себе. З люстерка на Івана дивилось густо заросле щетиною лице, з неначе здичавілими очима.

«Ось що зробила з мене війна. На кого я подібний? Чи впізнали б мене батьки, якби я повернувся додому?..» За зиму він сильно схуд. почорнів, постарів.

Дорога була асфальтованою. Справа і зліва ліси чередувалися з полями. Ліс справа був їм відомий, вони по ньому йшли. Проїхали три села. Одне з них вони недавно обходили. Поля цієї ранньої весни були ще голими. Місцями на них ще стояли деревИИяні щити для снігозатримання. А ось міст, по якому вони переходили ріку «Велику».

Все це нагадувало рідну сторону. От тільки піщана, зранена бомбами земля, все видавала. Галичина опанувала ними. Вони бачили її краєвиди і неначе відчували пахощі зелених луків і лісів. Все це давало привід для роздумів. Надходив сум, який охоплює птаха в клітці.

При вИИїзді в Острів побачили зруйнований монастир. Від нього залишились одні мури. Що ж це за безбожники його зруйнували? Та й навіщо? Адже там лікували людські душі. Іван згадав слова здикура Рожнова, що часто навідувався в Конюшки: «Ломать, не строить!», які часто той любив повторювати. Так, легше зруйнувати щось, та скільки часу буде потрібно для реставрування?

Коли вони проїжджали вулицями містечка, раптово в небі зИИявилася зграя німецьких літаків, що летіли на схід.

- На Москву, - задоволено повідомив конвоїр.

Німці зимою 1942 року одержали під Москвою нокаутуючий удар. Новий рік хоча й не святкували, але в душі народу було святково, бо німці почали відступати, що дало привід Сталіну всенародно оголосити про недалекий той день, коли Червона Армія розгромить ворога, от і німці, намагаючись зупинити її наступ, підкріплювали свої війська, перекидаючи їх з західного фронту на східний. Але ще довго було до перемоги.

Машина тим часом завернула на якесь велике подвірИИя, в глибині якого стояв довгий приземистий цегляний будинок. Тут був збірний пункт, куди звозились люди з сусідніх районів та областей і формували ешелон до Німеччини. Брали тільки росіян, українців та білорусів, напевне, тому, що іншим не довіряли, чи менш працездатними їх рахували.