Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   49

Комплектування ешелону зайняло майже тиждень. І знову прийшлось пережити голодомор.

З Ігорем вони вирішили триматися один одного, щоб разом бути в Німеччині. Тим більше, що знайомих з Псковського табору не було і доля їхня була невідома. Надворі стояли погожі весняні дні. Десь вдома садять городи або підготовляють до цієї роботи поле. Можливо, випасають худобу на луках? В таку погожу днину - другу, трава швидко виростає. Іванові при згадці дому завжди здавалося, що там все нормально. Він написав два листи з Пскова додому, та відповіді не одержав. Напевно, листи загубилися в дорозі. Тому обстановку в Конюшках вони не знали. Але заспокоювали себе втішними думками. В душі від них світлішало.

Всі ці дні зазнавали тяжкої долі. І голоду, і холоду далеко від рідних. У багатьох, що були в таборі, та й тут на збірному пункті, не було освіти, бо не було в що одягнутись до школи. Тому більшість з них пастушили, а іншим й цієї участі не лишилось, бо не було що пасти. Так ці хлопчиська й ганяли у дворі та по пасовиську ціле літо. Там народжувались їхні прізвиська. Іван згадав, як його нарікали «пенсіонером», напевно, за дещо сутулу осанку. Він навіть поскаржився батькові, на що той, махнувши рукою, сказав:

- А ти не йди більше до них!

З часом він звик до нього і вже не сердився, а це в свою чергу привело до того, що воно потроху відстало від нього.

Знову довжелезний, як стайня, барак. Щоправда, тепер німці щодня навідувалися до них. Не те, що у Пскові, де їх мордував не тільки голод, а й нудьга. Коли «штабси» заходили до бараку одразу, неначе для військових, лунала команда:

- Ахтунг!

Всі, хто був у бараці, швидко шикувалися посеред нього. Старший з великого зошита зачитував їхні прізвища і робив якісь відмітки.

В кінці квітня їх ешелон відправили на Захід. Вагони хоч і були товарними та виглядали комфортабельнішими, ніж ті в яких везли сюди. Спали на двоярусних деревИИяних нарах, що мали вигляд тапчанів. Коло дверей стояв стіл і крісло, на якому сидів цілий день конвоїр. Тут же на табуретці стояв бідон з питною водою. Наніч конвоїр забирався у свій вагон, а їх закривали ззовні. Повітря проходило тільки через заґратований душник. Цікаво, навіщо його заґратували? Невже думали, що хтось з них зможе крізь нього втекти?

Хоча й вікон не було, але вагон, видно було, пристосований для перевезення зерна, мав декілька вузьких люків % через які вони оглядали місцевості, що проїжджали.

З самого початку поїзд мчав, здавалось, як тільки міг. Так що, коли вони положилися спати, не могли заснути. Вагон трясло і гойдало, і, здавалось, вони не їдуть по залізниці, а пливуть по розбуханому морю. Ніч була тепла. Та й пора - «на носі» травень. Десь опівночі поїзд стишив хід. Було чути, як один з німців ззовні сказав:

- Комт ди гренце.

Це означало, що скоро кордон. Проїхавши ще трохи, поїзд зупинився.

- Напевно, кордон з Польщею! - вигукнув Іван так, щоб розбудити Ігоря, що дрімав.

Вони вдивлялись в нічну темінь. Та нічого не було видно. Та й який там зараз кордон, якщо усюди німці. Раптом у світлі фар зИИявилися вояки з прикордонної служби. Вони щось махали руками, вигукуючи незрозумілі слова. По формі неможливо було розпізнати чи це були польські жовніри, чи німці.

- Час спати, - сказав Ігор.

Скоріше б заснути, щоб заспокоїти розИИятрену душу.

Незабаром Іван почув тихий свист Ігоря, а сам довго чомусь не міг заснути.

- Отче наш... - прошепотів Іван. І скоро теж заснув. Прокинулись вони так само раптово, як і заснули. У вагоні линула музика в темпі маршу. Таку музику полюбляли німці. Це конвоїр слухав радіо, що стояло немов куферок на столі. В такт музики він легко хитався з боку на бік.

«Напевне, ми вже в Німеччині? Що приготувала вона нам?»

Іван виглянув у люк. Спереду виднілося місто. Поїзд стишив хід. Виїхали на міст через велику ріку. В тихій воді відбивалися величаві церкви, труби заводів, а по воді назустріч пливли невеликі пароплави, свистками вітаючи один одного. Всі будинки мали білі або червоні стіни, і були під червоною дахівкою. Якщо можна було б поглянути місто з неба то здавалося б ; що воно неначе накрите червоним покривалом.

Перетнувши річку, вони їхали через центр міста. Можна було розглядіти городян, що гуляли з дітьми, вітрини магазинів з товарами, що виставлені в них. Та найбільше вражала велика кількість автомобілів, що рухалися туди-сюди, з якимись дивними гудками, схожими на бекання овець. Ніколи в житті Іван не сподівався побачити такі чудеса. Стільки людей, будинків, вулиць, магазинів. На вулицях були в основному жінки та діти.

Багато чого незвичного дня себе вони побачили тут. А коли по вулиці помарширували солдати, Ігор -зауважив:

- Одягнені, як генерали...

- А для чого у них на плечах золотаві нашивки? Що вони означають? - запитав його в свою чергу Іван.

- Напевно, так вони відрізняються по старшинству.

Здалеку все тут виглядало так гарно, так весело, що, здавалося, нема ніякої війни.

За містом почався ліс, а за ним на великій рівнині поля. Вони були розбиті на рівні квадратики чи прямокутники з зеленими посівами. «Тут тепліше, ніж у нас», - майнуло в голові. Все тут: і дороги, і поля, і навіть ліси виглядали рівнішими і доглянутішими ніж вдома.

На одній із станцій вони бачили на паровозі, що повільно проїжджав Поряд машиніста, що був одягнений в темно-синій костюм з білою сорочкою і краваткою. На плечах у нього красувалися високі плетені пагони. Цим він скоріше нагадував генерала ніж машиніста. Іван згадував залізничників в Городку, Пскові, Острові. Вони мали засмальцований одяг, який увесь блищав, а коли доводилось проходити повз них, то треба було відвертатись або затуляти носа, такий сморід було чути від них. Вони довго над цим міркували. Чому все так? Той же паровоз, те ж вугілля, той же дим, а вигляд людей зовсім інший. Все, напевне, від людської плоті. Так, вони за кордоном, вони в Німеччині!

Дивне почуття охопило їх. Іван гостро відчув усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї. Щоб ти зникла, проклята державо, з твоїми порядками, псяИИкрев-і, повернувшись до Ігоря, додав: - Боженьку, допоможи нам...

День видався дуже теплим, як на початок травня. Перед самим обідом на небі зИИявилась маленька хмара, яка поступово виростала. Усі стали якісь мляві. Брала велика лінь.

- Напевно, буде дощ, - сказав Іван.

На що Ігор заперечив;

- Великого дощу не буде, коли такі грізні хмари.

Та згодом сильний грім вдарив, здавалось, по ешелону. А за ним ще і ще. Цьому гуркотінню, здавалось, не буде кінця. Блискавка не встигала згаснути, як гуркотів новий грім. Хотілося зупинити поїзд аби перечекати негоду. Стало темно, неначе в надвечірИИї. Це був перший грім у цьому році.

Спочатку поодинокі краплини забарабанили по вагону. Деякі потрапляли через люк у вагон. Вони закрили люки і спостерігали за всім через щілини. Потім трохи стихло і раптом небо неначе розламалось і линула така злива, що вода в одну мить залляла все навкруги. За щільною стіною цієї зливи нічого не було видно. Пригальмував навіть поїзд. Такі зливи Іван запамИИятав у 1935 році. Тоді вони відбувались регулярно, неначе за графіком, кожного тижня. Крім цього, дуже надокучив дрібний довготривалий дощ. В результаті того року селяни залишились без бульби, часнику, огірків. Навіть не зібрали на насіння. Щоб не повторилось це знову.

Та дощ був короткочасним, і надвечір уже ласкало сонце. Краплини води ще деякий час скапували з даху вагона і неначе розставали в яскравих променях сонця. Після такого дощу оживуть луки і поля. Та й їм у вагоні стало легше дихати.

Проїхавши декілька кілометрів, вони побачили суху землю ++ тут дощем і не пахло.

На вечерю вперше дали по консерві і чай з хлібом. Вони з Ігорем, як завжди, їли з однієї миски, зсипавши вміст консерв туди. У вагоні засвітили лампу. А позаду поїзда залишались все нові міста і села.

Спали вони непогано, хоча й від дороги боліли боки. От тільки б пролежнів не було.

Під ранок ешелон поволі підИИїхав до високої, на рівні підлоги вагона, платформи. На ній видатися сліди гусениць. Напевно, зовсім недавно тут йшла погрузка німецької техніки для відправки на фронт.

Двері вагона відчинилися ззовні і почулася команда:

- Ауфштейн! Ауфштейн!..

Кожен з них добре знав, що ця команда означає.

- Приїхали, напевно? - сказав спросоння Ігор.

Всі почали збирати свої пожитки. Недалеко від ешелону стояла підготовлена бочка з водою. До неї йшли митися. Вода стікала у вузьку канаву, обкладену камінням. Повертаючись у вагон, вони побачили на триповерховій будівлі вокзалу, трохи збоку, напис «БІТТІГХЕЙМ». Це була назва станції.

Невелике містечко, одноіменної назви Біттігхейм, знаходилось поблизу Штутгарта. Це був звичний район лісостепу на широті Галичини.

Після сніданку їх відвели в приміщення, що знаходилось неподалік. Німці його називали «Арбайтзам», що означало «робітничий найм».

Чоловік у формі поліцейського років пИИятдесяти зустрів їх на ґанку. Він запропонував зупинитися перед ґанком і повідомив, що має сказати дещо. Робив він це через молодого худорлявого в окулярах перекладача, який говорив по-російськи:

- Ви прибули до великої Німеччини. Ваше перебування тут буде тимчасовим. Ця передишка, яку взяв зараз Гітлер, приведе до скорої перемоги. Гадаю, що для цього буде потрібно не більше року. Так що наступний Великдень ви будете зустрічати вдома. А зараз, панове, розміщайтеся у цьому таборі і чекайте розподілу на роботу. Ви повинні сумлінною працею допомагати Рейху!..

Так вони змінювали строки своєї перемоги. Спочатку їм здавалось, що для перемоги буде досить і трьох місяців, в які вони вложаться з планом «Бліцкрігу», а тепер, майже після року війни, збільшили строк ще на рік. Цікаво, а що буде через рік?

Їх розмістили у двох паралельних довгих будинках, які до недавнього часу служили казармами сторожевої частини. Військо пішло на фронт. І все залишилося тут. Виглядали вони досить пристойно. Широкий коридор, а від нього в обидві сторони невеликі кімнати з панцерними ліжками. В кінці коридору туалет, навпроти ++ умивальник. Вони були викладені мармуровою плиткою. Постільних приналежностей не давали і вони спали на голих сітках. Все це викликало думку, що це тимчасово, і вже завтра заберуть роботодавці. Та цього дня прийшлось чекати декому довго.

Спочатку з кожним побалакали на знак їх можливостей. Запитували, чи мають спеціальність? Чим займалися вдома? Усе це заносилось на спеціальні карти, що були виписані на кожного. Таким чином німці планували розподіл рабсили, щоб не потрапив конюх, скажімо, на завод чи навпаки. Вже тут німаки демонстрували свою підприємливість. Жодного бездумного кроку, таким був їх девіз.

Іван з Ігорем знову були разом в одній кімнаті і спали вони на сусідніх ліжках. Сподівалися, що разом будуть на роботі. Та вийшло все по-іншому.

Поскільки Ігор в Конюшках слюсарував на панському фільварку, то його відправили на завод, а всіх, хто робив в полі або з худобою, направляли до німецьких бауерів.

Через два дні всіх, хто був призначений на завод, забрали.

Були зачитані списки і їм було наказано зі своїми речами сісти в автомобіль. Забрали й Ігоря. Це було ударом для Івана.

Вони попрощалися і домовились про скору зустріч в Конюшках, повіривши словам німців. Іванові стало ніяково. Страх невизначеності заповнив його душу. «Щоб до дідька ще не розплакатись», - подумав він. Він не любив бути приниженим, але деколи впадав в сумуватий настрій. Через це інколи закидали йому за цю слабкість.

Іванові ще чотири дні прийшлось чекати своєї участі. Дні ці тягнулись поволі. Ніхто майже ними не опікувався. Ніякого контролю. Та й куди було звідси тікати?

Раз на день, в обід, привозили машиною їсти. Найчастіше це були відварені буряки або бульба з лупиною, перемішані з юшкою, та два кусники хліба. Щось приблизно таке вдома готували свині. Правда, там ще додавали молока і грису. Люди, щоб не вмерти з голоду, шукали собі їду хто де міг. Навіть по смітникових урнах шастали, викликаючи не тільки подив, а й захоплення німців. Іван любив ходити на залізницю, що проходила поряд. Годинами сидячи на високому березі, споглядав, як снують поїзди. Рахував, від нічого робити, вагони. Перестук вагонних коліс нагадував йому мелодію однієї з пісень, і він щось собі мигикав під ніс. Так проходив день за днем.

На пИИятий день один з прибулих помер. Він був хворий і не витримав цього випробування. Можливо, цього домагалися німці, проводячи, таким чином, через голодомор, натуральний відбір. Бо навіщо їм було хворих. Дивувало лише, як цей хворий потрапив до Німеччини. Німці ж кожного ретельно перевіряли.

На сьомий день після сніданку, коли сонце ледь піднялося над деревами, назвали нарешті. Іванове прізвище. Він взяв свою торбину й вийшов на ґанок.

Внизу на нього чекав високий на зріст повний мужчина років пИИятдесяти. Він був у легкій шкіряній куртці, галіфе, а на ногах високі боксові чоботи. Побачивши Івана, він перепитав:

- Іван Кардаш?

Іван кивнув головою і зійшов сходами вниз. Старий фон Гурвітц, що опікувався ними тут в «Ноєслагері», стояв вже перед Іваном. Він показав бауеру великий палець руки і сказав:

- Цей роботящий, як бджола!

Коли Іван, вивчивши мову, вже пізніше зрозумів ці слова, він не раз задумувався над тим, звідки Гурвітцу було відомо про його працелюбність, адже в Біттігеймі вони нічого не робили і в роботі він його не бачив. Можливо, відчував це, або просто ляпнув, щоб догодити вимогливому бауеру, а може, ця характеристика ще з Псковського табору. Бауер підійшов Івану назустріч і, подавши руку, відрекомендувався:

- Вільгельм Келе.

Він легенько усміхнувся. Зрадів, напевно, що непоганого буде мати робітника. Показавши на легковик, що стояв неподалік, запросив:

- Бітте шон.

Іван всівся на задньому сидінні, поставивши поряд торбу. Автомобіль був вже в роках та хід мав добрий. Мав він вигляд пікапа накритого брезентом. Сидіння були настільки мИИякими, що йому здавалося, що він сів на перину. За півроку Іван відвик від усього людського, а тепер знову почув в собі людину.

Машина задеренчала і вони рушили в дорогу..

Їхали десь біля години. Дорога була рівною асфальтованою і їхати було легко. По дорозі інколи зустрічались машини. Та ось з бічної дороги здійнявши за собою куряву пилу, виїхав віз з людьми. Іван побачив, як тільки він порівнявся з машиною бауера, люди, що сиділи на ньому, вітаючись, познімали шапки. «Знайомі або земляки», - подумав він. Було видно, що бауер тут користується авторитетом.

З першої зустрічі Іванові сподобався цей привітний чоловік. Він був бауером (фермером) в передмісті Людвігсбурга. Було у нього два сини. Старший Манфред, воював на східному фронті, а молодший Фріц, якому було чотирнадцять років, допомагав батькові на фермі. В цьому віці він все умів робити, їздив добре на коні, автомобілі і тракторі. Тут в Німеччині змалку привчають дітей до праці. Тож не без гордості бауер заявив, що Фріц є його правою рукою. Крім цього він не без успіху вчився у місцевій школі. Встигав, як мовиться, усюди. Але з перших днів Іван зауважив, що він не дуже полюбляє фізичну працю. Більше його вабила робота на тракторі або автомобілі. Може, це й добре для виховання нового господаря.

Бауеру було пИИятдесят один рік. Русявий, коротко підстрижений чуб, пряма постава, спортивна фігура та веселі очі робили його значно молодшим. Говорив він хоч і на незнайомій мові, але красно і складно. «Красно говорить, але чи не кривим писком?»- подумав Іван, згадавши цю популярну Конюшецьку приказку.

Була у нього невеличка слабість до порядку. Любив він порядок понад усе і від усіх вимагав точно виконувати розпорядження. Був дуже дисциплінований. Та хто з німців недисциплінований?

- Які вимоги ставлю до себе, такі й до людей, - не раз повторював він. І це дійсно було так. Те, що він любив все металеве, говорило про його твердість. Це особливо було видно по його стодолі і коморі. І там, і там стояли величезні привИИязані ящики, заповнені всіляким залізяччям. Інколи думалось, чи не краще йому здати все це на металобрухт та одержати непогані гроші. Та все ставало на місця, коли потрібно було ремонтувати щось. Він швидко знаходив те, що потрібно.

Кожен день його проходив у круговерті. Потрібно на поле подивитись, здати контигент, припильнувати корму худобі, забезпечити житло провіантом, здати тричі на день молоко на місцевий молокозавод, не запізнитись з косовицею, своєчасно заготовити сіно...

Походив він з аристократичної сімИИї. Батько його донедавна вчителював в сусідньому Войсаху. Вся атмосфера в їх родині була пройнята німецьким патріотизмом. З дитинства йому прищеплювали любов до Німеччини і боготворили думку, що вони належать до панської раси, яка покликана створити велику Німеччину на терені всієї Європи. Під час першої світової війни він, одержавши вишкіл на офіцерських курсах в Штутгарті, одягнув офіцерський мундир. Йому доручили командувати взводом, а згодом і ротою. За цю війну він мав орден «Золотий Хрест» другого ступеня. Він усім єством завжди підгримував свого фюрера і чекав на швидку перемогу на Сході.

Обличчя його було повним і навіть трохи одутловатим, а довгі руки робили його ще вищим.

Місцевість була досить привабливою. Іван крутив головою на всі боки, намагаючись побачити все. Довкілля дуже нагадувало йому Галичину. Рівнинна місцевість. Тільки далі на сході виднілися невеликі гори. Вздовж дороги та й в населених пунктах було багато садів. Найбільше було яблунь. Вони в цей час були дуже примітними, бо декотрі ще були вкриті цвітом. Криві невисокі стовбури міцно тримали проти неба букети біло-рожевих квітів. Зліва від дороги виднівся великий ліс.

День був не по-травневому теплим. Пражило сонце.

Машина звернула з дороги і заїхала у великий двір. «Приїхали!» - подумав Іван. Він вийшов з машини і оглянув все довкола. Крім великого будинку зліва від нього стояла стодола, а далі велика стайня. Справа була півниця, а за будинком виднівся сад і зелене поле. Неподалік квочка скликала своїх курчат. Трохи збоку стояла криниця. Вона використовувалась рідко, бо вода до хати і стайні подавалася водопроводом. Тільки у випадку аварій, або ще якогось лиха, брали воду з неї.

Невдовзі великі вхідні різьблені двері відчинилися і на ґанку зИИ явилася струнка жінка з приємним лицем. Це була дружина бауера. Вона була на два роки молодшою за нього. Незважаючи на моложавий вигляд, голова її була покрита рідкою сивиною.

Вона підійшла до них і, привітно посміхнувшись, подала руку Івану.

- Гертруда Келе, - представилась вона.

Він з розгубленості не знав, що робити і соромливо швидко поцілував її руку. Вона, немов сина, погладила Івана по голові. Лише тепер він побачив, як стомлено дивилися на все її очі. Від цього вона виглядала старшою. Її лагідність і доброзичливість остаточно заспокоїли Івана, прогнали страх і всілякі підозріння.

Фрау Герта, саме так частіше називали її, щось сказала бауеру і той, показавши на двері, запросив до хати Івана.

В Приміщенні війнув у лице дух домашнього тепла. В цій чужій хаті, заповненій блискучими меблями, з радіоприймачем, піаніно, завішаній фіранками та серветками і картинами з гірськими та лісовим пейзажами Німеччини, Іван почував себе ніяково. Простінки між вікнами були заповнені книжками на полицях або квітами. Було видно, що тут шанували і перше, і друге.

«Невже я тут житиму?» - запитува себе Іван.

Поки фрау Герта готувала обід Іван з бауером оглядав помешкання. В будинку було чотири кімнати і кухня на першому поверсі і стільки ж кімнат на другому. Під стріхою знаходилися невеличкі приміщення, де зберігався всілякий крам, дрібний реманент та старий одяг. Будинок був під бляхою і виблискував на сонці сріблом.

Після огляду апартаментів, вони вийшли на подвірИИя. Бауер весь час про щось розповідав, інтенсивно жестикулюючи. Іван хоч і не завжди розумів про що йдеться та в більшості випадків здогадувався про що тлумачить йому бауер. Та й як не здогадуватися? Хіба він не бачив криниці, стодоли чи стайні. Все у них виглядало жебрацьким в порівнянні з побаченим тут. У стодолі все було розкладено, розвішано. Все займало своє місце. А в їхній стодолі можна було зломити собі карк. Тут зберігалося сіно, заготовлені на зиму дрова, різали на січкарні січку коровам, а в прибудові до стодоли, що мала окремий вхід, зберігався сільськогосподарський реманент: молотарки, млинок, прес для одержання соку з ягід та фруктів, транспортер, столярний верстат та всілякий інструмент. Найбільше здивувала Івана січкарня. Вона мала не тільки ручний привід, а й працювала від електрики. Натиснув кнопку і тільки встигай подавати сіно чи солому.

«Ось таку машинерію нам би додому», - мрійливо подумав Іван. Він добре знав, яка то важка робота різання січки. Бувало так накрутився коло січкарні, що й світ ставав не милим. А тут ось така благодать. Сіно зберігалося на стриху стодоли і в засіці, що була відділена деревИИяною стіною. На дрова був інший відсік, а між ними був широкий прохід, по якому заїжджали тракторцем з візком.

Довга стайня була розділена навпіл. З однієї сторони корови, яких було двадцять, а над ними зберігалося сіно, кукурудза або солома. З другого боку стояло чотири пари коней, а навпроти в загоні., біля десятка свиней.

«Оце господарка! Як вони все це обробляють?» - подумав Іван.

А коні які! В армії Будьонного хтозна чи були такі! Вихолені, з блискучим волоссям на шиї і такі чисті, що здавалося їх тільки-но вимили з милом. Гарно виглядали корови. Вони стояли привИИязаними коло ясел. У вусі кожної була металева бірка, на якій вказувалися всі її родові дані та кличка. Дивувало й те, що майже не відчувалося тут запаху стайні. Над кіньми було якесь житло. До нього вели металеві сходи, що прилягали до стіни.