Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   49


***

Кінець квітня ++ пора польових робіт, пора сівби. В цей час бауер виганяв всіх в поле. На фермі залишалась лише фрау Герта з Патріком, що готував до роботи маршинерію і малий Фріц, який після школи теж виїжджав у поле. Його батько вчив керівної роботи, підготовляючи собі заміну.

Через пару тижнів роботи по сівбі закінчувалися. А вже через місяць ++ півтора можна було побачити, як яріє в полі пшениця, ячмінь, жито. З кожним днем вони ставали все густішими і вищими. Коли клен почне скидати свої китиці - приходив час збирання збіжжя. В цей час тут переважали західні вітри. Вони гнали й гнали хмари на схід, туди де Галичина. Зупиняючись в Карпатах, вони приносили рясні дощі. Ой не дай, Боже, щоб повторилося минулорічне літо. Та небо поволі ясніло, приносячи спекотливі дні. Поля, що підступали до самої ферми, вбирали всю силу сонця і поступово перетворювалися з зеленуватого в золотаве. Достигав врожай.

Тривожно і радісно одночасно було на душі у бауера. Радісно за те, що спориться робота на фермі і врожай достигає непоганий. А непокоїло його дві причини. Це щораз невтішні повідомлення зі східного фронту, де справи німецьких військ стали зовсім кепськими, а тут ще й ці «кляті пси» американці, як казав бауер, розпочали нищити могутню Німеччину з заходу, а друге те, що довго не було ніяких звісток від Манфреда. Минуло вже декілька місяців, як він відвідав його у військовому шпиталю Ганновера. Поранення було легке, і лікуючий лікар Мількау твердо запевнив, що десь через місяць Манфред знову буде в строю. Погані думки бауер відганяв від себе. Та приховати свою роздратованість не міг.

Одного разу в розмові зі Стефаном той назвав бауера німецьким паном. На що Іван заперечив:

- Який же він пан? Хіба ти бачив коли-небудь пана за трактором або за доїнням корів? А він, бачиш, жодної роботи не цурається і за нас дбає, як батько.

- А мені здається, що польський, що інший пан - один дідько. Всі вони обманом та за рахунок інших живуть, - не вгамувався Стефан і для більшої певності у своїй правоті сплюнув під ноги.

Не минуло й тижня як нарешті прийшла звістка від Манфреда. Ще за обідом бауер з радістю повідомив, що він знаходиться в північній Африці, в Алжирі. Це значно безпечніше, ніж на східному фронті, де російських вояків підганяли зовсім незрозумілими для німців гаслами:

«Вперёд! За Сталіна! Давай! Давай!..»

Звичайно, навіщо його синові знову їхати в цю змордовану Росію, щоб десь у безкраїх снігах чи чорних лісах ховатися від куль. Ще більше порадувало бауера брехливе повідомлення з метою зменшення панічних настроїв серед людей і вояків, що буцім-то східний фронт вирівнюється і скоро німецькі війська перейдуть у вирішальний наступ. І хоча він завжди говорив, що проти будь-якої війни, але зараз готовий був залишити ферму і піти на підмогу своїм. Це якось змінило його. Він став привітнішим, щедрим і гостинним, хоча й відчував кепські справи на східному фронті. Та все ж, вони поласували одного разу індичками, яких було на фермі чи не більше, ніж курей, а мороки з цими великими і незграбними птахами було менше, бо не здатні вони на шкідництво. Вгодовані, вони цілими днями поважно ходили по подвірИИю. Гусей та качок бауер не тримав, бо не було близько води, де б вони могли талапатися, а без цього вони погано ростуть. Тож навіщо, як казав бауер, мордувати птицю.

Як завжди, на початку липня розпочиналися жнива. Тепер, по закінченні робіт коло худоби, всі їхали у поле. Іноді для контролю виїжджав сам бауер, Патрік був у полі лише для того аби водити комбайн по збіжжю. Після косовиці він знову залишався на фермі і займався виключно налагодженням маршинерії.

Збіжжя обмолочували молотаркою, а зерно фірою або машиною везли на ферму. Через пару тижнів жнива закінчувалися і всі переходили на збирання бульби, буряків та іншої городини. Христину бауер з поля забирав трохи раніше, бо на неї чекала недоєна худоба. Іван зі Стефаном поверталися з поля коли вже було темно. Все в цей час пеленалося у вечірню тишу. А прохолода, що приходила з Атлантики, розповзалася низинами, а інколи швидко переганялася вітром, ніби полоханий птах.

В серпні заладило яскраве сонце. А це значить, що Іван зі Стефаном мусили щодня працювати у полі і все менше і менше Іван з Христиною були разом, А йому так хотілося ще раз подивитися в її карі очі, побалакати про домівку... Тут, далеко від дому, вона була для нього острівцем Батьківщини. Та й хто його міг тут зрозуміти так як Христина?

Хоч і пізно вони поверталися з поля, Іван інколи забігав до неї на ферму, щоб хоч бодай словечком обмовитися. А коли у неї ще залишалося багато роботи, то й допомогти їй.

Сонце кидало на землю все довші і довші тіні. Від чого сади і будинки неначе губилися в них. І все це відбувалося ніби за помахом чарівної палички. Достигали у саду яблука. Їх пИИяний запах було чути по всій садибі. Здавалося, що ніде у світі нема більше яблук ніж тут, на півдні Німеччини. Щоправда, намагався заперечувати Патрік, стверджуючи, що у Франції ще більше яблук. Воістину яблуневі держави Німеччина і Франція.

Одного разу ввечері Іван зайшов у сад. Запах пристиглих плодів дурманив розум. В цей час достигає знаменитий ранет Апельдорн. Він нарвав їх цілу пазуху і приніс у свою кімнату. Фруктів у саду було настільки багато, що ніхто не заперечував проти відвідин саду. Головне, щоб не нищити дерева наголошував бауер. Плоди, що падали на землю, щодня збиралися і перероблялися на мушт.

Вперше у «пташиному гнізді» було так багато яблук. Вони пахли, неначе пасха на Великдень, наповнюючи ароматом усі закутки. Він проникав в їх серця, викликаючи неабияке задоволення і підсилюючи любов до них. Кожен, хто скуштував їх, напевно, вже ніколи не нищитиме їх.

Вибравши найкращий плід, Іван запропонував його Стефану. Той, вкусивши, вимовив лише:

- Дуже смачно!

Воно сподобалось йому, неначе «вершки» зі свіжого молока. Ось які асоціації здатні викликати ці плоди.

- Давай запросимо почастувати яблуками Христину, - запропонував Іван.

Стефан, погодившись, лише кивнув головою.

Коли Іван вийшов надвір. Декілька сіруватих пасм виднілося на високому небі, нагадуючи, що десь далеко на заході ще світить сонце.

«Хоча б не побачила фрау Герта», - подумав Іван.

Постукавши на ґанку у бічні двері, що вели до кімнати Христини, він почув її голос:

- Можна, можна...

- Ми принесли з саду гарних яблук, пішли до нас почастуєш, - запропонував Іван, зИИявившись на порозі.

- Ти що? - запитала здивовано вона. - Подивись на годинник, вже спати час. Та й що скажуть господарі?

Іван зрозумів - на її боці правда і здоровий глузд.

- Ну гаразд, - сказав Іван і вийшов.

Він вибрав біля десятка найкращих яблук і відніс їх Христині. Вона з розгубленості навіть забула подякувати Іванові.

«Не чекала від мене такого», - подумав Іван, повертаючись в «пташине гніздо».

Природа подарувала того року прекрасну осінь. Стояла тепла і суха погода. Дерева в саду вже давно були без плодів, але міцно тримали листя. Казали, що десь у лісі знову зацвіли проліски. Тільки живи і радій. Воно б, мабуть, так і було, якби не нальоти американської авіації. Стали вони тепер майже регулярними. Щоправда, не завжди вони супроводжувалися бомбометанням і називали їх профілактичними. Одного разу винищувачі летіли так низько, що здавалося ось-ось зачеплять верхівки дерев. Розвернувшись, вони знову і знову пролітали над містом.

Якось на полі вони з переляку залізли під молотарку.

- Скурві сини, що вони виробляють! - вигукнув Стефан, коли літаки в котрий вже раз зникли за обрієм.

Та випадків знищення людей у полі не було. Напевно, літуни мали вказівку-мирних людей у полі не чіпати.

- І чого вони нишпорять над полем? - дивувався Іван.

- Молотарку, чи нас беззахисних людей хочуть знищити? Чи ось це поле? - бідкався Стефан.

Ніхто не знав, що мали значити такі польоти. Чи таким чином наганявся людям страх? Чи це були польоти навчання? Більшість пілотів були негри. «А з негра що візьмеш?», - відказували німці. З часом нальоти американської авіації і виття сирен стали для людей звичними, як зміна дня і ночі.

Бульба родила тут добре і була розсипчаста неначе дині. Ніколи не гнила, бо не мокла під затяжними дощами. А вже на-початку осені спочивала в засіках. Тому й дощових свинцевих хмар тут не боялися, як в Галичині, неначе кари небесної. Поєднання в міру сухого літа, сухої осені і піщано-глинистих ґрунтів давали тут завжди хороші врожаї бульби. І полюбляли її не менше ніж в Україні, бо майже жодна страва не обходилася без неї. І квітів тут багато. Здавалося, що вони тут ніколи не вИИянуть. Зникали одні – зИИявлялися інші. Озимина достигала рано, як на півдні України, а ось потрісканої з рубцями землі тут ніхто не бачив, як і знищених роботою людей.

Кажуть люди, що все це від Бога. Одним він дає, в інших забирає.

Поволі минали дні, тижні, місяці... Ось вже й Різдво сорок четвертого зустрічають. «Роки спливають, як хмари на небі», - любив повторювати бауер. Як вони виснажують людей, особливо зараз під час цієї кривавої війни? Скільки вони випили сліз у людей, лише сам Всевишній знає.

В бідах і тривогах дочекалися весни. Оживали поля. Кожен ґазда виходив засівати свої поля, тішачи себе надією на великий врожай. Влітку навіть не думали про відпочинок. А восени наступала пора великих сподівань на новий врожай. Так було і вдома. Садили, жнивували, молотили... Треба було здати контигент та й священику вділити трохи. Так що ґазді мало що залишалося. Та все ж голоду не було.

«Цікаво, як цього року в Конюшках з продовольством? Чи не натерпляться знову біди? - роздумував Іван.

І ось нарешті вісточка з Конюшок. Писала Гануся. Як святкували Різдво: «Снігу було дуже мало і зима була дуже теплою. Біди у нас поки що нема, от тільки одна біда у мене, Іване, вся робота на моїх плечах. А Мирон Дмитрів записався в Українську Повстанську Армію і його тепер рідко бачать у селі... Від Михайла вісточок надалі нема Загинув, напевно, сердешний. І Червоний хрест чомусь мовчить»... Далі Гануся, про між іншим, натякнула, що у неї все наче йшло до весілля, та ось не вийшло - всіх хлопців з села позабирали. Одні пішли у ліс, інші - до війська. Тож не дивно, що вийти заміж було важко. Івану дуже шкода було сестри.

Лист він поклав на полиці на видному місці, аби мати на увазі скорий відпис, як і просила Гануся. Закінчивши тільки чотири класи польської школи в Конюшках, Іван дуже не любив писанини. Він казав: «Мені краще січку різати чи дрова рубати, аніж писаниною займатися». І це була свята правда. Він писав дуже довго, переписуючи і перечитуючи по декілька разів. І правиця боліла після цього. Немов не ручку, а сокиру тримав увесь день.

Найбільше його вразило те, що марка, яку він вислав додому, благополучно дійшла. «Невже ніхто листи не перевіряє? Може, ніколи?.. Москалі б знайшли час. Та ще й до уповноваженого родичів потягли б. Німаки ++ порядні люди»...

Івану пригадався час, коли прийшли в 39-му москалі до Конюшок. Якими жалюгідними жебраками вони виглядали. В кожну хату забігали з одним на умі, де б «пожрать» і «выпить». Німаки відступають і не виключено, що москалі знову зИИявляться в Галичині. Ото «радості» буде людям!

Та незважаючи ні на що, Іван знав, що колись треба буде повертатися в рідну сторону, до стареньких батьків, що потребують все більшої допомоги. До того ж йому вже декілька ночей сняться Конюшки, батьки, знайомі. «До чого б це? - розмірковував Іван. - Може, вже на підході той час, коли повертатимусь додому? Сон на пИИятницю, як казала тітка Текля з тамтого боку, завжди щось віщує».

Десь всередині квітня бауер вперше взяв Івана в ліс для того, аби врізати тиччя для фасолі, бо старе вже зовсім струхлявіло і від маленького вітру ламалося.

Дорога йшла на схід, огинаючи поля і села. Була вона хоч і недалекою, та все ж так далеко Іван ще не відИИїжджав від обійстя. Справа і зліва виднілися, неначе під лінійку окреслені, прямокутники полів. Виглядали вони чудернацькими за кольорами. Одні чорно-сірі, а десь зИИявилися всходи зелені... Проїхали по центральній вулиці села Геймер. Рівненька чиста дорога і червоні дахи будівель надавали селу якоїсь святковості. Незважаючи на те, що це була звичайна хоч і заасфальтована сільська дорога, на ній не було ні курей, ні гусей, ні псів, ні корів, як це було в Конюшках, коли потрібно було іноді злізати з воза і батогом розганяти впертих гусей чи корів, а потім вже продовжувати їхати. Біля кожної хати квітники, переважно з троянд. І хоч в цей час ще було далеко до квітів, Іван уявляв собі картину через місяць ++ другий.

Бауер мовчки тримав кермо автомобіля, намагаючись нічим не відволікатися. «І тут дисципліна!» - подумав Іван.

Згодом вони переїхали автостраду, що прямувала до Штутгарта. А трохи пізніше й залізницю. Далі спереду розпочинався ліс, що простягався аж за ріку Неккар.

Тільки-но вИИїхали в ліс, як зліва зИИявилися якісь розвалені будівлі. Бауер нарешті заговорив. Він розповів, що на цьому місці ще недавно був табір російських військовополонених. Та недавнє бомбардування його американськими штурмовиками не залишило нічого живого на цьому місці. Грудка каменю та обгорілі дошки, що стирчали з-під землі, ось все, що можна було тепер розгледіти.

Таке й зі мною могло бути. Тож, з Божої ласки мені поталанило», - розмірковував Іван.

В лісі одразу запахло глицею. Було тихо-тихо, і повівало весняною прохолодою.

- Яка благодать цей ліс! - мало не вигукнув бауер.

Він обійшов, ніби відміряючи своїми кроками, невеличку галявину, вдивляючись в потрібну деревину.

- Якби не було лісу, був би наскрізний протяг. А у вас на Україні вітер щодня кидав би вам порох в очі.

- Звідки ви знаєте, що у нас порохи? - здивувався Іван.

- Манфред, ще коли був на східному фронті, писав, що на ваших дорогах без протигаза не проїхати!

- Може, десь на півдні або на сході, бо у нас часто перепадають дощі і порохів майже нема, - спробував захиститися Іван.

- А асфальт усюди є?

- Ні...

- Ось бачиш, там де нема асфальту, там суцільний порх. Тож Манфред правий.

Іван, знаючи, що бауера він не переконає, більше не розкривав рота.

Ліс був чистий і рідкий. Видно, що мав господаря. Машина бауера вільно маневрувала поміж дерев «Не те, що у наших нетрях, - подумав Іван. - Ні пройти, ні проїхати.»

Бауер вправно їхав лісом машиною, неначе на ровері, огинаючи дерево за деревом. Та ось нарешті машина зупинилася. Спереду виднілося провалля, а на його берегах росла молодь струнких буків та грабів.

Вони швидко нарізали тиччя і поскладали в кузов автомобіля. Присіли перед зворотньою дорогою. В цей тихий квітневий день ліс видавався зовсім німим. Лише якась маленька пташка безупинно співала, перелітаючи з дерева на дерево.

- Який чудний спів, - сказав Іван, слідкуючи за пташкою.

- Цей спів можливий, бо він бажаний для Бога, - відповів бауер. - Це божий спів!

Як завжди зворотня дорога «коротша». Вечоріло, коли вони повернулися на ферму.

На Великдень, за хорошу роботу на фермі, бауер подарував Івану німецьку бритву фірми «Золінген». До цього Іван голився двічі на тиждень Стефановою бритвою. Все бачив всюдисущий бауер. Чи не буде тепер вже Стефан просити Івана поголитися? Стара бритва ой як наосточортіла. Наступного дня Іван випробовував нову бритву, та так. що ходив цілий тиждень з порізами. Бритва виявилася надзвичайно гострою і вимагала неабиякої обережності.


***

Прийшов час садити бульбу. Після закінчення робіт коло худоби, Іван, Стефан і Христина щодня виїжджали в поле, що починалося одразу за садом. Коли скинули пИИять мішків сіянки, бауер сказав:

- Думаю, що цієї бульби вам вистачить на цілий день.

Христина мовчки махнула на те головою.

День був погожим, хоч і без сонця. На небосхилі, в тому місці, де знаходилося сонце, довкола нього крізь рідкі хмари виднілося молочне кругле пасмо. Здавалося, сонце от-от вирветься з цього полону і розіллє своє світло. Десь високо в небі пара жайворонків, змагаючись, виспівували весільні пісні. Кожен хотів уздріти їх, задираючи догори голови. І кожен заздрив цим пташкам, бо вони уособлювали в собі зразок свободи. Їсти є що, ніхто не ходив голодний, є достатньо одягу, є дах над головою... Роби собі й радій. Але тут вдалині від рідної домівки ніщо не могло замінити її. І рівність між ними була, і по-братському усім ділилися, але не вистачало рідної землі. Іван згадав, як тільки-но прийшли москалі, одразу на клубі приліпили транспорант: «Труд на благо Отчизны - дело чести, доблести и геройства!» І що той труд дав їм? Злидні, кирзаки, куфайки... Так пудрили народу мізки. Та все ж рідна сторона манила мало не щодня. Іван часто згадував батьків і дуже шанував їх, особливо тепер. Його все частіше охоплювало відчуття скорого повернення додому. Та поки йшла війна про щось конкретне було думати безглуздо. Але потяг до рідної землі у нього був настільки сильний, що здавалося, ніщо його не здолає. Втім так воно і невдовзі сталося.

Робота того дня у них спорилася. Бувають же такі дні, коли все йде. як «по маслу», все виходить.

Вже по обіді, коли сонце почало хилитися до заходу, вони закінчили садити всю привезену бульбу.

- Що будемо робити, Іване? - запитав Стефан

- Та не повертатися нам на ферму... Чого доброго розгнівимо бауера, - і, трохи подумавши, додав:

- Скоч, Стефане, кіньми і привези ще зо два мішки бульб. Думаю, до вечора з ними впораємося, а ми з Христиною за цей час каміння позбираємо по полю.

Стефан не перечив, хоча й подумав: «А чому б не перепочити?»

Позбиравши все каміння, що виднілося де-не-де по полю, Іван запропонував попити мушту. Христина підійшла першою і, наливши горнятко мушту, подала Іванові.

- На пий.

- Пий першою ти, - запропонував в свою чергу Іван. - Ти ж першою прийшла.

- В якому місяці ти народився? - несподівано запитала Христина.

- У квітні...

- А я в лютому... Отже, я на два місяці старша, і як старшу ти мене мусиш слухати. Я наказую пити і не заперечувати! - якось грайливо, підвищивши голос, сказала Христина.

Іван усміхнувся і взяв горнятко. Христина стояла поруч. Здавалося, так близько вони ще не були ніколи. Він вже неначе відчував подих її тіла. Все це полонило і діяло неначе дурман. Іван допив мушт і несподівано міцно її обняв.

- Що ти робиш?, - ледь не крикнула Христина. - Ти, напевно, від - мушту здурів?

Вона почала пручатися, намагаючись, звільнитися від його обіймів.

- Тепер буду знати, що мушт тобі протипоказаний! - жартувала вона.

А Іван ніби вже й нічого не чув і все міцніше і міцніше притискав її до себе.

- Не треба! - благала Христина. - Я тебе прошу, Іване, нетреба!

Він не прислухався до її щебету. Та й чому не треба? І коли буде треба? І хто знає, що тепер треба, а що ні?

Іван вперше поцілував її. Спочатку в чоло, а потім в щічку. Христина копирсалася, боронилася про людське око, а він говорив їй звичні, як світ, ласкаві слова.

Раптом здалля почувся гуркіт воза.

- Пусти, - благала Христина. - Он вже Стефан їде. Я не хочу, щоб нас бачили, що ми тут обнімаємося, - прошепотіла вона.

Коли на обрії зИИявилася пара коней, Іван відпустив Христину.

Чого ти такий агресивний сьогодні? - запитала вона.

Бо я тебе люблю, - тихо вимовив він, ніби боячись, що хтось його може почути.

А я... - почала було Христина та замовкла на півслові, бо підИИїхав на возі Стефан.

Ці дві сказані Христиною букви, ні би обпекли Івана, неначе розпечене залізо. Хоч і не закінчила їх Христина, та він здогадувався, що вона мала сказати.

Коли Стефан розвертався возом, Іван ще встиг сказати Христині:

- Ти мені подобаєшся, Христинко. Ти така скора в роботі. Навіть скупий на похвалу бауер хвалить тебе мало не щодня... Сам Бог послав мені тебе. Розумієш... Якби не ти я б, напевно, здичавів тут і мову рідну забув. А ти мій єдиний місточок, що звИИязує з домівкою. Отож Всевишній нас спарував...

До вечора вони все висадили.

Коли вИИїжджали на ферму, усміхнений і вдоволений бауер зустрічав їх неначе героїв. Та це не приносило їм задоволення, бо їх чекала ще робота біля худоби.

Христина швидко наклала коровам корму і прийнялася їх доїти. В голові у неї роїлися різні думки. Вони неначе птахи прилітали і відлітали, але одне її гнітило найбільше. Чи дійсно любить її Іван? Чи не грає варИИята? Та й зрештою чи вона його, цього чорнявого розсудливого і роботящого Івана, любить? Нічим він не вирізнявся від інших, а багатьом новосілківським хлопцям поступався вродою. От якби вона зараз була в рідних Новосілках все, можливо, було б по-іншому. Може, вибрала б щось краще? А Іван?.. Ох і пришилося б йому побігати. А тут на чужині, все наче перевернулося. «Мабуть правий Іван - це наша доля», - думала Христина. І скільки їм залишилося тут бути: рік, два, три?.. Раз це доля подарована Всевишнім, то й цуратися її не слід. Про це ж мріє кожна дівчина, кожна жінка. Христина тепер думала про це чи не щодня. Їй он вже двадцять один минув. В такому віці вже сімИИю треба мати. В Новосілках на таку кажуть «стара дівка». А якби її батьки побачили Івана? Чи сподобався б він їм? Чи благословили б? Напевне, що так. Мати б натякнула: «Ти, дівко, вважай, а то можна вічною нареченою залишитися!» А тітка Варвара Зелениха своїй Марійці ще не таке втнула. Сама чула, як вона виговорюючи їй, повчала: «Після двадцяти дівці перебирати не дано, тож хапай першого - ліпшого...» Іван є отим ліпшим. Якби не проклятуща війна, можливо, вони б ніколи не зустрілися. Значить доля... Роздумувала Христина. Вона згадала як, приїхавши сюди, побачила Івана, розсердилась навіть, настроювала себе вороже до нього. Мовляв, і чого він теж сюди приїхав? Чого тут шукає? Що забув тут?..