Geum.ru

Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   49

Тільки тепер, після трьох років перебування тут, вона могла дати відповіді на всі «чому?». А зовсім недавно, коли Іван в черговий раз допомагав їй доїти корів, вона, ніби вибачаючись, спробувала виправдатися за деякі свої вибрики.

- Не гнівайся, Іване. Ти справді якийсь особливий. Я ніколи не зустрічала такого доброго, послушного і роботящого хлопця.

- Батько такий мався ++ і я в нього вдався, - віджартувався він.

У захваті Іван все тепер робив щиро, аби стало їй легше. Хотів, щоб вона якнайскоріше все це відчула і зрозуміла. Змалку він мав хист швидко сходитися з людьми. Про це говорили часто, та тепер найголовнішим для нього було те, що скаже Христина. Він відчував, що дружба їхня все міцніє, бо вони мають спільні долі, спільні інтереси, подібні характери. Головне, як любив іноді говорити бауер: «Вміти побачити, а вибрати вже не складає труднощів.»

Іван, напевно, добре бачив, бо ще коли малим його купала мати і він починав плакати від мила, що заходило в очі, вона, сміючись, потішала його:

- Не плач, від мила очі будуть краще бачити. І ти собі кращу жінку вибереш!

Може, саме це допомагає йому зараз?

«Не передумала б Христина», - стримував себе Іван. Серйозної розмови про це між ними ще не було. Війна стала на їхній дорозі. Вона вела їх за собою, оберігаючи від загибелі. А тепер, здається, зИИєднала їх в один клубок, якого ніхто не зможе розірвати.

«Головне зараз не відступати!» - дав собі наказ він.

Іван вийшов з кімнати на сходи. Звідси було добре видно в сутінках квітневої ночі, тихий і ласкавий вже для нього Людвігсбург. Зовсім не вірилося, що десь іде війна, і на Землю, неначе град, сипляться бомби, шматуючи все. Тут вона нагадувала про себе лише під час нальотів американської авіації. А що вдома? Чи там знову ґаздують москалі? Вони ж безупинно женуть німаків на захід...

Яка вона ця війна? Іван фактично й не «нюхав» її. Переживав аби не постраждали від неї батьки. Вони, напевно, натерпілися лиха. Та й їм тут не з медом. А війні байдуже, що мільйони людей відторгнені від своєї землі, змушені блукати по світу.

Події, що розгорталися на східному фронті, доходили до них скупо, з запізненням. Найчастіше новини приносив Патрік, адже ж їм в таборі щодня давали зведення з місць воєнних дій, або з французького радіо, яке він слухав щодня.

Стан на фронтах, як у дзеркалі, відбивався на обличчі бауера. Все було не на користь німців і це викликало у нього негативні емоції. З усього було видно, що опір фашистських військ, незважаючи на великі втрати, не тільки не слаб, а й ставав все запеклішим. Але совітські війська поступово просувалися на захід по всьому фронту. Визволивши на початку весни Київ, вони до червня просунулися до межі Сарни - Рівне - Хмельницький. Таке повільне просування обумовлювалося тим, що в цьому районі вони зіткнулися з майже однаковим по силі угрупуванням німецьких військ. Військові, видно, не хотіли форсування подій і вести тривалу кровопролитну боротьбу з невідомим кінцевим результатом і тому зайняли вичікувальну тактику. Вона була, як виявилося, безпомилковою, бо врешті-решт, обезсилені німецькі війська відступили.

Все, що вони дізнавалися про війну, викликало невизначене, а скоріше подвійне ставлення до всього. З одного боку всі працівники ферми, як потерпіла сторона, раділи поразкам німців, а з іншого боку їх, особливо Івана та Христину, огортала невизначеність у майбутньому. Передбачити його вони намагалися.

В кінці липня Іван одержав з дому лист, який його дуже схвилював. Гануся писала, що батько переніс серцевий напад. Конюшки вирували від людських пристрастей . Розповсюджувалися всілякі, іноді панічні, слухи. Одні лякали тим, що ось, мовляв, скоро до них повернуться «Івани», які вже ніби штурмують Львів. Заберуть у них все чисто і будуть вони навіть спати в одній кошарі і під одним одіялом. Інші говорили, що німці укріплюються і чекають великої підмоги з заходу, щоб знову розпочати наступ. І те, і друге начебто справджувалося. Німці, незважаючи ні на що, чинили відчайдушний опір наступові совітських військ і на деякий час дійсно зупинили їх переможне просування на захід. Дехто казав, що це маневр москалів, і вони перед заключним етапом війни збираються з силами і вимотують цим до кінця фашистів. Інші пояснювали це тим, що для військової техніки москалів великі ліси Західної України, що розпочалися і пересічна місцевість, чинили великі перепони, особливо для незграбних танків. А треті - появою на Західній Україні нових військових формувань - загонів УПА, що виступали проти німців і одночасно не хотіли повернення на західні терени москалів. Їх гаслом тепер було: «Біймося любові Росії, бо у неї залізні обійми!..»

Одним словом обставини розвивалися таким чином, що не давали рожевих надій конюшецьким селянам.

Гануся писала, що багато хлопців пішло в УПА. Серед перелічених Іван побачив Петра Стасіва та Доська Качура. Ось воно як. А вони сміялися з них за боягузтво у школі. Вони були молодшими від Івана на два роки і, напевно, з роками зовсім змінилися. Дмитрів Мирон інколи заходить, коли повертається з лісу. Він розповідав, що у лісі теж нема єдності. Одні виступають проти німців і ведуть підготовку до антибільшовицької боротьби у випадку повернення москаля, інші - за співдружність з Німеччиною, за те, аби Україна була союзницею у цій війні, а після закінчення її відокремилася в окрему державу. Друге було хибним, бо притуплювало думку, що найбільше зло для України йде з Москви. Звідти йде на західні терени брехня, біда і смерть, доводили вони.

«Хлопці з лісу» розклеювали по селах листівки. В них йшлося про посилення антинімецької борні та підготовку антисовітської пропаганди. «Люди!» «Іван» поряд! Будьте пильними!» - говорилося в ній. Вимагався супротив збільшенню стягнення контигенту німецькими окупантами. «Нехай голод прискорить звільнення наших теренів від цієї наволочі!»

Закінчення листа було вельми сумним. «Поскільки скоро повернуться до нас москалі, про що гуде ціле село, - писала Гануся, - ми, напевно, вже не зможемо писати до тебе, Іване. І тобі не бажано писати до нас. Це знаєш як небезпечно. Якщо можеш, повертайся додому.»

Іван не знав, що сталіністи рахували репартріатів до Німеччини мало не ворогами народу, неначе не примусово, а за добровільними заявами вони їхали працювати на Рейх.

Йому було потрібно написати ще бодай одного листа, познайомити їх з Христиною, повідомити, щоб при поверненні додому їх зустрічали в Коропужі. Та поміркувавши, вирішив не ризикувати. Чого доброго потрапить лист до москалів, почнуться тортури і знущання над батьками. «Ні, краще утримаюся від цього», - твердо вирішив він.

Тепер по неділях йому вже не доведеться висиджувати над листами. Він хоч і не любив писанину, та листи з дому одержувати любив. Це було єдине, що безпосередньо звИИязувало його з домівкою. І ось тепер все урвалося. Від цього життя, здавалося, зупинилося.

- А може, телеграму «вдарити»? - зметикував якось Іван.

- Ти що здурів?! - тверезо зупинила його Христина.

Так, доля була немилосердною до України, і неначе бурелом за буреломом приносили на її терени все нові біди. І хто тільки не приходив на Україну аби урвати лакомий шматок. Знає вона татаро - монгольську навалу, шведську війну, памИИятає турецький настирний прихід, було австро-угорське та польське панування, багатовікове страждання у складі російської імперії і ось знову неначе повертається колесо історії - німецьких загарбників змінюють російські. Коли ж українці самі ґаздуватимуть на своїй землі? Невже Україна приречена на таке існування?

Іван швидко перехрестився, склав руки перед грудьми і, піднявши голову догори, прошепотів:

- Боженьку милосердний, допоможи нам у цій скруті.

Озирнувшись довкола, він продовжував чесати коней. Іван пригадував, як на базарі в Комарні циганка гадала йому: «На твоєму земному шляху буде багато біди і труднощів, та в кінці твого шляху розійдуться хмари смутку, і старість буде щасливою...»

«Її вустами б мед пити», - подумав він.

Чи збудеться це пророцтво? Все йшло поки що неначе по ньому.


***

Вже почало сходити сонце, коли до стайні зайшов бауер. Перш ніж взяти собі коня, він перевіряв Іванову роботу. Провів пальцем по гриві коня, а потім по стегні.

«Навіщо йому це робити, коли коники аж блищать?» - дивувався Іван. Залишившись задоволеним, бауер підіймав догори великого пальця разом з традиційним «Гут!».

Найбільше полюбляв він жеребця з дивною кличкою «Разен», що означало «Газон». Знаючи це, Іван найбільше уваги приділяв саме йому. Це був його особистий кінь. Він їздив на ньому верхи, іноді запрягав у каталку. Робив це він з великим задоволенням, бо знав, що цей кінь його не зганьбить. Іноді він навіть віддавав йому перевагу перед своїм стареньким «Віллісом». І це в той час, коли автомобілі все впевненіше почали завойовувати світ.

Іван вивів за вуздечку неспокійного «Разена» за браму. Коли повернувся, його вже чекала Христина.

- Запрягай коня. Треба відвезти молоко на завод.

- Буде зроблено, - швидко відповів, виструнчившись, Іван.

Згодом його трохи збентежив цей наказовий тон Христини. «З чого б це? Може, тому, що я їй останнім часом менше допомагаю?..»

Він швидко запряг коня і, поки Христина роздавала коровам грис, самотужки завантажив всі пИИять бідонів з молоком.

Побачене здивувало її.

- Не подвигався?

- Ну що ти? Кепкуєш?

Поки вона оглядала поскладані на фіру бідони, Іван запропонував:

- Давай, я за тебе сьогодні відвезу. А ти відпочинь...

- ... Побачить бауер, буде сварити.

- Не хвилюйся. Я знаю, що сказати, - відповів, підморгнувши, Іван.

Скочивши на фіру, він легко стьобнув коней батогом. Фіра тихо рушила. Її ходу майже зовсім не було чути, бо вона мала гумові колеса.

По дорозі Іван все думав про Христину. Здавалося, останнім часом вони ніби не розуміються. Христина весь час неначе випробовує його. Іноді намагається його чимось розізлити, вивести із себе. Може, це її дівочі витівки? Та для чого все це їй здалося? Може, хоче переконатися у його щирості? Дідько його знає, що сидить у неї в голові і що від неї можна чекати надалі? Вона ж казала, що любить мене... Та й кого їй ще любити тут на краю Європи? До Стефана вона зовсім байдужа, а Патрік значно старший, та й свою сімИИю має у Франції. А може, це і є любов, і не потрібно собі нічим забивати голову?..

Христині дійсно чогось хотілося, і вона сама ніяк не могла збагнути чого. І що це за нещастя? Її іноді так тягнуло до Івана, що вона хотіла залишити роботу і притиснутися до його теплих грудей, як до печі і слухати його розповіді про Україну, про Галичину, про задрипані Конюшки...

Стояла тепла, душна липнева ніч. Як можна спати в таку спеку? Охоплена важкою дрімотою, Христина занурилася у спогади минувшини. Перед нею, наче на фільмовій стрічці, проходило все життя. Життя нужденне і злиденне. Виросла вона в багатодітній сімИИї. Було у неї ще дві сестри і чотири брати. Батько все життя працював на землі коло худоби, а мати виховувала дітей. В кінці тридцятих пережили чи не найважчі часи. Бувало, навіть хліба не вистачало і мати, щоб вони не бачили куди вона його ховає, заганяла усіх на грубу, звідки вони визирали неначе пташенята. А тут не біда. Хліба вдосталь. Вона була надзвичайно чистоплотною дівчиною. Одного разу, коли після обіду фрау Герта розглядала газету і, побачивши знимку з руськими полоненими, сплеснула в долоні:

- О, які вони брудні і, напевно, голодні!

- Вони звикли до голоду, - підмітив бауер.

- А чому вони такі обірвані й брудні? - наполягала на своєму фрау Герта.

- А це такий народ, що до бруду звик, - пояснив бауер.

- Це неправда. Не всі люди однакові, - заперечила Христина.

Фрау Герта, напевно, погодилася з ним, бо одразу замовкла і відклала газету вбік.

Початок серпня виявився жарким. Сонце ніби намагалося віддати недодане тепло за червень і липень. Температура сягала позначки тридцяти градусів. Листя дерев, ніби підсмажене, почало скручуватись в баранці. Пожовкли на городі помідори і огірки, і бауер наказав щодня їх підливати ввечері. Тож роботи додалося.

В неділю Іван вирішив нарешті відверто поговорити з Христиною. Це було якраз на Успенія святої Анни. Як звикло, в ці дні була погожа днина. Повітря було тепле й чисте, так що церковні дзвони вранці, що сповіщали про початок свята, лунко розносилися по окрузі. Іван одів своє улюблене галіфе і боксові чоботи з високими халявами, що подарував йому на Різдво бауер. Стефан підстриг йому чуба. В цьому одязі Івану здавалося, що він виглядає неначе німецький жовнір. «Лиш бракує нагая! - подумав Іван. - Нарешті Христина приревнує».

Чекати Христину довелося недовго. Вона, немов той метелик, випорхнула хтозна звідки біля хвіртки. Побачивши Івана, йшла в нерішучості. Тільки тепер їй вдалося добре розгледіти Івана ++ кавалера. «Він такий сьогодні гарний та статечний», - подумала Христина.

Вздовж вулиці, по якій вони йшли, висіли національні жовто-чорні прапори. Це було традицією німців. Цей ритуал тепер, коли Рейх втрачає контроль за Європою, мав неабияке значення і повинен був підтримати народ, вивести його з панічних настроїв. Все це робилося щиро, не відаючи, що скоро їх чекає.

Усюди юрби святково вбраних людей. Музика чулася все ближче і ближче. Все було дуже урочисто. Особливе піднесення охопило Христину. Вона милувалася Іваном і раділа в ці хвилини, від чого їй легшало після важкої роботи.

Служба Божа затягнулася. Особливо довгим видалося казання священика, в якому він благав усіх молитися за успіх на фронті. Що видавалося вельми сумнівним.

По закінченні відправи вони вирішили прогулятися і направилися в протилежний кінець Людвігсбурга, де ще ні разу не бували. Проминувши з декілька десятків будинків, вони вийшли на кінець міста. Далі виднілося поле. Коло однієї хати стояв дідусь і щось весело розповідав гурту дітлахів, а ті голосно реготали. Від чого їм обом стало весело і легко. Вони опинилися одні, та все йшли і йшли, аж поки не зИИявилися на обрії передмістя Корнвестхайма.

Від спеки хотілося пити.

- Підемо он у той вибалок, там має бути струмочок, - запропонував Іван.

Іван не помилився. В заростях ще не пожухлої трави дзюркотів струмочок. Попивши з цього прозорого, неначе сльоза, струмка, вони посідали на березі ніби дітлахи.

Іван, здавалося, не відвертав очей від Христини, а вона дивилася повз нього в чисте небо і довколишнє поле. Він повернув її обличчя до себе.

- Подивись на мене... Ну чого ти така насуплена? Ти що гніваєшся на мене? За що?

Згодом він притиснув її до себе і легко чмокнув в щоку, а потім і у щільно стулені губи. Вона якось дивно подивилась на Івана, а він ще більше відчув, як щось незвичне підступає до його серця, охоплює все його єство. Іван ще міцніше обняв Христину.

Вона вже розчервонілась і благала його:

- Пусти! Ти що зганьбити мене хочеш перед усім світом?

- Ну, що ти, Христино!.. Ні, ні! Аби мене грім побив, - клявся Іван.

- Ти й ще клянешся?

- Та як же тут не клястися, коли ти мені не віриш...

Вона знову глянула на Івана і, піднявши очі до сонця, закрила їх. Іван обняв її ще міцніше, а потім почав безупинно цілувати її. Цілував руки, лице, шию, груди... А руки вже клопоталися там, де треба. В якусь мить їх тіла настільки зблизилися, що й ближче вже не могли бути. Обнявши Івана за шию, Христина заплакала. Дещо дивним для нього видався цей плач, бо не було відомо від чого вона плаче, від радості чи від горя?

- Ну досить, дурненька, - заспокоював її Іван.

- Іване, я не розумію... я... - голос Христини переривався як у сні.

Він, заспокоюючи її, все гладив і гладив, а потім сказав пошепки на вухо:

- Ти моя... Я тебе нікому не віддам.

- Не треба. Не говори про це, - благала вона.

Вони важко дихали. Сльози вже не закривали їй очі. Раптово на небі зИИявилася перша в той день хмаринка, що поволі сунула на схід, туди де їх домівка. Христина уважно вдивлялася в цей, майже непомітний, рух.

- А що коли буде дитина? ++ якось несподівано запитала вона.

- О, тоді я її бавитиму... Я дітей люблю, - впевнено і радо відповів Іван.

- Я молю Бога, щоб саме так і було.

Христина чула, як голосно бИИється її серце, і вона глибше поринала в роздуми. Згадала розмову, підслухану ще в Новосілках у гурті жінок. Одна з них доводила, що народження дитини ++ це воля Божа. На що Параска КарпИИячиха, що мала вже шестеро дітей, відповіла:

- У мене після першої дитини, як посипалися дітки, так що ми й не знали звідки вони беруться!

«Невже так і у мене буде: раз і вже є», - подумала Христина.

«А як поведе себе далі Іван? Чи не залишить мене тут на чужині?» Та чи не найбільше побоювання у неї викликала думка: «Як це все приймуть господарі? Чи не виженуть? Хто я їм? На дідька їм такі робітники?.. Як дати знати про все матері? Порадитися б з нею...» - роздирали думки Христину.

Та всі її побоювання були марними.

Одного разу, через декілька тижнів, Христина голосно зойкнула, взявши великий оберемок сіна. Щось гостро закололо в боці. Іван кинув коней і побіг до неї.

- Що з тобою? Може? викликати лікаря? - забубнів він.

Біль роздирав її серце.

- Де болить? - допитував Іван.

- Здається, вже все пройшло... Біль вщух, - зраділа Христина. Очі її здавались якимись затуманеними, а на чолі, чи не вперше, зИИявилися зморшки. Згодам за допомогою Івана вона піднялася, але руку продовжувала тримати біля серця.

- В грудях закололо? - цікавився Іван.

- Та ні... Дитина наша зарухалася...

Іван застовбичено дивився на Христину.

- Ось помацай тут, - сказала вона і показала йому на місце, де була її рука. Іван вже ладен був й вухо прикласти аби скоріше пересвідчитися в цьому.

- Там щось рухається і неначе бИИється.

- Це бИИється серце нашої дитини...

- Он воно що?..

На Івановому обличчі зИИявилася легка, розгублена посмішка.

- Що вдієш, Іване. Так Бог звелів.

- Та це ж прекрасно, Христино.

Іван з радощів мало не підскакував.

- Будемо тепер, Христино, в парі вікувати.

- Що нам Бог дасть, те й буде.

Так з ними почала жити нова людина, що увінчала їхнє кохання. Христина, одержавши вдома селянське, глибоко релігійне виховання, запамИИятала на все життя, що не можна мати дитину без шлюбу, бо таку дівчину всі рахували розпусною. Про це неодноразово вона чула в церкві від священика. Саме тому вона так боляче все сприймала.

Напрочуд спокійно, як щось звичне, ніби вони вже цього очікували, сприйняли все, що сталося, господарі ферми. Одного разу бауер разом з дружиною завітали до стайні подивитися, як працюється Христині. Фрау Герта, звертаючись до бауера, сказала:

- Вони спарувалися, бо така їх доля. Так сам Бог звелів. І не треба їм ні в чому перечити, бо з того може вийти лише лихо.

А одного разу під час вечері фрау Герта навіть благословила їх, неначе рідна мати:

- Зичимо вам, діти, щасливої і чесної долі.

Все це дещо заспокоїло Христину, знявши всякі побоювання щодо дальшого перебування їх тут.

Христина тепер не мала вже того руху до роботи, як колись, та все ж старалася, віддячуючи господарям. А найбільший тягар роботи ліг тепер на плечі Івану. Адже більшу частину Христининої роботи виконував тепер він. Деколи підключалися бауер зі Стефаном.

Жили вони тепер обоє в «пташиному гнізді», а Стефан перейшов на місце Христини.

На платню, що вони тут одержували, купили деякі речі, посуд, дещо з одягу. Зробили перестановку меблів, щоб було більше місця. Виглядало так ніби вони готувалися до якогось балу або вікувати тут. Вдома все було б по-іншому. Там заведено, що за декілька місяців до весілля починають готуватися до нього. Щоправда, гучних весіль не робили, бо кишеня не дозволяла. Та все одно пекли весільний каравай, прикрашали браму, хату, а інколи й дорогу до самої церкви. Всіх гостей годували ситним борщем та смаженим мИИясом, а потім частували молодих тим, що приготувала сваха і принесли сусіди. Була, звичайно, випивка. Та й що то за забава без неї? До опівночі гавкали по селі стривожені пси, і безупинно вигравала музика. Повне подвірИИя набивалося прошеними і непрошеними гостями. Одних розвеселяла музика, інших пісня, а декого брала горілка. Вона робила усіх відвертими, і линули тоді по селу галицькі частівки та стрілецькі пісні. В хорошу погоду приходила молодь навіть із сусідніх сіл. Люди юрмилися під вікнами, бо кожен хотів побачити молоду і молодого. І весілля ставало святом для усього села.

А тут у Німеччині у них не було ні батьків, ні родичів, ні друзів. Тож про забаву не могло бути й мови. Неспокою додавала війна. І становище Христини вже нічого такого не дозволяло.

- А чому б нам не зробити бодай маленьку вечоринку з нагоди нашого весілля, - запропонував якось Іван. - Запросимо бауера з дружиною, Стефана і Патріка. Я куплю пару фляшок шнапсу, а закуска у фрау Герти знайдеться.

На що Христина лише махнула рукою, мовляв, обійдеться.

Коли вони вже обжили своє помешкання, Іван якось запитав:

- Тобі тут подобається?

- Живемо як Адам з Євою, - відповіла, сміючись, Христина.

Так розпочалося їхнє сімейне життя. Ночі проводили в нескінченних розмовах про майбутнє, про кращі часи, що очікують їх. Наговорившись вволю, десь далеко за північ, засинали.

Ранком будив будильник, якого дав їм бауер, аби не будити отим військовим дзвоником. Тепер вони могли на якийсь час встати пізніше, але вироблений за роки проведені тут рефлекс не дозволяв їм цього. Та й вставай не вставай ++ свою роботу ти зобовИИязаний виконати. Всі їх тепер жаліли, всі намагалися допомагати.