Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Іван виконував роботу і за себе, і за Христину. Лише продерши очі, він вже був біля коней. Швидко впоравшись біля них, він переключився на корови. Так що, коли приходила Христина, залишалося тільки подоїти корів. Це допомагали їй робити бауер і Іван.
Восени вони дізналися, що Галичина повністю звільнена від фашистів. Та це не дуже радувало їх бо означало, що один окупант змінив іншого. І хтозна, який з них «кращий». Але вони добре знали, що під яким би прапором він не прийшов на їх землі, окупант завжди окупант.
Чи не найбільше був злосний бауер. Він повністю змирився з повним крахом гітлерівської машини і вже не довіряв своїм. Коли давали по радіо повідомлення, що йде вирівнювання фронту, він мало не кричав:
- Росіяни, напевно, переганяють Гітлера через Віслу, а вони все ще вирівнюють фронт!..
Обстановка на фронті аж ніяк не позначалася на їхньому бутті, але розмови в присутності господарів про військові події вони намагалися не вести. Їх тепер більше цікавила доля їхніх батьків та рідних і коли розродиться Христина. Час був на підході.
Минула зима видалася напрочуд теплою і малосніжною. Того снігу вони майже й не бачили. На початку березня несподівано знялася несамовита хурделиця. Щоправда сніг, падаючи на землю, зразу ж танув, так продовжувалося декілька днів, поки сніг не змінився дощем. Дрібний і холодний, він викликав нудьгу.
Христина майже не виходила з «пташиного гнізда», готуючись до пологів.
Через декілька днів, за рекомендацією фрау Герти, Іван відвів Христину на консультацію до місцевого лікаря Той, подивившись її, сказав, що до пологів залишилося два-три тижні. Все це співпадало з їхніми розрахунками. «Коли?..» Це запитання стояло перед ними щодня. Іван не дозволяв робити ніякої важкої роботи Христині. Та вона, переживаючи за все, давала всякі поради, що зайвий раз дратувало Івана.
Перед сном вони тепер довго пошепки, наче у школі на уроці, говорили й говорили. Це були найбільш тривожні для них дні. Христина нікуди не ходила ++ в такому вигляді соромилася зИИявлятися перед людьми. Займалася легкою хатньою роботою і чекала чоловіка з роботи і голосу своєї дитини. Іноді в цілоденній ізоляції їй дуже хотілося виговоритися. «Хоча б скоріше прийшов Іван та з ним словечком перемовитися», - мріяла вона. А він, не жаліючи себе, робив за себе та за неї... Встигав усюди. Христина тривожилася, коли переставала чути свою кровинку. Тоді вона сідала і нерухомо чекала, коли знову відчує дитину. Інакше від переживання ніяка робота її не бралася. За останній час вона змінилася. На обличчі розповніла, в очах зИИявилися, неначе зимовий туман, якась синява, а на щоках неприродний румИИянець. Вона хотіла мати першу дівчинку, аби підготувати собі помічницю. Та коли Іван почав її переконувати, що тут далеко від дому, на чужині, для продовження роду потрібен хлопчик, вона й це не заперечувала.
- Аби здорова була, - говорила вона.
Тоді і те, і друге буде для неї великою втіхою.
Христина жалкувала, що вона не вдома коло мами. Вона б їй щось підказала, підбадьорила, допомогла. І досвіду у неї хоч відбавляй. Он скільки з батьком виховали. Бідкалася іноді, що нема в неї дитячого ліжечка. Та згодом себе заспокоювала: «Будемо жити вдовольняючись тим, що Бог послав. Не судилося нам багатство, та й великих злиднів теж. Аби в злагоді з Іваном жити»...
Пройшло ще декілька днів, Христина вже почала скаржитися, що робота випадає з рук, а вночі, коли надходило безсоння, тихесенько світила світло і, щоб не розбудити чоловіка, бралася щось шити чи вишивати. Вона слинила огрубілі пальці, розтирала долоні. Котушка ниток випала з рук. Іван прокинувся.
- Що з тобою?
- Не файно мені, Іване. Сон зовсім не бере, - говорила вона, підіймаючи нитки з підлоги.
- Потрібно вже йти до лікаря... Як ти гадаєш? - турбувався Іван.
Христина мовчки кивала головою. Вона картала себе за свою нехарапутність, через що й розбудила Івана. А у нього ж роботи зараз по самі вуха, всюди квапиться...
На ранок біль в животі став постійним і, здавалося, розповзся по всьому тілу. Христина молила Бога аби все поскоріше минулося. Стримуючи біль, вона аж скреготіла зубами.
- Не роби так, бо й твої діти так робитимуть, - попереджала фрау Герта.
Іван поговорив з бауером і фрау Гертою, і вони погодилися - час відбувати Христині до лікарні.
Піднявшись у «пташине гніздо», він побачив Христину, що сиділа на кріслі і однією рукою трималася за живіт.
Почали збиратися. Здавалося, Христина от-от розплачеться. Почувши з подвірИИя гуркіт «Вілліса», Іван сказав:
- Пішли.
Іван взяв Христину під руку і повів надвір.
Через хвилин двадцять машина завернула у двір великої лікарні. У просторій палаті Христина була одна, хоч з протилежного боку стояло ще одне ліжко. Такої чистоти, як у цій світлиці, саме так хотілося назвати палату, Христина ніколи не бачила. Суміш запахів ліків та свіжовикрохмаленої білизни ліжка нагадували, здавалося, запах яблуневого саду під час цвітіння. Все тут було таким незвичним. На стіні красувалися чотири різнокольорових кнопки, для виклику сестри, няні, лікаря і ще когось, бо підпис був нерозбірливим.
Біль в утробі вгамувався. Христина лежала нерухомо аби знову не викликати його, і думала про щось далеке. Вона згадала, як у них з Іваном усе починалося. Смішною тепер видавалася їх перша зустріч на обійсті Келе, коли вперше, побачивши його, вона зі злості подумала: «І якого дідька він теж сюди приїхав!» Намагалася відновити в памИИяті не тільки слова, а й погляди, рухи. Згадала рідну домівку, маму... Ох, як вона їй зараз була потрібна!
Згодом Христина дізналася, що лікарня є військовим госпіталем під Гросзаксенхаймом. Сюди привозили поранених з фронту. Відділення, в якому вона лежала, було відокремлене від іншої частини лікарні і призначалося для прийому хворих не німецької національності. Про це їй розповіла крупна німка, що тут працювала санітаркою і походила на лікаря. «Як вони нагло дбають за хворими! Що ж тоді робиться за перегородкою для німців?..» З першого дня, відчувши материнське піклування до себе, тут на чужині, Христина заспокоїлася. Навіть зник біль.
Та невдовзі гострий біль з утроби викликав її крик. Вона мало не дерлась по стіні і ледве не втратила свідомість.
- Потерпи, потерпи, - лагідно повторювала медсестра, сивоволоса жінка з приємною зовнішністю.
Христина лише стогнала. Згодом, прямо з ліжком, її кудись відвезли. Вона втратила свідомість від болю.
Приходячи до памИИяті, вона тільки й думала над тим, як скинути оцей тягар, що носила в собі. Коли її очі закривалися, вона неначе в тумані завжди бачила дівчинку. Потім вона заснула на хвильку міцним сном. Прокинувшись, немов у гарячці, почала гукати свого Івана. Хотіла встати. Але хтось міцно тримав її за руки.
- Гут! Гут! - почула вона над головою.
Христина боялася розплющити очі аби не повторився цей страшний сон знову.
Ніч закінчувалася. На сході вже розпочинався новий день.
Пологи тривали недовго. Полегшення, що прийшло до Христини, супроводжувалося легким поколюванням у боці. Коли біль спав, вона запитала сестру, що не відходила від неї:
- Дочка?
- Син!
«Синочок у мене, - зраділа Христина. - От буде радості в Івана.»
Наступного дня Іван був вже у неї. Приніс багато яблук, що дала йому фрау Герта. Він мало не підскакував від радості, коли дізнався, що має сина.
- Моя перемогла! - сміючись, говорив він Христині.
Він присів біля неї на крісло і чмокнув її декілька разів, дякуючи за сина. Вони довго дивилися один на одного.
Через декілька днів Іван прибув до лікарні з бауером. Іван неначе на свята вбрався у своє улюблене галіфе та боксові чоботи. Тепер він виглядав точнісінько так, як тоді на Успенія святої Анни, коли вони разом з Христиною ходили до церкви. Це одразу помітила Христина. Вона щось хотіла вже сказати з цього приводу та завадив бауер.
Минуло декілька днів, і Іван привіз дружину з сином в «пташине гніздо».
Фрау Герта виглядала їх, чекаючи на ґанку. Коли «Вілліс» заїхав на подвірИИя, вона взяла дитину у Христини і почала щось приговорювати, розглядаючи її, а потім сплюнула по три рази на боки. «Які живучі ці традиції, навіть сюди прийшли,» - подумав Іван.
- Рости на радість і втіху батькам, - говорила фрау Герта до новонародженого, неначе він щось розумів.
Розчулена Христина стояла посеред двору і не знала, як віддячити господарям за все, за подарунки, за підтримку.
- Я щиро вам вдячна фрау Герта, - почала Христина, - за все. На жаль, я зараз не можу віддячити вам, як хочу, але я відроблю за все...
- Не говори дурниць, Христино, - перебила її фрау Герта. - Краще проси у Бога здоровИИя та вдачі своєму сину.
«Пташине гніздо» тихе й непримітне, часто наповнювалося дзвінкими переливами дитячого голосу, наповнюючи щораз щастям серця батьків, вимагаючи від них взамін турботу. І тепер не раз, коли між Христиною та Іваном виникали суперечки і докори через нестатки, коли Іван іноді бурчав після виснажливої роботи, Христина притискала до грудей маля і говорила:
- Синочку, коли ти заступишся за мене?
Іванові не подобалися ці балачки.
- Христино, ти так говориш, неначе я тебе бИИю. Ось почує ще фрау Герта і дідько знає, що подумає.
- А вона не розуміє по-українськи...
Фрау Герта тепер приходила до них кожного дня аби допомогти, підказати як правильно запеленати дитину, або й просто поглянути на малого. Приносила пражене молоко, манну кашу для дитини, а також фрукти. Вона повністю замінювала їм матір. «Чи всі мають таких турботливих батьків, як фрау Герта?» - неодноразово запитував себе Іван.
Малого на честь діда вирішили назвати Дмитриком. Всі його любили, і він не сходив з рук поки не лягав спати. Малий ріс тихим, спокійним і, як говорила фрау Герта, помпулястим. Він дійсно мав великі пухнасті щічки, і всі уважно придивлялися, і гадали на кого ж він подібний? Навіть Стефан, що не вирізнявся особливою любовИИю до дітей, брав його декілька разів на руки. Тільки бауер останнім часом був сам не сам. Весь час ходив малоговірким, а посмішка, здавалося, назавжди зникла з його обличчя. Його можна було зрозуміти - становище гітлерівської армії ставало катастрофічним. Та коли згодом німці підписали акт про беззастережну капітуляцію і Рейх перестав існувати, він знову, як і на початку війни, випльовував передостанні слова:
- Капут! Капут! І навіщо тому Гітлеру була потрібна та війна, коли він її програв?!
Замовкли останні залпи боїв, не було вже нальотів американської авіації, ставили на могилах загиблих хрести. Прийшов такий час, коли вояки поверталися додому, щоб допомагати обробляти зрошену кровИИю землю, запускати заводи і фабрики, відбудовувати зруйноване.
На фермі Келе тепер запанувала злість і роздратованість. Але на їхньому бутті це не відбилося, бо всі на фермі продовжували сумлінно виконувати свою роботу, і тактовний бауер ніяких претензій до них не предИИявляв.
Найбільше радів капітуляції Німеччини Патрік. Коли нікого з німців поряд не було, він любив повторювати:
- Гітлер капут! Гітлер капут!..
Патрік тепер зовсім посмілішав. Інколи це навіть лякало Івана, але роботу він свою, як і раніше, виконував сумлінно. Івану згадалася його розмова з ним, коли ще тільки-но він прибув сюди. Патрік розхвалював свою Францію, і Іван якось неочікувано для нього запитав:
- А чому Франція так швидко капітулювала перед Німеччиною, коли там було що захищати? Чому майже не чинила опору?
- Саме тому й не чинила опору, бо було що захищати. Та й навіщо нам ця війна? Вона могла принести незліченні жертви і руйнування. Нам буде легше по війні, - пояснив Патрік.
- Можливо, але коли німець прийшов до нас на Україну, у нас поговорювали, що могутня армія Рейху наведе тепер у всій Європі справедливий порядок. Цьому не можна було не вірити. Адже ми бачимо, що вони поважають чесних і працьовитих людей, і не терплять злодіїв, якими так багата Росія...
- Ну, про що ти кажеш, Іване? Це ж наволоч якась звалилася на наші голови.
Патрік був надзвичайно патріотично настроєною людиною в ненависті до фашизму, до Гітлера. Одного разу Іван мало не дістав від нього.
Якось за обідом до бауера завітав вчитель місцевої школи. Він часто заходив аби вирішити з бауером деякі господарські питання. Зайшовши на веранду, де обідали Патрік, Стефан, Іван і Христина, він голено звітався:
- Хайль Гітлер!
- Хайль Гітлер! - відповів Іван, продовжуючи сьорбати з миски.
Всі інші не обізвалися, ніби в рот води набрали. Коли Іван підняв голову, Патрік пальцем покрутив біля скроні, а на його обличчі застигла люта злість.
Коли по обіді вони вийшли на двір, Патрік зло почав вичитувати Івану:
- Ти що дурний, Іване, чи у тебе зовсім порожня голова? Гітлер понівечив всю Європу, а ти його за це славиш! ЗапамИИятай, нам треба відповідати лише «Гутен таг» і нічого більше. Зрозумів? - запитав він сердито.
- Зрозумів, зрозумів... А це у мене за столом само вирвалося, бо я змалку привчений відповідати на привітання, - виправдовувався Іван.
Ці слова Івана, видно, його не задовольнили, і він довго ще мало не захлинався в люті.
Христина часто згадувала цю розмову. Невдоволення і навіть образу викликала вона у неї. Їй робилося млосно. Вона всеціло була на боці Патріка. «І чому це Іван такий телепень, а ще українець? Не зміг, на відміну від Патріка, відстояти свою державу. Отак і будуть з-за таких українців меншовартісними називати. Потрібно негайно поговорити з ним.» З цими думками Христина почала готувати корм худобі.
А Патрік знову і знову розповідав, мало не захлинаючись, про свою Францію, про своїх батьків, про своє помешкання. І все це робив він так щиро, що всі його слухали, неначе милувалися готичними соборами Руана та Парижа і прогулювалися Монмартром...
- Скоро я буду дома! Скоро я буду у Франції! - радісно говорив він. Такі патріотичні пориви не могли не зворушити кожного. І всі подумки теж збиралися додому. Майже чотирирічна розлука з домівкою витала над ними. Тільки Стефан категорично заявив, що поїде до Австралії, де в нього був вуйко.
- Поки не буде в Польщі жодної руської воші, додому не повернуся! - говорив він.
Таких, як Стефан, було багато. Вони на деякий час залишилися в американській зоні окупації, а згодом вирушили, хто в Канаду, хто до Америки чи в Австралію. У молодої сімИИї теж виникла дилема - повертатися додому чи махнути на захід. Тим більше, що Патрік запропонував свою загадкову Бургундію, в столиці якої жив. Він з великим азартом, часто жестикулюючи, розповідав про свій край, що потопає у зелені і квітах. Розповів докладно, ніби рекламуючи, про свій будинок, так званий «мезонблок», що розташований на південній околиці Діжона. Це звичайна будівля для житла, де під одним дахом розташовані жилі приміщення, стодола / склад для продовольства та фуражу / і стайня для утримання худоби. Це, як вони зрозуміли, широка одноповерхова будівля з каменю, з великим горищем, накрита черепицею. В житловому блоці у них шість кімнат і кухня. Отож, житло, на перших порах, він пропонував своє і, взагалі, обіцяв у всьому посприяти і допомогти. Друга половина будинку була зайнята худобою, сільськогосподарським реманентом та складами. Горище вони використовували як сховище для зерна і як майстерню, де Патрік виконував всі ремонтні роботи. З фотографії дому було видно, що французи люблять зелень і квіти, які придають житлу більше привабливості. Якщо вірити йому, то у Франції і сонце більш яскраве, і зима справжня, і сади найдорідніші, і жінки найвродливіші... Одним словом, хто туди потрапить той не пожалкує. Він хотів, щоб як його, так і усіх найбільше приваблювала Франція, бо хто не був у Франції, у того життя пройшло марно. Що й говорити, він вміло рекламував принади рідної землі.
- Ми всі будемо листуватися і приїздити один до одного в гості, - запропонував цей щирий француз. - Може на свята або в день закінчення цієї мерзенної війни. Це було б чудово, правда? - переконував він.
Він завжди так артистично жестикулював, коли згадував свою Батьківщину і до нього всі в обійсті Келе горнулися, і любили слухати ці, здавалося, нескінченні нитки спогадів і мрій.
Христина була в захопленні від цієї розповіді, тим більше, що не довіряти цьому кмітливому французу було неможливо, вона вже ладна була їхати до Франції, закликаючи до цього Івана. Та у нього були зовсім інші думки. Туга за домом, за хворими, старенькими батьками була настільки великою, що стала нездоланною. І ще один важливий аргумент висунув Іван:
- Досить бути пуцером у бауера. Прийшов час свою господарку запроваджувати. Хіба є гарантія, що у Франції не повториться все знову?
- Ти ж знаєш, які у нас злидні, Іване. І навряд чи щось змінилося за цей час. Я ж тільки тут поїла вдоволь хліба, котрий завжди ховала від нас мати, - настоювала Христина.
- Не хлібом єдиним живе людина, - мудро відповів Іван. - Та й хворі батьки у мене. Он скільки в листах просили «приїжджай поскоріше». А вийде заміж Гануся і поготів лишуться самі.
Христина від почутого закрутила носом, неначе тертого хріну понюхала.
- Та й ти не знаєш, що в тебе дома робиться? Пройшло майже чотири роки, - наступав Іван.
Говорив він відомі істини, і Христина його добре розуміла, та все одно не хотіла повертатися до тих злиднів.
Не пройшло й місяця після закінчення війни, як повернувся додому Патрік. На всяк випадок, дав свою адресу. А раптом передумає Іван та й приїде в його рідну Бургундію. Та погано він знав Івана, цього впертого галичанина.
До обійстя Келе, тим часом, мала прибути якась комісія по землі. Бауер чекав її з дня на день і весь час міркував: з якими повноваженими вона прийде. Чи не для перерозподілу землі? Цього тільки йому не вистачало. Він зі злості обіцяв дружині, що не визнає повноважень цієї комісії і не пустить більше до себе. Ще рани землі після війни не загоїлися, а вони вже, як ті скажені пси, нишпорять. Та коли він дізнався, що комісія проводить тільки інвентаризацію землі, заспокоївся.
Крім того його думки були повИИязані з Манфредом. Ось вже більше місяця як по війні, а від нього ніяких чуток. «Невже здурів і подався до Америки? Та не може такого бути, щоб він нас залишив. Я ж йому в кожному листі наказував, щоб зразу при нагоді повернувся додому», - розмірковував бауер. А після того, як від них відбув Стефан в Австралію, він просив Івана і Христину аби не покидали його поки врожай не збере. А вони й не дуже квапилися - їм потрібно було щоб трохи підріс Дмитрик і лише потім пускатися в дорогу.
Коли прощалися зі Стефаном, Іван дав йому свій конюшецький адрес, щоб вони могли пізніше переписуватися. Стефан, незнаючи де зупиниться в Австралії, обіцяв написати першим.
- Не загуби адреси, - просив Іван.
- Не хвилюйся, Іване. Я збережу її, клянусь Божою МатірИИю, - і на прощання обняв Івана.
- Прощай, брате.
- Прощай! - зітхнув Іван.
З Іваном вони були дійсно як брати. Спали в одній кімнаті, що нарекли «пташиним гніздом», ділилися всім, допомагали один одному. Бауер відвіз його машиною на збірний пункт в Корнвестхайм, звідки Стефан мав відбути через океан до Австралії.
Тепер на фермі залишились всього два хлопа - бауер та Іван, на яких розподілялась майже вся робота. Щоправда, бачучи таку скруту, бауер все сміливіше залучав до роботи Фріца, який вже зовсім подорослішав. І він проявив себе молодцем. Старався і від жодної роботи не відмовлявся. Іван приходив з роботи змучений, іноді зразу лягав і засинав твердим сном. Христина зустрічала його з Дмитриком. Їй тепер було сумно без корівок, і вона просила Івана, щоб він частіше заходив додому.
Тепер йому було найважче, бо більшість робіт трималися на ньому. Він інколи вагався, що робити? Може дійсно махнути кудись світ за очі? А з іншого боку жаль вже було й залишати обжите місце. І те, що він тут побачив, вражало, особливо порядок у всьому, висока дисципліна і організованість, ці чистенькі і рівненькі поля, де все було зроблено неначе під лінійку - паралельно і перпендикулярно, де не було видно бурИИяну, гарні села, що нічим не відрізнялися від міст, широкі заасфальтовані дороги, заповнені всім потрібним крамниці, та й за ці роки вони вже засвоїли німецьку мову, і стали вже тут зовсім своїми.
Але йому тут було важко. Іноді дуже важко. «Коли ж цьому буде край?» - запитував він себе. Ні сидіти тут, склавши руки, він не буде. Він весь час намагався вирватись на свободу. Та чи вірний обирав шлях? Чи не робить помилку? Адже Христина якось зі злості його звинуватила в боягузтві. Тож помилки допустити тут аж ніяк не можна. Іван, чи не кожного дня, роздумував над цим.
Згодом навідалися совітські емісари. Вони проводили агітаційну роботу.
- У нас колхозы отменены, открыты все церквы. Народ у нас теперь свободен. Как захочет, так и будет жить!..- казали вони.
Що й говорити, привабливими були ці слова Найбільш довірливі, після почутого, вирушали додому. Великий подив викликала поведінка американської сторони. Спочатку вона була незаперечною по відношенню до виїзду наших земляків, але після того, як зрозуміли, що це звичайне шахрайство росіян, почали заперечувати проти відправки. Та й американцям теж була потрібна дешева робоча сила, а українці довели, що вони є роботящою і поступливою нацією.
У Івана туга за рідними була понад усе, і достатньо було лише згадки про них, як все остаточно вирішувалось.
Почався липень. Ночі ставали все довшими, а дні коротшими, і в «пташиному гнізді» все довше горіло світло вечорами. Лише коли маля засинало і було чути його спокійне дихання, Христина трохи відпочивала, та й то тільки тоді, коли ще не назбиралася повна миска брудних пеленок. Гіркою видалась для неї наука материнства на чужині. Їй здавалось, що краще б молотити увесь день, або видоювати щодня сотню корів ніж борсатися з цим малюком. Минуло Дмитрику чотири місяці. З ним вже було легше та й веселіше. На все він починав реагувати, скоро почне сидіти. Тоді й додому можна відИИїжджати.