Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Він недовірливо поглядав на прибулих, а потім попросив документи. Уважно, декілька раз переглянувши їх, він підсумував:
- Я не вірю цим документам. Це агент підісланий енкаведистами!..
Він затиснув зуби і направив пістолет на Івана. Іван вперше ось так опинився віч-на-віч з цією малою металевою потворою, що може в любий момент заговорити смертю. «Невже, - думав Іван, - прийшовши «Крим і Рим», так безглуздо загину, в рідній хаті?»
- Якщо б ти з цими документами потрапив нашим хлопцям, тебе в живих вже не було, - сказав він.
Потім, звернувшись до сестри і батьків, запитав:
- Чи гарантуєте тайну?
- Ну що ти, Петре, про що тут балакати. Ми ж такі, як і ви. Можеш не хвилюватися. Ти ж нас знаєш, - доводив батько, вставши з стільця.
Одержавши ствердну відповідь, Петро заспокоївся. Ніби зважуючи все, він пройшовся по кімнаті туди-сюди. Його кремезна постать, войовничий вигляд при наявності зброї, додавало всім неабиякого страху. Мати з Христиною почали плакати.
- Я щирий ворог цієї банди, що прийшла непрошено на наші землі. Вони все зруйнували і продовжують руйнувати, майже все забрали, вони хочуть керувати нами на нашій землі, хочуть зробити нас їхніми рабами. Вони затяті безбожники. Хіба можна терпіти таких? - зробивши паузу, Петро продовжував: - Тому наше завдання - звільнити наші землі від цієї нечисті!
Всі мовчали. Навіть малий, що почав було скиглити, стих і немовби прислухався до всього. Говорив він відверто і щиро, і справив на Івана неабияке враження. «Йому б виступати десь з високих трибун», - подумав він.
- А ти, - Петро звернувся до Івана, - якщо не будеш мовчати, одержиш во, - і показав на пістолет.
Надворі починало сіріти, і він, вирішивши не залишатися тут, пішов геть.
- Мовчи, мовчи, Іване, бо буде нам усім біда, - благали мати і Гануся.
Жінки порались коло кухні, гримаючи посудом. Христина перепеленала сонного малого, нагріла молока і почала його годувати. А батько з Іваном сиділи на бамбетлі і все розпитували один одного про пережите. Івана дуже цікавило, що відбувалося в Конюшках після його відИИїзду до Німеччини, бо хіба можна було батькові чи сестрі все описати в декількох листах. Батько, трохи поміркувавши, почав:
- Після того, як тебе забрали, в Конюшках знову запровадили панський фільварок. Ґаздував якийсь німець чи голландець на прізвище Тіссен. Ґаздував непогано. Німці, як ти знаєш, моцні ґазди. Та було видно, що все це тимчасове, а звідси й ставлення до всього.
Особливо це стало помітним, коли москаль почав наступати. Нам знову роздали землю. Оплата за працю на фільварку була мізерною. Це й зрозуміло, бо треба було утримувати Рейх. В 1942 році від сильної посухи був неврожай, про що ти знаєш з мого листа. Майже голод. Та німаки з цим не рахувались і справно забирали податок. Люди збирали гнилу бульбу та буряк по полю. Інші шукали порятунку в сусідніх краях. Так Михайло Косарик їздив на Волинь, щоб купити збіжжя для посіву та деякий одяг. Якось банда напала на нього по дорозі і пограбувала все...
Далі батько розповів, як вони пекли пляцки з жому, що крали на фільварку, в суміші з бульбою, щоб дотягнути до нового врожаю. В школі почали вчити українською мовою. Відновили заборонене москалями вивчення релігії, закону Божого, історії України, а також ввели вивчення німецької мови. Німці задоволено вітали це. Та спокійного життя не було. Організовані загони ОУН-УПА посилали своїх людей по селах з закликом на боротьбу проти гітлеризму та більшовизму, що знову насувався зі сходу, за незалежну Україну. Боївки були у великих селах, а конюшецькі хлопці збиралися в сусідньому лісі. Німці втекли якось непомітно, та все завзятіше почали діяти бандерівці, спалюючи фільварки та руйнуючи адміністративні будинки.
- А від Михайла далі нема звісток? - запитав Іван.
- Нема, - батько запнувся, а потім продовжив: - Гануся недавно була в Рудках. У військкоматі ніяких відомостей про нього. Порадили звернутися до Червоного хреста. Може, ти напишеш заяву?
- Напишемо, тату, напишемо.
Страшна злість взяла Івана «Як це так забрали людину з хати і не знають, де він дівся? Що це за влада?» - думав він.
- А де Юза? - запитав, згадавши про брата, Іван.
Він оженився ще перед війною і живе в Бориславі. Має вже двох діточок. Недавно був у нас.
- А Ігоря Шимківа в Конюшках нема? - розпитував далі Іван.
- Не чути. Стара Шимчиха говорила, що він теж писав листи з Німеччини.
- З ним ми розлучилися в Німеччині. Разом були в Пскові, разом втікали додому...
Іван довго розповідав про всі події, що трапилися з ним. Батько уважно слухав, по всякому хитаючи головою. Іноді зупинялися біля них мати або Гануся.
Тим часом на дворі розвиднілось, і почався новий день, а згадки все пливли, пливли.
Через декілька днів повернувся Ігор Шимків. Зустрівшись, вони довго вели розмову про минуле. Ігор, як виявилось, був зовсім недалеко від Івана в Грюнау, що в передмісті Вінендена.
- А я в той район їздив одного разу з бауером в ліс за тиччям. Якби ж то знав, що ти там, неодмінно б відвідав тебе, - розказував Іван.
Їхні долі і тут були схожими. Ігор, як і Іван, працював у пана в полі і коло худоби. Але був там один, бо бауер мав значно менше маєтку.
***
Замукала корова, зафирчав кінь... Вони нагадували - новий день розпочався і треба йти до стайні.
Іван вийшов на ґанок. Спустився до хвіртки. Як на долоні у нього перед очима було півсела. Хоча людей на вулиці не було, та гамір, що доносився то справа, то зліва, підтверджував ++ село просипається, село живе.
Конюшки за час відсутності його майже не змінилися. Чепурні хатини, в більшості під стріхою, неначе ховались одна за одну. На високому пагорбі, що навпроти, як і раніше виблискувала сріблом церква, а між ними широке пасовисько. Колись пан Іцко виорав його, аби більше поля мати, та й поле ближче до людей. Тепер в цей ранній час на ньому гиготіли гуси... «Напевно, вони тут й ночували», - подумав Іван.
Яка тиша! А недавно тут висвистували кулі? І хтозна кому було легше чи йому, чи їм? Та скоро він все буде знати. Батько докладніше розкаже про все, що тут, в Конюшках, відбувалося. Все тут, напевно, було, і не бракувало тих хто примазувався до прийшлої влади, хто став на бік зради, хто переховувався в бункерах, а хто впав безглуздою смертю. Та головне, що він повернувся в рідну оселю, де потрібно утверджуватися і робити все так, як роблять його нащадки, як вони його вчили. Він тут вже не «пуцер», а ґазда.
Іван почувався тут у повній безпеці, не те що в Німеччині чи в таборі під Псковом, бо він вдома. Це зігрівало і давало сили. Йому було тут затишно, як ніколи, як ніде: ні в Німеччині, ні тим більше серед шуму табірних лісів. Нарешті він повернувся. Він ще не знав, що цей спокій і затишок є оманою.
Йому подобалися Конюшки, незважаючи на їх злидні. Легкий вранішній вітерець приніс терпкі запахи минулої ночі. Відчувався запах осінньої отави. Його тепер чути, напевно, по всій Галичині. Потік, що починався десь за селом, розділяв глибоким руслом пасовисько навпіл. В дитинстві його мати виганяла туди купатися, а сама несла прати білизну. Тепер через багато років все виглядало таким же. Та чи будуть такими ж людські злидні і ця круговерть несправедливості, цей вроджений страх селян? Тоді, чи варто було перемагати фашизм і панство? Білий, неначе молоко, туман виринув з-за села і почав застеляти пасовисько. Він приглушав звуки, що долинали з того боку села. З димарів все частіше починав клубитися дим. Село починало жити. Іван повернувся в хату. Хата їх вже похилилася на один бік. Стріха почала місцями протікати і на горищі, коли дощило, приходилось підставляти незаймані миски, старі баняки і відра. Здавалося, вона стала нижчою ніж була. Посередині була велика кухня, що розділяла хату на дві частини. Справа була жила кімната, а зліва, через дощату стіну-стайня, де стояла корова, а за загородкою, поряд з нею, кінь. В кутку, у збитій з дощок кучі, тримали інколи свиню. Поверх неї були «банти» з декількох дощок, на яких сідали наніч кури. З кухні були двері прямо до стайні. Хоча вночі їх закривали, все одно було чути голоси худоби та кукурікання півня. Іноді, здавалось, було чути навіть дихання худоби. Жили, що називається, загалом. На це відразу звернула увагу Христина, боячись, що це завадить їх нормальному сну особливо малому. Кухня була одночасно й місцем для збереження всілякого хатнього краму та провіанту. Стояла тут вузька канапа, що виявилась тепер доречною, адже на ній хтось міг спати. Велика кухня, що топилась дровами та торфом, займала мало не третину хати. На печі полюбляв спати батько. Під вікном стояла велика, обкована залізом скриня, де зберігався весь одяг, а під стіною, що виходила на подвірИИя ++ бамбетель. Він розсувався і на ньому можна було спати удвох. На ньому спала Гануся, а тепер він був відданий прибулим. З протилежної сторони попід стіну, що не мала вікон, стояв збитий з дощок настил. На ньому спали мати з Ганусею. Під вікном, що виходило до Бурачківских, стояв великий стіл. Дмитрика батьки ложили на бамбетель між собою, аж поки не купили для нього колиску. В хаті висіло декілька образів, що були обрамлені рушниками. Під ними щовечора, ледь освічуючи всю кімнату, покліпувала гасова лампа. Перед сном тут всі щовечора нашіптували «Отче наш», клякаючи на коліна. Стіл та скриню покривали серветки. Хата була досить чистою, хоча й була наповнена суцвіттям запахів кухні, відгородженої стайні та чобіт з онучами.
На подвірИИї ріс великий ясен. Скільки він памИИятав на своєму віку. От як би він умів говорити, чого б тільки не повідав. Його стовбур, чи то від старості, чи то від частих дощів, мав широку тріщину, що ніяк не могла затягнутися. Поряд теж стояв ясен, та батько його зрізав, і тепер на його пні клепав косу. Можливо, дерева все памИИятають, та біда, що не можуть розповісти про все? А може, їх шелест то і є ті оповідки? Тільки люди їх не можуть зрозуміти. Трохи збоку стояла копиця сіна, заготовлена батьком на зиму. Цілу зиму вони висмикували з неї сіно і різали на січкарні січку в Грушкових, бо своєї січкарні ще не доробилися. На межі з обійстям Бурачківських стояла криниця. Вона була неглибокою, на пИИять «бетонів», і мала дуже жорстку воду. Дехто казав, що воду з неї чути нафтою. Це, можливо, тому, що недалеко за загомінком знаходилось торфовисько і підземні води, особливо після повеней, могли потрапляти сюди. На подвірИИї стояла мала фірчина. Хіба вони могли без неї обійтись? На ній заробляли гроші, а за хатою починався город. Він був розораний на дві половини і розділявся борозною. Город підходив до самої хати під причілок замурованого вікна. Хати стояли так густо, що городи були малими і потроху, розорюючи їх, діставалися хат. Горище було невисоким і, щоб пройти по ньому, потрібно було пригинатися. Тут зберігалося зерно, цибуля, старий одяг і всілякий непотріб.
Коло комина лежала солома. Тут було ліжбище Петра Любенка. «Чи прийде він сьогодні ночувати? Про що буде допитуватися? Треба підготуватись до цієї зустрічі», - подумав Іван.
Сонце раптово виглянуло з-за дерев. Та довго не світило, бо швидко зайшло за хмари, а це значить ++ скоро чекай дощу. Недарма вночі так далеко було чути запах яблунь.
Іван зайшов до хати.
- Так тихо на селі, неначе село вимерло, - сказав він.
- Ця тиша зрадлива, Іване, - відповів батько. - Ще не раз побачиш тут бійки й стрілянину. Спокій нам тільки сниться.
- А хто ж винен у цьому?
- Як хто? Москалі. Хто їх просив на наші землі? Та й зараз, визволили нас від фашистів, хай би забиралися геть. Так ні, починають нас порядку свого вчити. А це викликає великий супротив людей. І чому вони цього не розуміють? Воістину - хоч убий москаля, а він зуби вискаля!
Батько, хоч і не мав високих шкіл, умів красно говорити, бо знав, здавалось, безліч народних говірок і приказок, що додавало його розповіді впевненості й переконливості. Іван не міг не погодитись з батьком, та зараз його хвилювало інше. Він перший день вдома, тож з чого починати? Хоч він і не спав цілу ніч, спати не збирався, він звик до цього, а коли завів про це розмову з батьком, той сказав:
- Роботи, як завше, у нас вистачає. Нас чекає не викопана бульба, буряки, а там, дивись, й загату треба буде ставити, дрова на зиму заготовляти. Та ти не спіши. Сьогодні відпочинь, освоюйся на новому місці із сімИИєю, а там видно буде.
- Мені потрібно замельдуватися в Рудках. Час зараз непевний...
- От і поїдете завтра з Ганусею в район. Заодно й зайдете в районну контору Червоного Хреста. Запитаєте за Михайла, може, щось відомо вже про нього? Хай би хоч дали знати, де його могила.
- А що, тату, робити з документами з Німеччини?
- Поки що тримай їх, може знадобляться. Сталін тих, хто був вивезений на роботу до Німеччини, прирівнює до зрадників Батьківщини, їх переслідують і при найменшій підозрі відправляють у Сибір. Так що, Івасю, хвалитися, що ти був у Німеччині, не треба. Потрібно затримувати язик за зубами.
- Та хіба я сам їхав туди? Хай би подякували, що повернувся. Я ж міг махнути у Францію, чи Канаду. А яку охоту залишитися на заході мала Христина. Я й понині не знаю чи добре зробив, що витягнув її сюди.
Батько лише здвигнув плечима.
- Якщо все, Іване, так як ти розповідав - потрібно було залишитися. Ти ж бачиш, які злидні на вас чекали. Ти знаєш Кіндрата Михалюня. Так ось, він ще за Польщі виїхав з сімИИєю на роботу до Бельгії. Звідти махнув через океан до Америки і зараз пише додому, що йому там дуже добре, і він щасливий, що там живе.
- Може й, зле зробив я, не перечу, - пробубонів Іван.
- А чому ти про це не писав у листах? - запитав батько.
- Я боявся. А раптом лист хтось прочитає, що тоді?
- Е... - зітхнув старий. – Видно, мало ти, Іване, ще пороху понюхав. А тепер усе пропало, як на собаці!
Жінки приготували їжу і Гануся закликала до столу. Христина, нагодувавши малого, заколисувала його на руках.
Подали в мисках молочну стиранку. Ця їжа була звиклою для них. Жінки любили її готувати, бо вона вимагала для приготовлення мінімум часу й продуктів. Здавалося, що приготувати її - раз плюнути. Замісив тісто, пощипав його і зварив. Лишалося тільки залити його молоком?
Прогноз погоди підтвердився. Через декілька годин небо затяглося низькими хмарами, вітерець вщух і почав накрапувати дощ. Про якусь роботу на городі чи в полі не могло бути й мови. Тому всі були зайняті хатньою роботою та обслугою худоби. Христина, звільнивши кутик в скрині, поскладала всі речі, що у них залишилися. Потім нагріла води і, поки Дмитрик відсипався, випрала дитячі пеленки та деякий брудний з дороги одяг. Коли нікого поруч не було, Іван обняв Христину і, нахилившись до вуха, тихо запитав:
- Ну як тобі Конюшки, сподобалися?
Христина, нічого не відповівши, лише стенула плечима, мовляв, чого тут питати, хіба не ясно?
Іван уважно спостерігав за спритними рухами Христини і ще раз переконався в її неабиякій працездатності. Йому стало тепер зрозумілим - він перед нею завинив. Адже треба було все зробити аби вона не бачила цих злиднів. А все вийшло навпаки, і він тепер за це картав себе.
Ранком другого дня, хоч було похмуро, та з неба нічого вже не падало. Погодувавши худобу з батьком, Іван поснідав, а потім узяв коня за вуздечку і почав запрягати. Коник видався йому низьким, але з міцними ногами. Був він рудої масті. Іван декілька разів обійшов запряженого воза, зважуючи, чи все в порядку, чи не помилився він у чомусь? Хоча й різниці між упряжкою там, у Німеччині, й тут майже не було. Та різниця в якості збруї була на лице. Батько уважно за цим спостерігав, ніби чекаючи, коли Іван щось зробить не так. Та тепер, після Німеччини, він уже міг дати навіть батькові пораду.
Гануся вбралася у своє найулюбленіше плюшеве плаття. А перед тим, як вийти з хати, довго чепурилася біля дзеркала, щось поправляла, щось обсмикувала, пригладжувала залежані місця. Коли вона зИИявилась на порозі, Іван сказав:
- Ти виглядаєш неначе міська панночка!
- Її нові черевички, які вона взула чи не вперше, віддавали приємний фабричний запах. Не повезло їй на судженого. Забігав до неї ще до війни Богдан Огородник... І люди вже поговорювали про заручини, та пішов Богдан на війну і не вернувся. Таких, як він, було в Конюшках багато. Отож, тепер після війни, відчувалася нестача молодих хлопів і Гануся, здавалось, готова вже піти за першого-ліпшого. До міста вона їхала, щоб інших побачити й себе показати, по крамницях побігати.
Побачивши це, Іван вирішив не відставати.
Він одягнув військове галіфе і попросив у батька боксові чоботи з високими холявами.
Через дві години вони були в Рудках. Іванові здалека вони здалися селом, яких він надивився в Німеччині. Щось було схоже між ними, особливо те, що містечкові будинки теж були покриті червоною дахівкою, а десь посередині виблискував шпиль церкви.
Люди показували їм потрібні будинки. Йшли поруч. Гануся взяла з дому маленького кошика, з яким ходили до церкви святити паску, і тепер мусила його носити із собою.
У військкоматі відвідувачів було небагато. Та прийшлося трохи почекати. По коридору снували сюди-туди військові. Виглядали вони якимись заклопотаними. Більшість з папіросами в зубах. При зустрічі вони козиряли один одному, приставляючи руку до кашкета, і щось говорили по-російськи.
Іван оглянув приміщення. Широкий коридор. Висока стеля, а далі гвинтові металеві сходи на другий поверх. Сумніву не було - цей великий будинок був колись панським, а тепер його власником стали військові.
Коли підійшла Іванова черга, Гануся сказала:
- Я з тобою.
- Не треба. Я сам, - махнув рукою Іван.
Зайшовши до кабінету начальника, так званої першої частини, Іван звітався:
- Здрастуйте.
Він чекав відповіді. Але майор, що сидів за столом, щось мовчки дописував.
«Може, він мене не примітив? Треба ще раз голосніше звітатись?» - подумав Іван.
В цей момент майор нарешті підвів на Івана очі і запропонував:
- Садитесь, - а згодом додав: - Вы по какому вопросу?
Іван подав документи і почав розповідати. Невдовзі майор його перебив:
- Заполните вот зту анкету, - він подав Івану порожній бланк, - и напишите свою подробную биографию.
Він відсунув шухляду, дістав чистий аркуш паперу в клітинку і разом з ручкою й чорнилом подав Івану.
Він, було вже, почав писати та осікся. Про що писати? Яка вже в нього та біографія? Вчився в школі. Потім робив в пана. Почалася війна. Німеччина. Повернення додому. От і все. А майор просить «подробную біографію». Та й ніколи він ще в житті не писав біографії. Ні в Пскові, ні в Острові, а тим більше в Німеччині, де вимагали робити, а не писати. І писати він не любив. Бувало, декілька днів лист з Німеччини складав. «Краще б він попросив мене грядку скопати, чи дров нарубати», - подумав Іван.
Побачивши це, майор почав його підганяти:
- Побыстрей пиши. Мне некогда здесь с вами рассиживать!
З горем пополам та з деякою допомогою військового вдалося все зробити, як він волів. Закінчивши з Іваном, він послав його ще в одну контору, в міліцію.
Ганусі вже було нестерпно чекати Івана і вона походжувала по коридору з кошиком.
- Я думала, що тебе вже арештували, - сказала вона Іванові.
- Та мало що бракувало, - пробурмотів він.
Тепер треба мерщій замельдуватися у міліції і повертатись додому, бо так може застати ніч. По дорозі побачили обабіч свого воза. «Гнідий», запустивши голову у привИИязаний до фіри мішок з ячменем, діставав, напевно, останні зерна.
У міліції така ж історія. Черга невелика, перевірка документів. Заповнення анкети. Добре, що біографії вже писати не вимагали. Та сивий чоловік в цивільному під кінець вимагав написати заяву про невиїзд з Конюшок протягом трьох років. Іван запротестував, мовляв, я ж не арештант. На що начальник в цивільному попередив:
- Прошу, пишите. Я при исполнении служебных обязанностей и делаю, что мне приказано!
В його голосі вже не відчувалась злість, що була напочатку. І Іван зрозумів це як самоуправство. Все це потім підтвердилося, бо ніхто його не викликав до сільради, а до Рудок він їздив мільдуватися щомісяця, як вимагав начальник.
Гануся була дуже невдоволена цією поїздкою. Вона ж так рідко вибиралась кудись з дому. Хотілось оббігати місцеві крамниці, прогулятися містом, подивитися на людей. Та часу вже для цього не лишилося. Сонце, ховаючись за високі будинки, відкидало довгі тіні. Вони планували, що повернуться додому ще завидна. На Іванову пропозицію відвідати найближчі крамниці Гануся зі злістю відповіла:
- Не хочу, їдьмо звідси скоріше!
Проїхавши центральною вулицею декількасот метрів, вони повернули направо й опинилися в передмісті. Ця простора вулиця виводила на Конюшки. Чепурні будинки змінювали один одного, на городах люди копали бульбу, збирали фрукти. І лише біля одного з останніх будинків, на невеликому пасовиську, паслися корови, а гурт дітлахів, розмахуючи палицями, грав у «Кичку». «Ось у кого безтурботне життя. Повернутися б назад в дитинство,» - розмірковував Іван, підстьобуючи час від часу «Гнідого». У Підгайцях їх трохи затримала череда, що поверталася додому.
Минувши Підгайці, дорога вивела їх в поле. Війнуло степовою прохолодою, а попереду, за декількома пагорбами, зИИявилися обриси Конюшок і їм стало легше.
Було вже майже темно, коли вони заїхали на рідний двір. Стомлені далекою дорогою, швидко позіскакували з воза. На порозі зИИявився батько.
- Як ви? Все залатвили? - запитав він.
Іван, розпрягаючи коня, все розповідав батькові.