Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Весна була ранньою і щедрою на погоду. Уже під кінець березня більшість селян вийшли обробляти свої наділи. Надворі стояла теплінь, якої часто й в квітні не буває.
Та в поле виходити було небезпечно, бо «червона мітла» так розперезалась, що іноді прочісувала не тільки села, а й поле.
Перший такий випадок стався в Задністрянах, так перейменували село Голодівку. Вийшовши з лісу, москалі розгорнулись в ланцюг і пішли через поле в село. В полі працювали люди. Без всякої потреби по них відкрили вогонь. Люди не встигли, навіть зорієнтуватися. В результаті, пИИятеро поранено, а троє вбито. Убито також коня.
Цей випадок налякав селян і вони боялися виходити в поле.
Для досягнення своєї мети москалі не гребували ніякими методами. Заходили до місцевої школи і брали дітей на допит. Питали, хто приходить до них ввечері. Діти майже нічого не говорили і перестрашено втікали від них.
Наступного дня село знову було паралізоване облавою. В Конюшках організовано курси по вивченню історії ВКП/б/ та історії Маркса - Леніна -Сталіна. На заняття ніхто, крім декількох активістів, не зИИявлявся.
Усі структури на селі беззаперечно виконували директиви і вказівки Москви. Тому всі керівні пости політичних, промислових, господарських, пропагандистських осередків обіймали направлені зверху люди руської національності. Та це швидко себе дискредитувало, і вже по року на керівні пости стали висувати місцевих людей, а не східняків чи москалів, які переважно пасивно ставились до своїх обовИИязків, до праці, сильно крали і все пропивали. Головною силою і носієм комуністичних ідей на селі стала інтелігенція. Учителі, конторські працівники, представники місцевої влади. За непослух їх звільняли з роботи. Тож, аби не залишитися без роботи чи кавалка хліба, вони, хоча й неохоче, поволі втягувалися в роботу по комуністичній пропаганді. Значно гірша справа була із селянами. Їм губити було нічого, а більшість із них вдавали з себе зовсім безграмотних.
Проходив деякий час і зИИявлялася нова біда для влади. З району приходив папір, в якому говорилося, що останнім часом до всіх керівних установ повпихалося багато українських буржуазних націоналістів, які порушують радянські закони і розбазарюють соціалістичне майно. З-за цього незадовільно працюють суди і прокуратура, тому що неправильно проводять арешти, не забирають майно арештованих куркулів і бандерівців. Пропонувалося провести розслідування в усіх установах, щоб підібрати своїх людей, які перевірені органами і поведуть роботу як потрібно.
Далі піддавалися критиці органи МВД і МГБ, що вони розпустили своїх людей, які замість того, аби ловити бандерівців, пиячать, крадуть курей, одяг, проводять гуляще життя, шукають більше горілки аніж бандерівців, тобто, як можуть, так і грабують народ.
Та найбільші невдачі влада мала в економіці. В розпалі весна. Однак організувати колгосп в Конюшках не вдалося, бо свідомість селян виявилась вищою за бузувірство сталінських посіпак. Комуністи на початку 1946 року прийняли тактику заманювання в колгосп. Вони використовували показ всіляких пропагандивних фільмів в читальнях: «Свинарка і пастух» або «Колгоспне щастя», сходи та мітинги, давали спеціальні програми по радіо. Усі ш заходи за рік теж потерпіли крах. Ось тоді владою було вирішено з 1947 року діяти більш наполегливо. Але це була не наполегливість, а звичайний шантаж і терор. Вони знали, що виконати вказівки згори вони можуть тільки такими методами.
Було прийнято рішення зобовИИязати конюшецьких господарів виростити і здати державі одну тисячу метрів цукрових буряків та пИИятсот метрів бульби, наперед знаючи, що таку норму виконати неможливо і в такий спосіб загнати селян до колгоспу. Ґазди, що відмовлялись робити в полі, обкладались великим податком, що набагато перевищував вартість всього майна. Так було з Федором Якубівим. Йому наложили податок на 1947 рік і 18 тисяч карбованців і попередили, що коли він не сплатить цієї суми, у нього буде конфісковане все майно, у звИИязку з відмовою вступу до колгоспу. Такі попередження одержали ще пИИять найбільш заможних конюшецьких газдів, скликаних до сільради конюшецькими «стрибками*». Ставити свій підпис під заявою вступу до колгоспу було настільки безглуздою пропозицією, що, заскочений цим, Михайло Буськів, випалив:
- Нехай рука моя всохне по самий лікоть, коли маю підписати цю заяву. За ці слова він тут же був арештований і відправлений до Дрогобицької тюрми.
Були випадки, коли селяни просили добрива на поле або допомогти в придбанні городнього реманенту, вони неодмінно чули:
- Вступайте в колгосп і держава вас забезпечить усім необхідним. Ви ніколи не будете ходити із простягнутою рукою.
Уже з літа того року партія заходилася великим «піклуванням» про конюшецьких ґазд в заготівлі на зиму дров. Це було великою проблемою, бо ліс знаходився далеко коло Дністра. А це близько семи кілометрів. Для цієї мети залучалися вояки конюшецького гарнізону, приїздили з району члени партії. Люди боялись з ними їхати і відмовлялись, бо там у лісі була одна з найбільших боївок району. Тоді їх насильно гонили на цю роботу. Перед
_________________________________
*стрибки ++ ті що співпрацювали з владою.
початком роботи проводився мітинг в справах лісозаготовок.
Тих хто не виконував норми заготівель рахували «саботажником», звинувачували у звИИязку з «месниками», мовляв, це вони підбурюють їх у справі невиконання плану. Займаючись нібито вирубкою лісу і заготівлею дров, вони робили нічні засідки і стежили за всім, що відбувається в селі. Серед них переважала молодь зі Сходу, комсомольці і члени партії.
Великі зміни відбулися в культурній сфері. Читальня була перейменована в клуб. На нього тепер покладалася місія русифікації, тобто знищення всього українського або приниження його значення. Партія, не жалкуючи засобів, поставила собі за мету дати сільській молоді радянський світогляд. Було створено ряд гуртків художньої самодіяльності. Мотором в цьому були комсомольці, які зорганізувалися у свій осередок. У клубі спочатку зИИявилися плакати на російській мові, а опісля почали зникати українські, що нібито застаріли.
Обкладали податком господарів, що мали корову. А хто не виконував плану здачі молока або мИИяса, забирали корови до колгоспу.
- Там они будут давать достаточно молока! - чулося завжди.
Для побудови колгоспних ферм, складів, свинарників та інших споруд не вистачало будівельних матеріалів. Їх недостачу вирішили покрити, як вони говорили, «за счет построек куркулей». В господарствах де були великі стодоли та стайні їх «обрізали» наполовину, а матеріали забирали на колгоспне будівництво. Веліли здавати до колгоспу коней, корів, фіри, плуги, борони та реманент.
- При колхозном строе они вам не понадобятся, - заспокоювали селян.
Щоправда, корів забирали у тих, в кого їх було більше однієї. Одну залишали ґазді, а інші йшли в колгосп. Худоба плакала, покидаючи рідне обійстя. Плакали й ґазди, а хто міг той терпів. Для більшості худоби це була пропасть, що в кращому випадку закінчувалась бойнею.
Не все йшло гладко. Коли сповістили старого Копчука, що рішенням сільради він повинен віддати одну корівчину до колгоспу, він в розпачі мало не з кулаками кинувся на пришельців.
- Не дам! - репетував старий. - Ви у нас вже все позабирали, а мені чим сімИИю годувати?
Один з «стрибків», що був з Конюшок Тулиголовських, підійшов до старого.
- Ви що, діду, надумали з новою владою в «бірюльки» гратися, - сказав він і відштовхнув старого від дверей стайні.
Почулися слова прокльонів, скільки їх було сказано - пересказано за ці дні, лише сам Бог знає! Та чи могли вони змінити щось? Звичайно, ні. У випадку супротиву, все це дійство одержувало подвійну енергію, бо влада не могла вступитися з подвірИИя, не виконавши свого завдання.
Кардашів обходили стороною, знаючи, що там забирати нічого. Одна корова, один кінь. Стайні окремої не було.
Старий Кардаш з Іваном і без них не мали спочинку. Готуючи все до весняних робіт, весь час поглядали на хвіртку, коли починав гавкати пес.
«Чи не до нас?»
Точили сапи, лопати, ремонтували граблі, ручки до мотик і кіс. Іван зробив топорище до сокири, а старий змайстрував деревИИяні покривки для відер. Робили все, як і належить ґаздам, аби зустріти весняні роботи «озброєними». І коли, здавалося, всі підготовчі роботи закінчені, ніхто з них не вступався з подвірИИя, а знаходив собі нову роботу. Навіть полагодили всі замки, до яких вже десятки років ніхто не дивився, виготовили пастки для мишей та щурів.
Одного дня мало не переполох зчинився на обійсті Кардашів. По дорозі йшла група стрибків на чолі з головою сільради. Іван порався в стайні, жінки на кухні, а старий Кардаш якраз набирав з криниці воду. Раптом голова сільради завернув у двір Кардашів. Стрибки залишились на дорозі. Почав несамовито гавкати пес. У вікні хати вже були постаті Христини та Ганусі.
Старий Кардаш налякався, бо знав, що недобрим пахне візит сільського начальника. У старого очі збільшилися вдвоє, він дивився на голову сільради, що наближався, наляканим поглядом. Голова помітив неспокій старого. Деякий час вони мовчки дивилися один одному у вічі, ніби вичікували хто почне першим.
- Пане, ви зайшли... - почав тремтячим голосом старий.
- Я не пан, - перебив його голова.
Такий тон ще більше насторожив старого. - Та ви не бійтесь, я зайшов до вас попити свіжої водиці, - пояснив голова.
Старому відлягло на серці і він гукнув, щоб винесли горня.
На початок квітня були призначені сільські збори. Кульгавий Іван Горобець на коні розИИїжджав по селу і загадував на збори, попереджуючи усіх, що явка обовИИязкова.
На збори, як ніколи, зібралося біля двохсот чоловік. Приблизно стільки ж було в селі дворів.
Іван з батьком зайняли місце спереду, прийшовши задовго до початку зборів, аби все зафіксувати про що йтиме мова, хоча й кожен з присутніх здогадувався про все.
Коли до початку зборів лишилися лічені хвилини, накрили стіл червоною скатертиною, поставили збанок з водою, склянку, а скраю стола поставили невеличку, неначе поштовий ящик, трибуну для виступаючих. У президії було троє: голова сільради, Кононихін та інструктор райкому партії Сергіенко. Відкривши збори, голова сільради надав слово по першому питанню товаришу Сергіенко.
Він спочатку розповів про хід колективізації на теренах району. Плаксивими видались його слова про те, що за звітний період більшовикам вдалося організувати лише один колгосп в районі у селі Вишневе, що поблизу Рудок. Потім зачитав зарядження райвиконкому на другий квартал:
1. Достроково виконати план здачі сільськогосподарських продуктів і фінансового оподаткування за 1947 рік.
2. Організувати по селах колгоспи та відновити ті колгоспи, що існували в 1940-1941 роках.
3. Організовано провести весняну сівбу.
4. Збільшити по селах району кількість вартових /«стрибків»/, які охороняли б село від злочинів та пожеж.
5. Організувати роботи по впорядкуванню доріг. На цих роботах кожен працездатний має відробити шість днів, а хто має коня, той повинен вивезти на дорогу сімнадцять кубів каміння.
6. Мобілізувати 1925-1926 річників, які не буди в лавах Червоної Армії, на службу, а 1928-1929 річників - для навчання в школах ФЗУ.
7. Активно провести підготовку до святкування тридцятих роковин жовтневої революції.
Далі доповідач торкнувся протисамогонної кампанії, яка, на його думку, повинна припинити розклад в органах управління. За звітний період в районі за це було арештовано більше шістдесяти чоловік. Однак майже усіх їх при переслуховувані звільнено. Більшість з них відкупилась горілкою. Насамкінець Сергіенко не без задоволення повідомив, що в Конюшках вислідів самоговаріння не встановлене, але якщо такі факти будуть, буде складатись акт і того чекає великий штраф або й Сибір.
Чи не найбільшу цікавість виявила публіка до повідомлення Кононихіна, який зачитав рекомендаційну настанову Рудківського райкому партії, в якій пропонувалося присвоїти новоствореному конюшецькому колгоспові імені вождя Сталіна. Перечекавши кілька хвилинний гул в залі, він додав:
- Думаю, всі ви розумієте, що таке імИИя вашого колгоспу зобовИИязує кожного з вас трудитися так аби виправдати його і найближчим часом зробити його передовим не тільки в районі, айв області.
Зал після цих слів мовчав, тільки декілька сільських активістів, що сиділи в першому ряді та президія, зааплодували.
Останнім питанням повістки денної були вибори голови колгоспу. Це питання «висіло» ще з осені минулого року. Влада перебирала кандидатуру за кандидатурою. Деякі з них були «забраковані» за біографічними мотивами, а інші відмовлялися співпрацювати з новою владою, боючись помсти «месників». Невдовзі вдалося знайти людину, яка погодилась на цю посаду. Це був Зелений Петро. Мав він трохи освіти, закінчивши польську шкоду в 1936 році. За перших москалів з 1940 року і майже до початку війни працював заступником начальника сільпо в Погірцях. Весною 1941 року при перевірці сільпо встановлено велику нестачу грошей. УвИИязнення. Весь строк припав на війну. Провів він його на шахтах Воркути, видобуваючи вугілля для фронту. Звільнили його зразу ж по закінчені війни. Владі подобався цей вишкіл на теренах Росії і він був затверджений єдиним кандидатом на посаду голови колгоспу.
- На первых порах он нас удовлетворит, а дальше видно будет, - підсумував начальник сільськогосподарського відділу району Воронов. - Кроме того, как нам известно, его брат член местного отдела бандеровцев, потому со временем необходимо его склонить к сотрудничеству с властями.
За кандидатуру Зеленого проголосувало декілька десятків чоловік, зате нікого не було проти - всі утрималися. В протоколі ж зборів було записано все навпаки.
На початку травня вдруге прийшли до Кардашів записувати до колгоспу. Стояла тепла весняна погода. Зазеленіла на луках трава, ожили лани жита та вівса, нашвидкоруч засіяні місяць назад першими членами колгоспу. Земля швидке висохла. Навіть колись затоплені луки звільнилися від мокроти і на них вже паслась худоба.
Старий Кардаш, обійшовши худобу, присів в хаті на лаву і задумався.
Раптом голосно заскавулів «Сірко» і подався до буди. «Напевно, хтось вдарив?» - подумав старий і визирнув у вікно. На подвірИИя зайшло троє. Новоспечений голова колгоспу Зелений, та два «стрибки». Тепер, згідно розпорядження райвиконкому, «стрибками» керував голова колгоспу. Ними були Щербатюк Володимир та Пеленьо Федір.
Не встиг старий Кардаш вийти їм назустріч, як в сінях почулися важкі кроки.
- ЯкИИся маєте? - звітався голова.
- Дякуємо. Дай, боже, і вам, - відповіла Кардашиха, що поралася на кухні.
- Ми вже вдруге у вас по питанню вступу до колгоспу, - почав Зелений, побачивши старого Кардаша. - Не плюйте проти вітру, не гнівіть Бога, бо влада може вдатися й до інших заходів.
- А ми вас не просили сюди, - відповів старий. - Мені вже сімдесятка «на носі», хіба вам таких колгоспників треба?
- Заждіть, заждіть, тату, - мИИяко перебив голова. - Так у вас же є в хаті молоді. Син з невісткою, дочка. Чому вони не вступають до колгоспу?
- От у них і питайте.
- А де зараз Іван? - запитав Зелений.
Старий не хотів казати, бо сам випровадив його пасти корову, аби скоріше відчепилися, та й тактику вони собі таку вибрали: старий киватиме на Івана, а той на старого.
Трохи подумавши, старий сказав:
- Пасе корову.
- А де саме?
- Не знаю, - відповів старий, стенувши плечима.
Голова злим поглядом обвів хату. «Не дай, Бог, ще почне нишпорити,» - подумав старий.
- Пішли, - наказав Зелений і рвучко вийшов зі стрибками з хати. Велика низина між Островами і Конюшками була чи не єдиним хорошим місцем для випасу худоби.
Підстеливши сердак, Іван сидів на траві, а поряд з ним старий Грушко. Неподалік в невеличкому яру хрумкали свіжу траву корови. Земля ще парувала в цей теплий день. Волога, що утворювалась, поволі здіймалася догори, породжуючи купчасті хмари. Сонце своїми променями легко діставалось землі. Від землі пахло травою. Чим вище здіймалося сонце, тим більше припарювало, і за коміром почали виступати краплі, першого в цьому році, «сонячного» поту. Високо в небі виспівували жайворонки. Старий Грушко, розпластавшись на траві, вигрівав свої кості, викручуючись на сонці немов вуж, що виліз з нори погрітися. Корови, заскучивши за травою, смиренно паслися.
Іван зірвав декілька тендітних жовтеньких квіточок. Вони були без запаху. «Та навіщо їм запах, коли вони мають такий гарний вигляд» - подумав він, лоскочучи вуста ніжними пелюстками.
Збоку Конюшок показалася парокінна фіра. Коні підтюпцем бігли, а віз, змащений свіжою маззю, тихо котився по дорозі.
- Кого це несе сюди? - запитав старий Грушко.
- Може, на поле хтось виїхав, - відповів Іван.
- Та тут під Островами поле вже не конюшецьке.
Через декілька хвилин фіра розвернулась недалеко від них на дорозі. На ній були голова колгоспу Зелений та Федір Пеленьо. Побачивши Федора, Іван згадав, що він числиться в списках співчуваючих «месникам». «Мабуть, умовили записатися в «стрибки», - роздумував Іван. - Невже знову приїхали мене агітувати?»
Голова, не злазячи з фіри, звернувся до Івана:
- Тобі, Іване, потрібно поїхати з нами до сільради.
- Нащо? - поцікавився Іван.
- Я й сам ще не знаю. Та зрештою там побачиш, - збрехав голова.
- А з коровою як? - запитав Іван.
- Нехай пасеться. Старий Грушко пригляне за нею. Правда, тату? Старий Грушко погодився. Іван виліз на фіру і примостився на полудрабку. Тільки тепер він відчув, як Михайлові штани його муляють. Скільки років чекали вони на нього, а оце недавно насіли на Івана мама з Христиною: «Чому не носиш?» Тепер Михайлів одяг пригнічував його, але він знав, що все це згодом мине. Людина ж швидко звикає до чужого одягу навіть тоді, коли в ньому щось таке є. А це ж одяг його рідного брата.
- Вйо! - крикнув коням Федір, легко потягнувши їх батогом. Вони дружно рушили. В обличчя вдарила прохолода ранку. Фіра тихо котилася дорогою і лише інколи підстрибувала на вибоїнах, викликаючи незносиме дринчання. Тепер було добре видно, як під сонячними променями виблискують в росі луки.
За фірою ще не здіймався пил. Довгий час їхали мовчки. Коні підтюпцем бігли нога-в-ногу. Цю тишу першим порушив голова:
- Ти до колгоспу думаєш записуватися?
- Та як мені записуватися, коли я не ґазда. Не маю ні хати, ні коней, ні воза. Усе батькове, - відповів Іван.
- А батько, бач, до тебе послав. Нічого, самі прибіжите. От не дамо добрив, не допоможемо реманентом, а податок вгатимо такий, що ви й за три роки не здасте, от тоді побачимо...
Минули велику зігнуту вербу біля крамниці і поволі почали повз церкву підійматися догори.
Приїхали. Іван зліз з фіри. Йому веліли зачекати надворі. Він всівся на пень зрізаного дерева, що був перед будинком. На пні виднілась забита поржавіла бабка. На ній вже давно не клепали коси, перед косовицю.
Побачивши, як уважно оглядає його солдат з автоматом, Іван почав перебирати в памИИяті все, що могло привести його сюди. Чим довше він сидів, тим сильніше калатало серце. «Чому вони так тягнуть,»? - запитав себе Іван і не знаходив відповіді.
Нарешті, на ґанок вийшов Федір Пеленьо і гукнув Івана:
- Заходь!
Іван зайшов за ним до однієї з кімнат. В ній були Зелений, старший лейтенант Черних і солдат. Він продовжував тримати автомат, ніби стояв на варті. Федір Пеленьо вийшов.
- Підпишись на заяві про вступ до колгоспу, - запропонував Зелений, підсунувши ближче до Івана підготовлену заздалегідь заяву. Одним пальцем він показував місце, де має бути підпис.
- Я ж вам про все повідав. Не буду я без батька нічого підписувати.
Я ж не ґазда на обійсті, - наполягав на своєму Іван.
- Ви що змовились з батьком чи що? Батько послав до тебе, а ти киваєш на батька, так ти ніколи не станеш ґаздою. Сміливіше. Ну!..
Голова ще ближче підсунув заяву до Івана, а він стояв, понуривши голову.
- Так ты будешь подписывать заявление или тебя сразу отвести куда следует, - наступав уже Черних. Іван продовжував мовчати.
- Ти що язика проковтнув, чи що? Чому нічого не говориш? - запитав голова.
- Я вам все сказав.
Голова переглянувся з офіцером і обоє перевели свій злий погляд на Івана. Від цих поглядів йому стало моторошно. «Щоб, до дідька, від цих поглядів не обірвалось моє життя», - подумав Іван. Розлючений Черних кинув:
- Пора кончать с ним! Хватит с нас!
Серце у Івана закалатало ще більше. «Це їхня тактика налякати людину, аби потім було легше нею оперувати», - згадав Іван батькові слова, намагаючись себе заспокоїти.
В цей момент солдат, підійшовши до Івана, щосили вдарив його прикладом автомата в бік. Від болю Івану потемніло в очах. Він схопився за бік і присів, тримаючись за край лавки. Через декілька хвилин стало легше і він встав.
- Так будеш підписувати, чи ні? - вже по-українськи запитав Черних.
Іван кивнув головою: «Ні». Тут же, як по команді, солдат вдарив з другого боку. Удар був сильний та не такий болючий, бо прийшовся нижче пояса. Під ногами Іван вже не відчував землю.
- Останній раз пропоную, підпиши, - вже без ентузіазму просив голова.
Іван знову сказав: «Ні». Він вже ладен був розписатися аби припинити це знущання над собою, та не міг він підвести батька.