Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Черговий по станції дзвоником попередив, що на станцію прибуває поїзд. Всі, хто був на пероні станції, заметушились, як це буває завжди в таких випадках. Паровоз уповільнив хід. Гальмо дзвінко запищало і він зупинився.
Навпроти виднілася двоповерхова споруда вокзалу, побіленого в синій колір. Поряд з ним було декілька малих станційних приміщень. Між ними тягнулися довгі ряди столів, на яких виднівся усілякий крам, овочі та фрукти, що продавалися. На пероні їх вразила велика кількість людей, що штовхалися один перед одного. Дехто ніс з собою чемодани, ящики та пакунки. Юрба гомоніла, хтось плакав, когось випроводжаючи.
Іван, оглянувши краєвид довкола і будинок вокзалу, сказав:
- Такий же вокзал, як і в Рудках. Хіба що перон трохи більший і більш гамірно тут.
- А що тоті люди там роблять? Невже всі кудись відИИїжджають?, - запитала Христина.
Ніхто на це їй не відповів. Та звідки їм було знати, що в суботу тут на пероні вокзалу люди влаштовують базар, приурочуючи його до прибуття двох поїздів одного з Москви на Одесу, а іншого в зворотньому напрямі.
Поки не прибув транспорт за ними, було наказано далеко від вагонів не відходити. їх тепер залишилося всього три. Один з худобою, а два з людьми. Інші були залишені по дорозі на станціях Роздільна та Сербка. Всі чотирнадцять сімей, що залишилися, мали прибути в один колгосп «Перемога», у село з одноіменною зі станцією назвою - Колосівка, що у вісьми кілометрах звідси.
Маючи час, Іван та ще декілька хлопів пішли на вокзал аби набрати води і, можливо, дещо купити. На будинку вокзалу красувався напис великими буквами: «ст. Колосовка, Одесско-Кишенёвской ж.д.»
Між двома рядами столів снували люди, придивляючись до пропонованого товару. І чого тільки серед нього не було. Від цвяхів до дерева, від хустинки до костюма і все в більшості поношене, і в несамовитому поєднанні. Їм було дивно, як це можна одними і тими ж руками продавати квашену капусту і жіночі блузи! Все це можна було побачити поряд на одному столі. У станційному буфеті пахло соленою рибою. З відкритої тільки-но бочки продавали тюльку. Зголоднілі люди наминали її з хлібом тут же в буфеті, без потрошення!
Перед прибуттям московських поїздів, приїхав транспорт за ними. Їздові навмисно їхали на цю годину аби подивитися, як зустрічають і проводжають поїзди.
Того дня з села відправили за ними майже увесь наявний в колгоспі транспорт. 10 підвод, запряжених кіньми, і пИИять гарб, запряжених волами. Прибулим видалось дикунством, запряжена в гарбу худоба! І дійсно, якщо коні з підводами стояли вільно, то воли, придавлені ярмом, мали низько схилені голови, що не могли не викликати співчуття.
З інтервалом в двадцять хвилин пройшли поїзди. Їх стоянка тут довга до пИИятнадцяти хвилин. Було видно, як активізувалась при цьому метушня на вокзалі. Одні бігли до голови поїзда, інші у зворотньому напрямі, одні шукали за насінням соняшника, інші за квашеним огірком... Пасажири були одягнені в спортивні шаровари, а на ногах пантофлі. Іноді вискакували з вагона босоніж.
Черговий по станції, закалатавши у невеликій дзвін, що був підвішений на фронтоні вокзалу, якраз перед входом в адміністративне приміщення, давав відправку пасажирським поїздам. Лише після цього пасажири з перону почали розходитися по вагонах, Почали лаштуватися в дорогу. Довкола них збирався чималий гурт людей. Кожному хотілось побачити прибулих, а при можливості й поговорити з ними.
Іван, порадившись з Христиною, вибрав гарбу. Вона більш простора, та й на волах вони ще ніколи не їздили.
В першу чергу він вивів корову і коня з вагону і привИИязав їх до одного з стовпів, що йшли попід хати. Довкола стовпа росла свіжа трава. «Хай попаcуться після далекої дороги», - подумав Іван.
- А навіщо було везти так далеко худобу? - запитав хтось.
- Дивне запитання, - відповів Іван і сам запитав: - А чого варта сільська людина без худоби? До того ж я з ними, коли схочу, можу й поговорити!
Почувся сміх.
- Ану, покажіть! - попрохав якийсь хлопчина. Пополудню рушили. Село мало цікаву забудову. Від залізничної станції в обидва боки розходились паралельно одна одній сільські вулиці. По одній з них виїхали за село. Довший час дорога йшла попід лісосмугу. В ній, радіючи теплу, шурхотіли горобці. По одній стороні від дороги, здавалось, скільки бачило око, красувалась заколошена озимина, а з другого боку буяла ярина. Іван зліз з гарби і зірвав декілька колосків пшениці. Полущивши їх, він мав на долоні з десяток повних зернин. Натиснувши на одне з них, виступило молочко. «Ще з місяць і зерно затвердне. А там і жнива починай. А у нас ще й не починали колоситися зернові. Ось наскільки тут тепліше...»
Десь сполошилась зграя сірих куріпок, і, немов дикі качки при полюванні, здійняли неабиякий шум. Воли йшли доволі розмірено. Всі підводи були спереду. На команди їздового: «Цоб», «Цабе» воли, здавалося, зовсім не реагували і, ніби приречені, продовжували свій шлях, здіймаючи пил на польовій дорозі. Машина, що обігнала їх здійняла таку куряву, що й сонця не було видно і дороги. Прийшлось зупинитись і почекати поки легкий вітерець віднесе її вбік. На зубах почало скреготіти. Іван з Христиною почали струшувати пил одне з одного і з Дмитрика, а їздовий сидів, здавалося, нерухомо, попахкуючи махорку.
Переїхали високо насипану рівну польову дорогу, що зИИєднувала два районні центри Березівку і Мостове.
- Це шлях, - буркнув їздовий, показуючи на неї батогом.
Вони дійсно так дивно називали чомусь цю дорогу. А їх дорога пішла полого вниз до великого урвища, розмитого за багато сотень років водою. Чим ближче було до нього тим рідшою ставала лісосмуга, висаджена тут маслінами в перемішку з акаціями. Коли лісосмуга закінчилась, дорога різко пішла вниз. Десь там, на глибині декількох сотень метрів, було видно дно цього урвища, з безчисельними, розмитими дощами, глибокими, глинистими рівчаками, що спадали до його дна.
- Це у нас називають балкою, - пояснив їздовий.
- Це швидше пологий каньйон, які часто зустрічаються в американських преріях, - не погодився Іван.
З другого боку балки чорнів великий масив свіжозораного поля. Це був закультивований пар під озимину наступного року. А поля тут хоч відбавляй - чотири тисячі гектарів на одне село!
Спускатись в балку було страшнувато. А що, коли воли не втримають гарбу? До неї ж привИИязані кінь з коровою. Та ці побоювання були марними, бо воли вперто і впевнено стримували гарбу.
На дні балки майже зовсім не було вітру, а сонце пражило зовсім не по-весняному. Тут можна було ближче роздивитися рівчаки, що спадали на дно балки, а також рослинність по берегам. Бурі, з червонявим відтінком від спеки, були береги цих рівчаків. Місцями виступало велике каміння і ні сліду води. Видно було в цих місцях дощі рідкі. Все попересихало навіть невеличка калабаня на дні балки. Поверхню балки вкривав зеленувато-сірий, місцями сріблястий, килим низької трави, що стелилася по землі і високого полину. На самому дні балки, де найбільше скупчувалась волога, виглядали поодинокі будяки з величезними в кулак бутонами, готовими от-от розкритися. Місцями проглядались зарості очерету. Підіймаючись з урвища догори, дещо змінювався характер травИИяного покрову. Він ставав більш високим і густим, з поміссю різнокольорових квіточок, яких не завжди й розглянеш в заростях попелястої ковили. Тут добре себе почувають низькі трави та квіти польової шавлії і чебрецю.
Вже майже нагорі назустріч виїхав трактор, який орав неподалік. Тракторист з подивом дивився на колону підвод та гарб, що рухалась по дорозі. Його сухі, потріскані від спеки, губи ледь ворушилися. Може, він щось говорив, а вони з-за диркання трактора, нічого не чули? А може, наспівував собі?
За кілометр від села був польовий стан. На його подвірИИї стояли сіялки, віялки, культиватори, декілька плугів і два причіпних комбайни. Видно, комбайни вже були готові до збирання нового врожаю бо на одному з них майорів червоний прапорець, що сигналізував про якесь досягнення. На самій вершині, що розділяла дві балки, степ дихнув у лице передвечірньою прохолодою, гірким запахом полину і гною від ферми, що була попереду. Ластівки все частіше кружляли над головами, даючи зрозуміти, що недалеко село. А ось і перші землянки Колосівки. Вони були настільки низькими, що виглядали просто кумедно. Здавалося, що з хорошого розбігу любу з них можна було перемахнути.
Село розташувалося в балці, в яку вони почали спускатися. Здавалось, воно, затиснене між двома пологими горбами, весь час намагається вирватися з цієї опіки. Село витягнулося в довжину на декілька кілометрів, та хат було небагато, можливо, зо сто. Відстань між хатами іноді доходила до сотні метрів. А на північ від села був невеликий хутір з декількома десятками хатів і дивною назвою Кавказ. Місцями хати ніби повиповзали на пагорби і було добре видно, як від них зміїлися вузькі стежки, що зникали в ярах, порослих лопухами або десь поміж хат. На другому боці за селом виднілися квадратики полів, відокремлених одне від одного лісосмугами.
Цікава історія виникнення села, яку повідали місцеві аксакали. Заселення цього степу почалося більше ста років тому, зразу по ліквідації кріпацтва. Оскільки бажаючих поселитися в цих місцях безмежного степу не було, то спочатку сюди людей відправляли ніби в заслання з півночі Росії, Уралу і центральної частини. Пізніше обИИявилися переселенці з тих же місць. Тому Колосівка, на відміну від сусідніх сіл, була російськомовним селом. Хоча й в сусідніх селах Крисів, Кутузи, Іванівка, Григорівка балакали на російсько-українському «суржику».
Перед вИИїздом в село колона зупинилась. До кожного їздового підходив мужчина років пИИятдесяти, видно з колгоспного начальства, і давав вказівку куди везти ту чи іншу сімИИю. Говорив він чистою російською мовою, що викликало додаткові роздуми у приїжджих. «Куди ми потрапили? Чи це не Росія?».
- Матвеевич, в ясли... - сказав він швидко їхньому їздовому і пішов до наступної підводи.
Почуте вперше слово «яслі» було невідомим для Івана і Христини, і вони лише переглянулися.
Поки чекали зустрічи з цими загадковими «яслями», гарба взяла трохи вліво і поволі почала зИИїжджати вниз. Ось і першу вулицю перетнули, що йшла по горі вздовж села. Минули перші землянки. Без звичного на Галичині даху вони, побілені жовтою глиною, здаля нагадували вицвілі військові палатки. На подвірИИї хазяйнували кури. Їм допомагали горобці, що зграями сиділи в кущах або на акаціях. Їх тут виявилось дуже багато. Жодне подвірИИя чи город або не мали огорожі, або були обкладені вузькими рядками каміння, покладеного безладно одне на одного. Про ворота чи хвіртку тут, видно, й уяви не мали.
- Яка дич! - мало не вигукнула від здивування Христина. - Куди Іван ми потрапили? - Іван мовчки похитував головою.
Лише приємний запах цвіту акацій, яких тут було дуже багато, лоскотав вуста.
ЗИИїхавши ще нижче, вони повернули направо на вулицю, що йшла, як і всі інші, вздовж села. Перед ними відкрилась його панорама. Десь там на самому дні балки видно було декілька великих будинків під шифером та черепицею. То були колгоспні комори, клуб, магазин, сільська рада, школа та декілька приватних будинків, що мали більш-менш пристойний вигляд. Вони й формували центр села.
Вулиця, по якій вони їхали, була вкрита камінням, що визирало з-під землі. На них гарбу страшенно трясло і, здавалося, що ось-ось вона розвалиться. Іван з Христиною вже почали переживати чи витримають все це їх меблі. Ці побоювання виявилися марними, бо невдовзі гарба звернула з дороги вниз на подвірИИя великого будинку.
Їздовий, зупинивши гарбу перед порогом, повідомив, що вони приїхали. Він зліз з гарби і тепер можна було його розгледіти. Не могла спокійно дивитися на його засмальцьований піджак та штани, що були місцями протерті, Христина. В такий теплий весняний день він мав на собі старий, напевно, ніколи не праний светер, а з шиї звисало довге кашне, що покривало запалі груди.
Найперше вони попросили попити. Молода жінка, що була вихователькою, винесла горнятко води. То було замало для трьох, але Іван не насмілився нагадати про це. Вони, здивовані усім, розглядали все навкруг. По дворі бігали, граючись, дітлахи батьки яких знаходилися в полі. Христина і Іван зрозуміли тепер, що означало слово «яслі». Та одного вони не могли тепер збагнути, чому їх обманули, адже ж обіцяли поселити в нові будинки з газом і водою, а тепер вони не уявляли собі, як це можна буде тут жити з цими дітлахами.
- А нам обіцяли новий будинок, на новій вулиці, з газом і водою, - ледве стримуючи свій гнів, сказала Христина.
- Вас тут ще не раз обдурять, - сказав, сміючись, сухорлявий їздовий, а згодом додав: - Ваші будинки он лише розпочали будувати на тій горі і ні жодного ще не закінчено.
На пагорбі, навпроти, дійсно стояло декілька будинків в рядочок. Лише один з них був накритий шифером, але без вікон і необштукатурений. Чотири інших мали тільки стіни, а поряд з ними виднілися купи землі під фундаменти інших будинків. Видно, колгосп не впорався з будівництвом, а для того, щоб цифра радувала око, прорапортував, що будинки вже готові. Ось і привезли на це «готове» людей.
Та їм ще повезло, бо інші сімИИї були розселені по хатах. А яке то життя з чужими людьми, що говорять «по-іноземному». Все це трохи заспокоїло Івана і Христину і вони, оглянувши виділене приміщення, почали заселятися.
Завідуюча яслами, повновидна жінка, показавши їм звільнену для них площу, а це була половина будинку ясел з двома кімнатами, мило запропонувала приїжджим, що були дещо розгубленими, свою допомогу.
Треба було квапитись, адже день ішов до вечора. Вже на заході, куди збиралося сідати сонце, зИИявилась край неба блідо-червона смужка. Ставало все прохолодніше. Все це підганяло їх. Па дорозі прогуркотіла полуторка. Десь далеко щось гримнуло, неначе на війні, порушивши степову тишу. Полуторка повернула і по крутому схилі поїхала вниз балки.
З-за відсутності стайні коня та корову привИИязали надворі поруч з кухнею ясел, що стояла неподалік, до забитих в землю кілків. Кінь, змучений важкою дорогою чи то від напруги, був дуже неспокійний і все гріб і гріб землю ногами, невдоволено форкаючи. Важкою і якоюсь сутулою, по-волячому, виглядала корова. Вона поволі пощипувала ще зелену травичку під ногами.
Христина з малим все розставляла в хаті, що приносили з двору. Час від часу вона виходила на ґанок і розглядала все, що ще залишилось на гарбі. Чи не загубили чого? Вона все більше відчувала різницю між повітрям в Конюшках і тут. Тут воно було більш сухим і тому дихалось важче. Христина в душі вже протестувала проти всього, та жити ж то треба і вона про себе благала: «Дай, Боженьку, повітря нашого! Хай ніщо не заважає нам. Мені вже нічого не треба. Дай нам тільки здоровИИя і волю»...
Час від часу вона переглядалась з Іваном і, невдоволена усім, відчувала, що й Іван це розуміє. Їх думки тепер співпадали.
Коли на гарбі вже нічого не залишилося. Матвійович, відчуваючи розгубленість Івана та Христини, на прощання вирішив їх заспокоїти:
- Наше село, як бачите, квітне акаціями, а не черешнями і яблуками. Може, тому невесело живеться нашим людям. Та нічого не поробиш. Жити ж то треба! Думаю, що скоро й ви звикнетесь з усім. Нам теж тут було все дивним, коли ми сюди приїхали. А ось тепер іншого життя собі й не уявляємо.
- Дякуємо, що допомогли. Бувайте здорові, - попрощався Іван. Познайомилися з сусідами, що прийшли допомагати їм. Внизу жив ЛукИИянов Василь, а з вулиці Осіпов Петро і Фйодоров Іван. Смеркало. Останніх дітей батьки забирали з ясел. Завідуюча передала Іванові ключ від вхідних дверей і пішла додому.
Для них знову розпочалось нове життя. На південному степовому небі ніби бавились одна з одною зірки. Вони то гасли, то знову засвічувалися, ніби віталися з прибулими, які знову були вдалині від свого дому.
Іван з Христиною, незважаючи на стомленість дорогою, ще довго ділилися своїми першими враженнями. Найбільше їх здивувало те, що їх називали «западенцями», а то й просто «бандерівцями». Щоправда, було це сказано якось невимушено, без злості, наче це хлопчиська, один з одним граючись, сперечалися. Згадали свою домівку, своїх рідних і, охоплені якоюсь невизначеною тугою, чи не вперше за останній місяць, ставши на коліна, почали разом молитися.
- При нагоді я їм все розповім. Може, тоді вони порозумнішають і не будуть говорити дурниць, - пообіцяв, засинаючи, Іван.
Сон минав чомусь Христину на цій квартирі. «Напевно, заблудився, а можливо, все ще десь блукає в дорозі», - подумала вона. Все побачене позбавляло її сну? Звичайно, вона не була в захопленні від побаченого. Хоча й звикла до життя, позбавленого розкоші і вишуканості, та сподівалася на краще. Що поробиш? Така вже її доля. Вона намагалась про це не говорити з Іваном аби його не дратувати. Адже не за цим йде вона з ним разом з самої Німеччини. Вона вже почала звикати до його життя, хоча й її життя теж мало чим відрізнялось від постійних невдач та всіляких негараздів. Вона не хотіла перетворитись з простої сільської дівчини в панночку, інакше не пішла б за простого хлопця. Вона лише хотіла трохи більше звичайнісінької радості від життя, трохи кращої долі малому. Особливо тепер, коли вже обізнана з життям людей на заході. І не було у неї тепер інших думок, і нічого більшого вона вже не просила у Бога. Та Іван, видно, не чув її слів, бо не зміг їй зробити життя щасливішим. Довго вона ще слухала биття свого серця, лежачи на соломИИяному матраці бамбетля.
Вранці, коли ще Дмитрик спав, Христина ще раз уважно оглянула село з ґанку.
- Якось не весело тут, і все не так, як у нас.
- Не біда, - підбадьорював, як завжди, її Іван. - Людина швидко звикає до нових обставин. І ти звикнеш, ось побачиш.
Іван поспішав до колгоспної контори, як і домовились вчора. Спустившись стежкою вниз, і перейшовши невеликим містком потічок, що починався десь на краю села, він пішов центральною вулицею. З дворів неслися запахи цвіту акації, що ще не відцвіла. Собаки голосно гавкали, даючи знати, що йде незнайома людина. Спереду, зліва, там, де була контора, стояло декілька фір і каталка - одноосний візок для двох чоловік. Під ногами часто траплялося каміння об яке він спотикався. Йому здавалося, що тут усюди гори невизбираного каміння. «Цікаво, чи й на полі у них теж так?» - подумав він.
На ґанку контори стояло декілька чоловік, незважаючи на те, що була неділя.
- Слава Ісусу Христу! - звітався Іван.
- Здрасте, - почув він у відповідь.
В коридорі вже чекали голову колгоспу Кравець Михайло, Флис Антін, Дацко Петро та Курилець Андрій, з якими Іван разом приїхав сюди. Згодом вирішили чекати голову, що мав прийти на восьму годину, надворі.
Сирітство і безгосподарність Колосівки вражала. Це, напевно, найперше, що кидалося у вічі. Спорожнілі, з похиленою стріхою будинки, нескінчені камИИяні мури коло кожної хати, мало зелені і усюди розкидане каміння. Здавалось, що воно тут росте, як гриби у лісі.
Вони вишукували довкола хоч якихось натяків на Галичину - і не знаходили. Все тут було по-іншому, неначе вони на іншу планету потрапили. Пшеничні, ячмінні поля, що вони побачили вчора, вражали. А що ж тут у селі, загубленому поміж балок і круч, в цьому південному степу? Осиротіло виглядало воно зі своїм, майже півтисячним населенням, у порівнянні з селами Галичини. Збоку контори в кущах молодої акації висить на сухій гілці порване онуччя. Може, саме й тому гілка всохла! Під деревами повно битого скла, усіляких залізяк. А он латана-перелатана каструля, яку неначе виставили напоказ. По селу котить якийсь ґазда колесо від воза. Коло гарб почали збиратись люди з вилами. Видно, їдуть в поле за соломою чи сіном. Стінки будинків облуплені. Жодного порядного саду. А сьогодні неділя, час йти до церкви...
Ось так жила Колосівка. Жила весело. Незважаючи ні на що усюди сміх, жарти. Молодь виблискувала зубами, а старі показували те, що залишилось в роті. Обличчя темні у всіх від засмагу. І коли вони тільки встигли? На обличчі зморшки, неначе рівчаки, яких так багато довкола. Під час сміху вони ніби розтягуються на лиці і стають глибшими, нагадуючи вже довколишні балки та кручі. Всі чомусь, тут виглядають старшими за свої роки. Можливо, з-за важкої роботи, а може, поганого харчування, чи з-за надмірного вживання алкоголю. Дійсно, чим їм займатися у вихідний день або в зимові довгі вечори? Музикою тут служить гра гармоніста, якщо він звичайно не пИИяний або патефон. Не те, що в Конюшках. Троїсті музики і саксофон, і кларнет... А як смішно виглядають двори. Крім землянки і муру більше нічого, хібащо у деяких газдів на подвірИИї стояла ще мала хібара, яка слугувала за літню кухню. Шість криниць на все село! Іноді люди носили воду на коромислі за кілометр! Городи і поле обробляються вже не так ретельно, як в Конюшках, а бульба взагалі не підгорталася. Не видно чудернацьких копиць сіна. Замість них, абияк зложені, скирти соломи.
Тут, в незнайомому селі, кожен з головою поринав в роздуми. Ні, своя земля все-таки найкраща в світі. Вона їх породила, вона прийняла їх дідів і прадідів. Та негаразди життя пригнали їх в цей край. Урядовцям вони потрібні тут, як ті галичани в Канаді та Америці, що наприкінці минулого століття з диких провінцій своєю самовідданою працею зробили квітучий край. І ось тепер, вже нову генерацію галичан переселяють сюди, аби тут, в цьому пекельному і дикому степу ПричорноморИИя, створити доглянуті поля, розорати дикі землі і навчити місцевих селян ґаздувати по-новому. Ніхто ще тоді не міг знати, що з того вийде, чи приживуться вони тут? І хто на кого буде мати більший вплив, вони на місцеве населення чи навпаки? Адже у Канаді нашим землякам ніхто не перечив, ніхто не перешкоджав. Всі їм сприяли. І вони, на чужій землі, стали сумлінними ґаздами, гордістю Канади. Та чи зможуть щось вони тут змінити, ніхто з них не знав? І не необжита земля їх тут лякала, а безвідповідальне відношення до всього.