Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Ну й що ж би з того вийшло? Став би жебраком. Колгосп, видно, на те й був придуманий. Заробити не дають, то й крадуть люди, хто скільки може! Бо що ж з тієї получки, що ми заробляємо.
- Мені було б досить! - впирався Дмитрик
- Тебе послухали б ++ мали б дулю з маком! А так є молочко, яйце, хліба вдосталь. Ми ж тут закріпачені видно надовго. Паспортів не дають аби не порозбігалися. Навіть на навчання молодь відпускають неохоче. А ти он скоро семирічку закінчиш, треба буде вчитися далі. А як воно далі буде ++ дідько його знає. Добре, що наші люди вже не їдуть сюди. Надивились, наслухалися й порозумнішали.
- Вчителька з історії казала, що скоро у нас буде найкраще, коли ми збудуємо комунізм. Он на зИИїздах які грандіозні питання піднімають! Я й по радіо недавно це чув.
- Піднімати то піднімають. Та чи піднімуть?
- А я вірю в те, що все скоро покращає. Та вже тепер кожного року в колгоспі щось платять грошима.
- Кому покращає, Дмитрику, а кому й ні.
На деякий час вони замовкли. Кожен «переварював» своє. А в голові Христини немовби стояв туман. «Невже в нашій хаті так буде завжди? - подумала Христина. ++ Як йому загадили розум? Що робити, щоб він думав так як і ми? Невже станемо різними людьми? Господи, помилуй! Допоможи нам хоч у цьому»...
Думки про непердбачуване майбуття кидали її в жар. Христині стало зовсім погано від цих думок. Їй пересохло в горлі.
- Я, Дмитрику, пригадую слова старої Базаліхи, почала мати, - дуже влучно, мені здається, вона сказала: «І що той дурний Ленін таке понапридумував. Ні пришити, ні прилатати! У нашій біді винен він!» Даремно з неї сміються усі, рахуючи божевільною.
Христина подивилася Дмитрику в очі. Він? хоч і була вже весна, шморгав носом і якось дивно дивився на матір у відповідь. Христина ніби словами молитви мовила про себе: «Хай на твоєму шляху земному, любий сину, кінець з кінцем зійдеться, і ти зрозумієш все, а в нагороду матимеш хороше життя і достаток.»
Дмитрик був вражений почутим. Йому ніхто ще подібного не говорив, та не вірити рідній неньці він не хотів.
- Я побачила, як повинна жити людина в Німеччині. Хоча й ніби в неволі ми там були, та було нам там значно краще. От до Німеччини треба було б тому Леніну поїхати, та й повчитися. Я мала велику охоту залишитися там назавжди або ж податись в інші краї. Та не судилося. Твій батько витягнув мне до цього «Раю» і тепер доведеться жити при комунізмі!
- Мамо, так Ленін був у Німеччині. Ми вчили з історії.
- Видно, твій Ленін дивився на все з закритими очима! Тепер, коли вона сердилася на сина, а він розгублено її слухав, він подобався їй ще більше. Христина навіть спітніла від свого напору і на її маленькому носику виступили росинки. А в душі вона торжествувала, бо це була її перемога над сином.
Замучений Іван поставив замість подушки мішок, в якому ще недавно везли мИИясо на базар і швидко заснув, тихо посапуючи. Він навіть не попереджав Дмитрика аби розбудити його, бо знав, що проїхати кінцеву станцію неможливо.
Вагон зовсім звільнився від пасажирів, а ті, що залишились позаймали горизонтальне положення. Лише Дмитрик, не відриваючи очей від вікна, все повертався до сьогоднішніх подій на ринку, вдивляючись у нічну темінь.
Поїзд тим часом зменшив швидкість і поволі почав підійматися догори. Виїхавши на рівнину, він проїхав ще декілька кілометрів і, скрегочучи гальмами, зупинився. Це була кінцева зупинка. Дмитрик виглянув у вікно і побачив на освітленому фронтоні залізничного вокзалу напис: «Од-Киш. ж.д. ст. Колосовка».
Він розбудив батька. З другого боку колії їх уже чекала підвода з села. Через годину вони були вдома. Великий місяць, який хтозна-звідки взявся, яскраво освічував все навкруги, утворюючи ледь видимі попелясті тіні від будинків і дерев. Морозець почав пощипувати за вуха.
Заїхавши у двір, Матвійович, що привіз їх зі станції, зупинив коні.
- На ранок мороз припече до десяти градусів, - сказав Іван.
- Та й зараз він вже відчутний, - відповів Матвійович.
- Погано тільки, що снігу нема. А це у і врожай слабий буде.
- Так, так, - погодився Іван, знімаючи свої речі з підводи. - Матвійович, може, зайдеш на сто грам?
- Ні. Вже пізня година. Колись іншим разом.
- Ну, на разі дякую тобі, - сказав Іван і зайшов до хати.
В хаті ще не спали, і маленька Іванка з радістю кинулася татові на шию.
- Тату, тату, вас так довго не було. Ми вас з мамою виглядали цілий день.
- Це правда? - перепитав батько.
- Ага, - підтвердила Іванка.
- А що ти ще робила? - допитувався батько.
- Корові висівки готувала, в кухню підкладала аби не згасло.
- Яка ти у нас молодчина. А чому під носом соплі?
- Тільки починає пускатись сніг весь час норовить вибігти на вулицю аби спіймати декілька сніжинок, - пояснила мати.
- Дивись мені, буду бити, як ще хоч раз таке втнеш. А зараз всі за стіл, - скомандував батько.
Христина приготувала смачний гуляш із свіжини з густою, на часнику, поливкою. Вона залюбки дивилась, як наминають їжу її зголоднілі хлопи. Тільки дуже делікатна до їди Іванка знову попросила молока. Вона тепер запивала ним печиво і цукерки, що привіз батько. За вечерею ділилися враженнями минулого дня.
Вислухавши все, Іванка несподівано запитала:
- А коли, тату, я поїду в Одесу?
- Ти думаєш ми гуляти їхали туди. Нас там чекала напружена робота. Ось спитай у Дмитрика, як йому було важко. Коли ти виростеш і будеш уміти рахувати так як він, ось тоді й тебе візьмемо.
- Тату, ти не обманюєш?
- Я ж сказав! - підтвердив батько.
Розмови точилися довго. Це тому, що результатами поїздки залишилися задоволені всі. А декілька сотень карбованців виручки ой як будуть потрібні, для купівлі одягу дітям та придбання всілякого краму до хати.
Лягали спати пізно, як ніколи, коли було уже по дванадцятій. Погасивши лампу, Дмитрик з Іванкою ще деякий час розмовляли в темряві. Поступово розмовляти стали менше і Дмитрик вткнувся в подушку.
Весна особливо радісна і бажана пора року для всіх. Нарешті можна відкрити вікна, залишити незачиненими двері і тобі ніхто не дошкулятиме. А сонечко тут як тут заходить без запрошення в гості. Усім воно тепер миле. Старі всідаються в затишку і починають гріти старечі кості, а діти дзеркалами пускають один на одного «зайчики». По сніговій зимі, що траплялось тут дуже рідко, довго дзюркотали ручаї, а згодом й ластівки заводили свій щебет, вишикувавшись на дротах.
Інколи задощить зненацька на декілька днів. Напивається тоді води рілля, неначе після спраги, досхочу. Поки висушить її безжалісне сонце, зИИявлялися перші паростки. Весна ++ це й велика робота на селі, яка щодня прибавлялася. Роботи вистачало, як на колгоспній ниві, так і коло хати. Кожного року перед паскою Кардаші білили хату, а земляну підлогу натирали глиною. Іноді Іван починав щось переінакшувати, прибудовувати. Поставив стіну біля стайні і вийшла відкрита, без даху, стодола. Тут вони зберігали сіно, солому або соняшникове бадилля. Ще минулого року перед вікнами посадили бузок, поряд з акацією. Їх духмяний запах дуже любила Христина. Вона іноді на ніч нарізала до хати гілок з цвітом, що, за її словами, сприяло міцному сну.
Христина з тривогою слідкувала, як дорослішають діти, все впевненіше входять у своє життя. Особливо занепокоєна була поведінкою Дмитрика. Колись з ним не було жодних проблем - все на долоні. А зараз в його голові бродить щось своє, свої думки. Це з одного боку добре, думала Христина, аби тільки не затьмарили йому життя. Не раз розповідала вона про це Іванові, а той лише розводив руками.
- Що ти в нього хочеш? Йому тринадцять. Це вже хлоп! Десь в середині березня, коли почало все навкруги підсихати, прийшла до них трагічна звістка.
Ідучи повз пошту, Івана, якось несамовито, погукали.
- Чого ви репетуєте на все село, начебто я глухий? - зло запитав він, зайшовши на пошту.
Поштар, ніби глуха, мовчки подала йому телеграму. Вона була з Конюшок. Текст її був лаконічним: «Помер батько».
Іван, по-мужицьки хмурячи брови, провів ще раз по тексту. Все це було так неждано. Він знав, що батько давно хворів всі звиклися з цим, і ось такий удар. У мИИяко-сердечного Івана на очах одразу зИИявилися сльози. Він мовчки вийшов з пошти.
Похнюпивши лице, Іван зайшов до хати. По виразу обличчя Христина зразу здогадалася - щось сталося непоправне.
- Щось сталось, Іване? - запитала чоловіка.
Він мовчки подав їй зімИИяту телеграму. Як ні в чому не бувало, звично обняла батька за шию Іванка. А у нього зИИявилося ще більше сліз.
- Нема вже, Іванко і Дмитрику, вашого діда... Нема...
- А де ж він дівся, тату? - запитала Іванка.
- Помер. Ось телеграма прийшла.
Всі в хаті Кардашів засмутилися. Аби встигнути на похорон, Іван почав збиратися на нічний поїзд до Одеси.
- Хто ж тебе повезе в таку негоду до станції? - запитала Христина.
- Матвійович не відмовить.
- Тату, я поїду з тобою, - попросив Дмитрик.
- О ні, Дмитрику. Дивись яка погода надворі. І школу пропустиш.
- Ні, ні. В таку погоду я його не відпущу, - втрутилась мати.
Іван одягнув свій єдиний темний костюм та боксові чоботи, які він вже давно не одягав. Допомогли взутися йому Христина з Дмитриком.
- У мене одне з голови не виходить, що з ними там буде тепер? Хата зовсім стане пусткою, - сказав Іван.
Христина зготувала на дорогу тормозок і запросила попоїсти тільки-но звареної стиранки. Іван відмовився. Йому було не до їди.
Згодом загриміла на їхньому подвірИИї каталка. Іван, всівшись поряд з Матвійовичем, лише помахав на прощання рукою. На нічний поїзд вони запізнилися і Іван чекав до ранку. Тільки по обіді того дня він виїхав з Одеси до Львова.
Христина після того, як поїхав Іван, довго не могла заснути. Батьки у неї теж старенькі. Скільки думок роїлося в її голові. Двічі вона вставала вночі до дітей. Добре, що відчуття великої скорботи їм ще не відоме і вони спали звичним сном.
На другий день Іван був у Львові. Звідти до Рудок автобусом. А ось з Рудок, в цей сльотливий день, прийшлось йти пішки. Лише надвечір він був у Конюшках. Які до болю знайомі обриси і краєвиди. Було видно, що село за час його відсутності, майже не змінилося. В багатьох хатах світилися вогні.
Серце затьохкало в грудях хутчій, коли він, повз Шимчишин двір, підійшов до вітцівської хати. Все тут було таким звичним, неначе й не було сімох років розлуки. Мертва тиша і ледь помітний вогник у вікні насторожили його. Ніщо не нагадувало, що це двір покійника. «Може, вже поховали батька?» - майнула думка.
Іван впевнено постукав у двері. Відкрила Гануся. Впізнавши Івана, вона зі слізьми кинулась йому на шию. Почала голосити мати:
- Ми тебе чекали два дні, поглядаючи на дорогу. А ти спізнився.
- Коли поховали тата? - з останніх сил запитав Іван.
- Сьогодні. Декілька годин тому.
- А я тільки позавчора одержав телеграму і то під вечір, - виправдовувався Іван.
- А вона мала бути в той же день, - сказала Гануся.
- Нічого дивного ++ це ж совітська пошта, - втрутився брат Йосип. - Добре, що взагалі дійшла!
Наступного дня вранці всі разом пішли на цвинтар. Поховали батька якраз посередині цвинтаря. На його великій території ще з-за брами видно свіжу могилу. Припорошена нічним снігом земля підмерзла, і їх кроки дзвеніли. Ставши довкола могили, помолилися.
- Ой, Боженьку! Дмитре, ти тут?.. - впала раптом на могилу мати.
Іван з Йосипом взяли її попід руки і повели з цвинтаря. Лише минувши церкву, мати трохи заспокоїлася і розмову можна було перевести в спокійне русло.
- Що змінилося в Конюшках за цей час? - поцікавився Іван.
- А що може змінитися у цій закутині? - почала Гануся. - Я скільки живу, ще ніяких змін не побачила.
- Не гніви, Ганусю. Як не змінилися Конюшки? Змінилися, - втрутився Йосип. - Твердо запровадили колгосп. А в цьому році вже півсела мають газ. А це велике діло.
- І ви палите газом? - запитав Іван.
- Ще ні. Але труби підведені і обіцяють літом пустити. Сусідні Конюшки Тулиголівські вже палять газом, - тлумачила Гануся. - Як вже це наостогидло їхати в ліс, заставляти загату. Хіба це жіноча робота? Тим більше тепер, коли ми залишилися з мамою.
Ніколи, здавалося, не було так похмуро у їхній хаті. Почали розпитувати Івана, як він там поживає між москалями.
- Я вже звикся з тамошнім життям. Люди вони не погані, але всі безбожники страшні і нахаби трапляються.
- Повертайся назад, Іване, - благала мати.
«Якщо й повернуся колись, то, напевно, не в цю хату звідки мене вигнали», - подумав Іван. Він розумів, що тепер їхнє життя стане ще важчим. Зарадити собі двом жінкам, дуже важко.
- Хотів би подивитися, Іване, як ти там поживаєш? - сказав Йосип.
- Приїжджай до нас в гості в будь-який час. Адресу ти маєш.
- Можливо, колись зберуся у відпустку. А Василь Мельник теж з тобою в одному селі. Він, здається, разом з тобою відИИїжджав?
- Ні. Він ще до Одеси залишився в Роздільній. А в нашому селі є багато переселенців з Самбірського, Рудківського, КамИИянобузького та Городоцького районів. Ціла вулиця.
- А додому не тягне?
- Чого гріха таїти, інколи щемить серце. Та що поробиш, я ж поїхав не із своєї волі. Ти ситуацію знаєш. Навіть приблудний вовк у чужому лісі почуває себе невпевнено і норовить повернутися назад. То ми щось наподобі того вовка, тільки в степу, а не в лісі.
Мати піднялась з лавки і застогнала. Застигло щось їй в попереку. По виразу обличчя було видно, що й в ній щось зламалось. Не вірилось, що ще недавно вона мішками бульбу тягала з городу, якось по-дівочому, сміючись, а ось тепер зашкутильгала, постаріла, посивіла. Іван допоміг їй підвестися.
- Скоро і я сконаю, - якось пригнічено сказала вона, - Віджила я своє.
- Ми, мамо, всі сконаємо. Лише не разом, - мовив Іван. - Таке вже наше життя.
- Та чи скінчиться все на цьому? Чи будуть останніми ці муки? - запитувала вона.
Вона вийшла до кухні і була дуже здивована тим, як спокійно зустріли сини переміни в ній. Це було образливим для неї. Вона іноді відвертала вбік очі ніби їй не вистачало повітря. Можливо, це дійсно було так, і вона не могла проковтнути клубок образи, що підступав до горла.
- А про Михайла так і не було звісток? - запитав Іван.
- Ще донедавна ми на щось надіялися, а тепер потроху починаємо за нього забувати, - втрутилася Гануся.
- Москаль є москаль. Що для нього людина? Піщинка в морі, - почав Йосип. - Війни ж то фактично справжньої в 1940 році не було, а люди у них падали як мухи.
- А скільки було таких, як Михайло, лише Всевишній знає, - Іван встав назустріч своєму давньому знайомому Ігорю Шимківу, що зайшов у хату і першим подав руку. - Може, це було основною причиною, що у москалів загинуло у другій світовій війні більше людей, ніж у всіх інших учасників разом взятих.
- Що там війна. Скільки своїх невинних людей вони знищили в Сибірах, - додав Ігор.
Присутність Ігоря перекинула тему розмови на згадки воєнних днів. В унісон, здавалося, калатали серця Івана і Ігоря, як тоді у Псковських лісах, чи по дорозі до Німеччини. Це була жадана зустріч. Хотілося виговоритися, що так обійшлася з ними доля.
Ігор мав сімИИю. Працював столяром в будівельній бригаді колгоспу. Іван запросив його до себе в гості, а Ігор в свою чергу порадив повертатися поскоріше додому.
Наступного дня Іван відИИїжджав.
- Повертайся додому, - знову просила мати. Гануся не обзивалась. Коли фіра рушила в дорогу, у вухах Івана ніби полинув тужливий спів. Все у нього тепер перевернулося і йому вже не хотілося ні залишатися тут, ні повертатися назад.
Смеркалося, коли Іван, наступного дня, прибув на станцію Колосівка. Не зустрівши на вокзалі нікого з села, пішки подався додому.
Підходив кінець березня. Темно-зелені килими зернових вже буріли довкола. Тепер він ще більше відчув різницю між погодою на заході і тут. Там ще майже не було видно всходів хліба, ніхто ще й носа не показував у поле. А тут дехто вже грядки обробляв, інші садовили бульбу, кукурудзу, цибулю. Він відчував, як весняним теплом дихає земля. Якась невідома пташина, що весь час ховалася поміж дерев, смішно витьохкувала, супроводжуючи його вздовж усієї посадки. А він знаходився між небом і землею зі своїми нескінченними думками. Вдивлявся в похмурнілий степ і найбільше в бік заходу, звідки він тільки-но повернувся. Велика темно-синя хмара, ніби гори Карпати, піднялася над обрієм. А за хмарою було ще видно червонуваті промені сонця, ніби хтось за ним палив багаття. «У нас в Конюшках в такому разі казали: «Це на дощ». Та чи прибуде землі життєдайної сили? З цими прикметами тут було складніше. Іноді така хмара надлетить. Так засяють навкруги блискавки. А дощу, як кіт наплакав, а бувало й навпаки.
Коли зайшов на своє обійстя, був пізній вечір. На небі яскраво засяяли зірки. Іван ще раз оглянув небо. На заході воно очистилося. Все віщувало назавтра погожу днину. У вікні хати було видно світло лампи. Його чекали. Він ступив поріг своєї хати. Діти вже спали. Христина подала на стіл горнятко праженого молока з пампушками.
- Прошу, зігрійся з дороги гарячим молоком, а пізніше я ще щось зготую.
- Нічого більше не потрібно, Христино. Мені не хочеться їсти.
- Коли ти поїхав, я подумала, що ти ж міг заїхати до моїх батьків до Новосілок. Провідав би їх...
- Ти що, Христино, з похорону батька в гості. А там... Як ти тут опинився? Яким вітром занесло? І пішло, поїхало.
Христина зрозуміла ситуацію і більше про це розмову не вела. Іван любив посидіти ввечері коло дітей, що вже спали. Він мріяв про те, що через десяток років виведе їх у люди, дасть освіту, і не будуть вони ходити за плугом, чи кидати гній, як він. Христина вгадувала його мрії і підсіла до нього.
Вони думали про це боязко, бо життя поховало не одну їхню надію. Рік тому у Дмитрика почалися припадки. Траплялось це завжди вночі, раз або два на рік. Він починав кричати уві сні. Ліз на стіни, дер на собі волосся, або зривався посеред ночі з ліжка і біг надвір. Батько доганяв його. Умовляв. Але Дмитрик, нічого не відповідаючи, знову брався за своє. Перелякані Іван з Христиною не знали, що робити.
- Кров з носа, мовчи! - наказував Іван.
- Та не мовчати треба, а лікувати, - благала Христина.
Дмитрик боязко водив очима довкола. Міцно тримаючись за батькову шию. А потім, поступово заспокоївшись, засинав міцним сном. Вранці він знову був дитина як дитина. Коли починали його розпитувати про те, що він виробляв уночі, він тільки очі витріщив.
- Може, все-таки поговорити з нашим фельдшером Абакумовичем? - пропонувала Христина.
Сусіди тільки те й робили, що втішали їх, умовляли в лікарню вести. Інші пропонували травами лікувати. Іноді, палаючи вогнем, Дмитрик просив пити. І скільки йому не давали води і чаю, та він все продовжував просити: «Пити, пити!!!» Переживаючи за малого, Іван з Христиною, бувало, цілу ніч просиджували коло його ліжка. Інколи в душі закрадалася думка: «Тільки б не помер!»
Іванка інколи просипалася від цих криків, кликала до себе матір. Тоді вони обоє з дітьми на руках просиджували цілу ніч.
- Спи, спи, ластівко моя! - благала мати.
З перестраху Іван тільки те й робив, ідо тримав свою руку на серці Дмитрика, відчуваючи, як часто воно бИИється.
- Ледь, ледь!.. - кричав малий.
- Що летить, Дмитрику? - запитував батько.
- Небо, небо!..
Потім він знову заспокоювався і засинав. Але невдовзі Дмитрик знову починав корчитися від болю, дертися на стіну. То розкидував в сторони руки, то накривав ними голову, ніби захищаючись від чийогось удару.
- Що з тобою, Дмитрику? Він мовчав.
- Тобі щось сниться?
Кожне повторення приступу неабияк лякало батьків. Їм вже здавалося, що слабшає їхній синочок. Гірше почав вчитися. Вирішили вони Дмитрика показати Абакумовичу. Досвідчений фельдшер, оглянувши малого і змірявши кровИИяний тиск, сказав:
- Це хвороба росту. Багато дітей її мають. Вона, як правило, минає до шістнадцяти років. Ось вам треба почекати пару років, - пояснив Абакумович.
Він був років пИИятдесяти з кучерявою сивиною на голові. Носив окуляри. Мав великий досвід роботи в медицині і не довіряти цій людині вони не могли.
- А з чого вона виникає? - поцікавилась Христина.
- Або з простуди, або з переляку.
Та коли наступного року припадок знову повторився, вони вирішили звернутися до баби Мотрі. Що вона скаже? Спокійно вислухавши спочатку матір, а потім батька, баба Мотря взялася оглядати малого, не випускаючи з рук свого коротенького костура і змалювала таку картину:
- Ваш хлопчик зовсім здоровий. Ні до яких лікарів його не везіть, а то гірше може бути. Вони ж бо тільки температуру вміють міряти, а такі хвороби не лікують. Її треба перерости.
- Якщо так. Це небесне спасіння, бабо Мотрю, - сказав Іван.
- Так. Таке у вашого сина буде до пИИятнадцяти років. Я думаю, що через два роки я ще не помру і ось тоді ми знову зберемося у вашій хаті. Не переживайте. Не беріть це так близько до серця.
Христина відвернулась від них обличчям і плакала. Слова баби Мотрі наскільки схвилювали її, що вона перехрестилась, низько пригнулась до землі ніби хотіла поцілувати її ноги.
Христина не знала чим віддячити бабі повитусі, і коли та йшла геть, якось розгублено поклала у завИИязану хустину усі двадцять яєчок, що були у хаті. На прощання баба Мотря сказала: