Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Мені зовсім не байдуже здоровИИя вашого сина. Я просила Всевишнього аби йому було скоро легше. І не сумнівайтеся так воно і буде.
Баба Мотря й Абакумович наче в воду гляділи. Через рік припадки у Дмитрика зникли, а батьки його почали любити ще більше.
По закінченні жнив того року початок серпня видавався надзвичайно жарким. Говорили, що температура нижче сорока градусів не опускалася цілий тиждень. Та одного дня на обрії заходу зИИявилася маленька хмарка. Така мала, що й уваги на неї ніхто не звернув. А вона все росла і рославі принесла з собою нестерпну духоту. Не тільки пси, але й худоба повисовувала язики. Почали ще нестерпніше надокучувати мухи. Всі поглядали на небо, яке ще світилося білими хмарами і кожен собі думав: «Час і дощу піти, це всім було б на користь.» І люди напросили дощу. Вже через півгодини сонце заступили темні хмари, що переміщувалися на схід
Іван покликав Дмитрика на край хати і, показуючи на хмари, сказав:
- Такі хмари часто приносять бурю після затяжної спеки.
- А чому не чути грому? - запитав Дмитрик.
- Бо він ще далеко. Скоро почуємо.
І дійсно, незабаром пролунав ледь чуткий глухий гуркіт грому, а перед ним ледь видима блискавка.
- Пішли заженемо до стайні курчат, - запропонував батько.
- Гайда!
Відчуваючи небезпеку, кури, а з ними вже підрослі курчата, що ходили без квочки, швидко забігли до стайні.
Як завжди, на початку такого довгожданого дощу, здійнялась курява. Вітер підіймав у небо все що міг. А коли грім вдарив зовсім близько поодинокі краплі дощу забарабанили по дахах і вікнах. Дуже скоро стемніло і з неба полило як з відра.
Дмитрик сидів біля вікна і за завісою дощу нічого не бачив. А коли після блискавки грім, здавалося, вдарив зовсім близько, побіг на кухню поглядіти, чи не горить щось. Христина, обнявши Іванку, сиділа біля печі і зойкала від зубної болі. З самого ранку їй не давав спокою зуб на верхній щелепі. Вона під час бурі хрестилась, молячись за дітей і за себе.
Грім з часом ставав все глухішим. За поодинокими краплями дощу було видно, що все минулося. Всі тепер стояли на порозі і зважували збитки від зливи. Вітер перевернув привезену скирту соломи, яку знову прийдеться висушувати, порозвалював вже висушений на подвірИИї, порізаний квадратиками, кізяк. Місцями його замулило потоками води так, що й не було видно.
Швидко прояснилося. Взагалі, тут все робилося дуже швидко. Іноді якось ненароком. Як прийшов дощ, так і пішов. Через годину-другу земля була вже суха. Місцями тріскала, ховаючи від ока недавню зливу. Дихати після дощу ставало значно легше. Це було єдиним, що помИИякшувало жорстокість і мстивість спекотного літа. Тим часом хмари перемістилися десь в район Березівки, облягаючи все в тому районі.
Невдовзі на південному сході неба зИИявилася веселка, яка ніби споглядала на виконану роботу. А останні краплі дощу вже пролітали в променях сонця. Все навкруг ожило. Та це мало радувало селян, у яких зИИявилось багато додаткової роботи.
Сонце швидко сідало. Христина чекала з роботи Івана аби порадитись, що робити з отим нестерпним зубним болем, який часто так загострювався, що їй хотілося бігти в світ за очі аби тільки хтось їй допоміг.
- Треба підійти до Абакумовича, а він вже скаже, що робити? - порадив Іван.
- Я вже не знаю. Чи до завтра дотягну, - пробурмотіла заплакана Христина.
- Не перебільшуй. Щоку в тебе розвезло, але треба потерпіти. На ніч поставимо компрес з горілки. Все таки буде легше, - заспокоював Іван.
Ранком Абакумович, оглянувши хворого зуба, сказав, що негайно треба їхати в Мостове до лікаря стоматолога. Якраз того дня підвода з головним бухгалтером, що віз до району звітність, їхала в Мостове. Забігши додому за великою хусткою, аби замотати щоку, Христина першою була в очікуванні на підводу. Вона не знаходила собі місця від болю. То сідала на один бік, то на інший, то клякла на коліна, молячи Бога, аби скоріше доїхати до району. «Господи, що ж зі мною коїться?..»
Коли виїхали на шлях, зуб неначе вщух. Аби не згадувати про біль, Христина почала рахувати телеграфні стовпи, що стояли обабіч дороги. Їй це заняття настільки сподобалось, що вона не помітила, як вони почали спускатися з гори в Мостове. До лікарні ще було далеко. Попереду було добре видно панораму Мостового. Не маючи єдиного плану, воно розбудувалось в різні боки. В основному вздовж доріг, що виходять з нього: на Доманівку, Веселинове, Миколаївку, і вздовж дороги на Березівку, якою вони вИИїжджали. Майже посеред села протікала річка Чічіклея, що в сухе літо пересихала і залишалась лише велика калабаня, через яку проходив міст. Тому згори Мостове нагадувало за формою якусь чотириногу гідру, що повзе по землі.
По крутому схилу, порізаному струмочками дощів, вони спустилися в низовину. Тут стало якось веселіше. Іноді зустрічалися машини і підводи. А збоку дороги ++ пішоходи.
Нерівна камИИяна дорога кидала підводою неначе мИИячем, від чого вона ще більше почала дринчати. Зуб у Христини розболівся знову. Та вона уміла терпіти і не подавала виду.
КамИИяна дорога вела до мосту. Де-не-де коло корчів калабані і групки хлопців, що купалися. Берег зелений. З правого боку осока.
Переїжджаючи міст, було видно, що вода тут проточна. Не чутно було лише, як вона дзюркотить. Видно, не пересохла річка. В таку спеку так і хочеться плигнути.
Спостерігаючи, як забавляються тут діти, Христина замислилась. Це місце нагадало їй копанку на околиці Людвігсбурга.
Коло церкви їздовий зупинив підводу і показав Христині, щоб йшла у напрямі великого довгого будинку, що стояв біля парку. То була лікарня. Зуб зовсім перестав боліти. У Христини навіть піднявся настрій. І не останню роль в цьому зіграв величний парк, краєчком якого прямувала вона до лікарні. Дерева і кущі ще мали зелене вбрання на відміну від пожухлої трави. Серпневе сонце ледь пробивалося крізь листя високих дерев, від чого тут панувала відносна прохолода. Легкий вітерець приємно лоскотав обличчя.
В парку нікого не було видно. Напевно, тому, що це був робочий день. Лише в літньому кінотеатрі чулися голоси. Декілька стариків грали в доміно, розташувавшись на лавах.
Минаючи парк, Христина озирнулась назад аби запамИИятати зворотну дорогу, де її будуть чекати.
Тримаючи хустину на щоці, вона зайшла в приміщення, на вході якого вона прочитала, що тут одночасно розміщуються районна лікарня і поліклініка. Показавши у віконце направлення, їй відповіли:
- По коридору наліво, кабінет 23.
Коло дверей з цим номером сиділо декілька людей. Христина присіла скраю лавки. Одна з жінок попередила Христину:
- Ви будете за мною.
- Добре, - погодилась Христина.
- Ви рвати? - запитала жінка.
Христина нічого не відповіла, а лише здвигнула плечима.
- Сьогодні рвати небезпечно, - попереджала одна з жінок. - Цей Клопов дуже погано рве, а ще гірше лікує. Я вже була в нього.
- А іншого лікаря нема? - запитала Христина.
- Ні. Тільки він залишився. До обіду приймала Сікорська. Та жінка гарно лікує.
- Може, тому до нього так мало людей? - запитала Христина ++ Я не місцева. І тому вибору у мене нема.
- А звідки Ви?
- З Колосівки.
- Ого! Це ж десь кілометрів зо двадцять звідси?
- ПИИятнадцять, - уточнила Христина.
Жінка співчутливо похитала головою.
Від запахів ліків, що розносилися коридорами, Христині зробилося недобре. Здавалось, що зуб з однієї сторони заспокоївся, а почав боліти з іншого боку. Тим часом з кабінету вийшов якийсь молодий чоловік років тридцяти і, тримаючись за щоку, щодуху пішов на вихід.
Було вже біля третьої години, коли підійшла черга Хрестини.
Вона несміливо зайшла до кабінету. Неголений товстун, нарешті відкашлявшись, показав Христині на крісло:
- Сідайте. На що жалуєтесь? - запитав непевно лікар.
- Хіба ви не бачите, докторе? - ледь витиснула з себе Христина. - Вже третю добу мучить мене зуб.
- Зараз ми подивимось на ваші зуби.
Він присів поряд з Христиною і попросив якомога ширше розкрити рота. Нахилившись, його знову вчепив кашель. «Може, у нього туберкульоз?» - подумала Христина. Їй зробилось недобре, коли він, відкашлявшись, дихнув просто на неї таким смердючим перегаром, якого вона ще не чула. А потім хриплим низьким голосом запитав:
- Покажіть мені зуб, який вас болить?
Христина, запхавши палець в рот, Показала.
- А хто вам так гарно ставив коронки? - поцікавився він.
- Я була в Німеччині під час війни на роботі, ось там і поставила.
- Да-а... - сказав мрійливо він.
Він знову дихнув смородом Христині в лице. Вона скривилась, неначе у неї вже вирвали зуб. Вигляд у неї був тепер, напевно, дурнуватий і переляканий водночас.
- У вас велика пухлина, а в таких випадках рвати зуба небезпечно. Може, почекаєте? - запитав Клопов.
- Ні, що ви! Я вже три доби мучуся. Робіть щось, аби лише не болів, - просила Христина, закривши очі. «Будь, що буде», - вирішила вона, сподіваючись, що гіршого вже не буде і помилилася.
- Ну, тоді давайте, я його вам вирву, - сказав лікар.
Він взяв кліщі. Вставляючи їх в рот, він знову наблизився до Христини і з його рота знову війнуло смородом. Їй здавалося, що якась смертоносна хмара закрила перед нею все її життя. Христина вже не відверталася.
- З роками у мене виробилась реакція - не зважати на усілякі примхи людей, а робити свою роботу, - тактовно виправдовувався він.
Він щось бурмотів далі, та Христина вже не чула нічого. Захрустіли її зуби в його ручищах. У неї затремтіли ніздрі, спітніла шия. Біль ще з більшою силою вдарив у голову. Христина закричала.
- Чого ти верещиш? У мене на фронті ребра виймали і я терпів, а тут всього-на-всього зіпсутий зуб!
Біль охопив усе тіло Христини. Їй хотілося вирватись якомога скоріше від цього бузувіра. Він поставив тампон з ватою на місце вирваного зуба.
- Вставайте! - скомандував він. Христина ледве злізла з крісла.
Підійшовши до неї, він сперся на її плече, заспокоюючи. Під вагою його величезного тіла і страхітливого болю вона зігнулась. Коліна в неї підігнулися. Їй здавалося, що вона не дійде до того місця, де, можливо, її вже чекають.
- Присядьте на кушетку, - запропонував лікар. Христина присіла. В очах її все йшло кругом. Лише тепер лікар вирішив дати їй обезболюючий укол і якусь таблетку, наляканий перебігом подій.
- Потерпіть трохи. Це скоро мине, - умовляв він. Через деякий час Христині дійсно стало легше. Біль відступив. Згадавши, що на неї, можливо, вже чекають люди, вона швидко, навіть не попрощавшись, вийшла з кабінету.
Швидко перейшла краєчок парку і вийшла біля церкви на площу. На дорозі, ідо була трохи далі, її вже чекали.
Дорога додому завжди є коротшою. Коні всю дорогу бігли підтюпцем. Теж поспішали. Зуб у Христини майже не болів, але за дорогу щоку рознесло ще більше. Вона стала червоною. Та поступово зубний біль все більше давав себе знати. Коли Христина зайшла до своєї хати, її ніхто зразу не міг впізнати. Вона осунулася, постаріла, зблідла.
Тремтячи, вона повільно опустилася на бамбетель.
- Мамо, мамочко! - кинулася до неї Іванка. Христина пригорнула її до себе, а з очей покотилися сльози.
- Болить? - запитав Іван, заглядаючи у її очі.
Вона лише мовчки кивала головою. Іван цілу ніч не спав, як і Христина. Готував компреси, ставив на щоку охолоджуючі повИИязки зі змоченого в холодній воді рушника. Спражив навіть молока, якого Христина навіть в рот не брала.
Ніщо не помагало. На ранок у Христини взялася гарячка.
- Ну що робити? - гарячкувато запитував Іван.
Христина мовчки стенала плечима, що ще більше злостило Івана.
- Що ж могло статися? Скільки людям витягують зуби, а скільки вибивають, а тут... - розмірковував Іван. - Та треба щось робити.
Тільки-но почало розвиднюватися, як Іван на каталці вже був а дворі. Швидко погодувавши ще сонних дітей, вони з Христиною вирушили знову в район. Аби швидше доїхати, поїхали навпростець через Крисів. Це декілька кілометрів менше. Іван обняв Христину лівою рукою, а в правій тримав віжжі і час від часу підстьобував коня. Лише тепер Христина сказала Івану. Що лікар, який вчора рвав їй зуба, був пИИяний. Іван, від почутого, онімів. Він, нахилившись, подивився їй в обличчя.
- Ти це в серйоз? - запитав Іван. Христина мовчки кивнула головою.
- Чому ж ти не пішла до іншого лікаря?
- Та тому, що іншого не було, - зло відповіла Христина.
- ПИИяний лікар... Та за це вбити його мало! Хтозна ++ що він тобі наробив з зубами?
- Іване, прошу тебе, не зачіпай його, коли будемо там, бо ще гірше може бути. Жінки казали, що зранку приймає лікар Сікорська. От до неї й підемо.
Івану згадалась лікарня в Німеччині, куди він їздив до Христини при її пологах. «Чи таке мислиме там?» - запитував він себе. Він хотів було поговорити на цю тему з Христиною, та знаючи її відношення до цього, не посмів.
«Ні. Чесні і працьовиті німаки до такого дикунства не опустились би», - думав Іван. Він був впевнений, що таку ж відповідь він почув би із вуст Христини.
Він знову відчув себе винним у тому, що не зумів свого часу розпорядитися добре своєю долею і забезпечити належне існування і для себе, і для своєї сімИИї. А краще життя було в його руках. Як зле зробив він, що не послухав тоді Христину, як зле...
Коник слухняно, ніби відчуваючи їхню потребу, безупинно біг по польовій дорозі, часто пофоркуючи і розганяючи перших куріпок, що зліталися на вранішній водопій до, майже пересохлих, калабаней при дорозі.
- Як зуб? - поцікавився Іван.
- Трохи легше.
Час від часу, змочуючи кусник бинта у горілці, яку вони взяли з дому, Христина прикладала на зуб.
- А ти все розповіла про того лікаря? - якось неочікувано запитав Іван.
- Все, все. Ось скоро побачиш його сам.
- Ти знаєш, Христино, я зараз подумав, що вирвав би тобі зуба краще ніж той алкоголік.
Христина, чи не вперше, усміхнулась.
- А що, взяв би дратву, привИИязав до зуба, а другий кінець до дверної клямки. Шарпнув би за неї і зуба як не було. Так мене ще дідо вчив рвати зуби.
Ліричні Іванові відступи трохи затамовували зубну біль і настроювали на кращий лад.
ВИИїжджаючи в Мостове, вони згодом виїхали на бруківку. Коник легко біг, тримаючи голову догори, так як тримають коні на іподромних гонках. Каталка наробила шуму в цей вранішній час. Вони, можливо, були першими того дня на цій дорозі. Люди виглядали з хат. Вдивляючись в незнайомих людей, що так спішно їхали.
Було по восьмій. Коли каталка зупинилась біля лікарні. Вони були першими до зубного лікаря. Зранку приймала лікар Сікорська. Отже, їм повезло. Та Івану конче хотілося зустрітися з Клоповим, щоб бодай глянути на того, хто зробив такий біль Христині.
- А Клопов коли прийматиме? - запитав він у віконце.
- Після обіду, з другої години, - відповіла медсестра.
Івану було шкода, що він не побачить його і не скаже бодай пару гарячих слів. Та з часом почав забувати про все.
«Може, це й краще?» - подумав він.
Тепер він весь час поглядав на годинник, що висів на стіні, пильнуючи девИИяту годину, коли почнеться прийом хворих. Христина сіла на лавку під зубним кабінетом, прикриваючи розпухлу щоку складеною хустиною, а неспокійний Іван проходжався коридорами лікарні, оглядаючи її. «Дивовижний світ за цими стінами. Люди живуть, як і ми і всі довкола. Значить існує життя. Та хіба це життя?» - якось несподівано запитав себе, коли почув стогін хворих. Вони все частіше почали чутися. Одні з них були обперезані бинтами, неначе ляльки. Інші пересувалися на костурах.
В кінці довгого коридору лікарняний запах став просто нестерпним. Івану мало не зробилося слабо від нього. «Це запах смерті!» - подумав він і повернув назад. Лікар Сікорська, ця приємна статечна жінка, звіталася з хворими першою і, звернувши увагу на Христину, зразу запросила її до кабінету. За ними зайшов Іван.
- Ми перші до вас, - ніяково повідомив Іван. - Як ми вигадали!
- Ви чоловік, напевно? - запитала вона.
- Так.
- Якби й не були ви першими, я б все одно першими запросила вашу жінку. У неї, видно, висока температура? - запитала вона, вдягаючи білий халат.
- Й не один день... - підтвердив Іван.
«Яка приємна жінка, - подумав він. - Виходить не всі лікарі однакові.» Він відчув неабияку радість від цього, що й очі зволожилися, і він відвернувся вбік. Лікар сіла на своє крісло і, звернувшись до Христини, запросила:
- Прошу сідати тут.
Іван вже зовсім заспокоївся(і тепер йому стало навіть соромно за свої лячні емоції, які вже брали гору над розумом і наповнювали його.
«Як все гарно сьогодні почалося. Хай так же й закінчиться», - подумав він, підійшовши поближче до лікарського крісла аби самому збагнути, що там сталося, коли лікар попросила Христину відкрити рота.
Лікар раптом відсахнулась від побаченого. Вона страдницьки поглянула в очі Христині і запитала:
- Це чоловік вам дер зуба!
- Ну що ви, лікарю, це вчора Клопов мордував її, - випередивши Христину, пояснив Іван.
Лікар ще раз через окуляр зазирнула в порожнину рота і, похитавши головою, сказала:
- Ви знаєте, він вам вирвав здорового зуба замість хворого!
Її повідомлення ошелешило всіх. Іван відчув, як в ньому знову назбирується якась тупа злість. Він знову замкнувся в похмурому роздратуванні. Німіючи від безмовної люті, він почав походжати по невеличкому кабінеті. Спогади про вчорашній день, про цього Клопова, вже було урвалися, а тут знову почали забивати баки.
- Так він же пИИяний був, - зло сказав Іван. - Хіба таким людям лікувати? Судити їх треба!
Терпляча, як завжди, Христина не вимовила жодного слова скарги. Лише очі ніби благали: «Робіть щось поскоріше.» Іван тепер, думаючи лише про Христину, знову відчував неспокій.
- Вас довго мучив головний біль? - запитала лікар Христину.
- Два дні, - ледь вимовила Христина.
- Зараз я вам вирву хворого зуба і вам стане легше, - заспокійливо сказала лікар.
Зробивши укол в десну, вона взялася тягнути хворого зуба. Від тупого болю Христина тільки кривилась, а її гримасу повторювала лікар. Видно було, що вона співчувала своїй пацієнтці і сприймала її біль, як свій. Недарма люди говорять, що іноді гарне слово і людяність лікарів лікують краще ліків.
Незчувшись, коли все сталося, а лікар вже показувала вирваний зуб Христині. Вона ледве не зірвалась на ноги аби подивитися його краще. В роті їй стало якось легше. В цю хвилину Христині хотілося віддати все цій людині, аби якось віддячити.
Та лікар не була з тих, хто дивиться в кишеню. Вона дала Христині якусь таблетку і через деякий час Христина відчула в роті теплий аромат.
Радий з усього, Іван намагався добре запамИИятати обличчя лікаря, її сірі, як він зауважив, очі аби іншим разом тільки до неї йти.
- Як ви себе тепер почуваєте? - запитала лікар.
- Добре, - тримаючи тампон на зубах, відповідала Христина.
Лікар помацала своєю долонею чоло Христини і запитала:
- А йти зможете?
- Та, чому ні?
Христина злізла з крісла. Хоча й коліна трохи підгиналися, та почувалася вона зовсім по-іншому.
- Зі мною не впаде. Не переживайте, лікарю, - сказав Іван. - Та й транспорт маємо.
- От і добре.
В розгубленості вони з Христиною стали посеред кабінету і не знали, як віддячити цій жінці.
Іван перебирав в памИИяті слова, чекаючи, що ось-ось надибає ті, які потрібно сказати лікарю. Та не дочекавшись, випалив:
- Щиро вам вдячні за все. На все добре, на все добре, - казав він, потискуючи руку лікаря обома руками.
- До побачення, - сказала Сікорська, коли вони г виходили з кабінету. Вона гукнула санітарку і та, висока жінка з підбитим чорним волоссям, неначе циганка, провела їх до каталки. Хоч в цьому не було потреби.
Коли каталка рушила, Іван, оглядаючи лікарню, побачив у заґратованому вікні кабінету постать лікаря Сікорської, що стояла біля вікна. Від здивованості він навіть не здогадався помахати їй на прощання рукою. Натомість, вдаривши коня віжжями, вигукнув:
- Но! Но!..
Йому треба було бути на роботі ще до обіду. Так він домовився з бригадиром. Тож треба було поспішати. І кінь, неначе все розуміючи, швидко біг.
Довго їхали мовчки. Іван не хотів порушувати Христинин спокій. З його голови не виходив цей дикунський випадок, що стався з Христиною. Він ніколи не бачив її такою пригніченою, знесиленою й безпорадною, як в ці дні.
«Чи є ще десь на світі жінки, більш пригнічені, ніж тут, - подумав Іван. - О, хай їх благословить Господь! Якби хтось тепер зі мною почав сперечатися з цього приводу, я б йому горло перегриз! Ніякої погані про наших жінок! Як їм дістається! Вони і на тракторі, і на станції шпали носять!.. Та й Христина, йдучи зі мною в поле за кукурудзою або соломою, завжди стільки ж бере, як і я. Не відстає. Тут жінки ще й пИИють, курять і матюкаються як мужики. От що з ними зробила ота проклята рівність!»
А коли вони поженилися, якою слабенькою і беззахисною Христина здавалася Івану. Тільки тепер він побачив скільки сили, волі і витримки у неї. Він навіть почав їй заздрити, сумнівався чи втримав би сам увесь цей глум.
На виїзді з Мостового, коли кінь, піднімаючись вгору, збавив крок, Іван нахилився аби зазирнути Христині в обличчя. Ніби від образи вона широко розкрила очі. У виразі її обличчя зИИявилось щось свіже і звабливе.