Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Одночасно в Колосівці почали виконувати Ленінський план електрифікації. Почалася електрифікація села. Цілими днями деренчав в селі трактор, що свердлив діри під електричні стовпи. Люди оточували його щільним кільцем аби подивитись на цю чудасію, а старенькі здивовано запитували:
- А що ж то воно таке буде?
- У ваших хатах почепимо на стіни невеличкі коробки подібно до сірникових, а до них дроти підведемо, розповідав в популярній формі тракторист. ++
- Натиснете на одну кнопку - і «сонце» засвітиться у вашій хаті, натиснете на іншу - зникне «сонечко».
- Так, що й гасу не потрібно буде і ламп? - чудувалися старі.
- Звичайно.
- Так це ж добре! Менше гасом в хаті смердітиме, а значить і чистіше буде.
- Це ж зовсім інше життя.
- Говорять, що електрика замінить коней і волів? запитав хтось.
- Де в чому замінить. Он, наприклад, волів, що добувають воду з артезіанських свердловин у полі. Замість них буде працювати мотор, і сепаратор вручну перестануть крутити в молочарні. І багато дечого ще, - пояснював тракторист.
- От добре! Мотор працює, а я собі хропака даватиму!
- Ні. За цими машинами потрібен буде повсякчасний контроль. Це ж електрика, а не вода! Вона дуже небезпечна. А ви вже зраділи, що людям не знайдеться роботи, - тлумачив далі тракторист.
Просвердливши діру, він переїжджав на нове місце. А люди продовжували йти за ним. Найбільше, звичайно, було дітлахів. Школярі, повертаючись зі школи, годинами спостерігали роботу невідомої досі техніки. Для кожного з них слова тракториста були неначе казкою.
Кожного цікавило, як же все це виглядатиме, коли від дротів запалають в селі тисячі лампочок. Дехто цьому не вірив, допоки сам не побачив цього дива у своїй хаті.
Дмитро, приїхавши на неділю додому, розповідав, що то за штука ця електрика. Він багато дечого знав вже про неї. Як-не-як вчився у районі.
- До вас нове життя тільки на підході, а я вже його бачу три роки в Мостовому, - гонорово говорив він.
- А хата не згорить від нього, - бідкалася мати. - Вона ж у нас під стріхою.
- Якщо не будете порушувати правила використання нічого не буде.
Подія ця для селян була надзвичайною. У районці навіть вірша було надруковано з цього приводу і невеликий допис, зате з довгою назвою: «Подарунок селянам до Пленуму ЦК КПРС».
Надзвичайно зраділи від розповіді Дмитрика батьки.
- Світло, та в нову хату б, - мрійливо сказала Христина.
Іван мовчки сидів під акацією і уважно слухав гудіння трактора, що викопував чи не останню яму того пізнього вечора.
Дмитро закінчував десятий клас. Він уже настільки вжився в тутешню обстановку, що за три роки Мостове для нього стало неначе рідним, його вже страхало скоре повернення до Колосівки. Найбільше він полюбляв міський парк, що був поряд зі школою. Славився він не тільки своєю величиною, а й віком дерев, що в ньому росли. Ніхто з місцевих не міг точно сказати в якому році було його посаджено. В ньому було завжди прохолодно, навіть в найбільшу спеку. Яких дерев тут тільки не було, і всі вони були кремезними, і якимись самостійними. Високі столітні дуби, граціозні тополі, розлогі клени, навіть сріблясті ялини росли. А скільки квітів! І на землі, і на кущах. Ранньою весною милували око кущі бузку, пізніше акації, а земля милувала око строкатими синіми незабудками та білими ромашками. На пришкільній ділянці зацвітало декілька сортів троянд.
По алеях парку гуляли закохані, а в кущах ховалися ті хто втікав з уроків. Їх можна тут зустріти не тільки в теплу пору року, а й зимою. А як приємно було пройтись алеями парку в осінню пору по мерехтливому опалому листю.
Того вечора виблискував, вимитий дощем, асфальт центральної вулиці Мостового та прилеглих тротуарів, віддзеркалюючи вогні довколишніх ліхтарів. По ньому допізна шастали туди-сюди машини і зустрічалися групками перехожі. Звикло світилися вітрини центральних магазинів. Та найбільш людно і гамірно було того вечора коло місцевого ресторану, на другому поверсі якого випускники разом з батьками справляли випускний вечір. Безперервним потоком доносилися звідтіля музика оркестру, що змінювалась хоровими співами. Найчастіше того вечора чувся «Шкільний вальс».
Вночі на небі зИИявилися хмари. Заморосив дрібний літній дощ. Це ще більше здавалося зблизило тих, хто зібрався в залі. Було багато виступів і від вчителів, і від батьків, і, звичайно, випускників. Найбільш запамИИятався всім виступ класовода десятого «Б» класу Марії Михайлівни Кобринської:
- В цей день не варто багато говорити, бо ніякі слова не здатні замінити тих почуттів, що опанували усіма присутніми тут у залі. Слова, ви знаєте, забуваються, а написане залишається. Виходячи з цього, я написала ці листівки і хочу вручити їх кожному своєму випускнику. Нехай вони послужать візитками нашої школи, про яку ви ніколи не повинні забувати. Тож, чекаємо вас в гості на перший збір випускників через десять років. Служіть правді, діти!
Під бурю оплесків Марія Михайлівна вручила кожному випускнику свого класу листівки, розцілувавши їх неначе мати. Від імені випускників виступила Валя Пенькова. Розчулено вона завірила «вчителів, що ніколи не забудуть рідної школи і запевнила, що обовИИязково зберуться на свій перший збір усі, де б вони в цей час не знаходилися.
І квіти, квіти... Здавалося, що то було море квітів.
Незважаючи на дрібний дощик, всі випускники вийшли зустрічати ранковий світанок на східну гору, що на околиці Мостового, як того вимагав ритуал урочистостей, що повторювався з року в рік. Пісні і сміх голосно лунали над Мостовим і, здавалося, що усе село не спить. А коли стало світати і в селі затріскотів перший мотоцикл, а потім заревла чиясь корова, це було для них сигналом і вони повернулися назад.
Дощик поступово став ще дрібнішим, ніби боявся, щоб не намочити їх. Хтось в юрбі пожартував:
- За такого дощу урожай хороший на цибулю буде!
Довго ще згадували вони, скільки прикрощів залишилось позаду. А скільки їх ще попереду буде-ніхто не відав.
Коли серп золотавого сонця зИИявився на сході з-за гори - розійшлися по домах, а Дмитро з Колькою «деревИИяними» ногами попрямували до гуртожитку.
Кожного з них не покидало бажання вчитися далі. Дмитро вирішив поступати до Одеського університету на географічний факультет. Він же так любив географію! Він знав майже усе: і де знаходяться «музичні» гори і скелі, що плачуть, де ростуть «ковбасні» дерева і багато ще дечого. Кожного разу після відвідин книжкового магазину він приносив тонкі, але легкі для розуміння книжки або брошури. Це і «Цікава механіка», і «Цікава фізика», і «Цікава хімія». Хоч і хімію він недолюблював, а особливо багато книжок з географії. Закінчив він школу без трійок, тож надія на вступ до університету була.
- А чи не краще було б, якби ти, сину, поступав до Львова? Там все по-українському викладатимуть. Ближче до родини. У Львові живе твоя тітка. Дмитро, не роздумуючи, відмовив:
- Ми вже з Колькою Фьодоровим вирішили їхати до Одеси. Він хоче поступати до вищого морського училища.
Дмитро лукаво подивився на матір і, вгадуючи її думки, сказав:
- Не бійся, мамо, своєї мови я ніколи не забуду, тим більше Одеса ++ це ж Україна.
- Та яка то Україна, коли на вулиці слова українського не вчуєш. Хіба, що на базарі, - махнула рукою мати. - Я не сумніваюсь, що мови ти своєї не забудеш, але ж ми, може, колись повернемося назад, до Галичини, а це був би перший крок.
Дмитро не впирався і, хоча був згоден з нею, сказав:
- Думаю, що мені тут легше буде вчитися. Поряд ви. Допоможете в скрутну хвилину. А там...
Наближалася середина літа. Вже починало сохнути кукурудзяне листя на городі, а попід парканом височів сріблястий полин, що недавно відцвів, «Ось тут і готуватимусь до екзаменів, щоб ніхто не заважав», - вирішив Дмитро.
Десь на далекому заході діди-прадіди і милі Карпати, шумливі ліси, зелені луки... Милі згадки, інколи, переповнювали Кардашів.
Як то смішно виглядало, коли Дмитрик приходив до конюшецької крамниці, де почав, перед їх відИИїздом, крамарювати вуйко Гаврило. Він заходив до неї і ставав біля дверей на одній нозі, другою підпираючи стіну. Вуйко Гаврило, не маючи часу кидати свою справу, бо до крамниці заходили все нові і нові відвідувачі, довго не звертав на нього уваги. Коло вуйка на прилавку була велетенська рахівниця. Якби впала на когось, напевно б, вбила. Дмитрик не зводив очей з ящиків з цукерками, що стояли збоку поряд з бочкою оселедців. Характерний запах з неї перебивав всі інші запахи, неприємно лоскочучи ніздрі. Одного разу вуйко дав йому скуштувати їх. Та він лише від запаху скривився. На вітрині стояло печиво в обгортках, мило, деякий одяг, зошити і одеколон з назвою «Біла акація».
- Рило, рило!.. - тихо кликав Дмитрик вуйка. Так у нього тоді виходило замість Гаврило.
- А, це ти Дмитрику? - звернув нарешті увагу на нього вуйко, водячи пальцем попід ніс. Мав він таку звичку. - Що тато робить? А мама? Цукерків хочеш?..
Це запитання було зайвим. Одержавши їх, він виходив на двір і за крамницею обростав сусідськими хлопцями, що терпляче вичікували на нього. Дмитрик намагався справедливо всіх поділити, та іноді виходило так, що йому не лишалось цукерків. І він обурений повертався додому. Вже іншого разу вуйко наказував нікому не давати цукерків, а нести їх додому.
- А ми тебе не візьмемо гуляти в бальона, чулося услід від хлопців.
Від цієї згадки Дмитро засміявся. Добре, що нікого поруч, а то могли б подумати...
Там була його Батьківщина!? Там чи тут? Враз осікся Дмитро. Говорять, що Батьківщина там, де народився. Інші, що Батьківщина там де добре! Тут для нього ні перше, ні друге не відповідало цим вимогам.
Зібравши потрібні документи, вони з Колькою Фьодоровим повезли їх в Одесу. Спершу зайшли разом в університет, а потім поїхали здавати Колькині документи в мореходку. Якщо в університеті все обійшлося, то там вони одержали фіаско. Перш ніж прийняти документи в училище потрібно пройти серйозну медичну комісію. Колька не пройшов її до кінця, бо вже при перевірці слуху лікарі виявили, що в одному вусі був запальний процес. Дмитро пригадував, як ще в Колосівці, сидячи з ним на одній парті, Колька час від часу шпортав сірником у вухах, запихаючи його головкою всередину. І тепер ось розплата за це.
- Підлікуйся і через рік-другий приходь, - порадили лікарі.
Так в Одесі Дмитрик залишився сам. Колька Степанов поступив в сільськогосподарський технікум.
Розташувавшись вглибині кукурудзяної грядки або в кущах полину, Дмитро вперто штудіював географію, математику, українську та іноземну мови. Іноді навіть йшов в лісопосадку, що росла вище села.
З двох профілюючих предметів географії та математики потрібно було одержати пИИятірки, аби поступити до університету. Здавши географію на відмінно, Дмитрик ледве витягнув математику на чотири. Недобравши таким чином одного бала, Дмитро теж повернувся в село з млинцем.
- Іспити були дуже важкі, синочку? - запитала мати.
Вона давно мала на гадці це запитати.
- Ага, - буркнув Дмитро.
- Що, ага? - перепитала мати.
- Важкі, важкі...
- Це добре, що вимоги високі, - ніби пояснювала вона, хоча сама закінчила лише шість класів польської школи. - Вони мають бути такими. Це ж університет, а не бухгалтерська школа. Ще за Польщі казали, хто проходить через університет той може згодом зробити собі карИИєру.
- Треба було нижче брати, - втрутився в розмову батько. - А то університет, університет! Он Колька Степанов і Анюта Федосєєва з твого класу пішли в технікуми і добре зробили.
- Нічого страшного, - заспокоював Дмитро. - Піду попрацюю два роки, як рекомендували на співбесіді, буду мати трудовий стаж і тоді вже поступлю без всяких. Мені, між іншим, пропонували перевестися на інший факультет. Та я не захотів.
- Чому? Ну й помилку ти зробив, Дмитре, - злостився батько. Він конче вже того року хотів бачити сина в університеті. Який би це був для нього гонор. Він був би першим в селі, хто так високо сягнув.
- А тепер, що робитимеш? - сердито запитав батько.
- Піду на роботу, - спокійнісінько відповів Дмитро.
- Так ти ж робити не вмієш нічого. Що «бери вилатус і кидай гній на возатус», - не заспокоювався батько.
- Зі школи у мене є посвідчення механізатора широкого профілю. От і піду на тракторну бригаду чи гараж.
- Хтозна чи приймуть тебе?
- Якщо таких алкоголіків приймають, як Федя Яшкін, то мене тим паче приймуть, - не відступав Дмитро.
- Не репетуй, Іване. Може, так і краще буде? Попрацює трохи, пізнає почім «фунт лиха» і вчитися буде краще. У нього ще все попереду, - сказала мати, а сама подумала, аби Дмитрик не зіпсувався серед цих пияків. Вона стала немов заворожена від цієї думки.
Пішов працювати Дмитро на тракторний стан слюсарем по ремонту техніки. «Робота не така вже й страшна, як малював батько», - подумав він, попрацювавши декілька днів.
Через декілька місяців, щоб ближче «зійтися» з табельником і рахівником, які виставляли виходи на роботу і записували виконану роботу, механізатори затіяли сабантуй. Набрали горілки і Дмитра запросили. Він пішов, бо як відмовлятися від своїх, та горілку пити відмовився навідріз. Весь час жалівся на болі в животі. А дехто так нализався, що й декілька днів робити не міг бо боліла голова.
Смішно виглядала контора тракторної бригади. Це була деревИИяна буда, здавалось, наскрізь просмерджена всілякими мастилами, так, що це викликало у свіжої людини головну біль. В центрі на стіні портрет Леніна, а по боках і зверху галасливі заклики, а нижче усілякі таблиці і діаграми, що фіксували досягнення механізаторів. Перед входом до буди на самій верхотурі висів маленький прапорець. Ніхто вже й не памИИятав з якої це рації його було повішено. З часом він перетворився в звичайну вицвілу шмату, що завжди тріпотіла на вітрі, підкреслюючи тим самим життєдайність стану.
Робота в тракторній бригаді з часом сподобалась Дмитру. Перш за все тому, що вже через півроку він міг всі роботи, повИИязані з ремонтом техніки виконувати сам, а по-друге, коли робота була працювали іноді й по вихідних днях, а коли не було ++ завжди забивали «козла». Грали в доміно й під час дощу, бо навіть навісу, під яким можна було б виконувати ремонтні роботи, не було. Тільки-но долине здалеку глухий гуркіт грому, всі бігли до буди і хапали доміно, хоча й іноді дощу не було, та була нагода пограти.
Коли сонце кидало свої останні промені і ховалося за обрій на заході, і на землю швидко спадала темінь, всі роботи на стані закінчувалися і люди розходилися додому.
Через деякий час у Дмитра, як і в інших слюсарів, почав відчуватися в тілі свербіж.
- Це від недостатнього миття, - пожартувала якось над ним рахівник - секретарка Валя.
Та коли на тракторному стані побудували душ, і Дмитро вперше став під ним митися - він був на сьомому небі. Звичайно ж, це не зрівняти зі ставком, де віддавало смородом застояної води.
Вечорами Дмитро поспішив до клубу або на побачення з Ніною. Вони разом закінчили Колосівську семирічку і лише тепер вона приглянулася йому. Ніна грайливо зиркала очима на Мітю, так вона його називала, а він відповідав тим же. Він ніяк не міг збагнути колір її очей. Вони здавалися йому то сірими, то зеленими, то ще якимись. Але це не відштовхувало його від неї, а скоріше навпаки, розпалювало жагу скоріше розібратися у всьому.
По селу пішли чутки, що скоро у Міті Кардаша і Ніни Краснопьорової буде весілля. В селі це дуже скоро робиться. Чутки дійшли до батьків Дмитра. Вони були не в захваті від цього. Ніна була росіянкою за походженням, а батьки ніяк не хотіли бачити в хаті невістку-москальку. Коли вони почали говорити про це сину, він спокійно відповів:
- Я женитися ще не збираюся.
- Так он вже все село тільки й про це бубнить, - сказала мати.
- Нехай собі бубнить. У мене он армія «на носі».
Вирішивши поступати вчитися вже після армії, він дійсно восени пішов в «рекрути». Служив Дмитро в ракетних військах в НДР. Був сержантом, начальником радіостанції ракетної батареї. Чужа земля, інші люди примушували робити аналіз «Як у нас ? Як у них». І цей аналіз був явно не на боці самої, самої... нашої держави. Проїжджаючи під час навчань по території Німеччини, Дмитро бачив доглянуті поля, продуктивні господарства, череди корів на пасовищах, що виглядали дійсно великою рогатою худобою, ніби їх всіх зігнали сюди з тої виставки - показухи, яку він бачив у Мостовому. Всюди біля будинків квіти. А які дороги! Бачив навіть машиніста на паровозі в білій сорочці! До нашого ж ближче ніж на два метри підійти годі! Чемне відношення до наших солдат продавців у магазинах. Не могло бути випадку, щоб тебе послали за обгортковим папером до кіоску, як це робиться іноді у нас.
І це в державі де їх іноді називали окупантами, а при зустрічі на вулиці помахували кулаком або й костуром.
Містечко Ютерборг, де він служив, було тихим затишним місцем на землі Німеччини. Переважно з дво - і триповерховими будиночками, чи то віллами. Пофарбовані в більшості в червоний або білий кольори, вони були чистенькими, виходженими і доглянутими, з червоними дахами. Вони стояли на рівнині, що сягала тут через всю Німеччину, повернуті, в більшості, на південь, до щедрого сонця. По його околиці протікала невеличка річка з надзвичайно холодною і чистою водою. Не раз зупинялись тут і пили її солдати.
В межиліссі на великих полях росла пшениця, рідше бульба. Вони здивовано говорили, що німці, видно, більше нічого не садять. Більшість господарств було фермерських, але були й колективні господарства, щось на зразок нашого колгоспу, тільки на німецький лад. Довелося якось Дмитру у ньому попрацювати на збиранні бульб. Декілька десятків солдат послали туди заготовляти собі на зиму картоплю. Спочатку по полю проходив великий, подібний до зернового, комбайн, а те, що залишалося після нього солдати збирали в кошики, сипали в машину, яка відвозила бульбу в солдатську комору. Можливо, так дешевше обходилось? Дехто з солдатів, щоправда, говорив, що вони заготовляють бульбу для офіцерів та їх сімей, бо рідко коли бачили її на своїх столах.
Дмитро згадав, що десь зовсім недалеко звідси Людвігсбург - містечко, де він народився і де працювали його батьки під час війни, у бауера Вільгельма Келе.
Чергуючи якось на радіостанції, Дмитро, віддаючи одержану радіограму оперативному черговому, підійшов до карти Німеччини, що висіла на стіні. Він приклав до карти лінійку, щоб виміряти відстань до Людвігсбурга. На лінійці було сорок сантиметрів.
- Ты что, зто сержант Кардаш бежать надумал, что ли? - запитав, усміхаючись, майор Мелешкін, начальник звИИязку дивізіону, побачивши це.
- Ну, що ви товариш майор? Один недавно втікав, та й кулю заробив, - сказав Дмитро і вийшов в сусідню кімнату, де стояли радіостанції. Помноживши на масштаб, він одержав приблизно 400 кілометрів. «Це ж зовсім близько. От би хоч одним оком глянути, - подумав Дмитро. - Може, вже й не доведеться так близько бути від свого місця народження? А може, попросити начальство і воно, враховуючи хорошу службу, відпустить туди на пару днів?»
Та на цьому він враз осікся, згадавши, як на призовній комісії написав, що мати знає польську і французьку мови. Його негайно викликали на своєрідний допит до якогось капітана. І тут почалося! Звідки мати знає французьку? Може, хтось є у Франції? Яка дівоча фамілія матері?.. Йому так закомпостували голову, що він вже й своєї фамілії не памИИятав. Переляканий, не знав, що має робити. Та в кінці розтлумачив, що він пожартував.
- Ни фига себе шуточки! - сказав капітан, та якихось санкцій до Дмитра не вжив. Так що все обійшлося.
А тепер, якби він сказав, що ось тут недалеко, народився, хтозна-чим би все це закінчилося. Не один кадебіст дістав би по шапці за те, що допустив такий промах, а Дмитра б негайно відправили звідси дослужувати в Союз. А може, чого доброго, і в дисбат би потрапив? В армії ж ой як багато цих «воєнних в доску!» А може, спробувати махнути самому туди? В «самоволку», так би мовити...
Це виглядало ще смішнішим, бо навіть в місто, для того щоб щось купити собі на «дембель», або за подарунком рідним, відпускали тільки групами в три-пИИять чоловік і тільки у супроводі старшини або офіцера!
Втікати? Це ж страшенний ризик. Та й заради чого? Аби подивитися землю, що обробляв його батько і мати?
А випадки втеч траплялися дуже часто. Одного дня, холодної осені, був піднятий на ноги увесь гарнізон. З сусідньої частини втекли аж чотири солдати. Безперервні пошуки протягом двох діб ніяких результатів не дали. Щоправда, одного солдата було знайдено вбитим неподалік однієї з місцевих доріг. Чи хтось дослідив цю смерть? Напевно, що ні. А додому командування частини, як завжди, послало відому цидулку:
«Погиб при невыясненных обстоятельствах»... От і все.
Серед солдатів ходили розмови, що деякі милосердні німці переховували наших солдат, що втікали на Захід, а з часом переправляли їх туди через Західний Берлін. Втікали, в основному ті, хто мав на заході родичів, але були й такі сміливці, для яких основним девізом життя було «жити вільно або вмерти!» Обстановка тут була вже не та, що вдома, але й не та, що була на Заході.
Як тільки ще ешелон перетнув німецький кордон, у всіх на вустах було: «Невже це чужа земля? Для чого нас сюди везуть?»
Було одразу видно, що все тут не «по-нашенськи». І будинки не ті, і дороги, і магазини, і в магазинах, і ці невідомі для них шорти, що були влітку майже у кожного. Соціалістична мораль не дозволила таке вдягти! Та вони ж не знають тут «Морального кодексу будівника комунізму!»
Всюди довкола доріг росли фруктові дерева. Збираючи плоди з них, дорожній відділ реалізовував їх, а за виручені кошти займався ремонтом доріг, підтримуючи їх у відмінному стані. Та не завжди вдавалося зібрати врожай. Наші солдати, проїжджаючи під деревами, збивали прикладами автоматів фрукти в кузов. Німцям, що бачили це неподобство, а скоріше дикунство, не лишалось нічого, як покрутити лише пальцем біля скроні.