Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
***
Весна тільки-но починалася. У прохолодному просякнутому сонцем повітрі відчувалися холодні згадки недавніх заморозків.
Вербове віття, що стелилося по греблі ставу, наповненого водою, почало вкриватися пухнастими мережками. Від води віяло прохолодою, але сонце щораз сильніше пригрівало, від чого кожному пригадувалось спекотливе літо минулого року.
Втоптана дорога по греблі була щоденним путівцем для Івана Кардаша до роботи на ферму. Йому подобався цей шлях. Він ніби віддзеркалював його настрій у ставковій воді. Коли він ішов на ферму, настрій піднімався, а коли повертався пізно ввечері додому, цей путівець, здавалося, знімав безмежну втому.
Роботу він свою знав досконало, як-не-як близько двадцяти років очолює молочнотоварну ферму. Всяке було за ці роки: і невдачі, і успіхи, і розчарування. Іноді доводилося вставати серед ночі і перевіряти, як годують худобу, як вона переносить зимову лють, чи не крадуть залишене для теляток молоко, чи не спить сторож. Як і усюди, тут теж нишпорили злодії. А яке це неблагодарне заняття, най-го Бог скарає. Завжди суперечки, завжди взаємні звинувачення. «А ти не крадеш? А звідки береш? Давай домовимося, ти, Іване, нічого не бачив!..»
Після сухої прохолодної і дощової весни настала раптова літня спека. Вона швидко і завчасно висушила озимі посіви, що швидко схилилися до землі пожовклим колоссям, ніби просячи починати негайно жнива. І зашуміли комбайни на полях.
Згадуючи свою роботу в полі, Іван любив і тепер заходити в найближчу пшеницю, лущив зерна колосків і рахував скільки їх. По цьому впізнавав величину врожаю. А іноді, змучившись після нічних обходів, знаходив собі місце в тіні копички, тільки-но висипаної комбайном соломи і лягав для відпочинку. Іноді так і засинав.
Йому було приємно лежати в полі самому, коли ніхто не заважав. Дивитися на розжарене спекою небо і мріяти, думати. Того року йому виповнилося шістдесят. Час на відпочинок. Та голова колгоспу не хотів його відпускати.
- Ви скільки, Іване Дмитровичу, працюєте на фермі? - запитував всерйоз він.
- Двадцять років.
- Ось, іще двадцять попрацюємо!
- Хотів би та не можу, - бідкався Іван Кардаш. - ЗдоровИИя вже не те.
- Я вам допоможу. Ми ж одну справу робимо, - він поплескував його по плечу і на цьому їх розмова закінчувалася.
Іван неодноразово писав доповідні, аби замінити сторожа на фермі. Хіба стара жінка-інвалід, яка ще й до того погано вимовляє слова, може справитися з цією роботою. От і пропадало з бідонів молоко, а одного разу вкрали навіть телятко. І за все це треба було відповідати йому - Івану Кардашу. Що найдивніше, ніхто не думав сторожа міняти. Видно, він усіх задовольняв!
Одного разу голова змилосердився і запропонував йому:
- Підготуй собі заміну і тоді гайда на пенсію.
«Як же мені бути? - жахався Іван Кардаш. - Цей голова просто божевільний».
Вони бачилися часто, майже щодня. То в конторі, то на фермі, куди іноді, заглядав голова. Наперед знаючи про що поведе розмову Іван Кардаш, він міцно хапав своїми ручищами його руку, чи не щосили тиснув її і забирався геть.
Вночі Івану довго не спалося, він крутився з боку на бік. Будив Христину своїм неспокоєм. Іноді виходив на двір подивитися чи не випала роса, неначе йому потрібно було йти на косовицю, заглядав до худоби...
- Чого вовтузишся, старий? - сердилася Христина.
- Та ось все думаю, як звідси вирватися додому. Маємо там батьків. А тепер ось і син там осів.
- Не забувай, що тепер і тут ти маєш родичів. Двох онуків і їх прийдеться залишати. Іванка ж бо в приймах.
- З нею будемо підтримувати звИИязок. Не залишимо ж її напризволяще.
- А куди ти думаєш їхати? Чи думаєш, що сват приютить?
Щоб їхати, треба мати хату. А може, ти знову до Конюшок хочеш? Гануська он в кожному листі плаче, що залишилася після смерті матері і чоловіка сама.
- Ну, що ти, Христино? Як ми можемо повернутися туди звідки нас фактично вигнали.
- А я завжди кажу, що цього всього могло б не бути, якби ти послухав мене в Німеччині. Ми могли б самі краще прожити і дітям своїм забезпечити достойне життя.
На цьому їх розмова майже завжди закінчувалася, і Іван виходив на двір або відвертався до стіни, вдаючи, що засинає.
Тоді здавалося, що й подушка ставала твердішою і постіль неначе не та. А коли заснув, сон був важкий і нерозбірливий. Все в ньому тануло неначе в імлі. Все переплуталося. Все що він запамИИятав це те. що він ніби летить над Людвігсбургом на авті з бауером. Обидва міцно вчепившись в керівницю. Їх було чомусь не одна, а дві. Далі було поле за Конюшками, де вони й благополучно приземлилися...
Ранком довго сидів на кухні за столом і про все розповідав Христині.
- До чого б це такий сон? - запитував він неодноразово Христину ніби чогось побоюючись.
Христина довго не відповідала, все роздумуючи. Для неї згадка про Німеччину була неначе сіль на рану. Скільки за їхнє життя виникало з-за цього суперечок, а іноді й сварок. Та тепер Христина вже змирилася з долею і роки вже не ті, щоб їсти один одному душу.
- Дивний сон, - сказала через деякий час вона. - Може, це на дорогу таке сниться?
Через декілька днів до них приїхав в гості брат Іванів Йосип. Він, як і колись Ганнуся, не давав Іванові телеграми, хотів все розказане нею побачити сам.
Попід посадку йшов скоро. Перегнувши шлях і першу балку, він вийшов на гору, коло недавно збудованого курника. Кури голосно глеготіли і було чути їх ще задовго до того, як показався курник.
Лише тепер він побачив село, що лежало в балці, затиснуте горбами. Виднілися його невиразні осінні силуети будинків і рідких дерев. Будинки в більшості під черепицею та шифером. А згодом, підійшовши ближче, побачив перші землянки. Їх все менше і менше залишалося. Цивілізація почала наступати й тут. «Невже Іван тут живе?» - запитував себе чи не щохвилини Йосип.
Небо швидко заступили хмари і пішов дрібний дощик. Землю починали огортати надвечірні сутінки, і чим ближче до Іванової хати він підходив тим сильніше. Дорога гіршала і ставала слизькою. Аби не впасти, Йосип все більше уваги приділяв їй, вихоплюючи час-від-часу, з темряви незнайому місцевість. Іноді він озирався на всі боки аби побачити когось і спитати, як далі йти.
- Чому не написав, що приїдеш або не дав телеграми? - запитував здивований Іван, обнімаючи брата. - Добре що не періщить дощ, а то б тоді й не добрався.
- Знаєш, Іване, я так спеціально все робив, аби, по-перше, тебе не тривожити, а по-друге, переконатися у всьому тому, що розповідала Гануся.
- Ну і що, переконався? - поцікавився Іван.
Брат, скривившись, кивнув головою.
- Я не винен, що ви вибираєте таку погану погоду для поїздки. Весною і літом, та й на початку осені, гут гарніше.
- Про що ти говориш, Іване. ЗвИИязку ніякого з селом нема. Нема доріг. Ти ж сам тільки-но казав, що, як задощить, то тільки трактором можна звідси ви братися. Думаю, що цього вже досить. А коли я у селі спитав якусь жінку, де ти живеш, а вона не зрозуміла мене і перепитана: «Вам каво?..» Мене ніби вогнем обпекло. Куди я потрапив? Це ж зовсім інший світ...
Христина заходилася накривати стіл. ЗИИявилася пляшка горілки. «Це добре для відвертості», - подумав Йосип.
- Нас багато сюди привезли в пИИятдесятому. До цього часу залишилося сімей з десять. Всі інші зразу ж по приїзді драпанули назад.
- Як від татар мужики тікали, так і вони, - пожартував брат.
- Щось на те схоже. Але ми» вже звиклися з цим степовим життям, - доводив своє Іван
- Не лукав, Іване, про яке спокійне життя тут ти мовиш? Зараз як почну заламувати пальці про тоті ваші прикрощі, то й не вистачить усіх пальців, що маю.
Випивши по стопці-другій, вони на деякий час замовкли, вдавшись до міркування.
- А як бути нам тепер з Іванкою? - запитав Іван.
- Ти ж говорив, що вона непогано сидить. Хай залишається тут. Будете підтримувати звИИязок. Приїжджати одне до одного. Може, з часам її чоловік погодиться теж переїхати?
Іван хотів додому. Всі його переконували в цьому. Треба повертатися. Христина раділа з цього, що нарешті Іванові думки зрушилися і тепер, не дивлячись ні на що, ні на можливі труднощі з житлом, з забезпеченням найнеобхіднішим, ні навіть роки не зупинять їх. Скоріше додому, до рідної землі, де народився. Але було щось таке, що затримувало Івана. Він сам не розумів, що це таке? Що це за сила?
Вранці наступного дня хмари розступилися, відкривши шлях сонцю. Все тепер було видиме до дрібниць.
Йосип вийшов на подвірИИя. Обійшов довкола хату, оглянув покручені, як він казав, доли, збіднілий і голий осінній краєвид, землянки, що неначе вросли в землю попереду Іванової хати. Щоправда, й Іванова хата справляла від почорнілої стріхи і покрученого фронтону гнітюче враження. І він якось раптово, ніби пострілом пістолета, запитав:
- Коли ти думаєш звідси тікати?!
Іван лише здвигнув плечима.
- Чим скоріше, тим краще, - відповів він за Івана. - Якби оце я був на твоєму місці, то сьогодні ж забрав би най необхідніше і гайда на потяг!
- Знаєш, ми спочатку з огидою все тут сприймали. Намагалися хоч якось вплинути на місцевих байдужих випивох, хотіли дещо змінити. Та нічого з цього не вийшло. Вони нас перевиховали! Вони сильніші нас!
- Тут можна багато говорити, та мало слухати. Для мене, нової людини, тут достатньо лише оглянутись довкола...
- Ти, Йосипе, мене вже переконав чи навіть доконав. От тільки скажи мені, де ми будемо жити, як приїдемо?
- До Ганусі ти не захочеш приставати?
- Ну, що ти! Звичайно, ні. Ти ж усе знаєш.
- А вона тепер вже й не проти того аби когось в хату запровадити, аби не бути самій. От яка кара їй уготована Богом. Тільки за що? Я собі, Іване, не уявляю, як то самому в хаті жити.
Брат сів на стілець і охопив голову.
«Чим він зараз переймається?» - подумав Іван.
- А що тут особливого гадати, - раптово почав Йосип, піднявши і олову. Я їду додому і буду підшукувати тобі хату. Як знайду, дам тобі знати. Може, хтось буде продавати? Хтось виїжджатиме? А ти гроші вишлеш.
- Звичайно, звичайно. Але як перевезти все це майно? - Іван показав довкола.
- А це нехай тебе не хвилює. Ми наймемо авто з «Трансагенства» і приїдемо за тобою.
Коли брат відИИїхав, Іван довго роздумував чи добре вчинив? Можливо, ще треба було почекати? А може, голова колгоспу не відпустить? Багато ж його земляків, не дочекавшись дозволу, втікали з Колосівки. Колись крутий Сухощенко й мови про виїзд не хотів вести, знаючи роботящу вдачу галичан.
- А хто тут буде роботу робити? - запитував зло він. - Ви що хочете тут мене самого залишити?
На цьому все закінчувалося, і людям нічого не залишалося робити, як втікати.
Як поведе себе новий голова, що працює декілька років? В селі поговорювали, що він західняк, бо має наше прізвище - Кравець. Іван вирішив, що підійде до нього, як тільки одержить звістку від брата. Чого зараз про це говорити? Хіба що, аби відчути його ставлення до цього?
Від брата більше року не було листів, і Іван почав навіть забувати про все. Лише декілька листів від сестри Ганусі, які він отримав за цей час, нагадували про все.
«Христос Воскрес!
Дорогий брате! Вчора мені стало погано від дурних думок, що лізуть в голову. І знову я пишу до тебе. Чого я тільки не передумала за цих декілька місяців відтоді, як дізналася, на жаль, не від тебе, а від Йосипа, що ти збираєшся вертатися. Я перегортала в своїй памИИяті прожиті разом дні в нашій хаті, неначе книжку. Все було в нашому житті, і все це від злиденного життя.
Я знаю, що тоді поводилася, напевно, дивно, і ви з Христиною рахуєте, що то я вас вигнала з хати. Іване, ввійди в моє положення, і може щось зрозумієш. Можливо, я чимось вас образила, то повірте, без злого наміру. Це була боротьба за своє щастя, яке оминуло мене. Я зла на вас не тримаю і те, що було, повинно залишитися в минулому.
Я дуже часто вас усіх згадую, молюся щоразу за вас у церкві і в глибині душі сподіваюсь, що ми скоро зустрінемося в Конюшках в нашій хаті. Хіба можна забути те, що ми пережили разом. Іване, я тебе проводжала до Городка, коли тебе забирали до Німеччини, як захищала тебе, коли в хаті ти зустрівся віч-на-віч з Любенком, повернувшись з Німеччини, а наше босоноге дитинство?.. Тепер кожного разу, коли я іду по селу і кого не зустрічаю, всі здаються мені якимись старими. Постаріли і ми, Іване. Але я не можу з вами рівнятися. Я в хаті сама, як палець, а у вас діти, онуки. Навіть наші близькі чомусь мене наче цураються. Та Бог з ними...
Тож, дуже вас прошу, Іване, приїжджайте. З Божою ласкою ми дружно заживемо в нашій хаті, і не треба вам тратити гроші на купівлю іншої. Я не хочу залишитися самою, як цьотка Текля з тамтого боку після загибелі чоловіка і сина на війні.
Приїжджайте, чекаю. Бог вам в поміч.
18 травня 1984р. Сестра Ганна».
Закінчивши читати листа, Івана схопив просто жах. Він розумів, що це був крик душі. Він вже був ладен простити все сестрі. Та що скаже Христина?
- Я розумію Ганусю, - сказала Христина, прочитавши листа. - Мені її по- людськи жаль, але те, що було пробачати не можна.
Івана вразила її категоричність. Він встав з лавки і, трохи походивши по хаті, неначе роздумуючи, що їй відповісти, почав:
- Звичайно, родинні чвари - страшна річ. Вони не регулюються ніякими правилами, бо ніхто не знає, що відбувається за тими чотирма стінами. Їх не порівняєш з раною, чи болем, що інколи швидко проходить. Вони, як опік на шкірі, що довго не гоїться. А я б дуже хотів, Христино, щоб ми забули про все, що було.
- Деякі речі важко забуваються. Вони маяться весь час перед очима. Тут одне з двох, або довіряєш людині, або ні.
- Що ти, Христино. Ти не довіряєш Ганусі, її щирості?
- Ні, не довіряю, - категорично мовила Христина. - До того ж памИИятаєш, коли ми залишили вашу хату я сказала собі, що ноги там моєї більше не буде. Ти ж знаєш, що від своїх слів я не відступлю.
Іван важко зітхнув від почутого.
- Та невже тобі не жаль цього крику душі, Христино. Ти ж добра.
- Я не можу цього зробити. І не проси, Іване.
- Нам треба допомогти в її самотності. Вона так потребує зараз допомоги.
- Купуй хату в Конюшках, хоча мене й більше тягне до сина в Комарно. Ми будемо жити поруч. Одне одного провідувати. Думаю, що це якось полегшить її страждання. Але жити разом, ні!
Іван хотів щось їй відповісти, та лише зло видихнув:
- О-х-х-х, - і вийшов з хати надвір.
Тепер він був просякнутий таким жалем до Ганусі, що вирішив, якщо й переїжджати то тільки до Конюшок. Про це він негайно повідомив брата.
Пройде ще небагато часу і він знову повернеться до своїх. Видно, ніхто не в змозі розлучити його з Конюшками довіку. І хоча він вже звик до тутешнього життя, та все ж тужив за ними, як за своєю дитиною, і ніяка надія чи мрія не могли заглушити це. Та й роки брати своє. Він вже немолодий, щоб жити мріями і надіями, але задоволений тим, що вмирати він буде поміж своїх людей, в своїх рідних Конюшках. Одне, чого він не міг збагнути останнім часом, це причина самотності Ганусі. За що Всевишній прирік її на таке страшне випробування?
Іван був радий, що не порозгублював свої спогади. Тепер усе його життя було перед ним неначе на долоні. Та й найдивнішим було те, що він до цього часу ніколи не думав про смерть. І лише тепер, коли йому минуло шістдесят, ці думки все частіше навідували його. «Ні, треба жити в теперішньому часі, жити працею і любовИИю до ближніх, як заповідається у «Святому Письмі», - говорив він собі,
«В державі почалися якісь зрушення. Новим правителем почала налагоджуватися трудова дисципліна. «А хороша дисципліна, як неодноразово любив повторювати бауер, запорука любого успіху. То ж хай допоможе нам Бог», - роздумував Іван.
Він сидів на маленькому горбочку, що був за пивницею. Звідси добре видно село. За ці майже тридцять пИИять років, воно вже стало неначе й рідним. Воно б так і було, якби не розтривожив його душу брат з сестрою.
Невже скоро прийдеться прощатися з цим куточком в степу? Невже знову доля поведе його в дорогу і ця затишна хата буде йому лише снитися, як і ці незабутні обрії степу, круті попід кручами стежки, яблуні, що за роки їх проживання тут вже постаріли, а окремі їх віти почали всихати, і безкраї степові лани... А може, нічого з цього не вийде і він залишиться тут назавжди?
Та невдовзі по Різдві листи один за одним летіли до його хати. І в кожному листі якась пропозиція. Син Дмитро і тесть Андрій Михайлович звали до Комарна, де піднайшли непогану камИИяницю, брат Йосип пропонував на вибір хату під Бориславом і в Конюшках. А Іван вже вибрав Конюшки. Поїде туди аби зарадити сестрі. Христина погодилася з ним.
Іван вирішив десь ближче до березня, коли трохи потеплішає, підійти до голови колгоспу і попросити відкріплення, поки надворі було морозно. Цей час є дуже характерним для тих місць. Усе село завмерло. Від вчорашньої відлиги на морозі почала тріскати кора на деревах, і земля, на якій зИИявилися, неначе влітку, широкі, в декілька сантиметрів, тріщини. А на ранок вже голосила свистом заметіль. Вона крутила якоюсь сіруватою сумішшю снігу і, здертою з сусідніх ланів, землі, утворюючи сіруваті кучугури в долах.
Якось тужливо було на серці у Івана того березневого дня, коли він переступив поріг кабінету голови колгоспу.
- Відпустіть, Степане Кириловичу, з добром на Батьківщину, - почав Іван.
- Ви добре все подумали? Не в Кутузи ж переїжджаєте, - відповів голова.
- Так, - ствердно відповів Іван. - Брат написав, що хату вже підшукав.
- Хоч і зараз легше стало з цим, але таких спеціалістів, як ви, Іване Дмитровичу, мені б не хотілося губити. Це я щиро говорю. Подумай добре, Чи не зле робиш? Думаю, що тобі й тут непогано, - доводив своє голова.
- Непогано, але хочеться вмирати на своїй рідній землі. Там мій син живе з сімИИєю. Вже декілька років кличуть мене назад брат з сестрою. Я довго думав і вагався, і вирішив остаточно - треба повертатися, - впевнено витлумачив все Іван.
Голова колгоспу нерухомо сидів за столом, думаючи, напевно, що робити, а головний бухгалтер, що зайшов, продовжував стояти з перекривленим, від почутого, лицем.
Степан Кирилович через деякий час встав, глянувши на розгубленого Івана, і, стримуючись, щоб не вилаятися, тихо промовив до Івана:
- Раз так, не маю права вас затримувати. Пиши заяву.
Іван двічі переписував заяву через помилки. Руки у нього чомусь стали неначе деревИИяними і погано слухалися. Дочекавшись поки з кабінету вийде головний бухгалтер, голова швидко підписав заяву з резолюцією: «Не заперечую» і сказав:
- Я вас дуже добре розумію, Іване Дмитровичу. Я сам родом з Волині і сам іноді роздумую, а чи не повернутися до своїх витоків.
На прощання він потиснув Іванові руку.
- Щасливого повернення.
- Дякую, - відповів Іван і вийшов з кабінету.
Наближалась середина весни. Все менше ставало дзюркотливих струмочків в ярках, підсихали поля, готуючись до посівної, якось веселіше поводилось птаство. По дворах вже гралися діти, а по центральній вулиці Колосівки, насунувши кашкета на чоло, прямував додому Іван Кардаш. Одна думка не давала йому спокою тепер. «Невже мені шістдесяти дворічному дідусеві потрібно оце оббивати пороги начальства і просити дозволу на виїзд? Смішно все це виглядає. Хіба ось так «вольно дышит человек?» Коли підписував договір про переїзд сюди, там було сказано, що в любий час він може повернутися назад. Так у людини усякий терпець може урватися», - роздумував він дорогою.
Вдома все йшло по-старому. Як завжди вони були уважними одне до одного. Тільки думки про скору дорогу іноді виводили з душевної рівноваги. Та вона швидко забувалася в буденній хатній роботі. В кінці квітня брат повідомив у листі, що приїде за ним десь в кінці травня. Машина замовлена.
Іван розрахувався з роботи. Всі жалкували з приводу його відИИїзду. Організували на прощання невеличкий сабантуй на фермі. Коли у червоному кутку ферми запанувала хвилинна тиша і погляди усіх зійшлися на Іванові, він встав і, неначе на зборах, сказав:
- Я, товариші, коротко. Дехто нас засуджує, що ми повертаємось на Галичину, забуваючи при цьому те, що людину завжди тягне туди, де закопана його пуповина. Кому і куди їхати повинно вирішувати серце людини, а не голова колгоспу чи секретар райкому. Ми вирішили повернутися на Батьківщину. Чи має хтось право відмовити нам в цьому? Ні. І ще раз - ні!
Від почутого дехто з присутніх аж рота розкрив. А кущисті брови молоковоза, підскочили, як птах під час зльоту. Вони дуже нагадували брови недавнього генсека. І за це йому дали прізвище «Льонька». Заперечувати Іванові тепер ніхто не посмів. Його слова, видно, пробудили у кожного з них відповідні думки, адже всі вони, як і він, не були місцевими.
- Ну от і добре, що ви всі тепер мене підтримуєте, - сказав насамкінець Іван.
До двадцятого травня вони продали корову з телям, свиню, а з собою вирішили взяти десять курей і пса «Босіка», який мав прислужитися в дорозі. Всі речі були вже зложені крім ліжка. Вони, як мовиться, сиділи вже «на валізах».
Двадцять четвертого травня до їхньої хати нарешті підИИїхала «Колхіда» з довжелезним причепом. Шофер посигналив.
- Напевно, Христино, наші приїхали, - сказав Іван і вийшов з хати на двір.
Від машини, перелізши через камИИяний мур, ішов йому назустріч один з синів брата. Іван не знав його імені.