Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
В ньому було полегшення, що прийшло до неї і впевненість. Воно загострило увагу Івана і примусило замислитись. Він радів з того, що вона тепер подивилася привітніше. Відчував, що велика заслуга в цьому його. Він вже було налаштувався поговорити з нею про це, щоб дістати оцінку.
Іван міцно обняв її. Вона пригорнулась до нього, ніби хотіла цим віддячити йому за все, що він зробив для неї. Та як він міг не порятувати свою любу дружину. Це було важливішим для нього ніж будь-що.
- Як то далі буде? - запитав Іван.
- Побуду сьогодні вдома, а завтра, якщо все буде добре, піду на роботу. Мене більше хвилюють малі. Що вони зараз поробляють?
- Як що? По кукурудзі шастають!
Це була улюблена забава для Дмитрика і Іванки. Ховаючись в кукурудзі, вони по черзі шукали одне одного, іноді ламаючи кукурудзу, за що їм не раз діставалося.
- Я просила Гануську КарпИИякову поглянути за ними.
- Можна було й не просити. Дмитрик вже зовсім хлоп. Він і сам справився б.
- Гануська дивувалась, мовляв, які у вас самостійні діти.
- Треба поплювати три рази аби не споганила. Самостійні - це не погано. От би ще побільше здібностей їм.
- Не переживай, гіршими за тебе не будуть, - підсумовувала Христина.
Вона вже говорила голосніше. Біль зовсім вщух і їй хотілося вже викинути того проклятого тампона, що так їй муляв у роті. Тим часом каталка швидко, подолавши крисівський яр, підіймалась на кавказьку гору. Вони поспішали. Була дванадцята година, коли каталка підИИїжджала до їхньої хати. Христина швидко відчинила двері хати. На неї війнуло хатньою духотою. Дмитрик і Іванка, сидячи на бомбетлі, перегортали книжки. Вони не чекали, що так швидко повернуться батьки.
- А ми думали, що вас прийдеться шукати хтозна-де? - сказала Христина
- Ми, мамо, й не виходили навіть надвір, - відповів Дмитрик.
- Ну й добре, - зраділа мати. - Але чому у нас так багато мух?
Не почувши відповіді, вона взялася великою хусткою виганяти їх надвір.
- Хоч би скоріше вас білі мухи замінили, мрійливо сказала Христина. - Бо вже нема ради з вами. Що не роби, а вони завжди є і завжди в рот лізуть. От паразити!
Пішов останній тиждень серпня. Закінчувалося літо. Та на дворі це не відчувалося. Тільки небо в надвечірИИї все частіше починало заквітчуватись червоним кольором. Ніби квітло маком в полі. Рожеві відблиски спадали до хати. Зазирали до середини і здавалось, що в хатах запалили свічки. Звільнені від зернових поля відпочивали, освіжаючись щоранку рясними росами. Менше стало пустотливих ластівок у небі. Вони тепер все частіше збиралися на телефонних дротах, утворюючи своєрідні живі гірлянди. Вже не таким заклопотаним видавалося повзання мурашок попід хатою. Все набирало в цей час розміреної ходи. Мати все частіше почала відчиняти вікно, затягнене марлею.
Якось ввечері Іван повернувся додому і повідомив, що на тридцяте серпня призначено колгоспні збори по виборах голови колгоспу. В Колосівці чомусь не затримувались голови колгоспу, бо жодному не вдавалося поставити колгосп на ноги і він весь час ходив в боржниках. Та чи може якийсь «зальотний» голова, котрий не був місцевим і не хотів жити тут, щось путнє зробити для села, для колгоспу, для людей? Правильно говорив дід Ісак, що вони, подібно до заїжджих футболістів, набИИють кишені і гайда на нове місце. А в Колосівці не знаходилося таких, які б могли очолити колгосп. В одних не вистачало грамоти, а інші побоювалися цієї роботи, як-не-як відповідальність велика. І на цей раз все повторилося знову.
Збори призначили на шосту годину вечора і, завдяки чудовій, спекотливій ще погоді, вирішили провести їх на дворі, біля контори.
З клубу принесли лавки і розставили їх в тіні акацій. Спереду поставили двотумбовий стіл, якого вкрили червоною скатертиною. Він слугував місцем для президії і одночасно трибуною. Зібралось біля сотні людей. Всім хотілося першими подивитися на нового голову. В президію вибрали парторга колгоспу Петра Мойсеєва, який головував на зборах, а поряд з одного боку представник району - інструктор райкому партії, а з другого боку ++ крупний в тілі мужик з маленькою головою.
«Оце, напевно, і буде наш голова», - покотилося рядами. Відкриваючи збори, Мойсеєв оголосив повістку денну, в якій було лише одне питання: «Вибори голови колгоспу» і надав слово представнику району.
Промовець, вставши, прокашлявся, довго водив очима по людях, що зібралися, ніби когось вишукував. Люди, перезираючись один з одним, чекали. Стало так тихо, що було чути, як цвірінькають в акаціях горобці. Вів він себе впевнено. Було видно, що на таких зборах він не перший раз.
- Товариші, - почав він, - сьогодні я з задоволенням представляю на ваших зборах вашого нового голову колгоспу. Бувший моряк Чорноморського флоту, закінчив сільгоспінститут і є, здається, тою людиною, яка зможе витягнути ваш колгосп у передові...
Люди зайорзалися на лавках, почали перешіптуватися. Хтось навіть встав, щоб краще оглянути нового голову.
- А жити буде з нами? Чи буде доїжджати, як і всі попередні? - хтось голосно запитав, перебивши промовця.
- Ні. Він думає осісти тут. Та, зрештою, він сам про це розповість
- Нарешті, - покотилося рядами.
- Не перебивайте, - почулося з іншого боку. - Краще глибше вбирайте слова розумної людини.
- Я хочу вам прямо сказати, - продовжив промовець, - це людина, яка вже не скаже на запитання: «Коли треба сіяти кукурудзу?» - «Мій агроном знає!» Це людина, яка рветься до праці, і ви в цьому повинні йому допомогти. Тільки в такій гармонії у вас зИИявляться успіхи.
Згодом головуючий надав слово новому голові Сухощенко Івану Степановичу. На вигляд мав він років під пИИятдесят. Це був кремезний, крупної будови мужчина з посивілим волоссям, з малим, білявим і трохи продовгуватим лицем.
Перед тим, як він почав говорити, люди заплескали в долоні, ніби підтверджуючи свою згоду на нового, хоча й присланого, голову.
- Як Котовський! - прошептав хтось
Саме в цей час на майдан прийшов Іван, а з протилежного боку стояв Дмитрик.
«Замість того, щоб готуватись до школи він тут стовбичить, - зі злістю подумав Іван. А трохи по-обмИИякнувши: - Нехай вчиться всьому. Може, згодиться».
- Товариші, - почав новий голова. Голос його бринів, як у співака. Було видно, як почервоніло його лице, як блищать білі зуби, а великі сірі очі на малому обличчі, здавалося, зовсім заплющувалися, коли він починав говорити. - Хочу вам щиро сказати, що я не приїхав сюди, аби бути тут «перелітною пташкою», як дехто думає з вас. Як тільки облаштуюсь, зразу ж заберу сюди дружину з мамою.
Його слова дійсно не розійшлися з ділом, і він все чинив, як говорив.
- Головним моїм завданням, як сказав товариш з району, є вивід з прірви вашого колгоспу. Але це ми повинні робити разом, в одній упряжці. Інакше може статися, як у байці Крилова. Люблю порядок і дисципліну, що й буду вимагати від вас, бо без дисципліни, як казав Суворов, не може бути жодного успіху. Я проїхався вашими полями. Мати чотири тисячі гектарів землі і продавати так мало зерна державі це ж абсурд. Ми завалимо зерном весь район! А все інше ділитимемо порівну.
Все, що сказав голова колгоспу, сподобалось селянам і коли він закінчив, почали дружно плескати в долоні. Дехто навіть встав з місця, як в театрі.
Відчуваючи підтримку і прихильність людей, він згодився відповісти на всі запитання публіки.
- Пане, Сухощенко, - зголосився Петро Флис, що приїхав сюди з другим набором в пИИятдесят третьому зі Стрийщини, - а ви коня вмієте запрягти?
- По-перше, ніякий я вам не пан, - ніби гніваючись почав Сухощенко, - бо тих панів ще в сімнадцятому знищили, по-друге, якщо й прийдеться мені запрягати коня, то я до вас звернусь за допомогою!
Почулися схвальні вигуки і оплески. Всім подобалося, як уміє новий голова виходити «сухим з води». Почувся сміх. Дехто повернувся вбік Петра Флиса. Той мав добру витримку і стояв спокійно, сплівши руки на грудях.
- Ну, чого ви смієтесь? Адже нічого смішного в цьому нема, - обізвався дід Мойсей з зігнутою спиною і головою, як диня.
Йому ніхто не відповів. Голова знову звернувся до публіки за запитанням, неначе це йому сподобалось. Та наступне запитання було не з легких. Його задала Фенька Грабовенкіна:
- Іване Степановичу, що це за вибори, коли нам присилають одну та ще й невідому нам людину?
В розмову негайно втрутився представник району. Він швидко встав, неначе йому хтось шилом в задницю вколов.
- Ви помиляєтесь і недооцінюєте політику Комуністичної партії! Адже зараз вона взяла курс на докорінні зміни в сільському господарстві. А для цього потрібні розумні і перевірені люди. Одним з таких і є ваш новий голова. Ось чому йому запропоновано райкомом партії ця важлива ділянка роботи.
Всівшись на своє місце, він шепнув на вухо Мойсеєву:
- У вашому селі є контора!
На що той лише похитав головою.
- А як будемо жити, голово? - вигукнув хтось з місця.
- Будемо робити гроші на вашій землі. А будуть гроші, й життя неодмінно покращиться.
- Нам повезло. Це не голова, а гаманець з грішми! Це знахідка для нашого села! - мало не вигукнув дід Ісак.
Дружний сміх прокотився рядами.
Більше запитань до голови не було, і тому головуючий запропонував проголосувати за нового голову колгоспу. Ліс рук здійнявся догори.
- Одноголосно, - впевнено сказав Мойсеєв. - На цьому колгоспні збори вважаються закритими.
- Одноголосно, це ж якось підозріло виглядає. Адже ж була й критика, були й інші думки, - буркнув собі під ніс Іван, який добре бачив, що дехто руки не підіймав.
Вже вечоріло, коли люди розходилися по домах. Більшість з них раділи тому, що мають нарешті голову «мужика» у всіх відношеннях, який до того ж уміє розрізнити полову від січки, а ячмінь від жита. Були у них такі голови, які й носа в поле не показували. Безперервно висиджували в конторі і залишали її, хіба що, коли до району на нараду закличуть. Вони ніколи не відстоювали інтереси колгоспу і селян, а лише, приїхавши, констатували:
- Наш колгосп не виключення з правил, ми повинні підкорятися, адже ж сам перший секретар району наказує!..
Хіба міг колгосп за таких умов процвітати? За вечерею Христина довго розпитувала Івана, як відбулися вибори голови. Колгоспні збори завжди були цікавими і часто були схожими на вечір сатири і гумору.
Мабуть, багато людей перебирають в памИИяті не одні колгоспні збори. Тут вони слугували ніби відкритим концертом, бо виступали на них хто хотів і казав, що хоче. Ніяких там обмежень. Ну, чим не Колосівський Гайд-Парк? А заїжджі артисти в більшості минали село. І чого тільки на тих зборах не почуєш: і лайки, і плач, і суперечки, і бійки, а одного разу навіть частівки! Тому на збори йшли, як на свято, не забувши прихопити кишеню соняшникового насіння. Перед зборами, зайнявши найбільш зручні місця, не тільки лузгали його, а й перекидалися жартами, хтось вихваляв свій «самосад». Інші обговорювали політичну ситуацію у світі, або давали оцінку й прогноз на майбутній врожай. Жінки обмінювалися плітками. Збори іноді ставали некерованими і затягувалися за північ. Засинали на руках батьків діти, позіхали самі батьки, а збори не могли дійти до згоди в своєму ґаздівстві. Місцеве начальство побоювалось таких зборів, особливо тоді, коли на них виносилися спірні й гострі питання. Збори неодноразово переносилися з дня на день, аби вибрати слушний для начальства час. Та, як правило, з цим у них нічого не виходило, бо завжди на зборах був присутнім хтось з «забійників», який заводив збори. Безперечно, найнебезпечнішим з них була Фенька Грабовенкіна. Намучилась вона зі своїм чоловіком алкоголіком поки він не помер. Говорили, що від горілки, яка загорілася в ньому. Скільки ж то треба було пити, щоб докотитися до цього? Фенька іноді допомагала в цьому чоловікові. А ось тепер залишилося двоє дітей. Колгосп трохи допомагав. Все б потроху налагодилось, якби Фенька не випивала сама. А у неї ж робота коло корів ой яка важка.
Не було таких зборів, щоб вона не виступала. Робила вона це з страшенним криком, бо приходила на збори завжди «під газом». І декому в президії нічого не лишалось робити, як затуляти вуха. Завжди вимагали від неї взятися за розум. Та вона, видно, на все махнула рукою. Жаль було її двох діточок.
За зиму її землянка облуплювалась і потребувала побілки. А з роками й дах почав виблискувати дірками, через які до хати потрапляла дощова вода. Зимою в хаті гуляв холод. Нічого до хати за останні роки вона не придбала, а іноді навпаки, ще й пропивала деякі речі.
- Зупинися, Феню, розтуди твою мать!.. - лаялися жінки, що працювали поруч. - Бо буде пізно!
- Не страшіть кота салом, - неодмінно звучала її відповідь. Інколи на зборах можна було почути й розумні принципові розмови. ЗапамИИятався селянам виступ Сухощенка, коли вже через рік його роботи хтось йому закинув, мовляв, дуже грубий, неприємний, інколи навіть з колгоспниками не здоровається. На що той прямо сказав:
- Шановні мої, не можу бути я для всіх добрий, - почав він, обводячи поглядом зал. - Доброта, звичайно, річ непогана, але для голови вона інколи непридатна, бо та доброта і поблажливість може привести до того, що весь колгосп розкрадуть. А серед вас ой як багато майстрів цієї справи! А питають з мене, бо я за все відповідаю тут. Для цього тут і поставлений. Хто не згоден зі мною? - запитав він раптово зал.
Зал сидів смиренно, бо всі знали - він говорить правду.
- За рік роботи ми зробили немало, - продовжував він. - Підвищили врожайність зернових, а це, мабуть, найголовніше досягнення, закінчили будівництво нової ферми для великої рогатої худоби, розпочали вимощувати дорогу до станції, аби в непогоду можна було їхати туди не тільки трактором чи на коні, а й машиною. А згодом туди курсуватиме рейсовий автобус. Хіба це мало? - знову звернувся він до залу, неначе ображений звинуваченням на його адресу.
З залу який тепер наче ожив, почулися схвальні відгуки на адресу голови.
- Ваша правда, Іване Степановичу, ніхто в нашому колгоспі не зробив стільки, як ви. Але ж можна зробити ще більше, якщо позбавити колгосп від ледарів і трутнів. Чому не діють вимоги статуту колгоспу по відношенню до них? запитав Михайло Тодоров.
- Прийде час й до них доберемося, - пообіцяв голова. - А взагалі, хочу сказати, як будемо працювати, так будемо й їсти. Ніщо нізвідки не приходить само собою, а все треба робити своїми руками, своїм розумом.
Більшість селян симпатизували цьому голові з «морськими» замашками.
В селі добре запамИИятали збори декількарічної давнини, ще за головування попереднього ґазди. Вийшло так, що в колгоспі не вистачало доярок. Одні захворіли, другі пішли по старості на іншу роботу, дехто мав малі діти. Голова на одних із зборів оголосив хто з молодих жінок за рішенням правління колгоспу мав іти на ферму. Та не всі погоджувались з цим рішенням. Неподоєні корови стояли і ревіли в стайні, а голова із завфермою обИИїжджали селом від хати до хати і просили аби хтось порятував колгоспне стадо, щоб худоба не страждала. Особливо напирали на Катерину Михайловську. А та на колгоспних зборах до голови:
- Коли ваша жінка не буде сидіти вдома, а піде на ферму, ось тоді й я піду за нею!
Це було для голови настільки несподіваним, що він й відповіді не міг віднайти. А та напирала:
- Прямо скажіть. Не крутіть хвостом!
- Якщо треба буде, то піде, - нарешті видавив голова. - Може, вчините суд наді мною? Давайте, я готовий.
З часом на збори почали запрошувати участкового міліціонера. Для порядку, а скоріше, для страху. Щоб було неповадно декому говорити непристойні і колючі слова на адресу правління колгоспу. Та це не зупиняло селян. їх сміливості заздрили галичани, які не могли, навіть, як писали з Конюшок, й подумати про це. Там було все на «ви» і «пане голова». А ті, зрозумівши вихованість людей, безперешкодно розбазарювали колгоспи. Тут, в Колосівці, все це було під пильним оком людей.
Не поспішаючи, селяни розходились з клубу, ще довго обговорюючи перипетії зборів. А ніч, як завжди, якось раптово спадала на землю, і в пустій темряві губилося все: і хати, і дерева, і люди, що прямували додому, і нічні звуки.
Якось в кінці жовтня батько приніс додому районну газету «Шляхом Ілліча», в якій була надрукована стаття «Цікава екскурсія» за підписом «Д.Кардаш, уч. 7 класу Колосівської неповно-середньої школи». Починалася вона досить романтично, ніби йшлося в ній не про пізнавальну екскурсію школярів, а похід кудись на відпочинок:
«Снує павутиння бабиного літа, розвішуючи свої китиці і гірлянди по кущах і траві. Кришталево чисте небо. Чи не пора це для шкільних походів?
Ось такого дня, по закінченню уроків, учні сьомого класу Колосівської семирічки здійснили екскурсію на Кудряцівську машинно-тракторну станцію. Там вони ознайомилися з роботою та будовою сільськогосподарської техніки»...
А закінчувалась стаття повідомленням, що організував таку цікаву екскурсію вчитель фізики і ручної праці Петренко В.А.
Перечитавши декілька разів написане, Дмитрик переглянувся з батьком, посміхаючись.
- Я цього не писав до газети, - виправдовувався Дмитрик.
- Як не писав? Підпис стоїть твій.
- Слово честі не писав, тату. Це помилка, - продовжував виправдовуватись він. - Але ми дійсно ходили на початку жовтня на цю екскурсію.
Не важко було батькові здогадатися, кому була потрібна ця стаття. Та про це він вирішив не говорити з сином.
- Поглянь, як набиває собі ціну вчитель фізики, - сказав Христині Іван, подаючи їй газету.
- І правильно робить, - несподівано для Івана заявила Христина, дочитавши статтю. - Це ж підіймає не тільки його авторитет, а й авторитет всієї школи.
- Але чого за автора вибрали нашого Дмитрика?
- Вчитель просто прихильно ставиться до нашого сина. Недарма ж він має у нього завжди пИИятірки з обох предметів. Вчитель вибрав кращого учня. От і все, - впевнено закінчила Христина.
- Але чому він нічого не повідомив про це Дмитрику? Все тепер сприймалося б по-іншому.
- Це інша справа. Вчитель тут припустився помилки. А може, так і треба? Хіба ми бачили статут школи? От закличуть тебе раз на рік на батьківські збори і усе. На цьому й закінчується наш звИИязок зі школою.
Згодом, коли Дмитрик повернувся зі школи, мати налила йому горнятко молока і подала кусень хліба, посиланий цукром, і сказала:
- Поїш, а потім я тобі щось цікаве покажу.
- Мамо, а що саме? - запитав нетерпляче Дмитрик.
- Не спіши наперед батька в пекло, - відшила його мати.
Дмитрик швиденько випив молоко і підійшов до неї.
- На. Тобі прийшло з редакції газети, - мати подала йому невеличкий папірець.
Дмитрик перечитував його з обох боків, розглядав, як якусь невідому річ, але ніяк не міг второпати, що все не могло значити.
- Мам, а що це за папірець?
- Це винагорода за статтю.
- Так я ж не писав її.
- А фамілія стоїть твоя. В редакції звідки знають хто писав.
- Ні, це не чесно, - сказав Дмитрик. - Ці гроші треба одержати і віддати Василю Андрійовичу, бо що він подумає про мене?
- Не сміши людей, Дмитрику, йди на пошту. Одержиш своїх три сорок і будеш мати на кіно.
- «Ось воно як можна гроші заробляти, не виходячи з хати» - думав дорогою до пошти Дмитрик.
А батько взагалі поставив питання руба:
- Ти що сам не можеш написати хоч раз в місяць якийсь допис в газету? І свіжу копійчину матимеш. Робота ця «не пильна». Головне, щоб голова добре працювала.
Мати мовчала, а це значить, погоджувалась зі словами батька.
- А хто робить газету? - поцікавився Дмитрик.
- Журналісти, - відповів батько. – Може, й ти будеш у нас журналістом? В нашій родині я не памИИятаю, щоб хтось умів гарно писати. Оце був би клас! Син Івана Кардаша-журналіст, на всю Україну відома людина!..
В хаті ще довго лунали батькові дифірамби на цю тему та Дмитрик вже не чув їх. Знадвору його гукнув Колька Калуженський і він вийшов з хати.
Дмитрик на деякий час забув про цю розмову з батьками. Йому більше подобалась географія. Він міг днями і ночами переглядати географічну літературу або звичайні карти, ніби «фотографуючи» їх. Це був його улюблений предмет у школі. Дмитрик не раз дошкуляв своїми знаннями вчительці географії Ганні Василівні Гранатовій, поправляючи або підказуючи їй, коли вона на чомусь бувало запнулася. А одного разу, коли вона помилково показала на карті світу одну з країн, а Дмитрик тут же її поправив, вона вже не насмілювалась підходити до карти, а завжди кликала показувати все на ній Дмитра.
Навесні без трійок Дмитрик закінчив останній сьомий клас школи, і постало питання: куди далі? Одні йшли у восьмий клас в Березівку, інші мали родичів на станції і йшли туди. Один лише Колька Степанов пішов в районну школу, в Мостове, яка мала свій шкільний гуртожиток. Дмитрик і його батьки були довго на розпутті. З одного боку брат, сестра та знайомі в листах неодноразово закликали повертатися назад додому. І в хаті Кардашів почала витати така думка. А з другого боку, хіба хотілось відправляти так далеко від себе свого нащадка. Та й Дмитрик вже звикся з тутешнею обстановкою, «омоскалився», як писав брат Йосип, наголошуючи, що цього допускати не можна. Зваживши все, вирішили віддати Дмитрика в Мостівську середню школу. Як-не-як ++ район і головне - є де жити, не потрібно наймати квартиру.
На останній лінійці в школі запамИИяталися слова сказані директором школи Гуловим Петром Дмитровичем:
- Велике щастя і радість чекають на вас у вашому житті. Ніхто з вас не знає, ким буде? Але ким би ви не стали: вченими, хліборобами, журналістами чи робітниками ++ завжди, по-батьківськи прошу вас, памИИятайте про нашу Колосівку, про нашу школу. Ніколи не минайте її. ПамИИятайте тих хто навчив вас ходити, писати, читати і розуміти навколишній світ...