Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
- Ще півгодини до відправлення і чого вони так метушаться? - запитав Дмитрик.
- Спішать зайняти кращі місця, - пояснив батько.
Він виявився правим. Місць на нижніх полках вже не було. Вложивши клунки, вони з батьком розмістилися на верхній полиці і, змордовані роботою і неспокійною ніччю, попадали на деревИИяні полиці і швидко позасинали, не відчуваючи на цій тверді свого тіла.
Коли вже майже розвиднілося, поїзд зупинився. Весь вагон рухався. Люди потягнулися до виходу. Через відкриті двері вагона потягнуло зимовим холодом. Це була станція Одеса - Сортувальна.
Батько наказав Дмитрику сидіти коло клунків, а сам пішов домовитись за машину. Коли двері вагона зачинилися за останнім пасажиром, Дмитрик встав, потягнувся.
Незважаючи на те, що поїзд вже давно стояв, ним ще продовжувало погойдувати. Через брудні, напевно ніколи не миті вікна, він почав розглядати все довкола, підходячи то до одного, то до другого вікна. Справа стояла незчисленна кількість поїздів. Їх було стільки, що здавалось, розібратися тепер з ними не в змозі ніхто. Вони стояли так близько один біля одного, що можна було ходити дахами. Дмитрику ще ніколи не доводилось бачити такого скупчення вагонів.
«Може, ще з війни поставили їх тут на стоянку? - подумав він. - Он які вони старезні розвалюхи».
З протилежного боку ні вагонів, ні колій не було.
Лише продовгасте приміщення вокзалу, а навпроти на невеликій площі декілька критих машин – «будок». Вони очікували своїх клієнтів і відвозили їх в місто. В цей ранній час тут було досить багато людей.
Гамірно. Всі кудись поспішали. Хто з мішками, хто з клунками, хто з чемоданами... Здавалося, що при такій силі народу, базар повинен бути тут близько. А базар дійсно був недалеко, але мИИяса на ньому, окрім птиці, не продавали. Для цього потрібні криті ринки.
Трохи далі було видно воду. Багато води. Це було море. Дмитрик його побачив вперше. Раніш, то не було погоди, то сірий холодний туман ховав його.
I ось воно перед ним - Чорне море. Недалеко від берега нерухомо стояв корабель. Він, здавалося, злегка погойдувався на воді. Хіба звідси побачиш?
Не раз він бачив в кіно, як у війну під час бомбування на морі кидало цими махінами, неначе коробкою сірників, обдавало піною. Іноді вони розвалювалися навпіл - і на дно. А матроси, рятуючись, пливли хто куди.
Коли вони з батьком виходили з вагона, Дмитрик ще раз глянув на корабель. «Невже його можна зрушити з місця бомбою, так що вода заклекоче? Оце сила!»
На вулиці було досить прохолодно. Люди, зустрічаючись, говорили одне одному чисто по-одеськи:
- Драсте!
- Драсте! - чулося у відповідь.
Шофер допоміг їм завантажити мИИясо в машину. Вона вже була заповнена. Потім закрив кузов ззовні і дав газу. Машина то їхала спокійно, то раптом її починало кидати, неначе на розбитій сільській дорозі. То була одеська бруківка. Під тентом не було жодного віконця. Лише коло кабіни невеличкий вирізаний отвір, напевно, для свіжого повітря. Везли, як кота в мішку. Та адреса була відома - Новий ринок.
- А шофер молодець. Допоміг нам, - сказав Дмитрик батькові.
- Добре заплатиш - тобі любий допоможе. Думаєш все це за «так». Це ж Одеса!
Згодом машина перестала сутужно гуркотіти і виїхавши догори, зупинилась перед якимось ґанком. Це був головний вхід на Новий ринок збоку вулиці Садової. Гул рідких машин заглушувався людським гамором, що доносився з величавого, неначе цирк, ярмаркового залу. Тут вже не було чути ні кінського іржання, ні ревіння худоби, ні свинячого хрюкання, як це було в Березівці. Тут панували інші базарні ритми.
Десь з глибини вулиці доносилися звуки зворушливої у виконанні дитячого хору. Та з наближенням до ярмаркового залу людський гармидер все гучнішав, заглушаючи все навкруги. Мабуть, такий шум можна почути хіба що при облозі якоїсь фортеці. Шофер хвацько направляв людей з клунками в потрібному напрямі, допомагаючи їм. В першу чергу до своїх мИИясників. Між ними проглядалось якесь кооперування і шофер, звичайно, з цього мав якийсь зиск. На той час на вулиці блиснуло поміж хмар холодне зимове сонце. Його промені підсвічували все навкруги і все ставало яскравішим. Особливо запамИИяталася підставка на ящику у хлопчика, що голосно запрошував чистити взуття. На вигляд йому було не більше років ніж Дмитрику. Досить було Дмитрику на секунду загаятись, як хлопчина, підморгуючи, махнув йому рукою.
А ось і їх робоче місце. Видали вагу, халати. Розміри зали вражали. Вона була високою з безліччю металевих ферм під дахом, а розміром, напевно, з футбольне поле. Та ще більше вражав своїм виглядом мускулястий, животатий, з червоною пикою, дужий мИИясник. Він, ніби граючись, маніпулював величезною сокирою, і ніж в його руках йшов в мИИясо, як в масло.
«Йому б на мамонтів полювати!» - подумав Дмитрик. На його бронзовій, ще від минулорічного загару, шиї тріпотіла хустинка, яка зовсім йому не пасувала. Працював він, здавалось, зовсім повільно і ніколи не поспішав. Та робота у нього спорилась.
МИИясо зберігалося на столі. Холодильника не було. Але не псувалось завдяки прохолоді, що панувала тут. В цю зимову пору корпус не опалювався і був своєрідним холодильником. Пахло в ньому не дуже гарно, особливо в літню пору. Були випадки, коли хтось вперше заходив в мИИясний корпус і неодмінно запитував: «А що тут здохло?» І затуляв носа.
Чим ближче до літа, сморід дужчав. В корпусі зИИявлялися рої мух, великих немов джмелі. Ходили санітарні лікарі, щось перевіряли, щось записували, та це нічого не міняло.
Їх мИИясник міг догодити кожному. Його дивно називали - Ізя.
- Ізя, мені пару кілограмів на котлети, - зверталися прямо до нього покупці.
- Зараз зроблю, - була неодмінною відповідь.
Ізя діловито перевертав на колоді мИИясо, вдаючи з себе заклопотаного мИИясника. І згодом відрізав те, що його просили.
Він умів догодити кожному: і своєму, і чужому. Іван, підморгуючи Дмитрику, показував в його бік, мовляв, вчися синку.
В Ізі був великий живіт, з якого весь час зсувалися штани. Він часто підсмикував їх, підтягуючи поверх черева. А штани, як на зло знову зсувалися вниз і здавалося, що ось-ось спадуть зовсім. Він не носив піджак, і коли Іван запитав його про це, він відповів:
- Мужчина повинен мати спортивний вигляд.
Та було видно, що кругле черево заважає йому поратися біля колоди. Поки черга з декількох чоловік шикувалась за мИИясом, Дмитрик склав за базарною ціною свій прейскурант - скільки чого буде коштувати в аби швидше й без помилок відпускати покупців.
Робота йшла своїм ходом. І якщо спочатку все викликало у Дмитрика побоювання, то згодом стало таким звичним, що йому вже почала ця робота подобатись. Та й що тут премудрого - батько важить, а він гроші рахує.
Десь ближче до обіду, коли більшість мИИяса вже була продана і покупці все рідше стали навідуватись до них, батько сказав:
- Дмитрику, я збігаю в одне місце, а по дорозі назад, може, щось куплю з солодкого, а ти тут поглядай.
- Добре, тату, - швидко погодився Дмитрик.
Він навіть зрадів, що буде без батька вести торгівлю. Та базар має непередбачувану логіку. Тут нема людей, а тут їх вже тьма. Цим базар дещо нагадував море, його припливи і відпливи. Дмитрик з задоволенням спостерігав за цим величним торжцем, за пересуванням туди-сюди інтелігентних покупців в пальто, або в макінтошах, в шляпах чи шапках. Деякі з них, накупивши потрібного краму, спиралися на бетонні прилавки і про щось говорили. Може, обговорювали вдалість своїх покупок?
Сонце піднялось вище і його червонуваті промені заглядали сюди на мИИясні ляди, ніби самі хотіли скуштувати свіжини. Сирувате повітря під стелею вирвалося на вулицю через розбиту шибку.
Раптом, неначе заговорившись, можливо, так воно і було, коло Дмитрика знову утворилась черга. Це його і радувало, і злостило одночасно. Батько ж вийшов.
Два інтелігентні мужчини у манто, що залишилися одні затіяли якусь возню з вибором мИИяса. Забивши Дмитрику баки і взявши спочатку два кілограми мИИяса, вони незабаром взяли стільки ж, тільки в іншу сумку. А заплатили тільки за два кілограми. Поки Дмитрик змикитив, що до чого, «інтелігенти» зникли на вулиці.
Коли батько прийшов, Дмитрик все розповів йому:
- Тату, такі інтелігентні, такі пани... Я навіть не сподівався з них такого. Не інакше, як професори!
- Не переживай. В Одесі неможливо продати все без втрат. - Вранці, коли був великий наплив людей, я зауважив, як одна жінка вкрала з нашого прилавка кавалок мИИяса.
- Чого ж ти не кричав?
- Поки я доглупав - вона була вже хтозна-де. Та хіба тут її зловиш. Серед цього злодійства? Так що професорів цієї справи в Одесі хоч відбавляй!
Попустивши ціну, вони швидко продали все, що залишилось, а деякі відрізки з кістьми та з живота забрала прибиральниця, яка була тут як тут. Ніби діяв негласний закон, згідно якому кожен отримував своє. Багачі собі купили, злодії вкрали, а все, що залишилося, забрали бідні і немічні.
Тепер вони мали трохи часу, аби походити по крамницях і щось собі купити. Не дивлячись на те, що була вже пообідня пора базар ще вирував, хоча людей вже було значно менше. Це було на краще. Не любили Кардаші цієї колотнечі, та й Дмитрик мав можливість оглянути все.
Новий ринок мав квадратної форми забудову, а на подвірИИї стояла безліч лотків та невеличких магазинів. Вже перед виходом на внутрішню територію базару гончарі розклали на землі свій товар. Чулися запахи смаженого. Тепер, коли більшість людей розпродали свій товар і були голодними, цей заманливий запах притягував їх до себе. На столах виднілося старе взуття, а далі ножі, сокири та інше домашнє причандалля. Сюди принесли свої сіті для ловлі риби одеські мотузники, а далі свічкарі, бондарі, що вихваляли свої бочки для засолки риби та овочів. Всі тепер наперебій пропонували дешевше свій товар.
Батько купив собі робочий костюм, Дмитрику чобітки, а матері й Іванці хустини та цукерки. Поміж людьми ще снували дотошні лотошники, що носили свій крам на грудях у кошику. Звідусіль чулася хвальба своїм товарам, а людей ставало все менше і менше. Коло буфету вештались декілька пИИянчужок. Можливо, вони були рибалками, бо, обнявшись, наспівували:
Шаланды полные кефали,
В Одессу Костя приводил.
И все биндюжники вставали,
Когда в пивную он входил...
Базар затихав. Змучилися продавці свого краму. Це і не дивно. Вони приносять його на ринок, коли ще місто спить, аби зайняти краще місце. А потім приходили пани і якось гидливо розглядали товар.
- Чому вони так погано поводяться? - запитав Дмитрик.
- Та тому, що вони бачать селянина лише на базарі, коли він за свою працю просить платню. Їм здаєтеся, що все це у них з неба. От якби вони побачили їх у полі. Як вони там гарують...
- Тату, та хіба вони такі дурні і не знають, що все це не росте на деревах? Що все потрібно доглядати, вирощувати?
- Не хочуть знати, Дмитрику, як люди надривають свій пупок аби щось придбати. Хочуть мати все на дурняк.
- Це правда. Інакше, якби все було по-чесному, навіщо красти у нас мИИясо або кожного разу хоч трішечки намагатися надурити?
- Базар, як вони його тут називають, повинен бути святим, як для одних, так і для других. Адже так люди взаєморятуються. Без цього й життя на землі припинилося б.
Покидаючи ринок, їх увагу привернула жвава торгівля рибою майже посередині базару. «Крупна» жінка, так би мовити, одеського калібру, обложившись ящиками з копченою рибою, спритно обслуговувала покупців, що вишикувалися в довгу чергу. Іванові закрутило в носі від цих пахощів. «Не завадило б і собі взяти. Та, ось черга завелика...» - подумав він. Обійшовши з сином смиренну юрбу, Іван був ошелешений побаченим поміж ящики, Жінка-продавець однією рукою накладала рибу на вагу, а другою притримувала її аби забагато не важила! І це посеред базару!
- Яке зухвальство! Яка нахабність! - мало не вигукнув Іван.
Вони переглянулися з Дмитриком. Гостре відчуття справедливості було характерною рисою Івана. І коли вже третій покупець був таким чином обцибушений, він не стримався:
- Що ви робите? Ви порушуєте правила торгівлі! - звернувся він до продавця.
- Граждане, вы что нибудь видели? Об чем речь, мужчина?
- Як же не бачити. Ви ж притримуєте вагу однією рукою.
- Штоб тебе повылазило! Ну, вы посмотрите на него. Нет, я сейчас вызову милицию!..
Черга зашуміла. Почувся жіночий голос з черги:
- Мужчина. Не мешайте торговать. Мы итак опаздываем, а она бы за зто время нескольких человек отпустила.
Жінка, якій тільки-но зважили рибу, відмовилась її брати і відійшла в бік, від чого у продавця лице зовсім перекривилось від люті. В цей момент до Івана підійшов невідомий мужчина і, взявши його за лікоть, відвів в бік.
- Не зачіпайтеся з тими горластими. Вона, чого доброго, може зробити ще з вас злодіїв. А міліція, що прийде, вас арештує!..
Іван з цікавістю дивився на цього літнього мужчину в пальто з каракулевим коміром і в папасі. Видно було, що це був представник одеської інтелігенції, а можливо, він прикривав все з тилу? Був в одній компанії з продавцем? Ідучи разом до виходу з ринку, він розповів про один недавній випадок, що стався в Одесі:
- Аналогічна ситуація трапилася недавно, тільки продавались тоді мароканські чи єгипетські мандарини. До чоловіка, що, ось так як і ви, зробив зауваження продавцеві, раптом підійшли два міліціонери і запросили його у відділення міліції аби скласти акт з цього приводу. Та по дорозі завели нещасного у підИИїзд одного з домів. Один з них дістав лезо, а другий питає: «Що ти бачив? Розповідай?» Той почав розповідати все, як було. Та не встиг він закінчити, як один з «міліціонерів» зі словами: «Больше не увидишь!» - полоснув мужчину лезом по очах. Так в Одесі стало на одного сліпого більше!
- Ну, й ну! - пробурмотів Іван.
Все, що він почув, було таким страшним і незрозумілим. Це передалося Дмитрику, і він ще міцніше притисся до батька.
- Важко все це збагнути. Я мало не півсвіта обИИїхав, - трохи загнув Іван, - а такого неподобства ніде не бачив. Серед білого дня на виду у народу!..
Він зупинився на півслові бо вже не знаходив слів для свого обурення.
- А де ви побували? - поцікавився мужчина.
- В Німеччині, Польщі, Латвії...
Мужчина, ніби погоджуючись, похитав головою, і на прощання на виході з ринку сказав:
- А це Одеса! Вуха тут тримати треба гостро. Дякую за компанію. Пока.
Він швидко повернув вліво і пішов в напрямку центра міста.
- Тату, він добре говорив. Але ж такі, як він, мене надурили сьогодні, - сказав Дмитрик.
- А ти їх, синку, під одну гребінку не міряй. Я зразу бачив, що він порядна людина. І хвилювався не менше нас, хоч і намагався здаватися спокійним. А зараз давай поскоріше на станцію.
Вони звернули направо і довгою вулицею пішли вниз. Наближалися вечірні сутінки. Спустившись вниз, вони опинилися в одному з робочих районів Одеси - Лузанівці. Вскочивши в трамвай, що зупинився на зупинці, вони поїхали в напрямі Одеси - Сортувальної. Дмитрик усівся біля вікна. Добре, що в цей час в тому напрямі не було багато народу. Він уважно вдивлявся в усе навкруги. Будинки, машини, люди...
Їдуть, стоять, розмовляють, біжать... Все, як і всюди. Але звідки беруться у цьому славному, як казала вчителька, місті ось такі виродки?
Високі будинки змінювалися одноповерховими. В одному з провулків вже включили нічні ліхтарі. При денному світлі їх ледь можна було розглядіти. Назустріч трамваї і машини, на кузовах яких часто стояли робітники. «Напевно, з роботи їдуть!» - подумав Дмитрик. Він згадував розповідь батька, як на початку війни також, стоячи у кузові машин, вИИїжджали в Конюшки німці. З правого боку, якраз напроти зупинки, виднілася прохідна якогось великого заводу. Перед входом на постаменті стояв пофарбований в червоний колір, колір революції, дволемішний плуг.
- Тату, тату! - мало не вигукнув Дмитрик і показав батькові на плуга, - Подібний до твого.
- Подібний, але менший, - відповів батько.
Поміж будинків, ніби граючись в піжмурки, визирало море.
Раптом воно зовсім відкрилося зі своєї зимовою, сумною сирістю.
Дмитрик, поки було його видно, милувався ним, не зводячи очей. «Покупатися б в ньому влітку. Не те що в нашому проваллі...» Зараз воно тихе з сіруватим відтінком, ніби запрошувало всіх до себе. Ідіть, мовляв, купайтеся, скільки душа забагне. Дмитрик шукав того корабля, якого він бачив сьогодні вранці. Та на його місці вже стояла довжелезна баржа. Це виглядало, як зміна варти. А той корабель, може, вже десь в Турції? Через деякий час море зовсім сховалося за прибережними чагарниками, а вони на наступній зупинці вийшли і попрямували на станцію.
Було досить теплові лише спуск з невелекої гірки, де ще були залишки снігу, малечі на санчатах, нагадував, що на дворі зима. Вони не поспішали. До відправлення пригороднього поїзда «Одеса - Колосівка» залишалось біля години. Йшли мовчки, минаючи часті баюри. Дмитрик озирався навкруги ніби на екскурсії. Та все в цьому районі не справляло хорошого враження. Та чи є десь таке місце коло залізничної станції, яке б справляло враження? Ці знайомі до болю краєвиди повторюються всюди.
Зайшовши в низьке станційне приміщення, вони всілися на лавки. Тільки тепер відчули, як втомилися, адже ж цілісінький день на ногах. Хотілося зИИїсти чогось домашнього, смачного. Наприклад, пампушок з часником, та запити праженим молоком. Як їх очікував Дмитрик, коли мати пекла хліб, а потім апетитно поїдав. Можливо, саме тому його тягнуло додому. Скоріше в Колосівку.
Було гулко чути перестук коліс поїздів, що прибували на станцію та відправлялися невідомо куди. Це були в більшості товарні поїзди. Їх Дмитрик вже на слух навчився відрізняти від пасажирських. Як-не-як він вже вважав себе досвідченим пасажиром. Навіть по телеграфних стовпах навчився визначати швидкість поїзда.
Нарешті подали їх состав. Сиділи на деревИИяній лаві у переповненому вагоні. Більшість пасажирів їхало до ближніх станцій. Це були робітники, які доїжджали на роботу до міста, а ввечері поверталися назад.
Так що десь після Сербки вагон став напівпорожнім. Поїзд довго стояв на зупинках і станціях, хоч пасажирів було менше і менше.
У вагонах було брудно і, здавалось, що ніхто у них не прибирає. Дехто посмоктував «смердючими», як казав Дмитрик, папіросами або самосадом. А може, ці вагони ще з війни не вивітрились від того чорного диму, яким попахкували солдати, що слідували на фронт.
Одразу за Одесою у вагон зайшов, як його називали, шарманщик. Він на гармошці заграв вальс «На сопках Манжурії» і, повільно вклоняючись, обходив пасажирів. Але йому чомусь мало хто щось кидав. Коли він наблизився до них, Іван дістав декілька десятків копійок і кинув їх у кашкет, що лежав на гармошці. Шарманщик милостиво вклонився і невдовзі зник у сусідньому вагоні.
- У святому письмі, - почав батько, - Бог заповідав, аби завжди надавати допомогу страждаючому, що тримає простягнуту руку.
- Чому ж тоді мало хто йому давав? - запитав Дмитрик.
- Можливо, люди знають, що він зібране пропиває, ось тому й відвертаються.
Дмитрик пригадав обличчя й одяг шарманщика і почав розмірковувати, хто б він міг бути? Може, дійсно якийсь нероба або алкоголік?
- Між іншим, у святому письмі не завадила б ще одна, не менш важлива, заповідь: «Будь гоноровий - не жебракуй!» - додав батько.
Дмитрик, надибавши в кишені проїздні квитки, що доручив йому тримати батько, лише тепер звернув увагу, що ціна білета до Одеси на 20 копійок менше ніж з Одеси.
- Тату, а чому різна ціна білета туди і назад? Дорога ж то одна і поїзд той же.
- А різниця велика? Бо я щось не звернув уваги.
- Двадцять копійок.
- Невелика біда, - якось байдуже відповів батько.
- Ви ж їдете з Одеси - міста злодійської слави, - втрутився в розмову інтелігентно одягнений чоловік, що сидів навпроти. - Там жити хочуть дуже добре, а працювати ні. От вони й зробили для себе таку різницю!
- Та що ж там радянської влади нема? - обурився Дмитрик.
- Є - є, хлопчику. Це якраз вона про себе дбає!
У вагоні стало тихо. Всі видно аналізували почуте. А потім той же мужчина додав:
- Дай їм, Боже, повний живіт здоровИИя аби їм дихати було важко!
Батько, заколисаний поїздом, почав куняти, а Дмитрик, відвернувшись до вікна, знову вдався до роздумів. «Не все так гладко, як кажуть вчителі у школі чи пишуть газети або балакають по радіо. Виходить, що цей мужчина говорив щиру правду», - подумав Дмитрик. Йому вже було жаль батьків, з якими виникали неодноразово маленькі суперечки на цю тему. Він згадав одну з останніх. Це було недавно. Восени. Мати з роботи принесла торбинку кукурудзи для курей. Дмитрик, побачивши це, запитав:
- Мамо, ти майже завжди щось приносиш з роботи. А за це не сварять?
- А хто буде сварити, Дмитрику, коли всі крадуть. І чим більший начальник, тим більше хапає. ПамИИятаєш, як ми тільки-но приїхали сюди, та ти тоді ще був дітлахом і нічого не тямив, я вперше пішла на роботу в городню бригаду. То жінки зразу ж обурилися: «Чому нічого з роботи не береш?!» А ланкова просто поставила ультиматум: «Завтра щоб без торбинки на роботу не виходила!» Я опинилася, так би мовити, між двох вогнів. Брати - значить порушувати одну з заповідей божих, а не брати, це ще гірше, бо викличе неабияке побоювання у людей. Ми з татом обговорювали цю ситуацію. Можуть бозна-що нам зробити. На мене й так попервах казали «ненормальная».
- А я б все одно не брав! - категорично сказав Дмитрик.