Знадзвичайним хвилюванням писався роман «Відторгнені». Адже це було в комуністичні часи України, І це біографічна розповідь
| Вид материала | Документы |
- Київський Університет імені Тараса Шевченка Кафедра філософії та методології науки, 255.65kb.
- Реферат на тему: Роман "Жовтий князь", 93.13kb.
- Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому, 3741.17kb.
- Книга пісень, 441.65kb.
- Аналіз духовних творів композиторів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній, 72.77kb.
- Етнічність історично-етнографічних регіонів україни Природа регіональних утворень, 471.16kb.
- Анатоля Бедрія "оун І упа", 409.32kb.
- Похід до музею С, 21.04kb.
- Реферат на тему Автоматизація План, 19.61kb.
- Над Летою бездонною, 1592.48kb.
Для Андрія все стало зрозумілим. Та хіба він міг передбачити, що прийде облава? І хто взагалі міг про це знати, що так станеться? «Що тепер буде?» - розгублено запитував він. Піт ударив в чоло і стало неначе холодно, а в горлі неначе зупинився якийсь ком, серце почало калатати сильніше. Звідки москалі дізналися, що він тут? Усе ним неначе було виконано, як мовилось в інструкції та й відбувалося усе глибокої ночі. Не пішов же Іван і замельдував його? Ні, це виключено. Але мусив бути хтось такий, що їх бачив або чув їх голоси серед ночі.
Андрій тихо, затамувавши дихання, підвівся, щоб подивитися, що ж то відбувається надворі...
Крізь шпару він побачив офіцера з пістолетом і декількох солдат, що стояли поряд з автоматами напоготові. Офіцер уже не кричав, бо курив папіросу, а можливо, втомився кричати.
За сусідською огорожею все сильніше гавкав пес, гуркочучи по подвірИИї ланцюгом. Одному із солдатів набридло його дзявкотіння і він, направивши автомата на нього, почав наближатись до паркана.
- Не трожь, Смирнов! - скомандував офіцер. - В сарае собака похлеще!
Це був Черних. Закінчивши курити, він зі злості жбурнув вбік недопалок і знову заволав:
- Долго ты еще будешь нам голову морочить? Вылазь, бандеровская сволочь, сопротивление безполезно!
«Що робити?» - ось яке питання мучило Андрія. Він гарячково перебирав варіанти, та одне знав точно, що діяти він повинен достойно, як записано в клятві, що дав він на вірність Україні.
Гануся Кардашева, набравши із криниці води на вареники, які вона робила разом з Христиною, не могла не звернути увагу на шум, що доносився з долини. Вийшовши позаду хати на город, вона мало руками не сплеснула, коли побачила картину, що відкрилась перед нею. Довкола стодоли Ріжчиних, неначе в круговій обороні, стояло більше десятка вояків зі зброєю, наставленою на стодолу.
Швидко повернувшись до хати, вона про все побачене розповіла батькові та Іванові. Відчувши щось неладне, Іван негайно вирішив зИИясувати, що сталося.
- Не йди туди, - благала, відчуваючи щось недобре, Христина,
- Я лишень гляну з городу, - заспокоював Іван.
- Ну, що там зчинилося? - запитав його батько, коли він повернувся.
- Щось, тату, твориться неладне. Обступили москалі стодолу Ріжчиних і щось викрикають. За гавканням псів нічого не зрозумів. Але, видко, там в стодолі хтось сховався і вони хочуть тепер його взяти.
- Багато їх?
- До дідька. Як тих псів!
- Облава, Івасю, облава.
- Але чому ж тоді до нас не йшли, а зразу до Ріжчиних?
- Який ти дурний. Вислідили, напевно, когось, або хтось дав їм знати, що в стодолі хтось сховався.
- Хто ж це міг зробити? - запитав Іван.
- Та хіба мало серед нашого люду холуїв різних мастей?
- Як це бридко доносити на когось, - втрутилась в розмову Христина,
- Нічого дивного, це нова метода сучасного спілкування, занесена до нас зі сходу, - пояснив філософськи батько.
- За писок, тату, треба давати в писок! - втрутився Іван.
- Не тільки в писок, а й кулю в чоло! - погодився батько.
- Оце так война! - Іван в розпачі розвів руками.
- Москалі ще не таке можуть втнути, - старий Кардаш повернувся вбік, звідки чувся шум. - От побачиш, що вони стодолу підпалять, якщо звідти ніхто не вийде. Так само, як це вони зробили у Михайла Пелеха.
- Так вони ж можуть відкрити стрільбу. Хоча б для сполоху, - сказав Іван.
- По-перше, ти ж знаєш, що стріляють вони тільки по команді старшого. А недавно я чув від хлопів, що вони одержали наказ економити кожен патрон, до того ж сутичка може вийти затяжною бо хтозна скільки людей знаходиться в стодолі. - В цей момент раптово пролунав глухий постріл, але і його було чути у них на подвірИИї.
- Ось і почалося... - ледь вимовив старий Кардаш.
Постріл залишився одним. Звідти, де він пролунав, зчинився якийсь безладний гамір.
- Що то могло статися? - розгублено запитав Іван.
Мимоволі у кожного виникли різні думки. Пси, видно, перелякавшись того, що сталося, перестали завивати, зате з дерев у небо знялися ворони. Утворивши цілу зграю, вони, різко каркаючи, подалися на схід. Напевно, відчували цю темну і страшну силу, що чинила зло і відлітали від неї подалі.
Це останній Андріїв постріл їх так розтривожив. Йому вже набридло чути оте і «Здавайся! Сопротивление бесполезно!» і він виконав основну клятву «месника» - «Згинь, але не зрадь!» В ці останні хвилини він моторошно повторював про себе, неначе в гарячці: «Ні, на муки я не дамся!», і він зважився на цей роковий крок. Він направив свій пістолет в район свого серця і натиснув на гашетку. Пролунав постріл, що поставив його на коліна. Після чого він упав набік, неначе мішок з зерном.
Москалі оторопіли від цього пострілу. Вони, розгублено переглянувшись, поволі опускали автомати додолу.
Відчуваючи, що сталося щось непоправне, Іванові хотілось побігти туди і зупинити їх словами: «Не смійте так чинити!» В його голові клубочився набір самих гнівних слів. Та йти туди боявся бо там нікого з людей не було, і тому зі злості лише гримнув в одвірок, знаючи повадки москалів - вони в любий момент можуть повернути зброю проти будь-кого.
Вояки ще довго стояли мовчки, неначе в почесній варті і, лише зрозумівши, що сталось, офіцер дав команду оглянути стодолу. Через декілька хвилин чотири вояки, взявши бездиханне тіло Андрія за ноги і за руки, винесли його на подвірИИя.
Оглянувши мерця, офіцер незабаром дав команду:
- Раздеть его!
Два солдати почали роздягати загиблого.
Люди боялися вийти надвір і слідкували за всім через вікна своїх хат, очманіло перепитували один одного:
- Навіщо ж то вони його роздягають після смерті? Невже глумитися будуть?
- Напевно, хочуть переконатися, що серце прострілене, - пояснювали одні.
- Як багато на цьому світі несправедливості, - бідкалися другі.
Потім офіцер наказав двом солдатам покликати сусідів, для «опознания трупа», як пояснив він.
Усі, хто приходив, лише стенали плечима. Кожен, хто побачив мерця, закривавленого по пояс і одягненого лише в кальсони, не те що боялися, просто не могли вимовити його прізвище.
А тим часом людей уже не кликали, їх збиралось все більше і більше.
Село йшло дивитися на мерця і попрощатися з ним. Дехто хотів пересвідчитися чи то дійсно лежить Андрій ХімИИяк. А він нерухомо лежав з розхристаними руками, трохи схудлий, та не менш красивий. Одна з жінок, оглянувши труп, дуже влучно зазначила зі сльозами на очах;
- Так ось і гине земна краса!
Обійшовши декілька садиб городами, прийшли на двір Ріжчиних майже усі Кардаші, тільки Христина залишилася вдома з Дмитриком.
Надворі різко почала змінюватися погода. Від нічного тепла й згадки не лишилося, і з кожною хвилиною ставало все холодніше. Сонце деякий час вранці світило червоними кольорами, а тепер ось сховалось за брудні сірі хмари. їх потроху починав шматувати вітер, і вони зрідка відкривали клаптиками синє небо.
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки!
Люди все прибували на подвірИИя. Їх уже було декілька десятків. Вони пошепки запитували один одного чи були Андрієві батьки, чи знають вже, що сталося. «Ні», - чулося звідусіль пошепки. Та й як вони могли сюди прийти, коли тут за ними питають москалі. Інших цікавило чи будуть видзвонювати в церкві по цій незвичній смерті? Як будуть ховати? «Потрібно його одягнути перш за все, бо до Бога він повинен іти одягненим», - чулося з іншого боку. «Боженько, якщо ти є, то чому ти не заступився за нього, - говорили жінки. - Во імИИя Отця, і Сина, і святаго Духа...»
Іван зразу впізнав Андрія. Бонн були ровесниками. Разом ходили до школи.
Ще зовсім молодий, нежонатий, йому б тільки жити і жити, а він через тотих гадів укоротив собі життя. Яку то треба мати мужність - піти на це?! І чого він тут опинився? - сказав старий, коли поверталися додому.
То тільки Бог знає, - немов би через силу відповів Іван. Йому було жаль свого товариша і, здавалось, він от-от заплаче.
Офіцер знову звернувся до юрби з проханням впізнати загиблого. Усі, неначе змовилися, вдавали, що такого не знають, хоча в душі кожен знав - знайдуться такі, що все розкажуть. Уже підступав час обіду і, залишивши коло тіла двох вояків для варти, офіцер усіх інших ловів до гарнізону на обід.
Іван, повернувшись з батьком додому, вже не мав сили йти до хати. Сльози самі напливали на очі. Він стояв, спершись на хвіртку, і рукою час від часу витирав сльози з очей, Це побачили через вікно Христина з батьком.
- Це сльози не слабкості, Христино, а людяності, - сказав старий і обняв її за плече. А у неї вже теж сльози наверталися на очі.
- Чому Господь не годен справедливо судити і керувати світом? - запитала Христина з очами повними сліз.
- Хіба я знаю? - відповів батько.
Старий ще довго дивився через вікно з-під своїх стріхуватих брів. Після обіду старшого лейтенанта Черних замінив лейтенант Балашов. Хоча за віком він був молодшим за Черниха, та вів себе ще зухваліше. Він ходив поміж людей, яких вже рідшало на подвірИИї Ріжчиних і все допитувався, хто знає мерця на подвірИИї. В цю передвечірню пору було більше дітей ніж старих. Вони в страху втікали від молодого лейтенанта, стенаючи плечима. Потім Балашов велів покликати власника стодоли, в якій переховувався загиблий. Він осатаніло вимахував руками, весь час беручись за кобуру пістолета, коли почув від Івана Ріжчина, що йому невідома ця особа.
- Как? В твоей стодоле прячется человек, а хазяин не знает об этом? Абсурд какой - то!
Він, зціпивши зуби, ходив по подвірИИю взад-вперед, видно, підшукуючи потрібні, міцні слова.
- Ничего, мы еще не такие дела раскалывали! - погрозливо заявив він.
Почало смеркати. Похолоднішало. Вітер гнав і гнав темно - сірі хмари на схід. Труп продовжував лежати посеред подвірИИя. Було видно, що він вже посинів, а довкола товклися цікаві до всього люди. З настанням темноти їх ставало все менше, але цікавило, що ж то буде дальше. І дійсно, треба було вирішувати, що чинити далі з трупом, який вже застиг на холоді. Вирішено було все дуже просто. Коли смерклося і люди розійшлися, лейтенант Балашов наказав двом солдатам віднести труп на пасовисько. Він тицьнув пальцем на самий край пасовиська, і солдати кинули його тут на землю, неначе якусь непотрібну річ. Вони залишили роздягнений труп напризволяще, а самі пішли до гарнізону.
Труп два дні лежав, як на «публіку», майже посеред села, яке в цьому місці неначе підковою огинало пасовисько. Люди боялися до нього підходити і страшили один одного, мовляв, москалі здаля зі стріхи хат, що знаходилися навпроти на другому березі села, у льорнету слідкують за тим, хто підходить до трупа. Село йшло дивитися на мерця, але здаля, проходячи дорогою, що йшла поруч. Одні йшли пересвідчитися чи лежить ще труп, інші йшли попрощатися з ним. Дехто побоювався, що снігові хмари от-от випадуть снігом і вкриють все навкруги білою пеленою. Усе йшло до цього. Щодня змінювався виднокіл. У суботу, на самого Дмитра, зранку привітно світило сонце, а вже другого дня зранку сонце швидко вкрилось нахмуреним небом, і вже вночі рідкі сніжинки прилітали на землю.
При зустрічі люди пошепки говорили щоразу одні і ті ж слова. Вони були у кожного на вустах і будуть, напевно, доти, поки не покладуть труп в труну і не поглине його земля цвинтаря. А можливо, й довше. Можливо назавжди, бо кожен визнавав вчинок Андрія ХімИИяка геройським, адже вчинив це він заради волі України, волі кожного конюшчанина.
Уже третій день труп продовжував лежати на пасовиську. Навіть мати й батько Андрія боялися приступити до нього. А сестри Катерина та Марійка, захлинаючись в сльозах, втекли до тітки в Голодівку. Мати, коли дізналася, що сталося, мало не зійшла з розуму. Цілісінький день заводила в запертій хаті.
«Казала ж тобі, синочку, не йди до лісу, здайся владі. А ти не послухав мене і пішов на своє лихо. Забрали москалі мого молоденького синочка... Поховайте його людоньки по-людськи тут де він народився, де навчився ходити за плугом... Не віддайте москалям, бо завезуть його і хтозна-де закопають. Та чи закопають ці нелюди?..»
До неї часто заходив чоловік, що теж вже вибився із сил і, обнімаючи її, все заспокоював: «Ну, перестань вже, Ганусю. Така вже випала йому воля Божа і всьому, що сталося, тільки він суддя... Нічим ми вже йому не допоможемо, хіба що вкоротимо собі віку. Бережи себе. У нас же он двоє дівчаток залишилося.»
Кого не болить мертва дитина? У всьому, що сталося, батьки мали право на помсту. Але тепер для них основним завданням було поховати сина за всіма християнськими законами. Та як це зробити, аби припинити цей глум над їх сином?
Капітан Чухрай на третій день дав наказ солдатам закопати труп там же, на пасовиську. Троє солдат викопали поблизу трупа невелику, глибиною в пояс, яму і, кинувши туди труп, загорнули його землею. Тепер в тому місці, де він лежав, виднілася купа насипаної землі. І ні хреста тобі, ні якогось знаку. А по обіді до хати ХімИИяків підИИїхала вантажівка з місцевого гарнізону з декількома солдатами на чолі з капітаном Чухраєм.
- Дайом вам на сборы два часа! Собирайте вещи, возьмите обязательно топор, пилу, ну и перину, если она у вас єсть! - ультимативно сказав капитан.
- Що це значить? Що ви робите? - запитав його Василь ХімИИяк.
- Что за вопрос? Все, что делается везде у нас, делается для блага человека, - впевнено пояснив капітан.
- Все для людини? - перепитав ХімИИяк, вражений наповал зухвалістю капітана.
- Давай без разговорчиков и без лишних вопросов! - попередив Чухрай.
Коня і корову завели до сусідів, а курей попросили доглядати на місці. Вони ще сподівалися на справедливість, що скоро повернуться сюди знову. Солдати допомагали дещо повантажити. Ганна ХімИИячиха ні з ким не розмовляла, ходила поволі сюди-туди, сама не відаючи, що твориться. Вона за останні дні схудла нанівець, якось сторонилась людей, неначе боялась їх. Це й не дивно. Таке пережити.
Завезли їх в далекий холодний Красноярський край. Для освоєння просторів Сибіру. Добре, що дочки своєчасно поховались, врятувавшись від такої напасті.
Довго Конюшки ще жили тим, що сталося в їхньому селі вперше за всю їх історію. Проходячи повз могилу Андрія або навіть далеко від неї, кожен повертав голову в її бік. Може, щоб переконатися, що вона на місці або звітатися?
- Хто ж це міг донести на Андрія? - не заспокоювалась Христина.
- Через хату від Ріжчиних живе Іван Москалик. Він з самого початку тягнув за москалями, а тепер вже в стрибках ходить. Думаю, що це його робота.
Більше нікому було зробити таку підлість, - сказав Іван.
- Отак, доля ніколи не спить, а ходить за кожним з нас. А що нас чекав, Іване? - запитала Христина.
- Біда його знає. Знаєш, мені дуже жаль наших хлопців, що загинули, Особливо тепер, після смерті Андрія.
- Усіх, хто гине, жаль, Навіть ворогів.
- Це тому, що мертві перестають бути небезпечними, а стають звичайними людьми, як і кожен з нас, - розтлумачив Іван.
- Не зрозуміло тільки, чому в цьому світі споконвіків так заведено, що люди мусять вбивати один одного?
- Тато, Христино, колись добре сказав, що люди ненавидять один одного, тому що не бачать в кожній людині того, що дано Господом Богом.
- А я думаю, що виною тут заздрість одних людей до інших, - сказала Христина і подивилась в очі Івана. Вона, видно, не хотіла продовження цієї бесіди і вийшла до кухні, де дідо годував онука, розповідаючи на швидко придумані смішні історії.
Коли Дмитрик підняв випущену з рук скибку хліба, дідусь повчально йому тлумачив:
- Коли ти піднімаєш хліб, що впав у тебе із рук на підлогу, його обовИИязково треба поцілувати. Тим самим ти вибачишся перед ним. Хліб річ свята.
Він терпляче розповідав онуку про важкий шлях хліба, наголошуючи на тому, як тяжко треба робити в полі. Іноді й світа білого людина не бачить за тим, щоби мати ще й до хліба молоко, яйця, мИИясо, гроші...
Христина, крадькома споглядаючи за цим, не переставала милуватися своїм сином. Вона неначе аж світилася якоюсь лагідною теплотою. В такі хвилини вона почувалася в цій хаті легко і просто. От якби не було того бурчання старої Кардашихи, котру весь час підбурювала Гануся.
Розмови з дідом у ці перші дні зими, коли коло хати вже нема багато роботи, іноді затягувалися на години. Одного разу дідусь з сумом говорив, що коли був малий дуже хотів вчитися. Та біда, що обсіла їх, примусила його попрощатися з тією думкою.
- А чому ти, діду, зараз не вчишся? - несподівано запитав онук.
- О, я вже, Дмитрику, старий, зовсім сивий, мене вже ніяка школа не прийме, - цілком серйозно говорив дідусь. - А ти виростеш, підеш вчитися?
- Ні. Я буду вояком!
Він вже надивився на блискучі ремені з великими пряжками, бачив вже автомат і пістолет, а також начувся в хаті всіляких розмов на військову тематику.
- З ким же ти воюватимеш? - допитувався дід.
- З німаками і москалями!
- І не боїшся?
- Ні. А я їх тар-ра-рах!.. - Дмитрик показав кулачком як то буде.
- Ну, то з Богом, - сказав, сміючись, дідусь і ще міцніше обняв онука.
При цьому він задоволено помахував головою, а його сиве довге волосся, що вже накривало комір, скручувалося баранцями. Його радувала ця дитяча щирість і чистота. «Чому з роками так змінюються люди і в більшості в гіршу сторону», - розмірковував старий. А Дмитрик, відчуваючи любов і ласку діда, ще більше тулився до нього, і дідо, розчулений його потребою в ласці, поцілував його в чоло і сказав:
- Будь розумний.
Старий Кардаш жив своїми Конюшками. Ніколи з них не виїжджав. Хіба що в район або на базар до Комарна. Він неначе був тут привИИязаний. Тут він пізнав добро і несправедливість, силу рідного слова і біду. Тут він слухав з насолодою бабині казки і дідові приповідки, які із задоволенням тепер розповідав любимому онукові, пізнав солоний привкус поту і гіркоту втрат...
Він взяв Дмитрика за руку і підійшов до вікна.
Ось воно його село. Звідси добре видно, що робиться в селі, як воно живе. У святкові та недільні дні усі одягаються по-святковому, а звідси, можливо, та поважність і розміреність. В такі дні кожен прощає один одному усі провини. Хтось образив когось словом, інший нарвав у саду яблук або сусідська корова потовкла город. Може, й він не ангел і зробив якусь шкоду комусь... В такі дні село живе у спокої і злагоді, ніхто нікуди не поспішає. Виключенням може бути хіба що отой страшний випадок з Андрієм ХімИИяком, що стався на самого Дмитра, а наступний день була неділя і зіпсутим було свято. Тоді все змішалось, і до церкви мало хто пішов.
Закінчувався рік. Якось все це дивно, чому один рік закінчується зимою, а новий починається нею. Того року зима неначе заблудилась і ніяк не могла втрафити. Довго дітям прийшлось чекати снігу. Несамовито радів йому Дмитрик. Ще б пак, разом зі снігом святий Миколай вперше приніс йому подарунок, щоправда, дещо незвичний. Поряд з довгими, як олівці, цукерками лежала під його подушкою невелика різка з грабини.
- Цукерки Миколай приніс тому, що ти гарний і послушний хлопчик, а різку положив аби тебе нею бити, коли ти будеш нечемний, - тлумачив дідусь.
Це була дідусева робота, але Дмитрик про це не здогадувався. Та це не зменшувало його радості і задоволення.
Зима того року видалася з примхами: то розмірено шелестів дощ, то сніг тихо падав, то холодно, то тепло неначе в квітні. Сніг, що випав у лютому, вкрив землю, але через день - другий потепліло, і густий сірий туман зИИїв його. Місцями мокрий сніг змішувався з землею і утворював брудні баюри на дорогах. Під вечір туман почав спадати на землю, неначе хтось сіяв його крізь сито. Це ще більше згущувало тьму, що простягалася довкола.
Двоє «месників» підійшли до села, і на якусь мить їх постаті злилися з селом. Один за одним вони важко опустилися на змоклу землю. Позаду залишився перехід від Сусолівського лісу. Швидко перейшовши дорогу, аби не зустрітись з ворогом, вони сховалися в грабині, що відділяла городи від дороги. Чекати довелося досить довго. Вони знали, що ось-ось має повертатись додому після обИИїзду ферми, складів і крамниці Іван Горобець. Вони добре вивчили його маршрут і ось тепер одержали наказ «месників» знищити цього найнебезпечнішого доносчика - холуя. «Месники» мали незаперечні докази, що смерть Андрія ХімИИяка і глум над його мертвим тілом на його совісті. Тож скільки можна терпіти? І по відношенню до Горобця було вирішено одностайно застосувати, може, й не зовсім цивілізований спосіб зведення рахунків - смерть за смерть!
Раптом на дорозі зИИявився вершник. По голосу вони впізнали - це він. Йому важко було ходити, і він, бувало, цілими днями не злазив з коня. Усе їздив, оглядав, щось записував і кожного дня на колгоспній оперативці, що проводилась вранці, все докладав.
То була його робота. Наймерзенніша з усіх.
Змучений роботою, не озираючись ні на кого, задоволений своєю місією, він повертався додому. Не раз радили йому хлопці йти до старого Плаксюка і допомагати йому «шкрабаки» ремонтувати. Це твоя робота, мовляв. Так ні. Його все тягнуло на біду. От і дочекався. Як він після усього ще й між люди йшов? Якими очима дивиться на Андрієвих сестер, що залишились сиротами? Чи не відчуває він за собою скоєного? Чи знає ціну свого злочину? Так, саме злочину, коли з-за нього гинуть невинні люди. Він чинив великий гріх супроти своїх земляків. Подавав руку і тут же закладав. Розповідали, що неодноразово й мати, шарпаючи його за рукав, прохала: