Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до найвизначніших дат
| Вид материала | Документы |
СодержаниеОлександра Якимівна Риндовська 19 листопада 1929 року Дніпропетровське відділення |
- Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
- Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
- Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
- Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
- Передмов а, 9859.11kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
- Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
Олександра Якимівна Риндовська
За спогадами співробітника по гімназії.
Коли я узявся було до складання спогадів, рука спочатку написала: "спогади товариша по роботі". Але придивившись до написаного, я відразу відчув велику ніяковість. Мені ясно стало, що я не маю права на слово "товариш". За життя О. Як. я не ризикнув би сказати їй: "я ваш товариш". Бути товаришем, значить бути ровесником за літами, рівним за силами та здібностями, робити одну й ту ж справу з однаковим успіхом. Нічого подібного не було й не могло бути ні з ким зі співробітників за життя О. Як. У званні начальниці гімназії О. Як, як нам здається, не мала собі рівної у свій час не лише для Катеринослава, але й для усієї нашого округу. В неї тому були помічники й співробітники, але не товариші по роботі.
На мою долю припало бути її співробітником протягом 18 років, а знав я її 24 роки, перебуваючи увесь час у добрих стосунках.
При думці про О. Як., як особистість, не можна не говорити перш за все про ту міць духу, яка таїлася в ній, про силу виявлення тих імпульсів потенційних, емоційних та вольових, якими була багата її натура і які били назовні в усякий момент з неї, змушуючи всякого іншого в її присутності не тільки стримуватись, перебуваючи в піднесеному настрої, але й тримати себе, перебуваючи в спокійному стані, на шанобливій відстані, яка відчувається, не піддаючися точно формулюванню, кожним, коли йому доводиться бути перед дуже сильною людиною.
О. Я-на, у моїй свідомості, була завжди не жінкою, а винятковою людиною, у вищому й кращому значенні цього слова. Таких людей мені бачити доводилося надзвичайно мало. А таких жінок, про яких я, в колі інших жінок, напівжартома звичайно говорив, що це людина, а не жінка, я знаю лише дві: Олександру Якимівну Риндовську та її дочку Олександру Михайлівну Калмикову.
Світлий розум і особлива привабливість – ось ті дві риси, які виявлялися в О. Я-ні так рельєфно й сильно, які мені не доводилося більше зустрічати спільно в жодній жінці.
В Індії давно існує вельми цікавий, глибоко-серйозний релігійно-філософський напрямок думки, про який в Росії стало відомо порівняно нещодавно й знайомство з яким для осіб, що цікавляться виявленням в людстві різних світосприймань, повинно мати великий інтерес. Називається воно вченням йогів. У продажу нещодавно з'явилися невеликі й недорогі видання, під назвами: Гата-Йога (Хатха-Йога – прим. пер.), Раджи-Йога, Карма-Йога тощо. Найцікавішою, на нашу думку, главою вчення йогів є визнання ними присутності в природі особливої сутності, яку йоги називають праною.
Прана властива абсолютно всякому окремому природному предмету – чи то буде представник мінерального, чи рослинного, чи тваринного царства. Вона розлита в більшій чи меншій ступені в кожному предметі до людини включно.
Кількість її в кожній людині знаходиться в залежності від багатьох природних чинників, що є поза волею людини, а також і в залежності від його моральної поведінки, від бажання його сприяти режимом свого життя й прагнення досконалості – накопиченню прани в собі. В людині прана є та духовна чистота, міць, сила та любов, які властиві поняттю божества. Нічого неможливого, недосяжного для власників надлишків прани не існує. Таким людям мимовільно і любовно підкоряється все оточуюче їх до людини включно. Їм тоді властиво творити ті чудеса, про які з таким здивуванням розповідають в Індії про факірів і усяких інших чудотворців.
Ось із цієї точки зору я міг би сказати, що в особі О. Як. Риндовської ми мали людину, яка містила в собі величезний запас особливого, що домінував над усіма й усіх мимоволі собі підкоряв, начала, чи назвемо ми його праною йогів, чи особливою енергією сучасних фізиків, чи великою й сильною душею, за термінологією наших буденних понять. Втім, слово підкорення тут, можливо, не цілком пасує. Правильніше замінити його тим впливом, безмовним і не обтяжливим, а навпаки, радісним, який чинить сильніша істота на слабкішу, чи навіть рівна людина на рівну в момент дуже піднесеного настрою першої. Ми могли б порівняти такий стан, про який йде мова, з тим підневільним, але приємно-радісним відчуттям, яке зазнає наш організм від світлого пестливого променя сонця, від чудового виду блакитного неба, від гарної панорами природи та ефектного впливу на нас якого-небудь мистецтва у вигляді пензля художника чи акорду співака або музиканта.
Як відомо, властивість духовної чарівливості у людей виявляється в обличчі, в загальній рухомості й виразності його – у блиску очей, складках навколо рота, в посмішці, а також у тембрі голосу і мови. Усе це в О. Я-ни було надзвичайно оригінально, цілком самобутньо і в загалі приваблююче владно. Правда, обличчя її у верхній частині не могло здаватися гарним; навпаки, низький лоб ніби заперечував загальноприйняте поняття про наявність за ним мозкової речовини, яка здатна була виконувати сильну роботу. Але варто було О. Я-ні звернутися з мовою, виявити увагу поглядом, чи посміхнутися, як ви бачили, що перед вами велика духовна сила, що цілковито вас приваблює до себе й захоплює.
Обличчя її, що дуже змінювалось у залежності від її настрою, як часто це буває в подібних випадках, кепсько піддавалося точному фотографуванню. А проте, вдивляючись у три фотографії її різного віку, доданих до видання "Пам'яті О.Я.Риндовської" 1905 р., неможливо не визнати їхньої основної схожості та тієї особливості, якою характеризується обличчя за загальним тоном у різному віці, й особливо приємною оригінальністю складок навколо рота в молодші роки.
Початок нашого знайомства з О.Я. відноситься до періоду ще повного розквіту її духовних сил, до 1880 р. У неї в цей час почались щойно п'ятдесяті роки життя. Фотографія 1878 р. найближче відповідає цьому періоду. В її житті на цей час закінчились, можливо, найбільші сімейні незгоди, що трапились на її долю й рідко коли, сказати до речі, її покидали. Те, що ми знаємо відносно неї з вищеназваного видання й що стосується страждань її сина рахітика, спогади про які ще так сильно відгукувались на ній, коли вона про це згадувала, вже на час 1880-х років встигли дещо стерлися у своїй різкості та інтенсивності.
Припинились також у цей час і приїзди чоловіка, М.А.Чернова, поява котрого перед тим, від часу до часу, в Катеринославі не могла не хвилювати її.
П'ятнадцятирічне завідування гімназією в кращий період сподівань і очікувань благодійних результатів реформ Олександра II, – завідування в співтоваристві кращих педагогів нашого міста, виробили з неї досвідченого керівника юнацтва та адміністратора, з повною впевненістю у свої сили. А надлишок цих сил невтримно змушував її прагнути, підкорюючись настрою інтелігенції свого часу, до громадської роботи.
Погляньте на найраніший портрет її 1866 року. Перед вами не 35-річна жінка, яка багато років була начальницею гімназії, а вірніше все ще інститутка, зі цнотливо потупленими очима та складеними спереду руками, із заглибленим у власні думки обличчям, швидше сумним, ніж радісним. Воно мало на собі хоча й слабкий, але все ще помітний і цілком зрозумілий для знайомих з її біографією, відбиток серйозніших переживань, що припали на її долю наприкінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих років. Як відомо, ці переживання ледве не закінчилось фатально для її розумових сил. Але сильна фізична натура знесла усі знегоди і потрясіння. Уже з кінця 1864 року О.Я. обрана була начальницею гімназії, яка стала функціонувати з початку навчального періоду 1865 року.
Тепер же, по фотографії 1878 року, О.Я. є також вдумливою і серйозною, але вже з прямо піднятою головою, з відкритим сміливим поглядом, з твердим висновком думки на обличчі.
Усе особисте в неї тепер залишилось позаду. Вона пережила його в радощах і стражданнях, що залишили назавжди слід глибокої серйозності. Попереду в неї тепер було те, з чим звичайно виходить сильна натура на громадську роботу. Тепер О.Я. жила лише нею. Їй вона несла свою вільну красиву мову, з приємним тембром голосу, доброзичливе ставлення до всього громадського й людського і часто виникаючу серйозну усмішку, яка так владно причаровувала оточуючих.
Перше наше знайомство з О.Я. відбулось при таких обставинах. Мій друг дитинства і товариш по університету, Ф.М.Попов, який раніше від мене на три роки потрапив до Катеринослава у викладачі реального училища і сприяв моєму призначенню на цю посаду в ньому, запросив мене до О. Я-ни, заручившись, звичайно, попередньо на те її згодою. Ми вирушили до неї о 8-й год. вечора, під свято, коли до неї звичайно приходили всі, хто бажав бути, й застали там невелике товариство з 2-3 душ педагогів. Простота у спілкуванні, відсутність будь-якої умовності та церемоній, пожвавлена і цілком невимушена бесіда на теми громадські та літературні відразу створювали той серйозний і спокійний настрій, яким завжди потім, як і вперше, вирізнялись подібні вечори у неї. В її великому кабінеті, з неповною перегородкою для спальні, містились два столи – один у кутку, для прийому гостей з м'якими меблями, і другий робочий з її простим стільцем. На столах завжди знаходились такі газети, як "Голос", "Русский курьер" московського видання Ланіна та журнали: кращий з французьких "Revue des deux Mondes" і російські: "Отечественные Записки", "Дело", "Вестник Европы" та педагогічні. Все це було тут не для вигляду лише. Дещо іноді спеціально приносилось або присилалось знайомими із зазначенням цікавої статті, яка тут же, на зразок, наприклад, статей домінуючого тоді в літературі Щедріна, прочитувалась чи коротко переказувалась. Читання звичайно здійснювала сама господиня, і чтицею вона була дуже доброю. Якщо виникала потім бесіда, то краще від О.Я. ніхто не виявляв знайомства з літературою, а також більше від неї ніхто не виявляв начитаності та ерудиції. У суперечках з її боку ніколи не було запальності або нетерпимості до думки опонента.
В один з таких вечорів, між іншим, вона вільно перекладала для нас з французької не досить тоді поціновану книгу Ренана "Життя Ісуса". Тут же ми своєчасно читали рукописи загального улюбленця російської інтелігенції Л.М.Толстого.
На вечорах у Ол. Я-ни людей було небагато, як сказано, і переважали завжди чоловіки. Окрім Попова і мене найчастіше був ще тут І.А.Невський, попервах іноді І.В.Мацков – викладачі того ж реального училища, а також викладачі духовної семінарії: Маркевич і Корольков. Обидва вони перебували й викладачами Маріїнської гімназії. Жінки на вечорах О.Я. були присутні дуже рідко. Звичайно, вони відчували нудьгу, при відсутності можливості займатися пересудами й вести розмови про моди та сукні й при переважанні серйозних бесід, а тому вони уникали частих відвідин кабінету О.Я.
Наприкінці першої зими, на пропозицію О.Я., у неї влаштовані були програмні наукові бесіди, на які запрошувались і деякі учениці 8-го класу гімназії. На мою долю припало проводити бесіди з фізіології людини. А коли на другий навчальний рік до нашого міста переведений був з Кишинева директором у класичну гімназію Василь Корнійович Зозулін, то, довідавшись про те, що у О.Я. влаштовувались співбесіди на навчально-освітні теми, він узяв у них участь, чим вніс велике пожвавлення в наші вечори. На них тепер збирались до 30-40 душ.
В наступний сезон 1882-83 навчального року ці зібрання настільки популяризувались у місті, що директор Зозулін, не бажаючи утруднювати О. Я-ну, переніс їх до своєї квартири, чи правильніше – до приміщення канцелярії гімназії. Але тут вони швидко мусили припинитися за розпорядженням навчального округу, оскільки формально вони не мали права на існування. В наступні роки вони перетворились на систематичні лекції, які читались у залі Товариства піклування жіночою освітою.
В зиму того ж третього навчального року, в тому ж кабінеті О. Я-ни за ініціативою Ф.М.Попова, отримало розвиток і розв'язання питання про те, як влаштувати в Катеринославі читання для народу з демонстрацією картин за допомогою чарівного ліхтаря. Це входило в той час у всезагальне розповсюдження по містах. У попередніх обговореннях цього питання брали участь, на запрошення О.Я., вчитель-інспектор трикласного міського училища М.І. Павленко.
Щоб уникнути тяганини у відкритті окремої організації чи товариства, на що й важко було розраховувати в той, жорсткий час репресій, вирішено було скористуватися, за вказівкою О.Я., статутом товариства піклування жіночою освітою і відкрити народні читання при ньому. А для винайдення коштів на придбання картин, ліхтаря та інших пристосувань, Ф.М. Попов організував низку публічних лекцій; у числі лекторів брали участь М.А. Андреєвський, який читав з великим успіхом за стародавньою літературою про "трьох Азовських братів", Ф.М. Попов з астрономії та я про бактерії і фагоцитарну теорію І.І.Мечникова, щойно обнародувану ним на VII з'їзді природознавців і лікарів, що відбувся в Одесі у серпні 1883 року. Лекції дали чистих 150 карбованців і започаткували в Катеринославі Комісію Народних читань, що виросла потім у великий просвітницький заклад, який добре працював до політичної весни 1904 року, вже у власному приміщенні в Яковлевському сквері.
Подібні лекції в наступні роки нами влаштовувались у приміщенні Маріїнської гімназії на користь товариства допомоги учениць її та товариства піклування жіночою освітою, доки не вийшло розпорядження про заборону користуватися приміщенням в навчальних закладах для публічних лекцій, концертів тощо.
Усе, що робилось у місті з просвітництва в ці роки, зароджувалось в кабінеті О.Я. в осінні вечори й виконувалось в грудні чи наступні зимові місяці, найчастіше протягом великого посту.
Пригадується такий факт із цього періоду, характерний для діяльності О.Я. На початку навчального, здається 1881-2 року зібралось у неї на її запрошення досить різноманітне товариство в 20-25 чоловік, з нагоди приїзду до Катеринослава барона М.О.Корфа, відомого педагога з народної освіти та публіциста, родича і друга А.А.Корф, який нещодавно переїхав знову до Росії зі Швейцарії, де він був у добровільному вигнанні 8 років, повертався з учительських курсів Херсонської губернії. Мені довелось уперше бачити його тут тоді; рік по тому я ще раз бачив його в О.Я. На зібранні першого приїзду М.О.Корф багато говорив з питань суспільного настрою, але особливо гаряча промова сказана була ним з приводу самогубства гімназиста 8-го класу, дуже обдарованого юнака, Анатолія Еразмовича Шульця, який добре вчився і наклав на себе руки в травні, перед початком іспитів.
Смерть його дуже схвилювала місцевий педагогічний світ, оскільки покійний залишив по собі великого листа, в якому, посилаючись на безцільність і порожнечу життя взагалі, висловив велике незадоволення багатьма викладачами гімназії та шкільним режимом. Останній, поруч із загальним політичним режимом того часу, все енергійніше і жорсткіше проводився в життя всесильним Д.А.Толстим і давав підходящий матеріал для розмов в таких зібраннях, де були присутні М.О.Корф і О.Я.Риндовська, яка була потім більш обережною у своїх судженнях на людях, але в той час ще не соромилась говорити в унісон своєму другові й своїми влучними репліками підтримувала загальний настрій присутніх. Добре пам'ятається що барон Корф, говорячи про самогубство Шульця, розвивав ту думку, що ніщо так не здатно пригнічувати чуттєву душу юнака, незміцнілого ще в своїх силах, як сухість і формалізм оточуючих людей, та ще людей того середовища, звідки молодь здобуває сили для свого достигаючого життя. Корфу дивним здавалось, що у юнака настало таке велике розчарування життям, якого він ще не встиг відчути, щ він зважився розстатися з ним. Цього не могло б трапитися, якби коло нього була хоч одна жива, співчуваюча йому, або, ще краще, любляча його душа. "Очевидно, – говорив Корф, – в тій школі, де він учився багато років, серед педагогів не було жодної людини, до якої Шульц мав би почуття поваги й довіри і яка могла б врятувати його від фатального кроку", цілком безглуздого, додамо ми від себе, з біологічної точки зору.
Нам, що слухали ці думки, здавалось тоді, що Корф цілком має рацію. Навіть і тепер, коли сфера наших розумінь причин цього явища стала значно ширша і глибша, оскільки ми, починаючи з суворих 80-х років, пережили довгий і тяжкий період, коли ця кривава смуга в життя усього нашого юнацтва все ширшала і круто обірвалась лише з виникненням всесвітньої війни; коли через нашу школу проминула за цей час і брудна смуга вуличного висловлення емоцій, яким злі язики дали наймення "недопалків", – навіть і тепер ми готові визнати, що Корф мав цілковиту рацію, коли твердив, що середня школа повинна нести відповідальність за вищепоіменовані сумні явища, які відбуваються з її вихованцями. Вона не має права звинувачувати в них цілком лише сім'ю та суспільство, якщо бажає стояти вище від них й користуватися кращою оцінкою своєї роботи. Але якщо бути вище від середовища одному не завжди в його владі, то культурною корпорацією бути вище від вулиці завжди досяжно. Для цього необхідно лише, щоб представники корпорації, якщо не походили на педагога Корфа й начальницю жіночої гімназії Риндовську, то хоча б наслідували їм в міру своїх сил у своїй роботі по школі, що вони сповідували їхні принципи й прагнули служити вічним, кращим ідеалам людства, яким служили Корф і Риндовська.
Продовжуючи описувати життя О.Я. з року в рік, значить говорити докладно про культурне життя Катеринослава протягом останніх 30-35 років минулого століття. В 70, 80 і 90 роках О.Я. становила в нашому місті центр громадської просвітницької роботи. Якщо не від неї зароджувалось, то без неї в цьому відношенні попервах нічого не робилось, тому що до неї приходили, як до найдосвідченішої особи, за порадою, її, як особу найбільш авторитетну, раніш від інших запрошували вступити до складу правління в усяку нову організацію. Було б зайвим повторювати сказане у вищепойменованому виданні "Пам'яті О.Я.Риндовської" про те, як багато вона працювала у своєму дітищі – "товаристві піклування жіночою освітою", залучаючи до числа членів його всі кращі сили міста, але можна не згадати, до речі, що, коли виникло в 1895 р. у нас товариство опікування дітьми, то в числі перших членів правління його ми бачили й О.Я.
Про те, наскільки високо місцеве товариство цінувало О.Я., як громадського діяча, найкраще можна судити по тих урочистостях, які влаштовувались їй у дні святкування її 25-ти та 35-річного ювілеїв. Мені не довелось бути присутнім на першому з цих ювілеїв, тому в своєму письмовому вітанні я вказав на те, що мене в її діяльності найбільше вражала безмірна ретельність в роботі, в якій вона не давала собі ні відпочинку, ні терміну, займаючись по 16 і дуже часто по 18 годин на день у справах своєї гімназії, обходячись без помічника для переписування паперів, ігноруючи цілком при багаточисленній сім'ї свої особисті справи.
Святкування ж тридцятип’ятилітнього ювілею О.Я. відбувалось у той час, коли я був головою педагогічної ради Маріїнської гімназії. Це трапилось 7 грудня 1899 року. Задовго ще до цього дня в багатьох місцевих товариствах, з ініціативи товариства піклування жіночою освітою, стали говорити про необхідність вітати О.Я. особливим чином, оскільки тридцятирічного ювілею їй не вдалось влаштувати, внаслідок неспівчуття цій справі колишнього голови педагогічної ради, в якого були великі незгоди з О.Я. і який не бажав йти наперекір виданому тоді закону про те, що ювілеї як для закладів, так і для осіб дозволяються лише п'ятдесятилітні. Мені ж у цьому відношенні випадок сприяв, завдяки приїзду до Катеринослава в жовтні 1899 р. міністра народної освіти Боголєпова. Побував міністр разом з попечителем округу і в Маріїнській гімназії. А коли, біля виходу з будинку, в той час, як попечитель вів у віддаленні жваву бесіду з О.Я., міністр спитав мене: "скільки років вашій начальниці", яка, вочевидь, справила на нього гарне враження, я скористався зручним моментом, щоб відповісти: "скоро буде 70 років. Вона тут першою начальницею служить вже 35-й рік. Скоро очікується святкуватися ювілей. Дозвольте нам це зробити, ваше високопревосходительство!" На це він, вказуючи на попечителя, що наближався, відповів: "це справа його превосходительства." Після проводів міністра я звернувся до Х.П.Сольського за дозволом, пославшись на вищенаведену розмову з міністром.
Завжди у вищому ступені обережний Х.П.Сольський згодився не відразу. Тільки вислухавши такий довід, що й начальник губернії, князь Святополк-Мирський співчуває цьому підприємству, він дозволив мені, аж ніяк не надаючи святкуванню характеру офіційного, відслужити після третього уроку молебень у квартирі начальниці й відпустити дітей на наступні дві навчальні години. Але коли наблизилось 7 грудня, довелось змінити попередньо накреслений попечителем порядок цього дня. Знаючи, що в першій частині дня до гімназії з'явиться не менше15 депутацій від різних громадських установ, щоб привітати начальницю, ми відслужили молебень з ученицями ранком в актовій залі, привітали О.Я., зробили скорочених три уроки і до 12-ї години зовсім звільнили гімназію від дітей.
Князь Святополк-Мирський дуже наполягав, щоб молебень і привітання О. Я-ні зробити в актовій залі, але я умовив його поберегти О.Я. від неприємних переживань, якби від попечителя округу сталося зауваження, хоч би надіслане й на мою адресу.
Ювілей цілком удався по своїй урочистості й тому загальному піднесенню, з яким понад півтораста людей, що з'явилися як депутації від 15 різних громадських груп*), несли висловлення своїх почуттів захоплення, радості й вдячності цій дивовижній жінці.
Усі, хто був присутній при цьому і чув у відповідь промову на всі ці щирі виявлення, складені в кращих і сильних висловах, які лише можливі для даного моменту, той не може не визнати за О.Як. повного права на епітет "дивовижної жінки."
Просто, хоча спочатку й схвильовано, з тим відкритим і цілком ясним поглядом, який у неї був уже на той час, що видно й судячи з пізніших знімків, і який властивий глибокій старості лише сильної характером і духом людини, О.Я. висловила приблизно такі думки. Подякувавши поклоном голови за все, що їй знайшли потрібним зробити в цей день люди, вона сказала, що "усі дякують мені між іншим за любов до учнів; та хіба можна не любити дітей, які складають те покоління, що з'являються на зміну нам у житті?
Я не знаю, в чому ж власне моя особиста заслуга, за яку ви мені дякуєте, якщо в моїй душі закладено поза моєю волею, так багато любові й співчуття до дітей, як це ви знаходите?
Я повинна сказати, що моє ставлення до учнів давалось мені завжди легко і радісно. Які б важкі хвилини не припадали на мою долю в особистому житті, варто було мені піднятися з кабінету туди, наверх, і побачити учениць, я все забувала. Я відчувала лише ті радісні почування, котрі називаються любов'ю до дітей. Навіть коли я, намагаючись бути суворою начальницею, робила ученицям зауваження, і, за звичкою, в підвищеному тоні, догани, без чого неможливо обійтись в нашій справі, й тоді я відчувала в своїй душі спонуки лише добра дітям. Мій гнів, задля видимості, закінчувався в ту ж хвилину, коли я відверталась від розгнівивших мене. Від нього в моїй душі не залишалось ані сліду, як тільки я бачила нову ученицю перед собою. Тому дякувати вам мені за те, що мені було все життя радісно робити, я не бачу такої великої потреби." Тоді, звернувшись до своїх учениць восьмого класу, що були присутні тут, вона висловила побажання дожити і їм своєю корисною діяльністю, після виходу зі стін закладу, до подібного щасливого дня, який випав на її долю наданою їй цією увагою з боку зібрання її доброзичливців.
Закінчуючи свою коротку мову про таку особу, про котру можна було б говорити дуже багато, я дозволяю собі висловити ще такі міркування.
Якщо вірно положення, що для навчального закладу добре, коли на чолі його стоять звичайні люди, які правильно трактують мету і завдання своєї роботи і роблять цю роботу не лише за страх перед начальством, але, головним чином, за совість, то незрівнянно краще, коли начальником школи є людина непересічна за розумом, моральна за своїм складом і сильна волею. А саме такою й була О.Я.Риндовська.
Визнаючи, що всякий з працівників школи є кращим живим посібником для освіти розуму своїх вихованців, необхідно вважати, що О.Як. була найкращим посібником для правильного і всебічного розвитку своїх учениць, тому що особливістю всієї її багаторічної інтенсивної роботи були: 1). прагнення насадження серйозного знання та загальної освіти.
Знання і освіту вона глибоко цінувала в інших, в їх сприятливий вплив на розвиток людини вірила, до них усе життя сама прагнула і всією силою своєї особистості вабила своїх учениць. Якщо вона мала великий вплив надлишком своїх сил на нас, людей дорослих і їй сторонніх за становищем і випадкових за зустріччю, то який невідворотній вплив її був на її учениць, яким доводилось відчувати на собі щоденну дію її могутньої прани, що невмолимо розповсюджувалась на них протягом багатьох років?
2. Будучи людиною громадського темпераменту, О.Як. прикладом власного життя сприяла своїм ученицям правильно ставитися до принципів громадськості, тобто до того, що найцінніше в людині і що її учениці не могли не цінувати в ній, як у стінах школи, так особливо значно пізніше, коли вони ставали більш навченими владними законами життя.
Іван Акинфієв
(Пер. з рос. упорядника)
Література:
Риндовська Олександра Якимівна // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста. Вид.2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 23.
Дудко Г.В., Колесниченко А.А. Олександра Акимівна Риндовська // Регіональне і загальне в історії: Тези між нар. Наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького... (Листоп. 1995 р).– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– С. 192-194.
Памяти наших лучших людей // Приднепровье, 1909.– С. 193-212.
Памяти Александры Акимовны Рындовской.– Екатеринослав, 1905.– 122 с.
Акинфиев И.А. Александра Акимовна Рындовская.– Екатеринослав, 1915.– 16 с.
Акинфиев И.А. Александра Акимовна Рындовская: По воспоминаниям сотоварища по гимназии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Вып. 10.– Екатеринослав, 1915.– С. 81-96.
* * *
Корж Р. Доля подібна зорі світанковій // Вісті Придніпров’я.– 999.– 5 берез.– С. 13.
Ребрий А. Женщины Екатеринослава // Днепров. панорама.– 1994.– 5 марта.
Мороз В. Первый, слабый огонек женского образования зажгла в нашем городе А.А.Рындовская // Днепр вечерний.– 1994.– 26 янв.
Остапенко Е. Первая начальница // Обновление.– 1991.– 29 мая.
Колесниченко А. Первая директриса // Днепров. правда.– 1990.– 8 марта.
Пушний Михайло Федорович
75 років від дня народження
19 листопада 1929 року
Пушний Михайло Федорович народився 1 листопада 1929 року в Алтайському краї Росії, на станції Алейська (тепер м. Алейськ). До Дніпропетровська приїхав після війни. Тут він вчився в художньому училищі у відомого художника М.Н.Паніна, і закінчив його 1949 року. Продовжував навчання в Київському художньому інституті. На дипломування представив картину “Після уроків”.
Майже відразу ж став визнаним художником, створив свої найвідоміші картини. Багато робіт художника присвячені дітям – вже названа дипломна робота, а також “Мирний сон”, “Онучка” та інші. Для Дніпропетровського історичного музею виконав батальну композицію “Подвиг льотчиків”. Відомий Михайло Пушний і як портретист, виконав портрети скульптора О.І.Жирадкова, свого вчителя М.Н.Паніна, який був останнім учнем і сподвижником великого І.Репіна, малював художник і просто цікавих людей, представників різних професій.
Після закінчення інституту Пушний деякий час працював у рідному училищі, але скоро залишив викладацьку роботу, щоб повністю віддатись творчій. Проте спілкування з молоддю було йому необхідне і тому Михайло Федорович очолив художню студію в Палаці студентів. Пізніше багато з його учнів вступили до художніх училищ, інститутів, стали художниками. У 1976 році за керівництво ізостудією Михайло Федорович отримав бронзову медаль ВДНГ.
Художник активно брав участь в обласних, республіканських та всесоюзних виставках.
Література:
Богданова Л. Світлий талант // Зоря.– 1977.– 14 верес.
Пилипейченко В. Художник и педагог. Твои таланты, Днепропетровск // Днепр вечерний.– 1978.– 12 авг.
* * *
Пушний Михайло Федорович // Художники Дніпропетровщини: Каталог.– Дніпропетровськ, 1958.– С. 63.
Художники Дніпропетровщини за 50 років Радянської влади: Каталог.– Дніпропетровськ: Промінь, 1968.– 55 с.; іл.
Про Пушного – С. 10, 27.
Пушний Михайло Федорович // Українські радянські художники: Довідник.– К., 1972.– С. 384.
Пушной Михаил Федорович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 158-159.
Кобринський Ілля Григорович
100 років від дня народження
23 грудня 1904 року
Відомий український режисер, Кобринський Ілля Григорович народився 23 грудня 1904 року в містечку Широкому на Дніпропетровщині. В 1935 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Луначарського у Москві. З того ж року почав працювати у Дніпропетровську. Був режисером Державного українського драматичного театру ім. Шевченка (1935-44, 1951-54 та з 1960-го), Російського драматичного театру ім. Горького (1944-50, 1955-60). До найкращих його постановок відносяться: “Навіки разом” Л.Дмитерка, “Під золотим орлом” Я.Галана, “Правда” О.Корнійчука, “Кремлівські куранти” М.Погодіна та “Останні” М.Горького, “Ревізор” М.Гоголя.
Лауреат Державної премії СРСР 1951 року. 1960-го одержав звання народного артиста України.
Помер 4 листопада 1979 року, похований у Дніпропетровську.
Література:
Мистецтво України: Біогр. довідник / Упоряд.: А.В.Кудрицький, М.Г.Лабінський; За ред. А.В.Кудрицького.– К.: Укр. енцикл., 1997.– С. 301.
Кобринський Ілля Григорович // Митці України: Енцикл. довід. / Упоряд. М.Г.Лабінський, В.С.Мурза; ; За ред. А.В.Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 301.
Кобринський І.Г. // УРЕ.– 2-ге вид.– К., 1980.– Т.5.– С. 245.
Кобринський Ілля Григорович // УРЕ. Т. 6.– К.– С. 515.
Царичанка
400 років від дня заснування
1604 року
А довкола природа чарівна
У віночку прадавніх дібров –
Царичанка – прекрасна царівна,
Моя перша і вічна любов.
Олександр Тараненко.
Царичанка – селище міського типу, центр однойменного району на Дніпропетровщині. З 1784 по 1797 рік мала назву Алексопіль. Вона розташована на правому березі мальовничої річки Орелі – лівої притоки Дніпра, за 78 км від обласного центру. Населення сьогодні становить 7 576 чоловік.
Ці землі були заселенні з давнини, що свідчить відкрита в урочищі Паращина Гребля стоянка нового кам'яного віку (близько IV тисячоліття до н. е.). На території селища розкопано також кілька курганів доби бронзи (III—II тисячоліття до н. е.).
Виникла Царичанка у XVII столітті. За часів гетьмана Самойловича тут оселилися козаки Гаврило Сало та Олексій Кочерга. В 1673-1674 рр. до них приєдналися переселенці з Умані та інших місцевостей Правобережжя, які потерпали від нападів кримських татар. Уже в 1677 році Царичанка згадується як сотенне містечко Полтавського полку. І досі зберігає назву Замка горішня частина Царичанки, яка була обнесена земляними валами. Не раз на цих укріпленнях точилися запеклі бої з татарами. У 1696 році Царичанка, як і інші містечка по річці Орелі, зазнала нападу орди. Її вщент зруйнували і спалили.
Під час походу Карла XII на Полтаву в 1709 році у містечку стояв російський гарнізон. З 1731 року Царичанка ввійшла до Української укріпленої лінії, як ї одна з її фортець. У квітні 1736 року тут розмістилася головна квартира російсько-української армії під командуванням графа Мініха, яка готувалась до походу проти татар.
До 1764 року Царичанка залишалася сотенним містечком Полтавського полку. Переважну більшість його населення становили реєстрові козаки. У вільний від військової служби час вони займалися землеробством, вирощуванням тютюну, бджільництвом, рибальством, торгівлею. Щорічно влітку в містечку збирався ярмарок, на якому торгували хлібом, худобою, шкірою, салом. З розвитком промислів та торгівлі збільшувалася кількість міщан, які селилися на Подолі – торговельній слобідці Царичанки. Наприкінці XVIII століття в Царичанці жило багато військових.
Однією з яскравих сторінок історії Царичанки було повстання пікінерських полків. У жовтні 1769 року повстали Донецький і Дніпровський (до складу якого входила Царичанка) пікінерські полки. Уряд кинув проти них регулярні війська. Проте згадки про це повстання довго жили у пам'яті народній, у переказах і піснях.
1765 року Царичанка відійшла до Новоросійської губернії, з 1775 до 1784 року вона була центром повіту з воєводською канцелярією в складі Азовської губернії. За наказом Катерини II в 1794 році містечко було підпорядковане Катеринославському намісництву. У 1797 році Царичанку, у зв'язку з винесенням за штат повітових міст, названо посадом. Населення містечка становило тоді 4000 чоловік. У земляній фортеці стояв невеличкий гарнізон. З 1802 року Царичанка увійшла до складу Полтавської губернії як містечко Кобеляцького повіту, а з 1816 року її перевели на становище військового поселення.
Напередодні реформи 1861 року майже все населення містечка фактично перебувало на становищі державних селян. Під час проведення реформи жителі Царичанки одержали наділи розміром до 5 десятин. Користування землею залишалося общинним.
У 1902 році, коли в Харківській і Полтавській губерніях прокотилися могутні селянські виступи, царичанські селяни захопили випаси, які належали поміщикам. Нова революційна хвиля прокотилась по селах у 1905 році. Серед селян поширювалися відозви і листівки Катеринославського і Полтавського комітетів РСДРП, які закликали до боротьби. Одним з перших у березні 1905 року виступили жителі Царичанської волості. Повстанці вирубували поміщицькі ліси, захоплювали випаси, самі встановлювали ціну за оренду землі.
Наслідком столипінської аграрної політики у Царичанці було загальне зменшення господарств. Через різні причини частина селян продавати землю і йти на заробітки до міста. Розвиток капіталістичних відносин супроводився зростанням місцевої промисловості. В селі працювали 6 салотопних заводів, одна воскобійня, 14 олійниць, 63 вітряні та 6 водяних млинів, 15 кузень. Працювали бондарі, бричечники, ковалі, шевці, ткачі, теслярі та інші. У 1913 році в Царичанці були парові млини, маслоробні, просорушки, кузні. Велася жвава торгівля скоб’яними товарами, хлібом, сіллю.
Деяке економічне пожвавлення майже не відбилося на зовнішньому вигляді села. Тут було тільки 42 будинки з залізними і черепичними дахами, решта – під соломою та очеретом.
Перший навчальний заклад у Царичанці – однокласне народне училище – відкрився у 1844 році. До нього було прийнято тоді тільки 22 учні. З 1860 року в Царичанці працювало сільське училище міністерства державних маєтностей, але в 1866 році його ліквідували через відсутність учителя. Працювали 4 церковнопарафіяльні школи. Наприкінці XIX століття майже на 4 тис. мешканців налічувалося 224 письменних чоловіків та 49 жінок.
Звістка про повалення царизму викликала велику політичну активність жителів села. 4 квітня 1917 року відбувся багатолюдний мітинг, у якому взяло участь З тис. чоловік.
Згодом у селі обрали земельний комітет, на чолі з уродженцем Царичанки А. П. Багничем, залізничником Катерининської дороги. За дорученням Катеринославської організації РСДРП(б) він разом з односельчанами – робітниками катеринославських заводів М. Ю. Сірком, О. К. Лисенком та Д. П. Морозом повернувся до Царичанки для роботи серед селянства. Земельний комітет розподілив серед найбіднішого селянства землі Успенської церкви.
У 1927 році царичанці вперше познайомились з мистецтвом кіно, в приміщенні районного сільбудинку було встановлено кіноапарат. Працювали гурток політосвіти, а також атеїстичний, драматичний і хоровий. У 30-х рр. в Царичанці відкрили першу лікарню, при якій діяли дитяча та жіноча консультації. Працювали аптека, санепідстанція.
1937 року відкрився новин районний Будинок культури їм. 18-річчя Жовтня, який мав зал на 450 місць. Дійовою зброєю по вихованню трудящих у соціалістичному дусі була газета «Колгоспник» – орган райкому КП(б)У та виконкому районної Ради депутатів трудящих. Книжковий фонд сільської бібліотеки у передвоєнний час зріс до 9500 примірників.
На початку Великої Вітчизняної війни більшість чоловіків Царичанки пішла до лав Червоної Армії. З наближенням ворога до Дніпропетровщини царичанці почали евакуювати на Схід колгоспну худобу, хліб, машини та інші цінності. Ще на початку вересня Царичанський РК КП(б)У з метою розгортання партизанської боротьби в тилу ворога створив партизанський загін у складі 52 чол. На чолі з командиром П. К. Мостовим і підпільну групу в складі 8 комуністів.
18 вересня 1941 року під тиском переважаючих сил німецько-фашистських військ частини Червоної Армії залишили Царичанку. Того ж дня партизани вступили в запеклий бій з ворогом. В цьому бою загинув командир загону П. К. Мостовий. Згодом гестапівцям вдалося схопиш і розстріляти 21 чоловіка з партизанського загону та підпільної партійної групи. Поблизу села діяла партизанська група на чолі з М. М. Макаровим-Нікітіним. Партизани висадили в повітря міст через Оріль, потопили моторний човен з фашистськими солдатами.
24 вересня 1943 року Царичанку визволено від фашистських окупантів. В боях за неї брали участь частини 48-ї стрілецької дивізії. Першим вступив у село 1-й стрілецький батальйон 143-го стрілецького полку, яким командував капітан О. Гуров.
При відступі гітлерівці спалили село: із 1300 житлових і громадських будинків уціліло лише 62. Були зруйновані приміщення шкіл, лікарні, Будинку культури, районних організацій, фашистські загарбники вщент зруйнували колгоспне господарство, реквізували у населення майже всю худобу, хліб, зимовий одяг, цінні речі.
Царичанка – центр сільськогосподарського району. З серпня 1957 року вона стала селищем міського типу. З 1947 року забудова Царичанки провадиться тільки за планом, затвердженим селищною Радою. Всі будинки споруджуються з добротного матеріалу місцевого виробництва, дахи залізні або черепичні.
Сьогодні велику увагу районна Рада приділяє соціальному розвиткові Царичанки та району. Усі населенні пункти району з’єднані дорогами з твердим покриттям, усі центральні садиби господарств газифіковані, зводиться житло, об’єкти соцкультпобуту, ведеться робота з відродження “неперспективних” сіл.
А головне багатство краю – люди: працьовиті, небайдужі до рідної землі.
Література:
Сонячна моя Царичанка: Нариси, вірші, пісні.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 80 с.
Репан О. Два документа з історії місцевого краю 18 ст. // Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович: Зб. статей.– Дніпропетровськ: Промінь, 1995.– 199 с.
Царичанский район // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 289-291.
* * *
Царичанка і царичанці // Приоріл. правда.– 1992.– 17 черв.
Царичанка, казацкий зимовник: Летопись Приднепровья XVII-XX ст. // Торг. дом.– 1996.– 31 мая.
Сухоніс Ф. Там, де Оріль блукає... // Бористен.– 1997.– №1.– С. 6-7.
Білокінь А. Козацький дух живе // Приоріл. правда.– 2002.– 6 лют.
Лоза-Сало Г. Тут наше коріння: До 400-річчя заснування Царичанки // Приоріл правда.– 2002.– 10 лип.
* * *
Царичанський вальс: [Пісня] / Муз. і сл. А Мовчана // Днепров панорама.– 1997.– 15 июля.
Залізнична станція Марганець
100 років від часу заснування
1904 року
Станція Марганець розташована на території однойменного міста на півдні Дніпропетровщини на лінії Апостолове – Запоріжжя – Мале.
Кінець XIX ст. у нашому краї характеризується бурхливим розвитком видобувної промисловості та металургії. Родовище марганцевої руди, найвідоміше у світі, було відкрите тут ще 1883 року видатним геологом В.Домгером. Його розташування поблизу металургійних заводів Донбасу та Катеринославщини стало значним фактором у розвиткові басейну та металургійної промисловості в цілому.
Станція, яка має назву міста, що пізніше виросло неподалік, була відкрита у 1904 році. Її збудували при Городищенському руднику для вивозу марганцевої руди. І це також у свою чергу сприяло марганцевим розробкам та розвиткові металургії. Сьогодні десятки шахт марганцеворудного басейну зв’язані зі станцією мережею під’їзних шляхів, по яких збагачена руда транспортується споживачам.
Література:
Богомаз М.С. Станція називається... Наук.– популярне видання.– Дніпропетровськ: Порогів 1993.– С. 189-190.
* * *
Прищенко К.А. Ех, дорога... : [Бесіда з нач. залізничн. вокзалу м. Марганець] / Вів Ю Кальченко // Шахтар Марганцю.– 1993.– 10 серп.
Клочков В. Труднощі долаються наполегливою працею // Шахтар Марганцю.– 2000.– 5 серп.
Дніпропетровське відділення
Національної спілки письменників України
70 років від часу заснування
1934 року