Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до найвизначніших дат
| Вид материала | Документы |
- Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
- Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
- Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
- Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
- Передмов а, 9859.11kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
- Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
Максим Кавун
Література:
Кривому Рогу 200: Ист.-экон. очерк / Редкол.: П.Л. Варгатюк и др. – Днепропетровск: Промінь, 1975. – 208 с.
Згадка про М.П. Барбота де Марні – С. 14.
* * *
Новожилов М., Гуменик И. Первооткрыватели руд Криворожских // Днепр вечерний. – 1997. – 5 сент.
* * *
Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: Биографии: В 12 т. / Редкол.: В.М. Карев, М.Н. Хитров (отв. ред.) и др. – М.: Сов. энцикл., 1991. – Т. 1: Аазен – Бейер. – 799 с., ил.
Про М.П. Барбота де Марні – С. 673.
Звільнення Кривого Рогу
60 років
22 лютого 1944 року
Кривий Ріг. Окупований 15 серпня 1941 р. Звільнений 22 лютого 1944 р. військами 3-го УФ під час Нікопольсько-Криворізької операції:
37-ма Армія – 82-й стрілецький корпус (генерал-майор Кузнєцов Павло Григорович) у складі: 15-ї гвардійської стрілецької дивізії (полковник Чирков Петро Михайлович), 28-ї гвардійської стрілецької дивізії (генерал-майор Чурмаєв Георгій Іванович), частина сил 188-ї стрілецької дивізії (полковник Даниленко Василь Якович); 10-тої окремої винищувальної протитанкової бригади (підполковник Антонов Федір Андрійович).
46-та Армія – 6-й гвардійський стрілецький корпус (генерал-майор Котов Григорій Петрович) в складі: 20-ї гвардійської стрілецької дивізії (генерал-майор Тихонов Петро Якович), 353-ї стрілецької дивізії (генерал-майор Колчук Федір Самойлович); 34-го стрілецького корпусу (генерал-майор Кособуцький Іван Самойлович) у складі: 48-ї гвардійської стрілецької дивізії (полковник Корчиков Гліб Миколайович), 236-ї стрілецької дивізії (генерал-майор Фесин Іван Іванович), 394-тої стрілецької дивізії (полковник Лисицин Олександр Іванович); 28-го окремого гвардійського танкового полку (майор Пшенигнер Наум Менделєєвич), 398-го гвардійського самоходного артилерійського полку (підполковник Мясников Ілля Архипович); 115-ї гарматної артилерійської бригади (полковник Поляков Михайло Іванович).
17-та Повітряна Армія – 9-ий змішаний авіаційний корпус (генерал-майор авц. Толстиков Олег Вікторович) у складі: 305-ї штурмової авіаційної дивізії (полковник Михевичев Микола Германович), 306-ї штурмової авіаційної дивізії (полковник Ісупов Олександр Пилипович); 288-ї винищувальної авіаційної дивізії (полковник Смирнов Борис Олександрович) 1-го змішаного авіаційного корпусу (генерал-майор авц. Шевченко Володимир Іларіонович), 262-ї нічної бомбардувальної авіаційної дивізії (полковник Белицький Геннадій Іванович), частина сил 244-ї бомбардувальної авіаційної дивізії (підполковник Недосєкін Павло Володимирович).
Наказом ВГК присвоєно найменування Криворізьких: 20-й гвардійській стрілецькій дивізії, 48-й гвардійській стрілецькій дивізії, 10-й гвардійській повітряно-десантній дивізії (генерал-майор Мікеладзе Михайло Герасимович), 394-й стрілецькій дивізії, 92-й гвардійській стрілецькій дивізії (полковник Петрушин Андрій Микитович), 28-му окремому гвардійському танковому полку, 398-му гвардійському самоходному артилерійському полку, 10-й окремій винищувально-протитанковій артилерійській бригаді115-й гарматній артилерійській бригаді, 324-му армійському винищувально-протитанковому артилерійському полку (майор Попов Ілля Васильович), 381-му армійському гарматно-артилерійському полку (полковник Щеголихин Петро Олександрович), 1249-му армійському винищувально-протитанковому артилерійському полку (майор Горохов Георгій Микитович), 462-му армійському мінометному полку (підполковник Трофимов Артем Нилович), 301-му гвардійському мінометному полку (підполковник Митющев Микола Васильович), 116-му армійському інженерному батальйону (майор Радкевич Олександр Іванович), 126-му винищувальному батальйону (капітан Гудим Сергій Лук’янович), 127-му винищувальному батальйону (майор Бачманов Михайло Федорович), 30-му окремому полку зв’язку (полковник Борсук Пилип Миколайович), 469-му окремому радіодивізіону особливого призначення (майор Растатурин Сергій Гаврилович), 371-му нічному бомбувальному авіаційному полку (майор Соколов Микола Юхимович), 14-му окремому авіаційному полку Цивільного повітряного флоту (майор Підсосов Олександр Іванович).
Військам, які брали участь у звільненні Кривого Рогу, наказом ВГК від 22 лютого 1944 р. оголошена подяка й у Москві дано салют 20-ма артилерійськими залпами з 224 гармат.
Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941-1945 / М.Л.Дударенко, Ю.Г.Перечнев, В.Т.Елисеев и др.– М.: Воениздат, 1985.– С. 135-136.
Література:
Приказ Верховного Главнокомандующего об освобождении от немецко-фашистских захватчиков гор. Кривого Рога // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 197-198.
Чирков П.М. От Криворожья до Эльбы и Праги // Под гвардейским знаменем.– Харьков, 1982.– С. 85-97.
Бухтияров В.П. ... Помним. К 50-летию освобождения Украины от фашистских захватчиков.– Кривой Рог: б-ка Саксагань, 1994.– 127 с.
Повинуясь закону Отечества: Док.– публицист. повествование.– Кривой Рог: Саксагань, 1995.– 448 с.
Кривий Ріг. Криворізький район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т.8: Кривий Ріг. Криворізький район / Головна ред. кол.: В.І.Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 614 с.
* * *
Воронова Т. Ціна перемоги // Червон. гірник.– 1997.– 22 лют.
Мажуха М. ... А винним був генштаб // Червон. гірник.– 1998.– 20 серп.
Жовтневий штурм // Червон. гірник.– 1998.– 24 жовт.
Воронова Т. Так це було в 1944 // Червон. гірник.– 1999.– 4 лют.
Акульшин Д., Куприн В. Наступного дня після бою // Червон. гірник.– 1999.– 20 лют.
До 55-річчя визволення Кривого Рогу // Червон. гірник.– 1999.– 20 лют.
Прокопчук О. Ингулецький плацдарм // Червон. гірник.– 1999.– 4 берез.
Шевченко Е. Высота бессмертия // Металлург.– 2000.– 17 февр.
Сьогодні – 56-та річниця визволення Кривого Рогу // Червон. гірник.– 2000.– 22 лют.
Сидоренко Т. Вдячна пам'ять захисникам Інгульця // Інгул. вісник.– 2000.– 10 берез.
Воронова Т. Першого дня: 22 лютого – День визволення Кривого Рогу // Червон. гірник.– 2001.– 17 лют.
Криворізька мить війни // Металург.– 2001.– 22 февр.
Смирнова Т. Зустріч через життя // Кіровець.– 2002.– 15 лют.
Звільнення Широкого
60 років
29 лютого 1944 року
Повідомлення Радінформбюро про звільнення
частинами Червоної Армії районного центру Широкого
29 лютого 1844 р.
Південніше міста Кривий Ріг наші війська проводили успішні наступальні бої, під час яких оволоділи районним центром Дніпропетровської області Широке, містом Інгулець, а також з боями зайняли понад 70 інших населених пунктів, у тому числі великі населені пункти Новоселівка, Дар-Радевичи, Новокурське, Шестірня, Миколаївка, Високопілля, Нововознесенська, Біляївка, Дудчине та залізнична станція Високопілля.
Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 199.
Література:
Широківський район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т.7: Софіївський район. Царичанський район. Широківський район / Головна ред. кол.: В.І.Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С.387-528.
* * *
Бай Л. Літопис народного подвигу // Прапор Леніна.– 1990.– 13 берез.
Черниш І. Пам’ять серця. 4 березня – День звільнення с. Миколаївки від німецько-фашистських загарбників // Прапор Леніна.– 1991.– 28 лют.
Соловйов С. “Тигри” не пройшли // Червон гірник.– 1998.– 8 трав.
Пиленов А. Не высыхает соль войны на гимнастерках // Днепр вечерний.– 1999.– 31 марта.
Звільнення Дніпропетровської області
60 років
9 березня 1944 року
Активні наступальні дії Червоної Армії влітку-восени 1943 року відкрили шлях до визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників.
Ось коротка хроніка звільнення міст і сіл області.
10.09.43 — Межова, Петропавлівка, Чаплине (залізн. ст.).
15.09.43. — Покровка.
17.09.43. — Васильківка.
18.09.43. — Юр'ївка, Павлоград (уперше — 17.02.43).
21.09.43. — Синельникове, Котівка Магдалинівського р-ну, Перещепине (уперше — 13.02.43).
22.09.43. — Новомосковськ.
23.09.43. — Магдалинівка (уперше — 18.02.43).
24.09.43. — Царичанка.
25.09.43. — Петриківка.
27.09.43. — Нижнедніпровськ-вузол.
17.10.43. — Лихівка П'ятихатського р-ну.
19.10.43. — П'ятихатки.
20.10.43. — Жовті Води.
22.10.43. — Верхньодніпровськ.
23.10.43. — Верхівцеве (залізн.ст.).
25.10.43. — Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Баглій (залізн.ст.).
26.10.43. — Солоне.
27.10.43. — Кринички.
30.10.43. — Щорськ Криничанського р-ну.
28.11.43. — Новопокровка.
30.11.43. — Томаківка.
2.02.44. — Жовтневе Софіївського р-ну, Орджонікідзе.
5.02.44. — Апостолове, Марганець.
6.02.44. — Софіївка.
8.02.44. — Нікополь.
21.02.44. — Довгинцеве (залізн.ст.).
22.02.44. — Кривий Ріг.
29.02.44. — Широке.
25 жовтня 1943 року звільнено обласний центр і місто Дніпродзержинськ. Через чотири місяці, в результаті запеклих тривалих боїв, звільнена правобережна частина Дніпропетровщини.
Невмирущою славою вкрили себе в боях за визволення нашої області війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського та окремі з'єднання 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії І.Є.Конєва.
Тисячі воїнів отримали урядові нагороди за героїзм, мужність, за пролиту кров у боях при звільненні міст і сіл нашого рідного краю. Чимало було нагороджено посмертно... Це саме їх імена — імена 120554 тисяч полеглих героїв викарбувані на обелісках над солдатськими могилами, які є практично у кожному населеному пункті нашої області.
Дніпропетровщина пишається своїми земляками, які прославилися активною боротьбою з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни, в партизанських загонах і підпіллі. Це — двічі Герої Радянського Союзу Анатолій Якович Брандис, Григорій Пантелеймонович Кравченко, Василь Ілліч Михлик, Павло Андрійович Таран, Олексій Федорович Федоров.
Це — сотні й тисячі воїнів армії, партизанів і підпільників, які за відважну боротьбу з ворогом удостоєні урядових нагород, а ті, хто особливо відзначився, — звання Героя Радянського Союзу.
Це — десятки і сотні тисяч тих, хто, можливо, залишився без нагород, але чесно, сумлінно і відважно виконував свій обов'язок, захищаючи рідну землю.
Починаючи з осені 1943 року у визволених районах області розпочалась мобілізаційна кампанія. Звільнені від фашистської окупації, дніпропетровці з піднесенням брали в руки зброю і йшли звільняти Батьківщину, прискорювати час Перемоги.
А на звільнених землях почалась відбудова…
Література:
Сообщение о митинге трудящихся гор. Днепропетровска, посвященном освобождению от немецко-фашистских захватчиков Днепропетровской области // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 198.
Чучков В.И. В боях за Украину.– К.: Политиздат Украины, 1972.– 191 с.: ил.
Дніпропетровська обл.– С. 36, 76, 83, 84, 108-115, 119, 120, 122-126, 128, 130, 132, 133-135, 137-142, 145-147, 153, 165, 166, 188.
Шеховцов Н.И. Битва за Днепр.– М.: Знание, 1983.– 64 с.
Битва за Днепр. Великая Отечественная война 1941-1945: Карта.– М.: ГУГК, 1983.– 1 лист.
Клюєнко Д.М. В боях за визволення України.– К.: Політвидав України, 1984.– 176 с.
Дніпропетровська обл.– С. 8, 12, 29, 65-69, 75, 79.
Кузнецова В.А. В те суровые дни и ночи: Записки артразведчика.– Днепропетровск: Проминь, 1984.– 111 с.
Суворов Р.Н. Дорога в бессмертие: Док.– худож. роман-хроника об освобождении Днепропетровщины.– Днепропетровск: Пороги, 1999.– 277 с.
Немыкин А.К., Коцур В.М. Боевая слава Днепропетровщины: Очерки о Героях Советского Союза.– Днепропетровск: Січ, 2000.
Т.1.–335 с.: ил.
Т.2 – 232 с.: ил.
* * *
Воронова Т. Рокіровка Шарохіна // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– №14.– С.25-26.
Левченко Н. На направлении главного удара // Днепров. панорама.– 1995.– 7 февр.
Белан Н.А. Место высадки десантной группы советских воинов в 1943 г. при освобождении Днепропетровска // Приднепров. наук. вісник.– 1997.– №2.– С. 25.
Харитонов Н.Д. ...При решающем успехе левого крыла // Наше місто.– 1998.– 24 жовт.
Немыкин А. Вперед, к Днепру! // Днепров. правда.– 1998.– 29 сент.
Гусак Н. Аульский плацдарм // Наше місто.– 1998.– 25 серп.
Тараненко О. Сто сімдесят днів і ночей // Зоря.– 1999.– 27 лют.
Освобождение пришло в октябре // Наше місто.– 1999.– 23 жовт.
Звирко В. Они сокрушили Восточный вал // Наше місто.– 2000.– 25 жовт.
Яковлев К. Переправа, переправа, берег левый, берег правый: «Восточный вал» противника не выдержал массового героизма советских солдат и офицеров // Днепр вечерний.– 2001.– 8 мая.
Борисов Г. 9 мая на Днепропетровщине // Вісті Придніпров’я.– 2001.– 9 трав.– С.16.
Под прицелом, под ракетой // Днепр вечерний.– 2002.– 25 окт.
Сергеев И.Я. На прибрежных высотах возле села Аулы // Днепров. правда.– 2002.– 25 окт.
Сабов М. Уроки історії // Ведомости.– 2002.– 16 окт.
Буряк Володимир Дмитрович
60 років від дня народження
7 квітня 1944 року
...Сльоза на молитвенім дзвоні.
Рушник на дорозі століть.
Прийди, пригорнися до долі.
Не дай їй безмовно згоріть.
Володимир Дмитрович Буряк народився 7 квітня 1944 року у Дніпродзержинську. Наприкінці війни втратив батьків і виховувався в дитячому будинку. Після закінчення середньої школи здобув робітничу професію, працював модельником ливарного цеху Верхньодніпровського дослідно-експериментального машинобудівного заводу.
Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського університету, довгий час працював старшим редактором літературно-драматичної студії Дніпропетровського телерадіокомітету.
Його новели, повісті, рецензії друкувалися на сторінках місцевих та республіканських газет, журналів, а також у колективних збірках. 1986 року у видавництві “Промінь” вийшла його біографічна повість “Молода трава”.
Довгі роки письменник наполегливо збирав матеріали про життя і творчість колишнього студента Дніпропетровського університету, поета Володимира Булаєнка, полеглого на полях війни.
Рід наш земний, найпрекрасніший.
Найпам'ятливіше роду земного і кожної його людини – це священне дихання пам'яті, що ніколи не вмирає. Це чиста оаза, де літають лелеки дитинства, мостять гнізда великі і малі справи, без яких людина не людина і рід не земний. Я запитав у Володимира Буряка-Селіванова про те, що для нього найпам'ятливіше у житті, у роді земному. І вийшло так, що доля спомину (а вона таки у спомину є) вималювала цільну картину його життя-роду, пов'язану з нашим Верхньодніпровськом.
Перший спомин дитинства – дитбудинок ім. С.М.Кірова, про який ми дізнаємося у повісті “Молода трава”. Щемкий світ дитинства, пронизаний голосами повоєння, вривається у нашу душу і довго не може полишити її:
“Ще земством збудовані ці маленькі будиночки-фортеці дитячого закладу в Нагірську бережуть нас од осені і зимових вітрів, що злітаються сюди до наших нечастих радостей і постійних печалей і починають дивувати своєю настирливою завзятістю. Жбурляють на перехожих повне жовтого гніву листя – це коли на нас хто недобре подивиться або кепкуватиме з нашого сирітства. Не переч тоді йому, вітру, бо новим натиском на всю силу грудей накидається на дерева і дахи, і летить шмаття з жердин і бляхи, і замертвіло падає додолу галуззя дерев. Тріщить усе навколо, небо захмариться, не проб'єшся крізь нього поглядом – зовсім мертво-сіре, а той, хто недобре дивиться, зовсім мурашкою робиться в наших очах. Вже й чи виживе... Це коли на серце жаль докладеться, врятуємо... А от коли вітер сягне наших володінь, - ніби спіткнеться, наче стає на коліна перед дитбудинківським дворищем. Хіба що раз вдарить, вдруге для острашки дерев'яні паркани, підгнилкуваті, але ще міцні, засвище востаннє між штахетниками. Наче розтинає їх. Наче вгамовує свою непосидющу злість... А ми притислись губами до шибок вікон, бо вже ніч, і пішла додому вихователька, притихли, як завжди, щоб подумала, що заснули, і тепер – нам воля.”
Це справді найпам'ятливіше. Тривожне безбатченківство сотень і сотень дітей, білий світ рідного неба батьківщини і хоч малий, але таки шматочок рідного хліба склянка теплого молока. Цього було достатньо, щоб вижити. Психологія сприйняття світу у повісті дивовижно тонка і лірична. Це, фактично, поема у прозі. Тут же, у повісті, ми дізнаємося про названих батьків малого Валька Селіверчука (у реальному житті – Володі Селіванова), що його усиновили і впізнаємо велику вулицю Петровську, по якій ходив до школи наш майбутній письменник-земляк.
Хвала людській доброті. Дмитро Васильович і Галина Василівна Буряки все зробили, щоб сироті повернулося щасливе дитинство. Царство їм небесне і велика благодать за те, що не побоялись і взяли з дитбудинку одинадцятилітнього рудого хлопчика, хоч самі були яскраво чорними. Гай-гай, а що вони почули від знайомих:
– Що ви робите, це ж розбишака буде, він же з дитбудинку, в тюрмі сидітиме...
А роки йшли, дитбудинківець призвичаївся до родинного життя (життя роду), почав писати вірші. Десь у дрівник заб'ється і пише. Знову сусіди:
– Що воно за дитина така, всі як нормальні бігають, а цей щось пише і пише.
Щоправда перший вірш Володя написав у дитбудинку в 1954 році. Це було 350-річчя возз’єднання України з Росією. Єдина поетична фраза, що долетіла з дитинства: ”Москва красавица, ти всех врагов разбила”. Дивовижний архетип дитинства про зореносну і величну столицю всіх столиць... Виховательки були здивовані: дитбудинківське, а вірші пише. А ще Володі запам'ятався тріумф настрою від того, що вперше у житті кожен дитбудинківець отримав подарунок. Малий Володимир одержав тридцять шість кольорових олівців – маленьку олівцеву веселку... Справді щастя...
Про першу любов знову-таки читаємо у повісті “Молода трава”, про перших друзів. Я запитую Володимира Дмитровича про найулюбленіше дерево, квітку. бо для кожної людини – це як світлячок настрою, як пароль, який дає нам розуміння світу особистості.
Він довго мовчить. Сивина скронь ніби вирівнюється, темніє. Ось він хлопчиком біжить по Римському лісі. Контрасно конопате обличчя. Коза Марта з шістьма козенятами – слідом. Римський ліс – знову таки маленька поема його дитинства. Найулюбленіше дерево – груша. Подивіться, який з груші рубанок чи фуганок – це теж маленька поема людської праці. До речі, В.Д. Селіванов-Буряк працював модельником на Верхньодніпровському заводі паперовиробного устаткування. Робітничий колектив – його перше суспільне дітище, що гартувало характер. А щодо груші, то це – і міць, і древня енергетика роду дерев і людей, що передається з покоління у покоління. Людина обожнює дерево. Людина відчуває взаємозв'зок з природою, ту гармонію співіснування, що дає людині усвідомлення краси буття.
Перша улюблена вчителька – Нінель Іванівна Пушинська (Голуб), викладач російської літератури СШ 2. Зарано пішла з життя, але встигла багатьом учням прищепити любов до літератури. Дивовижно тонка духовна натура, загнана долею з Свердловська до маленького українського районного містечка. Зуміла стати духовною квіткою для десятків юнаків і дівчат. Ось як бережно і точно малює пам'ять письменника образ учительки:
“То ж я хотів у ту мить під її уважним поглядом втекти через нашарування аж до учнівських ієрогліфів вперше пофарбованої соснової парти. Не виходило. Вчителька своєю волею виривала-вихоплювала мене звідти, наче я тонув у тій глибині пам'яті, примушувала дивитись на себе. Я забував про парту. Все навколо оживало, укрупнювалось, як під мікроскопом: великі білі двері, у які щойно увійшов вчителька, наче зацвітали силою-силенною слідів-відтисків дитячих пальців. Кожен відтиск був такий зримий і чіткий, що у ньому ще теплився доторк руки чи вже не пучок пальців, а листя дерева, бо чисто витесані одвірки вже віддавали тихим шелестом крони. І я розумів, що колись витесані на дереві спокій і рівність форм – це лише зовнішнє. Там, у дереві, вічно живуть літо, осінь, зима, весна...”
Це їй, Нінель Іванівні, присвячена чи не найкраща новела у “Молодій траві”. Ще Дмитро Олександрович Андрух. Прекрасний знавець літератури. Людина надзвичайної доброти. І ще, і ще багато інших вчителів. Рідна СШ 2 з поголоссям звичайних і незвичайних днів, з довгими зимовими вечорами навчання (навчалися у дві зміни).
Лишився тихий щем від пройденого молодого буття. Не вернеться. Ніколи не вернеться, але все одно живе як знову-таки троянди душі роду прекрасного, роду народного: Поліна Григорівна, Василь Никифорович, Валентина Миколаївна... Прізвища та імена вже потроху стираються, плутаються, але очі усіх, як зорі, ще живі. Спасибі, спасибі вам, рідні очі, за те, що ми є такі , якими ви хотіли нас бачити.
– Який з написаних творів найпам'ятливіший, що стосується Верхньодніпровська? – запитую я у письменника.
– Це “Повість про моє місто”, що була надрукована у “Придніпровському комунарі”. Хтозна чи ще хто так незабаром напише про наше рідне місто. Такі щирі і пам'ятливі слова любові, що лишають читача небайдужим до світу.
«Скільки йому літ. Трохи більше за двісті. Багато і зовсім мало з вічного. Мить. Пошерх листка у всесвіті. Дивно як у природі. Все тече і минає як пори року, як людські долі, як моє Нагірське з його власним життям і, водночас, тисячі таких містечок на планеті. І варто лише гіркому слову пам'яті зафіксувати його навічно, як воно тепер кожного року оживатиме знову і знову, бо житиму не лише я з нього. А всі покоління. Бо де б не були, все одно починаємося тут, а, .мабуть, не правда, що обличчя рідного міста відлітають листками осені. Вони просто в мені, в нас, а потім їх хтось підхопить інший, і вони виходитимуть на просвіт нових днів вічного всеземним.”
Цікаві типи-характери – духовний цвіт-панорама міста Верхньодніпровська 50-70-х років ХХ-го століття. Знову таки виспівана серцем поема буття. Маленьке, районне раптом переростає у велике, всесвітнє. Це і є сила справжньої літератури.
– Хто ваші перші літературні учителі?
– Якщо говорити про верхньодніпровський період, то це – Василь Дігтяренко, працював він фотокором у районній газеті. Писав гуморески. Людина тонкого розуму, добрий, щирий, талановитий. Його забрали хлопцем до Німеччини. Там підірвав здоров'я. Помер молодим. А ще Володимир Шишацький. Колишній відповідальний секретар “Придніпровського комунара”. Я пам’ятаю його повість у альманасі “Вогні Придніпров”я”. Скупа, але точно психологічна проза. Прозаїка Володимира Шишацького помітив Олесь Гончар, тепло відзивався про нього. Після друку повісті більше не писав. Певно зневірився у письменницькій праці, бо надто вже критикували за нетипові, але насправді правдиві, ситуації у повісті. Серед літературних учителів зрілого віку – Олесь Гончар, Євген Гуцало. До речі, саме “Придніпровський комунар” був першим виданням для В.Д. Селіванова-Буряка, де він формував себе як публіцист, як літератор. А ще газета “Ударний фронт”, коли було ліквідовано Верхньодніпровський район. Це були замальовки, нариси про людей, рецензії на нові видання.. Особливо з любов'ю письменник говорить про літературну школу журналів “Жовтень” та “Прапор”. “Жовтень” постійно друкував новели нашого земляка. Ми впізнавали у них обриси Верхньодніпровшини. Прочитайте новелу “Догоряв вечір”. Густа метафорична в'язь передачі духовного стану героїв. А головне – ми впізнаємо Бородаївку. Одразу після розливу “рукотворного” Дніпродзержинського водоймища. Найголовніше ж, звісно, це образ діда Зіновія (у житі – дід Сокіл) та вболівання за народну духовність.
Пам'ятаю, у нього у характері щось двоїсте було. Тут, коли на людські очі, - злагода в обличчі, як зелена трава в лузі – благодать і тільки. А коли сам лишається, та ще й море зашелестить хвилями, що аж сюди, до нової хати, несе вологу мжичку, то наче нудиться увесь, і погляд той відкривається. Як скошена трава. Затверділа, зжовкла. І отавою не назовеш. Бо не росте. І сіно – не сіно. Бо не висохло. Ніби якась згасла сила там замурована. Для останнього життєвого дощу припасена, чи що...
Дід Зіновій як поведе очима по Дніпру, то одразу сльози на шпоришеві блищать. Мов паморозь. Наче дощ примерзлий. Бо погляд його скляніє, ніби не було коли пестощів роздивлятися, та молодості пригощатися, коли зелений світ вривається до тебе піснями і танцями. А ще забавами різними. Була його хата в четвертому ряді передостанньою. Із Пріською, своєю третьою жінкою, збудував старечими руками. А тепер. Мов останню дитину полишив через те штучне море. Таки не захотів, щоб колгосп будував нову хату. Бо це було звідси за три кілометри. Купив поряд розвалюху. Трохи полагодив ї , то й живуть.
– А підтримав молодого літератора у “Жовтні” (нині – “Дзвін”) – Роман Іваничук – строгий суддя молодих літературних душ, безкомпромісний письменник в житті, в літературі. Журнали “Жовтень” та “Прапор” видрукували перші повісті –“Їдемо в молодість” та “Ходімо в сад”. "Їдемо в молодість” – це спроба романтичного відчуття світу у його естафеті поколінь. І хоч у повісті простежується явна репортажність (це була перша спроба молодого автора у цьому у жанрі), проте образи героїв схоплені достатньо точно і зримо. Знову ми вгадуємо рідний край, рідний ландшафт, рідних героїв.
– Які зустрічі з видатними українськими письменниками запам”яталися найяскравіше?
– Найпам'ятливіші зустрічі з Олесем Гончаром, Павлом Загребельним, Андрієм Малишком, Юрієм Смоличем, Павлом Усенком. Скажімо, Андрій Малишко зустрічався з нами, молодими поетами і прозаїками, на ірпінському семінарі творчої молоді. Здається, це був 1968 чи 69 рік. Час який був! Український духовний ренесанс. Хоч з іншого боку гайки потроху починали закручувати. Малишко запам'ятався сміливістю суджень. Хтось з молодих поетів під час дискусії закинув класику:
– А ви теж вірші про Сталіна писали... (Це була репліка-відповідь на слова поета “Треба, так за правду під сокиру палець підставляй, треба – руку підставляй, а коли цього не стачить – голову, але за правду стій...” Андрій Самійлович тоді зблід:
– Якби не я та не Максим Тадейович, та не Павло Григорович не писали віршів про Сталіна, то не сиділи ми тут з вами, в альтанці, на семінарі творчої молоді і не було б сучасної української літератури...
А Олесь Терентійович того разу не приїхав. Насувалась хмара над ”Собором”...
– Кого серед дніпропетровських письменників ви вважаєте своїми духовними вчителями?
– Дніпропетровщина багата талантами. Може я не говорив би тут про духовне вчительство. А точніше говорив би про впливи духовні. Із старшої плеяди я назвав би Олександра Билінова, Сергія Завгороднього, Михайла Нечая, Федора Залату. А з молодшої – Ганну Світличну, Віктора Коржа, Наталку Нікуліну, Любов Голоту, Михайла Кудрявцева, Віталія Старчека... Цей перелік можна б було продовжити. Це та літературно-духовна аура, у якій я формувався. Не все вдавалося попередникам через соціально-економічні обставини, не все вдається нам, але це ї є соціально-літературний контекст. Він який є , такий і є. Його не змікшуєш...
– Які найнеприємніші спомини лишилися у вас від творчої праці?
– Як не парадоксально, але це вже у часи національного оптимізму... Незалежність. Свобода слова. Це 1991 рік. А ситуація склалася така, що державні видавництва почали закриватися. От тоді-то застряв у повітрі роман “Любов завжди”. Ви уявляєте. У мене на руках два сигнальні примірники, які підготувало видавництво “Січ”, а роман у світ так і не вийшов. Потрібні були великі гроші. Мав платити вже сам автор, бо все пішло на самоокупність.
– А все ж ви збираєтесь видавати цей роман?
– Я багато написав після того. На мою думку написав набагато сучаснішого, а в той час мусив цензурувати самого себе, але то чесна робота і дуже дорога мені. Спробую “Любов...” видати.
– Ви лише пишете прозу?
– Ні. Ще серйозно займаюсь поезією. Читач побачив збірку “Трикнижжя”. Це про найвагоміше у житті, це про ті знаки пам'яті, які передаються з покоління у покоління, які визначають нас як народ, як особистості.
– А окрім творчості чим ви займаєтесь?
– Я ще науковець, довгий час займався фольклором, захистив кандидатську дисертацію про народну пісенність Придніпров”я, а до цього двадцять літ займався телерадіожурналістикою. Зараз працюю доцентом факультету систем і засобів масової комунікації Дніпропетровського університету, виховую журналістів.
– Яка найвагоміша ваша праця, яку ви реалізували останнім часом?
– Це докторська дисертація „Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті інтелектуалізації творчої свідомості”, яка присвячена проблемі інтелектуалізму творчої свідомості народу. Я над нею працював десять років.
Я запитую Володимира Буряка-Селіванова про учнів. Він ніби ухиляється від прямої відповіді.
– Коли говорять про учнів, то себе відчуваєш не достатньо молодим. А я ще сам вчусь. Коли я духовно і творчо сприяв комусь, це обов'язково матиме результат. За результатом і визначатимемо свою якість і якість учнів.
– Ваша перша публікація. Чим пам'ятна?
– Це я був на четвертому курсі ДДУ. Надійшов лист з “Жовтня” – друкують цикл новел про поета-воїна Володимира Булаєнка “Вічність”. Скільки було радості... Це було справжнє випробування. Володя Булаєнко був студентом університету, загинув на фронті. До нас, студентів, приїздив його брат Віктор. З того часу і почав займатися цією темою. Найстрашніше було те, що возвеличивши Володю, (а цьому сприяла Ліна Костенко), його через деякий час зітерли з пам'яті. Хтось написав наклеп. Ніби він зрадник. Ну треба ж отакої! З героїв – у зрадники! Скільки років довелося відстоювати його добре, талановите ім'я. Довелося написати радіоповість-дослідження “Наклеп на сонце”, перевірити десятки адрес, фактів. Стукати і стукати у двері високих вельмож. І не один я це робив, багато у цій справі зробив покійний Михайло Нечай – студентський товариш Володі Булаєнка. У одній з його повістей В. Булаєнко головний персонаж. Багато зробили хмельницькі колеги-письменики, але ми були першими. Ми продиралися крізь колючий дріт системи, щоб довести, що Володя справжній патріот.
– А ваші літературні друзі. Хто з них вплинув найбільше?
– Це літстудія ім. В.Булаєнка. Спілкування і ще раз спілкування. Які дивні часи. За нами пильнно стежить КДБ. Ми ще і не все второпуємо. Прагнемо осмислити складний і сторогий час, який випав на нашу долю. Скільки літературних імен дала студія! Це лише моє покоління: Віктор Корж, Сергій Бурлаков, Костя Чернишов, Люба Голота, Наталка Нікуліна, Іван Сокульський, Володимир Луценко, Юрій Кібець, Юрій Кириченко, Юрій Буряк, Володимир Грипас. Григорій Маловик, Леся Степовичка, Михайло Романушко, Володимир Іноземцев, Семен Ковальчук, Михайло Дяченко, Олесь Завгородній, Леся Омельченко…
– Чому ви повернулися до свого рідного прізвища?
– Мені надто дорогий світ пам'ті. Я люблю його за вистражданість дитячої душі, за те неповторне, що вперше прийшло до мене. За ті дитячі душі, які, подорослівшавши, так і не знайшли своїх батьків... Це біль і радість пам'яті. Я був би нечесним, яки забув його...
...До Верхньодніпровська він приїздить майже щомісяця. Старій батьківській хаті більше ста літ. Дубові сохи. Вікна сягають землі Але це не старість, це просто вічне перевисання до мудрості, до плодів життя, до найпам'ятливішого – до роду земного найпрекраснішого. Його, рід земний, треба берегти, ой як берегти… Тут все для нього особливе – кожне деревце, кожна штахетина паркану. Його знаменита Петровська (у повісті «Молода трава» – Римська вулиця) Нагірськ (Верхньодніпровськ). І це велике щастя, коли серед нас є той, хто любить найпам'ятливіше у наших душах. Він фіксує його і обережно передає нащадкам. Щоб не забули нас. Поважали. Вчилися, хоч як нам не було важко… А митець продовжує писати, пульсує його творче серце, мучиться сумнівами:
Змити б із слів метафорний поблиск. Заворожити б знову чистоту і сумління, Вийти б у поле і знову мучитися тим, що писати? Повернути б юнацьку зворушливість й сором, Очистити б ріки, по яких плавав й тонув, Засадити усі городи сумлінь споришем і м'ятою, У любові освідчитись друзям і з духовного золота, Перечитати б написане і стати строгим суддею, Писати напівгеніальні рядки відчайдушності, Створювать враження, що друзі тебе розуміють І плакать вночі, Іронічно вдивлятися в продихане Вчора, Активізувати свій притишений етнос На шукання реліктових святостей… Ось, що хотілось зробити мені в несвідомому викрику Над притихлими порогами пам'яті…
Пектораль
Брату Юрію.
Ми в відблиск пекторалі увійшли.
Вже майстер наші профілі доводить.
Ірже табун. Шалена ніч глухої німоти
Молодиковим оком тче сувій народів.
Литво нуртує в спразі диких форм.
І ковшик справжню відкрива покрову лиць.
Увічнитись, чи непомітно знов літати в борг,
На здійсненість питати дозволу сторіч?
На забаганку думки, на тілесний корм ?
Табун затих. Не знаю як тут бути.
Вже майстер гасить піч.
Обличчя вже не візьме душ отрута.
Не встиг. Увічнився. Жорстока таки ніч.
Одразу пектораль твоя людьми забута...
Література:
Буряк В. Молода трава: Повість.– Дніпропетровськ: Промінь, 1986.– 190 с.
* * *
Буряк В. Ходімо в сад: Повість // Прапор.– 1969.– №5.– С. 16-27.
Буряк В. До джерел: [Уривки з докум. повісті] // Зоря.– 1989.– 7 лют.; Також: Новомоск. правда.– 1988.– 29 жовт., 2, 4, 12 листоп.
Буряк В. Прорив смислу // Борисфен.– 1992.– №9.– С. 4-5.
* * *
Карапиш Б. Штрихи до портретів // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С.255-271.
Про В. Буряка – С. 268-269.
* * *
Миколаенко М. Повесть о Валькиной судьбе // Днепр вечерний.– 1986.– 19 нояб.
Пиленов А. Тянется ввысь молодая трава… // Днепров. правда.– 1986.– 7 дек.
Билінов О. Енергія грози // Зоря.– 1987.– 16 серп.
Піхманець Р. Свято молодої трави // Дніпро.– 1987.– №9.– С. 112-113.
Нові члени Спілки письменників: Буряк Володимир Дмитрович // Літ. Україна.– 1988.– 28 січ.– С.5.
Горбунко М. Володимиру Буряку – 50 // Літ. Україна.– 1994.– 28 квіт.– С. 7.
Державне конструкторське бюро “Південне” ім. М.К.Янгеля
50 років від дня заснування
10 квітня 1954 року
Державне конструкторське бюро “Південне” ім. М.К.Янгеля було створене спеціальною Постановою уряду від 10 квітня 1954 року на базі серійного ракетного заводу № 586. Називалось воно тоді Особливе конструкторське бюро (ОКБ-586), головним конструктором був призначений Михайло Кузьмич Янгель. Саме під його керівництвом ОКБ-586 стало провідним конструкторським підприємством країни в галузі ракетно-космічної техніки. Сам Янгель відомий як фундатор нового напрямку в ракетній науці й техніці. Перші три покоління стратегічних ракетних комплексів наземного та шахтного базування створені при його безпосередньому керівництві та особистій участі.
Завдяки тісній безпосередній взаємодії між КБ та заводом був реалізований новий принцип випуску ракет-носіїв. Дослідні зразки, розроблені в КБ, виготовляли одразу ж на заводі. Після їх доведення починався серійний випуск нових ракет. Це дозволяло суттєво економити кошти, вигравати в часі, наближати терміни здачі бойових ракет. М.К.Янгель створив міцний колектив ентузіастів, свою науково-конструкторську школу, виховав плеяду видатних учених і конструкторів.
Перша янгелівська ракета Р-12 була прийнята на озброєння 1959 року. За всіма показниками вона значно перевершила все, що було створено в ракетній галузі до цього. Ця наймасовіша стратегічна ракета пробула на бойовому чергуванні понад 30 років.
За досягнення в ракетобудуванні ОКБ і завод були нагороджені орденами Леніна, керівники отримали звання Героя Соціалістичної Праці, а сотні співробітників – ордени і медалі. ОКБ і завод стали в країні головними підприємствами з розробки ракетних комплексів, які, у свою чергу, склали основу ракетних військ стратегічного призначення СРСР.
Завдяки діяльності ОКБ у Дніпропетровську з`явилися нові підприємства та організації, які спільно працювали з ракетно-космічним центром: Інститут технічної механіки АН України, Проектно-конструкторський технологічний інститут та багато інших. На виробництво ракет працювали металургійні, трубні, хімічні підприємства, учені не тільки з АН України, а й з усієї держави.
На високі ракетні технології працювали проектні інститути, вузи, сотні підприємств-суміжників. Будь-яка проблема заводу чи КБ оперативно розв`язувалася. Щоб прискорити випуск нової техніки, поруч із заводом створили спеціальний проектний інститут (ДПІ). Для підготовки необхідних спеціалістів відкрили механічний технікум та фізико-технічний факультет при університеті.
Після смерті Михайла Янгеля у 1971 році головним конструктором КБ "Південне" був призначений Володимир Федорович Уткін, який з 1969 року працював першим заступником головного конструктора. Йому вдалося на дев`ятнадцять років зберегти янгелівський колектив, стиль, творчу атмосферу і традиції КБ. Під його керівництвом були розроблені ще кілька бойових комплексів, низка спеціальних систем для оборонних відомств та один з кращих космічних носіїв "Зеніт".
Ще у шістдесяті роки виникла ідея використовувати зняті з бойового чергування ракети, які відправляли у металобрухт. Перш за все це була технічна політика здорового глузду: перетворювати ракетно-ядерну зброю на мирну техніку. Уперше в історії вітчизняного ракетобудування бойові ракети використали як перші ступені космічних ракет-носіїв. Так народилися надійні, економічні, та ефективні носії "Космос", "Інтеркосмос", "Циклон-2", "Циклон-3". А створення "Зеніту" з автоматизованим процесом підготовки і проведення пуску та з високою точністю виведення космічних апаратів на задані орбіти є світовим досягненням.
За 50 років Державне конструкторське бюро "Південне" розробило десятки типів космічних апаратів, здало в експлуатацію космічні комплекси світового рівня, здійснило запуски на задані орбіти сотні космічних апаратів власної розробки, виготовлених на "Південмаші".
КБ "Південне" – ініціатор міжнародних космічних досліджень. У рамках спільних проектів з країнами Східної Європи, Францією, Індією, Швецією та іншими розроблено в КБ, виготовлено на "Південмаші" та виведено на задані орбіти космічні апарати "Інтеркосмос".
З великим ентузіазмом дніпровські ракетобудівники брали участь у створенні багаторазової космічної системи "Енергія-Буран", на першому ступені якої використовувались чотири перших ступеня "Зеніту". У цьому проекті брали участь ще 400 підприємств України. На космодромі Байконур відбулися два успішних запуски цієї унікальної ракетно-космічної системи (1987, 1988 рр.).
У сучасних умовах космічна діяльність конструкторського бюро "Південне" набула міжнародного характеру. Тут народилася ідея старту з плавучої платформи Sea Launch ("Морський старт"). Старт з плавучої платформи, що знаходиться в екваторіальних водах, обіцяв великі переваги при виведенні на орбіту додаткового корисного вантажу. Ідея виявилась перспективною. Об`єднавши зусилля провідних світових фірм та компаній у міжнародний консорціум Sea Launch, ентузіасти почали реалізацію грандіозного за задумом та технічно складного проекту. Уся відповідальність за реалізацію цього проекту лягла на генерального конструктора КБ "Південне" Станіслава Конюхова та генерального директора Південмашу Юрія Алексєєва, усіх працівників космічної галузі України.
28 березня 1999 року в районі екватора з морської платформи здійснено перший успішний запуск української ракети "Зеніт" у рамках програми "Морський старт". За першим відбулися нові старти...
Нині Державне конструкторське бюро "Південне" носить ім`я академіка М.К. Янгеля.
Література:
Алексеев А.И., Роженков В.Н. Из истории создания конструкторского бюро «Южное» // Вестник ДГУ. История и философия науки и техники. Вып. I. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994.– С. 126-131.
Днепровский ракетно-космический центр: Краткий очерк становления и развития. ДАЗ. ЮМЗ. КБЮ. Хроника дат и событий.– Днепропетровск: ПО ЮМЗ. КБЮ, 1994.– 180 с.
Конструкторское бюро “Южное”: Буклет.– Днепропетровск, 1996.
Двічі ордена Леніна, ордена Жовтневої революції ДКБ “Південне” ім.. М.К.Янгеля // Катеринослав-Дніпропетровськ-225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІМА-прес.– 2001.– С.44-45.
Державне конструкторське бюро “Південне” ім. М.К.Янгеля // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довід.-популяр. вид.– Дніпропетровськ: Проспект.– 2001.– С. 70-71.
... И ракеты голос громкий: Очерки по ракетно-космической технике.– Днепропетровск: Арт-Пресс, 2001.– 222 с.
Государственное конструкторское бюро «Южное» им. М.К.Янгеля // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 170-171.
Швидько Ганна Кирилівна
60 років від дня народження
1 травня 1944 року
Покликання – служити людям
Заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії історичних наук, доктор історичних наук, професор Ганна Кирилівна Швидько є одним з найвидатніших істориків сучасної України. Вона широко відома своїми працями з історії України, як у нашій країні, так і за кордоном. Вже понад 30 років вона працює на ниві науки та педагогічної справи, підготувавши за цей час сотні фахівців та науковців.
Життєвий шлях відомого на всю Україну історика, громадського діяча і педагога Ганни Кирилівни Швидко почався в невеличкому селі Бажани, що у Петропавлівському районі Дніпропетровської області. На відмінно закінчила Дмитрівську середню школу того ж району і 1967 року втупила на історичний факультет Дніпропетровського Державного університету.
Вже під час навчання в університеті Г.К.Швидько почала серйозно займатися наукою, одночасно виконуючи обов’язки голови студентської ради факультету. Під впливом відомого археолога професора І.Ф.Ковальової вона зацікавилася середньовічною історією України, і з 1970 р. увійшла до археологічної експедиції ДДУ. Однак не археологія стала долею Ганни Кирилівни. Після закінчення університету вона почала докладно вивчати історію України часів козаччини під керівництвом відомого фахівця в галузі джерелознавства проф. М.П.Ковальського.
Відразу ж після закінчення університету (1972) вона була прийнята на роботу в рідному ВУЗі. У ДДУ Г.К.Швидько пройшла шлях від викладача до професора. Після завершення аспірантури захистила кандидатську дисертацію на тему “Радянська історіографія соціально-економічного розвитку міст України XVI-XVIII ст.” (1980). Захист відбувся в Інституті історії Академії наук УРСР. Там же через сім років Ганна Кирилівна захистила і докторську роботу на тему “Джерела з соціально-економічної історії міст Лівобережної України другої половини XVIІ-середини XVIІІ ст.” (1987). Вже будучи професором обійняла посаду завідувача новоутвореної кафедри історії України (1989-1995). Завідування кафедрою припали на складні часи – кінець перебудови в Радянському Союзі, перші роки незалежності України. Досвід, цілеспрямованість і працелюбність Ганни Кирилівни дозволили їй провести кафедру через всі негаразди і створити дієздатний колектив. У 1995 р. вона залишила кафедру та університет і повністю віддалася науково-викладацькій роботі. З осені 1995 року вона – професор кафедри українознавства і політології Дніпропетровського гірничого інституту (зараз кафедра історії та політичної теорії Національного гірничого університету).
Окрім викладацької та наукової роботи у Ганни Кирилівни безліч громадських навантажень: у 1990 році вона очолила краєзнавчий клуб “Ріднокрай” при обласній бібліотеці і залишається його головою донині, з 1991 р. вона – голова правління Дніпропетровської організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, вже багато років є науковим керівником аспірантів і консультантом докторантів, членом двох вчених рад у Дніпропетровському національному університеті та Інституті історії Національної академії наук України.
Г.К.Швидко є автором понад 300 наукових праць з історії України, підручників і навчальних посібників для середньої і вищої школи, зокрема підручника з історії України доби козацтва для 8-го класу середньої школи. Досліджує переважно соціально-економічну історію Гетьманщини та Запорожжя періоду Нової Січі, історичне минуле міст і сіл земель Придніпров’я. Завдяки її зусиллям здійснено перевидання праці А.Скальковського “Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького” (1994), твір архієпископа Феодосія (Макаревського) “Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії” (2000).
Як науковець Г.К.Швидко відома далеко за межами нашої країни. Вона неодноразово представляла Україну на міжнародних конференціях (у 1991 р. на Паризькій конференції, присвяченій 500-річчю козацтва вона зробила доповідь “Кошів отаман Кость Гордієнко”), читала лекції у всесвітньо відомих університетах, таких як Український вільний університет в Мюнхені, Іллінойський університет у США.
За значні досягнення у сфері науки Г.К.Швидко відзначена на державному рівні. У 1997 р. їй присвоєне звання заслуженого діяча науки і техніки України.
Ігор Кочергін
Література:
А.О.Скальковский та його “Історія Нової Січі...” // Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– С.3-16.
Д.І.Яворницький і дослідження історії України в Катеринославському ІНО // З минувшини Подніпров’я (збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої Міжнародному дню музеїв. 17 травня 1994 р.).– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1995.– С.33-36.
Історія держави і права України (Х– початок ХІХ століття): Навчальний посібник.– Дніпропетровськ, 1998.
Останній лоцман – лауреат літературної премії // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-ХІХ століття.– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999.–С.296-297.
Катеринославщина та її найвидатніші діячі духовного звання (XVIII-XIX ст.) // Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия.– Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 2000.– С.3-28.
Дослідження 20-х років з історії Південної України // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-ХІХ століття.– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2001.– С.274-275.
Історія України XVI-XVIII століття: Підручник для 8-го кл. серед. загальноосв. навч. закл.– К.: Генеза, 2002.– 304 с.
Н.М.Дорошенко і “Просвіти” на Катеринославщині // Вісник Дніпропетровського національного університету. Історія та археологія.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2002.– С.190-196.
Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– 147 с.
* * *
Українське козацтво на тлі епохи // Бористен.– 2000.– №1.– С.22-24.
Бібліографія і культура Криму (Рецензія на кн.: Непомнящий и этнография народов Крыма: Библиография и архивы (конец XVIII – начало ХХ века).– Сімферополь: Доля, 2001.– 2001.– 816 с.) // Гуманітар. журнал.– 2001.– №1-2.– С.179-181.
М.П.Баллін – літописець суспільного і культурного життя Катеринослава середини ХІХ століття // Гуманітар. журнал.– 2002.– №2.– С.18-22.
О.М.Поль і Піквікський клуб у Катеринославі // Бористен.– 2002.– №5.– С.4-7.
Незгасиме світло “Просвіти” (Рецензія на кн.: Чабан Микола. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905-1921): Бібліографічний словник.– Дніпропетровськ: ІМА-прес.– 2002.– 536 с.) // Гуманітар. журнал.– 2003.– №1.– С.109-112.
Про увічнення пам’яті видатного земляка М.Ф.Комарова // Гуманітар. журнал.– 2003.– №1.– С.22-25.
Михайло Комаров і Катеринославщина // Бористен.– 2003.– №3.– С.8-11.
Ревізія Миргородського полку 1723 р. // Гуманітар. журнал.– 2001.– №1-2.– С.167-178; №3-4.– С.217-236.
* * *
Національна гірнича академія України.– Щорічник 99.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– 232 с.
Мицик Ю.А. Г.К.Швидко // Українське козацтво. Мала енциклопедія.– К.: “Генеза”, Запоріжжя “Прем’єр”, 2002.– С.552-553.
Національний гірничий університет. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 2002.– 131 с.
* * *
Мицик Ю.А. Не туди б’єш, Іване // Зоря.– 1990.– 2 верес.– С.2.
Михайлова Н. ... Хоч і не всі знають, де ми живемо // Наше місто.– 1993.– 27 лип.– С.3.
Овсянікова Л. Свято в гірничій академії // Бористен.– 1998.– №10.– С.1.
Чабан М. Серед видатних леді – й наша землячка // Зоря.– 2000.– 19 жовт.
Тулянцев А.А. Мой жребий – мимолётный, но высокий // Днепр вечерний.– 2001.– 15 сент.– С.3.
Галь Б.О. Слово про вчителя // Вісник Національної гірничої академії.– 2002.– №10-11.– С.5.
Залізничний міст через Дніпро
18 травня 1884 року
120 років від дня відкриття
“Старий міст” – перший стаціонарний міст Дніпропетровська
Однією з визначних подій у формуванні соціокультурного вигляду та економічного розвитку Катеринослава було будівництво першого залізничного мосту через Дніпро (нині він називається “Старий міст”).
Перший постійний міст у Катеринославі, який надійно зв’язав лівий і правий береги Дніпра, був відкритий 18 травня 1884 р. Цей міст – унікальна для свого часу споруда, був результатом настирних прохань катеринославського земського зібрання та невтомної діяльності місцевого дворянства.
До моменту введення в дію постійного мосту катеринославцям доводилося переправлятися через водну перепону за допомогою ненадійного наплавного мосту, що являв собою споруду з дерев’яних кріплень. До того ж, цей міст діяв лише з весни до пізньої осені, коли його розбирали, і людям доводилося діставатися до іншого берега по кризі.
Такий стан речей існував з 1796 р – часу спорудження першого наплавного мосту поблизу сучасного “Старого мосту” у Дніпропетровську [1]. На кінець 60–х років дерев’яний міст знаходився у занедбаному стані. Грошей для ремонту мосту Міністерство шляхів сполучень у своєму розпорядженні не мало. Намагаючись виправити ситуацію, новоутворена установа місцевого самоврядування – Катеринославське губернське земство почало шукати шляхи до покращення існуючої ситуації. Деякі земці пропонували прохати уряд про передачу в безпосереднє розпорядження земства грошей, які уряд кожного року виділяв на ремонт наплавного мосту [2]. Інші вважали, що необхідно прохати Міністерство шляхів сполучень передати міст на утримання губернського земства. Однак більшість земців були переконані, що ці пропозиції не вирішували проблеми, тому у 1873 р. Катеринославське губернське земство, за пропозицією гласного О.М.Поля, вирішило звернутись до Кабінету Міністрів з клопотанням про побудову постійного мосту через Дніпро.
Сам по собі міст вирішив би багато проблем губернського центру, але для губернії і всієї держави цього було замало. Тому з моменту, коли Катеринославське губернське земство почало лобіювати уряд щодо побудови мосту через Дніпро, його спорудження пов’язувалось з прокладанням залізничної колії, яка повинна була пройти через Катеринослав.
Протягом двох років земство домагалося, щоб уряд позитивно вирішив питання спорудження мосту і залізниці. Нарешті, 22 квітня 1875 р. імператор Олександр ІІ затвердив проект спорудження залізниці на Катеринослав з постійним мостом через Дніпро.
Після того як в губернії стало відомо про початок розвідувальних робіт по відшуканню найкращого маршруту для прокладання залізниці, Катеринославська губернська земська управа мала сміливість просити міністра шляхів сполучень від імені губернського земства про те, щоб міст, який планувалося спорудити, зробити двоярусним. Управа просила, щоб “міст був з окремим шляхом для безперебійного руху екіпажів, возів, прогону худоби та інше” [3]. До ідеї спорудження двоярусного мосту губернських гласних підштовхнув невдалий досвід експлуатації залізничного мосту через Дніпро в м. Кременчук, де міст не мав спеціального шляху для екіпажів і населення діставалося іншого берега в проміжку між проходженням поїздів.
Як відомо, міст у наступні роки так і не було споруджено через низку обставин (війна Росії з Туреччиною, пошук інших шляхів прокладання залізниці, яка б зв’язала Донбас і Кривбас). Після закінчення російсько-турецької війни 1877-78 рр. катеринославське губернське земство вирішило відновити свої прохання перед урядом про спорудження затверджених урядом залізниці і мосту. На 14-й черговій сесії (1879 рік) губернське зібрання одноголосно постановило: “Відновити перед вищим урядом прохання про найшвидше спорудження залізниці через Катеринослав з залізним мостом через Дніпро у м. Катеринославі ... прохати вищий уряд про побудову постійного залізного мосту, пристосованого як для залізничного, так і звичайного руху, з продовженням залізниці, що знаходиться на лівому березі Дніпра, через міст в Катеринославі зі спорудженням тут і станції” [4]. В надії на скоріше вирішення питання прохання земства було надіслано генерал-губернаторові краю Е.І.Тотлебену.
Минуло ще два роки. Лише у 1881 році під тиском капіталістів і “голодних” заворушень населення, яке потерпало від неврожаїв протягом кількох років, уряд остаточно затвердив проект Катеринославського земства. Шостого лютого 1881 р., Олександр ІІ затвердив Положення Комітету Міністрів, згідно з яким було дозволено спорудження Криворізької залізниці з постійним мостом через Дніпро в Катеринославі. В Положенні Комітету Міністрів було зазначено, “що терміновий початок спорудження (мосту і залізниці – І.К.) викликаний головним чином необхідністю надання постраждалому від неврожаю місцевому населенню заробітків” [5].
В травні 1881 р. було остаточно з’ясована будова мосту, а 26 серпня того ж року на воду був спущений перший кесон. У березні 1883 р. були завершені основи всіх биків та устоїв. До 15 червня 1883 р. були готові всі опори мосту разом з положенням карнизів та підферменних каменів. До початку січня 1884 р. були завершені зборка і клепка прольотів мосту [6]. Всі замовлення на спорудження різних частин мосту були виконані в Росії. Металічну частину виробили на Брянському рейкопрокатному заводі в Бежицях, цемент надавала фірма Шмідт, кесони – Петербурзький металічний завод торгового будинку Кнорре. Роботи по опусканню кесонів були виконані робітниками Петербурзького металургійного заводу. Найважливіші роботи виконані іноземцями (італійцями та ін.). Загальна вартість мосту склала 3 млн. 850 тис. крб. (при тому, що урядом для його будівництва було виділено 5 млн. крб.) [7].
Міст являв собою грандіозну споруду: 15 прольотів по 39 сажнів кожний, загальна довжина (разом з віадуками при в’їзді на міст) – 651 сажня (1389 метрів), ширина – 16 футів (майже 5 метрів), загальна вага – 9525 тон, на берегах дві величезні земляні дамби, вимощені каменем. Верхній ярус здіймався над залізничним полотном на 4,5 сажнів (9,6 метра). Він був обладнаний тротуаром, по якому могли одночасно пройти дві людини. Біля краю тротуару були встановлені чавунні поруччя [8].
За розмірами, це був третій міст в Європі (після Олександрійського через Волгу та Голландського біля Мердика). У 1889 р. на Всесвітній виставці, що відбулась у Парижі, міст заслужено отримав золоту медаль [9].
Проект мосту був складений відомим інженером мостобудівником Миколою Аполлоновичем Белелюбським (1845-1922). Будівництвом керував інженер В.І.Березін, який керував роботами по спорудженню другого за довжиною мосту в Європі – Олександрійського на Волзі.
18 січня 1884 р. через Катеринославський міст пройшов перший товарний потяг і з цього часу відкрито постійний рух поїздів товарного призначення. Протягом березня 1884 р. проведено ретельний огляд та випробування мосту. Урочисте відкриття мосту відбулося 18 травня 1884 р. Газета “Русские ведомости” повідомляла, що 18 травня на вокзальній площі архієпископ Феодосій провів молебень в присутності міністра шляхів сполучень К.М.Посьєта, губернатора В.М.Долгорукова і представників різних закладів. Після освячення вокзалу був освячений сам міст. Після цього почесне зібрання сіло на спеціально приготований потяг і на ньому під’їхало до вокзалу, де було зустрінуте духовенством та народом [10]. 18 травня через Катеринославський міст прослідував перший пасажирський поїзд, в цей же день було відкрито екіпажний рух по верхньому ярусу мосту.
Можна вважати, що з моменту введення в дію постійного мосту, Катеринослав з розряду заштатного, провінційного міста перейшов в категорію великих промислових центрів Півдня Росії. На надзвичайному засіданні губернського земства 29 лютого 1884 року зазначалось, що “побудова залізничного мосту з особливим шляхом для екіпажного проїзду усунуло зовсім ту незручність, якої зазнавало населення губернії до цього часу, – при цьому, – з відкриттям екіпажного руху через залізничний міст наплавний міст втрачав загальногубернське значення” [11].
Стаціонарний міст через Дніпро вирішив проблему сполучення Катеринослава з іншими частинами губернії. Його спорудження збільшило пасажирський і вантажний потоки через губернський центр і зв’язало надійним шляхом Криворізький рудний та Донецький вугільний басейн. Все це в свою чергу зумовило швидкий розвиток міста Катеринослава і губернії. Катеринослав згодом перетворився в значний промисловий центр.
Бібліографічні посилання:
Лазебник В.І. Мосты Днепропетровска // Вісті Придніпров’я.– 1999.– 21 трав.– С.13.
- Постановление IV очередного Екатеринославского земского собрания с 22 октября по 5 ноября 1869 года.– Екатеринослав, 1870.– С.56.
- Російський державний історичний архів.– Ф.262.– Оп.1.– Спр.832.– Арк.15.
- Постановления ХIV очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 8 по 19 декабря 1879 года. – Екатеринослав, 1880.– С.37-38.
- Исторический очерк развития железных дорог в России с их основания по 1897 включительно.– СПб., 1899.– Вып.2.– С.294.
- Екатеринославский-Днепровский мост // Железнодорожное дело.– 1884.– №18.– С.117.
- Телеграфические известия (от наших корреспондентов) // Рус. ведомости.– 1884.– 18 мая.– С.1.
- Днепровский мост Екатерининской дороги // Днепр.– 1884.– №56.– С.1.
- Дніпропетровськ. Віхи історії.– Дніпропетровськ: Грані, 2001.– С.84.
- Телеграфические известия (от наших корреспондентов) // Рус. ведомости.– 1884.– 21 мая.– С.1.
- Журнал чрезвычайного Екатеринославского губернского земского собрания, заседания 29 февраля 1884 года.– Екатеринослав, 1884.– С.13.