Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до найвизначніших дат

Вид материала

Документы

Содержание 14 липня 1834 року 1 серпня 1929 року 24 серпня 1994 року 1 жовтня 1954 року Оглядаючись на непройдене

Подобный материал:

• Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
• Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

Етапи пройденого шляху

Спогади колишнього директора бібліотеки 1974-1994 рр.

(уривки)


1974 р., липень місяць. Обласне управління культури, незважаючи на мій впертий опір, небажання втратити щойно прекрасно відреставровану, устатковану центрально-міську бібліотеку, переводить мене до обласної наукової бібліотеки ім. Жовтневої революції на посаду директора.

Ясно уявляла, який важкий тягар звалюю на свої плечі. Але уявляти – це одне, а практично стикнутись – це інша справа.

Усі відділи, а їх було 10, знаходились в одному приміщенні по вул. Савченка, 10. Це – відділи: абонементу, книгосховища, обробки, комплектування, науково-методичний, довідково-бібліографічний, читальні зали, МБА, обслуговування фахівців народного господарства, патентно-технічний. Відділи були не укомплектовані кадрами, особливо довідково-бібліографічний, в якому, головним чином, працювали Вороненко І.М., Гурай Л.Г. і Карнаух С.Г. У бібліотеці була 21 вакансія, а замовлений тільки один молодий спеціаліст з ВУЗу й жодного з культосвітнього училища. Зміст роботи відділів вимагав докорінної перебудови. Добре укомплектованим був лише науково-методичний відділ, котрим завідувала Рудик А.А. Тут робота велась за всіма напрямками й не вимагала докорінної перебудови. Гарна дисципліна була у відділах комплектування та обробки літератури (завідуючі Надтока Л.М. і Данилевська М.А.). Справлявся зі своїми функціями відділ МБА.

Що стосується інших відділів – було боляче за зміст їхньої роботи.

Наприклад, у відділі обслуговування фахівців сільського господарства мало відбулося змін за 7 років завідування відділом Волковською Л.І. На момент передачі їй відділу, за якихось два місяці роботи відділу з читачами, було залучено 165 чоловік, а стало 265. Чи не мало за 7 років залучити 100 чоловік? А читач же тут постійний – це не студентство та пенсіонери. Залишилась та ж наочна агітація, ніякого зв'язку з сільгоспорганізаціями, ніякої пропаганди відділу. Все було розраховано на самоплин: прийде читач – його обслужать. Повністю була відсутня ініціатива керівника.

Патентно-технічний відділ, куди незадовго до декретної відпустки була переведена на посаду завідуючої відділом Горпиняк Л.З., нічого не встиг зробити. Та й робити будь-що в цьому відділі бу­ло дуже складно, оскільки величезний фонд і читачі тулилися в одному залі площею 69 кв. м. Ну, а про те, що можна проводити роботу не лише в стінах бібліотеки, налагодити зв'язок з обласними радами ВТВР і НТТ, великими промисловими підприємствами, науково-дослідними інститутами тощо, у відсутність Лідії Захарівни ніхто й не мислив. І лише після її повернення з декрету розгорнулась цікава змістовна робота.

Завідуючі відділами читального залу та довідково-бібліографічного Олифір і Вороненко з моїм приходом, аби уникнути складнощів і вимог до роботи, звільнюються, залишивши незадовільною роботу відділів, особливо читального залу, де все було на нулі (не знаю, за віщо завідуюча відділом отримувала зарплатню).

Матеріально-технічна база бібліотеки була дуже слабкою. У відділах не вистачало столів, не було жодного цілого стільця, відсутні були вітрини, виставкові стелажі, не було м'яких меблів, а наявні стелажі у більшості своїй були саморобні, й стіл у відділі МБА (ми, правда, це помітили при переїзді) також був са­моробний, з необтесаних дощок, але все це було замасковано червоною скатертиною.

Будинок вимагав капітального ремонту: в міжповерхових перекриттях були великі отвори, підлога попрогнивала, сантехніка, опалення, каналізація практично не працювали, оскільки за всі роки роботи бібліотеки (з 1959 р.) не робилося навіть профілактичного ремонту, дах тік тощо.

Ось такий, коротко, стан справ я застала на новому поприщі роботи. < >

У цей же час було прийнято рішення про проектування нового будинку бібліотеки. Й починати треба було з нуля: вибору майданчика (оголосили конкурс), вирішення питання проектування, підготовка десятка віз проектного завдання тощо, ознайомлення з уже наявними проектами й новими побудованими приміщеннями обласних бібліотек.

На узгодження кожного етапу проектних робіт довелось виїжджати до Москви в Держбуд і Головний архітектурний інститут. Все це відбирало багато часу й сил.

І найголовніше – з усіх населених пунктів області на той час я побувала в двох районах і одному місті. Як керувати, не знаючи становища справ на місцях? Складно. Тому доводилось виривати моменти й виїжджати на місця. Ніхто не рахувався із зайнятістю та можливостями й включали мене в бригади, а інколи й керувати ними за завданням ОК КПУ та облвиконкому.

Працювати було дуже складно, оскільки в бібліотеці була 21 вакансія (понад 1/3 за штатом) бібліотечних працівників і тільки 4 працівники адміністративно-господарчого відділу (АГВ) при штаті в 13 чоловік.

У цей тяжкий час виїжджає на інше місце жительства заступник директора Іванова Маргарита Федорівна, звільнився завідувач АГВ, змінився головбух. Загалом, хоч плач. < >

І насамперед я вирішила не забувати, що я не будівельник, а директор бібліотеки. Тому почала з розв'язання кадрового питання. Уже з вересня на посаду заступника директора заступила Васеніна Тамара Василівна, досвідчений, грамотний працівник, добрий помічник. Не пощастило із завідуючим АГВ. До роботи став підполковник (у відставці) пожежної частини. Проте робота ця була йому не під силу, а головне – не за своїми можливостями пив. Довелось із ним розстатися в критичний момент. А найстрашніше то, що звільнити його було не важко, а от передати майно на 690 тис. крб. (за цінами 1974 р.) він категорично уникав. Довелось залучати парткомісію, народний контроль, суд тощо, доки не було все передано новому працівникові – Бондаревій Варварі Петрівні.

Добирались кадри на завідування відділом читальних залів і довідково-бібліографічним відділом.

Складнощі, несподіванки очікували мене на кожному кроці.

Обслуговуючи читачів, почали пакування фонду, та куди переїжджати ще точно ніхто не знав. На рівні керівництва області та міста не вирішувалось питання надання нам тимчасово якого-небудь приміщення. А ті підвали, бомбосховища, які ми знаходили, ні на грам не відповідали вимогам збереження фонду.

Тут нам допоміг інструктор обкому КПУ Лоза Микола Андрійович. Я пішла до нього на прийом з цінними книгами, котрі гинули в підвалі, виклала ситуацію, й він із цим питанням пішов до першого секретаря обкому КПУ Ватченка Олексія Федосійовича. Останній зібрав нараду, й буквально на ранок заступник голови облвиконкому Величко Петро Кузьмович викликав мене і повідомив, що прийнято рішення про виділення бібліотеці в ще недобудованому будинку держархіву двох поверхів для фондів, а після переселення архіву – двох приміщень, які він займає, для відділів по пр. К.Маркса, 103. Окрім книгосховища, з огляду специфіки роботи архіву, нічого не можна було розташовувати, та й приміщення для розміщення фонду книгосховища ледве вистачило. Потім вдалось випрохати ще 200 кв. м. у цоколі для розміщення фонду абонемента.

Ось тепер-от почались справжні тортури пекла: шукати машини, вантажників, швидко зв'язувати фонд.

Ми почали переселення, коли будівельники продовжували свої роботи в приміщенні. Все це утруднювало переїзд. Працювали в дві зміни, втомлювались, нервували, але заради доброго майбутнього всі вперто трудились. Описуючи це, я не можу не згадати завідуючу відділом книгосховища Герегу Раїсу Семенівну та покійну Миркіну Риту Аронівну. На них лежала велика відповідальність за порядок розташування літератури. Не заплутатися в 900 тисячах фонду книгосховища – проблема нелегка. А вони чітко спрацювали в цьому питанні. Й особливих труднощів не становило після переїзду правильно розставити фонд на полиці.

Одночасно з переїздом бібліотеки терміново, ночами, робили ремонт у приміщенні на пр. К.Маркса, 103, що звільнялось, й розміщували у відремонтованих кімнатах відділи бібліотеки. Складно, тісно розмістили ми читальний зал, відділи обробки, комплектування, методичний, довідково-бібліографічний, патентно-технічний, МБА, обслуговування фахівців сільського господарства. Розмістилась тут і адміністрація. Скоро всі перераховані відділи почали функціонувати. Єдиний відділ, який не обслуговував читачів, був абонемент. Фонд відділу частково був розміщений, як я вже сказала раніше, на К.Лібкнехта, 89, де ми додатково отримали 200 кв. м. в цоколі, а частина фонду – на ярусі в приміщенні по пр. К.Маркса, 103.

Згадується, з яким ентузіазмом працював колектив у цих складних, часом неможливих умовах.

Звичайно, більш ніж тримісячна перерва в обслуговуванні читачів порушила ритм цієї роботи. Треба було заявити про себе. Розгорнулась велика робота з метою рекламування фондів бібліотеки та її можливостей в задовольнянні читацьких вимог.

Бібліотека визначила коло науково-дослідницьких та проектних інститутів, підприємств і значних організацій, з якими була запланована робота з бібліотечно-бібліографічного обслуговування читачів. Працівники бібліотеки за розробленим маршрутом щоденно виїжджали з "днями" інформації, інформування, відкритими переглядами літератури, тут же видавалась література додому.

Надруковані статті в газетах, виступи по радіо й телебаченню дозволили залучити читачів до функціонуючих відділів обслуговування.

Керівництву бібліотеки вдалось укомплектувати бібліотеку кадрами. З 1975 року бібліотека замовляла й відбирала у Харківському інституті культури від 7 до 10 чоловік. Враховуючи незвичайні умови роботи, які вимагали додаткових витрат робочого часу, на прохання облуправління культури Міністерство культури щорічно давало додаткові штати. В бібліотеці замість 2 головних бібліотекарів стало 7, з'явились у штаті 12 завідуючих секторами. Це дозволило в корені змінити роботу бібліотеки, наблизити її діяльність до науковості.

Так, призначення вченим секретарем Сергійчук Т.С. дозволило змінити звітність і планування бібліотеки.

Створення редакційно-видавничої групи допомогло визначитись і покращити видавничу роботу, зосередивши її в єдиному місці.

Відповідальним за цю ділянку роботи була призначена Матросова Лариса Іванівна, яка мала певний досвід такої роботи. Їй вдалося встановити хороші контакти з друкарнями міста й на більш високий рівень підняти якість видань бібліотеки… < >


Були створені комісії з комплектування, науково-дослідницької роботи тощо. Широко розгорнулась інформаційна масова робота.

Якість обслуговування читачів у читальному залі було низька, оскільки замовлену літературу привозили на другий день. Але при тому читачі були вдячні, що хоч на таких умовах могли скористатись обов'язковим примірником літератури.

У 1977 році, коли наближалось закінчення капремонту будинку по Ю.Савченка, 10, ми стали думати про зміни в структурі бібліотеки. Міністерство культури пішло нам назустріч і затвердило в структурі відділи з мистецтва та іноземної літератури, відповідно був збільшений і штат бібліотечних працівників.

У цих складних умовах почали формувати фонди й проводити організаторську роботу призначені завідуюча відділом мистецтва Рєзіна Олена Петрівна і завідуюча відділом іноземної літератури Романова Неля Олексіївна. Це дозволило нам на момент переїзду у відремонтоване приміщення більшості відділів розташувати на звільнених площах уже сформовані відділи. Почали працювати ці відділи на К.Маркса, 103.

З самого початку хороший колектив склався у відділі іноземної літератури. На посаду завідуючої відділом була переведена з патентно-технічного відділу Романова Неля Олексіївна (філолог за освітою). Спільно нам вдалось залучити до роботи хороших фахівців, ентузіастів Коваленко Євгенію, Архипову Олю, Бякову Наташу, Перекрестову Олю. Всі вони мали не бібліотечну, а філологічну (іноземна мова) освіту, проте за короткий час засвоїли ази бібліотечної роботи й чітко уявляли значення відділу, його завдання і робили все необхідне, щоб відділ займав провідне місце в соціалістичному змаганні. < >

Та ось настав 1978 рік. Щасливий рік в історії бібліотеки. Це було для нас велике, світле й радісне свято, подібне якому важко уявити.

В реконструйований будинок переїхали відділи: комплектування, обробки, читальний зал, відділ обслуговування фахівців сільського господарства, ДБВ, НМВ, МБА, патентно-технічний, редакційно-видавнича група й адміністрація.

Усі відділи, що переїхали, отримали світлі, на той період просторі, добре обладнані приміщення. У відділах обслуговування килимові доріжки, прекрасні читацькі столи – всі умови для нормальної роботи читачів. Раділи ми, а з нами й читачі.

Напередодні 8 березня, вітаючи колектив бібліотеки з нашим жіночим святом, ми вшановували й будівельників, які брали участь у цьому будівництві. Багато з них отримали почесні грамоти та цінні подарунки.

Й почалося влаштовування, оформлення відділів. Меблі ми отримували в багатьох містах України: Кіровоград, Ужгород, Одеса, Черкаси та, звичайно, наші земляки – Павлоградська, Марганецька і Дніпропетровська "Дніпромеблі" зробили для бібліотеки багато нестандартного устаткування. Уявити важко, як складно було все це перевезти, причому багато машин, вантажівок нам давали безкоштовно добрі, хороші помічники бібліотеки Лукаш Юрій Миколайович, Ольшанський Ісаак Борисович і військові частини.

За весь переїзд і перевезення меблів ми оплатили машину одеських меблів по перерахуванню та 25 крб. – водію й вантажнику за роботу у вихідний день, що було вкрай необхідно.

Переїхати переїхали, та, як завжди, була маса незакінчених будівельних робіт: не було гардеробу, та й узагалі не був готовим вестибуль; не були готові сходова клітка, система вентиляції й численні дрібні роботи. Паралельно з облаштуванням відділів продовжувались будівельні роботи. Але якщо раніше хоч маленька допомога була з боку облвиконкому, то тепер про нас забули, оскільки фонди вже були на місці. < >

Але як би важко не було, до 1 серпня ми повністю закінчили всі будівельні роботи, влаштування відділів і 5 серпня 1978 року відкрили двері для читачів. Важко уявити, яка це була радість для колективу та читачів.

Після косметичного ремонту на пр. К.Маркса, 103 розташувались відділи: абонемент, щойно створені відділи іноземної літератури і літератури з мистецтва, а пізніше – механізації та ав­томатизації бібліотечних процесів, сектор обмінно-резервного фонду.

Книгосховище продовжувало й продовжує працювати на К.Лібкнехта, 89.

Нормалізоване становище дозволило за досить короткий період часу докорінно змінити роботу відділів, зробити її конкретною, цілеспрямованою, цікавою.

Крім обслуговування читачів у стінах бібліотеки продовжувалась велика робота з обслуговування трудових колективів за домовленостями про творче співробітництво. Ця робота в багато разів підняла престиж бібліотеки.

У читальному залі почав працювати клуб "Гренада", який став вогнищем спілкування читачів різних читацьких груп. Потому почав працювати клуб "Прем'єра книги". У кожному відділі були створені клуби за інтересами: "Садівник", "Палітра", "Муза" тощо.

Змінам у роботі відділів сприяли зміни кадрового складу працівників відділів і головних спеціалістів. Паралельно з досвідченими керівниками Надтокою Л.М., Данилевською М.А., Галієнко Л.М., Рябовою Н.В. поступово стали працювати в недавньому минулому молоді фахівці: завідуюча відділом технічної літератури Абраімова Т.О., завідуюча відділом обслуговування спеціалістів сільського господарства Сучкова Н.М., завідуюча методичним відділом Сергєєва Н.К. Досвідченими фахівцями були укріплені відділи: читальних залів – Макаровою О.І., завідуючою книгосховищем Романець В.Р.

Усі відділи запрацювали за вимогами обласних бібліотек.

Настав час підняти на належну висоту науково-дослідницьку роботу. Заступник директора Васеніна Т.В. увесь час нею займалась в межах обласної бібліотеки, але необхідно було її розширювати, залучаючи до неї і бібліотеки області.

Знову на наше прохання (у котрий вже раз) на допомогу приходить Міністерство культури, затверджуючи в 1980 р. у штаті головного бібліотекаря з НДР. Спочатку нам важко було підібрати відповідного цій посаді працівника, проте скоро ми вирішили цю проблему, запросивши на посаду головного бібліотекаря Шекшуєву Тетяну Григорівну, яка працювала завідуючою методичним відділом обласної юнацької бібліотеки. Поступово на новий рівень стала підійматися науково-дослідницька робота. Було проведене низку цікавих досліджень.

На цей час бібліотека стійко лідирувала серед бібліотек республіки. З 1975 року за кращі показники в роботі закладів культури республіки посідала щорічно призові місця з I по III. Досвід роботи бібліотеки у багатьох питаннях був у центрі уваги бібліотек республіки. Це, передусім, науково-методична, науково-дослідницька, масова робота.

На науково-практичних конференціях, нарадах директорів бібліотек я як директор та інші працівники постійно виступали з різних питань роботи, що виділяли нас серед інших бібліотек республіки. < >

На нашу роботу звернуло увагу Міністерство культури СРСР і бібліотека ім. Леніна.

По-перше, в 1980 р. я виступила з доповіддю на колегії Міністерства культури СРСР під головуванням Демичєва, де розповіла про зміни в роботі бібліотек у зв'язку з централізацією. На Всесоюзній нараді бібліотечних працівників у Москві в 1986 р. я виступила з доповіддю "Роль громадськості в роботі бібліотек як одне з проявів демократизації бібліотечної справи", яка справила враження на редакцію журналу "Библиотекарь", і вони опублікували в журналі №3 за 1987 р., стор.10-11 мою статтю "С опорой на актив".

Враховуючи досвід роботи й наші можливості, нам запропоновано було на базі Дніпропетровська створити територіальне бібліотечне об'єднання (ТБО). У зв'язку з цим була проведена велика організаторська робота, яка дозволила змінити зміст роботи, матеріальну базу цілої низки відомчих бібліотек, зокрема, профспілкових бібліотек ДТТУ, заводу Комінтерн, обласної медичної бібліотеки, бібліотеки інституту кукурудзи та інших. І лише через нерозуміння цього питання з вини облрадпрофу не було прийнято рішення облвиконкому, та незважаючи на це бібліотеки укріпили свої зв'язки й можливості у вдосконаленні роботи з координації питань комплектування, методичної та науково-дослідницької.

Маючи досвід цієї роботи в обласному масштабі, ми провели величезну роботу в створенні ТБО в м. Жовті Води і наблизили вирішення цього питання у Верхньодніпровському й Томаківському районах, об'єднавши зусилля всіх бібліотек району в бібліотечно-бібліографічному обслуговуванню читачів. Говорячи про це, хочеться хорошим словом відзначити роботу головного бібліотекаря з координації Пушкар Марії Олександрівни. Любов до роботи та відповідальність, вміння працювати з людьми значно підняли престиж бібліотеки обласної як головної бібліотеки в регіоні. І її допомога у вирішенні багатьох питань по ТБО була безмежна.

У цей період бібліотека починає роботу з підготовки до свого 150-річчя. Почали цю роботу майже з нуля. Бібліотека володіла даними про те, що вона почала свою історію з 1889 року. До 100-літнього ювілею й готувалась бібліотека. В ході дослідження в бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна був найдений унікальний матеріал – "Речь Герценвица, произнесенная им при открытии библиотеки 9 мая 1834 года". Ось звідси і почались уперті, наполегливі пошуки матеріалів, які підтверджують, що саме та публічна бібліотека – це сьогоднішня обласна наукова бібліотека ім. Жовтневої революції. Ця робота була доручена головному бібліотекарю з НДР Шекшуєвій Т.Г. Вона побувала в бібліотеках ім. Леніна, Салтикова-Щедріна, архівах Києва. Це дозволило зібрати понад 100 джерел, які вишикували в єдиний ряд історію бібліотеки. Але й тут не обійшлось без курйозів. Центрально-міська бібліотека почала претендувати на цю історію, оскільки вона, відкриваючись у 1947 році, спочатку називалась "Міська публічна". Численні публікації 1983-1984 років, зібрані в альбомі, дадуть можливість більш детально познайомиться з цієї "історією" про історію. У результаті довгої, упертої роботи нам вдалось домогтися хронологічної довідки державного архіву, яка, поетапно розглядаючи історію становлення та розвитку, свідчила про те, що бібліотека, відкрита у 1834 році – це наша бібліотека. < >

Бібліотека знову потребувала розширення приміщень, оскільки в незадовільних умовах ще знаходилися декілька відділів. Я розпочала клопотання. І лише в грудні 1985 року було прийнято рішення міськвиконкому про надання нам приміщення по вул. Байкальській, 78. Після прийняття рішення виявилось, що тут повинна була розміститися бібліотека-філіал № 21. Почалась боротьба.

Бібліотеку ще треба було будувати, оскільки крім стін ще нічого в приміщенні не було зроблено. Почали з розводки опалення, водопостачання, каналізації, освітлення тощо. На кожному з цих видів робіт виникали складнощі через відсутність матеріалів. Щоденно займались трубами, проводом, гайками, засувками, світильниками тощо. Особливу складність становив паркет, який нам з великими зусиллями вдалось отримати через територіальне управління.

Дякуючи виконробові будівництва Клявзо Владиславу Боніоновичу, великому любителеві й знавцеві книги, нам вдалось у короткий час у квітні, правда, з великими недоробками, проте невидимими для читача, прийняти об'єкт і почати переселення фонду абонементу.

У дні, коли місто готувалось до святкування Дня міжнародної солідарності трудящих, колектив бібліотеки з 29 квітня почав перевезення фонду абонементу, а він значний – 226 тис. томів. Працювали напружено. Відпочили лише 1 травня і знов узялись за перевезення і розстановку фонду. З яким ентузіазмом працював колектив яскраво можуть свідчити терміни: 29 квітня почали пе­реселення, а 16 травня урочисто відкрили двері абонементу для читачів.

Відселення абонементу було великою віддушиною. По-перше, воєдино були зібрані фонди абонементу, по-друге, з поганих умов фонди були поміщені в добрі й, по-третє, це дозволило створити більш сприятливі умови для роботи відділів літератури з мистецтва та іноземної.

Надходило літо, коли спостерігається великий відплив читачів. А тут переїхав відділ, який ще ніяк себе не зарекомендував. Тому абонементу було складно залучати читачів і формувати свою читацьку аудиторію. Першими читачами були діти (котрих ми вирішили обслуговувати) та підлітки.

Перші дні роботи абонементу дали нам зрозуміти, що доведеться думати про розширену структуру абонементу, оскільки читачі потребували бібліографічної та інформаційної допомоги. Постало питання про обслуговування читачів в межах читального залу. Довелось все це вирішувати. А вирішувати було надзвичайно складно, оскільки завідував відділом Прудченко Віталій Дмитрович, у котрого теоретичні знання різко розходились з практичним утіленням їх у життя. Тому все доводилось вирішувати директору і заступнику Горпиняк Л.З.

Поступово вирішувались питання усунення будівельних недоліків; доводилось звертатися і в судові інстанції, оскільки будівельники категорично відмовлялись від цього.

У 1987 році очолила відділ Афанасьєва Людмила Федорівна. Справи на абонементі пішли на краще. Ця людина з розумінням сприймала і втілювала поставлені задачі. Абонемент завойовував авторитет, а адміністрація боролась з Центральною міською бібліотекою за його існування.

Минав час, старів будинок на пр. Карла Маркса, 103, в якому з повоєнних часів не було ремонту. І архів, і бібліотека знаходились в приміщенні тимчасово. Відстоюючи приміщення абонементу, шукали також приміщення для відділів іноземної літератури, мистецтва, механізації, сектору обмінно-резервного фонду.

Ходіння в міськвиконком, житлові групи райвиконкомів довго не давали реальних результатів. Керівництво області й міста вважало, що бібліотека вже отримала багато приміщень, а якщо не вистачає – передайте фонд патентної документації ЦНТБ, а періодику спишіть. При такому розумінні керівництвом і особливо заступником голови облвиконкому Музальовою Р.П. питання про необхідність додаткових приміщень пробити цей пролом було неможливо.

І я пішла іншим шляхом. Зв'язалась з великими будівельними трестами. Дізналась про об'єкти, на яких вони працюють. Виявилось, що найближчий об'єкт, який вже готують до здачі, – об'єкт Дніпродіпротранспроект, що розташований на К.Маркса, 18. Почала вирішувати це питання у вищих організаціях. Приймається рішення про передачу нам цього приміщення після відселення інституту. Легко й швидко пишеться, а скільки часу, інстанцій довелось пройти, скільки нервів витратити, доки було прийнято таке рішення. Здавалось, можна радіти й поставити крапку. Проте це ще не кінець.

Дізнавшись про це рішення, піднявся історичний музей. Знаходячись поруч з інститутом, вони й не знали, що Дніпродіпротранс будується і скоро буде відселятися, а почали відстоювати право на це приміщення після передачі його нам. Знову нерви, неприємності, докази, ходіння від однієї інстанції до іншої.

Нарешті, довелось згодитися з тим, що цоколь і I поверх передаються історичному музею. В результаті перероблюється рішення облвиконкому.

У зв'язку з цим доводиться міняти плани відносно розміщення відділів на пр. К.Маркса, 18. Звичайно, в першу чергу розмістили відділи з пр. К.Маркса, 103. Це відділ літератури з мистецтва, відділ іноземної літератури, відділ механізації та автоматизації бібліотечних процесів.

Важко уявити, в яке руйновище ми повинні були переїхати. У зв'язку з будівництвом нового будинку інституту не давали грошей на капремонт приміщення по пр. К.Маркса, 18, тому тут все було в жахливому стані. Правильно було б зробити в будинку капітальний ремонт, та час не дозволяв. По-перше, затоплювало фонди відділів іноземної літератури та мистецтва, по-друге, історичний музей продовжував домагатися повернення усього будинку (про це свідчать статті в періодичних виданнях). Тому в міру того, як звільнювали площі відділи інституту, ми тут же вивозили сміття й своїми силами, залучаючи також членів сімей наших працівників, робили поточний ремонт. Так був зроблений ремонт усього другого поверху. На момент звільнення Ш поверху нам вдалось залучити будівельників-професіоналів, але все одно все робилось терміново, оскільки зволікання загрожувало втратою приміщення. Враховуючи швидко зростаючі фонди патентно-нормативної документації й неможливість їхнього розміщення на наявних площах на вул. Савченко, 10, ми вирішили на Ш поверсі надати просторе приміщення для відділу патентно-нормативної документації, реорганізувавши відділ патентно-технічної літератури. Залишати його з попередніми функціями та фондами було неможливо, оскільки в читацькому каталозі відображена технічна література, й виділити її дуже складно і в даний час було неможливо. В зв'язку з цим у структурі бібліотеки відбулись зміни. Був реорганізований відділ обслуговування спеціалістів сільського господарства у відділ обслуговування спеціалістів народного господарства, сюди ж був переданий фонд технічної літератури. З сектору краєзнавства при довідково-бібліографічному відділі був створений і розташований на III поверсі відділ краєзнавчої літератури та бібліографії.

Залишалось невирішеним питання обслуговування читачів рідкісною та цінною літературою, яка розміщувалась в центральному книгосховищі. Із зусиллями, але створюємо і розміщуємо на пр. К.Маркса, 18 сектор рідкісної та цінної книги (1990 р.).

Отже, в результаті отримання двох поверхів приміщення Дніпродіпротранс бібліотека створила хороші умови не лише відділам, які розташовувались в аварійному будинку, але й створила новий, краєзнавчий відділ і сектор рідкісної та цінної літератури.

Створення хороших умов для обслуговування читачів в існуючих і новоутворених відділах дозволило покращити якість обслуговування читачів. В кожному відділі стали працювати клуби за інтересами: "Захопленість", "Співбесідник", "Садівник", "У світі книг" тощо.

Минає час. Фонди ростуть, розставляти їх ніде. В даному випадку важко стало з розміщенням періодичного друку.

Адміністрація знову, вкотре, ставить питання про виділення додаткових площ. На цей раз на наші прохання відгукнулись набагато швидше. Спершу виділяється один поверх партархіву, куди ми перевозимо журнали з 1943 по 1985 рік. Проте це не вирішує проблеми, як і раніше, складно обслуговувати читачів, оскільки газети лежать штабелями. Продовжуємо домагатися приміщення в будинку ділового центру. Пишемо, ходимо, просимо тощо. Завідуючий відділом голови адміністрації Соловей Олександр Ілліч доводить нам, що недоцільно зберігати періодику за багато років. Ми йому на конкретних прикладах доводимо важливість і необхідність зберігання фондів. І от приймається рішення Президії обласної Ради народних депутатів №169/20 від 19.03.1993 р.: бібліотеці передається приміщення бібліотеки ділового центру (понад 650 кв. м). Це була чергова перемога.

Знову доводиться вносити чергові зміни в структуру бібліотеки. З метою підвищення якості і задоволення потреб читачів, створення сприятливих умов для наукової роботи створюється відділ періодичного друку, і, вкотре, бібліотека починає "велике переселення". < >

Розташування відділу в двох місцях заважає нормально обслуговувати читачів. Однак створення нормальних умов для обслуговування читачів, які цікавляться періодикою з 1985 року дозволяє зробити висновок, що бібліотека правильно визначила призначення отриманих площ. Відділ з кожним днем набирає темпи в роботі й завойовує авторитет у численної читацької аудиторії.

Отже, 1993 роком закінчене, в цілому, питання реорганізації відділів і їхнє розміщення. Загальна площа всіх приміщень склала понад 7 тис. кв. м. Бібліотека розташована в 6 місцях: вул. Ю.Савченка, 10, вул. К.Лібкнехта, 89, вул. Байкальська, 78, вул. Комсомольська, 58, вул. Ленінградська, 19, пр. К.Маркса, 18. У зв'язку з цим крім незручностей в роботі з обслуговування читачів додалось багато інших турбот. Оснащення устаткуванням, великі й малі ремонти, вирішення кадрових проблем і таке інше. < >

Настав 1994 рік. Стала я подумувати про те, що будівництво бібліотеки мені втілити не доведеться, а тому і проектуванням мусить займатися керівник, котрому доведеться будувати. На перевозі коней не міняють.

На якийсь час відділам створені умови для нормальної роботи. Я зробила все можливе, а іноді й неможливе, щоб бібліотека функціонувала в нормальних умовах. Тому пора й передати управління в інші руки.

Вересень 1995 р.

З.М.Рижкова


Література:


Бібліотека – центр науково-інформаційних ресурсів ХХІ століття: Матеріали наук.-практ. семінару.– Дніпропетровськ: Обл. наук. б-ка. 2000.– 27 с.


Аналіз діяльності Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки за 1999-2000 рр. / Укладачі: Т.О.Абраімова, Л.З.Горпиняк.– Дніпропетровськ, 2001.– 36 с.


Голуб І.С. Обласна наукова напередодні нового тисячоліття: історія, становлення, результати прожитих літ // Історія бібліотек області як джерельно-документальна база вивчення, становлення і розвитку культури Придніпров’я: Матеріали обл.. міжвідомч. наук.-практ. конф.– Дніпропетровськ, 2001.– 80 с.


Губернская (Городская) библиотека // Стародубов А.Ф. и др. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям / А.Ф. Стародубов, В.В.Самодрыга, С.С. Иванов. – Днепропетровск: РВА “Дніпро-VAL”, 2001. – С. 155-157.


Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть.– Дніпропетровськ: Проспект, 2001.– С. 250.


Дніпропетровщина: Наук.-популяр. вид.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 73.


Фоменко А. Губернська бібліотека – Обласна наукова бібліотека // // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава–Дніпропетровська, їх творців і художників. – Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001. – С. 72-75.


Аналіз діяльності Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки за 2001 р. / Укладач Л.З.Горпиняк.– Дніпропетровськ, 2002.– 30 с.


Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека – духовна скарбниця краю // Бібліотеки Дніпропетровщини на сторінках місцевої преси у 2002 році: Дайджест публікацій. Вип.2. – Дніпропетровськ, 2003.– С. 3-17.


Тітова Н.М. Дивосвіт книжкових скарбів // Бібліотечна Дніпропетровщина: Інформаційно-методичний збірник. Вип.1. – Дніпропетровськ, 2003.– C. 68-74.


Швидько Г. Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860): До 170-річчя Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки – Дніпропетровськ, 2003.– 146 с.

Про бібліотеку – С. 31-32, 48-51, 70-72.

* * *

Завражина И. Уникальные фонды плюс компьютеризация // Вісті Придніпров’я.– 2000.– 26 квіт.– С.3.


Титова Н., Абраимова Т. Прошлое и настоящее Днепропетровской областной универсальной научной библиотеки / Н. Титова, Т. Абраимова, И.Барабан, Т.Мищенко, С.Гукасова // ТЕАТР-плюс.– 2000.– №2-3.– С. 36-37.


Руссу Н. Бібліотека і влада // Зоря.– 2001.– 19 черв.


Горпиняк Л. Комп’ютери поряд з книжковими полицями: [Б-ка стала переможцем на конкурсі проектів “Інтернет для читачів публічних бібліотек”] // Наше місто.– 2001.– 18 груд.


Титова Н. Проблем вдосталь, а читачів – ще більше: [Бесіда з дир. б-ки ] / Записав М.Чабан // Зоря.– 2002.– 28 верес.


Чабан М. Студент штурмує Інтернет // Зоря.– 2002.– 16 лют.


Тітова Н.М. Дивосвіт книжкових скарбів // Вісті Придніпров’я.– 2002.– 1 жовт.

* * *

Обласна універсальна наукова бібліотека // Бібліотечна Україна: Довідник.– К.: Абрис, 1996.– С. 112.


Дніпропетровська обласна наукова бібліотека: Пам’ятка читачеві.– Дніпропетровськ, 1998.– 16 с.


Бібліотеки Дніпропетровської області системи Міністерства культури і мистецтв України: Довідник / Укладач: Т.О.Гуртова.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– 14с.


Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека // Бібліотеки Дніпропетровської області системи Міністерства культури і мистецтв України: Довідник / Укладач Т.О.Гуртова.– Дніпропетровськ, 2001.– C. 4.


КЗК “Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека” // Бібліотеки Дніпропетровщини: Довідник. 2-ге вид. / Упоряд. Л.З.Горпиняк.– Дніпропетровськ, Обл. наук. б-ка, 2003.– С. 3.

* * *

Духовна скарбниця краю. Історія і сучасність Дніпропетровської обласної державної наукової бібліотеки: Бібліогр. покажчик.– Дніпропетровськ, 1999.– 132 с.


Корф Микола Олександрович

170 років від дня народження

14 липня 1834 року


Микола Олександрович Корф народився в Харкові в сім’ї обрусілого німця з остзейських дворян та української шляхтянки. Хлопчикові ледве виповнився рік, як померла його мати, а незабаром батько одружився вдруге. До шести років хлопчика виховувала нянька, пізніше його забрала до свого маєтку у Воронезькій губернії тітка Тетяна Тимофіївна Корф. Тут він протягом двох років вчився в сімейній школі Градовського. Пізніше батько забрав сина до себе в Новгород. Деякий час малий Микола знаходився під опікою німця-гувернера, досконало опанував німецьку мову, яка дуже знадобилась йому в майбутньому, коли він вчився у Ліфляндії, в місті Верро в навчальному закладі Крюммера. Через два роки хлопчик потрапив до Петербургу і навчався тут у відомому пансіоні Філіппова. Закінчив освіту Корф в ліцеї, з якого вийшов у 1854 році з ґрунтовними знаннями і бажанням активної діяльності.

Приналежність Миколи Олександровича до знатного, багатого і впливового роду відкривала йому можливість зробити блискучу кар’єру в столиці, отримати немалі чини й звання. Але, прослуживши півтора року в департаменті міністерства юстиції, Корф, всупереч умовлянням родичів, покинув службу і поселився у власному маєтку Нескучному в Катеринославській губернії. В 22 роки Микола Олександрович одружився і десять років прожив щасливим сім’янином і поміщиком, зібрав за цей час велику бібліотеку, зайнявшись вихованням і навчанням дочок, став посилено вивчати педагогіку, їздив в Італію для вивчення шкільної справи.

Як землевласник і дворянин, людина всебічно освічена, з прогресивними поглядами, барон Корф брав активну участь у діяльності дворянських зібрань. Багато сил він поклав на підготовку, проведення та практичне втілення на місці селянської реформи. Ще більше активізувалась його громадська діяльність з появою земських закладів. Він працював на посадах гласного Олександрівського повітового та Катеринославського губернського земств, був секретарем земських зібрань, членом ревізійної комісії, почесним мировим суддею, головою мирового з’їзду. На кожній з цих посад Корф цілком виправдовував довіру громадськості, та найбільше він виявив себе на ниві народної освіти.

Саме барону Корфу належить ідея, а також практичне втілення дешевої і короткотермінової народної школи, навчальний курс якої вкладався в три зими. Ні типу народної школи, ні керівництв чи вчителів, ні досвіду створення й управління такими школами не було. Не було й грошей. Миколі Олександровичу довелось починати на порожньому місці. Пізніше, вже маючи досвід в педагогічній діяльності, Корф почав видавати детальні звіти Олександрівської повітової училищної ради. Ці звіти розходились тисячними накладами і давали не лише додаткові кошти, а й популяризували справу створення народних шкіл, привертали нових послідовників. Окрім звітів протягом невеликого часу Микола Олександрович підготував і видав п’ять підручників та посібників для народної школи. Корфу належить честь упорядкування першої книги-керівництва для народних шкіл “Наш друг”. Довгий час вона залишалась найкращою і чи не єдиною в своєму роді. Розрахована була вона як на учнів, так і на вчителів.

Відоме також величезне за кількістю кореспондентів та обсягом листування педагога. Він листується із значними адміністративними керівниками, включно до міністра і зі скромними провінційними вчителями, а теми: школа, народна освіта, виховання.

Відома й літературна творчість барона Корфа, він зарекомендував себе як талановитий і плідний публіцист. Початок літературної діяльності його відноситься до 1859 року, коли він почав друкуватись в “Экономическом указателе” Вернадського. Його турбували питання покращення економічного становища селян – це був час підготовки селянської реформи. Скоро він став публікуватись в “С.-Петербургских ведомостях”, які мали на той час неабиякий авторитет. З того часу барон став бажаним дописувачем в кращих періодичних виданнях імперії, а на початку 70-х років уже був відомий як подвижник народної освіти. Надзвичайно високо цінував діяльність Корфа такий відомий педагогічний и авторитет як К.Д.Ушинський. А сучасники без перебільшення вважали Корфа першим народним учителем і зразком для інших педагогів.

Як попечитель шкіл у своєму повіті Микола Олександрович двічі на рік навесні та восени, по бездоріжжю, об’їжджав усі школи повіту; шкільне життя, проблеми, досягнення були у нього на виду. Завдяки його невтомній діяльності в 60-70 роках Олександрійський повіт Катеринославщини вважався в імперії своєрідною педагогічною Меккою. Переймати досвід у справі народної освіти до Миколи Олександровича приїжджали з різних куточків держави, повчитися у нього не соромились навіть фахівці, які й самі мали неабиякі педагогічні знання. Корф також відвідував різні навчальні заклади, наприклад, у 1871-1872 роках він побував у школі Ільїних в Миколаєві, в народних училищах Харкова, в тому числі у відомій жіночій школі Христі Алчевської, навчальних закладах Москви, Петербургу, Новгорода. Враження від цих поїздок вилилися потім на сторінки періодичних видань.

Проте далеко не все було в житті Миколи Олександровича безхмарним. Окрім численних шанувальників і послідовників педагог мав недругів, які через різні причини завдавали йому прикростей, а головним супротивником в його справі була державна система, не зацікавлена в народній освіті. Через все це Корф у 1872 року виїжджає за кордон і поселяється в Женеві. Вже у Швейцарії він одержує повідомлення про те, що йому присуджено звання почесного члена Олександрівської училищної ради, а у 1873 році йому присудили золоту медаль за значні заслуги в галузі педагогіки та літературну діяльність. Тут він прожив вісім років з короткими приїздами до Росії, під час яких брав участь у шкільних справах земств. Відійшовши від практичної роботи, педагог активно зайнявся публіцистикою, його статті про шкільну справу друкувались в “Вестнике Европы”, “Народной школе”, “Неделе”, “Санкт-Петербургских ведомостях”. Цей час був для барона активним на спілкувався із західноєвропейськими педагогами, які знали його й цінували, цінували настільки, що женевська академія наук обрала його своїм почесним членом.

У 1880 році Микола Корф повернувся на батьківщину. Відразу ж з головою поринув у шкільні справи, проводячи екзамени в народних школах, відкриваючи недільні школи, а в 1881 році він брав участь у з’їзді земських народних вчителів Херсонської губернії. Все це барон-педагог проводив на громадських засадах, не маючи ніякої офіційної посади.

Останньою справою Миколи Олександровича стало відкриття Гнединського ремісничого училища. 13 листопада 1883 року він помер у Харкові на руках дружини “від повного виснаження життєвих сил”, як визначили лікарі причину смерті. 15 листопада відбулось поховання у присутності великої кількості людей.

На всіх, хто добре знали барона, він справляв враження людини складної натури. В його характері співіснували протилежні риси, але на чому сходились усі, так це те, що він був “істинно земською” людиною. І земський рух, і педагогіка багато втратила з кончиною цієї світлої особистості.

Література:


Ігнатуша О.М., Тедеєв О.С. Німецьке поселення запорізького краю за документами Бердянської, Катеринославської, Мелітопольської та Олександрівської земських управ // Південна Україна XVIII-XIX століття: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип.2.– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1996.– С. 51-77.


Песковский М.Л. Барон Н.А.Корф: Его жизнь и общественная деятельность: Биограф. очерк.– СПб, 1893.– С.5-95.

* * *

Шабетя В. Він обстоював обов’язкове навчання дітей рідною мовою // Джерело.– 1999.– 30 верес.– С.8.


Колесниченко А. “Бескорыстно и прямодушно” // Днепров. правда.– 1988.– 11 дек.


Бекетова В. Подвижник просвещения // Днепров. правда.– 1988.– 10 апр.


Карапиш Борислав Тимофійович

75 років від дня народження

1 серпня 1929 року


Борислав Тимофійович Карапиш народився на Полтавщині, а згодом його сім'я переїхала до Дніпропетровська. Тут Борислав Тимофійович розпочав свою трудову біографію . Під час війни, в окупованому фашистами місті, він пішов на завод, працював слюсарем, помічником коваля. Батька репресували ще перед війною, і на плечі дванадцятилітнього хлопчака лягла відповідальність за сім'ю. Після визволення Дніпропетровська юнак продовжив навчання – спочатку в середній школі, а пізніше закінчив школу фабрично-заводського навчання і ця подія співпала з Днем Перемоги, стала символом початку нового життя.

Борислав Тимофійович мав честь служити у Військово-морських силах, там закінчив школу авіамеханіків морської авіації, працював у військово-морському училищі.

1957 рік став для нього знаменним – майбутній письменник почав працювати у багатотиражній газеті Придніпровської електростанції і видав свою першу книгу "Флотський комірець". Збірка оповідань розповідала про моряків і морських авіаторів, хлопців, серед яких був колись і автор.

Через два роки в журналі "Дніпро" була надрукована повість Борислава Карапиша "Курсанти", а через рік вона вийшла окремою книгою.

1962 року Борислав Тимофійович став слухачем Вищих літературних курсів при Літературному інституті імені М.Горького в Москві й, одночасно, членом Спілки письменників.

Нині Борислав Карапиш – автор близько десятка книг, але не вважає себе письменником у чистому розумінні. Із сорока чотирьох років трудового стажу двадцять п'ять у нього припадають на фізичну працю, бо ж працював і на "Південмаші", й на заводі імені К.Лібкнехта. Як він сам говорить: "...Одну зміну в день працював на виробництві, другу – за письмовим столом".

Герої його книг – звичайні люди, із непростими характерами, вони роблять помилки і, буває, не можуть розібратись в життєвих ситуаціях, але у більшості своїй вони щирі, чесні, благородні натури. Такі, як і сам автор.

Письменник повинен жити обідраною шкірою і незаброньованим серцем", – так вважає Борислав Карапиш, так і сам живе. І усе, що бачив і сам пережив через душу пропускає, тому, мабуть, і книги, що виходять з-під його пера, такі щирі.


Література:


Карапиш Б.Т. Флотський комірець: Оповідання.– Дніпропетровськ: Облвидав, 1957.– 103 с.


Карапиш Б.Т. Курсанти: Повість.– Дніпропетровськ, 1960.– 296 с.


Карапиш Б.Т. Сьогодні ми не на параді. Повість [Біограф. довідка: С.245]-К.: Молодь, 1963.– 245 с., іл.


Карапиш Б.Т. Це трапилось у нашому місті. Повісті та оповідання.– Дніпропетровськ: Промінь, 1967.– 208 с.


Карапиш Б. Вітер співає в щоглах. Документал. повість.– К.: Молодь, 1968.– 93 с.


Карапиш Б., Карапиш В. Гарячий рік: Роман.– Дніпропетровськ: Промінь, 1980.– 207 с., іл.

Карапиш Б. Хлопці з Першої Червонофлотської: Оповідання.– Дніпропетровськ: Промінь, 1988.– 152 с.


Карапиш Б. Окупація.– Дніпропетровськ: Гамалія, 1999.– 194 с.

* * *

Карапиш Б. Штрихи до портретів: [Про дніпропетр. письменників] // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С.255-271.

* * *

Карапиш Б. І свій шлях широкий... Моральний вибір. Роздуми письменника // Прапор юності.– 1986.– 5 черв.


Карапыш Б. Взглянем пристальнее: Наши духовные ценности // Днепров. панорама.– 1987.– 1 мая.


Карапыш Б. Осмысление: писатель и жизнь // Днепр вечерний.– 1990.– 23 янв.


Карапыш Б. Нет ничего ценнее души / Вела беседу Л.Бабич // Днепров. правда.– 1990. 4 дек.


Карапиш Б. Як живеш, письменнику?: [Бесіда з письменником] // Борисфен.– 1992.– №9.– С.10.


Карапиш Б. Дорога до рідної хати: [Уривок з пов. "Земляки"] // Днепров. панорама.– 1993.– 18 ноябр.


Карапыш Б. О чем шуршали листья: [Размышления об истор. ценностях] // Днепров. панорама.– 1993.– 28 дек.

* * *

Нікуліна Н. Борислав Карапиш, або Додаток до "Штрихів до портретів" // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С.271-273.

* * *

Миколаєнко М. На крутому перевалі: Б.Карапишу - 60 років // Зоря.– 1989.– 2 серп.


Никулина Н. Не на параде, а в труде: Писателю Б.Карапышу - 60 // Днепр вечерний.– 1989.– 1 авг.


Кириченко Ю. Слово не зна вихідних // Зоря.– 1991.– 20 лют.


Шимкович В. С лейкой и блокнотом / Предисл. И.Пуппо // Днепр вечерний.– 1991.– 10 дек.


Бабич Л. “... І, як колись, співає вітер в щоглах”: [Письменнику – 70 років] // Днепров. правда.– 199.– 30 июля.

* * *

Карапиш Б.Т.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник.– К., 1981.– С.104.


Карапыш Борислав Тимофеевич // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С.38-39.


Борислав Карапиш // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С.114.


Музей лоцманів у Дніпропетровську

10 років від дня заснування

24 серпня 1994 року


Музей лоцманів у селищі Лоцманська Кам’янка відкрито 24 серпня 1994 року. Створив його один із останніх і, мабуть, найстаріший лоцман нашого краю Григорій Микитович Омельченко.

Григорій Микитович, який народився 22 січня 1911 року в лоцманському селі над Дніпром у родині лоцманів, замолоду лоцманував. У дев’ятнадцять років він був уже за отамана плота, а в 21 – помічником лоцмана. Часто згадував, як пощастило йому тоді бачити Яворницького, спілкуватися з ним.

1937 року він закінчив Харківський університет, працював учителем географії та астрономії в середніх школах, у сільськогосподарському інституті м. Мелітополя, лектором обласного лекторію м. Запоріжжя. Потім були тяжкі роки війни, а після них – заслання, “зароблене” за правдолюбство.

Григорій Микитович Омельченко був членом НРУ, товариства “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка (з посвідченням №1) і Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, в якому обирався заступником голови обласної організації. З його ініціативи СШ №107 і дитячий садок №270 Лоцманської Кам’янки з російськомовного навчання та виховання перейшли на українське.

В душі Григорія Микитовича назавжди залишилась пам’ять про пороги, роки лоцманування. Він зібрав велику кількість матеріалів, документів, фотографій, які розповідали про горде плем’я “лицарів Дніпра”. “Лоцмани Дніпрових порогів” – так називається написана ним книга. А ще на основі зібраного він створив музей. Відгукнулась уся Лоц-Кам’янка: люди несли старі фотографії, лоцманські речі, свої спогади про рідних, допомагали упорядковувати експонати. Батькову чумарку віддала Галина Пономаренко, фотографії лоцманів – Ганна та Марія Пікінер, а Юрій Дараган виготовив стернове та гребкове весла, швартове кільце приніс син лоцмана Юрій Ясногор... У День Незалежності музей був відкритий.

За це, а також за свої спогади про лоцманів Григорій Микитович удостоєний звання лауреата премії імені Дмитра Яворницького.

Невгамовний лоцман помер на 92-му році життя, 28 лютого 2002 року. Похований на старому кладовищі Лоц-Кам'янки. А музей його живе, працює. Частими гостями тут є школярі, і не лише з найближчих шкіл. Приходять студенти, люди старшого віку, зазирають і гості міста. Тут можна перегорнути цікаву сторінку історії нашого краю, доторкнутися до знань про рідкісну, а тепер вже й екзотичну професію.


Література:


Омельченко Г. Музей... чи не єдиний у світі // Джерело.– 1998.– 27 листоп.– С.8.


Панченко В. Одісея Гомера з Лоцкам'янки // Вісті Придніпров'я.– 2001.– 23 січ.– С. 7.


За наукою до Григорія Микитовича // Днепров. правда.– 998.– 24 июля.


Чабан М. У музеї лоцманів // Січеслав. край.– 1996.– №13.– лип.


Чабан М. Музей лоцманів // Зоря.– 1994.– 6 листоп.


Травнева О. Музей на Лоцманке // Позиція.– 1994.– 28 жовт.


Ковтонюк Б. Музей лоцманів // Приднепров. магістраль.– 1994.– 10 сент.


Пименов А. Праздник, котрому быть // Днепр вечерний.– 1994.– 26 авг.


Абрамова Т. Пам’ятаймо про свій родовід // Наше місто.– 1994.– 26 серп.


Шкляр Анатолій Миколайович

50 років від дня народження

1 жовтня 1954 року


Анатолій Миколайович Шкляр народився 1 жовтня 1954 року в Дніпропетровську. Навчався в загальноосвітній середній школі №50, а музиці в Ігренській музичній школі. Пізніше закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

Працював журналістом, директором Дніпропетровського клубу письменників, редактором та завідуючим редакцією художньої літератури видавництва "Промінь" (з 1991 року – "Січ"). Нині він редактор видавництва "Поліграфіст".

А.М.Шкляр автор трьох поетичних збірок, багатьох публікацій в колективних збірках та періодичних виданнях. Він – член Національної Спілки письменників України з 19 жовтня 1987 року.


Оглядаючись на непройдене


Якось непомітно, з дитинства входив я у світ поезії. Напевне, так входять у воду, або в сонячний ранок з напівтемряви приміщення, або у вологий осінній туман, сповнений загадкових видінь. Народився у великому місті, тож прислухаючись до його ритмів, знаходив щось і для власної душі.

Приходило розуміння глибинності слова, коли почав читати збірники поезії. Поступово змінювались смаки. Найбільше подобалось те, що змушувало почути голос автора, хвилюватися разом з ним. Довелося і самому пройти велику школу – від оволодіння технікою до пошуків себе у світі метафор і асоціацій. Велике коло предметів і явищ – то справжній каталізатор натхнення. Вибирай, впускай у душу і роби щось неповторне.

За свої піввіку я написав не так багато, як хотілось би. Дотримуючись думки, що головне – не кількість, а якість, що автор має бути відповідальним за кожен свій надрукований рядок, все ж задумуюсь, чи не занадто часу віддаю отій суєті суєт, яка не дає змоги зупинитися.

Втім, все справжнє має залишитись. Про це мріє не тільки письменник, але й художник, архітектор, композитор. Вартісна мистецька річ – як рідкісний птах. Ніколи не знаєш, з якого сну вилетить.

Приходить час, коли усвідомлюєш: тільки зараз з’явилось розуміння, як це робиться. І лише щойно написане здається найбільш вдалим. Змінюються разом з нами смаки, відчуття. Віддаю перевагу поезії багатовимірній і багатобарвній. Банальність і сірість знищують її суть.

Життя триває. Трагічне і комічне, потворне і прекрасне співіснують у ньому, як вода і полум’я, як день і ніч. Що там попереду? Творчий процес не має якихось меж або часового виміру. Треба ставитись до нього відповідально.

Анатолій Шкляр


Література:


Шкляр А.М. Скрипковий ключ: Поезії.– Дніпропетровськ, 1982.– 30 с.


Шкляр А.М. Знак птаха: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1987.– 47 с.


Шкляр А.М. Тисячоока хвиля: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1999.– 39 с.

* * *

Шкляр А. З циклу “Карнавальні мотиви”: [Вірш] // Кур’єр Кривбасу.– 1995.– №30.– С. 10.


Шкляр А. Карнавальні ночі: [Вірш] // Світовид.– 1996.– №3.


Шкляр А. Сонях: [Вірш] // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– № 85-86.– С. 177.


Шкляр А. Чи місяць не дає заснути...: [Вірші] // Літ. Україна.– 1998.– 26 берез.;

2 квіт.– С. 6.


Шкляр А. Розмова. Кохання манекенів: [Вірші] // Бористен.– 1999.– №6.– С.5.


Шкляр А. “Нить незрима”: [Вірші] // Літ. Придніпров’я.– 2000.– №1.– жовт.

* * *

Пуппо И. Земли и неба притяженье // Дніпр вечерний.– 1987.– 28 марта.


Нікуліна Н. Знаки отчого краю // Вітчизна.– 1987.– № 10.– С. 171-113.


Судець Володимир Олександрович

100 років від дня народження

23 жовтня 1904 року

Судець Володимир Олександрович


Видатний радянський полководець народився в 1904 році в місті Нижньодніпровську Дніпропет­ровської області. Трудову діяльність почав на одному з заводів Запоріжжя. З 1925 року він у лавах Збройних Сил СРСР. 1927 року закінчив військово-технічну школу ВПС, а через два роки – військову школу льот­чиків.

Після навчання у Військовій ака­демії імені М. В. Фрунзе був командиром і комісаром окремого авіазагону. З 1933 по 1937 рік виконував обов’язки інструктора-радника в Монголь­ській народній армії. В 1939 році брав участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 рр.

У перші два роки Великої Вітчизняної війни він командував 4-м дальньобомбардувальним авіаційним корпусом, з’єднання якого брали участь в обороні Києва, Одеси, Севасто­поля, Ленінграду. В 1943 році В. А. Судець очолив 17-ту повітряну армію, в складі якої пройшов бойовий шлях від Кур­ської дуги до передгір’я Альп.

За вміле керівництво повітряними операціями та військову доблесть генерал-полковник В. О. Судець Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року був удостоєний зва­ння Героя Радянського Союзу.

У післявоєнні роки В. А. Су­дець займав низку відповідальних посад у ВПС і ППО держави. В 1950 році закінчив Військову академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР. У березні 1955 року йому було присвоєне звання маршала авіації.

Владимир Олександрович Су­дець вів активне політичне та громадське життя, був делегатом партійних з’їздів, обирався в керівні органи КПРС, був депутатом Вер­ховної Ради СРСР кількох скликань.

В.О.Судець нагороджений 4 орденами Лені­на, орденом Жовтневої Рево­люції, 5 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова I і II ступенів, Кутузова I ступеню, Червоної Зірки, «За службу Ро­дине в Вооруженных Силах СССР» III ступеню, багатьма медалями. Він також удостоєний зва­ння Героя Монгольської Народної Республіки та Народного Героя Югославії, нагороджений багатьма іноземними орденами й меда­лями.

В. О. Судець – почесний громадянин міст Запоріжжя і Ти­располя.

Помер полководець 6 травня 1981 року.

У Дніпропетровську теж увічнена пам’ять про нього, на житловому масиві “Перемога” є вулиця, яка носить ім’я маршала.


Література:


Судець Володимир Олександрович // УРЕ.– Т. XIV.– С. 153.


Судец Владимир Александрович // Золотые Звезды: Книга о дважды Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь, 1967.– С. 333-335.


Судец Владимир Александрович // Советская историческая энциклопедия.– Т.13.– М., 1971.– С. 939.


Судец Владимир Александрович // БСЭ.– Изд.3-е.– Т. 25.– М., 1976.– С. 46.


Судец Владимир Александрович // И генерал и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– С. 458-460.


Судец Владимир Александрович // Герои Советского Союза: Краткий библиогр. словарь в двух томах.– Т.2. – М., 1988.– С. 537.

* * *

Подгорный И. Маршал авиации В.А. Судец // Воен.-ист. журнал.– 1984.– №10.– С. 88-90.


Сацута В. Наш командарм // Зоря.– 1985.– 16 жовт.


Воронова Т. За наказом Ставки // Червон. гірник.– 1990.– 16 черв.


Риндовська Олександра Якимівна

175 років від дня народження

13 листопада 1829