Львівська Богословська Семінарія Соловій Р. П. Історичні книги старого завіту львів 2003 лекція
| Вид материала | Лекція |
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Національний Університет "Львівська Політехніка", 313.77kb.
- Оголошення дтго «Львівська залізниця» про намір передати в оренду об’єкти державного, 15.96kb.
- Міністерство освіти І науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 593.71kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1259.1kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1080.17kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1068.44kb.
- Міністерство Освіти І Науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 2021.84kb.
- М. Львів, вул. Квітнева 6 (навчальний корпус №29 Національного університету «Львівська, 44.61kb.
- Практикум з філософії (для студентів усіх форм навчання) львів 2003, 1859.62kb.
Лекція 10.
Епоха розділеного царства (2).
- Південне царство.
Історія Юдеї дуже нагадує історію Ізраїлю. Рід Давида спромігся втриматися на троні Юдеї з моменту її відділення від Ізраїлю (933 р. до н.е.) аж до краху 347 роками пізніше. Однак юдейський престол виявився таким же ненадійним, як і ізраїльський. Двадцять царів перемінилося на ньому за цей час. Кожний з них правив у середньому не більше 17 років. Розходження полягало лише в тім, що всі ці царі належали до одній і тієї ж династії.
Розпад царства Соломона залишив династію Давида з невеликою частиною колишньої імперії. Як відомо, розпад держави почався під час зборів старійшин у Сихемі, які висловили своє обурення податковою політикою Соломона. Крім цього фактору слід врахувати і давню конфронтацію між племенами Юди і Єфрему (Суд. 8:1-3; 12:1-6; 2 Сам. 2:9; 19:42-43), а також невдоволення інших племен тим, що їхні праця і кошти використовуються для Єрусалиму. Можливо певну роль відіграв і Єгипет, в якому переховувався Єровоам. Ще одним фактором було віровідступництво та ідолопоклоніння Соломона в останні роки його царювання (1 Цар. 11:9-13). Заради Давида Господь стримав покарання до смерті Соломона, тому постраждав саме Рехавам.
1.1. Рехавам
Спроби повернути контроль над країною
Спочатку Рехавам спробував вжити заходів по відновленню своєї влади, але далі за збір народного ополчення справа не пішла. Суспільство Юдеї достатньо байдуже сприйняло розділення царства, професійна армія залишилася в стороні від конфлікту, а впливовий пророк Шемайя заклинав юдеїв не воювати з своїми братами. Видно, Рехавама від рішучих дій утримував ще і той факт, що за спиною Єровама стояв фараон Шешонк, для зіткнення з яким у іудеїв не було достатньо сил.
Коли розпад царства став реальністю священики і левити з різних племен перейшли у Південне царство, оскільки Єровоам пропагував ідолопоклоніння. Це спричинило справжнє релігійне піднесення у Юдеї у перші роки правління Ровоама (2 Хр. 11:13-17). На початку свого правління цар проводив активну діяльність щодо будівництва та укріплення міст у країні (2 Хр. 11:23). Однак коли царство зміцніло, то Рехавам став віровідступником (2 Хр.12:1, 1Царів 14:22-24).
Навала єгиптян
У результаті єгипетський фараон Шішак напав на Юдею у п’ятий рік царювання Рехавама і завоював багато міст та підійшов до Єрусалиму (2 Хр.12:2-10, 1 Царів 14:25-26). Рехавам ще раніше бачив загрозу від амбіцій єгипетського фараона. Цар велів укріпити всі юдейські міста, влаштував там склади продовольства і зброї. Його якнайгірші побоювання збулися. Через 4 роки після розділу Ізраїльського царства, в 924 р. до н.е., Шешонк зробив похід до Палестини. Вогнем і мечем він пройшовся по Юдеї, багато міст були зруйновані. Рехавам був вимушений прийняти васальну присягу, віддати єгиптянам всі скарби царського палацу і Єрусалимського храму. Зокрема до Єгипту були вивезені парадні золоті щити гвардії Соломона. Судячи з усього, не менше сильно постраждав від єгипетського вторгнення і північний Ізраїль. В написі на рельєфі Шешонка в Карнакському храмі перераховано 150 населених пунктів, зруйнованих фараоном в обох царствах. Фрагменти стели Шешонка знайдені також в Мегіддо. Проте єгипетське ярмо продовжилося недовго. Незабаром після азіатського походу Шешонк помер, а його наступники не сталі продовжувати агресивну політику в Палестині.
Внутрішня політика
Отримавши застереження від пророка, що це нещастя є покаранням від Бога за віровідступництво, Рехавам розкаявся (2 Хр. 12:5-6). Поступово він відійшов від єгипетського нашестя, відбудував зруйновані міста і всі свої зусилля направив на зміцнення інститутів царської влади. Адміністративний розподіл на округи в Юдеї втратив значення. У Рехавама був гарем з 18 дружин, але найбільшою його перевагою користувалася Мааха, внучка Авессалома відповідно її син Авія вважався офіційним спадкоємцем престолу. Решта 27 синів отримала в управління долі у всіх частинах Іудеї. Фортеці, де жили царські сини, ставали як би столицями областей. Кожний з царевичів мав свій палац, двір і гарем.
Релігійна політика
В релігії Юдейського царства стали спостерігатися відступи від монотеїзму. Був великий вплив матері Рехавама Наамі. Вона була родом з Аммона і ввела культи деяких божеств, популярних серед її співвітчизників. На багатьох людей блиск і таїнства язичницьких служб справляли сильне враження. В Юдеї, мабуть, ніяк не переслідувалися інші віросповідання, тому з часом стали процвітати також ханаанейські культи.
1.2. Авія (913-910)
Наступний правитель, продовжував політику свого батька. Ще за життя батька він командував армією і був набагато войовничішим до ізраїльтян, ніж Рехавам. Врешті-решт, ворожі настрої в обох царствах вилилися у війну (2 Хр.13:2, 1 Царів 15:6). Армія Єровама була більше за чисельністю від війська Авії, але коли супротивники зустрілися на полі бою, перемога залишилася за юдеями. І якщо Єровам мав надії на завоювання Юдеї після смерті Рехавама, то тепер вони остаточно розсіялися. На деякий час ізраїльтяни навіть втратили контроль над Бет-елом (2 Хр. 13:19). Проте незабаром після своєї перемоги на третьому році правління Авія помер.
У питаннях релігії він продовжував двоїсту політику своїх попередників: не відмовлявся від служінню Богу Храмі та одночасно дозволяв поклоніння чужим богам (1 Царів 15:3).
1.3. Аса (910-869)
Початок реформ відбувся у роки правління Аси (1 Царів 15:8). Його царювання було переважно мирним, він намагався знищити ідолопоклоніння в Юдеї та відновити панування Закону Мойсея (2 Хр.14:1-2, 1 Царів 15:11-13).
Аса використав мирні умови для зміцнення своєї армії та укріплення міст. У 897-896 рр. на Юдею з півдня напала могутня ефіопська армія (2 Хр. 14:8-14). Можливо ця інвазія була викликана тим, що Ефіопія перебувала у залежності від фараона Осоркона І. Завдяки божественній допомозі Аса і його армія відбили цей напад і прогнали ворожу армію аж до Герару, захопивши велику військову здобич.
Релігійна політика
Заохочений пророком Азарією, після цієї перемоги Аса активізував релігійні реформи у царстві. Він позбавив високого титулу свою бабцю і матір за шанування богині Астарти. Фінікія і ханаанейські культи були викорені, ідоли і священні стовпи іновірців знищені.
Війна з Ізраїлем
У п’ятнадцятий рік свого правління він провів у Єрусалимі велике зібрання у якому підбадьорював народ служити Богу з усього серця (2 Хр. 15). Ці святкування приваблювали у Південне царство багатьох ізраїльтян. У відповідь ізраїльський цар Баша розпочав укріплення стратегічного міста Рами, яке дозволяло йому контролювати дорогу у Єрусалим. У відповідь Аса послав сирійському цареві Бен-гададу дар золота і срібла, щоб той напав на Ізраїль. Таким чином, сирійці розпочали війну з Північним царством, яка помітно зменшила його розміри. Це змусило Башу відмовитися від планів укріплення Рами.
В другій половині свого правління Аса вже не був таким богобійним царем як на початку. Однак, загалом це був праведний і благочестивий правитель. Вже в кінці свого життя через погане здоров'я він призначив своїм співправителем сина Йосафата
Йосафат (872-848)
25-річне царювання Йосафата (2 Хр.17:1) було одним з найбільш обнадійливих періодів історії Юдеї. На початку свого правління цар відродив політику релігійних реформ (1 Царів 22:41-47, 2 Хр. 17:6), які були ефективними у перші роки Аси.
Але головною його заслугою було те, що при ньому намітився прогрес у відносинах з Ізраїлем. Принаймні, братовбивчі війни припинилися і між двома царствами був укладений союз.
Йосафат провів реорганізацію армії. Тепер вона складалася з двох частин: гарнізонів в містах і фортецях (2 Хр. 17:2, 12), які активно будувалися по всій країні, і особистої гвардії (2 Хр. 17:1-19). Народне ополчення, схоже, вже не скликалося. Зі зміцненням військової могутності Йосафата филистимляни і араби визнали першість Південного царства і заплатили йому данину (2 Хр. 17:11).
Реформи у внутрішній політиці
Йосафат провів також ряд внутрішніх реформ. Він розділив країну на адміністративні райони і змінив систему судочинства. Були створені місцеві міські суди, з яких спірні справи передавалися у верховний суд Єрусалиму. В судах засідали як священики так і старійшини родів. При розгляді релігійних питань в суді головував первосвященик, а в державних справах - представник царя. Загальний нагляд за судочинством здійснювали левити.
Дружні відносини з Північним царством забезпечили країну від інвазії з півночі. Однак його братання з північною королівською династію на схвалювалися Богом, про що Йосафата попереджував пророк Єгу. У відповідь на застереження пророка Йосафат особисто проїхав Юдеєю від Беер-Шеви до Єфрему, закликаючи народ навернутися до Бога.
Міжнародні відносини
Незабаром після цих подій Південне царство зазнало важкої навали з північного сходу. Як повідомив посланець, велике військо моавітян і аммонітян наближаються до Єрусалиму з території Едому (2 Хр. 20:1). У відповідь Йосафат всенародний проголосив піст та молитву і сам у простих словах висловив своє довір’я Богу (2 Хр. 20:12). У битві завдяки втручанню Бога, Йосафат отримав чудову перемогу і країна знову могла насолоджуватися періодом миру.
Йосафат навіть підпорядкував собі Едом і знову отримав вихід до Червоного моря, як за часів Соломона. На місці зруйнованого Шешонком міста Еціон-Гебер був побудований новий порт. Юдеї навіть створили свій флот, щоб відновити експедиції за золотом в Офір, але відсутність досвіду в морській справі привела їх до невдачі. В першій же експедиції загинули всі кораблі (2 Хр. 20:35-37).
Незадовго до своєї смерті Йосафат знову вступив у союз з ізраїльським царем Йорамом у спробі знову підкорити Моав (2 Цар. 3:1-27).
Йосафат помер у 848 р. Він був одним з найбільших борців з ідолопоклонінням, однак його подружні зв’язки з безбожними царями Ізраїлю неодноразово осуджувалися пророками. Вони не мали великого значення за життя Йосафата, однак через десятиліття після його смерті привели до майже повного усунення династії Давида з Юдеї.
Йорам (848-841 рр.)
Йорам (Єгорам 2 Хр. 21:1, 1 Цар. 8), син Йосафата, правив Юдеєю вісім років. Він був співправителем свого батька, однак до його смерті не мав великої влади. Як тільки Йорам утвердився на троні, він вбив шість своїх братів, яких Йосафат призначив у різних укріплених містах. Також він повернувся до релігійної політики Ахава (2 Цар. 8:18), що можна пояснити впливом його дружини Аталії (2 Хр.21:6). Він відновив місця поклоніння ідолам, знищені його батьком. Пророк Ілля неодноразово попереджував його про покарання, яке прийде за відступлення від Бога. У час його правління Едом повстав проти Юдеї і отримав незалежність (2 Цар. 8:20-22, 2 Хр. 21:8). Филистимляни і араби, які визнавали Йосафата і платили йому данину, не тільки не підпорядковувалися, а й навіть напали на Єрусалим, спустошили палац царя (2 Хр. 21:16-18), пограбували його скарби і взяли в полон його сім’ю. Перед смертю він важко захворів, а сумний наслідок його царювання виявився у тому, що він навіть не був похований у могилі царів.
Ахазія (Єгоахаз, 2 Хр. 22:1) був юдейським царем, правління якого було найкоротшим (менше року – 841 р.). Він був єдиним сином Йорама, якого не вбили араби. Тому юдеї не мали кому віддати корону, окрім Ахазії. Під впливом своєї матері та дядька (ізраїльського царя Йорама) він продовжував пропагувати поклоніння Ваалу. За порадою дядька він приєднався до Ізраїлю у війні з Сирією. Оскільки Газаїл щойно отримав владу у Дамаску після смерті Бен-гадада, то Йорам вважав, що це добра нагода відвоювати Рамот-гілеад. З'єднана єврейська армія рушила на Рамот-Галаад. Під час війни Йорам був поранений і перебував з Ахазією в літній резиденції у Ізреелі (2 Хр. 22:5), коли в Ізраїлі розпочалася революція. Армія в цей час залишалася в Зайорданні. Використовуючи відсутність царів, командуючий ізраїльськими військами Єгу підняв заколот. Він захопив місто, Йорам був смертельно поранений, а Ахазія заховався у Самарії, однак теж був поранений і помер у Мегіддо. В знак поваги до Йосафата, він був похований у з царями у Єрусалимі.
Щоб утримати владу над царством Аталія почала знищувати всю царську родину (2 Хр. 22:10-12).Через шлюбний альянс, укладений між Йосафатом і Ахавом ця внучка Тирського царя Етбаала стала наступником Давидового трону і шість років правила Юдеєю (841-835).
- Північне царство – революція, відновлення і руїна.
Династія Єгу утримувала престол Північного царства майже століття, довше, аніж будь-яка інша (841-753). Коли Єгу прийшов до влади, Ізраїль був ослаблений і зменшений до мінімальних розмірів, ставш жертвою своїх агресивних сусідів. Під час правління четвертого царя династії Єгу, країна сягнула піку своєї могутності і міжнародного престижу. Це недовговічне процвітання зів’януло менше, ніж за три десятиліття під наступом ассирійців.
Династія Єгу
Єгу (841-814).
Прихід до влади
Використовуючи відсутність царів, командуючий ізраїльськими військами Єгу підняв заколот. У військовий табір в Рамот-Галаад прибув посланник від пророка Єлисея і помазав там на царство Єгу. Армія і військова рада визнали його царем, і озброєний такою підтримкою, Єгу захопив царську резиденцію в Ізреелі. В результаті повстання Йорам був убитий.
Усунувши основних суперників, Єгу звитяжно ввійшов в Самарію. Окрилений підтримкою пророка Єлисея, цар почав криваву різанину. Були знищені всі родичі Йорама, включаючи царицю Єзавель, всі служителі і шанувальники культу Ваала, зруйновані храми бога Фінікії в столиці і жертовники по всій країні (2 Царів 10:15-36, 10:18-28). Оскільки релігія і політика були так тісно переплетені у династії Омрі, то безжалісне знищення ваалізму було вимогою моменту для Єгу (2 Царів 10:18-28).
Описані події маються на увазі в написі на стелі з Тель-Дані. Ймовірно вона належить царю Арама Хазаїлу, що напевно підтримав переворот в царстві свого одвічного ворога. За цю підтримку Єгу, утвердившись на троні, віддав дамаському правителю ряд міст, які Бар-Хадад II передав Ахаву після поразки при Афеці.
Єгу як правитель
Прийшовши до влади, Єгу зустрів жорстку опозицію зі всюди: Юдея і Фінікія ворогували з ним через знищення царської сім’ї, оскільки їх царські родини були зв’язані з Ієзавель. На відомому Чорному обеліску, відкритому у 1846 р., Салманасар ІІІ вказує, що він отримує данину від Єгу.
Стосунки з Сирією
Після п’яти невдалих атак на Дамаск, ассирійський цар вирушив у похід на середземноморське узбережжя і зібрав данину з Тиру і Сидону, а також з царя Ізраїлю. Таким чином, Єгу уникнув конфронтації з Ассирією, однак надбав ворога в особі Газаїла через свою підтримку Салманасара ІІІ. На початку цього періоду (841-837 рр.), Газаїл досить легко опирався наступу Ассирії. Хоча Дамаск і втратив кілька міст на півночі, у цілому країна зберегла незалежність. Протягом майже двох десятиліть Ассирія не поновлювала атак на Дамаск. Це дало змогу Газаїлові зміцнити своє військо і відновити війну з Ізраїлем та окупувати землі Гілеаду і Башану на схід від Йордану (2 Цар. 10:32-33). Прийшовши до влади шляхом кривавого повстання, Єгу так і не зумів консолідувати всю націю достатньо, щоб протистояти Сирії. Не зовсім ясно чи став Ізраїль васалом Сирії, однак до кінця правління Єгу він був сильно залежним від цієї держави.
Хоча Єгу і усунув поклоніння Ваалу, він так і не відновив Закону Мойсея. Від Дану до Бет-Елу ідолопоклоніння все ще переважало, тому Бог попередив Єгу, що тільки чотири покоління його наступників царюватимуть по ньому.
Єгоахаз (814-798 рр.),
Син Єгу (2 Цар.10:35, 13:1) також мусів рахуватися з сирійським царем впродовж всього свого царювання. Газаїл провів наступ на Ізраїль і поширив своє панування на гірську країну Єфрему (2 Цар.13:3), а ізраїльська армія перестала бути реальною військовою силою (2 Цар.13:7), вона налічувала всього 10 колісниць, 50 вершників і 10 тис піхоти. Пройшовши через Ізраїль Газаїл навіть захопив Гат і загрожував Єрусалиму у час правління Єгоахаза (2 Цар. 12:17). Поступова агресія з боку Сирії перетворила Північне царство у державу, нездатну протистояти іншим завойовникам. Довколишні народи (едомляни, амонітяни, филистимляни, і мешканці Тиру) використовували важке становище Ізраїлю, що відображено у пророцтвах Амоса (1:6-15) та Ісаї (9:12). Під тиском сусідніх народів Єгоахаз звернувся до Бога і тому сирійці не завоювали до кінця Ізраїлю. Незважаючи на це звільнення, Єгоахаз не перестав поклонятися ідолам і не знищив ідолопоклоніння в народі (2 Цар. 13:5-6).
Йоаш (Єгоаш) (798-782)
Третій цар династії Єгу (2 Цар.13:9-13), правив Ізраїлем 16 років. Після смерті Газаїла настав сприятливий час для відновлення Ізраїлю. Новий цар Ассирії Адад-Нерарі III (810-783 р. до н.е.) відновив свої походи в Сірію, що привело до ослаблення Дамаського царства. Ассірійці провели декілька військових кампаній, наносячи з кожним разом все більші втрати Араму. Адад-Нерарі ІІІ обложив Дамаск і отримав величезну данину. Васальні Араму держави, у тому числі Ізраїль, Філістія, Аммон, Моав, поспішили виявити покірність повелителю Ассирії і принести йому дари. В 796 р. до н.е. Адад-Нерарі завдав по Араму нового нищівного удару, який остаточно підірвав гегемонію цього царства в Сирії і Палестині. Поки-що царі Ассирії не встановлювали своє правління в переможених країнах. Вони задовольнялися політичним впливом, отриманням здобичі і формальними завіреннями покірності.
Тому відразу після відходу армії Ассирії Йоаш Ізраїльський, скориставшись різким ослабленням Арама, напав на нього. В трьох битвах ізраїльтяни розбили арамеїв і повернули собі втрачені раніше володіння в Зайорданні (2 Цар. 13:24-25).
Війна з Юдеєю (791-790 рр.)
У період Йоаша юдейський цар Амація запросив його приєднатися до походу проти едомлян, однак за порадою пророка той відмовився. Повернувшись із походу з тріумфом, Амація викликав Йоаша на битву, однак програв її (2 Цар. 14:9-12). Йоаш завоював Юдею і зруйнував частину міської стіни Єрусалиму, сплюндрував палац і Храм (2 Хр. 25:23-24), і, взявши заложників (2 Цар. 14:12-15), повернувся у Самарію. Коротке царювання Йоаша було поворотним пунктом у історії Ізраїлю.
Єровоам ІІ (793-753)
При правнуку Єгу Єровоамі ІІ ненадовго повернулося спокійне життя старих часів. Єровоам ІІ (2 Цар. 14:23-29) був одним із найвидатніших правителів Північного царства. Він царював сорок один рік, включаючи дванадцять років спів правління зі своїм батьком. Біблія говорить про нього небагато (2 Цар. 14:23-29).
Після 773 р. Ассирія мала ряд проблем, завдяки яким Ізраїль міг насолоджуватися періодом миру і процвітання. Дамаск не був більше серйозним суперником. Джерела підтверджують біблійні твердження про те, що Бен-гадад ІІ не зміг утримати позиції сирійського царства. Дві напади на Сирію Ададнарі ІІІ (805-802) і Салманасара ІV (773) значно послабили її. Поряд з цим, Закір, цар Хамату, створив коаліцію, яка завдала поразки Сирії, завдяки чому Хамат став незалежною країною. Це дало змогу Єровоаму відвоювати територію на схід від Йордану, яку сирійці контролювали біля століття. Ізраїль став сильнішим від інших дрібних сірійських держав, і, як при Давиді і Соломоні, його влада поширилася на сусідні території від ріки Оронт у Сирії до Червоного моря. Знову під ізраїльським контролем знаходилися важливі караванні шляхи по обох сторони Йордану.
Швидше за все, був поновлений союз ізраїльтян з Тиром, про що свідчить масштабне будівництво із залученням фахівців Фінікії, розгорнене Єровоамом в Самарії. Фортифікації були настільки міцними, що через півстоліття ассирійці витратили три роки, щоб здобути місто. Ізраїльтяни заселили північну Галілею і знов стали контролювати головні торгові шляхи з Сирії до Єгипту, що привело до притоки багатства в країну. Зворотною стороною політичного і економічного розвитку царства Єровоама стало загострення соціальних суперечностей і різке розшарування суспільства. Через відновлення відносин з Фінікією в Ізраїлі знову розповсюдився культ Ваала. Це стало приводом для гнівного викриття царя пророками Амосом і Осією.
Захарія (753 р.)
Однак династія Єгу скінчилася, як і почалася, кров'ю. Після смерті Єровоама ІІ у 753 р. царем став його син Захарія (2 Цар.15:8), який царював тільки шість місяців, після чого був вбитий Шалумом (2 Цар. 15:8-12). На цьому правителі закінчилася династія Єгу.
Коли був убитий син Єровоама Захарія, країна занурилася в анархію. Протягом наступних 10 років п'ять правителів переміняли один іншого на троні; тільки один з них умер своєю смертю. Єгипет і Ассирія мали в країні своїх прихильників і плели палацеві інтриги.
Останні правителі.
Ті, хто чув пророцтва Амоса та Осії, мало усвідомлювали як швидко збудеться пророкований ними суд над Ізраїлем. Впродовж трьох десятиліть (752-722) могутнє Північне царство припинило своє існування як незалежна держава під натиском Ассирійської імперії.
Шалум (752) (2 Цар. 15:8-14) правив тільки один місяць, після чого був убитий.
Менахем (752-741)
Про його внутрішню політику відомо мало, крім того, що він продовжував поклонятися ідолам. Всі його сили були кинуті на утримання влади, що не могло не позначитися на зовнішній політиці царства. Ізраїль при Менахемі втратив частину зайорданських володінь, зміцнів його одвічний ворог Арам, в якому тепер правив цар Резон (740-732 р. до н.е.). З 743 р. до н.е. в північній Сирії йшли постійні військові дії між енергійним царем Ассирії Тіглатпаласаром III (744-727 р. до н.е.) і державою Урарту за домінування в цьому регіоні. Кілька разів ассірійці обертали свою зброю проти Арама. В 739 р. до н.е. загони Ассирії увірвалися на територію Дамаського царства і Резон був вимушений заплатити данину. Менахем також відкупився від ассірійців 1 тис талантів срібла, але гроші він узяв не з своєї казни, а ввів в Ізраїлі спеціальний податок, що зобов'язав ізраїльтян вносити по 50 шеклів від кожної сім'ї (2 Цар. 15:19) .
Пекахія (741-739 рр.) 2 Цар. 15:23-25
Після його смерті царем став Пекахія, який продовжував політику свого батька. Продовжуючи платити данину як васал Ассирії, він викликав велике невдоволення у власного народу.
Антиассирійське постання, підняте прихильниками Єгипту, очолив Пеках (739-731 рр.), (2 Цар. 15: 25-30) який можливо і відповідальний за вбивство Пекахії. Правління Пекаха позначене національною та міжнародною кризою Ізраїлю. У період занепаду країни знову відновилася сила Сирії під владою Рецона. Однак перед обличчям спільної ассирійської загрози обидві країни намагалися об’єднати свої сили для боротьби Ассирією поки ця була зайнята завоюванням Урарту (737-735 рр.). Юдея у цей період підтримувала союзницькі відносини з Ассирією і відмовилася приєднатися до антиассирійського альянсу.
При Пекаху Дамаск і Ізраїль разом з декількома филистимськими і фінікійськими містами створили коаліцію проти Ассирії. У блискавичній війні вони були розбиті наголову. У 734 р. до н.е Тіглат-Паласар здійснив похід на Філістію, в ході якого були захоплені і ізраїльські міста (2 Цар. 15:29). Ізраїль утратив Гілеад і північні провінції, населення яких було забрано в полон. Пеках був скинутий опозиційною партією й убитий (734 р. до н.е.).
Сирійсько-ізраїльський тиск на Юдею привів до війни між ними (2 Цар. 16:5-9; 2 Хр. 28:5-15). Сирійські армії намагалися завоювати морський порт Елат (2 Цар.16:6), було взято в облогу Єрусалим, захоплено полонених, однак Юдея так і не приєдналася до антиассирійської коаліції. Натомість, юдейський цар Ахав звернувся за допомогою до ассірійців, які у відповідь розпочали похід на Дамаск (733-732 рр.), який капітулював у 732 р., а Тіглат-Паласар стверджував, що він завоював 591 місто у Сирії. Таким чином, незалежна сирійська держава на наступну сотню років перебувала у складі Ассирійської імперії.
Падіння Дамаску мало свої наслідки і для Ізраїлю, послабивши його позиції у протистоянні з Ассирією, які стали просто безнадійними. Пеках став жертвою змови, проведеної Осією (2 Цар.17:1), який став наступним царем. Без сумніву, тільки зміщення Пекаха врятувало Самарію від завоювання у цей час. Те, що Дамаск після дворічної облоги упав (732 р.) і в такий спосіб з його суперництвом було покінчено, лише погіршувало положення: між Ізраїлем і Ассирією тепер ніхто не стояв.
Осія (731-722 рр.)
Став правителем Північного царства у 731 р., у свої політичній орієнтації він не мав вибору. Він тут же визнав себе васалом Ассирії (2 Цар. 17:3) і виплатив Тіглатпаласару данину у розмірі 10 талантів золота і 1000 талантів срібла. Панування Осії було обмежене кордонами Єфрему, Галилея і територія на схід від Йордану перебували під ассирійським контролем з часу кампанії 734 р.
Повстання проти ассирійців
У 727 р. Тіглат-Паласар ІІІ помер. Смерть Тіглат-паласара в 727 р. до н.е. вдихнула в скорені Ассирією народи надію на звільнення. Хвилювання почалися у Філістії, в Тирі і в інших містах Фінікії. Правда, поява армії Ассирії на чолі з новим царем Салманасаром V (726-722 р. до н.е.) тут же охолодила запал повсталих. Не підкорявся тільки Тир, і ассірійці почали довгу п'ятирічну облогу цього острівного міста. Осія спочатку справно платив встановлену йому дань. Через деякий час, побачивши безуспішні спроби ассірійців узяти Тир, ізраїльський цар вирішив зробити ставку на Єгипет і припинив виплату дані Салманасару. Він відправив до правителя Саїса своїх послів з проханням про допомогу. Але Єгипет в цей період був слабий, XXIV династія контролювала тільки Дельту, а південь країни належав ефіопам, тому ніякої відчутної підтримки Ізраїль не отримав.
Загибель Північного Царства
Не припиняючи облоги Тиру, в 725 р. до н.е. Салманасар рушив проти бунтівного Ізраїлю і взяв в облогу сильно укріплене місто Самарію. Три роки Осія зміг протистояти могутній ассирійській армії, проте остаточно змушений був капітулювати у 722 р. Це привело до знищення Північного царства. Як стверджують ассирійські літописи, Саргон, наступник Салманасара, визнавав, що у війні загинуло 28 000 людей. На їх місце було привезено колоністів з Вавилонії, а Північне царство перетворилося у провінцію Ассирійської імперії.
Цар Тиру визнав нарешті себе васалом Ассирії. З виявленнями покірності виступили також царі Іудеї, Аммона, Едома і Моава. Із якихось причин Саргон не позбавив ці країни їх номінальної автономії. За винятком цих буферних царств і деяких міст-держав Фінікії і Філістії, вся Палестина, Внутрішня Сирія і середземноморське побережжя ввійшли до складу імперії Ассирії.
Утворення народності самарян
Через кілька років (715 р.) у результаті ще одного місцевого заколоту каральна експедиція ассірійців повторилася, можливо, навіть у більшому масштабі. Самарія була перетворена на чотири ассірійські провінції, кожна на чолі зі своїм губернатором: Дор, Мегіддо, Самарія і Галаад. Військовий гарнізон був посилений переселенцями з центральних районів імперії, що виконували в Палестині ті ж функції, що палестинські вигнанці повинні були виконувати в інших місцях. Відповідно до прийнятою у царів Ассирії політики відносно скорених народів десятки тисяч ізраїльтян були депортовані з рідних місць в північну Месопотамію, Мідію і в райони Іранського нагір'я. На території Ізраїлю залишилися дрібні селяни, між якими розподілили земельні угіддя.
Ізраїльські міста заселили арамеями, жителями південної Месопотамії і, можливо, деякими сусідніми арабськими племенами. З часом різні народи змішалися із залишками ізраїльтян, утворивши нову, відносно споріднену з євреями, народність самаритян (шомеронім). Багато переселенців сприйняли культ Яхве, не залишаючи при цьому своїх колишніх вірувань. Частині ізраїльтян вдалося втекти в Іудею, але ця група була нечисленною і не викликала нарікань з боку завойовників Ассірії.
Відведені в полон ізраїльтяни зрештою розчинилися серед народів, разом з якими їх оселили, або змішалися зі своїми іудейськими родичами, з якими вони вступали в контакт. Правда, ще протягом багатьох поколінь окремі особи могли простежити своє походження від того чи іншого ізраїльського племені. Але політична незалежність і духовна своєрідність Північного Царства залишилися в минулому. Відтепер саме характерне і саме життєве в національній свідомості сконцентрувалися в Іудейському царстві.