Львівська Богословська Семінарія Соловій Р. П. Історичні книги старого завіту львів 2003 лекція
| Вид материала | Лекція |
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Національний Університет "Львівська Політехніка", 313.77kb.
- Оголошення дтго «Львівська залізниця» про намір передати в оренду об’єкти державного, 15.96kb.
- Міністерство освіти І науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 593.71kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1259.1kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1080.17kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1068.44kb.
- Міністерство Освіти І Науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 2021.84kb.
- М. Львів, вул. Квітнева 6 (навчальний корпус №29 Національного університету «Львівська, 44.61kb.
- Практикум з філософії (для студентів усіх форм навчання) львів 2003, 1859.62kb.
Львівська Богословська Семінарія
Соловій Р.П.
ІСТОРИЧНІ КНИГИ СТАРОГО ЗАВІТУ
Львів - 2003
Лекція 1.
Вивчення історії Старого Заповіту.
Біблія написана в історичному контексті і розповідає про реальних людей, місця і події. Археологічні відкриття вказують на історичну вірогідність Біблії. Вона містить найбільш повну з наявних у нас історій давніх народів (Ізраїлю), але, усе-таки, це не книга з історії. Проте, хоча Біблія не є науковою книгою, вона приводить безліч наукових свідчень, багато з яких не були відкриті аж до ХХ століття (тобто 3500 років після їхнього опису), що вказує на її божественне походження. Вірогідність Біблії у всіх відносинах указує на її богонатхненість. Біблія розповідає про порятунок від гріха через віру в Ісуса Христа по благодаті, у якій проявилася Божа любов.
У найбільш загальному значенні історію можна визначити як опис феномену у процесі його постійних змін, - тобто всього, що відбувається у людському і природному житті. Таке визначення забезпечує належну базу як для історика науки, так і для хроніста різних фраз розвитку людства. Відтак ніщо з того, що змінюється, відбувається чи має відбутися, не випадає з поля зору. У більш вузькому розумінні концепції історії веде до наукового, описового аналізу певних фактів цього універсального процесу змін. У результаті історія часто мислиться у подвійному сенсі: по-перше, вивчення хронології подій, по-друге, самі ці історичні події.
Сучасний підхід до історіографії розрізняє дві фази роботи історика. Перша – це період дослідження, під час якої вивчається достовірність і зміст фактів, друга – це завдання опису, у ході якого дається систематизована інтерпретація акумульованого матеріалу у прийнятній літературній формі. Тобто завдання історика не обмежується простим нагромадженні великої кількості автентичних історичних матеріалів, а супроводжується також і їх поясненням на основі певних філософських і етичних засад.
Проблема історичної інтерпретації вперше виникла в кінці 19 – на поч. 20 ст. через появу таких різноманітних підходів як вчення, К.Маркса, О.Шпенглера і А.Тойнбі. марксизм відкинув гегеліанське положення про те, що причина історії полягає у самому її процесі, що забезпечує історію її власним значенням. Для марксистського матеріалізму єдиною реальністю є рух. Маркс розглядав історичні процеси як такі, що мають визначену важливість і досяжну ціль яка розумілася діалектично і характеризувалася матеріальним і економічним прогресом завдяки появі безкласового пролетаріату.
Освальд Шпенглер був захисником концепції про те, що занепад і смерть є неминучими для кожної цивілізації. Шпенглер вважав, що кожна культура проходить через квазі- біологічний цикл народження, прогресу і дегенерації. Цей підхід можна окреслити як натуралістичний детермінізм, що є антитезою кантіанському і гегеліанському твердженню про прогрес і свободу як кінцеву ціль історії.
Арнольд Тойнбі розв’язував питання чому цивілізації підіймаються і падають іншим шляхом. Почавши з загального твердження, що в історії можна помітити певний рух вперед, він висуває теорію, за якою кожна цивілізація процвітає доти, доки вона дає адекватну відповідь на виклики, які їй зустрічаються.
Всі попередні концепції були варіантами відповіді на підхід німецької позитивістської школи 19 ст. представленої Л.фон Ранке, Т.Момзеном і Е.Мейєром. для них завдання історика полягало у точній реконструкції, наскільки це можливо, картини того, що дійсно мало місце у минулому. Ранке намагався дозволити фактам говорити за себе, не усвідомлюючи, що часто факти слід пояснити для того, щоб вони сприймалися як історичні. Хоча позитивістський метод вів до культу наукового історизму, його наголос на важливості докладного з’ясування достовірності фактів та необхідності класифікації історичних даних має велике значення для всіх галузей історичної науки.
Кожний холізм1, який намагається створити картину тривалого і прогресивного розвитку світової історії від відносно примітивного існування первісних людей до складного життя сучасної цивілізації вимагає певної маніпуляції фактами. Вивчення геології показало, що флора і фауна з початку свого існування на кожній новій території, виникали там у своїй найбільш високо розвинутій і найбільш диференційованій формі, послідовно дегенеруючи аж до повного вимирання. Ця концепція повністю заперечує погляди вчених XIX ст. так, наприклад, на давньому Близькому Сході Шумерська культура з’являється на історичній сцені у повністю розвинутому стані, виявляючи значний вплив на всю Месопотамію аж доки вона не впала під ударами аккадців та еламітів. Ще більш яскравим свідченням цієї тенденції є культура давнього Єгипту, яка спалахнула своїм розквітом у період Старого Царства (2700-2200 рр. до н. е.) і поступово деградувала аж до повної втрати своєї величі і самобутності у добу Птоломеїв.
Кожна схема інтерпретації історії є скоріше слугою ніж вчителем. Особливе застереження слід зробити щодо спроб представити філософське пояснення послідовності ходу історії, яке було б адекватним для всіх цивілізацій всіх часів. Надто часто такі підходи були прямим результатом західного способу мислення і застосування їхніх категорій до давніх східних цивілізацій виявлялося штучним, а отже помилковим. Як вірно зауважив В.Олбрайт, історичні і соціологічні конфігурації є менш жорсткими, ніж психологічні, тому принципи придатні для других, для перших можна використовувати радше як аналогії, ніж як точні демонстрації. Тільки у цьому сенсі можна застосовувати такі терміни як “континуум”2 , “операційний метод”, “інтеграція”. Отже для історика є вкрай необхідним усвідомлювати потребу у правильній методології. Якщо інформація, на яку він покладається не витримує випробування на точність, то зрозуміло, що вона не може бути адекватною базою для загальних принципів. Історик повинен знайти застосування усім доступним історичним фактам, узгоджуються вони чи ні з будь-якою з його попередніх теорій. Велика частина з того, що ще недавно трактувалося як історія, насправді було кмітливою спробою привести в порядок фактичні дані, узгодивши їх з попередньо заданою схемою. Ця тенденція є помітною у вивченні Старого Заповіту настільки, наскільки ж і в творах Шпенглера чи Тойнбі.
1 Холізм (англ. Holism, від грецк. Holos – ціле) – одна з форм сучасної філософії, яка розглядає природу як ієрархію “цілісностей”, що розуміються як духовна єдність.
2 Континуум (лат. continuum – безперервне) – безперервність явищ та процесів.
Давня історіографія (Близький Схід)
Перед тим, як розглянути сучасні західні методи історичної інтерпретації, доцільно звернути увагу на методи компіляції близькосхідних культур у їх власних термінах, щоб уникнути ненавмисної помилкової оцінки античних історіографічних спроб більш пізніми науковими термінами.
Першим народом, який не тільки творив історію, але й записував її були шумери. Базовими для їх культурних концепцій були поєднані ідеї пат і те (приблизне значення – суть і динамізм), діяльність яких підтримувала функціонування культури. Нажаль зараз неможливо визначити значення цих факторів у шумерській концепції історії. Проте це не значить, що давні шумери віддавали забуттю своє минуле. Серйозність, з якою вони записували всі деталі подій свого минулого, сучасного і майбутнього, тому процес історичного розуміння був швидше справою особистого життєвого досвіду, аніж ніж аналізом джерел чи формулювання принципів.
Доступні зараз джерельні матеріали дозволяють вивчати різні періоди шумерської та загалом месопотамської історії. Це – списки царів, хроніки, аннали, літературні твори, що базувалися на реальних історичних подіях, а також офіційні надписи з нагоди святкування побудови храмів і палаців та збірки різноманітних документів, збережені вавилонськими правителями Ашурбаніпалом (669-627 рр. до н. е.) та Набонідом (556-539 627 рр. до н. е.). Єдиною причиною такого захоплення пізніх правителів Месопотамії збиранням давніх надписів може бути тільки їхнє бажання навчитися пояснювати сучасне і майбутнє у світлі досвіду минулих подій. Ця мета безперечно посилювалася традиційним консервативним світоглядом мешканців Месопотамії. Глибоко забобонне ставлення до життя життєво вимагало, щоби перебіг подій земного життя визначався попередніми небесними рішеннями, що є провідною рисою месопотамської міфології. У цьому сенсі, історія мала теократичний порядок, хоча, як вказують міфологічні цикли, цей порядок не був абсолютним.
Як жителі Месопотамії, давні єгиптяни не мали окремого терміну для ідеї історії. Проте, вони, щонайменше, цікавилися записом подій свого національного минулого. За царським наказом, події, варті уваги, зберігалися для майбутніх поколінь. Деякі з таких записів сягають до династичного періоду (4500 – 2900 рр. до н. е.). Однак, незважаючи на велику кількість історичних джерельних даних, єгиптяни не виявляли великої турботи до власне історіографії, перші систематичні спроби історичних формувань були зроблені аж у III ст. до н.е. і то не стільки в результаті єгипетської традиції інтересу до історії, скільки під впливом грецького погляду на важливість подій. Хоча міфи і релігійні тексти єгиптян і вказують на усвідомлення ними власної залежності від волі богів, загалом ця залежність від теократичного правління у Єгипті була меншою, ніж у Месопотамії. Ця тенденція може бути пояснена більшою стабільністю і стійкістю єгипетського темпераменту і більш статичним характером їх світогляду, що було результатом відносної географічної ізоляції Єгипту. Давні єгиптяни ніколи не зверталися до питання своєї міграції на землі біля Нілу, вважаючи себе її автохтонами, гордо присвоївши собі назву “людина”. Ця ситуація відображала відразу єгиптян до їх гетерогенних сусідів.
Єдиною серйозною перешкодою вивчення єгипетської історії загалом є те, що багатий джерельний матеріал не дає змоги створити послідовну картину давньоєгипетської історії. Тому природно, що увага істориків прикута саме до тих періодів, які добре представлені історичних джерелах, а періоди, позбавлені таких свідчень, незаслужено оминаються їх увагою. Додатковою перешкодою на шляху правильної інтеграції подій історії давнього Єгипту є той факт, що переважна більшість історичних монументів, збудованих у країні, а також надписів з переліком подій, фактично створювалися як пропаганда для передачі нащадкам інформації про славу і велич фараонів. Як такі вони не можуть бути тим видом матеріалу, на якому може базуватися об’єктивне історичне вивчення. Як і у випадку з іншими близькосхідними країнами, щодо Єгипту слід пам’ятати, що чимало революційних криз і внутрішньої боротьби, політичних інтриг і військових перемог в іноземних війнах або просто замовчані або інтерпретовані у викривленому світлі з метою показати великі заслуги власне єгиптян.
Як би не важливі були історіографічні спроби вавілонян і єгиптян, їх значно переважає творчий геній хетських істориків. Клинописні джерела показують, що хети були найвидатнішими діячами на історіографічній ниві, поступаючись тільки євреям і грекам. Існує думка, що цих два народи виникнули як історики західного світу тому, що вони почали свою історіографічну діяльність на основі хетської культури.
Хоча джерела, доступні для визначення ідеї історії у давніх євреїв, і є варті довіри, вони значно різняться від клинописних і ієрогліфічних надписів Єгипту і Месопотамії. Відомо, щонайменше, про один камінь з королівським надписом моавітян, щодо євреїв, то не відомо жодного. Фактично не збереглося написів з давньої історії Ізраїлю. Однак нестачу офіційних записів компенсують численні інші джерела, з яких можливо черпали інформацію автори Старого Завіту. Деякі з них є достовірно давніми, це – саги, поеми, історичні оповіді, генеалогічні таблиці, інші офіційні документи, які тим чи іншим чином передають зміст єврейської концепції божественної цілі і призначення історії.
Аннали у книгах Царів і Хронік мають переважно не стільки історичний, скільки дидактичний характер, що відображає релігійний підхід євреїв до оцінки подій. Для них, як народу завіту, історія була не просто ланцюгом випадковостей чи збігів обставин. Хоча єврейська концепція історії і включала поняття “подія ” і “факт”, провідним все-таки був трансцендентний духовний фактор. Тому єврейська ідея історії є теологічна і сакральна. Старий Завіт переконує у незавершеності історичного процесу самого по собі, у його залежності від чогось поза ним. Основною турботою Старого Завіту було розкриття природи і проявлення божественного відкриття в Ізраїлі і через нього.
Історія вивчення Старого Завіту
Було б корисним зробити огляд ставлень сучасних західних науковців до історичних оповідей Старого Завіту, аналізуючи до якої міри вони вважали, що текст Старого Завіту можна трактувати як автентичний запис його часу. До появи праць Вельгаузена, ортодоксальні дослідники вважали, що записи є божественно натхнені, а отже і непомильні. Зацікавлення старозавітною історією розпочалося власне у 17 ст., коли архієпископ Ашер (J. Usher) опублікував свою працю “Annales Veretis et Novi Testamenti “ (1605). Хронологічна послідовність подій старозавітної історії, яку запропонував Ашер, була пізніше об’єднана з авторизованою версією Біблії короля Якова. Біля 75 років після цього Бюссо (J. B. Bousset) опублікував свою працю під назвою “Discours sur I’historie universele” (1681), а в 1716 р. побачив світ двотомний трактат Поудо (H.Prideaux) “The Old and New Testaments Connected in the History of the Jews and Neighboring Nations ”.
Англійський деїзм залишив принаймні одну апологетичну працю, присвячену історії Старого Завіту: у 1727 р. S. Shukford написав “The Sakred and Profane History of the World Connected”. У континентальній Європі M. F. Roos опублікував “Einleitung in biblische Geschichte ” (1700), в якій був зроблений огляд історії.
Раціоналізм дев’ятнадцятого століття зробив значний внесок у вивчення старозавітної історії. Напрям раціоналістичним дослідженням задала п’ятитомна праця Г. Евальда “Geschichte des Volkes Israel”, опублікована у 1843 р, однак найбільшим європейським досягненням критичної школи став твір Вельгаузена “Geschichte Israels” (1878 р.), відомий з 1883 р. під назвою “Prologomena zur Geschichte Israels”. Підхід Вельгаузена розділили і його послідовники: Б. Стаде, К. Граф, К. Піепенбрінг і К. Корнілл.
Зародження критичної школи дев’ятнадцятого століття з її наголосом на літературному аналізі та еволюційним трактуванням виникнення Ізраїлю, привело до вкрай скептичної оцінки оповідей Старого Завіту. Частково це пояснюється підходом Вельгаузена до документального аналізу, який показав значну прірву між формою оповідей і подіями, які вони намагалися описати. Іншою причиною є те, що дослідники школи Вельгаузена дотримувалися принципу, що документи не можна вважати надійними джерелами для вивчення історії у той час, коли вони були написані. Оскільки позабіблійні і археологічні дані про життя Близького Сходу у II тис. до н.е. були ще дуже скупими, то історики, які потрапили під вплив Вельгаузена, знову поверталися до еволюційної філософії Гегеля. Навіть коли гегельянство вже втратило свою привабливість, лібералізм продовжував використовувати його базовий принцип про те, що віра Ізраїлю зародилася у примітивній формі, повільно прогресуючи до вищої, і досягнувши кульмінації в монотеїзмі. Ця позиція необхідно вимагала повної реконструкції історії Ізраїлю, в якій ранні традиції відносилися до царства міфу і легенди, історичність патріархів заперечувалася, кампанія Ісуса Навина відкидалася як повністю неісторична, а зародження єврейської історіографії відносилося до періоду монархії.
З появою нових археологічних даних, які підтвердили цінність і достовірність Біблійних оповідей, можна було б очікувати фундаментальної зміни у еволюційній теорії європейської історії, однак більшість наукових праць, присвячених Старому Завіту, все ще оперують концепцією ліберальної школи, некритично сприймаючи її положення. Навіть ті, хто визнають давність та історичність старозавітної традиції, дуже повільно вносять відповідні зміни у свої історіографічні схеми. Одним з найбільш серйозних докорів, які висувають сучасним дослідникам Старого Завіту є те, що вони дуже неохоче враховують результати археологічних відкриттів. Це стосується таких авторів, як В. Остерлі, Т. Робінзон, Х.Орлінксі., А. Лодс. Звичайно, кожен дослідник може стояти на вибраних ним методологічних позиціях, у тому числі і критичних, але він зобов’язаний враховувати важливі джерела інформації, які відносяться до предмету його дослідження, підтримують вони його гіпотезу чи ні.
У той час, як в кін. XIX ст. основним об’єктом дискусії істориків Старого Завіту була природа прогресії від полідемонізму до монотеїзму у давньому Ізраїлі, то на середину XX ст. ситуація змінилася. Тепер увага зосереджується на походженні Ізраїлю. Відповідно зазнали змін методологічні пріоритети. Актуалізується необхідність у такому методологічному підході, який зміг би створити міст над прірвою між біблійними подіями і формою їх опису автором, який не був сучасником цих подій. Частина сучасних дослідників вслід за Вельгаузеном наголошують на літературному аналізі та застосуванні результатів історичних досліджень. Тобто вони намагаються простежити блоки традицій, зводячи їх до найбільш примітивної форми, а потім моделюючи шлях їх переходу до сучасного стану. Хоча цей підхід включає ретельне дослідження літературних джерел, його результатом стала повністю негативна оцінка історичних цінностей ранніх біблійних оповідей та небажання звертатися до археологічних даних, які могли б поповнити нестачу інформації. Безперечно, що така позиція збагачує наукові знання та ерудицію. Та її методологічна слабкість приводить до неадекватної оцінки історії давнього Ізраїлю. Зокрема, археологічні дані з Середнього бронзового віку заперечують ті соціальні моделі і історичні конфігурації давньої історії Ізраїлю, які пропагували сучасні послідовники критичної школи Велльгаузена.
Набагато більш продуктивним виявився підхід до єврейської історіографії, запропонований провідним біблійним археологом XX ст. В.Ф.Олбрайтом. завдяки його впливу вивчення Старого Завіту набуло нового напряму. Олбрайт намагався контролювати всі археологічні відкриття, порівнюючи їх з даними філології, антропології. Олбрайт та його учні характеризувалися високим рівнем наукової компетентності у поєднанні з терпимим ставленням до тих позицій, з якими вони самі не могли погодитися. Школа Олбрайт застосовувала документальний аналіз, зокрема, при вивченні П’ятикнижжя, однак вказувала на недостатність класичного аналізу джерел для реконструкції європейської історії і релігії, наголошуючи на корисності інших джерел інформації. Вплив методології Олбрайт і сьогодні є дуже відчутним у діяльності консервативних дослідників. Це зокрема, проявилося у написаній Д.Брайтом “Історії Ізраїлю” (1959), у якій увага була зосереджена на проблемах походження та розвитку європейського народу.
Лекція 2.
Біблійне розуміння історії. Біблійна хронологія.
І. Історична свідомість євреїв.
Основний урок єврейської історії полягає у тому, що виживає той народ, який має і зберігає свою історію. Тобто він не тільки існує в просторі і часі, а має свою історичну свідомість, яка може виступати у формі міфу, хроніки чи власне історії.
Історичні книги СЗ є першими спробами історичного дослідження. Єврейська культура першою взагалі виробила поняття історичного і використала його. Поняття історичності перш за все пов’язане з проблемою історичної причинності. Для давньоєврейської свідомості історичний процес завжди мислився у зв’язку з месіанством. Єврейська свідомість, на відміну від еллінської, була спрямована у майбутнє, коли відбудеться величезна подія, яка змінить долю Ізраїлю. Саме так розуміли історію пророки – вони бачили в історії сповнену мук драму боротьби Бога за Своє творіння.
У Старому Завіті не має ідеї завершеності світу та його циклічного руху, євреї вважали, що світ розвивається по висхідній, кінцевий пункт якої – повне торжество Бога. Греки уявляли собі Космос як позаісторичний і доісторичний, їхній Золотий Вік був у минулому. Для євреїв же все добре було пов’язане з майбутнім.
Старий Завіт є історичною книгою, в якій пропонується своє власне тлумачення поняття історії, а також цілі існування людства. Існують різні підходи до тлумачення історичної природи Біблії.
ІІ. Місце історії у Біблії.
Історія є свого роду ткацьким верстатом, на якому зіткано Старий Завіт. Не тільки тому, що значну частину цієї книги займає опис історичних подій, а й тому, що вона створює цілісну картину розвитку людства. При цьому цей виклад є профетичним – історія у Старому Завіті як пророцтво говорить від імені Бога і про Бога. Завдяки цьому біблійна теологія не є чимось відносним і суб’єктивним, а об’єктивним та автентичним, оскільки основним призначенням історії у СЗ було донести певну теологічну вістку.
Як і кожна спроба написати історію СЗ є вибірковим у подачі інформації – іноді цілим десятиліттям присвячується кілька віршів, у той час як діяльності певних осіб – цілі розділи. Історична свідомість (телеологія) старозавітних авторів визначалася взаємодією кількох факторів у їхній свідомості:
- День Ягве. Цим терміном СЗ позначав своє переконання у тому, що історія крок за кроком неухильно іде до своєї мети, що відображено у серії обітниць та їх виконань.
- Підхід Повторення Закону. Мається на увазі, що ціль історії несе на собі моральний наголос, що відображено у П.З.28:29 – тобто праведність підіймає народ, тоді як гріх руйнує його. Оскільки історія розглядалася саме під цим кутом зору, то можна зрозуміти чому, наприклад, гріху окремих царів надавалося більшого значення, аніж їх політиці. У старозавітному розумінні історія – це арена моральних рішень, моральних конфліктів і моральних наслідків.
Історичні книги представляють визначену єдність. Вони одержали її від редакторів, що писали світлі Повторення Закону. Їхня діяльність була обумовлена моральними розуміннями, що видно з їхніх міркувань, що вони місцями включили у свої розповіді.
Завдяки цій особливості в був прийнятий термін Девтерономістична Історія. Мається на увазі, що перед нами не просте оповідання про факти минулого, а Священна Історія, аналогічна Св. Історії Пятикнижжя, хоча і багато в чому від неї відмінна. Її автори, як і усі творці Св. Історії, "не вважали, що факти чи події мають цінність самі по собі. Факт був вираженням вимоги чи задуму; він був стимулом до дії чи радою"
В Повторенні Закону міститься визначене кредо, що може бути зведене до основних положень:
1) Бог незмінно вірний своїм обітницям,
2) виконання Завіту винагороджується, а порушення - карається,
3) тільки єдиному Богу слід поклонятися,
4) культ повинний відбуватися тільки в центральному святилищі,
5) посланниками і вісниками Божими є пророки, яких повинні слухатися всі, починаючи з царів.
Якщо ми уважно будемо вчитуватися в книги історичні книги, то побачимо, як редактор наполегливо проводить усі ці п'ять принципів, як підкреслює він відплату за ідолопоклонство, як різко засуджує священні висоти. Редактор, безсумнівно, іудей. Царі Північної держави одержують у нього винятково негативні характеристики. Усі вони в досить подібних вираженнях обвинувачуються в гріху Єровоама і ідолослужінні. Іншими словами - ми бачимо тут міркування про події, осмислення минулого, проповідь через розповідь. Автори, на відміну від грецьких істориків, дають філософію історії, концепцію цільного історичного процесу, зрозумілого як драма між Богом і Його народом. У цьому він безсумнівний продовжувач Св. Історії Пятикнижжя.
3. Суверенність Бога. Як вже було сказано, біблійна історія є вибірковою, вона звертає свою увагу на три основні події – падіння (повстанні людини проти Бога), потоп (її повна зіпсутість) і розсіяння (намагання бути самодостатніми), які контролює Бог. Бог є найвищою владою, всі повороти подій залежні від Його волі – чи це на спасіння, чи на руйнування.
4. Творіння і відкуплення. Біблійна історія розпочинається з подій створення:
- Бог заснував всі речі,
- Він контролює їх діяльність,
- Він встановив їх взаємозв’язок.
Біблійна історія не дає місця теорії еволюції – вона складається з двох паралельних ліній: грішної людини і Бога-Творця, який намагається використати події історії для того, щоб розкрити через них Свою природу. Через гріхопадіння Бог бере на Себе місію Спасителя грішників, залишаючись при цьому Творцем. Тому Ісая передбачив, що прийде день, коли гріховна сила саморуйнування досягне свого кінця, а Божа сила творіння досягне стану, який Він передбачив на початку (Іс.4:5).
5. Альберто Соггін “Вступ до Нового Завіту”: Для того, щоб відповісти на питання якого роду книгою є Біблія слід визначити з якою ціллю вона написана. Так, немає жодного сумніву, що це фундаментальний документ про релігію давнього Ізраїлю, тому ця книга може бути джерелом для соціологів, етнологів, філософів та лінгвістів. Однак також незаперечним є те, що Старий Завіт є історичною книгою, яка зосереджує свою увагу на історії вибраного Богом народу, а також народів з якими він співіснував і які вплинули на його формування. Це зауваження стосується не тільки історичних книг СЗ, але також і пророчих книг, псалмів. Цю думку узагальнив Бультман, сказавши, що “Історія є основною темою старозавітної літератури.” Історичний характери книг визначається тим, що вони оперують поняттями часу і місця. Хоча звичайно, різні книги Біблії мають різну історичну цінність і вартість, оскільки вони використовують різні методи: послідовна оповідь (історія Давида ), використання легенд.
Провідним мотивом старозавітної історіографії безперечно є суверенність Бога, який винагороджує праведників і карає грішників як персонально, так і колективно. Тому історія СЗ є не просто хронологічним описом подій. Ізраїльські автори починають свої твори з опису сучасної для них ситуації, а після цього переходять до пошуку у минулому причин сучасного стану, зупиняючи свою увагу тільки на подіях і особах, які стосуються цієї проблеми.
Цікаво, що у Старому Завіті важко зустріти чіткі теологічні формулювання, теологія тут відкривається саме через події і вчинки, які на думку ізраїльтян найкраще передають характер осіб. Тому навіть визначення Бога пов’язане з Його діяльністю: “Я Бог, що вивів тебе з Єгипту, із дому рабства” (Вих. 20:1). Тобто кожне теологічне положення Біблії підтверджується якимось історичним фактом. Ця тенденція продовжується і в Новому Завіті (Євреїв 11.) Як зауважив Х.Робінсон “Бог не відкривав себе давнім у доктрині, а діяв, по-перше, в історії, по-друге, в людині і природі”.
В історичних книгах СЗ ми маємо справу не зі звичайною хронікою, а з релігійно-історичним переказом, тобто з таким викладенням історичних подій, яке передбачає реалізацію певною ідеї. Старозавітних істориків цікавила не вся картина подій, а лише ті епізоди, які допомагають висвітлювати суть взаємовідносин людини з Богом.
Дидактичність. Хоча історичні книги й описують визначений етап історії єврейського народу, однак головною темою цих книг є відношення Ізраїлю з Ягве, його вірність чи невірність Богу, тобто в оповіданні просліджується явно повчальний характер. Історична цінність книг ґрунтується на великому матеріалі першорядної важливості і значення. Це не тільки усні розповіді і древній епос, але і біографії великих осіб Ізраїлю, написані незабаром після їхньої смерті, а також державні літописи Ізраїльського й Іудейського царств, на які священні письменники часто посилаються.
Духовний зміст оповідання можна коротко сформулювати в такий спосіб: Ягве, поклавши початок існуванню Свого народу, веде його по шляху сходження на той час, коли Він остаточно запанує у світі (Царство Боже). Для цього Він віддає Ізраїлеві землю обітовану, поставляє Давида монархом і обіцяє його нащадку вічну владу в. Але в той же час укладачі історичних книг суворо і нещадно докоряють народ Божий за його невірність Завіту. Ця невірність є прямою причиною тих нещасть, що обрушуються на Ізраїль. Таким чином, історія перетворюється в урок і попередження. Вона містить заклик до покаяння, що з особою силою пролунав в епоху полону Вавілонського.
Оскільки історичні книги Біблії охоплюють значний період часу: від 1400 до 400 р. до н.е., то цей період слід розділити на кілька періодів, а відповідно і груп книг.
ІІІ. Поділ історичних книг Біблії:
Епосі після смерті Мойсея присвячені в Біблії так звані історичні книги. У єврейському переказі вони звуться "небім рішонім", тобто "ранні пророки". Зміст цієї назви зв'язаний з тим, що історичні книги не є "історія" у сучасному змісті слова чи в античному. Для старозавітної свідомості вони були насамперед книгами релігійними, що проповідували визначене вчення.
- Теократичні книги (1405-1043 рр.) – оповідають про період від Ісуса Навина до Саула, коли Бог безпосередньо управляв Ізраїлем. Теократичну еру описують книги Ісуса, Суддів і Рут
- Монархічні книги (1043-586) – змальовують історію Ізраїлю в період монархії, це книги Самуїла, Царів і Хронік.
- Книги відновлення (536-420) – покривають період після Вавилонського полону, коли Ізраїль став провінцією поганських народів. До цієї групи належать книги Ездри, Неемії та Естер.
ІV. Джерела старозавітної хронології:
- Біблійні джерела. Основним джерелом інформації щодо подій Біблії є сама Біблія, яка переважно дає точну хронологію подій без великих пропусків.
- Археологічні джерела. Чимало важливої інформації для встановлення точних дат подій, які описані в Біблії, дали археологи.
- Геологічні джерела. Мається на увазі використання технологій підрахунку періоду розпаду урану 238.
2. Особливості розуміння Біблійних дат
Опорні тексти для Біблійної хронології
У рамках Старого завіту є кілька уривків, у яких ми можемо визначити дати. Перший уривок - Буття розділ 5 - родовід від Адама до синів Ноя (із вказівкою їхніх віків). Розрахунок - 1656 років (2344 р. до н.е.). Потоп відбувся приблизно в 2344 році до н.е. (Бут 11:10-26) дає родовід від Сима до народження Авраама (390 років - до 1954 р. до н.е.) Після Потопу в Старому завіті є дві точки відліку дат. Перша - коли Соломон присвятив храм у четвертий рік свого правління, що почалося в 971 р. до н.е. (3 Цар 6:1). Це означає, що між виходом з Єгипту і посвятою храму минуло 480 років (966 р. до н.е.). Таким чином, Вихід відбувся в 1446 р. до н.е., а Вхід у Ханаан після сорокалітньої мандрівки по Синайській пустелі - у 1406 р. до н.е.
У лекціях курсу приводяться дати подій, правлінь Ізраїльських і Іудейських царів. Біблія не приводить дати, тому вони були визначені по світських джерелах. При визначенні дат старозавітних подій і правлінь царів спираються на списки Ассірійських і Вавілонських царів, що були виявлені під час археологічних розкопок. Ассірійські списки датують історію з 892-648 р. до н.е.
Відправна точка. У них згадується затемнення Сонця, що, по твердженнях астрономів, відбулося в 763 р. до н.е.
Це дає відправну точку для визначення дат у списках. У шостому році правління Салманасара ІІІ відбувся бій декількох середземноморських царів, у тому числі Ізраїльського царя Ахава. Інша інформація в списку встановлює дату бою і смерть Ахава в 853 р. до н.е. Цей список також стверджує, що Ізраїльський цар Єгу почав платити данину на вісімнадцятому році правління Салманасара ІІІ, що було в 841 р. до н.е. Таким чином, дати правління Ізраїльських і Іудейських царів установлені за допомогою двох цих дат, як відправних точок.
Навіть при цих умовах виникає питання про фактичний час правління царів, тому що часто сини були співправителями своїх батьків. Тому час правління батька і сина може бути правильним, але в дійсності терміни їхнього царювання частково збігалися. Наприклад, батько міг царювати 40 років, а син - 20 років. Логічно, ми робимо висновок про 60 роки царювання в цілому. Той факт, що син був співправителем батька протягом 8 років, говорить нам, що в цілому тимчасові рамки будуть обмежені 52 роками.